Марина и Сергей Дяченко. Мідний король

   В один із днів наприкінці зими, коли над горами набрякло небо і звідкись із півдня потягнуло вологим вітром, Розвіяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собі Джаль в одноосібне користування.
   – Ти її купуєш? – здивувався Бран. – У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здається, усе ще раб?
   Він підсміювався, але незлостиво. Розвіяр був одним із його улюбленців.
   – Слухайся мудрої людини, розумако. Баба – не алмаз, в оправу не вправиш і на руку не надінеш. Я одружився з молодощів, отак як ти, мед з неї злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похід піти, як пішла моя любка по руках, і я й не дивувався. У них, бач, у селищі так заведено, там, у горах, на п’ять мужиків одна баба родиться…
   Розвіяр, стиснувши зуби, пішов на верхні галереї, де пустували по зимі гнізда чиркунів. Зняв черес, знаменитий шкіряний пас зі сталевими бляхами, який він виграв «у штурхани» у довгого Кривулі. Кинув на камінь.
   – Мідний королю…
   Він ще не розумів зв’язку між замовлянням і своїм життям, але вже не сумнівався, що такий зв’язок існує. Він не дістав хліба на галері – зате дістав пам’ять. У камінному мішку він прохав за життя та свободу – і дістав принаймні перше.
   А тепер він хотів собі Джаль. Він так її хотів, хоч вий, хоч по підлозі качайся.
   – Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую!
   Він зробив усе, як велів старий Маяк, але пояс не зникнув. І досі лежав на камені, широкий, важкий. Чому, що Розвіяр зробив не так?!
   – Мідний королю, Мідний королю…
   Нічого не змінилось. Розвіяр повільно підняв пояс, надів, затягнув. Примхливий Мідний король не вважав жертву гідною; Розвіяр цілком міг обійтись і без пояса – а значить, Король не потребував такого приносу.
   А що Розвіяр має дорогого?
   Відтоді як він став їсти досхочу, жоден кусень хліба не мав такої вартості, як той, на галері. У нього було не так багато свічок, але і потемки не доводилося пропадати. І не знайшлося нічого гідного, щоб запропонувати Мідному королеві в обмін на примарну послугу.
   У ту ніч наступила весна.

* * *

   Потік, що біг по дну ущелини, ревів так, що в нижніх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнім боці розколини зі стрічечок перетворились на повноводі білі полотнища. Джаль прала білизну в ночвах із теплою водою, на ній була жовта сукня до щиколоток.
   Розвіяр підійшов і спинився за її спиною. Вона відчула погляд, озирнулася, здригнулась і підлесливо, винувато всміхнулась.
   Він знав – так вона усміхалась усім вартівникам. Слуги й наглядачі не мали на неї права. Тільки вартівники і тільки після вечірнього дзвону – один удар міді об мідь значив закінчення денних клопотів і настання ночі.
   До вечірнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраної і викрученої білизни лежала в порожніх ночвах, і кілька брудних сорочок – на пласкому камені біля ніг Джаль.
   – Хочеш – утечемо? – спитав Розвіяр.
   Вона відступила, спіткнулась об корито й мало не впала.
   – Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?
   Джаль озирнулась – чи хто не чує. Знов подивилась на Розвіяра; у неї задрижали губи.
   – Ти… не кажи так. Не бреши.
   – Я не брешу.
   – Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…
   – Я бігаю швидше. Навіть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене є що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем або матросом. Утечемо на будь-який імперський острів. Я там стану переписувачем книжок, і ми заживемо, як багатії.
   Джаль знов озирнулася:
   – Якщо хтось почує, що ти кажеш…
   – Ніхто не чує. Шумить вода.
   – А коли впіймають?!
   – Не впіймають. Кажи: згодна?
   Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великі краплі мильної води покотилися по сукні.
   – Ні… я боюся. Я боюся, я не можу.

* * *

   Увечері Розвіяра викликав сотник Бран.
   – Беру людей, іду на перевал. Патруль в улоговині бачив цих тварюк, звіруїнів, і їхні баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з місця, тут би їх і накрити, коли через перевал підуть. Тебе ставлю в нічну зміну, по півночі заступиш на середню галерею, там старий Тис розвідний. Дивись мені обома, зрозумів?
   – По півночі, – слухняно повторив Розвіяр.
   З ударом вечірнього дзвону він переступив поріг «птахівні», куди так довго не смів навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:
   – Ти до кого?
   – До Джаль.
   – Щось молодий на вигляд, чи не з молодшої десятки?
   – Дійсний вартівник.
   – Значить, ранній, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, іди, я Джаль позначку поставлю на сьогодні… Рахувати умієш? Праворуч, треті двері після десятих.
   Розвіяр вийшов на балкон, білий і чистий, загороджений від прірви невисоким камінним бар’єром. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пішов уздовж стіни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлої трави. Оберіг? Знак?
   Він увійшов не постукавши.
   Вікон не було. Горіла свічка в кутку, відбивалась у маленькому залізному дзеркалі. На низенькому дзиґлику спиною до дверей сиділа Джаль, розпущене волосся лежало в неї на спині.
   Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледіла його – вартівник увійшов, звичайна річ. Розвіяр причинив двері (у кімнаті стало темно), підійшов, зупинився в дівчини поза спиною і побачив у дзеркалі два обличчя – своє і Джаль.
   Вона його впізнала. Він себе – ні.
   Він давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартівників, не тратив часу на гоління, а натирав підборіддя і щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блідим обличчям, гострим підборіддям, дуже темними очима дивної форми. Переламаний ніс випинався вперед білим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цілком незворушне. Поряд віддзеркалювалася Джаль, від її дихання здригалося полум’я свічки. Чого вона злякалась?
   – Чого ти злякалась?
   Вона понурила очі, спустивши вії, мов фіранку:
   – Драстуй… ти прийшов на всю ніч?
   – Я прийшов тебе забрати.
   – Ні, – вона похитала головою. – Не можна…
   – Можна. Варти нема в замку, тільки нічна зміна. Я стою по півночі на середній галереї, туди спуститися з вашого балкона – навіть миша зможе. Підеш зі мною?
   Вона дивилася благально:
   – Навіщо… Я вже звикла… Піймають – уб’ють… Я боюся!
   Він усівся на матрац. Вона гадала, що це кінець розмови, й звикло потяглася до зав’язок сукні на горловині. Розпустила їх, повела плечима; сукня зіслизнула, оголюючи плечі та груди.
   Розвіяр сидів наїжившись, тримаючися за матрац із такою силою, мов це була скіпка в розбурханому морі. Він має право на Джаль, тут, тепер, до самої півночі. Так само як і Кривуля, як старий Тис, як будь-який вартівник або охоронець цього замку. Чи варто докоряти дівчині, якщо вона не згодна міняти усталений, звичний порядок на смертельну небезпеку, на страх, на тягар утечі?
   Джаль устала, зронивши сукню на підлогу. Вона була тонка, смаглява, геть-чисто як жінки Золотих, яких уявляв собі Розвіяр, сидячи на острові з маяком і дивлячись на далекий Мірте. Але ті жінки були неприступні, їх треба було купувати за великі гроші, або захоплювати силою, або брати за себе, бувши небідним, вельможним, чистокровним Золотим. А Джаль, яку Розвіяр жадав давно й безоглядно, стояла перед ним нага й зовсім покірна.
   Він кинув її на матрац – квапливо й грубо. Вона була дуже слухняна й навіть старанна, її губи розтягалися в усміх. І Розвіяр цілував ці напружені губи, а потім, віддихавшись, повторював, дивлячись в очі:
   – Я викраду тебе, зрозуміло? Сьогодні викраду звідси… ти мене чуєш?!
   Вона страдницьки всміхалась.
   Розвіяр вийшов від Джаль за годину до півночі, розгублений і злий. На балконі нікого не було – служниці відпочивали сьогодні, тим більше роботи їм буде завтра, коли сотник приведе хлопців з перевалу…
   Він став біля загорожі, але побачив не зорі над зубчастими стінами чорних гір. Йому привидівся ліс навколо рідної домівки, галявина, відвойована для злаків, і зграя білок, що хвилею ринуть по обніжку.
   Колись він побачить їх. І можливо, упізнає серед них свою матір.

* * *

   – У мене є для тебе робота, мудрагелю.
   – Книга? – вирвалось у Розвіяра. – Але ж тепер…
   – Заткни пельку!
   Володар стояв на напівкруглому балконі, дивлячись на гори. Унизу, в ущелині, ревів потік, підсилений розталими снігами. Розвіяр щойно прибіг із казарми; хвилиною раніше повернувся малий патруль, точніше, ті, хто від нього лишився, – Кривуля, поранений у руку, і Тарі-Колесо. Падаючи з ніг, чатові повідомили, що на селище Нижні Печери напали звіруїни, почасти перебили, почасти розігнали пастухів і взялись завертати череди. Поки сотник Бран був на перевалі, поки стеріг підступних тварюк нагорі – вони напали знизу, і виявилося, що в замку не вистачає людей.
   – У мене є для тебе робота, мудрагелю. Зараз ми разом підемо до пічки… ти знаєш, до якої. Ти візьмеш яйце й розіб’єш шкаралупу. Потім попрямуєш до Нижніх Печер, прихопивши з собою… кількох людей, сам вирішиш кого. Я наказую тобі: убити все, що на чотирьох ногах і що на двох. Повернути череду. Відшукати вцілілих горян і переконати їх, що вони не беззахисні, що данина, яку вони платять, означає певну смерть усім їхнім ворогам. Усе зрозуміло?
   – Так, володарю, – сказав Розвіяр по малесенькій паузі.
   – Добре. Ходімо.
   Кілька хвилин до півночі. Розвіяру так і не довелося стати на свій пост на середній галереї. І тепер, ступаючи слідом за володарем по довгому коридору, він не міг звільнитись від думки: що коли Джаль його жде?
   Вона повірила йому. Упоралася зі страхом. Вона кінець кінцем покохала його й готова ризикнути. Вона стоїть біля дверей своєї кімнати і дожидає умовного сигналу, а сигналу нема.
   Дорогу освітлював один із охоронців володаря. Вогонь смолоскипа висвічував гладеньку стіну праворуч і камінне мереживо ліворуч, химерне, відшліфоване до блиску, з зірками в отворах. Таке мереживо, подумав Розвіяр, можуть вирізати з каменю тільки людські руки, навряд чи скельні черв’яки спроможні зробити такий витончений витвір… Кочегари працювали вдень і вночі, крутилися блоки, піднімаючи знизу бочки з вугіллям. Простора зала з низькою стелею була залита червоним світлом пічки.
   – Кочегари – геть. Варта – лишитись. – Володар підійшов до печі, витягнув шию, вглядаючись усередину, немов не помічаючи страшної спеки. – Бери багор, гекса.
   Розвіяр вибрав багор біля стійки, де, мов списи у зброярні, чекали своєї пори лопати, вогнетривкі щити й приладдя, схоже на звичайнісіньку кочергу. Челюсті печі були крихітними проти її велетенського черева; Розвіяр зупинився поряд з володарем, зирнув у вогонь, і в нього запаморочилось у голові. Він побачив рівнину, засаджену чорними вогняними головами, побачив ліс із вогняних стовбурів, побачив бурхливе море гарячого попелу.
   Володар витягнув ключ. Прокрутив в отворі; пустився механізм, напружено заскреготіли ланцюги, підтягаючи до челюстів печі сітку з розкладеними по вічках чорними яйцями вогнянки.
   – Що ти їй накажеш?
   Розвіяр мружився від спеки. Здавалося, палають брови.
   – Іти слідом за мною. Убивати звіруїнів.
   – Неправильно. Убивати звіруїнів і до, і після твоєї смерті – про той випадок, якщо тебе застрелять. Кого ти візьмеш із собою?
   Розвіяр назвав імена. Володар вигукнув їх, повторили вартівники біля дверей, почувся тупіт ніг – наказ поспішали донести до казарм.
   – Звели їм прикривати тебе щитами, – сказав володар. – Я не хочу, щоб тебе убили, гекса, це буде велика прикрість для всіх нас… Ти готовий узяти цю владу?
   – Так, володарю.
   – Бий!
   Сітка з яйцями погойдувалася не близько, але й не далеко. Розвіяр на півкроку наблизився до печі, узяв багор напоготів, наче спис, і точно, як на навчаннях, ударив багром у відкриту пащеку печі, і розлупив шкаралупу яйця, що лежало скраю.
   Нараз відскочив – так війнуло жаром. Навіть володар поступився; скинувши рештки шкаралупи вниз, на попіл, личинка вогнянки вирвалася з бурхливої пащі вогнища і, розсипаючи іскри, усілась перед піччю на камінну підлогу. У гарячій кімнаті опинились лицем до лиця володар, молодий вартівник і потворна личинка вогнянки, слухняна «маленькому гекса».
   Розвіяр декілька хвиль мовчав, не зважуючись заговорити.
   – Що?
   – Можна спитати… володарю?
   – Тільки швидко.
   – Чому…
   Він хотів спитати, чим заслужив таку довіру. Зараз він може наказати личинці убити володаря й варту, а потім розбити решту яєць і сам стати володарем – не тільки замку, але всього світу, якого можна сягнути за три дні. Він явиться до Джаль – з вогнянкою при нозі, і більше ніхто, жоден чоловік не насмілиться не тільки до неї торкнутись – поглянути на неї! Владання, свобода, могутність, – це було, наче прірва, наче вогненна яма печі, палюча й принадна аж до запаморочення.
   Володар зрозумів його без слів. Не злякався, не розгубився ні на мить. Розтягнув осміхом губи зі шрамом:
   – Я поясню… коли ти повернешся. А тепер іди, маленький гекса… І покажи, на що ти спроможний.

* * *

   Тисячі й тисячі кроків. Розвіяр умів бігати: найхиткіший камінь не зрушувався в нього під ногами, так легко й рівно він нісся по широкій дорозі-карнизу. Спереду линула вогнянка – летіла низько і освітлювала шлях.
   Із темряви виривалися скелі й провали. Дорога оперізувала гірське пасмо, то притискаючись до його боку, то небезпечно відсуваючись, зависаючи над прірвою. За спиною гупотіли чоботи вартівників, недавніх наставників, тепер підлеглих, але тільки на Розвіярі лежала володарева довіра, і тільки на ньому – відповідальність за долю багатьох людей, живих, мертвих і приречених.
   Нижні Печери – скельне селище, Розвіяр бував там раз або два. Ім’я селищу дали печери, просторі, довгі, із багатьма виходами на поверхню, з підземними струмками й озерами, зі стінами, порослими ситним мохом. Горяни розводили печірок і тим годувались.
   Під горами взимку і влітку бродили величезні череди. Коли печірки об’їдали мохи в одній галереї, їх переганяли в іншу. Сліпі, не дуже прихильні до сонця, ці тварюки доїлись і плодились у цілковитій темряві, і горяни теж рідко бачили світло, весь час у печерах. Їхні дружини та діти жили в кам’яних хатках, приклеєних до скелі; з молока печірок робили сири та квас, а шкури йшли на одяг і на взуття. Атакуючи печери, звіруїни розраховували підірвати постачання замку, загарбати череди і перебити, а якщо пощастить, збунтувати місцевих жителів.
   Дорога знову повернула, обгинаючи гору. У ревіння потоку на дні ущелини вплелись далекі крики, тонкий виск печірок і гуркіт каміння. У мороку горіли смолоскипи, метались чорні фігури вершників, білястим киселем пливли череди – сліпі, вони котились униз, до потоку, і Розвіяр нараз зрозумів, що звіруїни зовсім не збираються викрадати череди під прикриттям темряви. Вони хочуть утопити печірок, жорстоко й просто.
   Він відчув, як забиває дух – не від бігу, від шаленої бойової люті. Звіруїни чинили розбій, певні своєї безкарності, але Розвіяр владен був відновити порушений порядок.
   – Убивай поганих тварюк!
   Личинка не знала, хто такі «погані тварюки». Знав Розвіяр, для наказу цього було досить. Невловимі чудовиська, що вбили колись наглядача Роджі, чотириногі напівлюди та їхні вершники, розбійники, що мешкають у горах, нападають на каравани, мріють про одне: зрити замок і зрівняти з землею.
   – Убивай!
   Личинка знялась і кинулась уперед. Для неї не існувало темряви, страху смерті, скельних виступів і ям. Вона зринула, немов прокляття, на голови розбійникам, і печірки, без того налякані, стали в паніці розбігатись по горах.
   – Шукати пастухів, – велів Розвіяр своїм людям. – Нехай збирають скот, завертають назад у печери. Скажи: зберуть – буде нагорода, випустять – знищу!
   Йому корилися беззаперечно і мовчки. П’ятеро вартівників, підсвічуючи собі ліхтарями, кинулися в селище – розшукувати вцілілих, витягати зі щілин, куди вони забились, грозити й наказувати. Їхні ліхтарі хитались уже далеко, вище по схилу, коли Розвіяр згадав слова володаря: накажи їм прикривати тебе щитами…
   І він згадав, укриваючись холодним потом, що неправильно віддав наказ личинці. Тепер, якщо Розвіяра вб’ють, вона полетить геть або кинеться на своїх.
   Мерехтячи, мов прогоріла головня, вогнянка тим часом наздогнала ворога. Хрипко закричали напівлюди, полетіли на землю тіла вершників. Двоє чи троє звіруїнів кинулись у потік, воліючи вмерти в бурхливій воді. Решта кинулась угору – геть від дороги й від селища.
   Вогні розсипались по схилу. Чотириногі легко долали кручі, неприступні для людини, з-під їхніх широких лап летіло каміння. Розвіяр бачив, як піднімається курява, освітлена смолоскипами, як личинка вогнянки переслідує утікачів, а вони розсипаються віялом, розходяться навсібіч, а личинка тільки одна і роздвоїтись не може.
   Ошелешені печірки, розбігаючись, досягли місця, де зупинився Розвіяр. Тикались у коліна – чи то зосліпу, чи то в пошуках співчуття. Їхня біла складчаста шкура, укрита короткою шерстю, була прохолодна й шорстка на дотик.
   Вершники покидали смолоскипи й зробились невидимими в темряві – Розвіяр знав, що вони бачать уночі так само добре, як удень, тоді як він був майже сліпий. Вогнянка металась, її обриси розтікалися, лишаючи сяйну доріжку, і Розвіяр, навіть зажмурившись, продовжував бачити ці зиґзаґи.
   – Давай! – шепотів він, підбираючись усе ближче. – Давай, швидше! Души їх!
   Вершники валилися на землю один по одному, але вцілілі не вдавались у паніку і не поспішали бігти. У селищі, де миготіли ліхтарі вартівників, заголосили, задзвеніли залізом об залізо. Вискнула стріла; Розвіяр зрозумів, що його помітили, що вершники шукають людину, якій кориться вогнянка, і, скоріше за все, устигнуть убити і його, і товаришів перше, ніж личинка закінчить свою справу.
   Він вихопив обидва клинки.
   – До мене! Убивай усіх, поки я живий, і вдвічі, коли я вмер!
   Він не турбувався про те, щоб правильно будувати фразу. Усе повторювалося; у сутіні, злегка розчиненій близькістю світанку, перед ним виріс вершник на чотириногій тварюці, і обличчя обох були закриті шоломами. У житті Розвіяра це був другий справжній бій.
   Напівлюдина майнула, обходячи Розвіяра зліва, мов граючися з ним. У червоному світлі віддаленого вогню блиснув клинок – блискавичний, миттєвий удар згори навскоси. Удар був важкий, як сотня мішків із камінням, Розвіяр стримав його своїм клинком усього на мить, але цього було досить, щоб зоставатися серед живих іще якийсь час.
   Напівлюдина пронеслася мимо і розвернулася в нього за спиною, а назустріч вискочили ще дві, і владний голос закричав із темноти:
   – Стріляй!
   Розвіяр кинувся на дорогу, пропускаючи над головою разючі стріли. Сотник Бран навчав його ухилятись, висмикуючись, мов нитка з тканини бою, щоб кожний наступний рух не міг бути відомий противнику зарані.
   «Я віддав правильний наказ, і хоч би що було – я вже переміг».
   Підскочивши, він уловив рух за спиною і встигнув підставити короткий клинок. Ударив довгим, влучив, почув здушений крик. Троє вершників кружляли каруселлю, а Розвіяр розхитувався вперед-назад, відчуваючи спрямовані з темряви стріли, висмикуючись, мов нитка, з тканини передбачуваного, і стріли пролітали там, де він був щойно. Це тривало дуже довго – декілька хвиль, декілька швидких тактів.
   Потім з’явилась вогнянка, війнувши смагою, засліпивши. Вершники метнулись урозтіч, і Розвіяр завважив, що поранений – легко, у праве передпліччя, мимохідь. Шкіряний рукав зробився теплим і липким. Небо світлішало, ламаною лінією окреслились гори на сході. «Я віддав правильний наказ, – подумав Розвіяр із задоволенням. – Якби вона не прийшла – я вже валявся б трупом».
   Він озирнувся на селище, яке потроху виходило з пітьми. Десяток будиночків, ятки над устями до печери, джерело в колі з каміння, і над джерелом – святим місцем для всіх тутешніх – груба камінна статуя. Треба було шукати своїх людей, треба було піднімати пастухів і збирати череди, бо скоро вийде сонце і багато печірок загине…
   На плечі йому навалилася страшна вагота. Кігті вп’ялись у праве плече і в лівий бік. Розвіяр упав обличчям униз, придушений тілом ворога, безвільний, як мішок із шерстю, приголомшений, і дозволив важким лапам скубти й трусити його, так що голова моталася, неначе ґудзик на нитці.
   І тільки за кілька страшних хвиль, коли противник уже впевнився в перемозі, Розвіяр щосили рвонувся, у повороті стряхнув із себе кігтясту лапу – разом із клаптями міцнющої куртки – і чиркнув великим клинком, улучивши точно по голій шиї звіруїна, нижче застібки шолома. Пролилася крапля крові, Розвіяра схопили за горло дві людські руки – і зм’якли; другий клинок, малий, притискався до незахищеного горла тварюки, трохи вище неглибокої кривавої зарубини.
   Два ока дивилися на Розвіяра крізь прорізи шолома. Людські очі.

* * *

   Сходило сонце. Пастухи, бліді й залякані, схожі на своїх печірок, збирали череди, попискуючи в глиняні свищики, покрикуючи тремтливими голосами:
   – А – мну! Іди! А – мну!
   Череди розбрелись по всьому схилу, кілька десятків утопилось у бурхливій річці. Люди, що прийшли з Розвіяром, були всі живі, двоє поранених, один – тяжко. Його віднесли в замок на ношах два місцеві підлітки. Сам Розвіяр, з обличчям, подряпаним і розбитим об каміння, у драній куртці, з пораненою рукою, стояв посеред селища, біля джерельця. Біля ніг його сиділа вогнянка, а трохи віддалік лежав, скрутившись калачем, єдиний уцілілий звіруїн.
   Напівлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвіяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвіяр не знати навіщо пощадив – можливо, із цікавості.
   Це був перший полонений, якого він захопив сам, навіть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потім, але Розвіяр наказав: «Цього – не чіпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що він дуже молодий, либонь, молодший за Розвіяра. У нього було світле витке волосся й тонкі вуса над верхньою губою. Смаглява шкіра здавалася жовтою, на лобі й на скронях виступив піт. Він знай облизував губи – цілком людський рух; Розвіяр мовчки дивувався, як може істота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настільки схожою на людину.
   На спині в бранця було високе сідло зі стременом. Боки з випнутими ребрами берегли сліди острогів, давні та свіжі. Напівлюдина лежала, підібравши лапи, стараючись здаватися байдужою, і тільки кінчик хвоста виказував її – то посіпувався, то починав метатись і бити по землі.
   Тіла вбитих звіруїнів за наказом Розвіяра відтягнули до ріки й кинули в воду. Коли останні печірки сховались у підземних коридорах, Розвіяр зібрав навколо себе всіх жителів селища, хто міг ходити й не працював на пасовищі.
   – Ви не беззахисні, – сказав він, слово в слово повторюючи володареве напучування. – Данина, що ви платите, означає певну смерть усім вашим ворогам. Ці тварюки поткнуться нескоро, – додав він від себе й подивився на звіруїна, що лежав на землі. – Уставай.
   Той сіпнув ніздрями, але піднявся. Вогнянка сиділа, своїм звичаєм, на камені, і вигляд її лякав горян куди більше, аніж ціла ватага чотириногих розбійників.
   Розвіяр підійшов до напівлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартівників став на камінь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засіпалася смугаста шкура на боках. Розвіяр сів у сідло, відчуваючи, як грають напружені м’язи звіруїна. Намацав стремено. Продів у нього ноги так само, як це робили вершники, – п’ятами всередину, носками назовні й угору. Перед ним опинилася звіруїнова потилиця – людська похилена потилиця. Напівлюдина низько опустила голову.
   – Іди за мною, – сказав Розвіяр вогнянці. – І не вбивай його, поки не скажу!
   Горяни, витріщивши очі, дивилися йому вслід. Але не менш уражено втупилися його власні товариші, вартівники.

* * *

   Розвіяр їхав верхи вперше в житті. Шал битви висихав на ньому, як вода: ломило бік, поранений кігтями. Усе сильнішав біль у правій руці, набрякла кисть, пальці зробилися чужими. Лівою рукою він утримував мотузку, накинуту на шию звіруїну замість гнуздечки. Поряд ішла вогнянка.
   Піднімалося сонце. Потік на дні ущелини гуркотів і плювався піною. Полонений, повільно переступаючи лапами, вряди-годи повертав голову, неначе мимохідь, до навислого над прірвою краю стежки.
   – А от не кинешся, – сказав Розвіяр майже весело.
   Напружилася гола засмагла спина з білим шрамом на лівій лопатці.
   – Любиш життя, правда? – Розвіяр здушив звіруїнові боки чобітьми. Його все сильніше мучив біль, хотілося говорити, він не міг утриматись. – Ну стрибни, спробуй.
   Він смикнув на себе мотузку. Полонений захрипів і закашлявся.
   – Пішов швидше! – крикнув Розвіяр. – Пішов!
   Чотириногий прискорив крок. Потім пустився вчвал, умисно жорстоко й нерівно, так що Розвіяра стало підкидати в сідлі й від болю потемніло перед очима.
   – Стій!
   Полонений зупинився, і водночас зупинилася вогнянка. Розвіяр перевів дух. Простіше за все було вибратись із сідла й піти пішки, але він хотів з’явитись у замку саме так – верхи, з вогнянкою при нозі.
   – Пішов, – скомандував Розвіяр глухо. – Помалу.
   Його товариші відстали. У замку вже знали, чим закінчився нічний бій, – хлопці-носильники принесли важкопораненого. Дозорець на башті побачив Розвіяра першим; назустріч вийшов наставник Бран, який щойно повернувся з перевалу, із ним вартівники й молодша десятка. Раби покинули роботу, наглядачі з’явились поглядіти на невидане видовище, із вікон, з галерей, з балюстрад дивилися слуги й жінки.