Логвин Ю.. Танцi шайтана

лях наказав свом пахолкам принести барило щирого токайського вина. Наливали
в келихи i чарки. Лили i мимо! Пили i вiншували один одного.
Звiдкiля й об'явились панськi челядники-музики. Весело завищала
скрипка, задзвенiла лют-ня i засвистiла флейта. Пiд бадьору музику
виголошувались такi гучнi здравицi, що мож-на було подумати, нiби це
вшановують самого короля i його родину, а не командира рей-тар-сь-кого
загону, що "поспiшав" до Канiвського замку. Дивно поспiшали польськi рейтари
вже чет-вертий тиждень iз Кива до Канева. Так поспiшали, що в одних
мiстечках i на три днi спи-ня-лись. А де тiльки на ночiвлю, або просто на
обiд.
Але нiде не вiдмовлялись вiд щедрого "русiнського" пригощення. А раптом
воно м ви-да-валось не дуже щедрим, то кiннотники виразно натякали хазяям,
що гостям треба i по-да-рун-ки пiднести.
Надвiрнi козаки кланялися, розтягували роти в усмiху i несли, як сказав
би Прошка, "поднос". Вiн кiлька разiв удень повторював: "Москва, мiлок,
поднос любiт!...". А меншi люди - селюки, мiщани та сiм' козакiв-уходникiв
- тi й писнути не могли.
Пiд музику добре пилися чужi меди-вина та й пиво-горiлка. I добре
жерлася i чорна iкра, i осетровий балик запорiзький, i смаженi в сметанi
карасi, i юшка iз стерлядi, i, звичайно ж, неповторна смажена печiнка миня!
Бiлява панна зовсiм ожила i улесливо, але дуже наполегливо, звернувся
до поважного ляха:
- Вуйку кохани! Запрось мн вачпан до таньца! - I цмокнула його в
червону щетинисту щоку.
Отут така музика вдарила, така забава почалась, що Тимко i про
найсмачнiшi вареники з урдою забув, i про Марьванну. I залiзний ланцюг
випустив iз рук.
Бо панна, мов метелик iз кокона, звiльнилась iз дорогоцiнного плаща i
постала перед усi-ма у сяючiй золотом парчевiй сукнi. На  довгiй оголенiй
ши важка низка перлин спа-ла-ху-вала теплим срiблом. А в глибоченнiм вирiзi
сукнi мiж двох бiлих пружних опуклостей блис-котiв золотий медальйон iз
кривавими лалами.
 сивий дядечко притопував сап'янцями, бряжчав золоченими острогами i
крутився, наче молодий пiвень i по всiй свiтлицi просто носив небогу в
обiймах.
Молоде вояцтво в захватi ревiло свому гершту: "Сто лят!", тупотiло
ногами, гупало кулаками по дубових дошках козацького столу.
Вирлатий сотник пiднiмав разом iз ляхами келих, горлав: "Сто лят!" i
непомiтно сте-жив, хто i як iз його козакiв "радi" панському веселiю.
А малий тiльки й бачив, що спалахи свiтла на золотiй сукнi, пасма
бiлого волосся, що ви-билось з-пiд зелено шовково стрiчки, величезнi
блакитнi очi в обсадi пухнастих за-кру-чених вiй. А часом i маленький
гаптований золотом черевичок, що з'являвся з-пiд сукнi при особливо швидкому
поворотi...
Коли танець скiнчився, всi скочили на ноги, загукали в один голос: "Сто
лят!" i навiть кiлька рейтарiв лупонули з пiстолiв у стелю.
Сотник розтяг тонкi вуста в улесливiй посмiшцi i тiльки кланявся
командиру рейтарiв, пiдiймав келих i проказував:
- Ваша милiсть! Ваша Милiсть... У мене нема слiв!!! Нема слiв!...
Сотник поставив на стiл келих, ляснув у долонi i гукнув когось.
I зразу ж, поки лютнист пiдтягав струни, iз сiней зайшла зграбна
чорнява дiвчина. I несла на карбованiй тацi зелений глек та два зелених
кухлi канiвсько роботи.
- Ясновельможне панство! Любi гостi! Для втамування спраги i насолоди
душi випийте нашого узвару! - Сотник схопив глечик i наповнив зеленi
кухлi...
Марьванна, почувши волю, вигребла iз макiтри вареники. Як й вдавалося
запхати собi в пащу через вузький отвiр шкiряного намордника, а якi просто
розквасила собi по всiй мордi. Пiсля вареникiв пiднялась i попхалась потиху
попiд стiною. Вишукуючи якiсь крихти та окрушини. I наштовхнулась на барило
з пивом. Спочатку нiяк не могла ухопити чiп. Але, зреш-тою, якось боком
прихопила його через щiлину мiж пасами шкiри i висмикнула iз ба-ри-ла. З
шипiнням i плюскотом зачурiло пiнне пиво на долiвку. А кмiтлива Марьванна
пiд-ста-ви-ла пiд пiнистий струмiнь пащеку i намагалась якомога бiльше
засмоктати хмiльного пiйла.
Товстий кухар, а вiн був зовсiм тверезий, кинувся до ведмедицi. Вхопив
 за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, вiдтрутила його
лапою i вiн iз зойком гепнувся на пiдлогу .
Ось тодi й iншi звернули увагу на те, як ведмедиця намагаться
насмоктатись пива.
I "коза" Тимко отямився i скочив до ведмедицi i схопив  за ланцюг.
Але панна гостро наказала: "Не руш!"
Пила узвар малими ковточками i весело, дзвiнко смiялась, споглядаючи
ведмежу пиятику.
Вiд затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очi i закричав на
Марьванну.
- Машка! Блядь ти сраная! Ану на мсто!
Марьванна пiдвела слiпу морду i неохоче почапала до хазяна, клацаючи
по пiдлозi дов-же-лезними паззурями.
- Чого вiн  перебив? Було так цiкаво!... - Невдоволено закопилила
губи панночка.
- Ти, блазню! - Гарикнув стражник. - Чого ти перебив ведмедицю?!!
Бачиш: ясно-вель-мож-ная панна сердиться!
- Да я так... Для порядку... "желi ясновельможная панна позволiт, я
покажу й хiт-рость с баклажкой вiна...
Панна милостиво дозволила.
Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й бiля
корчми. Тiльки що не з глиняною баклагою, а iз срiбною пляшкою. Тi кiлька
добрих ковткiв оковито, що дi-ста-лись Прошцi, "поправили" його. Вiн
зробився знов верткий i бадьорий, як би й не товкся перед тим цiлий день i
майже всю нiч.
Потiм Прошка "поговорив" щось iз Марьванною, пошепотiв й щось на вухо
i вона "на згоду" закивала головою.
Панночка iз дитячим захватом дивилась на це лицедiйство московитина
Прошки.
А Тимко з не меншим захватом дивився з-пiд личини на панночку. Тут
пiвнячим го-ло-сом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани
хньому Магомету мо-лять-ся. I заревiв голосно i пронизливо, мавпуючи заклик
муедзiна! Аж пси на дворi збрехнули на його завивання.
I зразу Марьванна звелась на заднi лапи, а переднiми закрила морду.
Потiм опустилась, припала мордою до пiдлоги, а гузно високо задерла.
I так кiлька разiв пiд дике завивання Прошки.
Панночка неймовiрно розчулилась i щось зашепотiла дядечковi на вухо.
Сивоусий лях насупив брови i розвiв руками: "Що з вами, з красунями,
зробиш?..." i одразу покликав свого пахолка. Той звiдкiлясь, з-пiд довгого
каптана витяг золоту монетку i подав панночцi.
А вона вже покликала "козу" i вклала й у гарячi репанi пальцi
дорогоцiнний золотий пелюсток монети.
"Коза" схилила дерев'яну морду i дерев'яними вустами нiби поцiлувала
пещену ручку шляхтянки.
"Коза" зразу ж вiддала монету Прошцi.
Прошка впав на колiна i потяг за ланцюг ведмедицю. I отако, стоячи
навколiшках, вiн ра-зом iз ведмедицею кланявся панночцi. I з його сiрих
олов'яних очей котилися гарячi сльо-зи.
- Iди, iди. Тво забави скiнчились! - Суворо виголосив сотник.
Прошка звiвся на рiвнi ноги i ведмедицю пiдняв на весь зрiст. I вдвох
вони порачкували до дверей, вклоняючись i хазяновi, i гостям.
Так вони опинились у прохiдних сiнях, з яких на двiр вибiгали пахолки i
в якi забiгали з двору люди.
Прошка хотiв погрiтись бiля велетенсько жаровнi пiд плетеним комином.
Бо надворi ще глупа нiч, ще й до о пiвнях багато часу. I нiхто м браму не
вiдчинить зараз, щоб вони по-вер-нулись до ласкаво бабусi досипати сни у 
старосвiтськiй хатi.
Але цiле кодло п'яних польських пахолкiв прогнали х, ледь не штурхаючи
ратищами в спини. Наказали м iти геть, бо собаки вiд звiриного духу просто
казяться.
Отак х витурили з панського двору, навiть не дали бiля комина
погрiтись. I що добре Тим-ко запам'ятав - перед ляхами нiхто iз мiсцевих не
захистив. Тiльки раптом один iз мiс-це-вих гайдукiв хотiв чомусь вхопити за
шкуру "козу". Але ведмедиця якось зауркотiла утроб-но, i той воячок у вовчiй
кучмi вiдсахнувся i бiльше не поривався зупинити лицедiв.
Яскравий палаючий серп мiсяця i незлiченнi грудневi зорi добре свiтили
на заснiжену землю. Блакитними iскринками мигав снiг. Але тiнi вiд мiсячного
сяйва падали темнi й не-про-зорi, як найгустiший атрамент.
Прошка накрутив ланцюг на руку i тримав Марьванну просто за обручку.
Чапав поволi, за-грiбав iскристий снiг стоптаними личаками i дивно сопiв.
Тимко все ще не бажаючи знiмати козину машкару, випередив лицедiя i
зазирнув йому в обличчя.
Малий схопив за бубон, що без дiла метелявся при поясi.
- Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам... та вам... сама панна!!!
Сама панна за iгру дала золотого!
- Ш-ша, малц! Того-то i плачу! Да у нас на тот золотой вот так можна
года два про-жiть i н тужiть!... Да нт! Вру - гораздо бол тово, i каждий
днь по чар вiна iспiвать!!! Да как я только врнусь в наше родiмо
царство, золотой вмiг отбрут. У нас золото н по-зво-л-но подлому люду!...
Да i лпшим сказано: злато, что заiмют в чужiх землях, надоть в казну
ца-рву врнуть... Да i стрльци на гранiц мня за енто злато лiбо в iзмну
ляхам запiшут... Лi-бо - удлают!... А дукат промж собой, так, како
стражнiки рiзи Хрiстови, в костi i в зрнь ро-зиграют...
- Дядьку, дядьку! - Зашарпав Тимко лицедiя за полу. - А золотий
сховайте в онучу i мов-чiть. Нiчого м не кажiть! I дукат лишиться у вас! -
Радiсно порадив хлопчик з-пiд маш-кари.
- Нльзя у нас власть обманивать!... "желi у нас подлий чловк с
золотом об'явiтся, его в одiн мiг, i даж моргнуть н успт, го викажут
стражнiкам. Iлi дякам разбойнаво прi--каза... А там мастра зло влiкi!
Лiбо на дибу вздьорнут, лiбо так батогамi пропарят, что в кровi
iскупашся!...
Прошка замовчав, утер сльози i так голосно висякався аж ведмедиця морду
повернула.
Малий був дуже засмучений поясненням Прошки i почав думати, яку б добру
пораду дати ведмежатнику. I нiчого не мiг придумати.
Так вони мовчки втрьох i тьопали заснiженою вулицею, то поринаючи у
чорну тiнь без сл-iду, то виринаючи в блакитному мiсячному сяйвi. Вони йшли
мовчки. Але собаки, тiльки до них долинав запах звiра, миттю скаженiли i
здiймали шалений гавкiт. В iншу пору вiд рей-ва-ху такого iз хат
повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмарковi днi, особливо
но-чi, все не так.
- Куди ми йдемо? - Зрештою спитав Тимко.
- Да глаза би мо н вiдлi! К жiдовiну iдьом золотой пропiвать! А
пропадi онi про-па-дом, такi панскi ласкi!!!

Коли вояки товклися бiля старосвiтсько садиби, а потiм i забрали з
собою лицедiв, мор-датий сидiв тихо. I молив Бога, щоб його пси, яких вiн
запер у клунi разом iз конем, не по-давали голосу. Все було гаразд. Але
Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо нiхто не
звернув уваги.
Потiм мордатий обережно, на два пальцi, вiдхилив дверi i прислухався.
Сучка ви-бре-халась, i запала така тиша, що було чути, як перегукуються при
брамi стражi i вояки, якi привезли лицедiв. Коли i цей далекий шум затих,
мордатий сказав полюбовницi:
- Хвесько! Пiди та дiзнайся, що там таке трапилося... Щось там не
те...
На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечi кожуха, i вже
була перед хвiрт-кою.
Постукала, а як нiхто не вiдгукнувся, що штовхнула незамкнену хвiртку i
заскочила на подвiр'я - та й до хати.
I тут дверi були незамкненi.
Навпроти челюстей печi, якраз при вiкнi яскраво палали скалки у
просвiтi, час вiд часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в
рiзанку i з шипiнням гасли.
Старенька бабуся стояла рачки i вiхтем визбирувала воду з долiвки i
оджимала в рi-зан-ку.
- Бабусю, голубонько! Ви мене чуте? Чого це ви дверi не зачиняте?
Такий зараз час не-певний! Треба стерегтись... А я оце поклалася спати i
навiть не повечеряла! - Хвеська при-крила рукою рота, бо тiльки-но вона
вила з крутiлем миску сиру з часником i запила до-брим кухликом варенухи. -
Лягла зразу спати, як тiльки темно стало... Бо менi щось голова бо-лiла, так
болiла! А щоб заснути, так я пiвчарочки наливочки випила i зразу заснула.
Отож я сплю, сплю, i сниться менi щось таке погане, страшне... Нiби вовки
вашу хату обступили i виють, виють! Прокинулась - коли бачу: у вас вiконце
свiтиться. Думаю: треба мою милу сусiдоньку, нашу бабусю, провiдати! А чи не
сталось там якось пригоди раптом?...
Старенька крекчучи пiдвелася i широко розставила руки. Бо Хвеська
нахабно впритул приступила. Тiльки що не штурхонула здоровенними цицьками
стареньку бабусю. I витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову
старо.
- Спасибi тобi, сусiдонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи
собi з Богом, су-сi-донь-ко! Iди додивляйся сни. Та нехай тобi добрi сни
насняться!
Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула
задоволено, крут-нулась i, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю
проскочила на сво подвiр'я.
Прожогом залiзла на пiл до коханця пiд теплу ковдру.
- У-ууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрiй мене, котику-мурчику
мiй ми-лень-кий!...
- Погрiю, погрiю! Ти дiло кажи!
- Та яке там дiло?! Я тобi вже казала: у старо лицедi заночували. А
як за ними кустодiя лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось i
шукали. Тiльки певно нiчого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на
долiвцi лежить, i з нього такою рiвненькою купою вивалились два меншi
козубки, якiсь дудки, ганчiрки чи онучi. I здоровенний моток лика.
- То вони личаки новi плетуть, як старi подеруться...
- Ото i все!... Ну, погрiй мене, котику-мурчику. Бо моя киця так
замерзла, так за-мерз-ла... От помацай - холодненька i сухенька, як у
дiвчинки... Ну помацай, котику мiй ми-лень-кий! Ну помацай!
- Отако вигадала! Що я - парубчак який, що куни ще не торкався? Ти
ото, Хвесько, як су-хе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери i
розчепiр, щоб ото менi черево тво не за-ва-жало! Чуш?!
Хоч мордатий не вже не довго i не глибоко човгав у Хвесьчинiй кунi,
невiрна молодиця на-стогналась i навищалась досхочу. А в кiнцi, просто
завивши по-собачому, намагалась вку--си-ти його за плече. За це одержала
доброго ляпаса. Вiд цього ляпасу застогнала, стру-си-лась у су-домах i з
солодкими сльозами опала на постiль.
Мордатий обтерся  сорочкою, кинувши:
- Ну й тече з тебе! Як iз телицi!
I поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик i пожадливо
ковтав кисляк, аж у горлi булькотiло. Перервався i спитав:
- Хвесько! Куди ти мо чоботи запхала? Долiвка, як крига! Ти що, раз на
тиждень пiч розпалюш?
- Котику мiй солоденький! Iди, я тобi нiжки зiгрiю, я тобi нiжки
поцiлую!
- Одчепись ти зi своми поцiлунками. Де мо чоботи?
- Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсiм забула, як тебе бачу - геть
все забуваю...
- Та не базiкай, кажи, що забула?
- Там на лавi ще лежала полотняна торба. Не старо. I ще червонi
чоботи... з пiд-кiв-ка-ми... i ще там була шапка-мазниця...
- Хвесько! Швидко розпалюй посвiт! Та швидко, швидко !
- Що трапилось, що таке?!
- Не репетуй!!! Менi зараз, зараз треба до цi старо шкапи
- Чого, для чого? Та що з не вiзьмеш?!
- Отi чоботи i шапку! Все сходиться - i червонi чоботи, i
шапка-мазниця. Вони були на тому палiвi, що панський лiс димом пустив!
- Та чобiтки наче дитячi... Який там палiй?
- Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хiба малий вогню не викреше? I червоного
пiвня йому легше пустити! Легше причатись, бо мале!
Вже не криючись, мордатий пройшов крiзь дiрку в парканi i штурхонув
старосвiтськi, обкованi фiгурними штабами, дверi. Але дверi не пiддалися.
Тодi вiн застукав кулаком по дзвiнкому дереву.
З-за дверей старечий голос, перериваючись, спитав:
- Хто там тиняться серед ночi? Га?
- Вiдчиняй, стара! Я стражник пана Мальхаревського. Ти переховуш
палiв i злодiв!
- Нi тебе, нi твого пана не знаю i знати не хочу! Iди геть! - Вже не
затинаючись вiд-по-вi-ли з-за дверей.
Мордатий спробував силою вiдчинити дверi. Але вони були добре
спрацьованi старими май-страми. Нiчого в нього не виходило. I скоро його
хмiльний запал перейшов у безладну лай-ку. А потiм вiн i взагалi
вiдступився, кинувши на прощання:
- Ну почекай, стара курво! Як зiйде сонце - по тебе прийдуть.
Мордатий вiдхилив плаху паркану i опинився на подвiр' Хвеськи.
Спочатку стара рибацька вдова почула, як вискнув  рябий собачка. Тут
вона вiдчинила дверi i побачила, що через перелаз переступа страннiй, не
тутешнiй чоловiк. Подорожнiй був у темнiй кире з вiдлогою, а на плечi
тягнув якiсь нiби шисти.
Вдова чомусь застигла i навiть дверi не закрила, нi ширше не вiдкрила.
Вiн сам ширше розчинив дверi i пройшов повз хазяйку через сiни до хати.
На образи перехрестився, та вiдлогу з голови не скинув.
- Ось хрест святий, моя матiнко, що не можу лиця показувати! -
Притишеним голосом ска-зав незваний гiсть. - Та вам краще мене не бачити. Бо
раптом знов до вас прискачуть, та й по-чнуть питати про мо прикмети. Час
такий непевний... Ще почнуть мордувати. А людське тiло слабе, може
пiддатись... Скажiть, моя матiнко, а вони про хлопчика питали? У чорнiй
маз-ницi iз червоною стрiчкою. I ще на ньому був пояс червоний вовняний
луцького вi-зе-рун-ку... Чого ви, моя матiнко, мовчите? Ви мене не бiйтеся!
- Добрий чоловiче, менi за себе не страшно. I так зажилася - вже нiкого
мох нема. Тiльки от я скажу, а раптом вiд того комусь бiда буде?
- Вони конокради й душогуби! I м вже амiнь сказано! От вони у вас
двiчi були. Пер-ший раз не довго. А другий раз вони у вас, моя матiнко,
обiдали...
- Обiдали? Та вони мене обдерли! I сало, i яйця, i хлiб i горщик кашi -
все потрiскали! Як сарана! Ще й гуску забрали та й подалися до вiйта
бражничати!
- Бачте, а от про гуску я й не знав... То що вони про хлопчика
говорили?
- Та що вони там про хлопчика говорили? А нiчого... Так, смiялись над
одним, що вiн того хлопчика палiм вважа. А вiн м казав, що його приятель
йому казав, що таки певно палiй - малий у червоних чоботях iз пiдкiвками, у
чорнiй мазницi iз червоним верхом... Та ще вiн м казав, що вiн того
хлопчика вловить! А вони йому казали, що пан х послав парубка i рабиню
ловити!... Ти б ото побачив, через яке ледащо такий соколик пропав! Якби
вона про-пала, то й не бiда. Але вона i його в могилу потягла! I таке воно
мале, чорне, та ще й у ла-сто-виннi. Тьху, та й годi!
- А звiдки ви знате, що вони обо в могилi?
- Та кому ж iще, як не менi знати?! Вони тiкали по рiчцi до Днiпра. Як
вони прокинулись i вийшли з хати, я не чула. Вони вийшли потайки i вiд мене,
i вiд хлопчика. Бо вiн до них як би прибився. А там, за горою зробилась в
Днiпрi опарина... Воно туман був, i гус-та опасть... Вони обо в опарину i
пiшли... Гайдуки тi менi показували зелене запинало. Довге i дороге. Воно за
край криги зачепилось. А хнiй отаман просто з конем звалився у во-ду.
Отамана вони врятували, а коня його пiд кригу затягло. Ми, рибалки, знамо,
що з Днiпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала
товстенна, то можна й не бе-регтись, бiгати, як по полю?! Еге, як би не так!
Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. "Баба-мама" говорила.
- А хлопчик не пiшов пiд кригу?
- Тю на тебе, чоловiче! Ну як ти не розумiш? Я ж тобi по-людськи кажу:
коли гайдуки повернулись до мене сушитись, один все поривався вловити
хлопчика. Бо хлопчик тодi тiкав вiд опарини, коли вони скакали до опарини. А
коли вони до мене хали сушитись, то хлопчик десь у кущах подiвся...
- А куди гайдуки збиралися далi? Не казали?
- Та я ж тобi казала, що вкрали в мене гуску i подалися пиячити до
вiйта.
- Не плачте, матiнко. Ось вам грошi... Та я вас знов питаю не про
вiйта, а куди збирались гайдуки?
- Не знаю... Та певно, що назад до свого пана, щоб похвалитись, що
втiкачiв пiд кригу загнали... А грошi тво, чоловiче добрий, я не вiзьму, бо
я тебе не знаю. I не знаю, чи такi великi грошi чистi?
- З мох рук вони чистi. А до мене - не знаю. На грошах завжди  кров.
- Я не про те, чоловiче. Я про те, чи вони не чортовi?
- Не чортовi. Ви, матiнко, на них купiть собi гуску. А ще замовте
службу по парубковi i рабинi.
- Тю на тебе, чоловiче! Та вона ж погансько вiри! Ти що - нехрещений
чи ретик?! Га?
- А часом вiн вам не казав, що вона хоче хреститись?
- Та казав... I вона казала. Вона й "Отче наш", як всi вечеряли, не
збиваючись, сама проказала... А до чого це ти?
- От i замовте службу по утоплених... А менi оце скажiть: чи на рiчцi
де  опарини?
На рiчечцi нема опарин. Але трясовина там навiть у лютi морози не
застига... Хочеш подивитись на опарину?.. Страшна опарина. За один день
двойко забрала... I коня затягло пiд кригу... Течiя там!... Думаш знайти
хлопчика?.. Хто ти йому будеш?
- Батько!
- Схоже. Щось у ньому таке затяте, як i в тобi. Вiн щось говорив наче,
що батько йому наказав iти до Кива, якщо вiн не повернеться на...
- Покрову...
- Точно, що малий такий навiжений, як i ти! Ну хто при здоровому глуздi
серед зими одну дитину жене до Кива? Та ще в наш час?! А воно таке мале, а
таке запекле, що й пiшло!.. Ну, обо рябо - що син, що татко! Ага... Ти,
якщо хочеш його наздогнати, якщо вiн не замерз десь у яру, то йди шукай його
слiди отам о на кручах... Цi, як вертали до мене сушити отамана хнього,
слiди хлопчика загубили пiд вербами...
- I ви, моя матiнко, це все пам'ятате ?
- Як треба, то все згадаю! Ще не здитинiла!
- Тодi треба, моя матiнко, щоб ви пригадали, а чи не збирались вони
куди далi пiсля вiйта?...
- Щось говорили, що треба в садибу панську сповiстити про втiкачiв i на
ярмарок заскочити. Грiх, казали, ярмарок проминути...
- Де на ярмарок найкращий шлях?
- Тiльки один  подом. Бо горбами зараз далеко не зайдеш. Отам о, через
рiчечку, за гру-дами сходяться Три Яри. Ти х одразу пiзнаш. Через середнiй
яр якраз вийдеш на яр-мар-ко-вий шлях... Ага, i ще от що пригадала: той
говорив, що на ярмарок приде якийсь Сметана на новiм кониковi. Всi вони
говорили, що коник добрий пробiяка.
- Яко мастi - не згадували?
- А як же! Половий коник пiд турецьким сiдлом.
Чоловiк замовчав. Здавалось, що вiн навiть не диха.
Стара теж застигла i мовчала.
Мовчанка тяглася неймовiрно довго.
Нарештi, чоловiк пiд кирею глибоко вдихнув повiтря i голосно видихнув.
- Пригадайте, - прохрипiв спраглими вустами, - моя матiнко, а чи не
говорили вони - чого цей Сметана так на ярмарок поспiша? Цього коня
продавати? Чи ще чого?
- Та нi, всi смiялись, що вiн до якось шинкарки на зальоти.
- Що за шинкарка? Вдовиця?
- Та нi! Говорили тiльки, що в не чоловiк - дурень, та двi гарнi
дочки.
- До тако старо полюбовницi? Щось воно не того...
- А я хiба знаю?..
Чоловiк помовчав, а потiм, вирiвнявши i дихання, i голос, проказав:
- Матiнко моя! У вас на комiрних дверях добра сiтка висить. I кармачок
теж. Позичте, якщо ваша ласка...
- Бери!... Ти його зарiжеш, чи задушиш, чи цуркуватимеш?
- Я його на кармак вловлю i на кукан насилю.
- А сiтка?
- А сiтка на панських псiв... Ось що, моя матiнко, раптом сiтка
порветься, чи кармак лусне, i я не зможу позичене повернути - то ось вам
застава!
I чоловiк дзвiнко припечатав на кришку дiжки з квасом цiлий
йохимсталяр...
Стара не утрималась i зi шпарки дверей стежила, як раптовий гiсть iде
вниз по гли-бо-ко-му снiгу помiж яблунями. Скинув з плеча тi довгi сво чи
шисти, чи довгi дощечки. Поклав на снiг. Щось, нахилившись, робив iз ними.
Нараз випростався трохи, нахилившись нiби впе-ред, змахнув i вдарив тонкими
шистами у снiг. I зразу посунувся з мiсця i отак о, на-пiв-зi-гнув-шись,
полетiв униз, петляючи межи заснiженими яблуньками та вишеньками.
А ще кiлька тижнiв по тих вiдвiдинах садиби рибацько вдови рябий песик
не хотiв за-хо-дити до хати. Якщо стара вдова брала його за обручку i тягла
до хати, вiн скавулiв, оги-нав-ся, i, зрештою, вирвавшись, тiкав кудись пiд
розсохлого старого човна.
Потiм песик все ж заспоковся i забiгав до хати. Але завжди обминав те
мiсце, де стояв чоловiк у кире з вiдлогою.
Споглядаючи таку чудасiю, рибацька вдова хрестилась. I йшла помацати в
закапелку комина, а чи не щез раптом той здоровенний срiбний таляр, як ото
вмить i назавжди щез iз хати страннiй. Але таляр ваговито лежав на мiсцi.
А на першу монету, як i загадав страннiй, вона собi аж п'ятеро гусей
купила i молитву за-мовила за упокiй душi закоханих утопленикiв.
Чоловiк у кире, з пiдiткнутими полами, плавно скотився з горба на
рiчище.
Широко човгав лижами по твердому злежалому снiгу. Пробiг може сотнi
пiвтори са-же-нiв, як став i плавно, нiби послизгом, пiдплив до кущiв осоки.
За осокою у просвiтi мiж товстенними вербами пообiдн сонце золотило
злежалий снiг на схилi високо груди. I синiми тiнями чiтко малювало слiди
аж до буйних заростей реп'яхiв на самiсiнькому версi.
Мандрiвець нахилився, вiдв'язав лижi. Потiм i лижi, i палицi нiжно
обгорнув накидною сiткою з безлiччю глиняних грузилець, а тодi туго стягнув
плетеною шовковою шворкою. I все закинув за спину, як ото мушкета чи
карабiна.
Коли чоловiк пiдступив до початку слiдiв всякi сумнiви в нього пропали
- чоботи були не-величкi, як ото на пiдлiтка. У кiлькох мiсцях, де снiг не
обсипався, добре вiдрiзнявся вiд-би-ток пiдкiвок. Пiдкiвки були i на
каблуках, i на носках.
"По таких карбах i панський лакиза слiд пожене! Ах ти ж матерi його
ковiнька!" - за-кляв шукач i подерся вгору по крутому схилу. Кiлька разiв
вiн зависав на одних руках, вче-пив-шись за кущi. Вже перед самiсiньким
верхом покотився вниз. Але затримався i рачки ви-повз нагору.
По слiдах спочатку поспiшив до урвища, що нависло над опариною. Та на
пiвдорозi до ур-вища побачив за кущами реп'яхiв, що тi ж самi слiди iдуть
назад вiд прiрви. Тiльки трохи ниж-че по схилу на Пiвнiч.
I вiн, не гаючи часу, пiшов по тих слiдах вiд Днiпра.
В якомусь бляклому небi сонце невпинно спускалось до обрiю.
"Треба швидше до тих Трьох Ярiв дiстатись!"
Знову став на лижi i широкими розтяжистими кроками, щосили штовхаючись
па-ли-ця-ми, побiг гребенем високого груда.
Здоровеннi згра щиглiв, чижiв i чечiток, наляканi бiгом людини, iз
голосним криком пурхали з поживних реп'яхiв.
I спалахували в променях передзахiдного сонця сотнями червоних, жовтих,
рожевих i бiлих самоцвiтiв.
На рiвному i на невисоких пагорбах подорожнiй був добрим лижварем.
Та при крутому спуску з гори на шлях не втримався на ногах i впав з
усього розгону.
Далi вiн не став спускатись на лижах. Одну лижу, що лишилась на нозi,
зняв. А до друго пробився, кульгаючи i борсаючись у глибоких кучугурах.