Литовченко Тимур. Помститися iмператору

   Катування тривало ще довго (Іванові здавалось – майже вічно). Проте рано чи пізно усе суще спливає у небуття… Скінчилися й Іванові тортури: усім тілом юнак відчув, як по битому шляху, що вів від дому, зацокотіли кінські підкови. Тоді парубок розплющив очі й побачив, що ясна ніч поволі спливла, змінилася лагідним літнім світанком. Доки Іван лежав із затуленими вухами, вже й півні проспівали, і пташки потроху почали цвірінькати. Нікого не було вже ні на дворі, ані в садочку. Тільки він на траві попід тином…
   І у крайніх вікнах дому (там, де кімната Гелени, ще недавно коханої до нестями!) не видно жодного вогнику. Всі у домі поки що сплять, але невдовзі всі прокинуться. Отже, краще хлопцеві забратися звідси подалі, доки ніхто його не помітив.
   Іван зібрався з силами, підвівся й, похитуючись, немов п'яний, побрів геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки під ногами не захлюпала вода. Тільки тоді відчув: ступням холодно і мокро. Подивився вниз: виявляється, він забрів по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цікаво, куди ж оце його занесло?..
   Несподівано на думку спав початок тужливої пісні:

 
Там, де Ятрань круто в'ється,
З-під каменя б'є вода —
Там дівчина воду брала,
Чорнобрива, молода…
 

   Звісно, струмочок цей – не річка Ятрань. Проте про дівчину – оце вже точно!
   Дівчина справді гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Києві подібної не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплі.
   Між іншим, їй не треба навіть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домі служниці є. А Гелені б лише біля вікна у світлиці сидіти, юнацькі серця бентежити, вільну волю у вільних людей красти, собі під ніжки точені кидати…
   От і він зовсім нещодавно – тільки вчора ввечері вільним був, а зараз…
   Ой лишенько! Ніколи Іван навіть уявити не міг, яка правдива ота проста народна пісня, складена, мабуть, таким самим невдахою, безнадійно закоханим парубком, як от він:

 
Ти, дівчино, ти щаслива:
В тебе батько, матір є,
Рід великий, хата біла,
Все, що в хаті, – все твоє!
 

   Так, так – все має красуня Гелена: заможних батьків, величезну білу хату, приставлену до себе служницю, багатий посаг у скринях.
   А тепер, виявляється, має ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича.
   А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподівався, що його товариш (колишній!) такий самий безрідний сирота, як він сам. Проте у Степана швиденько відшукався і заможний батько, і маєток. А тепер він ще й кохану Іваном дівчину в уміло розставлені тенета заманив…
   Усе їм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Гелені Каплі – миру та щастя, багатства та слави, дітей та многая літа…
   Все їм!!!
   А бідному сироті Іванові – нічого!
   Ні-чо-го…
   І знов як у пісні:

 
А я бідний, безталанний;
Степ широкий – то ж мій сват,
Шабля, люлька – вся родина,
Сивий коник – то мій брат…
 

   Мало того: ці багатії ще й насмілюються знущатися з тих, кого доля підло ошукала. Степан же казав: ось тобі, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте під ніжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник підлий – хіба товаришеве серце варте того, щоб кидати його під ноги дівчині?!
   Але хіба ж і сам Іван із задоволенням не кинув би Степанове серце красуні Гелені під ноги?! Кинув би, ой кинув!..
   Тільки не візьме вона від нього нічого – ні його серця, ані Степанового.
   Бо має вже під ногами все!
   Отакі вони підлі, сатанинські створіння – дівчата…
   І хоча струмок аж ніяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на коліна на його бережку, занурив розпечене гнівом та соромом лице у чисту крижану воду – і стояв так, доки не оговтався.
   А коли випростався та звівся на ноги, то відчув, що образ красуні Гелени змінився іншим – якоюсь жахливою примарою із зовнішністю, що лише віддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дівчина й не жінка – якесь страхіття у лахмітті, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами.
   Бридкого видіння все-таки не вистачило, щоб загасити у серці відчайдушну жагу помсти. Тоді Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями різних способів водночас. На серці ще трішечки полегшало. Іван відійшов від потока, впав на залиту літнім сонечком галявину й замислився.
   Отже, якщо складена безвісним невдахою (як от він!) пісня так точно описує усі його невдачі, то може, у пісні ж міститься також відповідь щодо його подальшої долі?! Мабуть, що так!
   Степ широкий…
   Шабля…
   Люлька…
   Сивий коник…
   Так, відтепер його шлях лежить на Запорізьку Січ і тільки туди – на дніпровський острів, де збираються такі ж сіромахи, як от він! Колись Іван мріяв потрапити туди разом зі Степаном, проте тут, очевидно, їхні шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почті самого гетьмана – це не для бідних; незаможній же голоті місце на Хортиці – це не для багатих!
   Більш того, раніше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закріпачити голоту. Не він перший намагався зігнути шиї вільних козаків ярмом кріпості, не він і останній. Нічого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом усією сутністю своєю відчув небезпеку власного становища: а що, як гетьманський указ раптом набере чинності… і він, вільний від народження юнак, опиниться нікчемним рабом або в Степана Раковича, або в його батька, або найгірше – на подвір'ї в самої Гелени?!
   Та ніколи, нізащо в житті не стерпіти подібної ганьби!!!
   Та й навіщо терпіти?!
   На Січ, на Січ – тільки там зберігається острівець жаданої волі!..
   Отже, йшли вони разом із Степаном, ішли, а тепер розбіглись у різні боки.
   І все. І край.
   Втім, хто сказав, що запорізький козак не здобуде собі слави власною шабелькою?! Ким були предки Гелени Каплі та Степана Раковича – либонь, такими ж безрідними незаможними відчайдухами, як недоук Іван Богданович. І що, хіба ж не змогли вони звеличити себе і рід свій?!
   Господи Боже правий! Ти ж створив усіх людей однаковими, отже, всім дав однаковий шанс – з низів здійнятися до самих вершин!!! Або ж навпаки: впасти на дно найглибшої прірви життя, щоб уже остаточно загинути там у безвісті. А якщо так, то він, сирота Іван Богданович, негайно ж візьметься за виправлення свого життєвого шляху… і шляхів цих двох підлотних зрадників – Гелени Каплі та Степана Раковича.
   Нічого, нічого! Негідник Степан вирішив відкласти весілля з Геленою на цілий рік… Навіть більш ніж на рік – адже зараз літо, а чесні християни грають весілля восени. Отже, попереду цілий рік і три-чотири місяці. Строк довгий! Степан цього не розуміє – але ж за рік і три місяці багато чого може статися. Ой багато…
   Тому – на Січ, на Січ! Нехай Степан записується у сердюки, нехай служить у гетьмана – ще побачимо, де служити краще! Тим паче…
   Іван потягнувся, хруснув усіма суглобами й нарешті посміхнувся із справжнім задоволенням – уперше за сьогодні. Як добре, що він підслухав дещо цікаве у перший же день перебування в маєтку Раковичів! Сотник – цей старий хрін – було запідозрив його, мало на гарячому не спіймав, та він вчасно од вікна відскочив подалі й удав, що давно вже спить. Але ж дещо почув!!! І колись використає почуте.
   Е-е-е-ет…
   Іван навіть присів від несподіванки. Очі його хижо звузились, ніздрі ж, навпаки, роздулися. Здається, придумав! Нарешті доля всміхається і йому, безталанному…
   Отже, Степан має рід багатий і славетний, батька з маєтком і достаток? І на службу до гетьмана поступити збирається? Ну що ж… Якщо дуже-дуже схотіти, можна Степана всього цього позбавити.
   А може, й не тільки всього цього, а заразом з усім – і коханої Гелени…
   Саме так!!! От тоді вони будуть на рівних: дівчина або Іванові дістанеться – або ж нікому з них. У будь-якому разі, не в змозі втамувати пекучу жагу кохання, Степан звідає таких самих пекельних мук, яких звідав сьогодні вночі Іван.
   Тут одне потрібно – терпляче почекати. Півроку, рік, два – немає великої різниці. За стінами академії спудеї не відчували духу небезпеки, яким сповнилося повітря тут, у провінції. Між тим, діставшись із Києва сюди, Іван майже одразу переконався: це ж саме відчувають всі тутешні жителі! Останні навіть гостріше – недарма ж бо старий сотник мав занадто відверту розмову з сином… І немає значення, хто на кого нападе і хто з ким воюватиме – українці Гетьманщини з українцями Підляшшя, Август Другий і Станіслав Лещинський, імператор Петро і король Карл. Головне, що війна станеться обов'язково! А під час війни…
   Та хтозна, як там усе повернеться! Війна пожирає одних і звеличує інших. Треба лише вловити момент, щоб схопити перемогу за руку, – і тоді весь світ точно опиниться у твоєму кулаці! Отоді й побачимо, хто пустопорожній хвалько, а хто справжній герой! І хто чиє серце до чиїх ніг кине! І загалом, до чиїх ніг варто кидати серце й весь білий світ…
   Іван підвівся, вже впевнено, не хитнувшись жодного разу, повернувся до струмка, нахилився, вмився студеною водою. Мовив, недобре посміхаючись:
   – Ну що ж, дякую тобі… річенько моя Ятрань! Течи собі, течи. Я ще повернуся… Повернуся переможцем!..
   Підвів очі до неба, спробував зорієнтуватися й визначити, де знаходиться дім Семена Каплі, а прикинувши приблизний напрям – широким розмашистим кроком попрямував у протилежний бік.
   Ще декілька годин тому він був найщасливішим у світі закоханим юнаком, упевненим, що має найкращого у світі товариша. За ці ж години звідав нестерпного болю та пекельних мук – бо кохана дівчина жорстоко насміялась над ним (хоча й довела, що водночас побоюється його – і небезпідставно!!!), а найкращий друг виявив бажання кинути його серце під ноги цій недостойній дівці.
   Поганий день: бідолашний сирота Іван втратив одразу і кохану, й товариша. Зате винайшов дещо взамін – чітку мету у житті та розуміння, як діяти надалі. Й головне: ні Гелена, ні Степан, ані Степанів батько не знали того, що Іван бодай щось підозрює! Це давало юнакові безперечну перевагу. Тож він був би найжалюгіднішим невдахою у світі, якби не використав цю свою перевагу – обізнаність щодо думок і дій затятих своїх ворогів.
   Лишилось єдине – трішечки почекати.
   А потім діяти…

Глава з
Рецепт від сердечного болю

   Паулю здалося, що до кімнати на деякий час проникла іззовні крижана вогка тиша дармштадтської ночі. Навіть дровини у каміні перестали потріскувати, хоча малесенькі язички полум'я продовжували лизати їхню обвуглену поверхню.
   – Ваша милосте… – нарешті насмілився подати голос юнак.
   – Чого тобі?..
   – Ваша милосте… Чи не зробите мені ласку, сказавши…
   Дуже кортіло спитати: «Кого Ваша милість зраджували протягом життя?» – проте з безмірної поваги до графа (а його повага все ж таки лишилась безмірною, попри почуте зізнання) Пауль мовив трохи інше:
   – …хто саме зраджував Вашу милість?
   Рипнуло крісло, Великий Магістр трохи повернув голову у бік юнака, скосив око і пробурмотів крізь стиснуті зуби:
   – Ну вже точно не ти, хробачок…
   – Ваша милосте!!! – Пауль кинувся на коліна, припав до руки Великого Магістра, що покоїлась на підлокітнику крісла, і палко припав щокою до його тонких пальців, холодних та надзвичайно білих, немовби уся кров у жилах принца давно перетворилась на молоко. – Ваша милосте! Ну, як Ви могли таке тільки…
   – Н-ну!.. – плавним рухом граф прибрав руку подалі від юнака. – Сідай на місце, хробачок, і не бійся: нічого подібного я навіть не думав – бо в іншому разі ти не перебував би зараз при моїй персоні. Заспокойся, кажу, і сідай…
   У безбарвному голосі Великого Магістра раптом брязкнули нотки роздратування, тому Пауль поквапився повернутись на своє місце, але спитав наполегливо:
   – Тоді хто?
   – А ти як гадаєш? Саме від тебе я хотів би почути, хто, на твою думку, міг зрадити мене? Відповідай-но.
   Пауль заплющив на мить очі, уявив милі серцю, проте давно (аж цілий рік!) недоступні обриси, й відповів, здригаючись при кожному слові:
   – Мабуть, то була дівчина, Ваша милосте. Дівчина, яку Ваша милість щиро покохали, проте вона виявилась недостойною чистого світлого почуття, оскільки…
   – Отже, ти вступив до братства вільних каменярів через поразку в коханні? – Великий Магістр немов крижаним ножем різонув палкі слововиливи Пауля, і той миттю замовк. – Бідолашний мій хробачок…
   – Так, Ваша милосте, ви вгадали, – у голосі юнака забриніли сльози. – А Ваша милість хіба так не вважають?
   – Ну чому ж… Я тебе добре розумію. Тим паче, од самого початку віків і донині історії розбитого кохання схожі одна на одну, мов брати-близнюки. Кому ж іще знати про це, як не мені!..
   – Звісно, Ваша милосте! Адже Ваша милість живуть вічно…
   – Скажімо так: я бачив різні часи й народи, – прошепотів граф.
   Проте не звернувши уваги на уточнення, Пауль вів своє:
   – Такі історії почали коїтися з бідними хлопцями, відколи Бог створив цей несправедливий світ!
   – Обов'язково незаможний парубок зустрічав вродливу дочку заможних батьків, – підхопив Великий Магістр, – обов'язково закохувався в неї, а дівчина, звісно, відповідала взаємністю. Проте батьки давно вже пригледіли іншого нареченого. Для їхньої доньки шлюб цей був вигідний у всіх відношеннях, крім одного – дівчина все-таки кохала бідного студента… та зрештою слухняно мирилась із батьківським вибором й вінчалася з нелюбом.
   – А я лишився ні з чим, – сумно констатував Пауль.
   – Ну, припустимо, не зовсім так, – заперечив граф. – Бідний студент – себто ти – вступив до братства «вільних каменярів», сподіваючись оволодіти таємними науками та отримати надзнання, за допомогою якого розраховує повернути ситуацію на свою користь. Хіба ж не так, хробачок?..
   Великий Магістр промовив це з кам'яною впевненістю, причому обернувшись не до Пауля, а до палаючого каміна. Юнак навіть не відразу второпав, що граф все-таки звертається до нього, а не просто розмірковує вголос. А зрозумівши, так і затремтів на своєму стільці: адже здогадка принца виявилась чистою правдою!
   – Звідки Ваша милість знають…
   Великий Магістр лише зітхнув:
   – Облиш, хробачок. Відколи існує світ, – а утворений він дуже-дуже давно, повір мені на слово, – в ньому нічого принципово не змінилося. Краще скажи, як звуть твою пасію?
   – Гретхен, – бідолашний Пауль аж схлипнув, не зумівши стримати пристрасних почуттів.
   Здавалось, вони давно вже вщухли й назавжди поховані у найвіддаленіших куточках душі… Та варто було графові здмухнути з них легенький сірий попіл, як почуття ці знов зашарілися й розжарили невтамовану колись спрагу нерозділеного кохання. Це було дуже й дуже болісно, проте юнак раптом зрозумів, що навряд чи у цілому світі є щось… щось цінніше за такий от душевний біль… І за її світлий образ, такий недоступний тепер…
   – Ну що ж, хробачок, не стану приховувати: і я теж колись був закоханий, – прорипів Великий Магістр, – і вважав, що у цілому світі ніколи не було та й не буде вже дівчини, прекраснішої, вродливішої й милішої від моєї коханої. Принаймні, мені так здавалось… Тільки було це не тут і не зараз, а давно-давно. І за тридев'ять земель…
   Граф повільно простягнув мармурово-білі руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвічували через напівпрозору шкіру пальців, долоней та зап'ясть.
   – Отже, Вашу милість теж зрадили, як і мене? – юнак спробував вкласти у свої слова якнайбільше співчуття. – Ваша… Ваша Гретхен теж вийшла заміж за іншого?
   – Ні, все склалося зовсім не так. По-перше, звали її не Гретхен: у цих землях, де перебуваємо ми з тобою зараз, її назвали б Хеленою.
   – О! Хелена – зовсім як троянська царівна, з-за якої розпочалась велика війна!.. А може, це була саме вона – легендарна цариця Трої?!
   – Єлена Троянська? Хм-м-м… – Великий Магістр на мить повернувся до Пауля, зміряв його оцінюючим поглядом. – Вітаю, хробачок: таке порівняння – причому доволі точне – не спадало мені на думку впродовж усього мого довгого життя! Щиро вітаю…
   – То що, війна з-за неї…
   – Ні-ні, хробачок, не з-за неї і не Троянська війна, оспівана сліпим Гомером, – заперечив принц. – Проте війна справді розгорілася. І в її полум'ї чарівна моя Хелена… – Його рівний голос на мить здригнувся: – Вона зникла.
   Пауль хотів щось спитати, та Великий Магістр перервав його:
   – Ну от, бачиш – між нами вже виявилась різниця: я втратив кохання раз і назавжди – а ти поки що ні.
   – Але ж вона заміжня!..
   – Ніколи не втрачай надію, доки вас не розділяє небуття смерті! Запам'ятай це, хробачок.
   – Так, Ваша милосте.
   – Гаразд. Втім, між нашими історіями є й інші відмінності.
   – Які?
   – Приміром, з відчаю ти сам, своєю волею потягнувся до потаємних знань, котрі сподіваєшся отримати у нашому братстві. А скажи-но мені, які ще виходи з ситуації ти міг би винайти?
   – Ну-у-у, Ваша милосте… – юнак ніяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю!
   – Отакої!..
   – Але ж я обрав те, що обрав.
   – Але ж це було не вчора й не позавчора?
   – Так – ціла вічність вже минула.
   – Вічність – по-твоєму, це скільки?
   – Якщо чесно… Трохи більше року.
   – Рік… – Граф чи то зітхнув зневажливо, чи позіхнув від розчарування. – Отже, рік, по-твоєму – це вічність?
   – Але ж, Ваша милосте!..
   – Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усі віки!..
   – Так, я розумію: адже Ваша милість прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу років! І весь цей час – із давньою незагоєною раною на серці… Що Вашій милості один мій рік!.. Так, так, я розумію…
   Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспішив мовити втішно:
   – Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.
   – Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.
   – А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?
   – Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.
   – Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!
 
   Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина
 
   Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!
   За що?!
   Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.
   Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…
   І її, нещасну, разом зі світом…
   А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!
   – Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!
   – А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!
   – Попомнят, как супротив нас соваться.
   І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.
   Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.
   І знову – біль, рани, смерть…
   Пресвята Діво, за що?!
   – Ну что, казак?
   – Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…
   – Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..
   – А ви що – хіба по-моєму не розумієте?
   – Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..
   – Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.
   – Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!..
   І знов – ненависний регіт.
   І цокотіння копит позаду. Там троє вершників – це окрім чотирьох піших солдатів, що безпосередньо охороняють її. На конях позаду їдуть двоє московитів. А третій – козак-запорожець.
   І не просто незнайомець якийсь – це ж Іван Богданович, з котрим вона познайомилась іще торік! Вона тоді з двома хлопцями познайомилась: і з Іваном Богдановичем, і зі своїм судженим – Степаном Раковичем.
   Але то давно вже було – в якомусь іншому житті, мирному та щасливому. Бо зараз Іван зробився, бач, запорожцем, а хоче він…
   Богородице, заступнице наша Небесна!!! За що?! Кожного року святкуємо Покрова святої Богородиці – кажуть, це козацьке свято. То невже ж ти прикрила від усіх напастей святою своєю покровою цього негідного байстрюка, цього сучого вилупка?! Де ж твоя справедливість, Богородице, заступнице?..
   – Сто-о-ой…
   Солдати зупиняються, цокотіння копит позаду теж змовкає… майже: один кінь продовжує насуватись на неї… Об'їжджає повільно…
   Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.
   Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…
   Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…
   Козацький кінь зупинився перед нею.
   – Гелено!
   Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…
   – Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.
   Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…
   Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…
   – Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?
   А звідкіля ж їй знати…
   – Не впирайся – тобі ж гірше!
   «…твого нареченого – Степана…»
   Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.
   Не встигли…
   Шкода.
   – Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.
   – Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…
   – Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!
   – Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!
   – Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..
   – Та зачекай!..
   – Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!
   За спиною лунає залізний брязкіт.
   – Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…
   – А у меня вот небось да сумеет!!!
   Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:
   – Не суетися, я у ней все сам распытаю.
   – Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…
   – Не горячися…
   – Да одно мое слово – и тебя!..
   – Дарма ты так.
   – Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!
   На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона як і раніше не піднімала очей від землі, мовив якнайлагідніше:
   – Вислухай мене, благаю! Вислухай уважно, бо від того залежить багато що… й навіть саме життя твоє!
   – Життя?.. Ой не бреши, Іване, – нікому це не потрібно, ні мені, ані тобі.
   – Що ти таке кажеш?..
   – Життя! – дівчина сумно всміхнулася. – Ти, клятий негіднику, давно вже забрав його у мене.
   – Але ж ти жива! Гріх таке говорити.
   – Гріх?! – тут Гелена уперше з того часу, як прийшла на це сумне місце, повільно здійняла погляд на головного свого мучителя. – Це ти, сатано, грішне говориш, гріх і робиш! Ти – не я. Я ж тримаюся на останній ниточці, яку ти готовий перерізати.
   – Хто?! Я?.. – здавалось, його образа була цілковито щирою. – Що я зробив тобі поганого? Та нічого! Тільки єдине – порятував у Батурині… просто з обіймів того московського підпоручника – не забула?..