Марина и Сергей Дяченко. Мідний король

   Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.
   – Охороня-ати! – верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.
   Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.
   Попереду три дні й три ночі.

* * *

   Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:
   – Звелено взяти живим.
   – Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.
   – Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
   – Мені самому життя миле!
   – Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?
   – Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.
   Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.
   – Вийдеш – не зачепимо.
   Розвіяр мовчав.
   – Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
   – Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.
   – Ах, то ти так…
   Зробилося тихо.
   – Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.
   Начальник варти вилаявся.
   – Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.
   – Вистрілите.
   – То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
   – Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?
   Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.
   Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.
   – Поряд, – сказав Розвіяр личинці.
   Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.
   – Гаразд, ведіть.
   І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.

* * *

   Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.
   Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».
   – Стій.
   Розвіяр зупинився.
   Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.
   – Веліли впустити. Самого. З тварюкою.
   – Як?! Та бути такого…
   – Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!
   І обернувся до Розвіяра:
   – Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!
   Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

* * *

   Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.
   Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.
   Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.
   Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.
   – Ти хочеш пити?
   Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.
   – Пий, – рука з перснем указала на воду.
   Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.
   – Навіщо ти розбив шкаралупу?
   Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.
   – Вони б мене вбили.
   – А тепер – ти думаєш вижити?
   Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.
   Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.
   – Хочеш убити мене?
   Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.
   – Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.
   – Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?
   Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.
   – Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.
   – Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.
   – Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.
   – Накажи.
   Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, – це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.
   Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:
   – Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.
   – Ти насправді небезпечний, – сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.
   Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.
   – У воду, – сказав він личинці.
   І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.
   Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло – і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.
   – Варта, – не піднімаючи голосу, сказав володар.
   Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.
   – До ями, – сказав володар.

* * *

   Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.
   Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок – і приліплена до її краю маленька свічка.
   Свічка! Справжній восковий недопалок! Розвіяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потім, подвоївши зусилля, узявся нишпорити по камері – і знайшов стінну нішу, а в ній – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.
   Він довго порався, крешучи вогонь. Він був упав у відчай, але не здався, і кінець кінцем свічка загорілась. Розвіяр спершу замружився, а потім, коли звикли очі – побачив підлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стінну нішу й самі стіни з відбитками величезних зубів – темницю прогризали в камені скельні черв’яки.
   Йому зробилося страшно – не від того, що він бачив. Він злякався, що свічка догорить і знову доведеться лишитися в мороку.
   Він згадав про Східну темницю, як про покинуту домівку – там просторо й видно зірки, там вода й м’який мох. І там є «завтра», і «післязавтра», і «за тиждень»; тут, у ямі, вічно тягнеться ніч.
   Вогник свічки складався, виявляється, з кількох частин: темний у центрі, яскравий на верхівці й по краях. Він був головним багатством, що лишилося ще в Розвіяра. Його єдиним багатством і надією.
   Хороший віск спливав повільно: Розвіяр згадав маяк, де було світло вдень і вночі. Згадав стогін полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пінний слід за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотів відпускати його на «Лусці» і все-таки відпустив.
   Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вінчиком. «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую. Мідний королю, Мідний королю…»
   Розвіярова тінь лежала на стіні – чорна, страшна. А якщо цього разу подіє?! Адже немає іншої надії, тільки на Мідного короля. Візьми, що ціную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!
   Тремтливою рукою Розвіяр повторив рух, якого навчив його колись старий.
   – Мідний королю… Мідний королю!
   Він затнувся, опанував себе і продовжив:
   – Візьми, що ціную! Подай, що потребую!
   Свічка зникла без звуку. Без сліду.
   Знову зробилося темно.

* * *

   Уранці його привели до володаря. Той сидів у кріслі на широкому напівкруглому балконі, а поряд стояла на триногій підставці велика далекоглядна труба. Розвіяр колись бачив схожу в руках капітана «Крилами». Щоправда, капітанська була менша.
   Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сіточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокійне. З балкона на три сторони відкривались навколишні скелі: через гострий контраст світла й тіні в їхніх обрисах увижалися скривлені, люті обличчя. Профіль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гір.
   Знизу, з ущелини, ледь чутно долинав шум води. Цей шум супроводжував Розвіяра всю ніч. Слухаючи придушений стінами рокіт, потріскування напівостиглого каміння, шелест вітру в продиховинах, він то метався по камінному мішку, то валився без сил на солому.
   Йому здавалося, що стіни в темноті стискаються і стеля нижчає. Він зусиллям волі гамував паніку, і тоді стіни, невидимі, зникали зовсім і Розвіяр опинявся сам посеред величезного темного світу. Ще вчора він був ручною твариною, в’ючаком, тяглом, як-от пацюк у барабані. Він був твариною, світ перед його очима плив, невиразний і каламутний, а сьогодні, тепер, немовби спала полуда. Немов очистили від багна й тванюки жовтий кістяний клинок.
   Уявити тільки – він сам спрямував личинку до води! Адже міг захопити володаря і, загрожуючи його життю, диктувати свої вимоги! Як же можна було програти, маючи в руках могутню зброю?!
   У темряві він налетів на камінну плиту і забив великого пальця на правій нозі. Біль несподівано допоміг заспокоїтись. Розвіяр вирішив, що нічого ще не скінчено, завтра його поведуть на страту або ще куди-небудь поведуть, і тоді він устигне зробити хоч що-небудь: вирватись, або захопити заручника, або, у найгіршому разі, зістрибнути зі скелі, прихопивши з собою катів. Його жахала єдина думка: нікуди не поведуть, кинуть тут без їжі й води, у тиші, темряві – помирати.
   Мідний королю, Мідний королю… Він знов ошукав Розвіяра, не подав того, що потрібно, – хоч Розвіяр і віддав йому найдорожчу річ. Замість свободи прийшли розчарування й злість, і шалена жага діяти – чим це допоможе бранцю в камінному мішку?!
   Над ранок він майже заспокоївся. Лежав тихо, уп’явшись у морок, і думав про звіруїнів – хто вони, звідки вони взялись і навіщо. Думав про володаря – скільки волі та часу, скільки грошей та влади знадобилося, щоб видовбати – вигризти – в скелі його замок. Про сліди зубів скельних черв’яків. Про магію; чи був магом старий Маяк? Навряд щоб. Чи може сам володар виявитись магом? Цілком можливо, це багато що пояснило б. Чим він платить своїм людям? Звідки приходять продуктові каравани? Як далеко звідси до кордонів Імперії, і чи витримає замок проти атаки з повітря? І чи можна його здолати, а якщо можна, то як?
   Він навіть заснув – за кілька хвилин до того, як по нього прийшли. І ось тепер стояв на напівкруглому балконі, боячись повірити цій удачі. Володар відпустив варту, вони зостались удвох, і руки в Розвіяра вільні, а володар не дивиться на нього. Сидить, уторопивши очі на гори, немов забувши про бранця…
   – Не здумай стрибати на мене. Помреш тяжко.
   Розвіяр ледь здригнувся. Щоб перевершити цю людину, щоб захопити його розполохом, знадобиться вся Розвіярова воля та хитрість.
   І він примусив себе розслабити аж до тремтіння напружені м’язи.
   – Учора ти не був таким лютим, – сказав володар. – Тобі було досить самого життя, навіть не свободи. Тепер ти передумав?
   – Ні.
   – Дуже добре. Скажи: звідки ти знаєш про личинок вогнянки? Звідки ти знаєш, якщо навіть серед моїх людей з цією таємницею звірені тільки найнадійніші?
   Розвіяр уривано зітхнув.
   – І не думай брехати, – уривчасто кинув володар. – Раби шепотілись у темниці? Чи наглядачі?
   – «Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на свободу, і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням, – вимовив Розвіяр. – Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як вийдуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине…»
   Неуважний володарів погляд зібрався в точку, як світло в скляній лінзі. Розвіяр дивився йому в очі, стараючись не кліпати.
   – «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей», – сказав володар із дивним притиском. – Ти умієш читати?
   – Я переписувач книг… був.
   – Цікаво. – Володар сів рівніше, сплів на коліні довгі жовтуваті пальці. – Ось користь освіти… Як сталося, що ти перестав бути переписувачем?
   – Я з дитинства був рабом в одного письменного пана на ім’я Агль. Він вирішив заробити переписуванням у Мірте…
   Розвіяр говорив, долаючи хрипоту. Болюче відкашлювався й продовжував розповідати. Володар слухав, очі його горіли все яскравіше, шрам поперек губів ставав темнішим і помітнішим.
   – Ти гекса?
   – Наполовину… Так кажуть.
   – Та й дурень був твій колишній хазяїн… Кажи далі.
   Розвіяр розповів усе не ховаючись. Не згадав тільки про замовляння, якого навчив його старий на острові під маяком.
   Володар довго мовчав. Тінь, що прикривала балкон, відсунулась, на поруччя впав промінь, і воно зайнялося – мідяне, до блиску відполіроване, кругле поруччя.
   – Тобі коли-небудь давали «солодкого молока»?
   Розвіяр здригнувся. Питання поставлено побіжно, немов мимохідь, але думка про «солодке молоко» була куди огидніша, аніж найжорстокіший смертний вирок.
   – Це вихід для тебе, – сказав володар з несподіваною м’якістю. – Після того, що ти скоїв… Адже в замку не сліпці. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як мені бути з моїми людьми, які бачили, як ти командував личинкою?
   – Ні. Я не хотів. Я…
   – Доведеться потроїти охорону великої печі, – немов міркуючи, продовжував володар. – У мене багато їх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звіруїни чи інші вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довірити ці яйця рабам-носильникам? Чи вартівникам, що стали на службу за гроші?
   – У мене не було іншого виходу!
   – Був. Мовчки померти, як учинив би на твоєму місці будь-який інший раб, не такий освічений… не такий кмітливий. Правильно було б улаштувати публічну страту… на науку. Але я обіцяв тобі життя, і я додержу слова. Ти вип’єш «солодкого молока» і поїдеш у Фер, де тебе заново продадуть.
   Розвіяр кинувся не роздумуючи.
   Між ним і володарем було п’ять кроків. Розвіяр стрибнув і схибив, спіткнувся об виставлену ногу, утратив рівновагу, його жбурнули до поруччя. Мідь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холодні пальці здушили горло. Смикаючись і хриплячи, Розвіяр устиг побачити, як володар притримує вільною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.
   – Я казав тобі, що помреш тяжко?
   Розвіяр спробував перевалитись через поруччя. Він задумав це з самого початку й хотів потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлі стислась міцніше.
   Тупіт варти, тривожний, старанний, увірвався на балкон і змовк. Мабуть, володар жестом велів охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, віддаляючись.
   – Згоден, – крізь зуби видихнув Розвіяр.
   Володар відкинув його від загорожі – углиб балкона, в тінь. Задихаючись, Розвіяр відповз до стіни, увитої плющем.
   – Тобі дорога твоя пам’ять? Ти цінуєш спогади дорожче за життя?
   У голосі володаря була цікавість.
   – Тобі хочеться вічно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчірку? А може, ти помреш заради спогадів про рабський ринок?
   – І це теж, – сказав Розвіяр.
   І згадав – на мить – далеке, піднесене над морем місто Мірте.

Розділ третій

   Він згадував його не раз, коли треба було зібратися, забути про біль і втому, повторити ще раз, без зупинок, складну серію ударів, блоків, переворотів. Коли м’язи дерев’яніли, а зв’язки готові були розірватись, і від спраги вилізав язик, а сотник Бран, сволота, не дозволяв пити, «поки не накинеш іще три кола».
   Розвіяр давно не був хлопчиком-переписувачем; за короткого ще життя йому доводилося веслувати на «Лусці», тягати мішки та каміння, бігати вгору-вниз по крутих схилах, крутити коловорот і ходити в колесі – але сотник Бран уважав його «шмаркачем» і ганяв, як їздового пацюка. Розвіяр томився страшенно; падаючи на матрац, засинав ще в повітрі й майже не згадував ні дім, ні ліс, ні білок, що біжать по обніжку.
   Ніс йому зламали в навчальному бою, за місяць по зарахуванні до молодшої десятки. Він довго ходив у синцях, з підбитими по черзі очима, а потім – пізньої осені – у сутичці без зброї поклав Кривулю, найсильнішого і найдосвідченішого серед щойно зарахованих. Тоді сотник Бран, не кажучи ні слова, перевів Розвіяра з молодшої десятки в дійсну варту.
   Усі знали, що Розвіяр колишній раб, але згадувати про це було не заведено. Уважалося, що новим вартівником опікується володар; сам Розвіяр боявся в це вірити. Це диво, що володар велів прийняти його в молодшу десятку замість того, щоб віддати катові… Але опіка?!
   Відтоді Розвіяр бачив володаря тільки один раз. Просто з вечірнього вишику його, уже дійсного вартівника, викликали нагору; володар сидів у кабінеті, тій самій кімнаті, де утопилась колись личинка вогнянки. Так само віддзеркалювалися свічки на поверхні водойми в центрі кімнати. Так само недвижно сидів у кріслі чоловік зі шрамом поперек губів.
   – Перепиши мені книгу, – сказав володар.
   Розвіяру принесли оправу з чистими сторінками, дві великі свічки, каламар і набір ситушачих пер. Він ніяково усівся за письмовий стіл, узяв перо – і раптом злякався, що забув писати, що рука, натруджена й тверда, як дерево, не зможе вивести ні знака.
   Володар спостерігав за ним. Гамуючи страх, Розвіяр розгорнув книгу, яку належало переписати.
   З перших же рядків йому забило дух. Це був трактат ученого, що жив в Імперії – про магів, їхню могутність і звідки вони беруться. Напевно, дуже цінна, рідкісна, а може, й заборонена для читання усім, окрім імператорських мудреців. Можливо, викрадена зі сховища. Хай там як – така книга коштує дорожче, ніж десяток молодих рабів…
   Розвіяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрішнім зором так само виразно, неначебто він бачив їх очима. Його здібність не покинула його, не забулась, і Розвіяр зазнав у цю мить такої радості, немов зустрів давнього друга.
   Він почав переносити побачене на папір – спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певніше. «У палаці, й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі – усюди, де є камін або піч, може з’явитись на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей світ те, чого перше не було…»
   – Цікаво, – сказав володар, що не знати як опинився в Розвіяра поза спиною. – Якби не інший папір, не свіже чорнило… Твою копію можна видати за оригінал, маленький гекса.
   Розвіяр не відповів, занурений у роботу. Володар скоро пішов; Розвіяр сидів сам у великому кабінеті і при світлі двох свічок переписував книгу про магів, їхні звичаї та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на імператорські гроші, і як вони вистежують бунтівників за самими тільки замірами, і про персні з кольоровими камінцями, які вони носять на руці, і про те, як їм улягають громи, і про багато іншого.
   До ранку він закінчив. Передав книгу особистому слузі володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму і потрапив просто на ранковий вишик, а сотникові Брану начхати було, хто спав уночі і хто не спав. Управляючись із клинком, зі щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвіяр думав про магів, яким не потрібна військова премудрість, які й без зброї непереможні…
   Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зі схваленням.

* * *

   Минула осінь, потім зима. Верхівки гір побіліли. Молоді вартівники катались по крижаних жолобах на щитах – ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував ці забави, тому що «без небезпеки не буває звитяги».
   Розвіяр піднімався вище за всіх – так, що стискало груди, – і летів, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безсніжні камені. Вітер хльоскав по обличчю, немов хотів зірвати його й віднести, як шапку. Очі горіли, сльози зривалися зі щік і летіли назад, перетворюючись на сніжинки, і на вечірньому вишику сотник Бран незадоволено питав:
   – Знову заплаканий, мов баба?
   Він навчав Розвіяра стріляти з лука й арбалета, хоча тому більше подобалися двобої.
   – Ти стрілець, а не мечоносець, – повчально казав Бран. – Руки міцні, хороший зір. – Учися, поганцю, шкуру здеру і на бубон натягну!
   Але майже ніколи не бив.
   Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорів. Прохідною залишилась єдина дорога, що простягається вздовж ущелини, по ній у замок доправляли харчі та паливо з сусідніх селищ. В усьому замку топилися пічки, гаряче повітря здіймалося крізь круглі отвори в підлозі й тремтіло, змішуючись із холодними струменями. Найбільша пічка горіла не загасаючи у другому ярусі замку, зігріваючи покої володаря, і топили її не раби і не слуги, а вартівники з перевірених у ділі.
   Розвіяр знав про цю піч, напевно, більше за інших у казармі. Там, у вічках залізної сіті, грілися яйця вогнянки – їх було не менш як тисяча. Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розіб’є їх, Розвіяр намагався не думати.
   Зате інші думки цілком переймали його. Інший клопіт, спершу зачепивши тільки краєчком, раптом накинувся й заступив йому світ, і, піднімаючись вище за всіх, злітаючи на щиті по крижаних і снігових язиках, Розвіяр козирився, викликаючи долю на прю.
   Долю на ім’я Джаль.

* * *

   Їх привозили з довколишніх сіл, іноді з порту Фер. Деякі були рабинями, інші – ні. Вони прислуговували, прибирали, рукодільничали в замку – усі молоді й міцні, з білими зубами, з волоссям, заплетеним у коси. Ночами їм ставилося за обов’язок удовольняти вартівників, тому що в одружених родини були далеко, а решта з варти страждали від самотності.
   Джаль потрапила до замку восени, коли Розвіяр був ще в молодшій десятці й думати не міг про те, щоб направитися після зміни «до пташечок». Утім, під проводом у сотника Брана, з його наміром перетворити «шмаркача» на людину, у Розвіяра й думки про жінок не було. Джаль тим часом прижилася в замку, почала всміхатись, і якось Розвіяр побачив, як вона запалює світильники, ідучи вздовж галереї.
   Вона піднімалася навшпиньки, доливала олії до каганця, підносила свічку. Її обличчя освітлювалося, широкі рукави відкривалися до плечей, оголюючи руки. Джаль кивала, наче задоволена зробленою справою, і йшла до наступного світильника, і на ходу – так здалося Розвіяру – танцювала.
   Відтоді він шукав її всюди. Він вистежував її в замку, коли вона мела підлогу, або носила дрова, або вигрібала попіл із пічок. Спершу спостерігав на віддалі, потім перестав ховатись, потім підійшов. Хотів заговорити: спитати, хто й звідки, чи є родичі, і чи бачила вона море. Замість цього взяв за плечі, розвернув до себе і поцілував; Джаль не сміла пручатись, але застигла, як дерев’яна, притиснувши до грудей мітлу з жорсткого пташиного пір’я.
   З цього дня Розвіяр занедужав. Думка про те, що кожної ночі – або майже кожної – хтось із його ж товаришів, вартівників, привласнює собі її губи, руки, покірливе тіло, била йому в обличчя, немов холодний вітер, і сльози текли не знати від чого – од вітру чи від болю. З нього посміювалися, кликали з собою до «птахівні» – так називалася жіноча половина, де в маленьких комірках без вікон тулилися служниці й рукодільниці, причому двері всіх кімнат виходили на один довгий балкон, де гніздилося чимало чиркунів. Він відмовлявся, згадуючи всі лайки, які знав, і ще ті, що прочитав колись на стінах Східної темниці. Він обливався крижаною водою, залізаючи під струмені наполовину замерзлого водоспаду. Його особливо дратувала стрільба з лука й арбалета – хотілось рухатись, а не цілитись, розрубувати, а не чекати своєї черги.