Страница:
Розвіяр випрямився в сідлі, намагаючись забути про біль. Його полонений нижче спустив голову. Вогнянка сумирно склала на спині сірі крила, укриті попелом, немов пилком.
Він проїхав уздовж нерівного шерегу витріщак. Він чув уражений шепіт за спиною. Люди витріщалися на чотириногого й сахалися від вогнянки.
Володар вийшов на балкон. Розвіяр натягнув мотузку, наказуючи звіруїну зупинитись. Перед замком не було площі, куди став би народ, що висипався з камінних нір, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереї, на стіни, здиралась на поперечини лебідок і насосів. Навкруги вершника-Розвіяра лишався вільний простір, і ранкове повітря тремтіло, нагріваючись, над крилами чорної личинки.
Запала тиша; усі дивились на Розвіяра, а він уперше розгубився.
– Навіщо ти притягнув це? – спитав володар, і в його голосі була гидливість.
– Це полонений…
Володар побіжно глянув на юрбу.
– До роботи, – сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартові опам’ятались, наглядачі заметушились, за декілька хвилин галереї та вікна спорожніли.
Володар повільно спустився назустріч Розвіяру. Той, скреготнувши зубами від болю, вибрався з сідла. Володар довго роздивлявся звіруїна, а чотириногий мовчав і глядів у землю.
– Дарма, – сказав володар. – Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.
Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.
– Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. – Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.
Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани. Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці – точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.
Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.
Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.
Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…
Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.
Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.
Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.
Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.
Ревіла вода.
Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.
Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.
Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.
– Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.
І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.
Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.
– Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.
Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.
– Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.
– Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.
Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.
– Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?
Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:
– І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.
Розвіяр нервово ковтнув.
– Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.
– Ви маг? – вирвалось у Розвіяра.
– Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.
– Хто це? – Розвіяр не міг утриматись. – Де він?
– Ходімо. – Володар піднявся. – Якщо ти в змозі перебирати ногами – я покажу тобі. Тут недалеко.
– Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага – змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди – мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.
Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.
Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.
– Ми підемо туди? – Розвіяр через силу ковтнув.
Володар повернув укрите шрамами обличчя:
– Ти боїшся?
– Так, – сказав Розвіяр.
Володар помовчав.
– Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко – повернемося.
Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.
– Я піду.
– Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.
У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота – ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав – тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.
Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.
Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:
– Дивись.
Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.
Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.
Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.
Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало – тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.
– Вийдемо, – сказав володар.
І майже на руках витягнув Розвіяра із зали – у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.
– Хто це? – Розвіяр привалився до стіни.
– Це той, хто побудував замок.
– Він маг?
– Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.
– Але ж він…
– Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.
– Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»
Розвіяр прикусив язика.
– Ходімо. – Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. – Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?
– Так.
– Цікаво… Я підозрював щось таке… Мага можна вбити, звісно ж. Якщо ти вистрілиш із далекобійного лука, а маг в цей час буде зайнятий іншим і стріла встромиться йому в спину, протне серце… Тоді маг помре, скоріше за все. В імператорському палаці, в усипальниці, десятками й сотнями лежать мертві маги, хлопчику, і лише небагато з них померли своєю смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться – Імперія невразлива.
Вони вийшли з коридора на платформу. Володар із силою потягнув за мотузку. Кілька моторошних хвиль вони чекали, а потім платформа смикнулась і пішла вгору.
Розвіяр упав на коліна. Володар допоміг йому підвестись.
– Що ти переписував для колишнього хазяїна? Мабуть, усякі нісенітниці?
– «Пригоди фаворитки». «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей». «Подорож на Осиний Ніс», але не до кінця, і ще багато книг…
– Згадай їх усі й запиши назви, – сказав володар. – Зроби це сьогодні, бо завтра ти заступаєш на службу, і сотник Бран, я думаю, багато разів змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.
Розвіяр не нарікав. Вечорами він падав на матрац і засинав, у той час як інші, посміюючись, ішли «в птахівню», і десь там чекала гостей Джаль із вічною своєю винуватою усмішкою. Старша служниця ставила зарубинку проти її імені на дерев’яній табличці. Годилося не більш як одну зарубину за ніч і не менш як одну за три ночі – так пояснював Розвіяру Тарі-Колесо, базікало, який став іще велемовнішим після того випадку в патрулі: трьох убито, уціліли тільки Тарі й Кривуля.
Вартівники, на відміну від сотника, перейнялись до Розвіяра повагою. Кривуля, який раніше не проминав нагоди підставити ногу, тепер приносив молоко з кухні, наливав Розвіяру кухоль і просив розповісти, «як усе було»; Розвіяр розповідав, не прикрашаючи ні на півслова.
– З якого він спершу боку вдарив?
– З правого. Обійшов мене зліва.
– Ти тримав?
– Тільки ледь витримав, щоб вийти з-під клинка. А так – хто ж його втримає, простіше зáмок на руках підняти…
– Так. – Очі Кривулі затуманювались. – Вони… Я от собі думаю, якби ми з Тарі не побігли навзаводи, може, вони наших би хлопців не порубали? Може, ми їх… дарма так, га, малий?
– Порубали б усіх, – щиросердо відповідав Розвіяр. – І мене б порубали, якби не вогнянка. Це ж нечесно – ці тварюки нападають двоє на одного, четверо, шестеро на одного.
– Нечесно, – казав Кривуля, і обличчя його проясніло.
Кривулю, на відміну від базікала Тарі, мучила гризота. Розвіяр полегшував її тягар, як умів, і казав від щирого серця. Кривуля відчував це – і навіть став заступатися за «малого» перед Браном.
Тиждень за тижнем Розвіяр стояв у нічній варті, чистив відхожі місця, бігав за дрібними дорученнями – усе мовчки, не виявляючи незадоволення. Коли випадала вільна хвилина, брав арбалет і йшов на стрільбище тренуватись. Щоденне «механічне» життя втратило значення; Розвіяр ніби повернувся в ті часи, коли він з ранку до ночі вантажив каміння, возив грабарки або крутив свій коловорот. Тоді його свідомість відлітала геть, не турбуючись про закріпачене в рабстві тіло, і бродила в лісі з дитячих спогадів.
Тепер у Розвіяра з’явилося багато нових тем для роздумів. Під замком, у глибокій шахті, лежало тіло звіруїна, що за життя був магом, і, мертве, охороняло замок.
Розвіяру ввижалися скельні черв’яки, запряжені магічною волею чотириногої істоти в золотому мундирі. Як вони гризуть камінь, вибудовуючи в глибині гори зали та коридори, кімнати, сходи, колодязі для платформ-підіймачів. Як маг-звіруїн здіймає руки, і на вказівному пальці блищить бірюзовий камінь; як вилітає стріла з далекобійного лука і протинає чарівникові серце.
Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився він за друга, і коли помстився, то як? І головне – навіщо він показав Розвіяру мерця під горою? Він, який бачить наскрізь не тільки «маленького гекса», але й сотника Брана, і, певно, кожну людину в замку?
Утомлені руки дрижали, утримуючи зведений арбалет. Розвіяр цілив і стріляв, і знов стріляв, і знов. Потім брав лук – найтугіший, який тільки знаходив у зброярні, і, відійшовши в дальній кінець коридора, стріляв у сутіні в ледь видну мішень.
Одного разу стріла чиркнула по стелі, і Розвіяр нараз відчув свою безпорадність: замкнений у коридорі з далекобійним луком, як личинка вогнянки – в яйці. У камінній щілині «поправка на вітер» – безглузді слова; тут нема місця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якої має стати стріла в леті. Заважали стіни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвіяру захотілося свободи – але не такої, коли можна йти на всі чотири вітри.
Свободи думати. Зв’язувати ціле з частин. Бачити людей наскрізь, наперед угадувати чужі вчинки, розуміти магів у всій їхній незбагненності. Він хотів цього набагато сильніше, ніж зовсім ще недавно жадав дівчину Джаль.
І гинучи від власної недосконалості, Розвіяр кинув лук і заплакав – добре хоч, ніхто його не бачив.
А потім – за кілька хвилин – почуття пригніченості минуло. Розвіяр здивувався: що з ним було, звідки спала ця туга? Може, це спогад про гнітючі стіни там, унизу, де лежить мертвий маг-звіруїн?
Він підняв лук і продовжував управлятись. Ще за годину його застав за цим заняттям сотник Бран; постояв за спиною, посопів, потім рішуче підійшов і, лаючись, став виправляти хват на тятиві, поставу ніг, поворот голови, і Розвіяр зрозумів, що його прощено.
На ній була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нічого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, і більше не всміхалась.
– Навіщо ти тут? – спитав Розвіяр. – Адже був уже дзвін?
Вона притисла до запалих щік стиснуті кулаки. Дивилась на нього й мовчала.
– Ти чого? – тихо спитав Розвіяр.
– Я тебе чекала, – сказала Джаль. – Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…
– Ще чого. – Він почував усе більшу ніяковість. – Не вбили. Подряпали.
– Як тебе звати? – спитала Джаль.
– Що?!
– Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.
– Навіщо тобі? – спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.
Вона опустила руки:
– Просто щоб знати.
– Розвіяр. Так мене звати, – сказав він повільно.
Вона всміхнулась – але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, – відверто, майже радісно:
– Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.
– А навіщо про мене думати?
Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.
– Ти більше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.
– Не знаю.
– Розвіяр… Утечімо?
– Вибач. Зараз не час.
Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.
– Що, Джаль?
Вона все ще всміхалась.
Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.
Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.
– Знову кого-небудь убити?
Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.
– Цього разу – ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?
– Украдена?
– Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші – не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.
– Корабель?!
– Один з моїх вітрильників у порту Фер.
– Що ж у ній такого, у цій книзі? – розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом – і віддати його за книгу?!
– Багато чого, – володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. – Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.
– Її привезуть сюди?
– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.
– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.
– Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.
На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.
– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.
– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…
Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках – але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.
– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї – що це за переписувач такий, при клинках?
Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.
– Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?
Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:
– Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіше. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.
Розділ четвертий
Він проїхав уздовж нерівного шерегу витріщак. Він чув уражений шепіт за спиною. Люди витріщалися на чотириногого й сахалися від вогнянки.
Володар вийшов на балкон. Розвіяр натягнув мотузку, наказуючи звіруїну зупинитись. Перед замком не було площі, куди став би народ, що висипався з камінних нір, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереї, на стіни, здиралась на поперечини лебідок і насосів. Навкруги вершника-Розвіяра лишався вільний простір, і ранкове повітря тремтіло, нагріваючись, над крилами чорної личинки.
Запала тиша; усі дивились на Розвіяра, а він уперше розгубився.
– Навіщо ти притягнув це? – спитав володар, і в його голосі була гидливість.
– Це полонений…
Володар побіжно глянув на юрбу.
– До роботи, – сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартові опам’ятались, наглядачі заметушились, за декілька хвилин галереї та вікна спорожніли.
Володар повільно спустився назустріч Розвіяру. Той, скреготнувши зубами від болю, вибрався з сідла. Володар довго роздивлявся звіруїна, а чотириногий мовчав і глядів у землю.
– Дарма, – сказав володар. – Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.
Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.
– Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. – Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.
Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани. Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці – точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.
Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.
Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.
Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…
Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.
Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.
Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.
Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.
Ревіла вода.
Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.
Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.
Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.
– Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.
І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.
* * *
– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.
– Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.
Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.
– Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.
– Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.
Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.
– Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?
Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:
– І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.
Розвіяр нервово ковтнув.
– Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.
– Ви маг? – вирвалось у Розвіяра.
– Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.
– Хто це? – Розвіяр не міг утриматись. – Де він?
– Ходімо. – Володар піднявся. – Якщо ти в змозі перебирати ногами – я покажу тобі. Тут недалеко.
* * *
Дерев’яна платформа, підвішена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав ліхтар, угору повзли камінні стіни зі слідами зубів скельних черв’яків.– Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага – змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди – мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.
Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.
Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.
– Ми підемо туди? – Розвіяр через силу ковтнув.
Володар повернув укрите шрамами обличчя:
– Ти боїшся?
– Так, – сказав Розвіяр.
Володар помовчав.
– Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко – повернемося.
Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.
– Я піду.
– Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.
У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота – ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав – тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.
Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.
Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:
– Дивись.
Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.
Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.
Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.
Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало – тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.
– Вийдемо, – сказав володар.
І майже на руках витягнув Розвіяра із зали – у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.
– Хто це? – Розвіяр привалився до стіни.
– Це той, хто побудував замок.
– Він маг?
– Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.
– Але ж він…
– Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.
– Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»
Розвіяр прикусив язика.
– Ходімо. – Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. – Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?
– Так.
– Цікаво… Я підозрював щось таке… Мага можна вбити, звісно ж. Якщо ти вистрілиш із далекобійного лука, а маг в цей час буде зайнятий іншим і стріла встромиться йому в спину, протне серце… Тоді маг помре, скоріше за все. В імператорському палаці, в усипальниці, десятками й сотнями лежать мертві маги, хлопчику, і лише небагато з них померли своєю смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться – Імперія невразлива.
Вони вийшли з коридора на платформу. Володар із силою потягнув за мотузку. Кілька моторошних хвиль вони чекали, а потім платформа смикнулась і пішла вгору.
Розвіяр упав на коліна. Володар допоміг йому підвестись.
– Що ти переписував для колишнього хазяїна? Мабуть, усякі нісенітниці?
– «Пригоди фаворитки». «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей». «Подорож на Осиний Ніс», але не до кінця, і ще багато книг…
– Згадай їх усі й запиши назви, – сказав володар. – Зроби це сьогодні, бо завтра ти заступаєш на службу, і сотник Бран, я думаю, багато разів змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.
* * *
Володар мав рацію. Сотнику Брану начхати було на те, що Розвіяр недужий і слабкий. Сотник Бран не мав великої шани до військової звитяги молодого вартівника. Становище Розвіяра круто погіршилось: Бран відправляв його на найнудніші, важчі й безславні роботи, умить понизивши з улюбленця ледве чи не до слуги.Розвіяр не нарікав. Вечорами він падав на матрац і засинав, у той час як інші, посміюючись, ішли «в птахівню», і десь там чекала гостей Джаль із вічною своєю винуватою усмішкою. Старша служниця ставила зарубинку проти її імені на дерев’яній табличці. Годилося не більш як одну зарубину за ніч і не менш як одну за три ночі – так пояснював Розвіяру Тарі-Колесо, базікало, який став іще велемовнішим після того випадку в патрулі: трьох убито, уціліли тільки Тарі й Кривуля.
Вартівники, на відміну від сотника, перейнялись до Розвіяра повагою. Кривуля, який раніше не проминав нагоди підставити ногу, тепер приносив молоко з кухні, наливав Розвіяру кухоль і просив розповісти, «як усе було»; Розвіяр розповідав, не прикрашаючи ні на півслова.
– З якого він спершу боку вдарив?
– З правого. Обійшов мене зліва.
– Ти тримав?
– Тільки ледь витримав, щоб вийти з-під клинка. А так – хто ж його втримає, простіше зáмок на руках підняти…
– Так. – Очі Кривулі затуманювались. – Вони… Я от собі думаю, якби ми з Тарі не побігли навзаводи, може, вони наших би хлопців не порубали? Може, ми їх… дарма так, га, малий?
– Порубали б усіх, – щиросердо відповідав Розвіяр. – І мене б порубали, якби не вогнянка. Це ж нечесно – ці тварюки нападають двоє на одного, четверо, шестеро на одного.
– Нечесно, – казав Кривуля, і обличчя його проясніло.
Кривулю, на відміну від базікала Тарі, мучила гризота. Розвіяр полегшував її тягар, як умів, і казав від щирого серця. Кривуля відчував це – і навіть став заступатися за «малого» перед Браном.
Тиждень за тижнем Розвіяр стояв у нічній варті, чистив відхожі місця, бігав за дрібними дорученнями – усе мовчки, не виявляючи незадоволення. Коли випадала вільна хвилина, брав арбалет і йшов на стрільбище тренуватись. Щоденне «механічне» життя втратило значення; Розвіяр ніби повернувся в ті часи, коли він з ранку до ночі вантажив каміння, возив грабарки або крутив свій коловорот. Тоді його свідомість відлітала геть, не турбуючись про закріпачене в рабстві тіло, і бродила в лісі з дитячих спогадів.
Тепер у Розвіяра з’явилося багато нових тем для роздумів. Під замком, у глибокій шахті, лежало тіло звіруїна, що за життя був магом, і, мертве, охороняло замок.
Розвіяру ввижалися скельні черв’яки, запряжені магічною волею чотириногої істоти в золотому мундирі. Як вони гризуть камінь, вибудовуючи в глибині гори зали та коридори, кімнати, сходи, колодязі для платформ-підіймачів. Як маг-звіруїн здіймає руки, і на вказівному пальці блищить бірюзовий камінь; як вилітає стріла з далекобійного лука і протинає чарівникові серце.
Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився він за друга, і коли помстився, то як? І головне – навіщо він показав Розвіяру мерця під горою? Він, який бачить наскрізь не тільки «маленького гекса», але й сотника Брана, і, певно, кожну людину в замку?
Утомлені руки дрижали, утримуючи зведений арбалет. Розвіяр цілив і стріляв, і знов стріляв, і знов. Потім брав лук – найтугіший, який тільки знаходив у зброярні, і, відійшовши в дальній кінець коридора, стріляв у сутіні в ледь видну мішень.
Одного разу стріла чиркнула по стелі, і Розвіяр нараз відчув свою безпорадність: замкнений у коридорі з далекобійним луком, як личинка вогнянки – в яйці. У камінній щілині «поправка на вітер» – безглузді слова; тут нема місця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якої має стати стріла в леті. Заважали стіни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвіяру захотілося свободи – але не такої, коли можна йти на всі чотири вітри.
Свободи думати. Зв’язувати ціле з частин. Бачити людей наскрізь, наперед угадувати чужі вчинки, розуміти магів у всій їхній незбагненності. Він хотів цього набагато сильніше, ніж зовсім ще недавно жадав дівчину Джаль.
І гинучи від власної недосконалості, Розвіяр кинув лук і заплакав – добре хоч, ніхто його не бачив.
А потім – за кілька хвилин – почуття пригніченості минуло. Розвіяр здивувався: що з ним було, звідки спала ця туга? Може, це спогад про гнітючі стіни там, унизу, де лежить мертвий маг-звіруїн?
Він підняв лук і продовжував управлятись. Ще за годину його застав за цим заняттям сотник Бран; постояв за спиною, посопів, потім рішуче підійшов і, лаючись, став виправляти хват на тятиві, поставу ніг, поворот голови, і Розвіяр зрозумів, що його прощено.
* * *
Джаль відділилася від стіни і встала перед ним, коли він, ледве живий, тягнув ноги з вечірньої біганки.На ній була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нічого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, і більше не всміхалась.
– Навіщо ти тут? – спитав Розвіяр. – Адже був уже дзвін?
Вона притисла до запалих щік стиснуті кулаки. Дивилась на нього й мовчала.
– Ти чого? – тихо спитав Розвіяр.
– Я тебе чекала, – сказала Джаль. – Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…
– Ще чого. – Він почував усе більшу ніяковість. – Не вбили. Подряпали.
– Як тебе звати? – спитала Джаль.
– Що?!
– Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.
– Навіщо тобі? – спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.
Вона опустила руки:
– Просто щоб знати.
– Розвіяр. Так мене звати, – сказав він повільно.
Вона всміхнулась – але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, – відверто, майже радісно:
– Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.
– А навіщо про мене думати?
Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.
– Ти більше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.
– Не знаю.
– Розвіяр… Утечімо?
– Вибач. Зараз не час.
Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.
– Що, Джаль?
Вона все ще всміхалась.
* * *
Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.
* * *
– У мене є для тебе робота, маленький гекса.Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.
– Знову кого-небудь убити?
Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.
– Цього разу – ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?
– Украдена?
– Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші – не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.
– Корабель?!
– Один з моїх вітрильників у порту Фер.
– Що ж у ній такого, у цій книзі? – розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом – і віддати його за книгу?!
– Багато чого, – володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. – Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.
– Її привезуть сюди?
– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.
– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.
– Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.
На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.
– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.
– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…
Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках – але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.
– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї – що це за переписувач такий, при клинках?
Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.
– Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?
Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:
– Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіше. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.
Розділ четвертий
Розвіяру доводилось бувати на перевалі з патрулем. Ступаючи по знайомій дорозі, він не вірив, що іде з замку.
Піднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна – висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля страхання, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.
– Спускайтеся, – сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. – Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.
Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп – молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витягнув зі звичної й зручної рутини.
Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись – посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.
– Ну знай, – бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. – У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.
Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він пройшов зовсім недавно серед десятка рабів, закуплених цим самим Шлопом, молодшим інтендантом, для господарчих потреб.
Дев’ять інших досі крутять свій коловорот. Хтось лишився в Східній темниці, а комусь не пощастило, і він ночує в Західній. Там парко влітку і холодно взимку. Так розповідають.
Праворуч від дороги ворухнулися кущі. Розвіяр узявся за руків’я мечів. Затрусилися гілки, з колючих заростей вилетів чиркун і, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвіяр тільки тепер помітив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи і скаржачись, а іде мовчки, насторожено озираючись на всі боки.
– Тарі сказав, дорога чиста, – нагадав Розвіяр.
– Багато він розуміє, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рік тому на цьому самому місці караван розстріляли, місце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.
Розвіяр усміхнувся. Свобода вступала в нього, як армія в переможене місто, як тепле повітря в оболонку повітряної кулі. Здавалося, ще трохи – він підніметься, переповнений цією свободою, і злетить над зубчастими верхівками скель.
При заході вони були в Кипучці – маленькому селищі на березі теплого озера. Над водою піднімалася пара, готелі ліпились уздовж берега, на терасах сиділи пожильці, переважно старі, загорнуті в білі рушники, пили з високих склянок і парили ноги.
– Заночуємо, – сказав Шлоп. – Кістки погріти – мені воно корисно, а тобі однаково, а тому ти селися в «Купині», а я…
– Шлопе, – сказав Розвіяр, із задоволенням відчуваючи, що свобода, наповнивши його тіло, дісталась уже до язика. – Не заночуємо ж. Ходімо просто до тунелю.
– Ти мені наказувати будеш? – Молодший інтендант похлинувся.
– Буду. – Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.
Піднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна – висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля страхання, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.
– Спускайтеся, – сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. – Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.
Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп – молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витягнув зі звичної й зручної рутини.
Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись – посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.
– Ну знай, – бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. – У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.
Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він пройшов зовсім недавно серед десятка рабів, закуплених цим самим Шлопом, молодшим інтендантом, для господарчих потреб.
Дев’ять інших досі крутять свій коловорот. Хтось лишився в Східній темниці, а комусь не пощастило, і він ночує в Західній. Там парко влітку і холодно взимку. Так розповідають.
Праворуч від дороги ворухнулися кущі. Розвіяр узявся за руків’я мечів. Затрусилися гілки, з колючих заростей вилетів чиркун і, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвіяр тільки тепер помітив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи і скаржачись, а іде мовчки, насторожено озираючись на всі боки.
– Тарі сказав, дорога чиста, – нагадав Розвіяр.
– Багато він розуміє, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рік тому на цьому самому місці караван розстріляли, місце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.
Розвіяр усміхнувся. Свобода вступала в нього, як армія в переможене місто, як тепле повітря в оболонку повітряної кулі. Здавалося, ще трохи – він підніметься, переповнений цією свободою, і злетить над зубчастими верхівками скель.
При заході вони були в Кипучці – маленькому селищі на березі теплого озера. Над водою піднімалася пара, готелі ліпились уздовж берега, на терасах сиділи пожильці, переважно старі, загорнуті в білі рушники, пили з високих склянок і парили ноги.
– Заночуємо, – сказав Шлоп. – Кістки погріти – мені воно корисно, а тобі однаково, а тому ти селися в «Купині», а я…
– Шлопе, – сказав Розвіяр, із задоволенням відчуваючи, що свобода, наповнивши його тіло, дісталась уже до язика. – Не заночуємо ж. Ходімо просто до тунелю.
– Ти мені наказувати будеш? – Молодший інтендант похлинувся.
– Буду. – Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.