Порив вітру ледь не валить її з ніг.
Встояти! Тільки б не впасти на коліна перед негідниками!..
Гелена затремтіла усім тілом, а з-за спини пролунав роздратований вигук:
– Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине…
– Я прошу: потерпи и не мешайся!..
– Чего-чего?..
Іван підбіг до московитів, терпець в яких майже урвався, і про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потім повернувся до Гелени, яка під час паузи обдумала свою відповідь до єдиного слова:
– Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усіма, у наглих обіймах московита, з яких…
– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..
– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..
– Це я сатана?!
– Ти! Ти!!!
– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…
– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..
Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.
– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…
– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!
Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».
– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!
Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:
– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.
– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..
– Не я…
– Кажеш, вони, московити?
– Так.
– Брешеш! Брешеш, собацюро!
– Гелено!..
– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!
Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.
– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…
– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…
– Бо намагалася сховатись від тебе.
– Від мене?
– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.
– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…
– Бачу.
– Але навіщо тобі ховатись?!
– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..
Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:
– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?
Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:
– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Він же у його почті служить…
– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.
– Звідкіля ти знаєш?
– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…
– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..
– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!
– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…
– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…
– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.
– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.
– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!
– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.
– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.
– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…
– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.
– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…
– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!
Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:
– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!
– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!
– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…
– Йване!..
Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.
– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.
– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!
– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…
– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.
– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.
– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.
– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..
В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:
– Так, віддано…
– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!
– Ти такий впевнений щодо листів?..
– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…
– Ти був там, чув сказане Степанові…
– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.
– А ж я не була й не бачила зовсім!..
– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…
При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.
От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…
Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?
– Що?..
– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?
– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.
– А на словах тобі хіба нічого не передавав?
– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…
– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!
– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.
– Навіщо?
– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.
– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.
– Бо мене угледів ти, шуліко.
– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.
– Зі словами коханого на серці й помирати легше.
– А я тобі хіба не любий?
– Ні.
– Зовсім?
Гелена з презирством відвернулася.
– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.
– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?
Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:
– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..
Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:
– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!
– Гелено!..
– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…
Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!
Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:
– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..
Похнюпився Іван і сказав лише:
– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.
– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…
– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.
– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..
Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…
Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…
Встояти! Тільки б не впасти на коліна перед негідниками!..
Гелена затремтіла усім тілом, а з-за спини пролунав роздратований вигук:
– Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине…
– Я прошу: потерпи и не мешайся!..
– Чего-чего?..
Іван підбіг до московитів, терпець в яких майже урвався, і про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потім повернувся до Гелени, яка під час паузи обдумала свою відповідь до єдиного слова:
– Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усіма, у наглих обіймах московита, з яких…
– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..
– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..
– Це я сатана?!
– Ти! Ти!!!
– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…
– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..
Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.
– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…
– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!
Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».
– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!
Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:
– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.
– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..
– Не я…
– Кажеш, вони, московити?
– Так.
– Брешеш! Брешеш, собацюро!
– Гелено!..
– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!
Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.
– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…
– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…
– Бо намагалася сховатись від тебе.
– Від мене?
– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.
– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…
– Бачу.
– Але навіщо тобі ховатись?!
– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..
Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:
– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?
Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:
– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Він же у його почті служить…
– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.
– Звідкіля ти знаєш?
– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…
– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..
– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!
– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…
– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…
– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.
– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.
– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!
– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.
– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.
– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…
– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.
– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…
– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!
Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:
– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!
– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!
– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…
– Йване!..
Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.
– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.
– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!
– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…
– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.
– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.
– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.
– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..
В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:
– Так, віддано…
– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!
– Ти такий впевнений щодо листів?..
– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…
– Ти був там, чув сказане Степанові…
– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.
– А ж я не була й не бачила зовсім!..
– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…
При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.
От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…
Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?
– Що?..
– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?
– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.
– А на словах тобі хіба нічого не передавав?
– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…
– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!
– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.
– Навіщо?
– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.
– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.
– Бо мене угледів ти, шуліко.
– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.
– Зі словами коханого на серці й помирати легше.
– А я тобі хіба не любий?
– Ні.
– Зовсім?
Гелена з презирством відвернулася.
– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.
– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?
Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:
– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..
Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:
– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!
– Гелено!..
– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…
Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!
Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:
– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..
Похнюпився Іван і сказав лише:
– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.
– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…
– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.
– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..
Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…
* * *
– Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента