Страница:
взяли. Вiн по-тай-ки, як воно ведеться, прийшов до дiв-ки на побачення...
- А дiвка гарна була?!
- Та казав - така гарна, наче мальована! Вони його i рибальською
сiткою накрили! Як па-вук муху павутиною, так його босняки сiткою заплутали.
Та й вiддали туркам, як податок. Не гро-шима, а живою людиною! Людолови,
одним словом, як i скрiзь всi бу-сурмани. А тур-ки його за море продали
арабинам-сарацинам. Став вiн м служити. Всяку роботу робити...
- А якi вони з себе тi сарацини?
- Та як тобi сказати? На грекiв, ну й на жидiв та й на ормян схожi. "
такi племена, що i чо-ловiки i баби тiльки в сорочках ходять,. А штанiв не
носять. А й такi, що й баби штани пiд со-рочкою носять... Так отож кажу тобi
далi. - вiн для тих сарацинiв всяку важ-ку й не-без-печ-ну роботу робив. От
бачать вони, що вiн до всього здатний. Вони й послали його якби
по-мiч-ни-ком при двох турецьких купцях у крану чорних негрiв. Там тi купцi
мали купити золото i ма--леньких негритят.
- А ти сам бачив чорних людей? Чи то правда, що все-все у них чорне?! I
прутнi чор-нi?!!
- Я бачив у Кафi на каторзi двох негрiв-веслярiв. Та на хнi прутнi не
заглядав! Не чо-ло-вiча то справа!
- А вже! Ну кажи, що було далi, так цiкаво!..
- Та й менi було цiкаво його слухати... От у нас що найдорожче?
- Срiбло та золото.
- Твоя правда! А там у сарацинiв найдорожче - вода. Бо там пустеля
така, пiвроку тре-ба йти, поки перейдеш i потрапиш до крани чорних
негрiв. А за пустелею, де в степу i лi-сах живуть чорнi,там найдорожча за
золото - сiль! Сарацини возять чорним сiль iз пустелi. А чор-нi з лiсу
приносять золотий пiсок!i Бо в них там по всiх ручаях золотий пiсок
пе-ре-мi-ша-ний iз звичайним пiском... Уявляш - за сiль беруть золотий
пiсок! А сiль у них i не сипуча i не грудками. А кам'яними брилами. х
видовбують з-пiд пiску i ве-зуть на верблюдах через пус-телю. А верблюди там
не такi, як у Криму. Татари i ногайцi розводять двогорбих, таких каш-латих,
верблюдiв. У сарацинiв верблюди одногорбi, дуже худi i високi. I бiгають по
пус-те--лi, як добрi румаки. На них сарацини-вояки скачуть, як вправнi
кiн-нотники. I зброя в них у пус-телi не така - шабель нема, а довгi вузькi
мечi. I тi мечi м кують жиди, бо самi вони до пра-цi не придатнi.
- Та ти менi не кажи про тi хнi мечi та хто х там ку! Ти менi,
козаче, розкажи якi вони тi чорнi, якi в них баби i чоловiки? Якi вони -
гарнi чи страшнi?
- Ну добре. Вiн казав, що був вiн нiби як у нас чумак. Вiн нiби як
наглядав за тими най-ма-ними погоничами верблюдiв. Якось так наче виходило.
А були погоничi майже всi чорнi. А вiн, хоч зас-маглий як циган, був у них
за найбiлiшого. Дуже довго вони йшли через пус-те-лю до головного мiста
чорних бусурман. I там вже, вiн ка-зав, було диво - лiпленi з одно гли-ни
мечетi! А здоровеннi i мiц-нi, нiби з цегли чи каменю мурованi! Чоловiки всi
височеннi i при тiлi! Носять довгi широченнi сорочки, до само землi. А
штанiв не-ма i не треба! А жiнки в них теж чорнi. Ще чорнiшi за чоловiкiв,
бо ходять, як хотять - коли голi, коли вдягненi. Ка-зав, що й такi, що
тiльки фартушина телiпаться над самою куною. I зроблена та фар-ту-ши-на iз
лубу i бiлих та червоних намистин! А намистини зробленi iз здоровенних
якихось зер-нин... Так ото тi дво турецьких купцiв, крiм солi, для того
хнього царя...
- Теж чорного?!
- А вже! Чорного, як смола,.. привели вони через усю пустелю справжнiх
арабинських ска-кунiв. За одного такого коня чор-ний цар давав десять чорних
негритят! Та хнього чор-но-го царя тодi в мiстi не було. Вiн зi свом
вiйськом на той час помандрував на лови чорних лi-со-вих дикунiв. Отак
наловлять чорнi бусурмани чор-них дикунiв-язичникiв у лiсi i приводять у
мiсто. I там, у мiстi, на невольничому базарi продають за сiль чи мiняють
для хнього царя на коней... А в чорного царя, той наш бранець казав, добрих
коней шанують, як у казцi! При кож-ному коневi аж три конюхи! Один коня
году, вигулю, чистить,. Другий з лопаткою, вi-нич-ком та козубом стоть
позаду, чи йде, i чека, коли iз почнуть кiзяки сипатись. I треба йо-му
миттю той козуб коневi пiд гузно пiдставити, щоб жо-ден кiзяк не впав
додому. А ще й тре-тiй слуга стоть з великим глеком, зробленим чи то з
дерева чи iз довгого кавуна, i зразу по-винен пiдставити, як кiнь почне
сцяти! А щоб i краплi сечi не бризнуло на землю! I такий ба-гатий той цар,
що на глечику вiнце укрiплене золотою бляхою!
- Та нiколи не повiрю, щоб таке могло бути! Щоб горщик-сирун та золотом
об-ко-ву-ва-ти?!!
- А ти от, молодице, спитай...
- Завiв: "молодиця, молодиця",.. яка я тобi молодиця? Ме-не Настею
звати! Я - Настя!
- Ну добре, Настуню, спитай у хлопцiв, що з ляхами дале-ко на захiд
мандрували. Вони то-бi не збрешуть. У дуже-дуже вельмож-них французiв на
бенкетах за куртинами стоять слу-ги iз срiбними глечиками. От хтось перебрав
вина - йому припекло. Вiн вилазить з-за столу та шмиг за куртину. А там вже
його пахолок йому глек пiдстав-ля. I пан сцить у срiбний глек. Обтрусив
пуцьку i знов до столу!
- Боже! Така ото, гидота!
- То що? Вони, моя голубонько, жаби дять i вином запивають!
- Та ну х! Срамота, та й годi! Ти менi краще розкажи, а що далi було
iз тим нашим чо-ло-вiком?
- А з ним от що було. Тi його купцi геть були заклопотанi своми
гандлями та бен-ке-та-ми. А йому воно - зась! Тому й почав вiн мiсту чорних
швендяти i до всього приглядатись. Вiн казав, що ба-гато мiст перебачив, але
про таке й гадки не мав. Там було все лiплене iз гли-ни i намулу.У глинi там
якась сiль, чи що. Бо як ви-сохне, ста твердiшою за цеглу-пальонку. Як
висохне, ще й блищить, мов на нiй крижана опасть виступила. I ще - скрiзь на
вулицях, ну просто посеред дороги, стоять лiпленi хлiбнi печi. Такi вони, як
здоровеннi дiжки. У них у се-рединi розпалюють вогонь, а тодi на роз-печенi
стiни лiплять оладки. Як пiдсмажиться ола-док, його вiдри-вають i дять! А
людей там страх скiльки! А галасують як! Справдi, що на-ма-га-ються один
одного перекричати! I так зранку до вечора. А i як зайде сонце, зразу скрiзь
зби-раються у гурти i б'ють у барабани та дудять у дудки.. I геть всi
танцюють. Цiлу тобi нiч! I так день у день! Вiн казав, що спочатку ледь не
з'хав з глузду. Бо коли мiсяцями йшли по пус-телi - там стоть тиша повна.
Казав, що бува навiть чути, як серце б"еться! I раптом у весь цей рейвах!
Та чого наша людина не перетерпить - скоро призвичався до того чорного
вер-тепу... Ходив вiн, ходив i придивлявся до всього - хто i як жи-ве, хто
що робить. Пе-ре-йшов, споглядаючи, все мiсто i вийшов до х-ньо Рiчки. А
вона там широченна! Може й п'ять миль буде! Бiля пере-прави найбiльше
торжище, бо торгують там бiднi люди. А.бiдних людей скрiзь бiльше, нiж
багатих! У самому кiнцi торжища бiля старих розби-тих човнiв, вiн по-ба-чив
дивних торгiвцiв. Всi вони були дуже старi сивi дiди. I не чорношкiрi, якiсь
як шкоринка жит-нього хлiба. I гу-би в них не були товстi, мов вивернутi
варги чорного негра. А були як у на-ших людей. Тiльки що дуже широкi роти,
як у жаб. Сидiли дiди рядочком. I виклали перед со-бою на леопардових шкiрах
рiзне чудодiй-не зiлля. Та нiхто в них чогось а нi купував, а нi мi-няв...
Старi си-дять незворушно i передають з рук у руки дерев'яний глечик. Наш
чоловiк зра-зу вловив запах вина, хоча тi старi горло глечика обгорнули
сильно пахучим якимось лис-том. Вiн х пригостив кожного кусничком кам'яно
солi. Вони озирнулись - чи бусурмани не сте-жать - i пригос-тили його свом
пальмовим вином. Казав - смачне, солодке i йде, як во-дич-ка. Сидiли вони,
пили вино i на мигах "розмовляли". А його господиня, якiй вiн служив, коли
ви-ряджала його до чорних, сказала, щоб вiн там дiстав й одне зiлля. Вiн
вiзьми, та намалюй ту квiтку, коли во-ни почали йому сво зiлля дарувати, а
не продавати. Цi всi дiдугани дуже зди-вувались, пiдняли страшний Т валт.
Однi доводили, що тако квiтки зараз нема. Другi, наче во-на . Певно, що i
вiн, i вони добряче впи-лись, бо вони йому на мигах показали, щоб вiн пi-шов
з ними i сам шукав. Тiльки попросили в нього трохи солi. А в нього, на
щастя, було двi кор--зини солi. Вiн узяв двох наймолодших дiдiв до себе в
зазд.А тi чорнi носять все на го-ло-вi. Так вони йому показують: "Поможи
корзину на голо-ву поставити!" Наш чоловiк пiдсадив цi-лу корзину солi
старому на голову. I той з такою вагою подрiботiв, мов молодий. Коли до
чов-нiв прибули з тi-ю сiллю, всi старi наче показились! Випили ще вина i
заходились тан-цю-вати. А нашого чоловiка те хитре вино з нiг збило i геть
пам'ять вiдiбрало. Прокинувся на-ступ-ного дня, коли разом iз дiдами зiйшов
iз здоровенного човна у якiсь комишевi заростi. А ста-рi дикуни були на
базарi голi. Те-пер повдягали на плечi леопардовi шкiри i озбролись
ма-лень-кими луками i стрiлами. I де вони не йшли, здоровеннi негри х
скрiзь пропускали iз яко-юсь наче пересторогою. Потiм, коли вiн повернувся в
те ярмаркове мiсто, вiн довiдався, що хо-див вiн у плем'я чаклунiв. Вони
знали всi тамницi рослин. Вони збирали зiлля i варили от-руту для всього
царського вiйська. Тому х не вбивали, а молодших iз того маленького
пле-менi i не забира-ли до вiйська чи в рабство. Хоча, наш чоловiк казав, що
вони всi були якiсь мi-зернi, якi з них там вони?! I тому м дозволяли
вiльно бро-дити по хнiх степах, гаях i бо-ло-тах. Вiльно полювати i не
платити нiяких податкiв. Крiм отрути. Йому потiм чорнi городяни
роз-повiдали, що бували роки, коли один або й два iз тих чаклунiв гинули,
коли ви-варювали от-ру-ту , iз одного потамного корiння. Он як бува!
Вони прийшли до цих велетенських кам'яних пагорбiв. Ще поночi. Але було
видно, мов удень. Бо здоровенний мiсяць бив блакитним промiнням на землю з
неймовiрною силою. Так слiпив очi, як на небо дивитись, що й зiрок не
побачиш.
Чаклуни роздiлились надво. Однi пройшли уперед, другi стали за ним. I
почали пiд-нi-ма-тись по округлому кам'яному схилу. Вони йому показали, щоб
вiн ставив ноги у зачовганi за-глибини у кам'янiй стiнi i намагався
зачепитись за кам'яний схил пальцями правицi. Але да-ремно. Наче був вилитий
камiнь цей - нiде нiяко трiщини чи виступу. Iшли не просто вго-ру, а
навскiс по схилу.
Пiдiймались вони довгенько, хоча, зрештою, пiднялись, i не високо -
може, саженiв на п'ять. I тут був майданчик. Можна б i сказати, що це був
майданчик iз низьким козирком гро-ту чи неглибоко печерки... Якраз, щоб
двом чоловiкам сховатись вiд дощу i сонця.
Старi всi видерлись на майданчик. Стали впритул. Його вони поставили у
най-без-печ-нi-ше мiсце, щоб часом вiн не упав вниз.
А внизу була чорна прiрва. Тiльки сюрчали коники у повнiй тишi.
Старi чаклуни враз пiдняли правi ноги i, видихнувши разом, мов один
чоловiк, вдарили бо-сими п'ятами по ще теплому каменю.
Потiм пiдняли лiвi ноги i видихнули i вдарили п'ятами по каменю. I так
тупали по ка-ме-ню i одним подихом дихали.
Вiн теж пiдняв свою ногу. Але найближчий iз чаклунiв, що стояв до нього
спиною, за-вiв миттю свою руку за спину i прихопив його колiно. Нiби
говорив: "Не руш!", i вiн обе-реж-но, обережно поставив свою ногу у м'якiй
козинiй сандалi.
А старцi-чародi пiднiмали босi ноги i гатили ними в камiнний майданчик
з однаковими про-мiжками. "I що вони хочуть? I чого м оце треба тупотiти?!"
- Думав вiн. - Якби отак гу-па-ли по землi, то було б добре здалеку чути!
Бити по цiй кам'янiй горi - тiльки п'яти вiд-би-ва-ти... Щось воно не
те!..."
Вiн прислухався i враз вiдчув, як наче якесь тремтiння проника через
сандалi в його сто-пи, проника через сандалi в його стопи, пiднiматься
до колiн, а тодi пiдкрадаться до че-рева, i наче все нутро почина в нього
коливатись, наче невидима рука почала то стис-ку-ва-ти, то вiдпускати його
груди.
I вiн спiймав себе на тому, що вiн вже диха в одне дихання разом з
усiма чаклунами. I йо-го колiна тремтять i ось-ось самi собою пiдстрибнуть,
вiдiрвуться вiд каменя.
А старi чаклуни ще й руками почали змахувати вгору. I коли тупали
п'ятами у камiнь, то й опускали вниз руки i ляскали в долонi. Та все
сильнiше i сильнiше.
Тремтiння все збiльшувалось, збiльшувалось. I враз прорвалось потужним
гудiнням. Та-ким гудiнням, нiби весь цей велетенський кам'яний монолiт був
неймовiрним дзвоном. I десь пiд землею в нього почали бити кам'яним билом.
Вiн з легкiстю, з неймовiрною спритнiстю скинув сандалi, вхопив х у
руки i, не тям-ля-чи себе, бив п'ятами у камiнь в один удар разом зi всiма i
дихав один подих. Тiльки не до-ло-ня-ми ляскав, а козиними сандалями.
А звук iз кам'яно гори-дзвону все мiцнiшав.
I в ту мить, коли вiн поплив над околицею справжнiм дзвоном, що все
вищав i вищав, чорнi старцi-чародi враз всi присiли. Тiльки вiн стояв над
ними i його всього тiпало вiд див-но-го збудження.
А кам'яна гора все дзвенiла i дзвенiла. Старцi-чаклуни протягували до
нього руки i тор-ка-лись його плеча i по одному починали спускатись униз.
Лишилось дво. Вони поклали бiля нього добрячий пакунок, обгорнутий
широким зе-ле-ним листям, тикву з водою i потерту леопардову шкiру.
Показали, на мигах, що, коли сонце перейде полудень, вони повернуться
iз зiллям. По-ка-за-ли, що тут вiн у безпецi i щоб не спускався вниз.
I цi обережно спустились на землю. Вiн не чув, як вони ступали i не мiг
побачити, куди во-ни зникли.
Спустились у чорну прiрву з каменя i, мов риба в ополонцi, зникли.
А теплий камiнь все ще гудiв i спiвав. Тiльки вже не рiвно, як у
найвищий момент, а пе-ре-падаючи, то на басах, то на дискантах. Тiльки
перед, перед самiсiньким сходом сонця зо-всiм замовк.
I тодi стало чути, як просто пiд ним, у широкому видовженому листi
сюрчить цвiркун.
Щось дивне дiялось iз його очима - вiн з усi висоти може у яких i
п'ять саженiв по-ба-чив у блакитних мiсячних променях дiрку в тому широкому
листку. А в дiрцi коника з блис-ку-чими очицями. Коник iз цi сво дiрки в
широкiм листi сюрчав, мов iз дiжки луна ко-ти-лась по всiй галявинi перед
кам'яним монолiтом.
Мандрiвцевi не хотiлось сти i сну зовсiм не було пiсля того, як через
його тiло мов про-йшов наскрiзь чародiйський кам'яний дзвiн. А було
безсумнiвне вiдчуття, що стануться з ним дива.
I вирiшив вiн х дочекатись i гiдно зустрiти. Перевiрив обидва ножi, що
були за-т-кну-ти-ми за браслети на руках. Зняв з пояса шнур, плетений iз
кожанкою посерединi. Натягнув пе-тель-ку на зап'ястя, обкрутив по руцi i
виклав перед собою кiлька кам'яних кульок.
А тодi розкрив комiр широченно бавовняно сорочки i вiдв'язав якiсь
шворки на ши, по-тiм на попереку i видобув три залiзяки. Кожна завдовжки з
лiкоть. Двi пласкi, одна гран-час-та з жолобком у серединi.
Сонце випiрнуло червоним колесом з-за обрiю, мов нурець вискочив iз
болота.
Коник тiльки перестав сюрчати, мандрiвець зиркнув униз i побачив: з-пiд
куща вгору злi-та зелена iз золотими смугами жаба. I довгим язиком просто
витягу коника просто iз йо-го дiрки в листi. Чоловiк iз захопленням похитав
головою - оце так стрибок! I продовжував ди-витись на жабу. Вона вiд куща
плиг, плиг! Та й до здоровенно калюжi, що межи каменями роз-лилась.
Застрибнула в калюжу, роздула пухирi i почала кумкати i кректати. З другого
краю калюжi й вiдповiли. Потiм ще i ще повитикались iз води i закумкали
жаби. Кричали, стрибали, борюкались у мiлкiй водi по краях калюж. Тiльки ця
жаба, що проковтнула нiч-но-го коника, сидiла непорушно на свому мiсцi i
найголоснiше кумкала. Сидiла i кумкала. Чо-ло-вiк пiдняв довгу широченну
сорочку i видобув iз калити, що була прив'язана до очкура ши-роких коротких
штанiв, кiлька залiзячок.
З'днав ними пласкi залiзяки i вийшов невеликий сталевий лук. Той лук
вiн утопив у про-рiзь жолобчатого залiзi. Прикрутив двома гвинтами, вставив
у жолоб кiстяну кулю з над-рi-зом i приладнав до не пласку пружину i
залiзний гак. А на передок прив'язав плетене стре-ме-но-петлю. Розмотав з
лiво руки другий мотузяний браслет, який був накручений iз шов-ко-во
линвочки, зачепив за кованi i вiдполiрованi роги сталевого лука. Став ногою
в петлю-стре-мено. Потяг щосили шовкову тятиву до зарубки на кiстянiй
лискучiй кулi. Тятива за-йшла в паз, i лук мiцно напнувся, аж задзвенiв, а
тятива забринiла.
Чоловiк поклав у жолобок гранчастого залiза свинцеву кулю. Вiн теж
видобув iз кап-шу-ка на очкурi.
I в цю мить враз урвався крик жаби, тi, що проковтнула нiчного
коника. А той коник так розважав його, коли пiшли чорнi чаклуни i вiн
лишився один.
За тi кiлька хвилин, що вiн колупався iз складною кушею, сонце змiнило
сво ранкове рожеве промiння на нищiвне бiле промiння африканського дня.
I в тих шалених променях свiтла вiн побачив, що на мiсцi галасливо
жаби сидить здо-ро-венна, просто потворна, жаба i дожову ту меншу, спiвучу
зелену жабу.
Вiд не тiльки стирчать iз пащi велико i дригаються в судомах ноги.
Мандрiвець тiльки сплюнув.
За його плювком довгий забруднений камiнь ожив i перетворився на
здоровенну пан-те-ру з великим черевом i вiдсмоктаними сосцями.
Пантера невдоволено покрутила кiнчиком довжелезного хвоста, стала й
нечутно пiшли до ру-чаю, що там далi випливав з-пiд цього сiро-рожевого
кам'яного горба.
Поликтала, поликтала, повернулась назад i на очах у мандрiвника щезла
серед рудих рiд-ких пучкiв пожовтiло високо трави. Вiн так i не мiг
зрозумiти, чи залягла вона ось тут, по-руч бiля пiднiжжя грандiозно
округло скелi, чи пiшла кудись геть.
Поки вiн до слiз вдивлявся, поки в нього не почало рябiти в очах, у той
бiк, куди по-пря-му-вала пантера, щось змiнилось в калюжi.
Вiн ще вiдчув ранiше, нiж роздивився. Ага! Замовкли жаби!
А на краю калюжi, де тiльки-но велетенська жаба жувала меншу, вже
розляглася здо-ро-вен-на змiя. Неквапно, наче розтягуючи насолоду, вона
втягувала в себе велику жабу. Чогось во-на заковтувала з дупи. Тому iз
змiно пащi стирчала голова велико жаби. А з пащi ве-ли-ко жаби стирчали
кiнчики жаб'ячих лапок. I тi лапки й досi дригались.
А щоб тебе нечиста сила побила! А хто ж тепер тебе з'сть?
Поки змiя заковтувала жаб, на мандрiвця впала тiнь. За якусь мить тiнь
розповзлась по всiй околицi. Навколо потемнiло, i з сухим шумом крил,
пронизливим щебетом впали з неба не-злiченнi пташки. "Геть нашi горобцi! -
Подумав мандрiвник. - Тiльки дзьоби червонi."
Пташки верещали, цвiрiнькали. Зривались угору, фуркотiли крильцями.
х була така тьма-тьмуща, що на людину повiяв справжнiй вихор з гострим
запахом пта-шиного пiр'я i червоно земляно пилюки.
У червоному туманi куряви враз за пташками з'явились хрещатi тiнi
яструбiв. Вони па-да-ли на край пташино хмари, виставивши вперед жовтi
пазуристi лапи. Раз! I сiра пташка - у жов-тих лабетах! Вони змахували
щосили чорними крилами i здiймались вгору. А хнi жовтi ла-пи зi здобиччю
зразу вiдкидались назад i нiби тяглись у повiтрi за хижаком.
Пташки, коли на них падав яструб, зривались вгору, кружляли i знов
опускались до во-ди - на калюжу, на джерело, на болiтце-старицiю висохло
рiчки. I скiльки з хнього ве-ле-тен-сь-кого гурту не тягали собi поживи
яструби, цi пташки, поки не напились, не вiдлетiли геть.
Коли хмара птахiв злiтала вгору, знявся сильний вихор i потягнув за
собою вгору густу хма-ру з рудо пилюки i трав'яного смiття. Воно обсипало з
голови до нiг мандрiвця на май-дан-чику. Коли вiн обтрусився i протер очi,
то побачив, що калюжi нема. Тiльки руда гря-зю-ка, в якiй камешаться купи
брудних жаб.
Стiнки височенно побурiло трави i бур'янiв, яка закривала мандрiвцевi
вид на долину з джерелом i старицями пересихаючо рiчки, зникла.
Лежали замiсть не купи трав'яно полови, цурпалкiв i хмарки пилу, наче
диму, що курився над купами цього смiття.
Його увагу привернуло камешiння i писк у грязюцi бiля скелi.
Звiдкiлясь з'явилось ще двi змi. Тiльки меншi. Вони вхопили по жабi. I
зажирали тих жаб, натягуючи на них сво пащi.
Але i це не було головне.
З кущiв, що лiворуч на схилi, десь з-пiд корiння дерев з'явився
здоровенний ящiр. Вiн на-ближався до залишкiв калюжi, високо пiднявши тулуб
над землею, метеляючи довженним хвос-том i вигинаючись по-змiному м'язистим
тулубом.
З його вузько морди на товстеннiй довгiй ши весь час, безперервно, то
з'являвся, то зни-кав довгий, роздвоний язик.
Зеленi змi з недоковтаними жабами метнулись якомога швидше в камiння
вiд залишкiв ка-люжi.
Та ящiр кинувся за нею.
Змiя спинила свiй стрiмкий бiг, вона роздула горло по боках, i в не
утворився справ-ж-нiй каптур за головою. Вона скрутилась пружиною, а верхню
частину тiла, з роздутим кап-ту-ром, пiдняла високо над землею.
Зробила кiлька ковткiв головою, немов клюючи повiтря.
Ящiр спинився. Завмер, але його роздвоний язик то висовувався, то
втягувався. Ящiр ще вище пiднявся на пазуристих лапах i водив свою товстою
шию з невеликою гострою го-ло-вою туди й сюди.
I отут страннiй побачив те, про що всi говорили, але вiн цьому не
вiрив. Вiд напруги в нього аж пальцi зацiпило на залiзнiм ложi самомтрiлу.
Йому здавалось - на такiй вiдстанi! - що вiн почув, як змiя засичала. Тiльки
потiм вiн про все не розповiдав. Мови чорних вiн не знав. А турки й арабини
самi про це багато базiкали. А християнам вiн потiм нiколи i не ду-мав
розповiдати. Бо, напевно, цьому вони вiри не йнятимуть. Скажуть, що це все
брехня. Хо-ча iншiй брехнi вони вiрять iз великою охотою.
Ящiр кинувся уперед.
Змiя назустрiч йому вiдкинула голову назад, вiдкрила пащу i просто
сциконула цiвками отру-ти в очi ящеру. Вiн не спинився, хоча отрута й залила
йому очi.
Вiн кинувся уперед, вхопив змiю i почав бити нею об землю. Певно, та
здорова жаба, за-ков-тана змiю, зробила менш рухомою, заважала й
вивертатись.
Змiя виверталась, крутилась, обкручувалась навколо товсто i довго ши
ящера. Роз-кри-ва-ла зубату пащу i била нею, била в ящера! Та дарма! Ящiр,
мов сталевими клiщами, при-хо-пив . Рiзкими сильними помахами сво
воласто ши скидав iз себе лискуче пружне тiло змi. I той момент, коли
змiя знов намагалась обгорнутись навколо ящера, вiн бив змiю об зем-лю. Та
змiя не здавалась. Звивалась i нападала на морду ящера швидкими випадами. I
так во-ни - змiя та ящiр - присувались все далi й далi до схилу, до заростей
колючих кущiв i ве--ли-ких уламкiв камiння.
Може, на рiвному змiя б i вирвалась, все ж таки, iз щелеп ящера. Але
тут, пiсля кож-но-го удару об камiння, змiя слабiшала.
Поки, зрештою, не розм'якла i зателiпалась у зубах ящера, немов товста
чорна лискуча лин-ва.
Ящiр наче присiв на заднiх лапах, а переднi випростав. I це пiдняло
його передню час-ти-ну вгору. I вiн почав заковтувати здобич, високо
пiдкидаючи вгору голову. Чоловiк на ске-лi вiдвiв погляд вiд трапезуючого
ящера.
Вiн подивився просто вперед. Куртини iз трави i бур'янiв не було. Цi
малесенькi пта-шеч-ки перевели все на порох.
Тепер було видно, як джерело поволi наплива водою.
Було видно, як джерело поволi наплива водою.
Було добре видно висихаючi плеса стариць у сухому руслi рiчки.
Протилежний ур-вис-тий берег рiчки ряботiв вiд чорних цяток пташиних нiр.
I з тих чорних незлiчених дiрок на стiнi урвища вилiтали щурки. Мов хто
з пращi ви-стрi-лював самоцвiтами - сонце спалахувало на хнiх смарагдових
крилах i гострих клинерах бi-рю-зових хвостiв.
Поки мандрiвець задивлявся на стрiмкий лет зелено-смарагдових щурок,
лiворуч, на схи-лi, у кронах дерев почулись мавпячi крики. Здорове кодло
мавп повидералось на рiд-ко-лис-тi, але яскраво-зеленi гiлки невисоких
дерев.
Були там i мавпи з дiтлахами, що вчепились за материнську шерсть i
висiли в свох ма-те-рiв пiд черевом. I здоровеннi самцi, i пiдлiтки, i
молодi самцi i самички.
Всi вони щось щипали з тих зелених гiлок, бадьоро перегукувались мiж
собою i знов щи-пали зелень i якiсь чи то стручки, чи довгi ягiдки i все
швидко тягли собi до рота.
Не встиг страннiй добре роздивитись мавп, як унизу серед невисоких
пучкiв забурiло тра-ви з'явились руденькi лобатi газелi з чорними лискучими
рiжками, вигнутими, наче ма-ле-сень-кi ятагани. Помахували чорними
хвостиками над бiлими гузнами. I пiдбирали з пiднiжжя зе-ленi листки,
стручки, якi впустили з дерева мавпи. З тими дорослими газелями прискакали i
ко-зенята.
Вони теж нахилялись до зелених окрушин з мавпячого снiданку. Але бiльше
бiгали од-не за одним, буцались. I, взагалi, забавлялись, як хотiли.
Чоловiк, досхочу помилувавшись на iгри руденьких козенят, повернув
обличчя до яще-ра.
Той пiдняв високо вузьку хижу морду на товстеннiй розбухлiй ши i,
поштовхами, нiби на-тя-гуючи сво тiло на лискучу змiю, пожирав здобич. На
це мандрiвниковi було бридко ди-ви-тись. I вiн вiдвернувся знов до мавп.
Майже половина мавп спустилась на землю. Ходили вони, мов собаки,
задерши хвости, i щось видивлялись, видирали з-помiж кущикiв висихаючих
бадилин.
А кiлька маленьких мавпочок з-пiд материнського черева перелiзли на
материнськi спи-ни. Возсiдали, мов вершники на конi, бiля самiсiньких
материнських хвостiв i на все роз--див-лялись блискучими карими очицями.
Деякi мавпенята позiскакували на землю. I почали гасати помiж дорослими
мавпами.
Газелi вiдiйшли трошки вiд неспокiйного товариства. I козенят свох
вiдвели.
Але одне козеня то до тих, то до тих мавпочок лiзти, буцатись i
стрибати. Тiльки щось мавпи не приймали до сво гри.
Поки одна зовсiм, зовсiм маленька мавпочка вискочила на спину козенятi
i почала на ньо-му здити. Тодi iншi мавпенята почали за мавпеням-здцем
бiгати. Так захопились бi-га-ни-ною "в квача", що й не помiтили, як з
ближнього дерева спустився сiро-жовтий з темною мор-дою самець.
Вiн одним могутнiм стрибком навалився на козеня з мавпочкою. Вiд
несподiванки ко-зе-ня завмерло. I цього тiльки й треба було самцевi. Вiн
прихопив козеня за нiжку. Мавпочка з виском зiскочила зi свого "коня" i
побiгло чимдуж до сво матерi.
А самець схопив обома переднiми лапами i щосили прокусив своми
здоровенними iк-ла--ми шию козенятi. Бiля самiсiнько потилицi.
Козеня захарчало, дригнуло чорними блискучими ратичками. Потiм по
маленькiй тва-ри-нi пройшли судоми. I воно обм'якло i зависло з пащi
зажерливо мавпи.
Самець потяг у кущi козеня, щоб там його зжерти.
Стрiлець iз кушею на кам'янiй горi закляв уголос! Вiн не встиг
- А дiвка гарна була?!
- Та казав - така гарна, наче мальована! Вони його i рибальською
сiткою накрили! Як па-вук муху павутиною, так його босняки сiткою заплутали.
Та й вiддали туркам, як податок. Не гро-шима, а живою людиною! Людолови,
одним словом, як i скрiзь всi бу-сурмани. А тур-ки його за море продали
арабинам-сарацинам. Став вiн м служити. Всяку роботу робити...
- А якi вони з себе тi сарацини?
- Та як тобi сказати? На грекiв, ну й на жидiв та й на ормян схожi. "
такi племена, що i чо-ловiки i баби тiльки в сорочках ходять,. А штанiв не
носять. А й такi, що й баби штани пiд со-рочкою носять... Так отож кажу тобi
далi. - вiн для тих сарацинiв всяку важ-ку й не-без-печ-ну роботу робив. От
бачать вони, що вiн до всього здатний. Вони й послали його якби
по-мiч-ни-ком при двох турецьких купцях у крану чорних негрiв. Там тi купцi
мали купити золото i ма--леньких негритят.
- А ти сам бачив чорних людей? Чи то правда, що все-все у них чорне?! I
прутнi чор-нi?!!
- Я бачив у Кафi на каторзi двох негрiв-веслярiв. Та на хнi прутнi не
заглядав! Не чо-ло-вiча то справа!
- А вже! Ну кажи, що було далi, так цiкаво!..
- Та й менi було цiкаво його слухати... От у нас що найдорожче?
- Срiбло та золото.
- Твоя правда! А там у сарацинiв найдорожче - вода. Бо там пустеля
така, пiвроку тре-ба йти, поки перейдеш i потрапиш до крани чорних
негрiв. А за пустелею, де в степу i лi-сах живуть чорнi,там найдорожча за
золото - сiль! Сарацини возять чорним сiль iз пустелi. А чор-нi з лiсу
приносять золотий пiсок!i Бо в них там по всiх ручаях золотий пiсок
пе-ре-мi-ша-ний iз звичайним пiском... Уявляш - за сiль беруть золотий
пiсок! А сiль у них i не сипуча i не грудками. А кам'яними брилами. х
видовбують з-пiд пiску i ве-зуть на верблюдах через пус-телю. А верблюди там
не такi, як у Криму. Татари i ногайцi розводять двогорбих, таких каш-латих,
верблюдiв. У сарацинiв верблюди одногорбi, дуже худi i високi. I бiгають по
пус-те--лi, як добрi румаки. На них сарацини-вояки скачуть, як вправнi
кiн-нотники. I зброя в них у пус-телi не така - шабель нема, а довгi вузькi
мечi. I тi мечi м кують жиди, бо самi вони до пра-цi не придатнi.
- Та ти менi не кажи про тi хнi мечi та хто х там ку! Ти менi,
козаче, розкажи якi вони тi чорнi, якi в них баби i чоловiки? Якi вони -
гарнi чи страшнi?
- Ну добре. Вiн казав, що був вiн нiби як у нас чумак. Вiн нiби як
наглядав за тими най-ма-ними погоничами верблюдiв. Якось так наче виходило.
А були погоничi майже всi чорнi. А вiн, хоч зас-маглий як циган, був у них
за найбiлiшого. Дуже довго вони йшли через пус-те-лю до головного мiста
чорних бусурман. I там вже, вiн ка-зав, було диво - лiпленi з одно гли-ни
мечетi! А здоровеннi i мiц-нi, нiби з цегли чи каменю мурованi! Чоловiки всi
височеннi i при тiлi! Носять довгi широченнi сорочки, до само землi. А
штанiв не-ма i не треба! А жiнки в них теж чорнi. Ще чорнiшi за чоловiкiв,
бо ходять, як хотять - коли голi, коли вдягненi. Ка-зав, що й такi, що
тiльки фартушина телiпаться над самою куною. I зроблена та фар-ту-ши-на iз
лубу i бiлих та червоних намистин! А намистини зробленi iз здоровенних
якихось зер-нин... Так ото тi дво турецьких купцiв, крiм солi, для того
хнього царя...
- Теж чорного?!
- А вже! Чорного, як смола,.. привели вони через усю пустелю справжнiх
арабинських ска-кунiв. За одного такого коня чор-ний цар давав десять чорних
негритят! Та хнього чор-но-го царя тодi в мiстi не було. Вiн зi свом
вiйськом на той час помандрував на лови чорних лi-со-вих дикунiв. Отак
наловлять чорнi бусурмани чор-них дикунiв-язичникiв у лiсi i приводять у
мiсто. I там, у мiстi, на невольничому базарi продають за сiль чи мiняють
для хнього царя на коней... А в чорного царя, той наш бранець казав, добрих
коней шанують, як у казцi! При кож-ному коневi аж три конюхи! Один коня
году, вигулю, чистить,. Другий з лопаткою, вi-нич-ком та козубом стоть
позаду, чи йде, i чека, коли iз почнуть кiзяки сипатись. I треба йо-му
миттю той козуб коневi пiд гузно пiдставити, щоб жо-ден кiзяк не впав
додому. А ще й тре-тiй слуга стоть з великим глеком, зробленим чи то з
дерева чи iз довгого кавуна, i зразу по-винен пiдставити, як кiнь почне
сцяти! А щоб i краплi сечi не бризнуло на землю! I такий ба-гатий той цар,
що на глечику вiнце укрiплене золотою бляхою!
- Та нiколи не повiрю, щоб таке могло бути! Щоб горщик-сирун та золотом
об-ко-ву-ва-ти?!!
- А ти от, молодице, спитай...
- Завiв: "молодиця, молодиця",.. яка я тобi молодиця? Ме-не Настею
звати! Я - Настя!
- Ну добре, Настуню, спитай у хлопцiв, що з ляхами дале-ко на захiд
мандрували. Вони то-бi не збрешуть. У дуже-дуже вельмож-них французiв на
бенкетах за куртинами стоять слу-ги iз срiбними глечиками. От хтось перебрав
вина - йому припекло. Вiн вилазить з-за столу та шмиг за куртину. А там вже
його пахолок йому глек пiдстав-ля. I пан сцить у срiбний глек. Обтрусив
пуцьку i знов до столу!
- Боже! Така ото, гидота!
- То що? Вони, моя голубонько, жаби дять i вином запивають!
- Та ну х! Срамота, та й годi! Ти менi краще розкажи, а що далi було
iз тим нашим чо-ло-вiком?
- А з ним от що було. Тi його купцi геть були заклопотанi своми
гандлями та бен-ке-та-ми. А йому воно - зась! Тому й почав вiн мiсту чорних
швендяти i до всього приглядатись. Вiн казав, що ба-гато мiст перебачив, але
про таке й гадки не мав. Там було все лiплене iз гли-ни i намулу.У глинi там
якась сiль, чи що. Бо як ви-сохне, ста твердiшою за цеглу-пальонку. Як
висохне, ще й блищить, мов на нiй крижана опасть виступила. I ще - скрiзь на
вулицях, ну просто посеред дороги, стоять лiпленi хлiбнi печi. Такi вони, як
здоровеннi дiжки. У них у се-рединi розпалюють вогонь, а тодi на роз-печенi
стiни лiплять оладки. Як пiдсмажиться ола-док, його вiдри-вають i дять! А
людей там страх скiльки! А галасують як! Справдi, що на-ма-га-ються один
одного перекричати! I так зранку до вечора. А i як зайде сонце, зразу скрiзь
зби-раються у гурти i б'ють у барабани та дудять у дудки.. I геть всi
танцюють. Цiлу тобi нiч! I так день у день! Вiн казав, що спочатку ледь не
з'хав з глузду. Бо коли мiсяцями йшли по пус-телi - там стоть тиша повна.
Казав, що бува навiть чути, як серце б"еться! I раптом у весь цей рейвах!
Та чого наша людина не перетерпить - скоро призвичався до того чорного
вер-тепу... Ходив вiн, ходив i придивлявся до всього - хто i як жи-ве, хто
що робить. Пе-ре-йшов, споглядаючи, все мiсто i вийшов до х-ньо Рiчки. А
вона там широченна! Може й п'ять миль буде! Бiля пере-прави найбiльше
торжище, бо торгують там бiднi люди. А.бiдних людей скрiзь бiльше, нiж
багатих! У самому кiнцi торжища бiля старих розби-тих човнiв, вiн по-ба-чив
дивних торгiвцiв. Всi вони були дуже старi сивi дiди. I не чорношкiрi, якiсь
як шкоринка жит-нього хлiба. I гу-би в них не були товстi, мов вивернутi
варги чорного негра. А були як у на-ших людей. Тiльки що дуже широкi роти,
як у жаб. Сидiли дiди рядочком. I виклали перед со-бою на леопардових шкiрах
рiзне чудодiй-не зiлля. Та нiхто в них чогось а нi купував, а нi мi-няв...
Старi си-дять незворушно i передають з рук у руки дерев'яний глечик. Наш
чоловiк зра-зу вловив запах вина, хоча тi старi горло глечика обгорнули
сильно пахучим якимось лис-том. Вiн х пригостив кожного кусничком кам'яно
солi. Вони озирнулись - чи бусурмани не сте-жать - i пригос-тили його свом
пальмовим вином. Казав - смачне, солодке i йде, як во-дич-ка. Сидiли вони,
пили вино i на мигах "розмовляли". А його господиня, якiй вiн служив, коли
ви-ряджала його до чорних, сказала, щоб вiн там дiстав й одне зiлля. Вiн
вiзьми, та намалюй ту квiтку, коли во-ни почали йому сво зiлля дарувати, а
не продавати. Цi всi дiдугани дуже зди-вувались, пiдняли страшний Т валт.
Однi доводили, що тако квiтки зараз нема. Другi, наче во-на . Певно, що i
вiн, i вони добряче впи-лись, бо вони йому на мигах показали, щоб вiн пi-шов
з ними i сам шукав. Тiльки попросили в нього трохи солi. А в нього, на
щастя, було двi кор--зини солi. Вiн узяв двох наймолодших дiдiв до себе в
зазд.А тi чорнi носять все на го-ло-вi. Так вони йому показують: "Поможи
корзину на голо-ву поставити!" Наш чоловiк пiдсадив цi-лу корзину солi
старому на голову. I той з такою вагою подрiботiв, мов молодий. Коли до
чов-нiв прибули з тi-ю сiллю, всi старi наче показились! Випили ще вина i
заходились тан-цю-вати. А нашого чоловiка те хитре вино з нiг збило i геть
пам'ять вiдiбрало. Прокинувся на-ступ-ного дня, коли разом iз дiдами зiйшов
iз здоровенного човна у якiсь комишевi заростi. А ста-рi дикуни були на
базарi голi. Те-пер повдягали на плечi леопардовi шкiри i озбролись
ма-лень-кими луками i стрiлами. I де вони не йшли, здоровеннi негри х
скрiзь пропускали iз яко-юсь наче пересторогою. Потiм, коли вiн повернувся в
те ярмаркове мiсто, вiн довiдався, що хо-див вiн у плем'я чаклунiв. Вони
знали всi тамницi рослин. Вони збирали зiлля i варили от-руту для всього
царського вiйська. Тому х не вбивали, а молодших iз того маленького
пле-менi i не забира-ли до вiйська чи в рабство. Хоча, наш чоловiк казав, що
вони всi були якiсь мi-зернi, якi з них там вони?! I тому м дозволяли
вiльно бро-дити по хнiх степах, гаях i бо-ло-тах. Вiльно полювати i не
платити нiяких податкiв. Крiм отрути. Йому потiм чорнi городяни
роз-повiдали, що бували роки, коли один або й два iз тих чаклунiв гинули,
коли ви-варювали от-ру-ту , iз одного потамного корiння. Он як бува!
Вони прийшли до цих велетенських кам'яних пагорбiв. Ще поночi. Але було
видно, мов удень. Бо здоровенний мiсяць бив блакитним промiнням на землю з
неймовiрною силою. Так слiпив очi, як на небо дивитись, що й зiрок не
побачиш.
Чаклуни роздiлились надво. Однi пройшли уперед, другi стали за ним. I
почали пiд-нi-ма-тись по округлому кам'яному схилу. Вони йому показали, щоб
вiн ставив ноги у зачовганi за-глибини у кам'янiй стiнi i намагався
зачепитись за кам'яний схил пальцями правицi. Але да-ремно. Наче був вилитий
камiнь цей - нiде нiяко трiщини чи виступу. Iшли не просто вго-ру, а
навскiс по схилу.
Пiдiймались вони довгенько, хоча, зрештою, пiднялись, i не високо -
може, саженiв на п'ять. I тут був майданчик. Можна б i сказати, що це був
майданчик iз низьким козирком гро-ту чи неглибоко печерки... Якраз, щоб
двом чоловiкам сховатись вiд дощу i сонця.
Старi всi видерлись на майданчик. Стали впритул. Його вони поставили у
най-без-печ-нi-ше мiсце, щоб часом вiн не упав вниз.
А внизу була чорна прiрва. Тiльки сюрчали коники у повнiй тишi.
Старi чаклуни враз пiдняли правi ноги i, видихнувши разом, мов один
чоловiк, вдарили бо-сими п'ятами по ще теплому каменю.
Потiм пiдняли лiвi ноги i видихнули i вдарили п'ятами по каменю. I так
тупали по ка-ме-ню i одним подихом дихали.
Вiн теж пiдняв свою ногу. Але найближчий iз чаклунiв, що стояв до нього
спиною, за-вiв миттю свою руку за спину i прихопив його колiно. Нiби
говорив: "Не руш!", i вiн обе-реж-но, обережно поставив свою ногу у м'якiй
козинiй сандалi.
А старцi-чародi пiднiмали босi ноги i гатили ними в камiнний майданчик
з однаковими про-мiжками. "I що вони хочуть? I чого м оце треба тупотiти?!"
- Думав вiн. - Якби отак гу-па-ли по землi, то було б добре здалеку чути!
Бити по цiй кам'янiй горi - тiльки п'яти вiд-би-ва-ти... Щось воно не
те!..."
Вiн прислухався i враз вiдчув, як наче якесь тремтiння проника через
сандалi в його сто-пи, проника через сандалi в його стопи, пiднiматься
до колiн, а тодi пiдкрадаться до че-рева, i наче все нутро почина в нього
коливатись, наче невидима рука почала то стис-ку-ва-ти, то вiдпускати його
груди.
I вiн спiймав себе на тому, що вiн вже диха в одне дихання разом з
усiма чаклунами. I йо-го колiна тремтять i ось-ось самi собою пiдстрибнуть,
вiдiрвуться вiд каменя.
А старi чаклуни ще й руками почали змахувати вгору. I коли тупали
п'ятами у камiнь, то й опускали вниз руки i ляскали в долонi. Та все
сильнiше i сильнiше.
Тремтiння все збiльшувалось, збiльшувалось. I враз прорвалось потужним
гудiнням. Та-ким гудiнням, нiби весь цей велетенський кам'яний монолiт був
неймовiрним дзвоном. I десь пiд землею в нього почали бити кам'яним билом.
Вiн з легкiстю, з неймовiрною спритнiстю скинув сандалi, вхопив х у
руки i, не тям-ля-чи себе, бив п'ятами у камiнь в один удар разом зi всiма i
дихав один подих. Тiльки не до-ло-ня-ми ляскав, а козиними сандалями.
А звук iз кам'яно гори-дзвону все мiцнiшав.
I в ту мить, коли вiн поплив над околицею справжнiм дзвоном, що все
вищав i вищав, чорнi старцi-чародi враз всi присiли. Тiльки вiн стояв над
ними i його всього тiпало вiд див-но-го збудження.
А кам'яна гора все дзвенiла i дзвенiла. Старцi-чаклуни протягували до
нього руки i тор-ка-лись його плеча i по одному починали спускатись униз.
Лишилось дво. Вони поклали бiля нього добрячий пакунок, обгорнутий
широким зе-ле-ним листям, тикву з водою i потерту леопардову шкiру.
Показали, на мигах, що, коли сонце перейде полудень, вони повернуться
iз зiллям. По-ка-за-ли, що тут вiн у безпецi i щоб не спускався вниз.
I цi обережно спустились на землю. Вiн не чув, як вони ступали i не мiг
побачити, куди во-ни зникли.
Спустились у чорну прiрву з каменя i, мов риба в ополонцi, зникли.
А теплий камiнь все ще гудiв i спiвав. Тiльки вже не рiвно, як у
найвищий момент, а пе-ре-падаючи, то на басах, то на дискантах. Тiльки
перед, перед самiсiньким сходом сонця зо-всiм замовк.
I тодi стало чути, як просто пiд ним, у широкому видовженому листi
сюрчить цвiркун.
Щось дивне дiялось iз його очима - вiн з усi висоти може у яких i
п'ять саженiв по-ба-чив у блакитних мiсячних променях дiрку в тому широкому
листку. А в дiрцi коника з блис-ку-чими очицями. Коник iз цi сво дiрки в
широкiм листi сюрчав, мов iз дiжки луна ко-ти-лась по всiй галявинi перед
кам'яним монолiтом.
Мандрiвцевi не хотiлось сти i сну зовсiм не було пiсля того, як через
його тiло мов про-йшов наскрiзь чародiйський кам'яний дзвiн. А було
безсумнiвне вiдчуття, що стануться з ним дива.
I вирiшив вiн х дочекатись i гiдно зустрiти. Перевiрив обидва ножi, що
були за-т-кну-ти-ми за браслети на руках. Зняв з пояса шнур, плетений iз
кожанкою посерединi. Натягнув пе-тель-ку на зап'ястя, обкрутив по руцi i
виклав перед собою кiлька кам'яних кульок.
А тодi розкрив комiр широченно бавовняно сорочки i вiдв'язав якiсь
шворки на ши, по-тiм на попереку i видобув три залiзяки. Кожна завдовжки з
лiкоть. Двi пласкi, одна гран-час-та з жолобком у серединi.
Сонце випiрнуло червоним колесом з-за обрiю, мов нурець вискочив iз
болота.
Коник тiльки перестав сюрчати, мандрiвець зиркнув униз i побачив: з-пiд
куща вгору злi-та зелена iз золотими смугами жаба. I довгим язиком просто
витягу коника просто iз йо-го дiрки в листi. Чоловiк iз захопленням похитав
головою - оце так стрибок! I продовжував ди-витись на жабу. Вона вiд куща
плиг, плиг! Та й до здоровенно калюжi, що межи каменями роз-лилась.
Застрибнула в калюжу, роздула пухирi i почала кумкати i кректати. З другого
краю калюжi й вiдповiли. Потiм ще i ще повитикались iз води i закумкали
жаби. Кричали, стрибали, борюкались у мiлкiй водi по краях калюж. Тiльки ця
жаба, що проковтнула нiч-но-го коника, сидiла непорушно на свому мiсцi i
найголоснiше кумкала. Сидiла i кумкала. Чо-ло-вiк пiдняв довгу широченну
сорочку i видобув iз калити, що була прив'язана до очкура ши-роких коротких
штанiв, кiлька залiзячок.
З'днав ними пласкi залiзяки i вийшов невеликий сталевий лук. Той лук
вiн утопив у про-рiзь жолобчатого залiзi. Прикрутив двома гвинтами, вставив
у жолоб кiстяну кулю з над-рi-зом i приладнав до не пласку пружину i
залiзний гак. А на передок прив'язав плетене стре-ме-но-петлю. Розмотав з
лiво руки другий мотузяний браслет, який був накручений iз шов-ко-во
линвочки, зачепив за кованi i вiдполiрованi роги сталевого лука. Став ногою
в петлю-стре-мено. Потяг щосили шовкову тятиву до зарубки на кiстянiй
лискучiй кулi. Тятива за-йшла в паз, i лук мiцно напнувся, аж задзвенiв, а
тятива забринiла.
Чоловiк поклав у жолобок гранчастого залiза свинцеву кулю. Вiн теж
видобув iз кап-шу-ка на очкурi.
I в цю мить враз урвався крик жаби, тi, що проковтнула нiчного
коника. А той коник так розважав його, коли пiшли чорнi чаклуни i вiн
лишився один.
За тi кiлька хвилин, що вiн колупався iз складною кушею, сонце змiнило
сво ранкове рожеве промiння на нищiвне бiле промiння африканського дня.
I в тих шалених променях свiтла вiн побачив, що на мiсцi галасливо
жаби сидить здо-ро-венна, просто потворна, жаба i дожову ту меншу, спiвучу
зелену жабу.
Вiд не тiльки стирчать iз пащi велико i дригаються в судомах ноги.
Мандрiвець тiльки сплюнув.
За його плювком довгий забруднений камiнь ожив i перетворився на
здоровенну пан-те-ру з великим черевом i вiдсмоктаними сосцями.
Пантера невдоволено покрутила кiнчиком довжелезного хвоста, стала й
нечутно пiшли до ру-чаю, що там далi випливав з-пiд цього сiро-рожевого
кам'яного горба.
Поликтала, поликтала, повернулась назад i на очах у мандрiвника щезла
серед рудих рiд-ких пучкiв пожовтiло високо трави. Вiн так i не мiг
зрозумiти, чи залягла вона ось тут, по-руч бiля пiднiжжя грандiозно
округло скелi, чи пiшла кудись геть.
Поки вiн до слiз вдивлявся, поки в нього не почало рябiти в очах, у той
бiк, куди по-пря-му-вала пантера, щось змiнилось в калюжi.
Вiн ще вiдчув ранiше, нiж роздивився. Ага! Замовкли жаби!
А на краю калюжi, де тiльки-но велетенська жаба жувала меншу, вже
розляглася здо-ро-вен-на змiя. Неквапно, наче розтягуючи насолоду, вона
втягувала в себе велику жабу. Чогось во-на заковтувала з дупи. Тому iз
змiно пащi стирчала голова велико жаби. А з пащi ве-ли-ко жаби стирчали
кiнчики жаб'ячих лапок. I тi лапки й досi дригались.
А щоб тебе нечиста сила побила! А хто ж тепер тебе з'сть?
Поки змiя заковтувала жаб, на мандрiвця впала тiнь. За якусь мить тiнь
розповзлась по всiй околицi. Навколо потемнiло, i з сухим шумом крил,
пронизливим щебетом впали з неба не-злiченнi пташки. "Геть нашi горобцi! -
Подумав мандрiвник. - Тiльки дзьоби червонi."
Пташки верещали, цвiрiнькали. Зривались угору, фуркотiли крильцями.
х була така тьма-тьмуща, що на людину повiяв справжнiй вихор з гострим
запахом пта-шиного пiр'я i червоно земляно пилюки.
У червоному туманi куряви враз за пташками з'явились хрещатi тiнi
яструбiв. Вони па-да-ли на край пташино хмари, виставивши вперед жовтi
пазуристi лапи. Раз! I сiра пташка - у жов-тих лабетах! Вони змахували
щосили чорними крилами i здiймались вгору. А хнi жовтi ла-пи зi здобиччю
зразу вiдкидались назад i нiби тяглись у повiтрi за хижаком.
Пташки, коли на них падав яструб, зривались вгору, кружляли i знов
опускались до во-ди - на калюжу, на джерело, на болiтце-старицiю висохло
рiчки. I скiльки з хнього ве-ле-тен-сь-кого гурту не тягали собi поживи
яструби, цi пташки, поки не напились, не вiдлетiли геть.
Коли хмара птахiв злiтала вгору, знявся сильний вихор i потягнув за
собою вгору густу хма-ру з рудо пилюки i трав'яного смiття. Воно обсипало з
голови до нiг мандрiвця на май-дан-чику. Коли вiн обтрусився i протер очi,
то побачив, що калюжi нема. Тiльки руда гря-зю-ка, в якiй камешаться купи
брудних жаб.
Стiнки височенно побурiло трави i бур'янiв, яка закривала мандрiвцевi
вид на долину з джерелом i старицями пересихаючо рiчки, зникла.
Лежали замiсть не купи трав'яно полови, цурпалкiв i хмарки пилу, наче
диму, що курився над купами цього смiття.
Його увагу привернуло камешiння i писк у грязюцi бiля скелi.
Звiдкiлясь з'явилось ще двi змi. Тiльки меншi. Вони вхопили по жабi. I
зажирали тих жаб, натягуючи на них сво пащi.
Але i це не було головне.
З кущiв, що лiворуч на схилi, десь з-пiд корiння дерев з'явився
здоровенний ящiр. Вiн на-ближався до залишкiв калюжi, високо пiднявши тулуб
над землею, метеляючи довженним хвос-том i вигинаючись по-змiному м'язистим
тулубом.
З його вузько морди на товстеннiй довгiй ши весь час, безперервно, то
з'являвся, то зни-кав довгий, роздвоний язик.
Зеленi змi з недоковтаними жабами метнулись якомога швидше в камiння
вiд залишкiв ка-люжi.
Та ящiр кинувся за нею.
Змiя спинила свiй стрiмкий бiг, вона роздула горло по боках, i в не
утворився справ-ж-нiй каптур за головою. Вона скрутилась пружиною, а верхню
частину тiла, з роздутим кап-ту-ром, пiдняла високо над землею.
Зробила кiлька ковткiв головою, немов клюючи повiтря.
Ящiр спинився. Завмер, але його роздвоний язик то висовувався, то
втягувався. Ящiр ще вище пiднявся на пазуристих лапах i водив свою товстою
шию з невеликою гострою го-ло-вою туди й сюди.
I отут страннiй побачив те, про що всi говорили, але вiн цьому не
вiрив. Вiд напруги в нього аж пальцi зацiпило на залiзнiм ложi самомтрiлу.
Йому здавалось - на такiй вiдстанi! - що вiн почув, як змiя засичала. Тiльки
потiм вiн про все не розповiдав. Мови чорних вiн не знав. А турки й арабини
самi про це багато базiкали. А християнам вiн потiм нiколи i не ду-мав
розповiдати. Бо, напевно, цьому вони вiри не йнятимуть. Скажуть, що це все
брехня. Хо-ча iншiй брехнi вони вiрять iз великою охотою.
Ящiр кинувся уперед.
Змiя назустрiч йому вiдкинула голову назад, вiдкрила пащу i просто
сциконула цiвками отру-ти в очi ящеру. Вiн не спинився, хоча отрута й залила
йому очi.
Вiн кинувся уперед, вхопив змiю i почав бити нею об землю. Певно, та
здорова жаба, за-ков-тана змiю, зробила менш рухомою, заважала й
вивертатись.
Змiя виверталась, крутилась, обкручувалась навколо товсто i довго ши
ящера. Роз-кри-ва-ла зубату пащу i била нею, била в ящера! Та дарма! Ящiр,
мов сталевими клiщами, при-хо-пив . Рiзкими сильними помахами сво
воласто ши скидав iз себе лискуче пружне тiло змi. I той момент, коли
змiя знов намагалась обгорнутись навколо ящера, вiн бив змiю об зем-лю. Та
змiя не здавалась. Звивалась i нападала на морду ящера швидкими випадами. I
так во-ни - змiя та ящiр - присувались все далi й далi до схилу, до заростей
колючих кущiв i ве--ли-ких уламкiв камiння.
Може, на рiвному змiя б i вирвалась, все ж таки, iз щелеп ящера. Але
тут, пiсля кож-но-го удару об камiння, змiя слабiшала.
Поки, зрештою, не розм'якла i зателiпалась у зубах ящера, немов товста
чорна лискуча лин-ва.
Ящiр наче присiв на заднiх лапах, а переднi випростав. I це пiдняло
його передню час-ти-ну вгору. I вiн почав заковтувати здобич, високо
пiдкидаючи вгору голову. Чоловiк на ске-лi вiдвiв погляд вiд трапезуючого
ящера.
Вiн подивився просто вперед. Куртини iз трави i бур'янiв не було. Цi
малесенькi пта-шеч-ки перевели все на порох.
Тепер було видно, як джерело поволi наплива водою.
Було видно, як джерело поволi наплива водою.
Було добре видно висихаючi плеса стариць у сухому руслi рiчки.
Протилежний ур-вис-тий берег рiчки ряботiв вiд чорних цяток пташиних нiр.
I з тих чорних незлiчених дiрок на стiнi урвища вилiтали щурки. Мов хто
з пращi ви-стрi-лював самоцвiтами - сонце спалахувало на хнiх смарагдових
крилах i гострих клинерах бi-рю-зових хвостiв.
Поки мандрiвець задивлявся на стрiмкий лет зелено-смарагдових щурок,
лiворуч, на схи-лi, у кронах дерев почулись мавпячi крики. Здорове кодло
мавп повидералось на рiд-ко-лис-тi, але яскраво-зеленi гiлки невисоких
дерев.
Були там i мавпи з дiтлахами, що вчепились за материнську шерсть i
висiли в свох ма-те-рiв пiд черевом. I здоровеннi самцi, i пiдлiтки, i
молодi самцi i самички.
Всi вони щось щипали з тих зелених гiлок, бадьоро перегукувались мiж
собою i знов щи-пали зелень i якiсь чи то стручки, чи довгi ягiдки i все
швидко тягли собi до рота.
Не встиг страннiй добре роздивитись мавп, як унизу серед невисоких
пучкiв забурiло тра-ви з'явились руденькi лобатi газелi з чорними лискучими
рiжками, вигнутими, наче ма-ле-сень-кi ятагани. Помахували чорними
хвостиками над бiлими гузнами. I пiдбирали з пiднiжжя зе-ленi листки,
стручки, якi впустили з дерева мавпи. З тими дорослими газелями прискакали i
ко-зенята.
Вони теж нахилялись до зелених окрушин з мавпячого снiданку. Але бiльше
бiгали од-не за одним, буцались. I, взагалi, забавлялись, як хотiли.
Чоловiк, досхочу помилувавшись на iгри руденьких козенят, повернув
обличчя до яще-ра.
Той пiдняв високо вузьку хижу морду на товстеннiй розбухлiй ши i,
поштовхами, нiби на-тя-гуючи сво тiло на лискучу змiю, пожирав здобич. На
це мандрiвниковi було бридко ди-ви-тись. I вiн вiдвернувся знов до мавп.
Майже половина мавп спустилась на землю. Ходили вони, мов собаки,
задерши хвости, i щось видивлялись, видирали з-помiж кущикiв висихаючих
бадилин.
А кiлька маленьких мавпочок з-пiд материнського черева перелiзли на
материнськi спи-ни. Возсiдали, мов вершники на конi, бiля самiсiньких
материнських хвостiв i на все роз--див-лялись блискучими карими очицями.
Деякi мавпенята позiскакували на землю. I почали гасати помiж дорослими
мавпами.
Газелi вiдiйшли трошки вiд неспокiйного товариства. I козенят свох
вiдвели.
Але одне козеня то до тих, то до тих мавпочок лiзти, буцатись i
стрибати. Тiльки щось мавпи не приймали до сво гри.
Поки одна зовсiм, зовсiм маленька мавпочка вискочила на спину козенятi
i почала на ньо-му здити. Тодi iншi мавпенята почали за мавпеням-здцем
бiгати. Так захопились бi-га-ни-ною "в квача", що й не помiтили, як з
ближнього дерева спустився сiро-жовтий з темною мор-дою самець.
Вiн одним могутнiм стрибком навалився на козеня з мавпочкою. Вiд
несподiванки ко-зе-ня завмерло. I цього тiльки й треба було самцевi. Вiн
прихопив козеня за нiжку. Мавпочка з виском зiскочила зi свого "коня" i
побiгло чимдуж до сво матерi.
А самець схопив обома переднiми лапами i щосили прокусив своми
здоровенними iк-ла--ми шию козенятi. Бiля самiсiнько потилицi.
Козеня захарчало, дригнуло чорними блискучими ратичками. Потiм по
маленькiй тва-ри-нi пройшли судоми. I воно обм'якло i зависло з пащi
зажерливо мавпи.
Самець потяг у кущi козеня, щоб там його зжерти.
Стрiлець iз кушею на кам'янiй горi закляв уголос! Вiн не встиг