Страница:
прицiлитись, поки ця по-твор-на мавпа вбивала козеня. Вiн просто не встиг
отямитись вiд всього. Його просто тi-па-ло вiд злостi на мавпу. Вiн знав:
тiльки мавпа з'явиться у просвiтi мiж чагарями - вiн по-цi-лить. Тут не
бiльше двохсот крокiв. На такiй вiдстанi i кам'яною кулею попаде. На це
падло мож-на свинцю не витрачати, хоча вiн аж трусився зi злостi. Був дуже
уважний - щоб не про-га-ви-ти на вiдкритому мiсцi ту паскудну мавпу.
Та йому не випало прикiнчити вбивцю маленько газелi.
Звiдкiлясь з-за дерев вискочив ще бiльший самець. Просто неймовiрно
величини. Ки-нув-ся у кущi. Почулись вiдчайдушнi крики мавп. I ось вже мiж
кущiв виступа здоровенний тем-ний майже чорний, самець i тягне замордоване
козеня.
Сiда пiд деревом i почина дерти загарбану здобич i жерти здоровенними
шматами.
Та з-за кущiв з'являються самець-вбивця i з ним ще молодий самець.
Старий полиша здобич i кидаться за ними.
А з-за кущiв вискаку третiй молодий самець i хапа подерте,
скривавлене козеня i тягне його до кущiв.
Старший, без сумнiву, перемага в кущах обох напасникiв.
Бо вони репетують i тiкають свiт за очi.
Бiжить мавпа-вбивця i не зауважу, як з-за каменя, збоку вистрибу
стара пантера i б' його щосили лапою в потилицю.
Мавпа навiть не встига заверещати. А пантера вже тягне його нагору, на
дине товсте дерево на всю околицю.
Тепер пантеру було добре видно. Вона не ховалась i почала з насолодою
дерти здобич. Облизувалась, витирала морду, як домашня кiшка, коли
намагаться розгризти курячу кiстку.
Мавпи все бачили. Вони зняли страшенний галас i обступили дерево з усiх
бокiв. Кричали, вищали, махали лапами на плямистого ворога.
Та при кожному поворотi в хнiй бiк з виском i галасом вiдскакували
подалi. Певно, що весь цей рейвах i продовжувався б, поки пантера i не з'ла
б забиту мавпу.
Та враз дво мавп-дозорцiв iз верховiття дерева (вони i на мить не
полишали його) тривожно закричали.
Зразу вся зграя мавп облишила пантеру на деревi i вiдступила до
зеленiючих ще й досi акацiй.
Мавпи видерлись на них так швидко i легко, що мандрiвець i оком не
встиг клiпнути. Мавпи видерлися на дерева, i, на вiдмiну вiд iнших випадкiв,
вмостились швидко i тихо.
Пантера перестала жерти здобич, прихопила i полiзла вище аж на
гiлки, що про-ги-на-лись пiд вагою. Запхала недодену мавпу у розвилку
мiж гiлками. Витяглась мордою туди, ку-ди й мавпи дивились.
Дорослi мавпи захвилювались. Почали шарпати гiлки, мотати мордами,
клiпати очима i пiд-нiмати й опускати брови.
Пантера завмерла, тiльки кiнчик хвоста, наче сам собою, подригувався
неспокiйно.
Що там щось дуже небезпечне, мандрiвець не сумнiвався. Але тiльки тодi,
коли в про-хо-дi мiж кущами почали з'являтись одна за одною дорослi левицi з
левенятами, а потiм i два здо-ровенних чорногривих леви.
Чоловiк на скелi захоплено похитав головою. Таких могутнiх левiв вiн не
бачив навiть на пiвночi за пустелею. Не утримався - i порахував левину
зграю. Усього х було тридцять i ли-ше шiсть левенят!
Хижаки прямували до води.
На березi старицi, мов по командi, звiрi опустились i почали зовсiм
по-котячому лик-та-ти воду.
Половi м'язистi тулуби притиснутi один до одного. Лопатки випираються
горбами вго-ру над хребтом, могутнi ши схиленi вниз до життдайно вологи.
I раптом мандрiвець аж пирснув вiд смiху! Бiля останнього левеняти
примостилась ве-лика черепаха з високим гранчастим панциром. Вона теж
опустила голову до води.
Коли левеня наликталось води, воно потяглося до черепахи. Звичайно ж,
черепаха схо-ва-лась пiд панцир. Левеня пазурами зачепило гранчастий панцир
i спробувало вигризти iз пан-цира таку смачну здобич. До першого левеняти
придналось друге. Вони почали качати в баг-нi здоровенну черепаху, згризти
.
Мандрiвник вiдчув, що вiн дуже захопився спогляданням левенят.
А вiн добре пам'ятав настанову старого арабина-людолова: "Будеш у
кранi чорних - па-м'ятай: все обдивись уважно, що перед тобою. Потiм
озирнись. А потiм обдивись знов те, що перед тобою. Вiд одного до другого
краю. А коли все уважно обдивився, то зразу знову все оглядай! I не забувай
назад озирнутись i на небо поглянути!"
Мандрiвець пiдняв голову до неба - арабин-людолов говорив дiло.
По колу, але все наближаючись до цих стариць пересохло рiчки, ширяли
кiлька во-ро-нiв.
З-за пагорбiв почулося якесь далеке двигтiння, чи гуркотiння. Та воно
досить швидко на-ближалось до звiриного водопою.
Минуло зовсiм небагато часу, як двигтiння землi стало вiдчутним i на
каменi.
Так могла двигтiти земля лише пiд стадом волiв чи пiд копитами
кiнського табуна! А, мо-же, це антилопи? Тiльки великих табунiв антилоп вiн
не бачив. Найбiльше, що вiн за-па-м'ятав, коли переходив пустелю, то було
може з десяткiв три казково краси довгоногих орiк-сiв. От тiльки як х
арабини називають?... Геть забув!..
Та довго пригадувати не довелось, бо з-за кам'яно стiни з право руки
i з-за дерев на схилi з лiво руки у хмарах червоно куряви помчали
велетенськi буйволи.
Чужинець глипнув на старицю у висохлому руслi. Вся зграя левiв кинулась
на той бе-рег. Хто навпростець - бродом! Хто оббiгав по узрiзу i по сухому
поспiшив на той берег. Де здiй-малось урвище, з якого злiтали стрiлами
смарагдовi щурки.
Червона курява опадала на мандрiвця. Вона хвилювала його запахом
теплого молока i густим коров'ячим духом.
Його просто за горло прихопило - скiльки, скiльки рокiв вiн не чув
цього запаху хлiва i ясел.
Буйволи товклися, подавали якiсь дивнi звуки, чи то мукання, чи то
неголосне рикання, чи якесь утробне булькання.
Пилюка поволi опадала на все це стадо. Стало видно, що над чорно-рудими
велетнями пурхають якiсь пташки з рожевими дзьобами i жовтими волами. Вони
сiдають на буйволiв, лазять по них i стрибають.
Кiлька буйволiв забрели в рiдкий намул неглибоко калюжi, яку випили
червонодзьобi пташки.
Велетнi-рогачi розляглися в намулi.
Чоловiк глянув на дерева.
Мавпи легко позлiтали з дерев i помчали кудись iз неймовiрною
швидкiстю, але в повнiм порядку сво сво згра. I щезли десь лiворуч за
чагарi i дерева.
Пантера причалась серед товстих гiлок найбiльшого дерева. Лежала
мертвою по-лi-ня-кою. I злегка подригувала кiнчиком свого яскравого
плямистого хвоста.
Однi буйволи ще пили, як iншi з цi череди вже позалазили до води i
викачувались в рiд-кiй грязюцi бiля самого урiзу води.
Та другим нi надудлитись, нi вивалятись у багнi не пощастило.
Бо почулись за деревами наче звуки далеко сурми. Потiм ближче.
Леопард враз ожив i швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.
Швидко, але обережно, злазив задом на землю.
А коли був у якiйсь саженi вiд землi - вiдштовхнувся у неймовiрнiм
стрибку. I просто пе-релетiв через верх куща i в одну мить щез.
Навiть жодна гiлочка не здригнулась i курява не закурилась...
А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях
високого-пре-ви-сокого сонця, майже торкаючись сiрими спинами верховiття
дерев, почали випливати сло-ни.
Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гiгантського,
неймовiрного ме-те-ли-ка. То розкривали "крила"-вуха, то складали,
притискаючи х до свох дивовижних голiв, на-че вилiплених iз порепано
сiро землi. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справ-жнiй
бiг, а не звичайна хода. I нiякого звуку! Примари i все!
Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було нiякого шуму,
тупотiння! I, вза-га-лi, якби деякi слони не подавали голосу - пронизливого
i хрипкого, як у побито полково сур-ми перед бом, то можна було б
подумати, що це справдi "мара", "адамовi вiвцi". Що все це створилось не з
плотi i кровi, а з тонкого дучого пилу i палючого африканського сонця.
Отут в подорожнього i справдi дух забило вiд захоплення. Такi гори - а
легкi i швидкi!
Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на каменi, вiн з острахом
вiдчув, що вiн вже не в повнiй безпецi. А якщо отако стане дибки один iз цих
сiрих велетнiв, то може й при-хо-пи-ти його хоботом за ногу!
Та все одно, захоплення вiд велетенських тварин, цiкавiсть - а що ж
буде далi? - все од-но були сильнiшi вiд страх.
А далi було ось що.
На трубнi, хрипкi i вискливi крики слонiв вся буйволяча череда
сполошилась.
Вiдвернулась вiд води i виставила назустрiч слонам могутнiх бикiв iз
величезними, ва-жен-ними, гострими рогами. Слони притишили свiй стрiмкий
крок, згуртувались, притисши ву-ха до голiв, а хоботи скрутивши, як линви, i
сховавши х пiд охорону дорогих бiлих бивнiв.
Потiм найбiльший слон iз найдовшими i найтовстiшими iклами, пронизливо
i хрипко за-сурмив, викинувши високо вгору свою гнучку "руку"! I згуртованi
слони, як одна гi-гант-сь-ка сiра скеля, посунули на буйволiв. I буйволи з
ревом, з кашлем, з хрипом почали рачкувати, рач-кувати.
А тодi все змiшалось. Почулись сухi трiскотливi удари один об одного
важенних рогiв, мукання телят, голосний тупiт сотень i сотень гострих
ратиць.
Буйволи зрушились з мiсця, вже без усякого порядку, де телята, де
матки, де бики! Поперли через плесо старицi на той бiк.
Враз вода стала темною, мов смола. Вона зривалась хвилями, шурувала
пiною, злiтала вгору рудими бризками i на нiй спалахували дiамантово-чистi
променi веселки.
Вся череда перла на той берег, де було довжелезне урвище з незлiченними
норами смарагдових гострокрилих щурок.
Пiднялися хмари густо червоно куряви. I що там, в тiм туманi,
робилось - було зовсiм не видно.
Коли ж слони спустились до води, то вона тiльки злегка хлюпала об
багнистий берег. А на самому урiзi води, перегорнута догори пласким черевом,
безпорадно метеляла лапами, хвостом i головою велика черепаха.
Бiля води слони роз'днались, i кожен став на сво мiсце водопою.
Отут мандрiвець i побачив те, чого вiн не мiг побачити, коли слони
стали щiльним гуртом.
Бiля черепахи спинилась найбiльша слониха i хоботом забирала воду iз
старицi. Мiж переднiх нiг у не камешилось маленьке слоненятко. З
величезними вухами i тонким коротким хоботом.
Здоровенна слониха пила воду, час вiд часу перериваючись, щоб помити з
хобота ма-лень-ке слоненя.
Черепаха ж спинилась якраз бiля задньо ноги велетенсько тварини.
Черепаха чiпляла сло-нячу ногу лапами, намагаючись об щось спертись, щоб
перевернутись. Тодi слониха пiд-нi-мала злегка ногу i вiдштовхувала
черепаху.
За якийсь час черепаха знов пiдкочувалась до слонячо ноги i починала
шкрябатись об не лапами. Тодi слониха знов, продовжуючи обливати слоненя,
вiдштовхувала черепаху, яка, певно, лоскотала своми лапами ногу.
Напившись, слони почали набирати в хоботи воду i з великою насолодою
обливатись.
А потiм слони враз завмерли. Всi до одного, отак стоячи у водi чи над
водою.
Мандрiвець не мiг зрозумiти, що вiдбуваться.
Але якось прийшов до тями - слони стоячи спали.
Слони спали, а на них поприлiтали тi ж жовтогрудi птахи, що тiльки-но
обсiдали буй-во-лiв.
Самих же буйволiв на тому боцi не було видно.
Чи вони стояли десь за щiльною стiною безлистих свiтлокорих чагарiв, чи
вже були i мча-ли саваною кудись на пiвдень, мандрiвець не мiг сказати.
Лише пiд самим урвищем iз щуровими норами один здоровенний буйвiл
намагався пiд-вес-тися з землi. Та щось в нього не виходило - заднi ноги
його не слухались.
Вiн пробував звести рогату морду, могутню шию, випростовував переднi
ноги. Упи-рав-ся ратицями i пiднiмав переднi ноги. Впирався ратицями i
пiднiмав перед тулуба. Та задня час-тина була нерухома. Вона тягла його
вниз. I вiн знов падав у порох.
Сильно вдаряючись рогатою мордою i важкою шию об схил. Щоразу над ним
ви-бу-ха-ла хмарка червоно куряви.
Сонце стало рiвно в центрi небесно банi. Тiнь самого мандрiвця
сховалась межи його нiг у товстих козиних сандалiях.
З-за кам'яно стiни скелi, з правого боку потягло гострим звiриним
духом. "Гiни!!!" - I ми-тi не сумнiвався, визначив страннiй. - Зараз
попруть до буйвола!"
I справдi - з вискотiнням, кувiканням i дурним хихотiнням з-за кам'яно
стiни з'явились iз десяток гiн. Задерши сторчма короткi хвости, зграя
промчала чвалом повз старицю iз не-по-рушними, скам'янiлими слонами. У цих
непорушних, сплячих велетнiв на якусь мить ожи-ли тiльки самi кiнчики
хоботiв. I тiльки.
Навiть слоненятко куняло мiж нiг велетенсько слонихи, опустивши свiй
коротенький тон-кий хобот.
Поки гiни добiгли до повередженого буйвола, iз слiпучо вишини впали
кiлька во-ро-нiв.
Та не на буйвола, а на край урвища над пташиними норами. Щурки з
тонкими, наче свист сопiлки, криками шугали над чорними бiлоплечими
воронами. Але напасти боялись.
Зате гiни добiгли до буйвола i захопилися його, ще зовсiм живого,
пожирати.
Буйвiл лише хрипiв i закидав нищiвнi гострi роги то в один бiк, то в
другий.
Але гiни i не збирались пiдступати до його небезпечно морди. Вони
додали живу здо-бич вiд заднiх нiг.
Гiни жерли, шматували живу тварину i ще встигали гризтися мiж собою,
та так, що рва-ли в кров одна однiй морди, дерли лапатi вуха i прокусювали
плечi.
I кричали, хихотiли, завивали i пищали, наче мордованi немовлята.
Тут де взялися кiлька золотих шакалiв i, поки гiни гризлися, встигали
висмикнути собi по якомусь шматочку м'яса чи тельбухiв.
Гiни зняли такий гвалт, що здавалось, нiби не вони додали конаючу
тварину, а то х живцем дять.
Ось i ворони злетiли з урвища i стали походжати бiля кривавого обiду.
Чи гiни розбудили слонiв, чи час уже прийшов хньому набiжному сну, а
тiльки всi враз прокинулись.
I з великим завзяттям i шумом почали обливатись.
I знов, не змовляючись, швидко i нечутно обiйшли старицю i поспiшили
вгору курним схилом. Туди, куди перед ними втекли леви, а за левом i
буйволом.
Бiля води лишилась тiльки велика черепаха з високим гранчастим
панциром. Якось вона спромоглася перевернутися i тепер знову пила воду.
Коли слони наблизились до кривавого бенкету, гiни iз хихотiнням i
завиванням вiд-бiг-ли подалi до чагарiв.
Цим зразу скористались здоровеннi бiлоплечi ворони i пiдлетiли в кiлька
помахiв чор-них лискучих крил до кривавого м'яса.
Шакали теж притьмом, пригнувшись, наче пiдповзаючи, кинулись на поживу.
Коли череди слонiв порiвнялись iз понiвеченим буйволом, ворони i шакали
полишили здо-бич i кинулись врозтiч.
Один слон вiддiлився вiд череди, пiдступив до останкiв рогатого
велетня.
Чи то обнюхав, чи то обмацав хоботом скривавленi роги i низько i
тривожно засурмив, роз-махуючи пiднятим угору хоботом.
Отак сурмлячи, порачкував, порачкував до свох сородичiв.
Йому так само вiдповiли - глухо i трубно.
Слон повернувся i приднався до свох, завершуючи всю слонячу череду.
Зразу ж гiни повернулись вiд кущiв. Тiльки х було тепер чи не вдвiчi
бiльше. Вся ця пля-миста, смердюча зграя, скиглячи та хихотячи накинулась на
щедру здобич.
I шакалiв набiгло бiльше, нiж ранiше. А за тим iз бiло-блакитного
розпеченого неба ста-ли падати грифи, мов розшматованi чорнi хрести. Гiни
х не чiпали. Мандрiвцевi набридло спо-глядати, як всi цi крилатi й зубатi
грабарi донищують велетня-рогаля.
Вiн знов звернув свою увагу на залишки калюжi.
Вiд не лишилась пляма, може, не бiльша, як воляча шкура.
I ось що дивно - де грязюка свiтлiшала i висихала, i почала
розтрiскуватись на рудi луски, там наче починали блищати i свiтитись
блiдо-жовтi грудочки.
"Невже золото?!!" - Здригнувся вiд здогадки.
Чужинець уважно, неквапно оглянув все, що потрапляло в поле його зору.
Перед собою, потiм лiворуч, затим праворуч. I так три рази.
Ще трохи помiркував, чи загроза вiд гiн, чи ще з якого iншого боку.
Наче не було.
Всi пристрастi вирували навколо половини скривавленого пошматованого
буйвола. Чоловiк перевiрив ножi за браслетами на передплiччях, закинув за
спину самострiл i почав обережно спускатись по кам'янiй стiнi.
Вiн намагався спускатись так, щоб якомога менше торкатись оголеним
тiлом до роз-пе-че-ного каменя. Прихилився тiльки боком, який захищала
товста бавовняна сорочка. Вiн цю со-роч-ку купив у чорних ткачiв за
невеличкий брусок солi, на другий день, як тiльки вони при-були iз пустелi
до Тiмбукту. Чогось вона йому сподобалась - цупка, мiцна i дивно
ви-фар-бо-вана. Широкi жовтавi, сiрi, бiлi i рудуватi смуги i плями по
всьому полотну. Кажуть, що тi чор-нi ткачi фарбували бавовняну рiзними
глинами. Глинами чи нi, але вiн носив у всiх цих ней-мовiрних мандрах.
Сорочка не злиняла, не вицвiла при переходах по пустелi. Вона жод-но-го разу
пiд дощем чи при праннi не пустила фарби.
Вiн притримувався час вiд часу кiнчиками пальцiв. I, обпiкаючи руки,
подумав, що обо-в'яз-ково поши собi рукавицi iз тако ж бавовни, як оця
сорочка. Тiльки б - о Боже! була б Твоя воля - побачити знов царицю пустелi
- Тiмбукту!...
Коли лишилось саженi пiвтори, вiн спинився i уважно i швидко обдивився
пiднiжжя. Намiтив вiльне вiд уламкiв камiння i зеленi мiсце. I стрибнув
туди.
Хоча вiн на цiй кам'янiй сковородi шайтана i застоявся, та однак
стрибок був вдалим, як завжди. Вiн обережно пройшов через великi i дрiбнi
каменi.
Все оглядав перед собою уважно, перш нiж ступити крок. I не розгинався,
а йшов якомога сильнiше прихилившись, притисши пiд лiвою пахвою ложе
споряджено кушi.
Озирався пiсля кожного кроку на всi боки.
Потiм дивився на всi боки i знову ступав. Ось з-за каменя з сухо трави
виткнулась змiя i зашипiла на нього.
Не прикладаючись до плеча i не прицiлюючись, просто вiд живота
вистрелив iз кушi.
Свинцева куля розбила на друзки змiну голову.
Та коли чоловiк обережно нахилився за камiнь, то побачив, що то не
змiя, а молодий ящiр. Точнiсiнько тако породи, як той, що зжер змiю.
Чоловiк не став тягти iз собою вбитого ящера, а кинув його до пiднiжжя
сво кам'яно схованки.
Вiн обережно пройшов до залишкiв калюжi.
Всi жаби, якими аж камешилась грязюка, кудись зникли. А кiлька жабок,
що здохли, вже встигли i засохнути пiд палючим сонцем.
I якраз там де лягли жаб'ячi мощi, яскраво свiтились великi жовтi наче
боби i грудки, завбiльшки з стiвний каштан.
Обдивився знов на всi боки. Все, як i ранiше.
Гiновий вертеп був саме в розпалi. Але мандрiвець знав - треба
поспiшати! Все може скiнчитись в одну мить.
А гiни не леви - нiколи не бувають нi ситi, а нi спокiйнi.
Вiн швидко повиколупував iз твердо грязюки цi золотi грудки.
I коли виколупував, i коли зважував х на долонi, то весь час
безперервно озирався. Чи все скрiзь спокiйно?
Вiн лишив тiльки чотири найбiльшi золотi грудки, як волоський горiх. А
останнi кинув за пазуху.
Чотири найбiльшi золотi грудки ретельно обтер об залишки зеленi, а тодi
об картатий ру-кав сорочки. I пiд прямовисним сонячним промiнням вони
засяяли нестерпним жовтим сяй-вом. Вiн iшов i жонглював золотими грудочками.
I радiв, що пальцi його не втратили рух-ли-востi i швидкостi.
До скелi лишилось крокiв десять, не бiльше. Як враз з-за камiння
стрiмко виросла, ви-струн-чилась чорна змiя. Чорна змiя з бiлими смужками на
черевi. Змiя цвiркнула отрутою.
I влучила отрута точно в блискучi золотi самородки, якi чоловiк саме
пiдкинув угору!
В останню, останню мить вiдсмикнув руку вiд отруйного золота. Та ще й
устиг четвертою грудкою кинути у змiю.
I який жах - вiн змiю поцiлив! Але кидок був хоч швидкий, та слабий, як
увi снi. Поки зо-лота грудка летiла в голову змi, змiя ще встигла два рази
чвiркнути отрутою в золоту груд-ку!!!
Чоловiк вивернувся на мiсцi, вiдскочив i двома стрибками був вже на
чистiй, без ка-мiння, землi.
"А щоб тебе холера взяла з тим золотом!!! - Подумки в шаленствi заволав
чоловiк. - Су-ча ваша матiр з цим золотом! Як не в гiвно з ним ускочу, то в
неволю, то в трутизну!!! А бо-дай тобi!!!"
Вiн тремтячими пальцями повибирав з-за пазухи золотi грудки i пожбурив
х назад у клаптик рiдко грязюки.
Коли почув з того боку, де лишилась змiя, якесь щебетання i писк.
Зиркнув i побачив, як у каменях , то в тiнi, то на сонцi стрибають дво
смугастих звiрят. I нападають вони на ту чорну змiю, що чвiркнула отрутою на
його золотий скарб.
Звiрята нападали з двох бокiв i по черзi. Змiя щоразу пiдкидала голову
i чвiркала отрутою на звiрят. Але звiрята були спритнiшi! I отрута сiялась
то на каменi, то на суху траву.
"Ех! Менi б так iз аркебузи бити, як вона плються!!!" - Iз заздрiстю
подумав мандрiвець.
Але змiя, певно, витративши весь запас отрути i впавши на землю, швидко
повзла попiд кам'яною стiною. Ось тут вже звiрята накинулись на не i почали
гризти. Змiя скручувалась колесом, хльоскала свом гнучким тiлом, мов батiг,
на всi боки, крутилась по землi, билась об землю, намагаючись звiльнитись
вiд звiрят.
Та вони заповзялись i таки доконали змiю, але вже аж на глиняному
схилi, лiворуч вiд схованки.
Вони затягли у рiдкий затiнок пiд акацiю i взялася за трапезу.
I весь час звiрятка щебетали, щебетали i попискували. I коли ухилялись
вiд смер-тель-них плювкiв, i коли кусали змiю. I коли тягли у затiнок. На
хн щебетання з'явилось ще кiль-ка звiрят, i всi вони, щебечучи i
обнюхуючись, заходились гризти змiю.
Мандрiвець не забрав ящера - а раптом на ньому змiна отрута? Та
подерся на скелю до сво печерки. Хоч скеля не вичахла пiд час його
вiдсутностi, а, навпаки, але вiд збуд-жен-ня вiн не вiдчував таких опiкiв,
як перед тим. Тiльки пити хотiлося. Зiгнувшись, залiз у пе-чер-ку.
Сiв на леопардову шкуру.
З майданчика пекло, мов iз горнила, зате в спину i згори вiяло такою
легенькою про-хо-ло-дою, що вiн враз почав оживати. Навiть пiт перестав
затiкати у глазницi i на запаленi по-вi-ки.
Вiн сти не хотiв, але спрага, не дивлячись на його витривалiсть,
почала дошкуляти.
Простягнув руку до тикви-горлянки i взявся за вичовгане горло. Щось
залоскотало йо-му палець.
Вже пiдносячи тикву до обличчя, щоб вiдкоркувати i напитись,
подивився i завмер!...
На квачi-затичцi примостився скорпiон. I зiгнутим свом хвостом
торкався його ве-ли-ко-го пальця.
Невеличкий скорпiон, але з бiлими цятками. Саме той скорпiон, вiд якого
його за-сте-рi-га-ли перед далекою мандрiвкою.
"Оце тобi, дурню, Африка! Це тобi, щоб гав не ловив!!!" - Ледь не
заплакав мандрiвець вiд розпачу i злостi.
Вiн плавко, поволi-волi, опустив горлянку з водою на камiнь i миттво
вiдсмикнув руку.
У ту саму мить i скорпiон вдарив жалом. Тiльки не в палець людинi, а у
полiроване гор-ло тикви з водою.
Чоловiк висмикнув з-за браслету ножа i кiнчиком леза скинув скорпiона
на скелю. Далi зняв сандалiю i сандалiю загилив отруйну потвору подалi.
Скорпiон полетiв на чисте мiсце i, пiднявшись високо на свох колiнчастих
нiжках, помчав до купи каменiв. Чоловiк схопив iз куп-ки камiнець i щосили
жбурнув у скорпiона. I поцiлив! Розтрощив панцир i вiдiрвав двi но-ги. Те,
що ще хвилю тому було смертельним жахом, конало, висихало, перетворювалось
на купку шкаралущi.
Не встиг вiн розправитись iз цiю огидною потворою, як зi схилу почувся
вiд-чай-душ-ний вереск, писк, перелякане щебетання.
Пiд акацiю репетували смугастi звiрята, що тiльки-но ласували змiю.
На гiлках над ни-ми вмощувався хижий птах, чи то орел, чи то прездоровенний
яструб, чорний з червоно-бу-рою спиною пазурами однi лапи вiн затис
смугастого переможця змi. Мандрiвець нi на хви-лю не сумнiвався, що це саме
звiрятко i вбило змiю.
Бiдолашна тварина пронизливо вищала i пручалася. Але птах дзьобнув
тварину, i вона за-вмерла.
Чоловiк схилився, вставив ногу в петлю-стремено кушi i напнув тятиву.
Полiз за пазуху за свинцевою кулею. Але в руку йому потрапив важкий округлий
самородок. Вiн i заклав йо-го в кушу.
Прицiлився i натис на гак.
I з птаха так i бризнуло чорне i руде пiр'я. Хижак завалився межи гiлок
i випустив iз жахливих пазурiв звiрятко.
I смугаста звiрина теж не впала на землю, а застрягла межи покручених
гiлок.
Чоловiк дiяв без жодних вагань. Швидко злiз по вже знайомих заглибинах
на каменi i побiг до акацi. Трусонув дерево щосили.
Разом iз пораненою твариною на землю впало кiлька великих жукiв, ящiрка
i... скор-пi-он-чик! Смугасте звiрятко ледь животiло - було видно, що птах
не лише роздер й спину, а й доб-ре пом'яв своми могутнiми кiгтями.
Чоловiк запхав тварину за пазуху i побiг далi до скелi.
На бiгу, бiчним зором, спостерiг, як кiлька гiн поспiшили до води.
Коли вiн пiднiмався вго-ру на скелю, обдивляючись кожну п'ядь (пiсля
скорпiона!) кам'яно стiни i озираючись без упину, зауважив, що кiлька гiн
ликтали воду. хнi роздутi черева вiдвисали, мов у по-рос-них. Одна гiна
залiзла у воду i розляглася на мiлкому.
У не так роздулось черево, що вона ледь дихала.
Друга гiна оббiгла старицю i спробувала, але якось лiниво, прокусити
панцир че-ре-па-хи. Може, вона i розкришила б гранчастий панцир черепахи,
але чомусь облишила.
I не вiдходячи далi вiд води, присiла, розкарячилась i наклала
здоровенну купу лайна!
Мандрiвцевi здалося, що вiн аж тут, на каменi, вгорi, почув жахливий
той сморiд. Бо що мо-же бути смердючiше за лайно гiни?...
Спорожнившись i наликтавшись води, ця гiна вчвал, якось наче
зневажливо пiд-ки-да-ю-чи низький зад, задерши хвоста iз виском i хихотiнням
помчала до буйволячих останкiв.
Чоловiк обережно взяв за широке денце горлянку з водою, ще обережнiше
витяг за-тич-ку i приснув водою на звiрятко.
Розкуйовджена жорстка шерсть тварини позлипалась на спинi вiд кровi.
Вiн промив рани, пообрiзав гострим, мов бритва, ножем, шерсть навколо
рани. Ще раз збриз-нув водою звiрятко. Воно наче повело мордочкою, злегка
дригнуло лапами i зачепило ве-ли-кими пазурами за сорочку. Чоловiк склав
долоню ковшиком i нацiдив води з горлянки. Пхнув туди гостру мордочку
звiрятка.
Звiрятко повело носом, чхнуло i заходилось ликтати воду з долонi. Коли
вода скiн-чи-лась, чоловiк не налив на долоню знову воду, а дав тваринi
облизати його долонi i пальцi до су-хого.
Чоловiк дивився на довгу, через усю спину, рану звiрятка i думав, чим
би його бiдi зарадити.
Наче й не воно врятувало його вiд сутички iз чорною смертю. Але все ж
отямитись вiд всього. Його просто тi-па-ло вiд злостi на мавпу. Вiн знав:
тiльки мавпа з'явиться у просвiтi мiж чагарями - вiн по-цi-лить. Тут не
бiльше двохсот крокiв. На такiй вiдстанi i кам'яною кулею попаде. На це
падло мож-на свинцю не витрачати, хоча вiн аж трусився зi злостi. Був дуже
уважний - щоб не про-га-ви-ти на вiдкритому мiсцi ту паскудну мавпу.
Та йому не випало прикiнчити вбивцю маленько газелi.
Звiдкiлясь з-за дерев вискочив ще бiльший самець. Просто неймовiрно
величини. Ки-нув-ся у кущi. Почулись вiдчайдушнi крики мавп. I ось вже мiж
кущiв виступа здоровенний тем-ний майже чорний, самець i тягне замордоване
козеня.
Сiда пiд деревом i почина дерти загарбану здобич i жерти здоровенними
шматами.
Та з-за кущiв з'являються самець-вбивця i з ним ще молодий самець.
Старий полиша здобич i кидаться за ними.
А з-за кущiв вискаку третiй молодий самець i хапа подерте,
скривавлене козеня i тягне його до кущiв.
Старший, без сумнiву, перемага в кущах обох напасникiв.
Бо вони репетують i тiкають свiт за очi.
Бiжить мавпа-вбивця i не зауважу, як з-за каменя, збоку вистрибу
стара пантера i б' його щосили лапою в потилицю.
Мавпа навiть не встига заверещати. А пантера вже тягне його нагору, на
дине товсте дерево на всю околицю.
Тепер пантеру було добре видно. Вона не ховалась i почала з насолодою
дерти здобич. Облизувалась, витирала морду, як домашня кiшка, коли
намагаться розгризти курячу кiстку.
Мавпи все бачили. Вони зняли страшенний галас i обступили дерево з усiх
бокiв. Кричали, вищали, махали лапами на плямистого ворога.
Та при кожному поворотi в хнiй бiк з виском i галасом вiдскакували
подалi. Певно, що весь цей рейвах i продовжувався б, поки пантера i не з'ла
б забиту мавпу.
Та враз дво мавп-дозорцiв iз верховiття дерева (вони i на мить не
полишали його) тривожно закричали.
Зразу вся зграя мавп облишила пантеру на деревi i вiдступила до
зеленiючих ще й досi акацiй.
Мавпи видерлись на них так швидко i легко, що мандрiвець i оком не
встиг клiпнути. Мавпи видерлися на дерева, i, на вiдмiну вiд iнших випадкiв,
вмостились швидко i тихо.
Пантера перестала жерти здобич, прихопила i полiзла вище аж на
гiлки, що про-ги-на-лись пiд вагою. Запхала недодену мавпу у розвилку
мiж гiлками. Витяглась мордою туди, ку-ди й мавпи дивились.
Дорослi мавпи захвилювались. Почали шарпати гiлки, мотати мордами,
клiпати очима i пiд-нiмати й опускати брови.
Пантера завмерла, тiльки кiнчик хвоста, наче сам собою, подригувався
неспокiйно.
Що там щось дуже небезпечне, мандрiвець не сумнiвався. Але тiльки тодi,
коли в про-хо-дi мiж кущами почали з'являтись одна за одною дорослi левицi з
левенятами, а потiм i два здо-ровенних чорногривих леви.
Чоловiк на скелi захоплено похитав головою. Таких могутнiх левiв вiн не
бачив навiть на пiвночi за пустелею. Не утримався - i порахував левину
зграю. Усього х було тридцять i ли-ше шiсть левенят!
Хижаки прямували до води.
На березi старицi, мов по командi, звiрi опустились i почали зовсiм
по-котячому лик-та-ти воду.
Половi м'язистi тулуби притиснутi один до одного. Лопатки випираються
горбами вго-ру над хребтом, могутнi ши схиленi вниз до життдайно вологи.
I раптом мандрiвець аж пирснув вiд смiху! Бiля останнього левеняти
примостилась ве-лика черепаха з високим гранчастим панциром. Вона теж
опустила голову до води.
Коли левеня наликталось води, воно потяглося до черепахи. Звичайно ж,
черепаха схо-ва-лась пiд панцир. Левеня пазурами зачепило гранчастий панцир
i спробувало вигризти iз пан-цира таку смачну здобич. До першого левеняти
придналось друге. Вони почали качати в баг-нi здоровенну черепаху, згризти
.
Мандрiвник вiдчув, що вiн дуже захопився спогляданням левенят.
А вiн добре пам'ятав настанову старого арабина-людолова: "Будеш у
кранi чорних - па-м'ятай: все обдивись уважно, що перед тобою. Потiм
озирнись. А потiм обдивись знов те, що перед тобою. Вiд одного до другого
краю. А коли все уважно обдивився, то зразу знову все оглядай! I не забувай
назад озирнутись i на небо поглянути!"
Мандрiвець пiдняв голову до неба - арабин-людолов говорив дiло.
По колу, але все наближаючись до цих стариць пересохло рiчки, ширяли
кiлька во-ро-нiв.
З-за пагорбiв почулося якесь далеке двигтiння, чи гуркотiння. Та воно
досить швидко на-ближалось до звiриного водопою.
Минуло зовсiм небагато часу, як двигтiння землi стало вiдчутним i на
каменi.
Так могла двигтiти земля лише пiд стадом волiв чи пiд копитами
кiнського табуна! А, мо-же, це антилопи? Тiльки великих табунiв антилоп вiн
не бачив. Найбiльше, що вiн за-па-м'ятав, коли переходив пустелю, то було
може з десяткiв три казково краси довгоногих орiк-сiв. От тiльки як х
арабини називають?... Геть забув!..
Та довго пригадувати не довелось, бо з-за кам'яно стiни з право руки
i з-за дерев на схилi з лiво руки у хмарах червоно куряви помчали
велетенськi буйволи.
Чужинець глипнув на старицю у висохлому руслi. Вся зграя левiв кинулась
на той бе-рег. Хто навпростець - бродом! Хто оббiгав по узрiзу i по сухому
поспiшив на той берег. Де здiй-малось урвище, з якого злiтали стрiлами
смарагдовi щурки.
Червона курява опадала на мандрiвця. Вона хвилювала його запахом
теплого молока i густим коров'ячим духом.
Його просто за горло прихопило - скiльки, скiльки рокiв вiн не чув
цього запаху хлiва i ясел.
Буйволи товклися, подавали якiсь дивнi звуки, чи то мукання, чи то
неголосне рикання, чи якесь утробне булькання.
Пилюка поволi опадала на все це стадо. Стало видно, що над чорно-рудими
велетнями пурхають якiсь пташки з рожевими дзьобами i жовтими волами. Вони
сiдають на буйволiв, лазять по них i стрибають.
Кiлька буйволiв забрели в рiдкий намул неглибоко калюжi, яку випили
червонодзьобi пташки.
Велетнi-рогачi розляглися в намулi.
Чоловiк глянув на дерева.
Мавпи легко позлiтали з дерев i помчали кудись iз неймовiрною
швидкiстю, але в повнiм порядку сво сво згра. I щезли десь лiворуч за
чагарi i дерева.
Пантера причалась серед товстих гiлок найбiльшого дерева. Лежала
мертвою по-лi-ня-кою. I злегка подригувала кiнчиком свого яскравого
плямистого хвоста.
Однi буйволи ще пили, як iншi з цi череди вже позалазили до води i
викачувались в рiд-кiй грязюцi бiля самого урiзу води.
Та другим нi надудлитись, нi вивалятись у багнi не пощастило.
Бо почулись за деревами наче звуки далеко сурми. Потiм ближче.
Леопард враз ожив i швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.
Швидко, але обережно, злазив задом на землю.
А коли був у якiйсь саженi вiд землi - вiдштовхнувся у неймовiрнiм
стрибку. I просто пе-релетiв через верх куща i в одну мить щез.
Навiть жодна гiлочка не здригнулась i курява не закурилась...
А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях
високого-пре-ви-сокого сонця, майже торкаючись сiрими спинами верховiття
дерев, почали випливати сло-ни.
Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гiгантського,
неймовiрного ме-те-ли-ка. То розкривали "крила"-вуха, то складали,
притискаючи х до свох дивовижних голiв, на-че вилiплених iз порепано
сiро землi. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справ-жнiй
бiг, а не звичайна хода. I нiякого звуку! Примари i все!
Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було нiякого шуму,
тупотiння! I, вза-га-лi, якби деякi слони не подавали голосу - пронизливого
i хрипкого, як у побито полково сур-ми перед бом, то можна було б
подумати, що це справдi "мара", "адамовi вiвцi". Що все це створилось не з
плотi i кровi, а з тонкого дучого пилу i палючого африканського сонця.
Отут в подорожнього i справдi дух забило вiд захоплення. Такi гори - а
легкi i швидкi!
Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на каменi, вiн з острахом
вiдчув, що вiн вже не в повнiй безпецi. А якщо отако стане дибки один iз цих
сiрих велетнiв, то може й при-хо-пи-ти його хоботом за ногу!
Та все одно, захоплення вiд велетенських тварин, цiкавiсть - а що ж
буде далi? - все од-но були сильнiшi вiд страх.
А далi було ось що.
На трубнi, хрипкi i вискливi крики слонiв вся буйволяча череда
сполошилась.
Вiдвернулась вiд води i виставила назустрiч слонам могутнiх бикiв iз
величезними, ва-жен-ними, гострими рогами. Слони притишили свiй стрiмкий
крок, згуртувались, притисши ву-ха до голiв, а хоботи скрутивши, як линви, i
сховавши х пiд охорону дорогих бiлих бивнiв.
Потiм найбiльший слон iз найдовшими i найтовстiшими iклами, пронизливо
i хрипко за-сурмив, викинувши високо вгору свою гнучку "руку"! I згуртованi
слони, як одна гi-гант-сь-ка сiра скеля, посунули на буйволiв. I буйволи з
ревом, з кашлем, з хрипом почали рачкувати, рач-кувати.
А тодi все змiшалось. Почулись сухi трiскотливi удари один об одного
важенних рогiв, мукання телят, голосний тупiт сотень i сотень гострих
ратиць.
Буйволи зрушились з мiсця, вже без усякого порядку, де телята, де
матки, де бики! Поперли через плесо старицi на той бiк.
Враз вода стала темною, мов смола. Вона зривалась хвилями, шурувала
пiною, злiтала вгору рудими бризками i на нiй спалахували дiамантово-чистi
променi веселки.
Вся череда перла на той берег, де було довжелезне урвище з незлiченними
норами смарагдових гострокрилих щурок.
Пiднялися хмари густо червоно куряви. I що там, в тiм туманi,
робилось - було зовсiм не видно.
Коли ж слони спустились до води, то вона тiльки злегка хлюпала об
багнистий берег. А на самому урiзi води, перегорнута догори пласким черевом,
безпорадно метеляла лапами, хвостом i головою велика черепаха.
Бiля води слони роз'днались, i кожен став на сво мiсце водопою.
Отут мандрiвець i побачив те, чого вiн не мiг побачити, коли слони
стали щiльним гуртом.
Бiля черепахи спинилась найбiльша слониха i хоботом забирала воду iз
старицi. Мiж переднiх нiг у не камешилось маленьке слоненятко. З
величезними вухами i тонким коротким хоботом.
Здоровенна слониха пила воду, час вiд часу перериваючись, щоб помити з
хобота ма-лень-ке слоненя.
Черепаха ж спинилась якраз бiля задньо ноги велетенсько тварини.
Черепаха чiпляла сло-нячу ногу лапами, намагаючись об щось спертись, щоб
перевернутись. Тодi слониха пiд-нi-мала злегка ногу i вiдштовхувала
черепаху.
За якийсь час черепаха знов пiдкочувалась до слонячо ноги i починала
шкрябатись об не лапами. Тодi слониха знов, продовжуючи обливати слоненя,
вiдштовхувала черепаху, яка, певно, лоскотала своми лапами ногу.
Напившись, слони почали набирати в хоботи воду i з великою насолодою
обливатись.
А потiм слони враз завмерли. Всi до одного, отак стоячи у водi чи над
водою.
Мандрiвець не мiг зрозумiти, що вiдбуваться.
Але якось прийшов до тями - слони стоячи спали.
Слони спали, а на них поприлiтали тi ж жовтогрудi птахи, що тiльки-но
обсiдали буй-во-лiв.
Самих же буйволiв на тому боцi не було видно.
Чи вони стояли десь за щiльною стiною безлистих свiтлокорих чагарiв, чи
вже були i мча-ли саваною кудись на пiвдень, мандрiвець не мiг сказати.
Лише пiд самим урвищем iз щуровими норами один здоровенний буйвiл
намагався пiд-вес-тися з землi. Та щось в нього не виходило - заднi ноги
його не слухались.
Вiн пробував звести рогату морду, могутню шию, випростовував переднi
ноги. Упи-рав-ся ратицями i пiднiмав переднi ноги. Впирався ратицями i
пiднiмав перед тулуба. Та задня час-тина була нерухома. Вона тягла його
вниз. I вiн знов падав у порох.
Сильно вдаряючись рогатою мордою i важкою шию об схил. Щоразу над ним
ви-бу-ха-ла хмарка червоно куряви.
Сонце стало рiвно в центрi небесно банi. Тiнь самого мандрiвця
сховалась межи його нiг у товстих козиних сандалiях.
З-за кам'яно стiни скелi, з правого боку потягло гострим звiриним
духом. "Гiни!!!" - I ми-тi не сумнiвався, визначив страннiй. - Зараз
попруть до буйвола!"
I справдi - з вискотiнням, кувiканням i дурним хихотiнням з-за кам'яно
стiни з'явились iз десяток гiн. Задерши сторчма короткi хвости, зграя
промчала чвалом повз старицю iз не-по-рушними, скам'янiлими слонами. У цих
непорушних, сплячих велетнiв на якусь мить ожи-ли тiльки самi кiнчики
хоботiв. I тiльки.
Навiть слоненятко куняло мiж нiг велетенсько слонихи, опустивши свiй
коротенький тон-кий хобот.
Поки гiни добiгли до повередженого буйвола, iз слiпучо вишини впали
кiлька во-ро-нiв.
Та не на буйвола, а на край урвища над пташиними норами. Щурки з
тонкими, наче свист сопiлки, криками шугали над чорними бiлоплечими
воронами. Але напасти боялись.
Зате гiни добiгли до буйвола i захопилися його, ще зовсiм живого,
пожирати.
Буйвiл лише хрипiв i закидав нищiвнi гострi роги то в один бiк, то в
другий.
Але гiни i не збирались пiдступати до його небезпечно морди. Вони
додали живу здо-бич вiд заднiх нiг.
Гiни жерли, шматували живу тварину i ще встигали гризтися мiж собою,
та так, що рва-ли в кров одна однiй морди, дерли лапатi вуха i прокусювали
плечi.
I кричали, хихотiли, завивали i пищали, наче мордованi немовлята.
Тут де взялися кiлька золотих шакалiв i, поки гiни гризлися, встигали
висмикнути собi по якомусь шматочку м'яса чи тельбухiв.
Гiни зняли такий гвалт, що здавалось, нiби не вони додали конаючу
тварину, а то х живцем дять.
Ось i ворони злетiли з урвища i стали походжати бiля кривавого обiду.
Чи гiни розбудили слонiв, чи час уже прийшов хньому набiжному сну, а
тiльки всi враз прокинулись.
I з великим завзяттям i шумом почали обливатись.
I знов, не змовляючись, швидко i нечутно обiйшли старицю i поспiшили
вгору курним схилом. Туди, куди перед ними втекли леви, а за левом i
буйволом.
Бiля води лишилась тiльки велика черепаха з високим гранчастим
панциром. Якось вона спромоглася перевернутися i тепер знову пила воду.
Коли слони наблизились до кривавого бенкету, гiни iз хихотiнням i
завиванням вiд-бiг-ли подалi до чагарiв.
Цим зразу скористались здоровеннi бiлоплечi ворони i пiдлетiли в кiлька
помахiв чор-них лискучих крил до кривавого м'яса.
Шакали теж притьмом, пригнувшись, наче пiдповзаючи, кинулись на поживу.
Коли череди слонiв порiвнялись iз понiвеченим буйволом, ворони i шакали
полишили здо-бич i кинулись врозтiч.
Один слон вiддiлився вiд череди, пiдступив до останкiв рогатого
велетня.
Чи то обнюхав, чи то обмацав хоботом скривавленi роги i низько i
тривожно засурмив, роз-махуючи пiднятим угору хоботом.
Отак сурмлячи, порачкував, порачкував до свох сородичiв.
Йому так само вiдповiли - глухо i трубно.
Слон повернувся i приднався до свох, завершуючи всю слонячу череду.
Зразу ж гiни повернулись вiд кущiв. Тiльки х було тепер чи не вдвiчi
бiльше. Вся ця пля-миста, смердюча зграя, скиглячи та хихотячи накинулась на
щедру здобич.
I шакалiв набiгло бiльше, нiж ранiше. А за тим iз бiло-блакитного
розпеченого неба ста-ли падати грифи, мов розшматованi чорнi хрести. Гiни
х не чiпали. Мандрiвцевi набридло спо-глядати, як всi цi крилатi й зубатi
грабарi донищують велетня-рогаля.
Вiн знов звернув свою увагу на залишки калюжi.
Вiд не лишилась пляма, може, не бiльша, як воляча шкура.
I ось що дивно - де грязюка свiтлiшала i висихала, i почала
розтрiскуватись на рудi луски, там наче починали блищати i свiтитись
блiдо-жовтi грудочки.
"Невже золото?!!" - Здригнувся вiд здогадки.
Чужинець уважно, неквапно оглянув все, що потрапляло в поле його зору.
Перед собою, потiм лiворуч, затим праворуч. I так три рази.
Ще трохи помiркував, чи загроза вiд гiн, чи ще з якого iншого боку.
Наче не було.
Всi пристрастi вирували навколо половини скривавленого пошматованого
буйвола. Чоловiк перевiрив ножi за браслетами на передплiччях, закинув за
спину самострiл i почав обережно спускатись по кам'янiй стiнi.
Вiн намагався спускатись так, щоб якомога менше торкатись оголеним
тiлом до роз-пе-че-ного каменя. Прихилився тiльки боком, який захищала
товста бавовняна сорочка. Вiн цю со-роч-ку купив у чорних ткачiв за
невеличкий брусок солi, на другий день, як тiльки вони при-були iз пустелi
до Тiмбукту. Чогось вона йому сподобалась - цупка, мiцна i дивно
ви-фар-бо-вана. Широкi жовтавi, сiрi, бiлi i рудуватi смуги i плями по
всьому полотну. Кажуть, що тi чор-нi ткачi фарбували бавовняну рiзними
глинами. Глинами чи нi, але вiн носив у всiх цих ней-мовiрних мандрах.
Сорочка не злиняла, не вицвiла при переходах по пустелi. Вона жод-но-го разу
пiд дощем чи при праннi не пустила фарби.
Вiн притримувався час вiд часу кiнчиками пальцiв. I, обпiкаючи руки,
подумав, що обо-в'яз-ково поши собi рукавицi iз тако ж бавовни, як оця
сорочка. Тiльки б - о Боже! була б Твоя воля - побачити знов царицю пустелi
- Тiмбукту!...
Коли лишилось саженi пiвтори, вiн спинився i уважно i швидко обдивився
пiднiжжя. Намiтив вiльне вiд уламкiв камiння i зеленi мiсце. I стрибнув
туди.
Хоча вiн на цiй кам'янiй сковородi шайтана i застоявся, та однак
стрибок був вдалим, як завжди. Вiн обережно пройшов через великi i дрiбнi
каменi.
Все оглядав перед собою уважно, перш нiж ступити крок. I не розгинався,
а йшов якомога сильнiше прихилившись, притисши пiд лiвою пахвою ложе
споряджено кушi.
Озирався пiсля кожного кроку на всi боки.
Потiм дивився на всi боки i знову ступав. Ось з-за каменя з сухо трави
виткнулась змiя i зашипiла на нього.
Не прикладаючись до плеча i не прицiлюючись, просто вiд живота
вистрелив iз кушi.
Свинцева куля розбила на друзки змiну голову.
Та коли чоловiк обережно нахилився за камiнь, то побачив, що то не
змiя, а молодий ящiр. Точнiсiнько тако породи, як той, що зжер змiю.
Чоловiк не став тягти iз собою вбитого ящера, а кинув його до пiднiжжя
сво кам'яно схованки.
Вiн обережно пройшов до залишкiв калюжi.
Всi жаби, якими аж камешилась грязюка, кудись зникли. А кiлька жабок,
що здохли, вже встигли i засохнути пiд палючим сонцем.
I якраз там де лягли жаб'ячi мощi, яскраво свiтились великi жовтi наче
боби i грудки, завбiльшки з стiвний каштан.
Обдивився знов на всi боки. Все, як i ранiше.
Гiновий вертеп був саме в розпалi. Але мандрiвець знав - треба
поспiшати! Все може скiнчитись в одну мить.
А гiни не леви - нiколи не бувають нi ситi, а нi спокiйнi.
Вiн швидко повиколупував iз твердо грязюки цi золотi грудки.
I коли виколупував, i коли зважував х на долонi, то весь час
безперервно озирався. Чи все скрiзь спокiйно?
Вiн лишив тiльки чотири найбiльшi золотi грудки, як волоський горiх. А
останнi кинув за пазуху.
Чотири найбiльшi золотi грудки ретельно обтер об залишки зеленi, а тодi
об картатий ру-кав сорочки. I пiд прямовисним сонячним промiнням вони
засяяли нестерпним жовтим сяй-вом. Вiн iшов i жонглював золотими грудочками.
I радiв, що пальцi його не втратили рух-ли-востi i швидкостi.
До скелi лишилось крокiв десять, не бiльше. Як враз з-за камiння
стрiмко виросла, ви-струн-чилась чорна змiя. Чорна змiя з бiлими смужками на
черевi. Змiя цвiркнула отрутою.
I влучила отрута точно в блискучi золотi самородки, якi чоловiк саме
пiдкинув угору!
В останню, останню мить вiдсмикнув руку вiд отруйного золота. Та ще й
устиг четвертою грудкою кинути у змiю.
I який жах - вiн змiю поцiлив! Але кидок був хоч швидкий, та слабий, як
увi снi. Поки зо-лота грудка летiла в голову змi, змiя ще встигла два рази
чвiркнути отрутою в золоту груд-ку!!!
Чоловiк вивернувся на мiсцi, вiдскочив i двома стрибками був вже на
чистiй, без ка-мiння, землi.
"А щоб тебе холера взяла з тим золотом!!! - Подумки в шаленствi заволав
чоловiк. - Су-ча ваша матiр з цим золотом! Як не в гiвно з ним ускочу, то в
неволю, то в трутизну!!! А бо-дай тобi!!!"
Вiн тремтячими пальцями повибирав з-за пазухи золотi грудки i пожбурив
х назад у клаптик рiдко грязюки.
Коли почув з того боку, де лишилась змiя, якесь щебетання i писк.
Зиркнув i побачив, як у каменях , то в тiнi, то на сонцi стрибають дво
смугастих звiрят. I нападають вони на ту чорну змiю, що чвiркнула отрутою на
його золотий скарб.
Звiрята нападали з двох бокiв i по черзi. Змiя щоразу пiдкидала голову
i чвiркала отрутою на звiрят. Але звiрята були спритнiшi! I отрута сiялась
то на каменi, то на суху траву.
"Ех! Менi б так iз аркебузи бити, як вона плються!!!" - Iз заздрiстю
подумав мандрiвець.
Але змiя, певно, витративши весь запас отрути i впавши на землю, швидко
повзла попiд кам'яною стiною. Ось тут вже звiрята накинулись на не i почали
гризти. Змiя скручувалась колесом, хльоскала свом гнучким тiлом, мов батiг,
на всi боки, крутилась по землi, билась об землю, намагаючись звiльнитись
вiд звiрят.
Та вони заповзялись i таки доконали змiю, але вже аж на глиняному
схилi, лiворуч вiд схованки.
Вони затягли у рiдкий затiнок пiд акацiю i взялася за трапезу.
I весь час звiрятка щебетали, щебетали i попискували. I коли ухилялись
вiд смер-тель-них плювкiв, i коли кусали змiю. I коли тягли у затiнок. На
хн щебетання з'явилось ще кiль-ка звiрят, i всi вони, щебечучи i
обнюхуючись, заходились гризти змiю.
Мандрiвець не забрав ящера - а раптом на ньому змiна отрута? Та
подерся на скелю до сво печерки. Хоч скеля не вичахла пiд час його
вiдсутностi, а, навпаки, але вiд збуд-жен-ня вiн не вiдчував таких опiкiв,
як перед тим. Тiльки пити хотiлося. Зiгнувшись, залiз у пе-чер-ку.
Сiв на леопардову шкуру.
З майданчика пекло, мов iз горнила, зате в спину i згори вiяло такою
легенькою про-хо-ло-дою, що вiн враз почав оживати. Навiть пiт перестав
затiкати у глазницi i на запаленi по-вi-ки.
Вiн сти не хотiв, але спрага, не дивлячись на його витривалiсть,
почала дошкуляти.
Простягнув руку до тикви-горлянки i взявся за вичовгане горло. Щось
залоскотало йо-му палець.
Вже пiдносячи тикву до обличчя, щоб вiдкоркувати i напитись,
подивився i завмер!...
На квачi-затичцi примостився скорпiон. I зiгнутим свом хвостом
торкався його ве-ли-ко-го пальця.
Невеличкий скорпiон, але з бiлими цятками. Саме той скорпiон, вiд якого
його за-сте-рi-га-ли перед далекою мандрiвкою.
"Оце тобi, дурню, Африка! Це тобi, щоб гав не ловив!!!" - Ледь не
заплакав мандрiвець вiд розпачу i злостi.
Вiн плавко, поволi-волi, опустив горлянку з водою на камiнь i миттво
вiдсмикнув руку.
У ту саму мить i скорпiон вдарив жалом. Тiльки не в палець людинi, а у
полiроване гор-ло тикви з водою.
Чоловiк висмикнув з-за браслету ножа i кiнчиком леза скинув скорпiона
на скелю. Далi зняв сандалiю i сандалiю загилив отруйну потвору подалi.
Скорпiон полетiв на чисте мiсце i, пiднявшись високо на свох колiнчастих
нiжках, помчав до купи каменiв. Чоловiк схопив iз куп-ки камiнець i щосили
жбурнув у скорпiона. I поцiлив! Розтрощив панцир i вiдiрвав двi но-ги. Те,
що ще хвилю тому було смертельним жахом, конало, висихало, перетворювалось
на купку шкаралущi.
Не встиг вiн розправитись iз цiю огидною потворою, як зi схилу почувся
вiд-чай-душ-ний вереск, писк, перелякане щебетання.
Пiд акацiю репетували смугастi звiрята, що тiльки-но ласували змiю.
На гiлках над ни-ми вмощувався хижий птах, чи то орел, чи то прездоровенний
яструб, чорний з червоно-бу-рою спиною пазурами однi лапи вiн затис
смугастого переможця змi. Мандрiвець нi на хви-лю не сумнiвався, що це саме
звiрятко i вбило змiю.
Бiдолашна тварина пронизливо вищала i пручалася. Але птах дзьобнув
тварину, i вона за-вмерла.
Чоловiк схилився, вставив ногу в петлю-стремено кушi i напнув тятиву.
Полiз за пазуху за свинцевою кулею. Але в руку йому потрапив важкий округлий
самородок. Вiн i заклав йо-го в кушу.
Прицiлився i натис на гак.
I з птаха так i бризнуло чорне i руде пiр'я. Хижак завалився межи гiлок
i випустив iз жахливих пазурiв звiрятко.
I смугаста звiрина теж не впала на землю, а застрягла межи покручених
гiлок.
Чоловiк дiяв без жодних вагань. Швидко злiз по вже знайомих заглибинах
на каменi i побiг до акацi. Трусонув дерево щосили.
Разом iз пораненою твариною на землю впало кiлька великих жукiв, ящiрка
i... скор-пi-он-чик! Смугасте звiрятко ледь животiло - було видно, що птах
не лише роздер й спину, а й доб-ре пом'яв своми могутнiми кiгтями.
Чоловiк запхав тварину за пазуху i побiг далi до скелi.
На бiгу, бiчним зором, спостерiг, як кiлька гiн поспiшили до води.
Коли вiн пiднiмався вго-ру на скелю, обдивляючись кожну п'ядь (пiсля
скорпiона!) кам'яно стiни i озираючись без упину, зауважив, що кiлька гiн
ликтали воду. хнi роздутi черева вiдвисали, мов у по-рос-них. Одна гiна
залiзла у воду i розляглася на мiлкому.
У не так роздулось черево, що вона ледь дихала.
Друга гiна оббiгла старицю i спробувала, але якось лiниво, прокусити
панцир че-ре-па-хи. Може, вона i розкришила б гранчастий панцир черепахи,
але чомусь облишила.
I не вiдходячи далi вiд води, присiла, розкарячилась i наклала
здоровенну купу лайна!
Мандрiвцевi здалося, що вiн аж тут, на каменi, вгорi, почув жахливий
той сморiд. Бо що мо-же бути смердючiше за лайно гiни?...
Спорожнившись i наликтавшись води, ця гiна вчвал, якось наче
зневажливо пiд-ки-да-ю-чи низький зад, задерши хвоста iз виском i хихотiнням
помчала до буйволячих останкiв.
Чоловiк обережно взяв за широке денце горлянку з водою, ще обережнiше
витяг за-тич-ку i приснув водою на звiрятко.
Розкуйовджена жорстка шерсть тварини позлипалась на спинi вiд кровi.
Вiн промив рани, пообрiзав гострим, мов бритва, ножем, шерсть навколо
рани. Ще раз збриз-нув водою звiрятко. Воно наче повело мордочкою, злегка
дригнуло лапами i зачепило ве-ли-кими пазурами за сорочку. Чоловiк склав
долоню ковшиком i нацiдив води з горлянки. Пхнув туди гостру мордочку
звiрятка.
Звiрятко повело носом, чхнуло i заходилось ликтати воду з долонi. Коли
вода скiн-чи-лась, чоловiк не налив на долоню знову воду, а дав тваринi
облизати його долонi i пальцi до су-хого.
Чоловiк дивився на довгу, через усю спину, рану звiрятка i думав, чим
би його бiдi зарадити.
Наче й не воно врятувало його вiд сутички iз чорною смертю. Але все ж