Страница:
Тимур Литовченко
Помститися iмператору
ПРИСВЯЧУЮ вірному подружжю —
моїм батькам Івану Івановичу
та Жанні Григорівні,
котрі вчили свого сина
любити й ненавидіти…
Передмова
30 серпня 2004 року від Р. X ., Київ
Звісно, мені б дуже хотілось, аби ця історія розпочалася приблизно як роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»…
Тобто, обстежуючи якось знаменитий давній собор… Наприклад, Софію Київську або один з храмів Києво-Печерської лаври… або відвідуючи свою альма-матер – Києво-Могилянську академію, на території якої й досі стоїть церква…
Коротше, в якомусь давньому храмі автор раптом побачив накарбоване на штукатурці слово «ФАТУМ». Звісно, графіті було виконане церковнослов'янською. Або принаймні латиною: «FATUM». Повторна спроба знайти графіті успіху не мала. Проте цей FATUM все не йшов з голови, розбурхував письменницьку уяву, тому з нього народилась та сама історія, яка…
Проте ні. Не ті зараз часи, ой не ті! Коли я був студентом, то у приміщенні НаУКМА на повну потужність працювало Київське вище військово-морське політичне училище. Та й не в університеті зовсім я студіював: це зараз він зветься Науково-технічним університетом України «КПІ», а за радянських часів іменувався зовсім інакше – Київським політехнічним інститутом. Що ж до часів нинішніх, то вештатись по церквах і храмах у пошуках натхнення колишньому «технарю», що всупереч долі став-таки письменником, але змушений заробляти на життя журналістикою, просто ніколи.
Часу не вистачає.
Такі реалії, така моя вдача…
Та все ж певна подоба до історії створення «Собору Паризької Богоматері» тут є. Просто специфіка інша – сучасно-українська…
Одного разу покійний нині Зіновій Кулик, шеф-редактор журналу «Політика і культура», більш відомого за абревіатурою «ПІК», запропонував запровадити на сторінках часопису нову рубрику «Історичний детектив». Оскільки рубрика ця явно виходила за площину як політики, так і культури, вести її було доручено редакторові відділу «Тема», де загалом зосереджувалась, так би мовити, «решта матеріалів, неполітичних та некультурних», – тобто мені. І не просто вести – писати матеріали власноруч. Бо це мало бути «не ляля-фафа», а «класно», на найвищому рівні, який, на думку начальства, міг забезпечити тільки штатний працівник – редактор відділу особисто.
Минув час, і якось на ПіКівській планірці, зовсім не «ПіКантній» та нічим особливо не прикметній, мені суворо нагадали: що ж це ти, негіднику, до нової рубрики нічого не пропонуєш, га?! Нумо подавай матеріал – і негайно! І диви – щоб змістовно, круто та цікаво для читачів!!!
Отже глибокої ночі, перегорнувши не одну книгу про авантюристів усіх часів і народів, а також уздовж і впоперек переоравши простори Інтернету, я раптом наштовхнувся на вельми загадкову персону, про яку багато чув раніше, проте все бракувало часу зосередитись і дослідити цей історичний персонаж в усіх деталях. А тут така чудова нагода!..
Йому буцімто були відомі секрети філософського каменя й вічної молодості. Ніхто точно не знав, де й коли він народився… і навіть більше – де й коли помер. І це при тому, що його приймали при всіх монарших дворах Європи! Мало того – він активно втручався у найпотаємніші та найделікатніші справи… Як би сказали зараз, контролював європейську «закулісу» й робив власну (свого імені себто) політику.
Чим більше книжок з різнокольоровими закладками нагромаджувалось на невеличкому столику перед комп'ютером, а також чим більше файли? накопичувалось у робочій теці комп'ютера, тим більша розгубленість охоплювала мене. Чорт забирай: відтоді минуло вже понад 200 років, а ще й досі ніхто не спромігся дати задовільне пояснення бодай десятій частині пов'язаних з цим історичним персонажем загадок. То що ж це у світі діється, панове добродії?..
І вже коли небокрай за вікном посірів, мій роз'ятрений мозок раптом немовби блискавка пробила! Схопивши добутий із величезними труднощами, але, здавалось би, з незрозумілою метою енциклопедичний довідник «Києво-Могилянська академія в іменах», я почав у шаленому темпі гортати крейдовані сторінки… Так і є: дивовижна схожість прізвищ нагло впадала у вічі! Подальші співставлення наочно продемонстрували: збігалися також численні дати і факти, для безглуздих, на перший погляд, вчинків знаходились дуже логічні пояснення та обґрунтування, і все це вкладалося у канву вельми несподіваної, проте дуже цікавої історичної гіпотези.
Доки зійшло сонце, статтю я написав, вона вийшла друком і була сприйнята на ура. З іншого боку, всього лише журнальної статті особисто для мене виявилось замало. Якби я був істориком, то, можливо, решту життя присвятив би пошукові доказів на захист несподіваної гіпотези. Бозна-що могло би з цього вийти… Проте я не історик, а лише інженер-металург, що став письменником, а заробляє на життя журналістикою. На превеликий жаль, Зіновій Кулик помер (Царство йому Небесне!), «ПІК» припинив вихід (добра пам'ять славетному часопису!..), а я працюю у зовсім іншому періодичному виданні, що не має анінайменшого відношення до моїх нічних шукань коріння істини двохсотрічної давнини. Тож єдине, що можу зробити далі, – виплеснути на папір образи, котрі міцно засіли в голові.
Що з цього вийшло, не знаю. Не мені судити.
Судіть краще ви…
Звісно, мені б дуже хотілось, аби ця історія розпочалася приблизно як роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»…
Тобто, обстежуючи якось знаменитий давній собор… Наприклад, Софію Київську або один з храмів Києво-Печерської лаври… або відвідуючи свою альма-матер – Києво-Могилянську академію, на території якої й досі стоїть церква…
Коротше, в якомусь давньому храмі автор раптом побачив накарбоване на штукатурці слово «ФАТУМ». Звісно, графіті було виконане церковнослов'янською. Або принаймні латиною: «FATUM». Повторна спроба знайти графіті успіху не мала. Проте цей FATUM все не йшов з голови, розбурхував письменницьку уяву, тому з нього народилась та сама історія, яка…
Проте ні. Не ті зараз часи, ой не ті! Коли я був студентом, то у приміщенні НаУКМА на повну потужність працювало Київське вище військово-морське політичне училище. Та й не в університеті зовсім я студіював: це зараз він зветься Науково-технічним університетом України «КПІ», а за радянських часів іменувався зовсім інакше – Київським політехнічним інститутом. Що ж до часів нинішніх, то вештатись по церквах і храмах у пошуках натхнення колишньому «технарю», що всупереч долі став-таки письменником, але змушений заробляти на життя журналістикою, просто ніколи.
Часу не вистачає.
Такі реалії, така моя вдача…
Та все ж певна подоба до історії створення «Собору Паризької Богоматері» тут є. Просто специфіка інша – сучасно-українська…
Одного разу покійний нині Зіновій Кулик, шеф-редактор журналу «Політика і культура», більш відомого за абревіатурою «ПІК», запропонував запровадити на сторінках часопису нову рубрику «Історичний детектив». Оскільки рубрика ця явно виходила за площину як політики, так і культури, вести її було доручено редакторові відділу «Тема», де загалом зосереджувалась, так би мовити, «решта матеріалів, неполітичних та некультурних», – тобто мені. І не просто вести – писати матеріали власноруч. Бо це мало бути «не ляля-фафа», а «класно», на найвищому рівні, який, на думку начальства, міг забезпечити тільки штатний працівник – редактор відділу особисто.
Минув час, і якось на ПіКівській планірці, зовсім не «ПіКантній» та нічим особливо не прикметній, мені суворо нагадали: що ж це ти, негіднику, до нової рубрики нічого не пропонуєш, га?! Нумо подавай матеріал – і негайно! І диви – щоб змістовно, круто та цікаво для читачів!!!
Отже глибокої ночі, перегорнувши не одну книгу про авантюристів усіх часів і народів, а також уздовж і впоперек переоравши простори Інтернету, я раптом наштовхнувся на вельми загадкову персону, про яку багато чув раніше, проте все бракувало часу зосередитись і дослідити цей історичний персонаж в усіх деталях. А тут така чудова нагода!..
Йому буцімто були відомі секрети філософського каменя й вічної молодості. Ніхто точно не знав, де й коли він народився… і навіть більше – де й коли помер. І це при тому, що його приймали при всіх монарших дворах Європи! Мало того – він активно втручався у найпотаємніші та найделікатніші справи… Як би сказали зараз, контролював європейську «закулісу» й робив власну (свого імені себто) політику.
Чим більше книжок з різнокольоровими закладками нагромаджувалось на невеличкому столику перед комп'ютером, а також чим більше файли? накопичувалось у робочій теці комп'ютера, тим більша розгубленість охоплювала мене. Чорт забирай: відтоді минуло вже понад 200 років, а ще й досі ніхто не спромігся дати задовільне пояснення бодай десятій частині пов'язаних з цим історичним персонажем загадок. То що ж це у світі діється, панове добродії?..
І вже коли небокрай за вікном посірів, мій роз'ятрений мозок раптом немовби блискавка пробила! Схопивши добутий із величезними труднощами, але, здавалось би, з незрозумілою метою енциклопедичний довідник «Києво-Могилянська академія в іменах», я почав у шаленому темпі гортати крейдовані сторінки… Так і є: дивовижна схожість прізвищ нагло впадала у вічі! Подальші співставлення наочно продемонстрували: збігалися також численні дати і факти, для безглуздих, на перший погляд, вчинків знаходились дуже логічні пояснення та обґрунтування, і все це вкладалося у канву вельми несподіваної, проте дуже цікавої історичної гіпотези.
Доки зійшло сонце, статтю я написав, вона вийшла друком і була сприйнята на ура. З іншого боку, всього лише журнальної статті особисто для мене виявилось замало. Якби я був істориком, то, можливо, решту життя присвятив би пошукові доказів на захист несподіваної гіпотези. Бозна-що могло би з цього вийти… Проте я не історик, а лише інженер-металург, що став письменником, а заробляє на життя журналістикою. На превеликий жаль, Зіновій Кулик помер (Царство йому Небесне!), «ПІК» припинив вихід (добра пам'ять славетному часопису!..), а я працюю у зовсім іншому періодичному виданні, що не має анінайменшого відношення до моїх нічних шукань коріння істини двохсотрічної давнини. Тож єдине, що можу зробити далі, – виплеснути на папір образи, котрі міцно засіли в голові.
Що з цього вийшло, не знаю. Не мені судити.
Судіть краще ви…
Глава 1
Хмари над житом
По мірі переростання ранніх зимових сутінок у непроглядний морок ночі заціпеніння поступово заволоділо усім Дармштадтом. А якщо на вулиці сиро й морозно, краще сидіти у будь-якому приміщенні, тільки б носа не висовувати назовні.
Тільки би дров до ранку вистачило…
Пауль посунувся ближче до каміна, але не для того, щоб зігрітися: зараз його найбільш за все непокоїв стан Великого Магістра. Той завмер у глибокому кріслі, немов кам'яна статуя, і не ворушився вже протягом цілої години. А як раптом помер?!
З іншого боку, шляхетний принц просто міг надто глибоко поринути у вир зосереджених роздумів, піднестися думкою у найвищі духовні сфери – і уявіть, що найменший з його учнів, який ще не пройшов навіть четвертого ступеня посвяти, легким дотиком до плеча відволікає його назад, на нашу грішну землю!.. Святотатство!!! Але як іще переконатися, що зі здоров'ям Його милості все гаразд?!
Усе-таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лівого ока та гладенької, мармуроподібної, без жодної старечої зморшки шкіри обличчя. Ні, все ж треба спробувати…
Але тільки-но юнак зібрався перейти від вивчення профілю Великого Магістра до більш рішучих дій, як ліва щока графа нервово сіпнулась, нижня щелепа ворухнулася, і пролунав тихий, схожий на шелестіння весіннього вітерця голос:
– Не хвилюйся, хробачок, зі мною все гаразд.
– Ваша милосте!.. – зітхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався.
– Ні-ні, хробачок, не зараз.
Магістр так легко та повільно, що крісло під ним навіть не рипнуло, повернувся до учня і, вдивляючись йому просто у вічі, сказав:
– Поки ще не час.
В єдину мить довколишня нічна тиша загустіла патокою й надійно заліпила вуха, тому наступні слова принца Пауль ледь розчув:
– Адже ми ще не поговорили як слід…
Розуміючи, що прямий погляд Великого Магістра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив:
– Звідкіля Ваша милість знають, що я хотів…
Наступне слово «спитати» Пауль прошепотів після короткої паузи, але речення так і не закінчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважає його невимовлене питання просто ідіотичним! Справді, тільки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трішечки побазікати із самим Великим Магістром таємної ложі в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь-хто не впустив би шансу!..
– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.
Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!
– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.
І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:
– Хто Ви такий?..
Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.
Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!
– Ваша милосте… ну-у-у, справді… про Вашу милість таке пліткують…
Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.
– І що саме пліткують, цікаво знати?
Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.
– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.
Голос був лагідним.
– Не бійся!..
І Пауль здався на милість старшого:
– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…
Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.
– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.
– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.
– Розумію. Далі.
– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…
– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.
– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…
– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.
– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!
– Тобто?..
І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:
– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…
– Ну, це теж загальновідомо.
– Або ж португальський…
Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:
– Або навпаки…
Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:
– І що ж означає це «навпаки»?..
Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:
– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця-єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…
– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно-спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?
– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…
– То чому?..
– Бо ви все ж таки…
– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?
– Це істина, Ваша милосте.
– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?
– Істинно так!
– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?
Пауль розгублено мовчав.
– Так чи ні?
Мовчання.
– Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!
Мовчання.
– Не чую!..
Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:
– Так, Ваша милосте.
– Добре. Молодець.
Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.
Хоча, по суті, так воно й було…
– Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.
Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:
– Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…
Літо 1707 року від Р. X., Прилуки
– Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!..
Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дівчину років п'ятнадцяти чи шістнадцяти, що повільно прямувала вулицею у супроводі старенької зморшкуватої служниці й навіть не позирнула у бік двох босоногих спудеїв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та місцями подраних штанях. Від несподіваного припливу почуттів юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотів іще щось додати, проте не зміг вимовити більше ані слова. Лише нерозбірливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й відповів:
– Не муляй очі, Степане! Не дивись таким дівчатам услід, бо все це дарма!
– Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сіпнувшись.
– Бо красна панна не для бідного Івана, – сумно відповів другий, знов мугикнув і додав: – Немовби спеціально про мене люди приказку вигадали.
– Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…
– Степане!.. – із докором мовив товариш.
– Що?
– Знов ти за своє?!
– Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.
– Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!
– А я й не брешу зовсім!
– А от і брешеш!
– Собака твій бреше!
– Так нема ж у мене собаки…
– Тьху!..
Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.
Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потім цілий день не розмовляли, лише курили маленькі глиняні люльки та смикали рідкі, м'якенькі ще вусики, але все ж поступово відновили не надто приязні, проте все-таки доволі дружні стосунки: справді, шлях із Києва до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, ніж самому…
Іван навіть погодився йти із Степаном до кінця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовілий батько, козацький сотник, старший із трьох братів Раковичів. Щоправда, подумки Іван продовжував насміхатися над Степановими побрехеньками: ні, справді, це ж, мабуть, треба самому щиро повірити у власні вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправді ж, певна річ, вигадувати!) все нові й нові подробиці з дитячих років, нібито проведених у батьковому маєтку, покійну матір, челядників…
Іван знав, чого варті подібні побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батьків, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинішнього літа. Юнак просто хотів дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маєтку», Степан зніяковіло потупцює біля закритих воріт, потім плюне на дорогу й, ховаючи брехливі очі, зізнається товаришеві в усьому. Тоді Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоїми б вустами тільки медовуху пити, борща з пампушками їсти». І тоді…
Ні, тоді підуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Січ. Неспокш дедалі більше поширюється Украйною, велика біда зріє у повітрі. Так буває перед грозою, коли блакитним небом пробігають лише перші табунці легеньких білосніжних хмаринок, що поступово змінюються юрбою важких, напоєних зеленувато-свинцевою вологою хмар – і от вже на землю, на жовті від жита лани, на ліси й луки падають потоки води, сліпучі блискавки або навіть град…
Так, щось назріває зараз в Украйні – либонь, щось таке, як за часів Хмельницького чи Сагайдачного. А у періоди неспокою місце юнаків не у тихих академічних класах і не вдома, а на островах посеред Дніпра. Тим паче, справжнього дому в них немає – тож нехай стане їхньою домівкою, їхньою ласкавою матінкою славна Запорозька Січ, що споконвіку приймає таких-от безбатченків, дозволяє їм в люди вийти!
Момент істини наближався невідворотно: після ночівлі під розкидистим дубом, що стояв обабіч дороги, юнаки рушили на світанку в недалеку вже путь і години за чотири побачили на небокраї контури містечка. Це й були Прилуки, де нібито знаходився вигаданий маєток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутнє розвінчання, здається, аніскільки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи відносно нову тему, що її вони поки не встигли обговорити як слід. Набрівши позавчора на черговий хутір і цілих півтори години проспівавши псалми, юнаки залишились там на обід. І тоді почули від господаря, що сам гетьман набирає нових сердюків.
Потрапити у гетьманський почет! Поряд із такою перспективою блідла навіть ідея податися на Січ… Звісно, бідні хлопці могли тільки заздрити щасливчикам, котрі невдовзі присягатимуть на вірність Яну Мазепі й відтоді супроводжуватимуть його скрізь і всюди, готові накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив їм рівно до вечора того дня, коли хутір залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаївся, глибоко замислився й лише сьогодні зранку, вже на самій околиці Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батькові шепнути – і бути йому сердюком на службі в гетьмана! Отоді всі побачать… І так далі.
Бідолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степанові фантазії про те, яким красенем виглядатиме він на баскому конику у розшитому жупані, коли разом з іншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи відверто, навіть потайки сподівався, що несподівана зустріч з прекрасною незнайомкою спрямує товаришеві думки в інше русло.
Та де там! Гарні волошкові очі, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тільки підстебнули палку юначу уяву. Степан солов'єм розливався, мріючи, як усе вивідає про гарненьку незнайомку, а потім проскаче – знов-таки на баскому конику і в розшитому жупані! – під її вікнами… Ой, вона ж нізащо не відмовить юному сердюкові, не піднесе йому гарбуза! Не бути такій ганьбі, і край!!! Тільки б дізнатися, хто вона, чия дочка й де живе…
Чим далі слухав Іван товариша, тим більше сумнівався, чи справді варто пропонувати йому похід на Січ. Цілком можливо, Степан здатен тільки язиком молоти, а не шаблею ворожі голови рубати?! Тоді від нього одна лиш морока буде, а навіщо це Іванові здалося… Ні, якщо вже товаришувати, то не з краснобаєм і брехуном, а з тверезо мислячим вірним друзякою, котрий реально дивиться на речі, а не витає десь у піднебессі. Звісно, краще!
За цими думками Іван навіть не помітив, як вони підійшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром.
– Ну от і дійшли! – радісно вигукнув Степан. І перш ніж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвіртку, прорізану поруч з міцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, відчиніть негайно!
– Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван.
– Га?! Що?.. – не зрозумів той.
«Ти явно забрехався, облиш!» – хотів сказати Іван і вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом із ним втекти звідси якнайдалі. Ні, занадто пізно: у дворі загавкали пси, хвіртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений літній челядник, на зморшкуватому обличчі якого читалося палке бажання віддубасити незнайомого жартівника (а разом з ним і його товариша!) важким ціпком, міцно стиснутим у правиці. Та варто було челядникові побачити Степана, як він тіпнувся всім тілом, вронив ціпок, а потім побіг у двір, вигукуючи:
– Панич повернувся! Молодий панич з Києва прийшов! Сам прийшов!..
Не встиг Іван второпати, що й до чого, як із двору висипали ще з півдюжини челядників, підхопили обох спудеїв під руки й затягли у двір. А назустріч їм з будинку виходив уже поважний пан років сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвіртку, поспішав за ним.
– Синку, звідкіля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричі обійнявся й розцілувався із Степаном. Оскільки той забарився з відповіддю, чоловік кивнув у бік Степанового товариша й запитав не надто приязно:
– А це хто з тобою?
– Доброго вам здоров'я, тату. Я із самого Києва, з академії. А це товариш мій, Іван Богданович. Він теж спудей, а сам із Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальній дорозі й веселіше, і спокійніше.
Не знаючи, як поводитись у несподіваній ситуації (бо він і досі не надто вірив, що всі Степанові побрехеньки виявилися чистою правдою), бідолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спідлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотникові, скинув капелюха та вклонився тому в пояс.
– З Лубен, кажеш?..
Старший Ракович замовк, повільно взявся за довгого лівого вуса і так само повільно пропустив його крізь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокої замисленості для Степана. Тільки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож він лише посмикував їхні пухнасті кінчики…
– Лубни ж не зовсім по дорозі від Києва до Прилук, – мовив нарешті сотник.
– То що, хіба не можна товаришеві завернути до мене у гості?! – Степана настільки відверто спантеличили батькові слова, що він навіть відсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався ніяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посміхнувся йому, обійняв за плечі сина і якомога бадьоріше відповів:
– Ну що ти, синку, гість – це завжди гість! Гостю завжди радіють.
Степан полегшено зітхнув.
– Просто я дуже розгубився, бо не очікував на твою появу, – мовив далі сотник. Чим іще більше спантеличив юнаків: дійсно, навчання у Києво-Могилянській академії скінчилось, розпочалися літні вакансії – то що ж спудеям у Києві робити?! І чом тоді сотник не очікував на приїзд (точніше, на піший прихід) сина додому?..
Відчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити інших зайвих речей), сотник знов посміхнувся до Івана й мовив:
– Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзі ми відобідаємо… До речі, ви, хлопці, бодай щось їли зранку?
–Їли те, що із позавчора лишилося, – хліба пожували, цибулею закусили, водою зі струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трішечки здивовано, не в змозі розгадати причини різкої зміни його настрою: адже наскільки він пам'ятав, у веселому настрої чи не в гуморі, але батько виявляв бодай трішечки гостинності до будь-кого – до старого й молодого, до знатної персони чи до останнього злидаря. А тут раптом…
– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.
І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:
– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…
Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:
– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.
І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:
– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..
Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.
Тільки би дров до ранку вистачило…
Пауль посунувся ближче до каміна, але не для того, щоб зігрітися: зараз його найбільш за все непокоїв стан Великого Магістра. Той завмер у глибокому кріслі, немов кам'яна статуя, і не ворушився вже протягом цілої години. А як раптом помер?!
З іншого боку, шляхетний принц просто міг надто глибоко поринути у вир зосереджених роздумів, піднестися думкою у найвищі духовні сфери – і уявіть, що найменший з його учнів, який ще не пройшов навіть четвертого ступеня посвяти, легким дотиком до плеча відволікає його назад, на нашу грішну землю!.. Святотатство!!! Але як іще переконатися, що зі здоров'ям Його милості все гаразд?!
Усе-таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лівого ока та гладенької, мармуроподібної, без жодної старечої зморшки шкіри обличчя. Ні, все ж треба спробувати…
Але тільки-но юнак зібрався перейти від вивчення профілю Великого Магістра до більш рішучих дій, як ліва щока графа нервово сіпнулась, нижня щелепа ворухнулася, і пролунав тихий, схожий на шелестіння весіннього вітерця голос:
– Не хвилюйся, хробачок, зі мною все гаразд.
– Ваша милосте!.. – зітхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався.
– Ні-ні, хробачок, не зараз.
Магістр так легко та повільно, що крісло під ним навіть не рипнуло, повернувся до учня і, вдивляючись йому просто у вічі, сказав:
– Поки ще не час.
В єдину мить довколишня нічна тиша загустіла патокою й надійно заліпила вуха, тому наступні слова принца Пауль ледь розчув:
– Адже ми ще не поговорили як слід…
Розуміючи, що прямий погляд Великого Магістра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив:
– Звідкіля Ваша милість знають, що я хотів…
Наступне слово «спитати» Пауль прошепотів після короткої паузи, але речення так і не закінчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважає його невимовлене питання просто ідіотичним! Справді, тільки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трішечки побазікати із самим Великим Магістром таємної ложі в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь-хто не впустив би шансу!..
– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.
Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!
– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.
І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:
– Хто Ви такий?..
Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.
Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!
– Ваша милосте… ну-у-у, справді… про Вашу милість таке пліткують…
Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.
– І що саме пліткують, цікаво знати?
Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.
– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.
Голос був лагідним.
– Не бійся!..
І Пауль здався на милість старшого:
– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…
Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.
– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.
– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.
– Розумію. Далі.
– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…
– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.
– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…
– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.
– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!
– Тобто?..
І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:
– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…
– Ну, це теж загальновідомо.
– Або ж португальський…
Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:
– Або навпаки…
Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:
– І що ж означає це «навпаки»?..
Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:
– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця-єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…
– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно-спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?
– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…
– То чому?..
– Бо ви все ж таки…
– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?
– Це істина, Ваша милосте.
– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?
– Істинно так!
– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?
Пауль розгублено мовчав.
– Так чи ні?
Мовчання.
– Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!
Мовчання.
– Не чую!..
Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:
– Так, Ваша милосте.
– Добре. Молодець.
Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.
Хоча, по суті, так воно й було…
– Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.
Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:
– Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…
Літо 1707 року від Р. X., Прилуки
– Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!..
Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дівчину років п'ятнадцяти чи шістнадцяти, що повільно прямувала вулицею у супроводі старенької зморшкуватої служниці й навіть не позирнула у бік двох босоногих спудеїв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та місцями подраних штанях. Від несподіваного припливу почуттів юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотів іще щось додати, проте не зміг вимовити більше ані слова. Лише нерозбірливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й відповів:
– Не муляй очі, Степане! Не дивись таким дівчатам услід, бо все це дарма!
– Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сіпнувшись.
– Бо красна панна не для бідного Івана, – сумно відповів другий, знов мугикнув і додав: – Немовби спеціально про мене люди приказку вигадали.
– Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…
– Степане!.. – із докором мовив товариш.
– Що?
– Знов ти за своє?!
– Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.
– Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!
– А я й не брешу зовсім!
– А от і брешеш!
– Собака твій бреше!
– Так нема ж у мене собаки…
– Тьху!..
Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.
Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потім цілий день не розмовляли, лише курили маленькі глиняні люльки та смикали рідкі, м'якенькі ще вусики, але все ж поступово відновили не надто приязні, проте все-таки доволі дружні стосунки: справді, шлях із Києва до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, ніж самому…
Іван навіть погодився йти із Степаном до кінця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовілий батько, козацький сотник, старший із трьох братів Раковичів. Щоправда, подумки Іван продовжував насміхатися над Степановими побрехеньками: ні, справді, це ж, мабуть, треба самому щиро повірити у власні вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправді ж, певна річ, вигадувати!) все нові й нові подробиці з дитячих років, нібито проведених у батьковому маєтку, покійну матір, челядників…
Іван знав, чого варті подібні побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батьків, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинішнього літа. Юнак просто хотів дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маєтку», Степан зніяковіло потупцює біля закритих воріт, потім плюне на дорогу й, ховаючи брехливі очі, зізнається товаришеві в усьому. Тоді Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоїми б вустами тільки медовуху пити, борща з пампушками їсти». І тоді…
Ні, тоді підуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Січ. Неспокш дедалі більше поширюється Украйною, велика біда зріє у повітрі. Так буває перед грозою, коли блакитним небом пробігають лише перші табунці легеньких білосніжних хмаринок, що поступово змінюються юрбою важких, напоєних зеленувато-свинцевою вологою хмар – і от вже на землю, на жовті від жита лани, на ліси й луки падають потоки води, сліпучі блискавки або навіть град…
Так, щось назріває зараз в Украйні – либонь, щось таке, як за часів Хмельницького чи Сагайдачного. А у періоди неспокою місце юнаків не у тихих академічних класах і не вдома, а на островах посеред Дніпра. Тим паче, справжнього дому в них немає – тож нехай стане їхньою домівкою, їхньою ласкавою матінкою славна Запорозька Січ, що споконвіку приймає таких-от безбатченків, дозволяє їм в люди вийти!
Момент істини наближався невідворотно: після ночівлі під розкидистим дубом, що стояв обабіч дороги, юнаки рушили на світанку в недалеку вже путь і години за чотири побачили на небокраї контури містечка. Це й були Прилуки, де нібито знаходився вигаданий маєток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутнє розвінчання, здається, аніскільки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи відносно нову тему, що її вони поки не встигли обговорити як слід. Набрівши позавчора на черговий хутір і цілих півтори години проспівавши псалми, юнаки залишились там на обід. І тоді почули від господаря, що сам гетьман набирає нових сердюків.
Потрапити у гетьманський почет! Поряд із такою перспективою блідла навіть ідея податися на Січ… Звісно, бідні хлопці могли тільки заздрити щасливчикам, котрі невдовзі присягатимуть на вірність Яну Мазепі й відтоді супроводжуватимуть його скрізь і всюди, готові накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив їм рівно до вечора того дня, коли хутір залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаївся, глибоко замислився й лише сьогодні зранку, вже на самій околиці Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батькові шепнути – і бути йому сердюком на службі в гетьмана! Отоді всі побачать… І так далі.
Бідолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степанові фантазії про те, яким красенем виглядатиме він на баскому конику у розшитому жупані, коли разом з іншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи відверто, навіть потайки сподівався, що несподівана зустріч з прекрасною незнайомкою спрямує товаришеві думки в інше русло.
Та де там! Гарні волошкові очі, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тільки підстебнули палку юначу уяву. Степан солов'єм розливався, мріючи, як усе вивідає про гарненьку незнайомку, а потім проскаче – знов-таки на баскому конику і в розшитому жупані! – під її вікнами… Ой, вона ж нізащо не відмовить юному сердюкові, не піднесе йому гарбуза! Не бути такій ганьбі, і край!!! Тільки б дізнатися, хто вона, чия дочка й де живе…
Чим далі слухав Іван товариша, тим більше сумнівався, чи справді варто пропонувати йому похід на Січ. Цілком можливо, Степан здатен тільки язиком молоти, а не шаблею ворожі голови рубати?! Тоді від нього одна лиш морока буде, а навіщо це Іванові здалося… Ні, якщо вже товаришувати, то не з краснобаєм і брехуном, а з тверезо мислячим вірним друзякою, котрий реально дивиться на речі, а не витає десь у піднебессі. Звісно, краще!
За цими думками Іван навіть не помітив, як вони підійшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром.
– Ну от і дійшли! – радісно вигукнув Степан. І перш ніж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвіртку, прорізану поруч з міцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, відчиніть негайно!
– Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван.
– Га?! Що?.. – не зрозумів той.
«Ти явно забрехався, облиш!» – хотів сказати Іван і вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом із ним втекти звідси якнайдалі. Ні, занадто пізно: у дворі загавкали пси, хвіртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений літній челядник, на зморшкуватому обличчі якого читалося палке бажання віддубасити незнайомого жартівника (а разом з ним і його товариша!) важким ціпком, міцно стиснутим у правиці. Та варто було челядникові побачити Степана, як він тіпнувся всім тілом, вронив ціпок, а потім побіг у двір, вигукуючи:
– Панич повернувся! Молодий панич з Києва прийшов! Сам прийшов!..
Не встиг Іван второпати, що й до чого, як із двору висипали ще з півдюжини челядників, підхопили обох спудеїв під руки й затягли у двір. А назустріч їм з будинку виходив уже поважний пан років сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвіртку, поспішав за ним.
– Синку, звідкіля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричі обійнявся й розцілувався із Степаном. Оскільки той забарився з відповіддю, чоловік кивнув у бік Степанового товариша й запитав не надто приязно:
– А це хто з тобою?
– Доброго вам здоров'я, тату. Я із самого Києва, з академії. А це товариш мій, Іван Богданович. Він теж спудей, а сам із Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальній дорозі й веселіше, і спокійніше.
Не знаючи, як поводитись у несподіваній ситуації (бо він і досі не надто вірив, що всі Степанові побрехеньки виявилися чистою правдою), бідолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спідлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотникові, скинув капелюха та вклонився тому в пояс.
– З Лубен, кажеш?..
Старший Ракович замовк, повільно взявся за довгого лівого вуса і так само повільно пропустив його крізь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокої замисленості для Степана. Тільки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож він лише посмикував їхні пухнасті кінчики…
– Лубни ж не зовсім по дорозі від Києва до Прилук, – мовив нарешті сотник.
– То що, хіба не можна товаришеві завернути до мене у гості?! – Степана настільки відверто спантеличили батькові слова, що він навіть відсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався ніяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посміхнувся йому, обійняв за плечі сина і якомога бадьоріше відповів:
– Ну що ти, синку, гість – це завжди гість! Гостю завжди радіють.
Степан полегшено зітхнув.
– Просто я дуже розгубився, бо не очікував на твою появу, – мовив далі сотник. Чим іще більше спантеличив юнаків: дійсно, навчання у Києво-Могилянській академії скінчилось, розпочалися літні вакансії – то що ж спудеям у Києві робити?! І чом тоді сотник не очікував на приїзд (точніше, на піший прихід) сина додому?..
Відчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити інших зайвих речей), сотник знов посміхнувся до Івана й мовив:
– Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзі ми відобідаємо… До речі, ви, хлопці, бодай щось їли зранку?
–Їли те, що із позавчора лишилося, – хліба пожували, цибулею закусили, водою зі струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трішечки здивовано, не в змозі розгадати причини різкої зміни його настрою: адже наскільки він пам'ятав, у веселому настрої чи не в гуморі, але батько виявляв бодай трішечки гостинності до будь-кого – до старого й молодого, до знатної персони чи до останнього злидаря. А тут раптом…
– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.
І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:
– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…
Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:
– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.
І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:
– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..
Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.