Страница:
– Тридцять монет?! А щоб тобі застрягти у Шуу в дупі! Язик свій безсоромний сховай, нікому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштує перевіз!
Візник надувся:
– А вечірня пора?! А ніч біля порога?
Розвіяр усміхнувся краєчками губ:
– Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну – і повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий тунель із сірого блискучого каменю. Розвіяру знову зробилось недобре: стіни душили. Міцніла вагота невидимої брили, навислої над головою.
Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.
– Пішли! Пішли!
Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.
– А якщо нам назустріч ось так хтось жене? – спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.
– Зіткнемося, – похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: – А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді – звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!
Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, наче заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно далекі вітрила.
– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.
– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
– Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
– Де Арві та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо в животі. Невже він усе життя мучитиметься, опинившись у тісних стінах?
У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімався золотий поріст.
У Розвіяра впало серце. Бібліотекар був уродженцем Мірте, Золотим, і перед його обличчям Розвіяр на мить відчув себе непотребом – як тоді на кораблі, за хвилю до падіння у воду.
Скептично підібравши губи, Золотий вивчав його вірчу грамоту; Розвіяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвіяра перебувати тут потверджено, і Золотий мішок, надутий свідомістю власної важливості, не може прогнати його тільки тому, що Розвіяр – гекса.
Бібліотекар відклав папір. Його світло-карі, дуже пильні очі втупились у відвідувача люто й весело.
– Отже, такий собі Розвіяр, – співучо протягнув Золотий, не ховаючи насмішки. – Заборонених предметів нема?
– Їдло не заборонено? – Розвіяр бухнув свою сумку на стіл перед бібліотекарем. – Чорнило? Пера?
– Відповідаємо питанням на питання, – Золотий примружився, його карі очі налились медом. – Чорнило й пера я тобі дам свої, це полиш. А їдло показуй.
Уміст сумки знову витягнено й переглянуто. Бібліотекар наспівував під ніс, уважно роздивляючись головку сиру, що її молодший інтендант Шлоп купив на базарі за дуже вигідною ціною.
– Сир з’їси першим, він зацвіте за кілька годин. У кімнаті для переписувачів є відхоже місце, точніше кажучи, відро, так що…
Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.
– З кімнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозуміло?
– А якщо пожежа?
– Тоді гори, – бібліотекар безтурботно всміхався. – Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»
– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», – продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».
Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.
– А знаєш, – сказав, подумавши, – твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.
– Вогкість, – сказав бібліотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, підступають ґрунтові води… Вогкість, пліснява, і ось уже те, що ми цінуємо, перетворюється на порох… Це степові павуки Ча, я привіз їх із Камінної Стрілки, тамтешні жителі носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирає вологу, Резві. Коли в тебе буде своя бібліотека – згадай про це.
– У мене?! – Розвіяр спіткнувся.
– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу їм живу рибу, потім довго вимітаю луску… Риба в книгосховищі, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резві, я не можу згодовувати їм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я виріс у Мірте, там у нас не заведено вбивати навіть пацюків.
Розвіяр зупинився. Підняв очі. З високих вікон, закритих решітками, лилося приглушене денне світло.
– Навіть пацюків?
– Так. Що з тобою?
– А гекса?
Бібліотекар підрізав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Підійшов ближче. Золотий був на півголови вищий за свого гостя, хоча серед замкової варти Розвіяр уважався «довготелесим».
– А що ти знаєш про гекса, Резві-арр?
– Називай мене моїм ім’ям, – відповів розсерджений Розвіяр. – А не прізвиськом, що сам і вигадав.
– Зрозуміло. – Золотий кивнув. – Ти нічого не знаєш про гекса. Ти взагалі нічого не знаєш про світ, тільки пам’ятаєш напам’ять записані кимось рядки.
І, повернувшись, він пішов уперед, підсідаючи під сірі полотнища, іноді підрізаючи напнуті нитки, маневруючи серед повитих сіткою стелажів. Розвіяр, стиснувши зуби, пішов слідом за ним. Усередині не залишилося ні свободи, ні навіть спокою: йому слід було знати зарані, що бібліотекар у Фер – Золотий, тоді він підготувався б і не втратив самовладання.
Щоб повернути душевну рівновагу, Розвіяр згадав свій ліс. Замість сивих полотнищ павутиння – зелені ліани й коричневі стовбури, мох, трава, озера й світлячки…
– Підійди сюди, – покликав його бібліотекар.
Розвіяр глибоко зітхнув; цей Золотий не має над ним влади, Розвіяр не раб його і не підлеглий, хай каже, що хоче.
– Поглянь, – бібліотекар провів ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рвані краї, відкрилася чарункова полиця, у кожній чарунці лежав сувій, схожий на товсту шкіряну трубку. – Це сувої з людської шкіри. Дуже цінні, кожен у єдиному примірнику…
– Зі шкіри людей?!
– Так. – Очі Золотого знов поміняли колір, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть свої книжки на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але й, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні і не соромляться проливати сльози над зів’ялою квіткою.
Розвіяр підійшов ближче. Сувої були великі й маленькі, світліші й темніші, кожен перев’язаний стрічкою з вицвілого шовку.
– Дозволь мені…
Слова вирвалися самі. Розвіяр уявив, як розгортатиме сувій «зі шкіри ворога», і затнувся.
– У мене є робота, – сказав він глухо. – Я прийшов сюди у справі.
– Так, – бібліотекар кивнув. – До речі… Наступного разу, коли ти не працюватимеш, коли тобі знадобляться гроші – приходь знову. Хазяїн цього багатства, чудовий пан на ім’я Ніготь, не протестуватиме, якщо хто-небудь перепише книги гекса на більш звичний нам папір. Їх можна буде продати знавцям, ці книжки: окрім віршів, там є рецепти страв із людського м’яса.
– Я зрозумів, – сказав Розвіяр. – Але я більше не переписувач. Я вартівник у замку мого володаря, і тобі доведеться шукати кого-небудь іншого… щоб заслужити хвалу работоргівця Нігтя, якому ти служиш, Золотий!
І вигукнувши останні слова, він одвернувся від полиці з сувоями. Над головою зашурхотіло; величезна тінь на мить затьмарила світло, заколихались полотнища павутиння.
– Зіпсуєш папір – нового не дам.
– Не зіпсую.
– Хоч крапля попаде на сторінку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не переді мною – перед Нігтем, він людина проста, але винахідлива в справі смертовбивства.
Розвіяр зручніше всівся на скрипучому стільці. Підняв очі на Золотого:
– Ти мені дозволиш працювати, нарешті?
– Працюй, – бібліотекар доброзичливо кивнув. – Одна свіча горить чотири години. Шість свічок – доба. Гляди за часом, переписувачу.
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Розвіяр лишився сам. Кілька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тісного приміщення.
Звідки страх? Адже тижнями він жив у трюмі, траплялося, сидів у темниці, і боявся будь-чого – але тільки не замкненого простору!
Книга «Хроніки звіруїнів» лежала перед ним, «стиснувши сторінки, мов щелепи». Розвіяр глибоко зітхнув – і розгорнув її.
Карта! Якнайдокладніша карта з безліччю ліній, значків, надписів. Її малювали щонайменше десятком пер різної товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному світлі єдиної свічки Розвіяр роздивлявся цю карту, що розляглася на цілу книжкову розгортку, і йому ворушилося волосся на голові.
У замку, коли володар відправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим і звичним: «Мені потрібна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення…»
Кожна рисочка має значення. Розвіяр згадав молодого звіруїна, якого відпустив, хоч мав убити.
За право скопіювати цю книгу володар віддав вітрильник. Її вкрадено з імперського сховища, і вона належить работоргівцю Нігтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, і якщо в ній є карта – Розвіяр перемалює карту!
Він узявся перебирати інструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, і Розвіяр здригнувся від клацання. Він занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальці набули сили, утративши частину звичної спритності, – але вправність повернеться. Варто тільки почати.
Він приготував інструменти, усівся зручніше, розгорнув чисту оправу – і занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.
«Мати народжує, за традицією, чотирьох дітей: двох майбутніх матерів, одного вершника й одного раба. Кожен вершник має дві дружини, і вони належать також рабу, його брату. Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості».
У людини, що написала книгу, був твердий, крупний, але дуже своєрідний почерк. Розвіяр скоро до нього звик і перестав помічати дивноту в каліграфії. Перераховувалися клани, тяглись і перехрещувались генеалогічні гілки, Розвіяр подеколи не розумів, про що пише, – просто хапав рядки очима й отерплою рукою переносив на чистий аркуш. Він квапився: там, де мала знаходитися карта, що починала книгу, все ще було порожнє місце. Хвилюючись, що не вистачить часу, Розвіяр пропустив її, вирішивши лишити наостанок.
Він записав переказ про богиню Воф, яка стала матір’ю першого нагора, завагітнівши від великого водоспаду в горах. Богиня була чотиринога, з гнучким хвостом і великими грудьми, і Розвіяр вирішив був, що ось вона, розгадка, чому в тих самих матерів народжуються й двоногі немовлята, і напівлюди на чотирьох лапах. Але через сторінку він надибав переказ про іншу богиню, тілом схожу на людську жінку, але з головою змії, і вона теж народила першого нагора, завагітнівши від живої скелі. Цих богів та богинь було декілька сотень, від них вели свій родовід різні клани, і Розвіяр працював, не підіймаючи голови, поки свічка не зашипіла, догоряючи. Тоді він квапливо запалив од недогарка нову свічу і, не помічаючи болю в спині, продовжив зачерпувати рядки очима – і виливати їх із кінчика пера.
Він переписував довгі списки імен і думав про автора цієї книги. Той не був звіруїном, згадував Імператора й Шуу, а значить, походив з Імперії. Володар сказав – «імперський землемір»; карта, поміщена на початку книжки, була гордістю автора, він раз у раз посилався на неї, називаючи «найновіша і точна карта». Догоріла третя свічка, а Розвіяр не переписав іще й чверті.
Йому не хотілося їсти. Він пив з боклажки дрібними ковтками, намагаючись розтягнути задоволення. За часів, коли він був рабом в Агля, йому траплялося переписувати по цілих дві доби – а тоді ж він був хлопчиськом; от і тепер він неодмінно впорається. І карту перемалює достоту, як в оригіналі.
Нагори числили роки за зимами й веснами ватажків. Кожен клан мав своє літочислення. Двічі в історії – як вона записана була у «Хроніках» – робилися спроби об’єднати клани єдиною владою. Першого разу це спробував зробити вершник на ім’я Білий Ручай – на короткий час об’єднав три наймогутніші клани, але потім його зарізали, спілка розпалась, і справа скінчилася братовбивчою війною. Другого разу на чолі кланів зажадав стати раб, напівлюдина, що була магом; Розвіяр потер запалені очі. «За кілька років до його народження поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… Клан Роси, на відміну від багатьох сусідів, не вбивав чужинців і коли-не-коли давав притулок заблукалим у горах подорожникам. На знак подяки бродяга змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба, що володів магічним даром. Усім відомо, що маги народжуються в оселях, де Бродяча Іскра змурує вогнище».
Розвіяр приблизно порахував роки, і в нього не лишилося сумнівів: той, про кого він тепер читає, покоїться в шахті під камінним замком володаря. Це він приручив скельних черв’яків, він знайшов гніздо вогнянки, він побудував замок. Це він зажадав стати єдиним ватагом усіх нагорських кланів.
«Війна тривала двадцять років. Ватагове ім’я було Ранок-Без-Похибки. У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».
Розвіяр відчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркуші. Свічка догоряла, він ледве устиг запалити від неї наступну. Котра це свічка? Він став рахувати й збився з ліку. Хотілось погасити клятий вогонь, лягти на камінній підлозі, витягнутись, і хай буде що буде.
«Він припинив війну, але прокляв усіх, хто не бажав йому скоритись. Віднині матері не родили, як раніше, двох майбутніх матерів, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерів, або трьох рабів і вершника, або одну матір і трьох вершників. Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».
В отворі дверей стояв бібліотекар.
– Уже?! – Розвіяр похлинувся. – Тільки десять свічок! Ще не вийшов час!
– Просто зайшов поглянути, – сказав Золотий, мов перепрошуючи. – Вигляд маєш ти… жахливий.
Розвіяр зітхнув. Мабуть, у нього були червоні очі; повіки розпухли й горіли вогнем, але робота йшла добре і наближалась уже до кінця. Аби тільки не карта…
– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав він сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.
– Чому б тобі не поспати кілька годин? Розбуджу, коли скажеш.
– Ні, – Розвіяр похитав головою. – Закінчу – тоді.
– Хочеш води?
– Ні. Дякую. У мене ще є.
– Твоя правда, я служу Нігтю, брудному работоргівцю, – не міняючи інтонації, сказав Золотий. – Але мене не це смутить… Я ніколи не зможу повернутись у Мірте, літаюче місто.
– Я бачив його, – сказав Розвіяр. – Здалеку. Мене скинули в море з корабля, адже жоден гекса не може ступити на землю Мірте.
– А, – помовчавши, сказав Золотий. – Послухай, Резві… Тобто Розвіяре. Рано чи пізно ти захочеш знайти своїх родичів. Не роби цього.
– Тому що вони пишуть вірші на людській шкірі?
– І тому. Тобі багато залишилось?
– Ні. Тобто… карта, на це потрібен час.
– Візьми воду. – Золотий поставив на підлогу біля дверей глек із довгим горлечком. – Не бійся, вона не отруєна.
У кімнаті для переписувачів було темно. Розвіяр сам загасив останню свічку, щоб поспати хоч трохи. Копія книги, точна і повна, з картою, лежала поверх оригіналу, вкраденого з Імператорської бібліотеки, і Розвіяр спав, сидячи за столом, поклавши голову на м’яку шкіряну оправу.
У кімнаті ходив протяг, якого не було раніше. Прочинені двері похитувались, мовби долоня, що манить. У глибині сховища хтось ходив, стараючись ступати тихіше, і це не були кроки Золотого.
Розвіяр притиснув до грудей книгу і в темряві вибрався з кімнати. Ззовні стояла ніч, високі вікна ледь-ледь освітлювалися світлом чи то місяця, чи то далеких ліхтарів. Полотнища павутиння, що охороняли книжки від вологи, здавалися чорними, і тільки в стелі в самому кутку відсвічували зеленим фосфоресцентні грона – очі павуків Ча.
Розвіяр поточився. У цю мить попереду за стелажами, десь біля входу в сховище, мигнув вогник. Розвіяр затамував подих. Він не міг би пояснити, чому таїться, чому волосся в нього на голові стоїть диба. Може, йому наснився жах, у якому когось убили. Може, цей жах ще тривав. А може, убивство сталось насправжки.
Знову почулись важкі кроки. Затріщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бібліотекар.
– Тут мають бути ще кімнати, – сказав інший голос, зірваний.
– Шуу! Павутиння…
– Учора вранці сюди увійшов чоловік, переписувач, і він не вийшов. Шукай його, Кру.
Загорілося яскраве світло – дві або три великі свічки, зв’язані разом. Крізь напівпрозорі сіті Розвіяр побачив дві тіні – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розітнула павутиння, Розвіяр ледве встиг відступити за стелаж.
Він був без зброї. Обидва клинки залишились у Шлопа.
– Шукай його, Кру. Скоріше. Лаючись і зриваючи сірі полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кілька кроків від Розвіяра. Виявив двері в кімнату переписувачів.
– Дивись-но! Тут сумка, речі… Він не пішов!
– Не пішов, – із глибоким удоволенням вимовив зірваний голос. – Він тут, так. Нікуди не дінеться.
У цю мить Розвіяр заспокоївся. Двоє шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер він не сумнівався – бібліотекаря. Життя Розвіяра висіло на ниточці, але цю ниточку тримав він сам; у його владі було вижити – або загинути.
Він зважив книжку в руках, приміряючись, як битиме – і враз зрозумів, що це не копія, над якою він трудився дві доби. У темряві, зі сну, він схопив оригінал «Хронік звіруїнів», і це була удача, тому що оригінал важчий.
Світ зробився дуже чітким. Розвіяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’яній підлозі, знав, де стоїть ліхтар і де причаївся убивця. Він не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед і вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.
Сиплий чоловік виставив меча, скочивши, як змія, цілячи Розвіяру в живіт. Розвіяр відбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, і Розвіяр побачив кинджал. Запізно побачив; він зрозумів, що не встигає відбити удар. Він дивився, як просувається рука з затиснутим у ній лезом, як летить до його горла – і не встигав ухилитись, бо рух має свої закони. Розвіяр давно засвоїв з вишколів сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, і не відвести удару, тому що не вчасно замахнувся.
Лезо майнуло мимо, майже торкнувшись горла. Власник зірваного голосу засипів, витріщив очі й випустив кинджал. За його спиною в калюжі крові стояв на колінах бібліотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, між його лопатками стирчала стріла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов іграшка, арбалет.
Візник надувся:
– А вечірня пора?! А ніч біля порога?
Розвіяр усміхнувся краєчками губ:
– Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну – і повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий тунель із сірого блискучого каменю. Розвіяру знову зробилось недобре: стіни душили. Міцніла вагота невидимої брили, навислої над головою.
Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.
– Пішли! Пішли!
Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.
– А якщо нам назустріч ось так хтось жене? – спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.
– Зіткнемося, – похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: – А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді – звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!
* * *
Вони переночували в придорожньому трактирі, що чатував на подорожників на тому боці тунелю. Там же візник знайшов свого брата – п’яного як ніч, що спав, обійнявшись із прилипачем. У порт Фер до світу не можна було показувати носа – про це водно правили і Шлоп, і трактирник, та Розвіяр і сам розумів, що його свобода й два клинки мало важать проти віками встановлених традицій розбійницького порту. У Фер було два обличчя, нічне та денне, і в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартівники, що служили градоначальнику, відходили з міста, і вранці поверталися, щоб, обходячи вулиці, підібрати три-чотири трупи – іноді зі слідами катування.Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, наче заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно далекі вітрила.
– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.
– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
– Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
– Де Арві та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
* * *
Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці – стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом їди на три дні.Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо в животі. Невже він усе життя мучитиметься, опинившись у тісних стінах?
У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімався золотий поріст.
У Розвіяра впало серце. Бібліотекар був уродженцем Мірте, Золотим, і перед його обличчям Розвіяр на мить відчув себе непотребом – як тоді на кораблі, за хвилю до падіння у воду.
Скептично підібравши губи, Золотий вивчав його вірчу грамоту; Розвіяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвіяра перебувати тут потверджено, і Золотий мішок, надутий свідомістю власної важливості, не може прогнати його тільки тому, що Розвіяр – гекса.
Бібліотекар відклав папір. Його світло-карі, дуже пильні очі втупились у відвідувача люто й весело.
– Отже, такий собі Розвіяр, – співучо протягнув Золотий, не ховаючи насмішки. – Заборонених предметів нема?
– Їдло не заборонено? – Розвіяр бухнув свою сумку на стіл перед бібліотекарем. – Чорнило? Пера?
– Відповідаємо питанням на питання, – Золотий примружився, його карі очі налились медом. – Чорнило й пера я тобі дам свої, це полиш. А їдло показуй.
Уміст сумки знову витягнено й переглянуто. Бібліотекар наспівував під ніс, уважно роздивляючись головку сиру, що її молодший інтендант Шлоп купив на базарі за дуже вигідною ціною.
– Сир з’їси першим, він зацвіте за кілька годин. У кімнаті для переписувачів є відхоже місце, точніше кажучи, відро, так що…
Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.
– З кімнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозуміло?
– А якщо пожежа?
– Тоді гори, – бібліотекар безтурботно всміхався. – Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»
– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», – продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».
Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.
– А знаєш, – сказав, подумавши, – твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.
* * *
Розвіяр сподівався побачити полиці, стелажі, замкнені дверцята шаф, та будь-що – окрім того, що відкрилося перед ним, коли бібліотекар пропустив його у сховище. Полотнища, тугі й цупкі, нагадували вітрила, бувши всього лише павутинням. Вони тяглись від підлоги до стелі, немов завіси, вони чохлом оповивали кожну шафу, і дивитися на це було таки страшно – ніби мерці в сірих саванах стояли рядами, і протяг термосив їхнє лахміття.– Вогкість, – сказав бібліотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, підступають ґрунтові води… Вогкість, пліснява, і ось уже те, що ми цінуємо, перетворюється на порох… Це степові павуки Ча, я привіз їх із Камінної Стрілки, тамтешні жителі носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирає вологу, Резві. Коли в тебе буде своя бібліотека – згадай про це.
– У мене?! – Розвіяр спіткнувся.
– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу їм живу рибу, потім довго вимітаю луску… Риба в книгосховищі, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резві, я не можу згодовувати їм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я виріс у Мірте, там у нас не заведено вбивати навіть пацюків.
Розвіяр зупинився. Підняв очі. З високих вікон, закритих решітками, лилося приглушене денне світло.
– Навіть пацюків?
– Так. Що з тобою?
– А гекса?
Бібліотекар підрізав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Підійшов ближче. Золотий був на півголови вищий за свого гостя, хоча серед замкової варти Розвіяр уважався «довготелесим».
– А що ти знаєш про гекса, Резві-арр?
– Називай мене моїм ім’ям, – відповів розсерджений Розвіяр. – А не прізвиськом, що сам і вигадав.
– Зрозуміло. – Золотий кивнув. – Ти нічого не знаєш про гекса. Ти взагалі нічого не знаєш про світ, тільки пам’ятаєш напам’ять записані кимось рядки.
І, повернувшись, він пішов уперед, підсідаючи під сірі полотнища, іноді підрізаючи напнуті нитки, маневруючи серед повитих сіткою стелажів. Розвіяр, стиснувши зуби, пішов слідом за ним. Усередині не залишилося ні свободи, ні навіть спокою: йому слід було знати зарані, що бібліотекар у Фер – Золотий, тоді він підготувався б і не втратив самовладання.
Щоб повернути душевну рівновагу, Розвіяр згадав свій ліс. Замість сивих полотнищ павутиння – зелені ліани й коричневі стовбури, мох, трава, озера й світлячки…
– Підійди сюди, – покликав його бібліотекар.
Розвіяр глибоко зітхнув; цей Золотий не має над ним влади, Розвіяр не раб його і не підлеглий, хай каже, що хоче.
– Поглянь, – бібліотекар провів ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рвані краї, відкрилася чарункова полиця, у кожній чарунці лежав сувій, схожий на товсту шкіряну трубку. – Це сувої з людської шкіри. Дуже цінні, кожен у єдиному примірнику…
– Зі шкіри людей?!
– Так. – Очі Золотого знов поміняли колір, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть свої книжки на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але й, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні і не соромляться проливати сльози над зів’ялою квіткою.
Розвіяр підійшов ближче. Сувої були великі й маленькі, світліші й темніші, кожен перев’язаний стрічкою з вицвілого шовку.
– Дозволь мені…
Слова вирвалися самі. Розвіяр уявив, як розгортатиме сувій «зі шкіри ворога», і затнувся.
– У мене є робота, – сказав він глухо. – Я прийшов сюди у справі.
– Так, – бібліотекар кивнув. – До речі… Наступного разу, коли ти не працюватимеш, коли тобі знадобляться гроші – приходь знову. Хазяїн цього багатства, чудовий пан на ім’я Ніготь, не протестуватиме, якщо хто-небудь перепише книги гекса на більш звичний нам папір. Їх можна буде продати знавцям, ці книжки: окрім віршів, там є рецепти страв із людського м’яса.
– Я зрозумів, – сказав Розвіяр. – Але я більше не переписувач. Я вартівник у замку мого володаря, і тобі доведеться шукати кого-небудь іншого… щоб заслужити хвалу работоргівця Нігтя, якому ти служиш, Золотий!
І вигукнувши останні слова, він одвернувся від полиці з сувоями. Над головою зашурхотіло; величезна тінь на мить затьмарила світло, заколихались полотнища павутиння.
* * *
Кімната переписувачів виявилась, як і побоювався Розвіяр, маленькою і з низькою стелею. Замість вікон – продухвини, затягнуті павутинням. Товста свіча у високому ставнику. Повний набір письмового приладдя, чиста оправа, баночка чорнила.– Зіпсуєш папір – нового не дам.
– Не зіпсую.
– Хоч крапля попаде на сторінку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не переді мною – перед Нігтем, він людина проста, але винахідлива в справі смертовбивства.
Розвіяр зручніше всівся на скрипучому стільці. Підняв очі на Золотого:
– Ти мені дозволиш працювати, нарешті?
– Працюй, – бібліотекар доброзичливо кивнув. – Одна свіча горить чотири години. Шість свічок – доба. Гляди за часом, переписувачу.
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Розвіяр лишився сам. Кілька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тісного приміщення.
Звідки страх? Адже тижнями він жив у трюмі, траплялося, сидів у темниці, і боявся будь-чого – але тільки не замкненого простору!
Книга «Хроніки звіруїнів» лежала перед ним, «стиснувши сторінки, мов щелепи». Розвіяр глибоко зітхнув – і розгорнув її.
Карта! Якнайдокладніша карта з безліччю ліній, значків, надписів. Її малювали щонайменше десятком пер різної товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному світлі єдиної свічки Розвіяр роздивлявся цю карту, що розляглася на цілу книжкову розгортку, і йому ворушилося волосся на голові.
У замку, коли володар відправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим і звичним: «Мені потрібна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення…»
Кожна рисочка має значення. Розвіяр згадав молодого звіруїна, якого відпустив, хоч мав убити.
За право скопіювати цю книгу володар віддав вітрильник. Її вкрадено з імперського сховища, і вона належить работоргівцю Нігтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, і якщо в ній є карта – Розвіяр перемалює карту!
Він узявся перебирати інструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, і Розвіяр здригнувся від клацання. Він занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальці набули сили, утративши частину звичної спритності, – але вправність повернеться. Варто тільки почати.
Він приготував інструменти, усівся зручніше, розгорнув чисту оправу – і занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.
* * *
Вони називали себе нагорами. «Звіруїни» – ім’я, дане ворогами; назва книги на обкладинці була змінена, вписана поверх іншої назви, майже зовсім стертої. Нагори тисячоліття мешкали серед хребтів, укритих зеленню, і на безводних плато, і на берегах гірських озер.«Мати народжує, за традицією, чотирьох дітей: двох майбутніх матерів, одного вершника й одного раба. Кожен вершник має дві дружини, і вони належать також рабу, його брату. Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості».
У людини, що написала книгу, був твердий, крупний, але дуже своєрідний почерк. Розвіяр скоро до нього звик і перестав помічати дивноту в каліграфії. Перераховувалися клани, тяглись і перехрещувались генеалогічні гілки, Розвіяр подеколи не розумів, про що пише, – просто хапав рядки очима й отерплою рукою переносив на чистий аркуш. Він квапився: там, де мала знаходитися карта, що починала книгу, все ще було порожнє місце. Хвилюючись, що не вистачить часу, Розвіяр пропустив її, вирішивши лишити наостанок.
Він записав переказ про богиню Воф, яка стала матір’ю першого нагора, завагітнівши від великого водоспаду в горах. Богиня була чотиринога, з гнучким хвостом і великими грудьми, і Розвіяр вирішив був, що ось вона, розгадка, чому в тих самих матерів народжуються й двоногі немовлята, і напівлюди на чотирьох лапах. Але через сторінку він надибав переказ про іншу богиню, тілом схожу на людську жінку, але з головою змії, і вона теж народила першого нагора, завагітнівши від живої скелі. Цих богів та богинь було декілька сотень, від них вели свій родовід різні клани, і Розвіяр працював, не підіймаючи голови, поки свічка не зашипіла, догоряючи. Тоді він квапливо запалив од недогарка нову свічу і, не помічаючи болю в спині, продовжив зачерпувати рядки очима – і виливати їх із кінчика пера.
Він переписував довгі списки імен і думав про автора цієї книги. Той не був звіруїном, згадував Імператора й Шуу, а значить, походив з Імперії. Володар сказав – «імперський землемір»; карта, поміщена на початку книжки, була гордістю автора, він раз у раз посилався на неї, називаючи «найновіша і точна карта». Догоріла третя свічка, а Розвіяр не переписав іще й чверті.
Йому не хотілося їсти. Він пив з боклажки дрібними ковтками, намагаючись розтягнути задоволення. За часів, коли він був рабом в Агля, йому траплялося переписувати по цілих дві доби – а тоді ж він був хлопчиськом; от і тепер він неодмінно впорається. І карту перемалює достоту, як в оригіналі.
Нагори числили роки за зимами й веснами ватажків. Кожен клан мав своє літочислення. Двічі в історії – як вона записана була у «Хроніках» – робилися спроби об’єднати клани єдиною владою. Першого разу це спробував зробити вершник на ім’я Білий Ручай – на короткий час об’єднав три наймогутніші клани, але потім його зарізали, спілка розпалась, і справа скінчилася братовбивчою війною. Другого разу на чолі кланів зажадав стати раб, напівлюдина, що була магом; Розвіяр потер запалені очі. «За кілька років до його народження поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… Клан Роси, на відміну від багатьох сусідів, не вбивав чужинців і коли-не-коли давав притулок заблукалим у горах подорожникам. На знак подяки бродяга змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба, що володів магічним даром. Усім відомо, що маги народжуються в оселях, де Бродяча Іскра змурує вогнище».
Розвіяр приблизно порахував роки, і в нього не лишилося сумнівів: той, про кого він тепер читає, покоїться в шахті під камінним замком володаря. Це він приручив скельних черв’яків, він знайшов гніздо вогнянки, він побудував замок. Це він зажадав стати єдиним ватагом усіх нагорських кланів.
«Війна тривала двадцять років. Ватагове ім’я було Ранок-Без-Похибки. У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».
Розвіяр відчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркуші. Свічка догоряла, він ледве устиг запалити від неї наступну. Котра це свічка? Він став рахувати й збився з ліку. Хотілось погасити клятий вогонь, лягти на камінній підлозі, витягнутись, і хай буде що буде.
«Він припинив війну, але прокляв усіх, хто не бажав йому скоритись. Віднині матері не родили, як раніше, двох майбутніх матерів, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерів, або трьох рабів і вершника, або одну матір і трьох вершників. Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».
* * *
Вогник свічки заколивався. До цього він стояв рівно, як стовпчик, і тіні не ворушились. А тепер вони здригнулись, і Розвіяр підняв голову.В отворі дверей стояв бібліотекар.
– Уже?! – Розвіяр похлинувся. – Тільки десять свічок! Ще не вийшов час!
– Просто зайшов поглянути, – сказав Золотий, мов перепрошуючи. – Вигляд маєш ти… жахливий.
Розвіяр зітхнув. Мабуть, у нього були червоні очі; повіки розпухли й горіли вогнем, але робота йшла добре і наближалась уже до кінця. Аби тільки не карта…
– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав він сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.
– Чому б тобі не поспати кілька годин? Розбуджу, коли скажеш.
– Ні, – Розвіяр похитав головою. – Закінчу – тоді.
– Хочеш води?
– Ні. Дякую. У мене ще є.
– Твоя правда, я служу Нігтю, брудному работоргівцю, – не міняючи інтонації, сказав Золотий. – Але мене не це смутить… Я ніколи не зможу повернутись у Мірте, літаюче місто.
– Я бачив його, – сказав Розвіяр. – Здалеку. Мене скинули в море з корабля, адже жоден гекса не може ступити на землю Мірте.
– А, – помовчавши, сказав Золотий. – Послухай, Резві… Тобто Розвіяре. Рано чи пізно ти захочеш знайти своїх родичів. Не роби цього.
– Тому що вони пишуть вірші на людській шкірі?
– І тому. Тобі багато залишилось?
– Ні. Тобто… карта, на це потрібен час.
– Візьми воду. – Золотий поставив на підлогу біля дверей глек із довгим горлечком. – Не бійся, вона не отруєна.
* * *
Він прокинувся від глухого скрику. Був цей звук уві сні чи наяву – спершу не зміг зрозуміти.У кімнаті для переписувачів було темно. Розвіяр сам загасив останню свічку, щоб поспати хоч трохи. Копія книги, точна і повна, з картою, лежала поверх оригіналу, вкраденого з Імператорської бібліотеки, і Розвіяр спав, сидячи за столом, поклавши голову на м’яку шкіряну оправу.
У кімнаті ходив протяг, якого не було раніше. Прочинені двері похитувались, мовби долоня, що манить. У глибині сховища хтось ходив, стараючись ступати тихіше, і це не були кроки Золотого.
Розвіяр притиснув до грудей книгу і в темряві вибрався з кімнати. Ззовні стояла ніч, високі вікна ледь-ледь освітлювалися світлом чи то місяця, чи то далеких ліхтарів. Полотнища павутиння, що охороняли книжки від вологи, здавалися чорними, і тільки в стелі в самому кутку відсвічували зеленим фосфоресцентні грона – очі павуків Ча.
Розвіяр поточився. У цю мить попереду за стелажами, десь біля входу в сховище, мигнув вогник. Розвіяр затамував подих. Він не міг би пояснити, чому таїться, чому волосся в нього на голові стоїть диба. Може, йому наснився жах, у якому когось убили. Може, цей жах ще тривав. А може, убивство сталось насправжки.
Знову почулись важкі кроки. Затріщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бібліотекар.
– Тут мають бути ще кімнати, – сказав інший голос, зірваний.
– Шуу! Павутиння…
– Учора вранці сюди увійшов чоловік, переписувач, і він не вийшов. Шукай його, Кру.
Загорілося яскраве світло – дві або три великі свічки, зв’язані разом. Крізь напівпрозорі сіті Розвіяр побачив дві тіні – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розітнула павутиння, Розвіяр ледве встиг відступити за стелаж.
Він був без зброї. Обидва клинки залишились у Шлопа.
– Шукай його, Кру. Скоріше. Лаючись і зриваючи сірі полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кілька кроків від Розвіяра. Виявив двері в кімнату переписувачів.
– Дивись-но! Тут сумка, речі… Він не пішов!
– Не пішов, – із глибоким удоволенням вимовив зірваний голос. – Він тут, так. Нікуди не дінеться.
У цю мить Розвіяр заспокоївся. Двоє шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер він не сумнівався – бібліотекаря. Життя Розвіяра висіло на ниточці, але цю ниточку тримав він сам; у його владі було вижити – або загинути.
Він зважив книжку в руках, приміряючись, як битиме – і враз зрозумів, що це не копія, над якою він трудився дві доби. У темряві, зі сну, він схопив оригінал «Хронік звіруїнів», і це була удача, тому що оригінал важчий.
Світ зробився дуже чітким. Розвіяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’яній підлозі, знав, де стоїть ліхтар і де причаївся убивця. Він не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед і вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.
Сиплий чоловік виставив меча, скочивши, як змія, цілячи Розвіяру в живіт. Розвіяр відбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, і Розвіяр побачив кинджал. Запізно побачив; він зрозумів, що не встигає відбити удар. Він дивився, як просувається рука з затиснутим у ній лезом, як летить до його горла – і не встигав ухилитись, бо рух має свої закони. Розвіяр давно засвоїв з вишколів сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, і не відвести удару, тому що не вчасно замахнувся.
Лезо майнуло мимо, майже торкнувшись горла. Власник зірваного голосу засипів, витріщив очі й випустив кинджал. За його спиною в калюжі крові стояв на колінах бібліотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, між його лопатками стирчала стріла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов іграшка, арбалет.