---------------------------------------------------------------
© Copyright Юрий Логвин
E-mail: hadeda@ukrpost.net
Date: 20 Apr 1999
Применена транслитерация:
Росi"ї" - Ставится то же латинское "i".
спонука"є" - Ставится то же русское "э".
---------------------------------------------------------------
Частина друга. Танцi шайтана
Згарячу Тимко побiг через крутi пагорби, та коли кiлька разiв
перечепився за присипане снiгом корiння, то вирiшив, що краще спуститись до
рiчки.
Тут на крижаному полi вiн i побачив хнi слiди. Вчора зранку сипала
вогка снiгова кру-па. А сьогоднi вона мiцно зрослася iз снiгом, що лежав на
товстiй сталiй кризi. I на цьому хруст-кому покривалi добре вiдкарбовувались
слiди. Здоровеннi - парубка i малесенькi - дiв-ки. Йти по крупчастому снiгу
було легко. Лише часом траплялись смуги чисто криги.
I тодi малий розганявся i просто летiв по дзеркальнiй ковзанцi.
Як же славно, що дiд Пацюк полатав ще до Покрови сво старi чоботи. I
попрохав новi ону-чi у сво знайомо молодицi, ще тодi, на Спаса, як вони
ходили з дiдом i хуторянами до цер-кви. А який був хитрий дiд Пацюк -
кожного дня, ще до морозiв, вчив хлопчика обертати ону-чi i взувати чоботи i
бiгати по двору. Казав: щоб чоботи не зсихалися. Навчав: "Не бий п'я-тою, як
iдеш чи бiжиш! Зiб'ш каблуки - послизнешся у бою i тобi кiнець!" Тодi Тимко
ви-правдовувався: "А менi Батько Омелько казав, що треба вмiти падати!..."
"Хлопче! Па-дiн-ня вiд збитих каблукiв i погано ходи - то друге дiло. I
дурне дiло."
Зрештою, таки дiд Пацюк вiдучив його наступати на п'яти. Ось чому Тимко
зараз сам со-бою милувався - як вiн правильно iде i як вправно ковзаться.
Жодного разу не впав, та на-вiть не послизнувся, не похитнувся, не
перечепився.
А слiди парубка i дiвки обминали ковзанки.
Погода мiнялась щомитi. Темне небо нiби сiрим холодним дучим туманом
опускалось на глибоку долину рiчки.
Кожна бадилина, кожна гiлка, кожен стовбур просто на очах обростали
опастю.
I чувся кожен крок Тимка.
Дзвiнко "вичеркували" довгохвостi синички, повисаючи вниз головою на
похилих вер-бо-вих гiлочках.
На високiм глинистiм схилi у чагарниках голосно трiскотiли дрозди.
Певно ягоди зна-йшли i нещадно х оббивали.
Слiди втiкачiв повернули до самого урiзу води, який позначився срiбними
пучками осо-ки. Зразу за кущами осоки нависали над рiчкою претовстi верби.
Тимко задер голову, щоб роз-дивитись, як посрiбленi опастю стовбури i срiбне
мереживо гiлок пiдносяться над ним ве-ле-тенським дахом.
Схил гори над деревами урвався.
I Тимко побачив, що русло рiзко заверта лiворуч за дерева i за схил
гори.
Слiди парубка i дiвки теж завертали за найтовщi дерева. За ними
коливалась сiра iмла мо-розного туману. Попереду почепилась довжелезна смуга
дзеркально криги. Ця смуга тяг-ла-ся до самого звороту, закручуючись за
останнi дерева.
Для розгону в нього було, ну, може, крокiв десять. Але з такого розгону
вiн не долетить до кiнця ковзанки. Тому хлопчик вiдступив подалi назад.
Попiдтягав широкi халяви дiдових чобiт, поправив торбу, щоб не заважала
розмахувати рукою.
Широко, щосили розмахуючи руками, розiгнався i вискочив на дзеркальну
смугу.
Його понесло, понесло по ковзанцi iз нечуваною швидкiстю. Вiн аж
зiгнувся навпiл i вперся руками в колiна.
Нахилився лiворуч, щоб завернути вслiд за смугою льоду лiворуч.
I вилетiв на вiдкрите снiгове поле.
Перед ним iз бiлого поля пiдiймався бiлий туман.
А попiд туманом смоляною чорнотою коливалась смуга води. I в цiй чорнiй
смузi, в чорнiй плинностi зникали людськi слiди.
Вiдкрита вода неслася на хлопчика.
А вiн, як зачарований, не мiг нi розiгнутись, нi зiскочити iз ковзанки.
Ще одна мить - i вiн просто зiслизне у чорну опарину.
Раптом за пазухою в нього скрикнула сорока.
I малий миттю завалився на правий бiк. Притримуючи в падiннi пазуху i
широко роз-че-пi-ривши ноги, вiн гальмував, шкрябав дiдовими чобiтьми по
крупчастому снiговому насту. Чiп-лявся скрученими пальцями лiвицi. Малий
спинився на самiм зламi криги.
Вiд води тягло обпiкаючим холодом. У Тимка вiдняло ноги, i вiн навiть
не мiг одразу звестися на колiна i вiдповзти вiд опарини.
Скоцюрбився на правiм боцi i злизував кров iз подертих об кригу
пальцiв.
Потроху слабiсть пройшла. Став навкарачки. Звiвся на рiвнi, такi зараз
важкi, ноги.
Стояв над самiсiнькою опариною.
За вiдкритою темною водою стелився чистий снiг.
Без жодного слiду.
Тепер вiн впевнився, що таки тут слiди втiкачiв скiнчились.
Сорока висунула з-за поли свити нашорошену голову i два рази
закрекотала.
Крики сороки остаточно привели хлопчика до тями.
Вiн порачкував вiд опарини. Нiяк не наважувався обернутись спиною до
води. Чорнi рухливi струменi просто приворожували його.
Вiн iшов задом наперед, водночас витягаючи навпомацки iз торби ягоди
горобини i засовуючи сороцi в дзьоба. Сорока ковтала х iз дивним поспiхом.
Хлопчик встиг витягти сороку з-пiд свитки в ту мить, коли вона
зготувалась сернути. Таки встиг. Сорока кiлька разiв стрiпонула однобоким
подертим хвостом. Сховала голову пiд крило. Тодi вiн знов запхав за
пазуху.
Обернувся i побiг назад руслом замерзло рiки.
Щось iще один зворот русла рiчки у глибокiм яру. I з-за звороту,
вiдбиваючись стократ луною вiд глинистих урвищ, понiсся барабанний бiй
кiнського чвалу. Товста встояна крига гула, наче дзвони. Та ще й завивання
псiв.
Двигтiння вiд ударiв кiнських копит зрушилось аж пiд ноги хлопчиковi.
Вiд гавкоту, вiд шаленого брехоту, знов спинились ноги. Вiн пам'ятав ту
настанову Батька, коли на хнiх очах хортами зацькували божевiльного косаря.
Батько сказав тодi: "Треба завмерти. Хоч як не буде страшно. Якщо
побiжиш - гончаки розшматують на ганчiр'я! Ти бачив сам, що буде, якщо
рухатись!"
Вiн стояв, геть сiрий, iз посинiлими губами. Обома руками стулив поли
свити при горлi i подумки молив Матiр Божу, щоб сорока не камешилась i
мовчала.
Оточили його собаки. Брехали i завивали. В обличчя бризкали слиною.
Сповнили все повiтря навколо хлопця гарячим псовим смородом.
Тимко вiдчув, як у нього пiдломляються ноги.
Вiд собачого духу пiдступа нудота.
Ось-ось зомлi i гепнеться на кригу.
I пси вмить пошматують його i його вчену сороку на клаптики.
Пiдскакали вершники на високих рудих конях. Нависли над малим
велетенськими колодами.
Вiн навiть дихання затамував. Тiльки пiдвiв угору очi.
"I чому крига пiд ними не завалиться? Он якi бамбули!"
Червонi розпашiлi пики схилились до нього. Смердiло дьогтем вiд чобiт,
оковитою, цибулею.
- Де вони, сучий сину?!!
- Вони... вони... вони... там...
- Обо?! - ревiв довговидий чорнявий здоровань, схожий обличчям на
морду свого власного коня. - Вони далеко?!!
- Нi... За вербами...
- Тут все верби!..
- За тими вербами... За високими...
- Ну дивись! Якщо збрехав - псами зацькую!!!...
Малий перевiв дихання i тiльки рота розкрив, щоб попередити про
опарину.
Та вершник щосили стрельнув нагайкою i погнав коня по кризi. Iншi за
ним!
Малий вiдчув, як щось йому капа в очi.
Помацав рукою лоба - з-пiд шапки з чуба ручаями лився пiт.
Подумав, що гаяти не можна й митi - зараз гайдуки пiдскочать до
опарини! Побачать усе, i тодi поженуться за ним. Тепер вiн х зблизька
побачив. Так - це тi самi надвiрнi козаки, чи гайдуки панськi, як хто х
назива. I ще вони шукають палiя, що пустив з димом усю гору найкращих
дубових королiвських болонкiв. Тимко сам чув, як бувалi хуторяни казали, що
за такий дуб нiмецькi купцi щирими гульденами платять!...
Вони шукають i втiкачiв - панську рабиню i парубка-челядинця, що
полюбився з нею...
Вiн зрозумiв, бо отямився по-справжньому, що по рiчцi вiд гайдукiв вiн
не втече!
I через осоку, попiд вербами добувся до схилу i схилом подерся нагору.
Добре тямив, що дiд Пацюк про коней навчав: "Всякiй живiй тварi межа.
От та-тар-сь-кий кiнь, особливо ногайський, де хоч пройде! Але i йому не
сила здолати крутий вал. Перед валом татарин спiшуться. А ми його -
ратищем! Як снiп вилками!.. i складамо до купи!"
Злежалий снiг добре тримався на схилах гори, поросло всяким зiллям.
Хлопчик дерся вгору бочком, припадаючи лiвим плечем до схилу. Хапався
обома ру-ка-ми за бур'яни. Один раз бадилина зламалася. Та щастя було цього
дня з ним. Вже геть за-ва-лив-шись назад навзнак, вiн встиг вхопитись за
стебло реп'яха!..
I от коли видерся на самiсiнький верх гори, замiсть того, щоб тiкати
вглиб ланiв, вiн по-спi-шив до краю гори. Вiн нiчого не мiг iз собою вдiяти
- так хотiлось побачити, що там, бiля опа-рини, робиться. Його нестримно
тягло до урвища!
Побiг гребенем гори, ступаючи на тонку i хрустку крижану корку на
снiгу.
З галасом з реп'яхiв злетiла велика зграя яскравих щигликiв.
До самого урвища вiн не пiдiйшов, а пiдповз навколiшках. I тут вiдчув,
що у нього зо-всiм задубiли пальцi. Згадав, що запхав рукавицi в торбу. Та
як не порпався в торбi, знайшов ли-ше одну рукавицю, латану й перелатану.
Натяг на лiвицю, а правицю сховав за пазуху. Сорока завовтузилась i
прихопила його дзьобом за мiзинець. Але голосу не подала.
Тимко визирнув з-за реп'яха.
Згори крiзь пасма пари було видно, як кiнь намагаться вибратись iз
води. Чогось вiн би-вся до того боку криги, де не було слiдiв.
Он, он дво кiннотникiв спiшились i по далекiй дузi обходили опарину.
Йшли рятувати ко-ня!
А зовсiм пiд горою, той чорний, довгомордий, удвох iз ще одним,
викручував червоний кун-туш. Мокрий кунтуш став чорним.
Дво iнших гайдукiв повiдкривали сво перекиднi торби i наче якимись
одежинами ви-ти-рали мокрих псiв.
Дво перших обережно наблизились до опарини з того боку. На хню появу
кiнь го-лос-но i жалiсливо заiржав. Поклав голову на кригу.
Рятiвник з першого розмаху засилив арканом голову коня. Та кiнь чомусь
шарпонувся, кру-тонувся, скинув голову i швидко занурився.
Гайдука, що тримав аркан, кинуло на колiна i поволочило до опарини.
Другий пiд-ско-чив i вчепився в товариша. Вже перед самою водою сiконув
захалявним ножем по линвi. I во-ни обо гепнулись на кригу. Пiдвелись i
почали обтрушуватись.
Аж раптом один iз гайдукiв лiг пластом, другий опустився за ним i узяв
його за ноги. Пер-ший обережно, обережно дотягся до опарини i почав щось чи
виловлювати у водi, чи знi-ма-ти з облому крижини. Обернувся до свого
товариша. I вони удвох поповзли вiд опарини.
За першим на кригу тяглась мокра зелена тканина. Тимко впiзнав, хоч
воно i мокре бу-ло, дороге зелене запинало дiвчини-втiкачки.
I знов Тимковi затерпли ноги вiд жаху - вiн уявив, як борсалась
втiкачка. I як , як оце мить тому коня, затягло пiд кригу. Тимко зрозумiв
- це мiсце сатанинське. Бо ж коня затягло пiд кригу не по течi, а проти
течi. Тимко тричi сплюнув через лiве плече, перехрестився i проказав ту
потамну молитву вiд сатани, що його навчив дiд Пацюк.
Малий повернув назад по гребеню гори.
Але не ступив вiн i сотнi крокiв, як знов щось сталося iз погодою, i до
нього виразно до-линули голоси людоловiв.
Вони гукали, щоб невдалi рятiвники коня поспiшали, бо треба притьма
вертати в село.
Тимко став навколiшки i визирнув з-за бур'янiв.
Чомусь вершники хали снiгом по-пiд самими вербами. I собак взяли на
руки.
На одному конi хали обо. Довгомордий вимоклий - у сiдлi, а хазян
коня примостився позаду.
Один iз рятувальникiв пiдступився конем до довговидого:
- Отамане-пане! А часом отой цуцик... не палiй?!. Га?..
- Тобi з похмiлля привидилось...
- Е нi! Я добре запам'ятав слiди бiля смолярнi.
- Таке верзеш! Скiльки часу пройшло - i ти ще тi слiди пам'яташ? !.
- Та хiба то час - два тижнi? Та я х як зараз бачу!
- Та чого ти виправдовушся перед паном-отаманом. Iди та подивись!
Затятий слiдопит здибив коня i перекинув його через щiтку срiбно
осоки.
Та не ступив кiнь по кризi i двадцяти сажень, як крига пiд ним
затрiщала. Кiнь встиг вiд-штовхнутися заднiми копитами i просто вилетiв
назад в осоку.
- Хлопцi! - грiзно наказав отаман, - досить дурiти! Швидше до старо
вiдьми! Вона якраз пiч розпалювала...
- А цей байстрюк?!! Вiн куди подiвся?!! - не вгавав слiдопит.
- Нiкуди вiн не втече! Зараз собак треба рятувати. Собаки вiдпочинуть i
поженуть слiд!
I гайдуки погнали попiд вербами коней.
Гнiтючу тишу похмурого грудневого дня розшматувала стоголоса луна
кiнського чва-лу.
Малий озирнувся назад. Звiдси, з гори, було видно вiд краю до краю
велетенську бiлу сму-гу Днiпра, сковану кригою i припорошену снiгом.
I по тiй смузi вгору по течi посувались три чи чотири чорнi смужки.
Спочатку вiн не мiг второпати, що воно таке. А потiм згадав учорашню
розмову па-руб-ка з бабою.
- Зачекайте! Рибалки саньми везтимуть рибу. Ви до них i пристанете.
- Вони можуть нас виказати!.. Люди всякi бувають...
А дiвка мовчала. Тiльки зирила хижими чорними очима з-пiд зеленого
запинала. Все лице запнула, а для очей щiлину лишила. Ховала сво лице.
- Та не бiйся! Це ж рибалки! Люди твердi i вiрнi. Козаки, одним словом.
- I козаки, матiнко, бувають рiзнi. От за нами й гонять саме козаки...
- Та то ж панськi козаки! А в нас козаки правильнi, людськi.
- Нi, матiнко, нема в нас час. Та й крига товстенна, хiба не так?
- Твоя правда, синку. Та не поспiшайте однi йти...
Тимко, грузнучи в незайманому снiгу, поспiшив по гребеневi гори, щоб
швидше дi-ста-тись до битого шляху. А там слiди пропадуть. На затоптанiм
твердiм снiгу слiди читати важ-ко. Але на завадi став терновий кущ. Та такий
рясний, такий обсипаний сизими промерзлими ягодами, що не було нiяких сил
утриматись. Так хотiлось солодкого, просто трусило всього.
Рукавицею притримував гiлочки, а лiвицею оббирав ряснi ягоди. Одну в
рота, жменю до торби.
Сороку вiн витяг з-за пазухи i посадовив на кущ. Сорока теж заходилась
коло тернин.
А малий вiдiгравав у ротi промерзлу ягоду, а потiм висмоктував
пресолодку запашну м'якоть.
Згадав дiдову пасiку, i, як не стримувався, а заплакав на повен голос.
Аж сорока скрик-нула i знялась вгору. Покружила, крекчучи, над кущами, та й
спустилась хлопцевi на плече. I почала потихеньку кiнчиком дзьоба перебирати
за вухом пасма його русявого волосся.
З повнiсiнькою торбою, аж його набiк перехилило, хлопчик рушив подалi
вiд Днiпра, вiд цi сатанинсько опарини, вiд п'яних роз'юшених людоловiв.
Йому було соромно, що вiн плаче, але вiн нiчого не мiг поробити -
плакалось - i все! Йо-му стало страшно, що Батько дiзнаться, що вiн плакав
i буде сварити. Вiн вирiшив, що не бре-хатиме, чи було страшно, i чи не
плакав. Але сам про це не розповiсть. Тiльки якщо Бать-ко спита.
Вiн потроху заспокоювався i, смакуючи мерзлими тернинами, поспiшив до
тих пагорбiв, за якими шлях на ярмарок.
Тимко поспiшав вийти на широкий нажджений шлях, щоб його слiди
за-гу-би-лись у чужих слiдах.
Вiн спробував спуститись у долину. Але снiг там лежав глибокий. Снiг
по-в'я-зу-вав його рухи, забивався у халяви.
Тодi вiн знову подерся вгору.
Що вже проминув полудень, i пройшов час обiду, Тимко вiдчув по голоду.
Спинився бiля заростей тернини. Обережно протисся в затишок мiж
колючими па-го-на-ми. Присiв навпочiпки на товстому шарi побурiло трави.
Вийняв з-за пазухи сво ледачу сороку. Вона струсонула пом'ятим пiр'ям
i злетiла на гiл-ку, i там вже заходилася чепуритись.
А хлопчик видобув з глибини торби, з-пiд пiстолiв i старих онучок масну
ганчiрку iз шма-том, власне, кавалком жовтого нутряного сала i окраць
житнього хлiба. Сало, хоч i без шко-ринки, гiрчило, однак так пiшло, що
Тимко ледь утримався, щоб не з'сти все i лишити на потiм.
Сорока теж ласувала ягодами.
Коли вiн знов рушив, сорока полiтала-полiтала над ним, поскрекотiла та
й спустилась йому на плече i почала пощипувати за вухо. Тодi вiн сховав
за пазуху.
Саме тодi пiдвiв голову i побачив той заповiтний гайок.
I хоч снiг був ще глибший, вiн поспiшив униз в улоговину. А в улоговинi
неширока, добре натоптана дорога.
Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. I
в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що
тепер знав, яким шляхом вiн дiстанеться ще до ночi на ярмарок.
Пригода була в тому, що просто - чи на дiжцi, чи на козубi - сидiв
чоловiк у дов-го-по-лiм подертiм кожусi. Вiн тримав у руцi кiнець ланцюга.
Другий кiнець був припнутий до обруч-ки на ши здоровенного волохатого
ведмедя. Ведмiдь метеляв головою, а чоловiк знi-мав iз себе чи то шапку, чи
то рудий клобук, i бив ним об снiг i щось кляв. Потiм натягав на го-лову i
знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бiгти, i кинувся вперед
повз цих не-без-печних незнайомцiв.
Коли малий вже побiг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Вiн впав на колiна, скинув угору руки i заволав:
- Хрiстом Богом молю!.. Укажi дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись i хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмiдь здибився i щосили кланяться,
нiби теж про-сить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що
Батько оповiдав про мос-ковських ведмежих поводирiв. Вони нiби такi вправнi,
що сам цар х бере на забаву у сво палати.
- Ей, малой! Да ти не боiсь! Зврь-то наш смiрной. Стань да расскажi,
как нтот ярмарак ... пройтiть?
Чоловiк сказав якесь таке слово: чи то "бобаний", чи то "лопаний
ярмарок". Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Вiн не пiдiйшов до ведмежатника, але й не втiк.
- Дядьку, ви ото за мною йдiть слiдом. Я оце якраз iду на ярмарок.
Чоловiк широко перехрестився i полегшено зiтхнув. Пiднявся i, всунувши
руки в лям-ки, вправно примостив собi на спинi мов цiлу скриню. Ведмiдь
потупцював трошки i опус-тив-ся на всi чотири.
- Ну, гойда! - Скрикнув страннiй i широко ступив за Тимком. Вiд того
"гойда" малому стало страшно, i вiн аж здригнувся всiм тiлом.
- Ти чавой-то iспужался, малц? А? Аль я что сказал?
- Дядьку! А ви не опришник? - Сторожко поцiкавився Тимко.
- Да атколь ти такi слова знаш?
- А мiй Батько ходив у Москву i там бачив, як там опришники людей
мордували.
- Т-ссс! Опрiчнiкi ето тпрь царская тайна. Таперiча наш благой царь,
многая му лта, за-казал i говорiть, i вспамiнать. Однiм словом - царская
тайна... Чего било, таво нт... Бил ту-ман, да сошел... а кто хотя слово
скажет - язик вирвут. У нас мiлок, царь Грозний, многая му лта, свой
православний. Порядок бдiт строго. Коль чьо н так - на дибу! На кол! Глаз
ви-колоть! Язик вирвать! I нтуть разнiци, кто ти сть: князь, боярiн аль
холоп! Ца-арь...
Ведмежатник пiдняв пальця вгору, нiби говорячи: "Он воно як!"
Малий поспiшав по твердому натоптаному снiгу. А за ним просто бiг
ведмiдь i тягнув чо-лов'ягу за ланцюг.
- Да постой ти, малц. Н гонi лошадей .
- Та боюсь я його. Вiн он як сопе, аж харчить... Ще порве!
- Вот глупц! Ето Марьванна, наша кормiлiца, слпнькая она. Только нюх
у н от-мн-ний. Чут, что у тбя в котомк что-то сладко, вот она за
тобой i бжiт!
- Та я тернових ягiд назбирав.
- Так угостi Марьванну. Она тебе спляшет.
- Що то таке "спляшет"?
- Вот чудак! Ето значiт станцут.
Вони спинились. Тимко набрав повнi жменi тернових ягiд. I простягнув
поводиревi вед-ме-дицi.
- Да н боiсь! Дай й сам. Вон у н i наморднiк одт. Как она вовсю
пасть разiнт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по однiй ягодi. Ведмедиця з'ла всi
ягоди i де-лi-кат-но облизала пальцi малого.
Чоловiк зачав ляскати в долонi.
- Пляшi, Марьванна, пляшi!
Ведмедиця пiдвелася на повен зрiст i затупцювала, кумедно пiдiймаючи
кривi кiгтистi лабети та погойдуючись з боку на бiк.
- Ну, а тпрь дай й щьо трошкi, i будм двiгать.
Тимко не пожалiв терну, i далi вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловiк не запинав поли кожуха i не пiдперезав його поясом, то
хлопчик спитав:
- Дядьку! А вам не холодно?
- Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пчi. Живi i радуйся. Вот у нас
холода окаянни. Поверь, малец, вороб' на лту замрзают! Мня вот Господь
мiловал, к вам спасся. А тро моiх мiлих друзй вмст с кормiлiцамi на
Мiхала сгинули от лютаво мороза. Царство iм Нбсно.
Ось вони й пiднялись iз яру. Добре вже сутенiло. I вже було видно
кiлька вогникiв, що бли-мали на околицi мiстечка. Свiтилося з якихось
злиденних хатинок, що прилiпились до мiс-течка з цього боку земляного валу.
Ведмежатник зупинився i почав хреститись i славити Бога, що вивiв його
з цих ярiв. Бо Днiпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед бiлого
дня заблукав у яругах. Вiн якось неймовiрно вивернувся i, не знiмаючи зi
спини козуба, витяг звiдти зелений штоф. Ви-дер з нього зубами дерев'яного
чопа. I сунув у пащу ведмедицi. Та задерла пащу i почала смок-тати.
Тимко очi витрiщив, аж рота роззявив.
А дядько видер з ведмежо пащi штофа, пхнув й у зуби чопа i гостро
наказав: "Држi, Марьванна, држi!". I сам зробив кiлька добрих ковткiв
оковито.
Сивухою понесло аж до Тимка.
- С радостi, значiт, i для бодростi!.. - Пояснив, з насолодою
вiддихуючись.
Але пiсля оковито нi Марьванна, нi поводир не збадьорились, а,
навпаки, почапали ще повiльнiше.
- Дядьку, ходiмо швидше. Бо брам зачинять, i тодi померзнемо в чистiм
полi...
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рiвним полем.
- Что ето тако? Н пойму: хата - н хата, а что?
- Як що? Та бурдей, звичайно. Як женцi жнуть у полi, а на них татари
наскочать, то во-ни до бурдею ховаються. I через вiконця по людоловах iз
самопалiв б'ють.
- Вот i хорошо. Я пойду спать в нтот ваш бурдй.
- А як же я?
- А ти, мiлок, со мной... Все равно засвтло до острожка н
доползьом...
- Та в бурде холодно. Там все крижане!..
- А Марьванна зачм? Она-то нас i согрт.
Ледь не плачучи i клянучи все подумки, малий побрiв по глибокому снiгу.
Дуже вузькi, але товстi дверi на дерев'яних стрижнях вони розкрили без
жодних зу-силь. Всерединi бурдею була вже нiч.
Марьванна задзеленчала ланцюгом i пiшла в темрявi по колу.
- Сядь, Машка! Сiдть! - Гостро наказав ведмежатник i почав длубатись у
калитi, яка ме-телялась у нього на поясi.
Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули ром iскри, i гостро запахло
сiркою. Далi ман-д-рiвний лицедiй дмухав, дмухав. Спочатку в темрявi
зажервiла багряна цятка. А там i вогник спалахнув.
Страннiй тримав над головою палаючу рурочку сухо берести. У великому
бурде з низь-ким дахом, критим очеретяними кулями, стояло бiльше десяти
обмолочених снопiв. А в кутку лежали рiвно складенi терновi i грушевi
ломаки.
- За такую удачу слдут випiть!
Страннiй застромив берестяну рурочку в щiлину в глинянiй стiнi. Хоч вiн
ще пере-хи-лив штофа, а проте сильнiше не сп'янiв.
Тимко витяг з-за пазухи сороку i пiдкинув , щоб вона сiла на верх
глиняно стiни, якраз пiд очеретяним дахом. Сорока тiльки раз стрiпонула
крилами - i вже була на сiдалi. Сте-лi, звичайно ж, у бурде не було. А
очеретяний дах зi сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В
одному мiсцi дах продiрявився i пiд дiркою намело снiгу. Та й через вузькi
вiконницi-бiйницi понавалювало снiгу.
Хлопчик присiв бiля палаючо берести i гасив крихiтнi жаринки, що
падали час вiд ча-су. Щоб вони не запалили соломи.
А ведмежатник заходився розбирати купу снопiв i стелити х пiд стiною.
I виявилось, що пiд снопами сховалась пiчурка, викладена з кiлькох каменiв i
добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик
заплiснявiлих сушених груш-дичок. Грушi зразу поставили перед Марьванною.
Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотiла i пускала слину.
Мандрiвець витяг десь з-пiд поли, чи як би й навiть iз рукава, сокирку
на короткiм то-по-рищi. I так легко, як би якесь бадиллячко, порубав тверде
тернове i грушеве пакiлля.
- А як хтось взна?.. То чуже... то хтось його собi зготував...
- Екой ти, малц, чудной! Замка н било? Н било! Значiт брi - оно
твойо!..
I ще ведмежатник позатуляв вiконницi жмаками соломи.
- Ето чтоби огня н замтiлi. А дим i так сквозь кришу вийдт.
Далi повадир розiклав багаття в пiчурцi i пiдсунув свiй важкий козуб
поближче до свiт-ла.
З козуба витяг менший козубок. I з малого козубка вивалив на кришку
великого моченi яб-лука, шматки житнього i пшеничного хлiба, пирога з
калиною, кусень сала, два куснi сма-же-но щуки, варене яйце i пiвкачана
квашено капусти.
Зрештою, чоловiк поставив i зелений штоф iз якимось золотим знаком на
одному боцi.
Тимко задивився на золоте плетиво лiтер.
- Лпота, правда, малц? Ет я у однаво купчiшкi стянул. Марьванна вврх
ногамi стала i сто-iт. Он, значiт, рот раззiнул, а я, значiт, у нво со
стола штоф на добрую память... Н про-стой штоф, а заморскiй!
- Це ж грiх!
- Ну, малц, ти о грхах щьо мало что мислiш. Вот ти тоже гршiш. Ти
вдь н калка i н нiщiй... Н старц, по вашему... Под свiткой у тбя
кафтанчiк отмнний. Ну, а пояс багат, зло хорош. Сапогi щьо справни...
хотя, хотя очнь влiкi. Ну, а шапка - так вовс ка-зац-кая... i ти сам одiн
в дiком пол бродiш. Значiт, iз дома сбг. Вот ти i гршiш.
- Я не грiшник. Дiд Пацюк сказав: "Дитино, я помираю, а ти iди мерщiй
до Кива"...
- Однако. Значiт, ти - сiрота?
- Нi. Батько пiшов i сказав, що повернеться на Покрову.
Раптом зi стовпа-шули впала сорока i дзьобнула золотий вензель на
штофi.
- Как вс сорокi - воровка!
- Вона в мене вчена. "Баба-мама" каже i може i вино, i мед пити.
- Да ну? А ну-ка, посмотрiм!
Страннiй витяг iз калити дерев'яну, розмальовану в червоне, ложку i
нацiдив у не око-ви-то. Пiдсунув сороцi. Сорока спорожнила ложку i зразу
почала безладно тупцювати на кришцi козуба межи надками.
- Киш! "щьо мн хлб обосрьош! - I штурхонув п'яну пташину з козуба.
Сорока закричала, стрiпонула крилами i незграбно полетiла. Приземлилась
на потилицi в Марьванни i зарепетувала: "Баба-мама!"
- Ой, ой! Заберiть , а то ваша Марьванна з'сть!
Лицедiй зняв п'яну птаху з ведмедицi i подав хлопцевi. Хоч вона кричала
i щипалась, Тим-ко сховав за пазуху. I далi вони вже втрьох: хлопчик,
лицедiй та ведмедиця смачно i щед-ро повечеряли.
Поводир взявся за ланцюг i накоротко притяг звiрину до стовпа, того, що
разом iз со-ха-ми пiдтримував дах на ключинах. Ведмедиця покублилась у
соломi, погреблася i лягла на че-ре-во випроставши переднi лабети i запхала
© Copyright Юрий Логвин
E-mail: hadeda@ukrpost.net
Date: 20 Apr 1999
Применена транслитерация:
Росi"ї" - Ставится то же латинское "i".
спонука"є" - Ставится то же русское "э".
---------------------------------------------------------------
Частина друга. Танцi шайтана
Згарячу Тимко побiг через крутi пагорби, та коли кiлька разiв
перечепився за присипане снiгом корiння, то вирiшив, що краще спуститись до
рiчки.
Тут на крижаному полi вiн i побачив хнi слiди. Вчора зранку сипала
вогка снiгова кру-па. А сьогоднi вона мiцно зрослася iз снiгом, що лежав на
товстiй сталiй кризi. I на цьому хруст-кому покривалi добре вiдкарбовувались
слiди. Здоровеннi - парубка i малесенькi - дiв-ки. Йти по крупчастому снiгу
було легко. Лише часом траплялись смуги чисто криги.
I тодi малий розганявся i просто летiв по дзеркальнiй ковзанцi.
Як же славно, що дiд Пацюк полатав ще до Покрови сво старi чоботи. I
попрохав новi ону-чi у сво знайомо молодицi, ще тодi, на Спаса, як вони
ходили з дiдом i хуторянами до цер-кви. А який був хитрий дiд Пацюк -
кожного дня, ще до морозiв, вчив хлопчика обертати ону-чi i взувати чоботи i
бiгати по двору. Казав: щоб чоботи не зсихалися. Навчав: "Не бий п'я-тою, як
iдеш чи бiжиш! Зiб'ш каблуки - послизнешся у бою i тобi кiнець!" Тодi Тимко
ви-правдовувався: "А менi Батько Омелько казав, що треба вмiти падати!..."
"Хлопче! Па-дiн-ня вiд збитих каблукiв i погано ходи - то друге дiло. I
дурне дiло."
Зрештою, таки дiд Пацюк вiдучив його наступати на п'яти. Ось чому Тимко
зараз сам со-бою милувався - як вiн правильно iде i як вправно ковзаться.
Жодного разу не впав, та на-вiть не послизнувся, не похитнувся, не
перечепився.
А слiди парубка i дiвки обминали ковзанки.
Погода мiнялась щомитi. Темне небо нiби сiрим холодним дучим туманом
опускалось на глибоку долину рiчки.
Кожна бадилина, кожна гiлка, кожен стовбур просто на очах обростали
опастю.
I чувся кожен крок Тимка.
Дзвiнко "вичеркували" довгохвостi синички, повисаючи вниз головою на
похилих вер-бо-вих гiлочках.
На високiм глинистiм схилi у чагарниках голосно трiскотiли дрозди.
Певно ягоди зна-йшли i нещадно х оббивали.
Слiди втiкачiв повернули до самого урiзу води, який позначився срiбними
пучками осо-ки. Зразу за кущами осоки нависали над рiчкою претовстi верби.
Тимко задер голову, щоб роз-дивитись, як посрiбленi опастю стовбури i срiбне
мереживо гiлок пiдносяться над ним ве-ле-тенським дахом.
Схил гори над деревами урвався.
I Тимко побачив, що русло рiзко заверта лiворуч за дерева i за схил
гори.
Слiди парубка i дiвки теж завертали за найтовщi дерева. За ними
коливалась сiра iмла мо-розного туману. Попереду почепилась довжелезна смуга
дзеркально криги. Ця смуга тяг-ла-ся до самого звороту, закручуючись за
останнi дерева.
Для розгону в нього було, ну, може, крокiв десять. Але з такого розгону
вiн не долетить до кiнця ковзанки. Тому хлопчик вiдступив подалi назад.
Попiдтягав широкi халяви дiдових чобiт, поправив торбу, щоб не заважала
розмахувати рукою.
Широко, щосили розмахуючи руками, розiгнався i вискочив на дзеркальну
смугу.
Його понесло, понесло по ковзанцi iз нечуваною швидкiстю. Вiн аж
зiгнувся навпiл i вперся руками в колiна.
Нахилився лiворуч, щоб завернути вслiд за смугою льоду лiворуч.
I вилетiв на вiдкрите снiгове поле.
Перед ним iз бiлого поля пiдiймався бiлий туман.
А попiд туманом смоляною чорнотою коливалась смуга води. I в цiй чорнiй
смузi, в чорнiй плинностi зникали людськi слiди.
Вiдкрита вода неслася на хлопчика.
А вiн, як зачарований, не мiг нi розiгнутись, нi зiскочити iз ковзанки.
Ще одна мить - i вiн просто зiслизне у чорну опарину.
Раптом за пазухою в нього скрикнула сорока.
I малий миттю завалився на правий бiк. Притримуючи в падiннi пазуху i
широко роз-че-пi-ривши ноги, вiн гальмував, шкрябав дiдовими чобiтьми по
крупчастому снiговому насту. Чiп-лявся скрученими пальцями лiвицi. Малий
спинився на самiм зламi криги.
Вiд води тягло обпiкаючим холодом. У Тимка вiдняло ноги, i вiн навiть
не мiг одразу звестися на колiна i вiдповзти вiд опарини.
Скоцюрбився на правiм боцi i злизував кров iз подертих об кригу
пальцiв.
Потроху слабiсть пройшла. Став навкарачки. Звiвся на рiвнi, такi зараз
важкi, ноги.
Стояв над самiсiнькою опариною.
За вiдкритою темною водою стелився чистий снiг.
Без жодного слiду.
Тепер вiн впевнився, що таки тут слiди втiкачiв скiнчились.
Сорока висунула з-за поли свити нашорошену голову i два рази
закрекотала.
Крики сороки остаточно привели хлопчика до тями.
Вiн порачкував вiд опарини. Нiяк не наважувався обернутись спиною до
води. Чорнi рухливi струменi просто приворожували його.
Вiн iшов задом наперед, водночас витягаючи навпомацки iз торби ягоди
горобини i засовуючи сороцi в дзьоба. Сорока ковтала х iз дивним поспiхом.
Хлопчик встиг витягти сороку з-пiд свитки в ту мить, коли вона
зготувалась сернути. Таки встиг. Сорока кiлька разiв стрiпонула однобоким
подертим хвостом. Сховала голову пiд крило. Тодi вiн знов запхав за
пазуху.
Обернувся i побiг назад руслом замерзло рiки.
Щось iще один зворот русла рiчки у глибокiм яру. I з-за звороту,
вiдбиваючись стократ луною вiд глинистих урвищ, понiсся барабанний бiй
кiнського чвалу. Товста встояна крига гула, наче дзвони. Та ще й завивання
псiв.
Двигтiння вiд ударiв кiнських копит зрушилось аж пiд ноги хлопчиковi.
Вiд гавкоту, вiд шаленого брехоту, знов спинились ноги. Вiн пам'ятав ту
настанову Батька, коли на хнiх очах хортами зацькували божевiльного косаря.
Батько сказав тодi: "Треба завмерти. Хоч як не буде страшно. Якщо
побiжиш - гончаки розшматують на ганчiр'я! Ти бачив сам, що буде, якщо
рухатись!"
Вiн стояв, геть сiрий, iз посинiлими губами. Обома руками стулив поли
свити при горлi i подумки молив Матiр Божу, щоб сорока не камешилась i
мовчала.
Оточили його собаки. Брехали i завивали. В обличчя бризкали слиною.
Сповнили все повiтря навколо хлопця гарячим псовим смородом.
Тимко вiдчув, як у нього пiдломляються ноги.
Вiд собачого духу пiдступа нудота.
Ось-ось зомлi i гепнеться на кригу.
I пси вмить пошматують його i його вчену сороку на клаптики.
Пiдскакали вершники на високих рудих конях. Нависли над малим
велетенськими колодами.
Вiн навiть дихання затамував. Тiльки пiдвiв угору очi.
"I чому крига пiд ними не завалиться? Он якi бамбули!"
Червонi розпашiлi пики схилились до нього. Смердiло дьогтем вiд чобiт,
оковитою, цибулею.
- Де вони, сучий сину?!!
- Вони... вони... вони... там...
- Обо?! - ревiв довговидий чорнявий здоровань, схожий обличчям на
морду свого власного коня. - Вони далеко?!!
- Нi... За вербами...
- Тут все верби!..
- За тими вербами... За високими...
- Ну дивись! Якщо збрехав - псами зацькую!!!...
Малий перевiв дихання i тiльки рота розкрив, щоб попередити про
опарину.
Та вершник щосили стрельнув нагайкою i погнав коня по кризi. Iншi за
ним!
Малий вiдчув, як щось йому капа в очi.
Помацав рукою лоба - з-пiд шапки з чуба ручаями лився пiт.
Подумав, що гаяти не можна й митi - зараз гайдуки пiдскочать до
опарини! Побачать усе, i тодi поженуться за ним. Тепер вiн х зблизька
побачив. Так - це тi самi надвiрнi козаки, чи гайдуки панськi, як хто х
назива. I ще вони шукають палiя, що пустив з димом усю гору найкращих
дубових королiвських болонкiв. Тимко сам чув, як бувалi хуторяни казали, що
за такий дуб нiмецькi купцi щирими гульденами платять!...
Вони шукають i втiкачiв - панську рабиню i парубка-челядинця, що
полюбився з нею...
Вiн зрозумiв, бо отямився по-справжньому, що по рiчцi вiд гайдукiв вiн
не втече!
I через осоку, попiд вербами добувся до схилу i схилом подерся нагору.
Добре тямив, що дiд Пацюк про коней навчав: "Всякiй живiй тварi межа.
От та-тар-сь-кий кiнь, особливо ногайський, де хоч пройде! Але i йому не
сила здолати крутий вал. Перед валом татарин спiшуться. А ми його -
ратищем! Як снiп вилками!.. i складамо до купи!"
Злежалий снiг добре тримався на схилах гори, поросло всяким зiллям.
Хлопчик дерся вгору бочком, припадаючи лiвим плечем до схилу. Хапався
обома ру-ка-ми за бур'яни. Один раз бадилина зламалася. Та щастя було цього
дня з ним. Вже геть за-ва-лив-шись назад навзнак, вiн встиг вхопитись за
стебло реп'яха!..
I от коли видерся на самiсiнький верх гори, замiсть того, щоб тiкати
вглиб ланiв, вiн по-спi-шив до краю гори. Вiн нiчого не мiг iз собою вдiяти
- так хотiлось побачити, що там, бiля опа-рини, робиться. Його нестримно
тягло до урвища!
Побiг гребенем гори, ступаючи на тонку i хрустку крижану корку на
снiгу.
З галасом з реп'яхiв злетiла велика зграя яскравих щигликiв.
До самого урвища вiн не пiдiйшов, а пiдповз навколiшках. I тут вiдчув,
що у нього зо-всiм задубiли пальцi. Згадав, що запхав рукавицi в торбу. Та
як не порпався в торбi, знайшов ли-ше одну рукавицю, латану й перелатану.
Натяг на лiвицю, а правицю сховав за пазуху. Сорока завовтузилась i
прихопила його дзьобом за мiзинець. Але голосу не подала.
Тимко визирнув з-за реп'яха.
Згори крiзь пасма пари було видно, як кiнь намагаться вибратись iз
води. Чогось вiн би-вся до того боку криги, де не було слiдiв.
Он, он дво кiннотникiв спiшились i по далекiй дузi обходили опарину.
Йшли рятувати ко-ня!
А зовсiм пiд горою, той чорний, довгомордий, удвох iз ще одним,
викручував червоний кун-туш. Мокрий кунтуш став чорним.
Дво iнших гайдукiв повiдкривали сво перекиднi торби i наче якимись
одежинами ви-ти-рали мокрих псiв.
Дво перших обережно наблизились до опарини з того боку. На хню появу
кiнь го-лос-но i жалiсливо заiржав. Поклав голову на кригу.
Рятiвник з першого розмаху засилив арканом голову коня. Та кiнь чомусь
шарпонувся, кру-тонувся, скинув голову i швидко занурився.
Гайдука, що тримав аркан, кинуло на колiна i поволочило до опарини.
Другий пiд-ско-чив i вчепився в товариша. Вже перед самою водою сiконув
захалявним ножем по линвi. I во-ни обо гепнулись на кригу. Пiдвелись i
почали обтрушуватись.
Аж раптом один iз гайдукiв лiг пластом, другий опустився за ним i узяв
його за ноги. Пер-ший обережно, обережно дотягся до опарини i почав щось чи
виловлювати у водi, чи знi-ма-ти з облому крижини. Обернувся до свого
товариша. I вони удвох поповзли вiд опарини.
За першим на кригу тяглась мокра зелена тканина. Тимко впiзнав, хоч
воно i мокре бу-ло, дороге зелене запинало дiвчини-втiкачки.
I знов Тимковi затерпли ноги вiд жаху - вiн уявив, як борсалась
втiкачка. I як , як оце мить тому коня, затягло пiд кригу. Тимко зрозумiв
- це мiсце сатанинське. Бо ж коня затягло пiд кригу не по течi, а проти
течi. Тимко тричi сплюнув через лiве плече, перехрестився i проказав ту
потамну молитву вiд сатани, що його навчив дiд Пацюк.
Малий повернув назад по гребеню гори.
Але не ступив вiн i сотнi крокiв, як знов щось сталося iз погодою, i до
нього виразно до-линули голоси людоловiв.
Вони гукали, щоб невдалi рятiвники коня поспiшали, бо треба притьма
вертати в село.
Тимко став навколiшки i визирнув з-за бур'янiв.
Чомусь вершники хали снiгом по-пiд самими вербами. I собак взяли на
руки.
На одному конi хали обо. Довгомордий вимоклий - у сiдлi, а хазян
коня примостився позаду.
Один iз рятувальникiв пiдступився конем до довговидого:
- Отамане-пане! А часом отой цуцик... не палiй?!. Га?..
- Тобi з похмiлля привидилось...
- Е нi! Я добре запам'ятав слiди бiля смолярнi.
- Таке верзеш! Скiльки часу пройшло - i ти ще тi слiди пам'яташ? !.
- Та хiба то час - два тижнi? Та я х як зараз бачу!
- Та чого ти виправдовушся перед паном-отаманом. Iди та подивись!
Затятий слiдопит здибив коня i перекинув його через щiтку срiбно
осоки.
Та не ступив кiнь по кризi i двадцяти сажень, як крига пiд ним
затрiщала. Кiнь встиг вiд-штовхнутися заднiми копитами i просто вилетiв
назад в осоку.
- Хлопцi! - грiзно наказав отаман, - досить дурiти! Швидше до старо
вiдьми! Вона якраз пiч розпалювала...
- А цей байстрюк?!! Вiн куди подiвся?!! - не вгавав слiдопит.
- Нiкуди вiн не втече! Зараз собак треба рятувати. Собаки вiдпочинуть i
поженуть слiд!
I гайдуки погнали попiд вербами коней.
Гнiтючу тишу похмурого грудневого дня розшматувала стоголоса луна
кiнського чва-лу.
Малий озирнувся назад. Звiдси, з гори, було видно вiд краю до краю
велетенську бiлу сму-гу Днiпра, сковану кригою i припорошену снiгом.
I по тiй смузi вгору по течi посувались три чи чотири чорнi смужки.
Спочатку вiн не мiг второпати, що воно таке. А потiм згадав учорашню
розмову па-руб-ка з бабою.
- Зачекайте! Рибалки саньми везтимуть рибу. Ви до них i пристанете.
- Вони можуть нас виказати!.. Люди всякi бувають...
А дiвка мовчала. Тiльки зирила хижими чорними очима з-пiд зеленого
запинала. Все лице запнула, а для очей щiлину лишила. Ховала сво лице.
- Та не бiйся! Це ж рибалки! Люди твердi i вiрнi. Козаки, одним словом.
- I козаки, матiнко, бувають рiзнi. От за нами й гонять саме козаки...
- Та то ж панськi козаки! А в нас козаки правильнi, людськi.
- Нi, матiнко, нема в нас час. Та й крига товстенна, хiба не так?
- Твоя правда, синку. Та не поспiшайте однi йти...
Тимко, грузнучи в незайманому снiгу, поспiшив по гребеневi гори, щоб
швидше дi-ста-тись до битого шляху. А там слiди пропадуть. На затоптанiм
твердiм снiгу слiди читати важ-ко. Але на завадi став терновий кущ. Та такий
рясний, такий обсипаний сизими промерзлими ягодами, що не було нiяких сил
утриматись. Так хотiлось солодкого, просто трусило всього.
Рукавицею притримував гiлочки, а лiвицею оббирав ряснi ягоди. Одну в
рота, жменю до торби.
Сороку вiн витяг з-за пазухи i посадовив на кущ. Сорока теж заходилась
коло тернин.
А малий вiдiгравав у ротi промерзлу ягоду, а потiм висмоктував
пресолодку запашну м'якоть.
Згадав дiдову пасiку, i, як не стримувався, а заплакав на повен голос.
Аж сорока скрик-нула i знялась вгору. Покружила, крекчучи, над кущами, та й
спустилась хлопцевi на плече. I почала потихеньку кiнчиком дзьоба перебирати
за вухом пасма його русявого волосся.
З повнiсiнькою торбою, аж його набiк перехилило, хлопчик рушив подалi
вiд Днiпра, вiд цi сатанинсько опарини, вiд п'яних роз'юшених людоловiв.
Йому було соромно, що вiн плаче, але вiн нiчого не мiг поробити -
плакалось - i все! Йо-му стало страшно, що Батько дiзнаться, що вiн плакав
i буде сварити. Вiн вирiшив, що не бре-хатиме, чи було страшно, i чи не
плакав. Але сам про це не розповiсть. Тiльки якщо Бать-ко спита.
Вiн потроху заспокоювався i, смакуючи мерзлими тернинами, поспiшив до
тих пагорбiв, за якими шлях на ярмарок.
Тимко поспiшав вийти на широкий нажджений шлях, щоб його слiди
за-гу-би-лись у чужих слiдах.
Вiн спробував спуститись у долину. Але снiг там лежав глибокий. Снiг
по-в'я-зу-вав його рухи, забивався у халяви.
Тодi вiн знову подерся вгору.
Що вже проминув полудень, i пройшов час обiду, Тимко вiдчув по голоду.
Спинився бiля заростей тернини. Обережно протисся в затишок мiж
колючими па-го-на-ми. Присiв навпочiпки на товстому шарi побурiло трави.
Вийняв з-за пазухи сво ледачу сороку. Вона струсонула пом'ятим пiр'ям
i злетiла на гiл-ку, i там вже заходилася чепуритись.
А хлопчик видобув з глибини торби, з-пiд пiстолiв i старих онучок масну
ганчiрку iз шма-том, власне, кавалком жовтого нутряного сала i окраць
житнього хлiба. Сало, хоч i без шко-ринки, гiрчило, однак так пiшло, що
Тимко ледь утримався, щоб не з'сти все i лишити на потiм.
Сорока теж ласувала ягодами.
Коли вiн знов рушив, сорока полiтала-полiтала над ним, поскрекотiла та
й спустилась йому на плече i почала пощипувати за вухо. Тодi вiн сховав
за пазуху.
Саме тодi пiдвiв голову i побачив той заповiтний гайок.
I хоч снiг був ще глибший, вiн поспiшив униз в улоговину. А в улоговинi
неширока, добре натоптана дорога.
Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. I
в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що
тепер знав, яким шляхом вiн дiстанеться ще до ночi на ярмарок.
Пригода була в тому, що просто - чи на дiжцi, чи на козубi - сидiв
чоловiк у дов-го-по-лiм подертiм кожусi. Вiн тримав у руцi кiнець ланцюга.
Другий кiнець був припнутий до обруч-ки на ши здоровенного волохатого
ведмедя. Ведмiдь метеляв головою, а чоловiк знi-мав iз себе чи то шапку, чи
то рудий клобук, i бив ним об снiг i щось кляв. Потiм натягав на го-лову i
знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бiгти, i кинувся вперед
повз цих не-без-печних незнайомцiв.
Коли малий вже побiг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Вiн впав на колiна, скинув угору руки i заволав:
- Хрiстом Богом молю!.. Укажi дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись i хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмiдь здибився i щосили кланяться,
нiби теж про-сить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що
Батько оповiдав про мос-ковських ведмежих поводирiв. Вони нiби такi вправнi,
що сам цар х бере на забаву у сво палати.
- Ей, малой! Да ти не боiсь! Зврь-то наш смiрной. Стань да расскажi,
как нтот ярмарак ... пройтiть?
Чоловiк сказав якесь таке слово: чи то "бобаний", чи то "лопаний
ярмарок". Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Вiн не пiдiйшов до ведмежатника, але й не втiк.
- Дядьку, ви ото за мною йдiть слiдом. Я оце якраз iду на ярмарок.
Чоловiк широко перехрестився i полегшено зiтхнув. Пiднявся i, всунувши
руки в лям-ки, вправно примостив собi на спинi мов цiлу скриню. Ведмiдь
потупцював трошки i опус-тив-ся на всi чотири.
- Ну, гойда! - Скрикнув страннiй i широко ступив за Тимком. Вiд того
"гойда" малому стало страшно, i вiн аж здригнувся всiм тiлом.
- Ти чавой-то iспужался, малц? А? Аль я что сказал?
- Дядьку! А ви не опришник? - Сторожко поцiкавився Тимко.
- Да атколь ти такi слова знаш?
- А мiй Батько ходив у Москву i там бачив, як там опришники людей
мордували.
- Т-ссс! Опрiчнiкi ето тпрь царская тайна. Таперiча наш благой царь,
многая му лта, за-казал i говорiть, i вспамiнать. Однiм словом - царская
тайна... Чего било, таво нт... Бил ту-ман, да сошел... а кто хотя слово
скажет - язик вирвут. У нас мiлок, царь Грозний, многая му лта, свой
православний. Порядок бдiт строго. Коль чьо н так - на дибу! На кол! Глаз
ви-колоть! Язик вирвать! I нтуть разнiци, кто ти сть: князь, боярiн аль
холоп! Ца-арь...
Ведмежатник пiдняв пальця вгору, нiби говорячи: "Он воно як!"
Малий поспiшав по твердому натоптаному снiгу. А за ним просто бiг
ведмiдь i тягнув чо-лов'ягу за ланцюг.
- Да постой ти, малц. Н гонi лошадей .
- Та боюсь я його. Вiн он як сопе, аж харчить... Ще порве!
- Вот глупц! Ето Марьванна, наша кормiлiца, слпнькая она. Только нюх
у н от-мн-ний. Чут, что у тбя в котомк что-то сладко, вот она за
тобой i бжiт!
- Та я тернових ягiд назбирав.
- Так угостi Марьванну. Она тебе спляшет.
- Що то таке "спляшет"?
- Вот чудак! Ето значiт станцут.
Вони спинились. Тимко набрав повнi жменi тернових ягiд. I простягнув
поводиревi вед-ме-дицi.
- Да н боiсь! Дай й сам. Вон у н i наморднiк одт. Как она вовсю
пасть разiнт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по однiй ягодi. Ведмедиця з'ла всi
ягоди i де-лi-кат-но облизала пальцi малого.
Чоловiк зачав ляскати в долонi.
- Пляшi, Марьванна, пляшi!
Ведмедиця пiдвелася на повен зрiст i затупцювала, кумедно пiдiймаючи
кривi кiгтистi лабети та погойдуючись з боку на бiк.
- Ну, а тпрь дай й щьо трошкi, i будм двiгать.
Тимко не пожалiв терну, i далi вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловiк не запинав поли кожуха i не пiдперезав його поясом, то
хлопчик спитав:
- Дядьку! А вам не холодно?
- Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пчi. Живi i радуйся. Вот у нас
холода окаянни. Поверь, малец, вороб' на лту замрзают! Мня вот Господь
мiловал, к вам спасся. А тро моiх мiлих друзй вмст с кормiлiцамi на
Мiхала сгинули от лютаво мороза. Царство iм Нбсно.
Ось вони й пiднялись iз яру. Добре вже сутенiло. I вже було видно
кiлька вогникiв, що бли-мали на околицi мiстечка. Свiтилося з якихось
злиденних хатинок, що прилiпились до мiс-течка з цього боку земляного валу.
Ведмежатник зупинився i почав хреститись i славити Бога, що вивiв його
з цих ярiв. Бо Днiпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед бiлого
дня заблукав у яругах. Вiн якось неймовiрно вивернувся i, не знiмаючи зi
спини козуба, витяг звiдти зелений штоф. Ви-дер з нього зубами дерев'яного
чопа. I сунув у пащу ведмедицi. Та задерла пащу i почала смок-тати.
Тимко очi витрiщив, аж рота роззявив.
А дядько видер з ведмежо пащi штофа, пхнув й у зуби чопа i гостро
наказав: "Држi, Марьванна, држi!". I сам зробив кiлька добрих ковткiв
оковито.
Сивухою понесло аж до Тимка.
- С радостi, значiт, i для бодростi!.. - Пояснив, з насолодою
вiддихуючись.
Але пiсля оковито нi Марьванна, нi поводир не збадьорились, а,
навпаки, почапали ще повiльнiше.
- Дядьку, ходiмо швидше. Бо брам зачинять, i тодi померзнемо в чистiм
полi...
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рiвним полем.
- Что ето тако? Н пойму: хата - н хата, а что?
- Як що? Та бурдей, звичайно. Як женцi жнуть у полi, а на них татари
наскочать, то во-ни до бурдею ховаються. I через вiконця по людоловах iз
самопалiв б'ють.
- Вот i хорошо. Я пойду спать в нтот ваш бурдй.
- А як же я?
- А ти, мiлок, со мной... Все равно засвтло до острожка н
доползьом...
- Та в бурде холодно. Там все крижане!..
- А Марьванна зачм? Она-то нас i согрт.
Ледь не плачучи i клянучи все подумки, малий побрiв по глибокому снiгу.
Дуже вузькi, але товстi дверi на дерев'яних стрижнях вони розкрили без
жодних зу-силь. Всерединi бурдею була вже нiч.
Марьванна задзеленчала ланцюгом i пiшла в темрявi по колу.
- Сядь, Машка! Сiдть! - Гостро наказав ведмежатник i почав длубатись у
калитi, яка ме-телялась у нього на поясi.
Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули ром iскри, i гостро запахло
сiркою. Далi ман-д-рiвний лицедiй дмухав, дмухав. Спочатку в темрявi
зажервiла багряна цятка. А там i вогник спалахнув.
Страннiй тримав над головою палаючу рурочку сухо берести. У великому
бурде з низь-ким дахом, критим очеретяними кулями, стояло бiльше десяти
обмолочених снопiв. А в кутку лежали рiвно складенi терновi i грушевi
ломаки.
- За такую удачу слдут випiть!
Страннiй застромив берестяну рурочку в щiлину в глинянiй стiнi. Хоч вiн
ще пере-хи-лив штофа, а проте сильнiше не сп'янiв.
Тимко витяг з-за пазухи сороку i пiдкинув , щоб вона сiла на верх
глиняно стiни, якраз пiд очеретяним дахом. Сорока тiльки раз стрiпонула
крилами - i вже була на сiдалi. Сте-лi, звичайно ж, у бурде не було. А
очеретяний дах зi сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В
одному мiсцi дах продiрявився i пiд дiркою намело снiгу. Та й через вузькi
вiконницi-бiйницi понавалювало снiгу.
Хлопчик присiв бiля палаючо берести i гасив крихiтнi жаринки, що
падали час вiд ча-су. Щоб вони не запалили соломи.
А ведмежатник заходився розбирати купу снопiв i стелити х пiд стiною.
I виявилось, що пiд снопами сховалась пiчурка, викладена з кiлькох каменiв i
добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик
заплiснявiлих сушених груш-дичок. Грушi зразу поставили перед Марьванною.
Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотiла i пускала слину.
Мандрiвець витяг десь з-пiд поли, чи як би й навiть iз рукава, сокирку
на короткiм то-по-рищi. I так легко, як би якесь бадиллячко, порубав тверде
тернове i грушеве пакiлля.
- А як хтось взна?.. То чуже... то хтось його собi зготував...
- Екой ти, малц, чудной! Замка н било? Н било! Значiт брi - оно
твойо!..
I ще ведмежатник позатуляв вiконницi жмаками соломи.
- Ето чтоби огня н замтiлi. А дим i так сквозь кришу вийдт.
Далi повадир розiклав багаття в пiчурцi i пiдсунув свiй важкий козуб
поближче до свiт-ла.
З козуба витяг менший козубок. I з малого козубка вивалив на кришку
великого моченi яб-лука, шматки житнього i пшеничного хлiба, пирога з
калиною, кусень сала, два куснi сма-же-но щуки, варене яйце i пiвкачана
квашено капусти.
Зрештою, чоловiк поставив i зелений штоф iз якимось золотим знаком на
одному боцi.
Тимко задивився на золоте плетиво лiтер.
- Лпота, правда, малц? Ет я у однаво купчiшкi стянул. Марьванна вврх
ногамi стала i сто-iт. Он, значiт, рот раззiнул, а я, значiт, у нво со
стола штоф на добрую память... Н про-стой штоф, а заморскiй!
- Це ж грiх!
- Ну, малц, ти о грхах щьо мало что мислiш. Вот ти тоже гршiш. Ти
вдь н калка i н нiщiй... Н старц, по вашему... Под свiткой у тбя
кафтанчiк отмнний. Ну, а пояс багат, зло хорош. Сапогi щьо справни...
хотя, хотя очнь влiкi. Ну, а шапка - так вовс ка-зац-кая... i ти сам одiн
в дiком пол бродiш. Значiт, iз дома сбг. Вот ти i гршiш.
- Я не грiшник. Дiд Пацюк сказав: "Дитино, я помираю, а ти iди мерщiй
до Кива"...
- Однако. Значiт, ти - сiрота?
- Нi. Батько пiшов i сказав, що повернеться на Покрову.
Раптом зi стовпа-шули впала сорока i дзьобнула золотий вензель на
штофi.
- Как вс сорокi - воровка!
- Вона в мене вчена. "Баба-мама" каже i може i вино, i мед пити.
- Да ну? А ну-ка, посмотрiм!
Страннiй витяг iз калити дерев'яну, розмальовану в червоне, ложку i
нацiдив у не око-ви-то. Пiдсунув сороцi. Сорока спорожнила ложку i зразу
почала безладно тупцювати на кришцi козуба межи надками.
- Киш! "щьо мн хлб обосрьош! - I штурхонув п'яну пташину з козуба.
Сорока закричала, стрiпонула крилами i незграбно полетiла. Приземлилась
на потилицi в Марьванни i зарепетувала: "Баба-мама!"
- Ой, ой! Заберiть , а то ваша Марьванна з'сть!
Лицедiй зняв п'яну птаху з ведмедицi i подав хлопцевi. Хоч вона кричала
i щипалась, Тим-ко сховав за пазуху. I далi вони вже втрьох: хлопчик,
лицедiй та ведмедиця смачно i щед-ро повечеряли.
Поводир взявся за ланцюг i накоротко притяг звiрину до стовпа, того, що
разом iз со-ха-ми пiдтримував дах на ключинах. Ведмедиця покублилась у
соломi, погреблася i лягла на че-ре-во випроставши переднi лабети i запхала