Страница:
Ганс і Гретель могли ходити до школи тільки взимку – решту часу вони працювали. Та цієї зими вони вже місяць не відвідували уроків, допомагаючи матері. Треба було пекти житній хліб, підтримувати чистоту в будинку, плести панчохи та інші вироби і продавати їх на базарі. Окрім того, Рафф Брінкер потребував пильного нагляду.
Поки брат із сестрою цього грудневого ранку сумлінно допомагали матері, гамірна ватага хлопців і дівчат веселилися на каналі. Серед них були чудові ковзанярі. Коли вони, яскраво вбрані, пролітали повз, здавалося, що лід раптом розтанув і течією пливуть клумби різнобарвних тюльпанів.
Тут каталася дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек у дорогому хутрі й широкому оксамитовому пальто, а поруч із нею бігла гарненька сільська дівчинка Анні Боуман у теплій яскраво-червоній кофті й блакитній спідниці, такій короткій, що плетені сірі панчохи виднілися у всій своїй красі. Каталась тут і гордовита Ріхі Корбес. Її батько, мейнгеєр ван Корбес, вважався одним з найвизначніших громадян Амстердама. А навколо неї юрмилися Карл Схуммель, Пітер і Людвіг[6] ван Хольпи, Якоб Поот і один дуже маленький хлопчик із довжелезним ім’ям: Воостенвальберт Схіммельпеннінк. У натовпі було ще кілька десятків хлопчиків і дівчаток, і всі вони гралися й веселилися.
Вони з півмилі бігли каналом вниз, а потім щодуху мчали назад. Часом найшвидший із них розвертався прямо перед носом у якого-небудь поважного законодавця або лікаря, який неквапом собі їхав до міста, а часом цілий ланцюг дівчат раптово розривався при появі товстого старого бургомістра, який, пихкаючи, прямував до Амстердама, тримаючи напереваги свого ціпка із золотим набалдашником. Бургомістр ковзав на фантастичних ковзанах із чудовими ремінцями й блискучими лезами, які загиналися над підйомом ноги, закінчуючись позолоченими кульками. Він лиш трішечки ширше розплющував заплилі жиром очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанс, і, боячись спіткнутися, не наважувався чемно вклонитися у відповідь.
На каналі ковзалися не тільки знатні пани. Робітники із втомленими очима поспішали на фабрики і в майстерні; перекупки проходили із багажем на голові; рознощики аж згиналися під вагою своїх тюків; човнярі з розкуйовдженим волоссям і обвітреними обличчями пробиралися уперед, грубо штовхаючись; священики з ласкавими очима, мабуть, поспішали сповідати когось перед смертю… Трохи згодом з’явилися діти із сумками за плечима. Вони щодуху мчали до школи, яка стояла неподалік. Геть усі були на ковзанах, крім того закутаного фермера, чий хитромудрий візок трусився берегом каналу.
Незабаром веселі дітлахи майже загубилися у цій строкатій юрбі ковзанярів, чиї ковзани виблискували, відбиваючи сонячне світло. Ми, мабуть, більше нічого б і не довідалися про цих дітей, якби вони раптом не зупинилися, як укопані, й, скупчившись осторонь, не заговорили всі одразу до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що прямував до міста.
– Агов, Катрінко, – загукали вони в один голос, – ти чула? Будуть змагання… Ти неодмінно маєш узяти участь!
– Змагання? – запитала Катрінка, сміючись. – Будь ласка, говоріть по черзі – я нічого не розумію.
Діти затнулися й гуртом поглянули на Ріхі Корбес, яка зазвичай говорила за всіх.
– Послухай, – сказала Ріхі, – двадцятого, у день народження мевроу[7] ван Глек, відбудуться великі ковзанярські змагання. Це Гільда влаштувала. Найкращому ковзаняреві дадуть чудовий приз!
– Так, – підхопило кілька голосів, – пару прекрасних срібних ковзанів, просто неймовірних! З такими чудовими ремінцями! Так-так, а ще зі срібними дзвіночками й пряжками!
– Хто сказав, що із дзвіночками? – почувся тихенький голосок хлопчика з довгим ім’ям.
– Я так кажу, пане Воост, – відповіла Ріхі.
– Так воно і є…
– Ні, я напевно знаю, що без дзвіночків!
– Ну що за дурниці ти верзеш?!
– Та ні, вони ж зі стрілками…
– А мейнгеєр ван Корбес сказав моїй мамі, що із дзвіночками, – лунало звідусіль із уст збудженої дітвори.
Воостенвальберт Схіммельпеннінк зробив спробу покласти суперечці край:
– Нічого ви не знаєте! Ніяких дзвіночків не буде, вони…
– О! О! – і хор протилежних думок зазвучав знову.
– На ковзанах для дівчат будуть дзвіночки, – спокійно втрутилася Гільда, – а для хлопців призначена інша пара, і на ній збоку вигравіювані стріли.
– От бачиш!.. А що я казав?! – навперебій закричали чи не всі хлопці.
Катрінка спантеличено дивилася на них.
– Хто ж змагатиметься? – запитала вона.
– Всі ми, – відповіла Ріхі. – Ох і весело ж буде! І ти теж, Катрінко, обов’язково! А зараз час до школи, поговоримо про це на великій перерві. Ти ж братимеш участь у змаганнях разом із нами?
Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і кокетливо кинувши: «Чуєте? Останній дзвінок. Наздоганяйте!» – зі сміхом помчала до школи, що стояла на березі десь за півмилі від дітей.
Всі безладною юрбою кинулися за нею. Але марно – не наздогнати їм ясноокої веселунки. Вона мчала вперед, озираючись раз у раз, і очі її переможно сяяли, а розпущене волосся золотилося на сонці.
Чарівна Катрінка! Вона аж пашить здоров’ям і юністю, вона – саме життя, веселощі й рух! Не дивно, що цієї ночі твій образ дівчинки, яка завжди мчить уперед, промайнув у сновидіннях одного хлопчика. Не дивно, що через багато років, коли ти полетиш від нього назавжди, ця пора здасться йому найпохмурішою в житті.
Розділ IV
Опівдні наші юні друзі ватагою висипали зі школи, аби годинку потренуватися на каналі.
Вони каталися лише кілька хвилин, як раптом Карл Схуммель, єхидно усміхаючись, сказав Гільді:
– Поглянь, ну й парочка з’явилася! Ото голодранці! Напевне, сам король подарував їм ці «ковзани».
– Вони дуже завзяті, – м’яко промовила Гільда. – Мабуть, важко було вчитися бігати на таких безглуздих обрубках. Знаєш, вони дуже бідні селяни. Хлопчик, напевно, зробив ці ковзани сам.
Карл трохи зніяковів:
– Ти кажеш, завзяті… Можливо… Але поглянь, як вони бігають! Тільки-но розбіжаться, як одразу ж спотикаються. Пам’ятаєш ту п’єсу staccato[8], яку ти недавно розучила? Їм би під цю музику кататися!
Гільда весело розсміялася і поїхала геть. Наздогнавши і промчавши повз невелику групу, вона зупинилася біля Гретель, яка не зводила жадібного погляду з ковзанярів.
– Як тебе звуть, дівчинко?
– Гретель, юфроу[9] – відповіла та сором’язливо. Вони були майже однолітки, але ж Гільда народилася в заможній родині. – А мого брата – Гансом.
– Міцний хлопчина! – весело мовила Гільда. – Можна подумати, що всередині в нього тепла грубка. А от ти, здається, зовсім змерзла. Було б непогано, якби ти вдяглася тепліше, крихітко…
Гретель, у якої більше просто не було чого надягти, змусила себе розсміятися і відповіла:
– Не така я вже й маленька. Мені дванадцять із гаком.
– Он воно як! Пробач, будь ласка. Знаєш, мені майже чотирнадцять років, але я така висока для свого віку, що решта дівчат здаються мені маленькими. Втім, усе це дрібниці. Можливо, ти мене навіть переростеш… Тільки одягайся тепліше, адже дівчата не ростуть, якщо вони постійно тремтять від холоду.
Ганс аж спалахнув, помітивши сльози на очах у Гретель.
– Моя сестра не скаржилася на холод, але зараз і справді зимно… – глянув він зі смутком на сестру.
– Нічого, – сказала Гретель. – Коли я катаюсь, мені тепло, навіть спекотно… Дякую вам за турботу, ви дуже чуйні, юфроу!
– Ні-ні! – заперечила Гільда, дуже незадоволена собою. – Я необережна, жорстока, але я сказала не зі зла. Я тільки хотіла запитати тебе… Тобто… Якщо…
І Гільда затнулася, тільки-но почавши говорити про те, заради чого прибігла сюди. Їй стало ніяково перед цими бідно вдягненими, але сповненими гідності дітьми, хоча вона просто хотіла приділити їм увагу.
– То в чім річ, юфроу? – вигукнув Ганс. – Чим я можу вам прислужитися? Щось…
– О ні, ні! – розсміялася Гільда, опанувавши зніяковілість. – Я тільки хотіла поговорити з вами про наші великі змагання. Хочете взяти участь? Ви обоє чудово бігаєте на ковзанах, а платити за участь не треба. Будь-хто може записатися й отримати приз.
Гретель сумно поглянула на Ганса, а він зірвав шапку й шанобливо відповів:
– Ні, юфроу, якби навіть ми й записалися, то незабаром відстали б від інших. Погляньте, наші ковзани з твердого дерева, – він підняв ногу, – але швидко мокнуть, липнуть до криги, і ми спотикаємося.
Очі в Гретель заіскрилися смішком: вона згадала про ранкову Гансову невдачу, але одразу почервоніла й сором’язливо пролепетала:
– Ні-ні, ми не зможемо взяти участі. Але ж нам можна буде подивитися на змагання, юфроу?
– Звичайно, – відповіла Гільда, ласкаво дивлячись на серйозні обличчя брата й сестри і від щирого серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, отримані цього місяця, на мережива й обновки. У неї залишилося тільки вісім квартьє[10], а їх вистачило б на купівлю хіба що однієї пари ковзанів.
Глянувши на ноги брата й сестри, такі різні за розмірами, вона запитала:
– Хто з вас краще катається?
– Гретель, – блискавично відповів Ганс.
– Ганс, – тієї ж миті сказала Гретель.
Гільда усміхнулася:
– Я не можу купити вам обом по парі ковзанів або навіть хоча б одну нову пару, але от вам вісім квартьє. Вирішуйте самі, у кого більше шансів перемогти на змаганнях – тому й купите ковзани. Шкода, що в мене бракує грошей на кращі… До побачення!
І, тицьнувши схвильованому Гансові гроші, Гільда всміхнулася, кивнула й швидко поковзала наздоганяти товаришів.
– Юфроу! Юфроу ван Глек! – голосно покликав Ганс, незграбно шкутильгаючи за нею (ремінець на його ковзанах розв’язався).
Гільда повернулася, приклавши руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансу видалось, начебто вона пливе до нього по повітрю, все ближче, ближче…
– Ми не можемо взяти ці гроші, – відхекуючись, пробурмотів Ганс, – хоч і знаємо, що ви дали їх від щирого серця.
– Чому ж? – запитала Гільда, заливаючись рум’янцем.
– Тому, – відповів Ганс, кланяючись, наче блазень, але спрямувавши гордий погляд принца на високу, струнку дівчинку, – що ми їх не заробили.
Але Гільда не розгубилась. Вона ще раніше помітила на шиї в Гретель гарний дерев’яний ланцюжок.
– Виріжте мені ланцюжок, Гансе. Такий, як у вашої сестри.
– Це я зроблю з радістю, юфроу. У нас вдома є шматок тюльпанового дерева: воно гарне, ніби слонова кістка. Завтра ви отримаєте своє замовлення.
І він поквапом спробував повернути гроші Гільді.
– Та ні, ні! – рішуче заперечила Гільда, – Ці гроші – незначна плата за такий ланцюжок!
І вона поковзала, легко обганяючи навіть найшвидших ковзанярів.
Ганс довго здивовано дивився їй услід, відчуваючи, що сперечатися із Гільдою марно.
– Нехай так, – пробурмотів він чи то про себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні – Гретель. – Значить, мені слід старанно попрацювати, не гаючи ані хвилини. Мабуть, сидітиму до опівночі, якщо тільки мама не заборонить палити свічку, але роботу завершу… Гроші можна залишити в себе, Гретель.
– Ну й мила дівчина! – вигукнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. – Слухай, Гансе, виходить, лелека недаремно звив гніздо в нас на даху минулого літа! Пам’ятаєш, як мама сказала, що він принесе нам щастя, і як вона плакала, коли Янсзон Кольп застрелив його? І вона сказала, що Янсзону це принесе біду. І от щастя до нас нарешті прийшло! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.
Ганс похитав головою:
– Панночка дала нам грошей на ковзани, але якщо я зароблю їх, Гретель, вони підуть на вовну. Тобі потрібна тепла кофта.
– О! – вигукнула Гретель у непідробному розпачі. – Не купити ковзанів! Звісно, я мерзну, але не так уже й часто. Мама завжди каже, що в жилах дітей-бідняків кров струмує угору й униз, наспівуючи: «Я повинна їх зігріти! Я повинна їх зігріти!..» О Гансе, – вела вона далі, ледь не схлипуючи, – Не кажи, що ти не купиш ковзанів, бо я заплачу… І взагалі, я хочу мерзнути… Тобто мені, правда, дуже тепло…
Ганс глянув на неї. Як справжній голландець, він відчував справжнісінький жах при самому вигляді сліз, та й узагалі будь-якого прояву почуттів, а найбільше боявся дивитися в блакитні очі сестрички, залиті слізьми.
– Зрозумій, – вигукнула Гретель, відчувши, що перевага на її боці, – я буду страшенно засмучена, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, я не така жадібна. Я хочу, щоб ти купив ковзани собі. А коли я підросту, вони знадобляться й мені… Ну ж бо, Гансе, порахуй монети. Чи бачив ти коли-небудь стільки грошей?
Ганс задумливо перебирав монети на долоні. Ніколи в житті йому так не кортіло мати ковзани. Про змагання він чув ще до розмови з Гільдою і по-хлоп’ячому прагнув випробувати свої сили разом із іншими. Він не сумнівався, що на гострих сталевих лезах заввиграшки обжене більшість хлопчиків на каналі. Заперечення Гретель здавалися йому переконливими. З іншого боку, він знав, що їй, такій маленькій, але сильній і вправній, варто лише тиждень потренуватися на справжніх ковзанах, і вона бігатиме краще за Ріхі Корбес або навіть Катрінку Флак… Щойно це спало йому на думку, він прийняв рішення. Якщо Гретель не хоче кофти, вона одержить ковзани.
– Ні, Гретель, – відповів він нарешті, – я можу почекати. Коли-небудь я назбираю грошей і придбаю собі хорошу пару ковзанів. А на ці кошти ти купиш ковзани.
Очі в Гретель засяяли радістю, але вона одразу знову почала сперечатися, хоча вже не так наполегливо:
– Панночка дала гроші тобі, Гансе. Якщо їх візьму я, це буде дуже нечемно з мого боку.
Ганс рішуче труснув головою і рушив уперед, а його сестричка то йшла, то підстрибом бігла за ним, аби не відстати. Вони вже зняли свої дерев’яні полози й поспішали додому – сповістити матері радісну новину.
– Слухай, я знаю, як треба зробити! – раптом весело закричала Гретель. – Купи такі ковзани, які тобі будуть трошки малі, а мені – трошки великі, і ми зможемо кататися по черзі. Буде чудово, правда? – І Гретель знову заплескала в долоні.
Бідний Ганс! Спокуса була великою, але юнак мужньо її переборов:
– Дурниці, Гретель! З більшими ковзанами в тебе нічого не вийде. Ти й на цих спотикалася, як сліпе курча, поки я не обточив кінці. Ні, тобі потрібна паpa саме по нозі, і ти аж до двадцятого маєш використовувати будь-яку слушну нагоду, щоб потренуватися. Моя маленька Гретель завоює приз – срібні ковзани!
При одній думці про таку можливість Гретель не змогла утриматися від захопленого вереску.
– Гансе! Гретель! – почувся знайомий голос.
– Йдемо, мамо!
І вони поспішили додому. Дорогою Ганс увесь час підкидав монети на долоні.
– Бейдендондер! (Клянуся громом!) – вигукнув Пітер ван Хольп, звертаючись до Карла Схуммеля. – Ця крихітка в червоній кофті й залатаній спідниці непогано катається. Гунст! (До дідька!) Можна сказати, що в неї пальці на п’ятах і очі на потилиці! Глянь-но! Ото дасть вона перцю, якщо візьме участь у змаганнях і поб’є Катрінку Флак!
– Тс-с! Не так голосно, – зупинив його Карл, глузливо посміхаючись. – Ця панночка в лахміттях – улюблениця Гільди ван Глек. Ковзани – її подарунок, якщо не помиляюся.
– Он воно як! – вигукнув Пітер, усміхаючись: Гільда була його найкращим другом. – Вона і тут встигла зробити добру справу!
І мейнгеєр ван Хольп, виписавши на кризі подвійну вісімку, а потім величезну букву «Р», зробив стрибок, виписав букву «Г» і покотив без зупинки далі, поки не опинився поруч із Гільдою.
Узявшись за руки, вони каталися разом, спочатку сміючись, потім спокійно стиха розмовляючи.
Як не дивно, Пітер ван Хольп незабаром зробив несподіваний висновок, що в його сестрички неодмінно має бути точнісінько такий дерев’яний ланцюжок, як у Гільди.
За два дні, у переддень святого Ніколааса, Ганс, який встиг спалити три свічкових недогарки і до того ж порізати собі великого пальця, стояв на базарній площі в Амстердамі й купував ще одну пару ковзанів – для себе!
Розділ V
Мила тітонька Брінкер! Щойно прибрали зі столу після жалюгідного обіду, вона на честь святого дня Ніколааса зодягла свою святкову сукню. «Це потішить дітей», – подумала вона й не помилилася. За останні десять років святкове вбрання діставалося дуже рідко. Раніше, коли його хазяйку знали у всій окрузі й називали гарненькою Мейтьє Кленк, воно добре служило й красувалася на багатьох танцювальних вечірках і ярмарках. Сукня зберігалася у старій дубовій скрині, і тепер дітям лише зрідка дозволялося поглянути на неї.
Злиняла й поношена, їм вона здавалася розкішною. Ліф, який щільно прилягав до тіла, був із синього домотканого сукна; його квадратний виріз відкривав білу полотняну сорочку, зібрану навколо шиї; червоно-коричнева спідниця була облямована чорною смугою. У плетених вовняних мітенках[11], в ошатному чепчику, з-під якого, на відміну від буденного, вибивалося волосся, мама здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс, дивлячись на неї, перетворювався на статечного й ґречного парубка.
Заплітаючи свої золотаві коси, дівча у захваті мало не танцювало навколо матері.
– Ой, мамо, мамо, мамо, яка ж ти гарненька!.. Поглянь, Гансе, як намальована, правда?
– Еге, – весело погодився Ганс, – намальована… Тільки мені не подобаються ці штуки у неї на руках – наче панчохи.
– Тобі не подобаються мітенки, братику Гансе? Але ж вони дуже зручні… Дивися, вони закривають усі червоні плями на шкірі… Ой, мамо, яка в тебе біла рука там, де закінчується мітенка! Біліша за мою, значно біліша! Послухай, мамо, ліф тобі завузький. Ти ростеш! Ти справді ростеш!
Тітонька Брінкер розсміялася:
– Його пошили дуже давно, моє сонечко, коли талія в мене була не товщою за колотівку. А як тобі очіпок? – І вона повернула голову спочатку в один бік, а потім в другий.
– Ой, страшенно подобається, мамо! Він такий га-а-ар-ний! Глянь, на тебе дивиться батько!
Невже батько справді дивився на дружину? Так, але – безтямним поглядом. Його вроу[12] здригнулася, обернувшись до нього, і щось схоже на рум’янець заграло на її щоках, а очі зблиснули надією, але одразу ж згасли.
– Ні-ні, – зітхнула вона, – він нічого не розуміє. Ну ж бо, Гансе, – і слабка усмішка знову промайнула в неї на губах, – не стій так цілий день, устромивши в мене погляд: адже в Амстердамі на тебе чекають нові ковзани.
– Ой, мамо, – відгукнувся він, – тобі стільки всього потрібно! Навіщо мені купувати ковзани?
– Дурниці, синку! Тобі дали грошей або дали роботу, – все одно, щоб ти зміг купити собі ковзани. Іди хутчіш, доки не стемніло.
– Так, і не затримуйся, Гансе! – розсміялася Гретель. – Нині ввечері ми з тобою позмагаємося на каналі, якщо мама відпустить.
Уже на порозі Ганс обернувся й сказав:
– На твоїй прядці потрібно замінити підніжку, мамо.
– Ти сам можеш її зробити, Гансе.
– Можу. На це грошей не треба. Але тобі потрібні й вовна, і пір’я, і борошно, і…
– Ну гаразд, гаразд! Годі. На твоє срібло всього не купиш. Ой, синку, якби гроші, які в нас украли, раптом повернулися сьогодні, у цей радісний день напередодні святого Ніколааса, ото б ми зраділи! Ще вчора ввечері я молилася доброму святому…
– Мамо! – роздратовано перебив її Ганс.
– А чом би й ні, Гансе? Соромно дорікати мені за це. Адже я воістину така сама набожна протестантка, як і будь-яка шляхетна пані, яка ходить до церкви. І якщо я іноді звертаюся до доброго святого Ніколааса, то нічого поганого в цьому не вбачаю. Подумати тільки! Я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене за це не нападали! Але ж саме він – заступник хлопчиків і дівчаток… Замовкни! Яйця курку не повчають!
Ганс занадто добре знав свою матір, щоб заперечувати їй хоч словом, коли голос її ставав таким різким і пронизливим, як зараз (а це траплялося щоразу, як вона заводила мову про зниклі гроші), тому він сказав ласкаво:
– А що ти просила у доброго святого Ніколааса, мамо?
– Я просила, щоб він не давав злодіям спати ані хвилини, поки вони не повернуть грошей, якщо тільки це в його силах. Або щоб він прояснив наш розум і ми самі змогли знайти гроші. Востаннє я їх бачила за день до того, як ваш любий батько розбився… Втім, тобі це добре відомо, Гансе.
– Так, мамо, – зі смутком відповів хлопець, – ти мало не перевернула весь будинок, шукаючи їх.
– Але марно, – жалібно промовила мати. – Як то кажуть: хто сховав, той знайде.
Ганс здригнувся.
– А як ти думаєш, батько міг би їм щось сказати? – запитав він таємниче.
– Звичайно, – кивнула тітонька Брінкер. – Тобто, я так думаю, але це ще нічого не означає. Знаєш, щодо цього я змінюю думку мало не щодня. Може, батько віддав гроші за того великого срібного годинника, що зберігається в нас з того самого дня. Та ні… цьому я ніколи не повірю.
– Годинник не вартий і чверті цих грошей, мамо.
– Звісно, що ні, а твій батько до останньої хвилини був при тямі. Він був таким розсудливим і ощадливим, що не накоїв би дурниць.
– Але звідки ж у нас цей годинник? От чого я не можу зрозуміти… – пробурмотів Ганс чи то до себе, чи то до матері.
Тітонька Брінкер похитала головою й кинула скорботний погляд на чоловіка, який сидів, втупившись у підлогу порожніми очима. Гретель стояла поруч із ним і плела.
– Цього ми ніколи не дізнаємося, Гансе. Я багато разів показувала годинника батькові, але йому що годинник, що картоплина – однаково. Того страшного вечора він прийшов додому вечеряти, передав мені годинника й звелів дбайливо зберігати, аж поки він сам про нього не спитає. Ледь він відкрив рота, щоб додати ще щось, до нас увірвався Броом Клаттербоост і сказав, що гребля в небезпеці. Ой леле! Яка ж страшна була вода того року в тиждень святої Трійці! Мій хазяїн схопив свої інструменти й утік. Тоді я востаннє бачила його при розумі. Опівночі його принесли додому напівмертвого; голова в бідахи була вся розбита й закривавлена. Згодом лихоманка минулася, але розум до нього так і не повернувся… Йому ставало дедалі гірше… Ніколи ми не знатимемо…
Ганс усе це чув і раніше. Не раз він бачив, як мати в дні гострої потреби виймала годинника зі сховку, майже зважившись продати, але жодного разу не піддалася цій спокусі.
«Ні, Гансе, – повторювала вона, – адже ми ще не помираємо з голоду. Не будемо порушувати батькової довіри!»
Зараз її син згадав кілька таких випадків і важко зітхнув. Потім покотив шматочок воску по столу в бік Гретель і сказав:
– Так, мамо, ти молодець, що зберегла годинника… Багато хто вже давно проміняв би його на золото.
– І тим ганебніше для них! – обурено вигукнула тітонька Брінкер. – Я б так не вчинила. До того ж знатні добродії такі несправедливі до нас, злидарів, що варто б їм побачити таку коштовну річ у наших руках, і вони, – навіть якби ми їм усе розповіли, – чого доброго, запідозрили б батька в…
Щоки Ганса спалахнули гнівним рум’янцем:
– Хай би тільки наважилися, мамо! Я б…
Він стиснув кулаки, очевидно, вирішивши, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.
Тітонька Брінкер усміхнулася крізь сльози, пишаючись обуренням сина:
– Ой, синку, ти чесний, порядний хлопчик… Із годинником ми ніколи не розлучимося. Можливо, колись перед смертю ваш батько прийде до тями і запитає про нього.
– Так, мамо! – погодився Ганс. – Прийде до тями… і впізнає нас?
– Так, синку, – майже пошепки відповіла мати. – Траплялося й таке.
За розмовою Ганс ледве не забув про те, що збирався до Амстердама.
Мати рідко говорила з ним так відверто. Тепер він почувався не тільки її сином, але й другом, порадником.
– Ти маєш рацію, мамо. Нам не слід розлучатися з годинником. Ми завжди будемо зберігати його заради батька. Та й гроші, може, знайдуться, колись… несподівано.
Поки брат із сестрою цього грудневого ранку сумлінно допомагали матері, гамірна ватага хлопців і дівчат веселилися на каналі. Серед них були чудові ковзанярі. Коли вони, яскраво вбрані, пролітали повз, здавалося, що лід раптом розтанув і течією пливуть клумби різнобарвних тюльпанів.
Тут каталася дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек у дорогому хутрі й широкому оксамитовому пальто, а поруч із нею бігла гарненька сільська дівчинка Анні Боуман у теплій яскраво-червоній кофті й блакитній спідниці, такій короткій, що плетені сірі панчохи виднілися у всій своїй красі. Каталась тут і гордовита Ріхі Корбес. Її батько, мейнгеєр ван Корбес, вважався одним з найвизначніших громадян Амстердама. А навколо неї юрмилися Карл Схуммель, Пітер і Людвіг[6] ван Хольпи, Якоб Поот і один дуже маленький хлопчик із довжелезним ім’ям: Воостенвальберт Схіммельпеннінк. У натовпі було ще кілька десятків хлопчиків і дівчаток, і всі вони гралися й веселилися.
Вони з півмилі бігли каналом вниз, а потім щодуху мчали назад. Часом найшвидший із них розвертався прямо перед носом у якого-небудь поважного законодавця або лікаря, який неквапом собі їхав до міста, а часом цілий ланцюг дівчат раптово розривався при появі товстого старого бургомістра, який, пихкаючи, прямував до Амстердама, тримаючи напереваги свого ціпка із золотим набалдашником. Бургомістр ковзав на фантастичних ковзанах із чудовими ремінцями й блискучими лезами, які загиналися над підйомом ноги, закінчуючись позолоченими кульками. Він лиш трішечки ширше розплющував заплилі жиром очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанс, і, боячись спіткнутися, не наважувався чемно вклонитися у відповідь.
На каналі ковзалися не тільки знатні пани. Робітники із втомленими очима поспішали на фабрики і в майстерні; перекупки проходили із багажем на голові; рознощики аж згиналися під вагою своїх тюків; човнярі з розкуйовдженим волоссям і обвітреними обличчями пробиралися уперед, грубо штовхаючись; священики з ласкавими очима, мабуть, поспішали сповідати когось перед смертю… Трохи згодом з’явилися діти із сумками за плечима. Вони щодуху мчали до школи, яка стояла неподалік. Геть усі були на ковзанах, крім того закутаного фермера, чий хитромудрий візок трусився берегом каналу.
Незабаром веселі дітлахи майже загубилися у цій строкатій юрбі ковзанярів, чиї ковзани виблискували, відбиваючи сонячне світло. Ми, мабуть, більше нічого б і не довідалися про цих дітей, якби вони раптом не зупинилися, як укопані, й, скупчившись осторонь, не заговорили всі одразу до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що прямував до міста.
– Агов, Катрінко, – загукали вони в один голос, – ти чула? Будуть змагання… Ти неодмінно маєш узяти участь!
– Змагання? – запитала Катрінка, сміючись. – Будь ласка, говоріть по черзі – я нічого не розумію.
Діти затнулися й гуртом поглянули на Ріхі Корбес, яка зазвичай говорила за всіх.
– Послухай, – сказала Ріхі, – двадцятого, у день народження мевроу[7] ван Глек, відбудуться великі ковзанярські змагання. Це Гільда влаштувала. Найкращому ковзаняреві дадуть чудовий приз!
– Так, – підхопило кілька голосів, – пару прекрасних срібних ковзанів, просто неймовірних! З такими чудовими ремінцями! Так-так, а ще зі срібними дзвіночками й пряжками!
– Хто сказав, що із дзвіночками? – почувся тихенький голосок хлопчика з довгим ім’ям.
– Я так кажу, пане Воост, – відповіла Ріхі.
– Так воно і є…
– Ні, я напевно знаю, що без дзвіночків!
– Ну що за дурниці ти верзеш?!
– Та ні, вони ж зі стрілками…
– А мейнгеєр ван Корбес сказав моїй мамі, що із дзвіночками, – лунало звідусіль із уст збудженої дітвори.
Воостенвальберт Схіммельпеннінк зробив спробу покласти суперечці край:
– Нічого ви не знаєте! Ніяких дзвіночків не буде, вони…
– О! О! – і хор протилежних думок зазвучав знову.
– На ковзанах для дівчат будуть дзвіночки, – спокійно втрутилася Гільда, – а для хлопців призначена інша пара, і на ній збоку вигравіювані стріли.
– От бачиш!.. А що я казав?! – навперебій закричали чи не всі хлопці.
Катрінка спантеличено дивилася на них.
– Хто ж змагатиметься? – запитала вона.
– Всі ми, – відповіла Ріхі. – Ох і весело ж буде! І ти теж, Катрінко, обов’язково! А зараз час до школи, поговоримо про це на великій перерві. Ти ж братимеш участь у змаганнях разом із нами?
Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і кокетливо кинувши: «Чуєте? Останній дзвінок. Наздоганяйте!» – зі сміхом помчала до школи, що стояла на березі десь за півмилі від дітей.
Всі безладною юрбою кинулися за нею. Але марно – не наздогнати їм ясноокої веселунки. Вона мчала вперед, озираючись раз у раз, і очі її переможно сяяли, а розпущене волосся золотилося на сонці.
Чарівна Катрінка! Вона аж пашить здоров’ям і юністю, вона – саме життя, веселощі й рух! Не дивно, що цієї ночі твій образ дівчинки, яка завжди мчить уперед, промайнув у сновидіннях одного хлопчика. Не дивно, що через багато років, коли ти полетиш від нього назавжди, ця пора здасться йому найпохмурішою в житті.
Розділ IV
Ганс і Гретель знаходять друга
Опівдні наші юні друзі ватагою висипали зі школи, аби годинку потренуватися на каналі.
Вони каталися лише кілька хвилин, як раптом Карл Схуммель, єхидно усміхаючись, сказав Гільді:
– Поглянь, ну й парочка з’явилася! Ото голодранці! Напевне, сам король подарував їм ці «ковзани».
– Вони дуже завзяті, – м’яко промовила Гільда. – Мабуть, важко було вчитися бігати на таких безглуздих обрубках. Знаєш, вони дуже бідні селяни. Хлопчик, напевно, зробив ці ковзани сам.
Карл трохи зніяковів:
– Ти кажеш, завзяті… Можливо… Але поглянь, як вони бігають! Тільки-но розбіжаться, як одразу ж спотикаються. Пам’ятаєш ту п’єсу staccato[8], яку ти недавно розучила? Їм би під цю музику кататися!
Гільда весело розсміялася і поїхала геть. Наздогнавши і промчавши повз невелику групу, вона зупинилася біля Гретель, яка не зводила жадібного погляду з ковзанярів.
– Як тебе звуть, дівчинко?
– Гретель, юфроу[9] – відповіла та сором’язливо. Вони були майже однолітки, але ж Гільда народилася в заможній родині. – А мого брата – Гансом.
– Міцний хлопчина! – весело мовила Гільда. – Можна подумати, що всередині в нього тепла грубка. А от ти, здається, зовсім змерзла. Було б непогано, якби ти вдяглася тепліше, крихітко…
Гретель, у якої більше просто не було чого надягти, змусила себе розсміятися і відповіла:
– Не така я вже й маленька. Мені дванадцять із гаком.
– Он воно як! Пробач, будь ласка. Знаєш, мені майже чотирнадцять років, але я така висока для свого віку, що решта дівчат здаються мені маленькими. Втім, усе це дрібниці. Можливо, ти мене навіть переростеш… Тільки одягайся тепліше, адже дівчата не ростуть, якщо вони постійно тремтять від холоду.
Ганс аж спалахнув, помітивши сльози на очах у Гретель.
– Моя сестра не скаржилася на холод, але зараз і справді зимно… – глянув він зі смутком на сестру.
– Нічого, – сказала Гретель. – Коли я катаюсь, мені тепло, навіть спекотно… Дякую вам за турботу, ви дуже чуйні, юфроу!
– Ні-ні! – заперечила Гільда, дуже незадоволена собою. – Я необережна, жорстока, але я сказала не зі зла. Я тільки хотіла запитати тебе… Тобто… Якщо…
І Гільда затнулася, тільки-но почавши говорити про те, заради чого прибігла сюди. Їй стало ніяково перед цими бідно вдягненими, але сповненими гідності дітьми, хоча вона просто хотіла приділити їм увагу.
– То в чім річ, юфроу? – вигукнув Ганс. – Чим я можу вам прислужитися? Щось…
– О ні, ні! – розсміялася Гільда, опанувавши зніяковілість. – Я тільки хотіла поговорити з вами про наші великі змагання. Хочете взяти участь? Ви обоє чудово бігаєте на ковзанах, а платити за участь не треба. Будь-хто може записатися й отримати приз.
Гретель сумно поглянула на Ганса, а він зірвав шапку й шанобливо відповів:
– Ні, юфроу, якби навіть ми й записалися, то незабаром відстали б від інших. Погляньте, наші ковзани з твердого дерева, – він підняв ногу, – але швидко мокнуть, липнуть до криги, і ми спотикаємося.
Очі в Гретель заіскрилися смішком: вона згадала про ранкову Гансову невдачу, але одразу почервоніла й сором’язливо пролепетала:
– Ні-ні, ми не зможемо взяти участі. Але ж нам можна буде подивитися на змагання, юфроу?
– Звичайно, – відповіла Гільда, ласкаво дивлячись на серйозні обличчя брата й сестри і від щирого серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, отримані цього місяця, на мережива й обновки. У неї залишилося тільки вісім квартьє[10], а їх вистачило б на купівлю хіба що однієї пари ковзанів.
Глянувши на ноги брата й сестри, такі різні за розмірами, вона запитала:
– Хто з вас краще катається?
– Гретель, – блискавично відповів Ганс.
– Ганс, – тієї ж миті сказала Гретель.
Гільда усміхнулася:
– Я не можу купити вам обом по парі ковзанів або навіть хоча б одну нову пару, але от вам вісім квартьє. Вирішуйте самі, у кого більше шансів перемогти на змаганнях – тому й купите ковзани. Шкода, що в мене бракує грошей на кращі… До побачення!
І, тицьнувши схвильованому Гансові гроші, Гільда всміхнулася, кивнула й швидко поковзала наздоганяти товаришів.
– Юфроу! Юфроу ван Глек! – голосно покликав Ганс, незграбно шкутильгаючи за нею (ремінець на його ковзанах розв’язався).
Гільда повернулася, приклавши руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансу видалось, начебто вона пливе до нього по повітрю, все ближче, ближче…
– Ми не можемо взяти ці гроші, – відхекуючись, пробурмотів Ганс, – хоч і знаємо, що ви дали їх від щирого серця.
– Чому ж? – запитала Гільда, заливаючись рум’янцем.
– Тому, – відповів Ганс, кланяючись, наче блазень, але спрямувавши гордий погляд принца на високу, струнку дівчинку, – що ми їх не заробили.
Але Гільда не розгубилась. Вона ще раніше помітила на шиї в Гретель гарний дерев’яний ланцюжок.
– Виріжте мені ланцюжок, Гансе. Такий, як у вашої сестри.
– Це я зроблю з радістю, юфроу. У нас вдома є шматок тюльпанового дерева: воно гарне, ніби слонова кістка. Завтра ви отримаєте своє замовлення.
І він поквапом спробував повернути гроші Гільді.
– Та ні, ні! – рішуче заперечила Гільда, – Ці гроші – незначна плата за такий ланцюжок!
І вона поковзала, легко обганяючи навіть найшвидших ковзанярів.
Ганс довго здивовано дивився їй услід, відчуваючи, що сперечатися із Гільдою марно.
– Нехай так, – пробурмотів він чи то про себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні – Гретель. – Значить, мені слід старанно попрацювати, не гаючи ані хвилини. Мабуть, сидітиму до опівночі, якщо тільки мама не заборонить палити свічку, але роботу завершу… Гроші можна залишити в себе, Гретель.
– Ну й мила дівчина! – вигукнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. – Слухай, Гансе, виходить, лелека недаремно звив гніздо в нас на даху минулого літа! Пам’ятаєш, як мама сказала, що він принесе нам щастя, і як вона плакала, коли Янсзон Кольп застрелив його? І вона сказала, що Янсзону це принесе біду. І от щастя до нас нарешті прийшло! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.
Ганс похитав головою:
– Панночка дала нам грошей на ковзани, але якщо я зароблю їх, Гретель, вони підуть на вовну. Тобі потрібна тепла кофта.
– О! – вигукнула Гретель у непідробному розпачі. – Не купити ковзанів! Звісно, я мерзну, але не так уже й часто. Мама завжди каже, що в жилах дітей-бідняків кров струмує угору й униз, наспівуючи: «Я повинна їх зігріти! Я повинна їх зігріти!..» О Гансе, – вела вона далі, ледь не схлипуючи, – Не кажи, що ти не купиш ковзанів, бо я заплачу… І взагалі, я хочу мерзнути… Тобто мені, правда, дуже тепло…
Ганс глянув на неї. Як справжній голландець, він відчував справжнісінький жах при самому вигляді сліз, та й узагалі будь-якого прояву почуттів, а найбільше боявся дивитися в блакитні очі сестрички, залиті слізьми.
– Зрозумій, – вигукнула Гретель, відчувши, що перевага на її боці, – я буду страшенно засмучена, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, я не така жадібна. Я хочу, щоб ти купив ковзани собі. А коли я підросту, вони знадобляться й мені… Ну ж бо, Гансе, порахуй монети. Чи бачив ти коли-небудь стільки грошей?
Ганс задумливо перебирав монети на долоні. Ніколи в житті йому так не кортіло мати ковзани. Про змагання він чув ще до розмови з Гільдою і по-хлоп’ячому прагнув випробувати свої сили разом із іншими. Він не сумнівався, що на гострих сталевих лезах заввиграшки обжене більшість хлопчиків на каналі. Заперечення Гретель здавалися йому переконливими. З іншого боку, він знав, що їй, такій маленькій, але сильній і вправній, варто лише тиждень потренуватися на справжніх ковзанах, і вона бігатиме краще за Ріхі Корбес або навіть Катрінку Флак… Щойно це спало йому на думку, він прийняв рішення. Якщо Гретель не хоче кофти, вона одержить ковзани.
– Ні, Гретель, – відповів він нарешті, – я можу почекати. Коли-небудь я назбираю грошей і придбаю собі хорошу пару ковзанів. А на ці кошти ти купиш ковзани.
Очі в Гретель засяяли радістю, але вона одразу знову почала сперечатися, хоча вже не так наполегливо:
– Панночка дала гроші тобі, Гансе. Якщо їх візьму я, це буде дуже нечемно з мого боку.
Ганс рішуче труснув головою і рушив уперед, а його сестричка то йшла, то підстрибом бігла за ним, аби не відстати. Вони вже зняли свої дерев’яні полози й поспішали додому – сповістити матері радісну новину.
– Слухай, я знаю, як треба зробити! – раптом весело закричала Гретель. – Купи такі ковзани, які тобі будуть трошки малі, а мені – трошки великі, і ми зможемо кататися по черзі. Буде чудово, правда? – І Гретель знову заплескала в долоні.
Бідний Ганс! Спокуса була великою, але юнак мужньо її переборов:
– Дурниці, Гретель! З більшими ковзанами в тебе нічого не вийде. Ти й на цих спотикалася, як сліпе курча, поки я не обточив кінці. Ні, тобі потрібна паpa саме по нозі, і ти аж до двадцятого маєш використовувати будь-яку слушну нагоду, щоб потренуватися. Моя маленька Гретель завоює приз – срібні ковзани!
При одній думці про таку можливість Гретель не змогла утриматися від захопленого вереску.
– Гансе! Гретель! – почувся знайомий голос.
– Йдемо, мамо!
І вони поспішили додому. Дорогою Ганс увесь час підкидав монети на долоні.
* * *
По всій Голландії не знайшлося б такого гордого та щасливого юнака, як Ганс Брінкер, коли наступного дня він стежив очима за сестрою, яка спритно каталася серед ковзанярів, що заполонили надвечір увесь канал. Добра Гільда подарувала їй теплу кофту, а тітонька Брінкер полагодила її порвані черевики. Розчервонівшись від задоволення й зовсім не зважаючи на здивовані погляди, спрямовані на неї, крихітка стрілою носилася туди-сюди, почуваючись так, немов блискучі леза в неї на ногах раптово перетворили всю землю на казкову країну. У її шляхетній душі невпинно звучало: «Ганс, милий добрий Ганс!»– Бейдендондер! (Клянуся громом!) – вигукнув Пітер ван Хольп, звертаючись до Карла Схуммеля. – Ця крихітка в червоній кофті й залатаній спідниці непогано катається. Гунст! (До дідька!) Можна сказати, що в неї пальці на п’ятах і очі на потилиці! Глянь-но! Ото дасть вона перцю, якщо візьме участь у змаганнях і поб’є Катрінку Флак!
– Тс-с! Не так голосно, – зупинив його Карл, глузливо посміхаючись. – Ця панночка в лахміттях – улюблениця Гільди ван Глек. Ковзани – її подарунок, якщо не помиляюся.
– Он воно як! – вигукнув Пітер, усміхаючись: Гільда була його найкращим другом. – Вона і тут встигла зробити добру справу!
І мейнгеєр ван Хольп, виписавши на кризі подвійну вісімку, а потім величезну букву «Р», зробив стрибок, виписав букву «Г» і покотив без зупинки далі, поки не опинився поруч із Гільдою.
Узявшись за руки, вони каталися разом, спочатку сміючись, потім спокійно стиха розмовляючи.
Як не дивно, Пітер ван Хольп незабаром зробив несподіваний висновок, що в його сестрички неодмінно має бути точнісінько такий дерев’яний ланцюжок, як у Гільди.
За два дні, у переддень святого Ніколааса, Ганс, який встиг спалити три свічкових недогарки і до того ж порізати собі великого пальця, стояв на базарній площі в Амстердамі й купував ще одну пару ковзанів – для себе!
Розділ V
Тіні в будинку
Мила тітонька Брінкер! Щойно прибрали зі столу після жалюгідного обіду, вона на честь святого дня Ніколааса зодягла свою святкову сукню. «Це потішить дітей», – подумала вона й не помилилася. За останні десять років святкове вбрання діставалося дуже рідко. Раніше, коли його хазяйку знали у всій окрузі й називали гарненькою Мейтьє Кленк, воно добре служило й красувалася на багатьох танцювальних вечірках і ярмарках. Сукня зберігалася у старій дубовій скрині, і тепер дітям лише зрідка дозволялося поглянути на неї.
Злиняла й поношена, їм вона здавалася розкішною. Ліф, який щільно прилягав до тіла, був із синього домотканого сукна; його квадратний виріз відкривав білу полотняну сорочку, зібрану навколо шиї; червоно-коричнева спідниця була облямована чорною смугою. У плетених вовняних мітенках[11], в ошатному чепчику, з-під якого, на відміну від буденного, вибивалося волосся, мама здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс, дивлячись на неї, перетворювався на статечного й ґречного парубка.
Заплітаючи свої золотаві коси, дівча у захваті мало не танцювало навколо матері.
– Ой, мамо, мамо, мамо, яка ж ти гарненька!.. Поглянь, Гансе, як намальована, правда?
– Еге, – весело погодився Ганс, – намальована… Тільки мені не подобаються ці штуки у неї на руках – наче панчохи.
– Тобі не подобаються мітенки, братику Гансе? Але ж вони дуже зручні… Дивися, вони закривають усі червоні плями на шкірі… Ой, мамо, яка в тебе біла рука там, де закінчується мітенка! Біліша за мою, значно біліша! Послухай, мамо, ліф тобі завузький. Ти ростеш! Ти справді ростеш!
Тітонька Брінкер розсміялася:
– Його пошили дуже давно, моє сонечко, коли талія в мене була не товщою за колотівку. А як тобі очіпок? – І вона повернула голову спочатку в один бік, а потім в другий.
– Ой, страшенно подобається, мамо! Він такий га-а-ар-ний! Глянь, на тебе дивиться батько!
Невже батько справді дивився на дружину? Так, але – безтямним поглядом. Його вроу[12] здригнулася, обернувшись до нього, і щось схоже на рум’янець заграло на її щоках, а очі зблиснули надією, але одразу ж згасли.
– Ні-ні, – зітхнула вона, – він нічого не розуміє. Ну ж бо, Гансе, – і слабка усмішка знову промайнула в неї на губах, – не стій так цілий день, устромивши в мене погляд: адже в Амстердамі на тебе чекають нові ковзани.
– Ой, мамо, – відгукнувся він, – тобі стільки всього потрібно! Навіщо мені купувати ковзани?
– Дурниці, синку! Тобі дали грошей або дали роботу, – все одно, щоб ти зміг купити собі ковзани. Іди хутчіш, доки не стемніло.
– Так, і не затримуйся, Гансе! – розсміялася Гретель. – Нині ввечері ми з тобою позмагаємося на каналі, якщо мама відпустить.
Уже на порозі Ганс обернувся й сказав:
– На твоїй прядці потрібно замінити підніжку, мамо.
– Ти сам можеш її зробити, Гансе.
– Можу. На це грошей не треба. Але тобі потрібні й вовна, і пір’я, і борошно, і…
– Ну гаразд, гаразд! Годі. На твоє срібло всього не купиш. Ой, синку, якби гроші, які в нас украли, раптом повернулися сьогодні, у цей радісний день напередодні святого Ніколааса, ото б ми зраділи! Ще вчора ввечері я молилася доброму святому…
– Мамо! – роздратовано перебив її Ганс.
– А чом би й ні, Гансе? Соромно дорікати мені за це. Адже я воістину така сама набожна протестантка, як і будь-яка шляхетна пані, яка ходить до церкви. І якщо я іноді звертаюся до доброго святого Ніколааса, то нічого поганого в цьому не вбачаю. Подумати тільки! Я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене за це не нападали! Але ж саме він – заступник хлопчиків і дівчаток… Замовкни! Яйця курку не повчають!
Ганс занадто добре знав свою матір, щоб заперечувати їй хоч словом, коли голос її ставав таким різким і пронизливим, як зараз (а це траплялося щоразу, як вона заводила мову про зниклі гроші), тому він сказав ласкаво:
– А що ти просила у доброго святого Ніколааса, мамо?
– Я просила, щоб він не давав злодіям спати ані хвилини, поки вони не повернуть грошей, якщо тільки це в його силах. Або щоб він прояснив наш розум і ми самі змогли знайти гроші. Востаннє я їх бачила за день до того, як ваш любий батько розбився… Втім, тобі це добре відомо, Гансе.
– Так, мамо, – зі смутком відповів хлопець, – ти мало не перевернула весь будинок, шукаючи їх.
– Але марно, – жалібно промовила мати. – Як то кажуть: хто сховав, той знайде.
Ганс здригнувся.
– А як ти думаєш, батько міг би їм щось сказати? – запитав він таємниче.
– Звичайно, – кивнула тітонька Брінкер. – Тобто, я так думаю, але це ще нічого не означає. Знаєш, щодо цього я змінюю думку мало не щодня. Може, батько віддав гроші за того великого срібного годинника, що зберігається в нас з того самого дня. Та ні… цьому я ніколи не повірю.
– Годинник не вартий і чверті цих грошей, мамо.
– Звісно, що ні, а твій батько до останньої хвилини був при тямі. Він був таким розсудливим і ощадливим, що не накоїв би дурниць.
– Але звідки ж у нас цей годинник? От чого я не можу зрозуміти… – пробурмотів Ганс чи то до себе, чи то до матері.
Тітонька Брінкер похитала головою й кинула скорботний погляд на чоловіка, який сидів, втупившись у підлогу порожніми очима. Гретель стояла поруч із ним і плела.
– Цього ми ніколи не дізнаємося, Гансе. Я багато разів показувала годинника батькові, але йому що годинник, що картоплина – однаково. Того страшного вечора він прийшов додому вечеряти, передав мені годинника й звелів дбайливо зберігати, аж поки він сам про нього не спитає. Ледь він відкрив рота, щоб додати ще щось, до нас увірвався Броом Клаттербоост і сказав, що гребля в небезпеці. Ой леле! Яка ж страшна була вода того року в тиждень святої Трійці! Мій хазяїн схопив свої інструменти й утік. Тоді я востаннє бачила його при розумі. Опівночі його принесли додому напівмертвого; голова в бідахи була вся розбита й закривавлена. Згодом лихоманка минулася, але розум до нього так і не повернувся… Йому ставало дедалі гірше… Ніколи ми не знатимемо…
Ганс усе це чув і раніше. Не раз він бачив, як мати в дні гострої потреби виймала годинника зі сховку, майже зважившись продати, але жодного разу не піддалася цій спокусі.
«Ні, Гансе, – повторювала вона, – адже ми ще не помираємо з голоду. Не будемо порушувати батькової довіри!»
Зараз її син згадав кілька таких випадків і важко зітхнув. Потім покотив шматочок воску по столу в бік Гретель і сказав:
– Так, мамо, ти молодець, що зберегла годинника… Багато хто вже давно проміняв би його на золото.
– І тим ганебніше для них! – обурено вигукнула тітонька Брінкер. – Я б так не вчинила. До того ж знатні добродії такі несправедливі до нас, злидарів, що варто б їм побачити таку коштовну річ у наших руках, і вони, – навіть якби ми їм усе розповіли, – чого доброго, запідозрили б батька в…
Щоки Ганса спалахнули гнівним рум’янцем:
– Хай би тільки наважилися, мамо! Я б…
Він стиснув кулаки, очевидно, вирішивши, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.
Тітонька Брінкер усміхнулася крізь сльози, пишаючись обуренням сина:
– Ой, синку, ти чесний, порядний хлопчик… Із годинником ми ніколи не розлучимося. Можливо, колись перед смертю ваш батько прийде до тями і запитає про нього.
– Так, мамо! – погодився Ганс. – Прийде до тями… і впізнає нас?
– Так, синку, – майже пошепки відповіла мати. – Траплялося й таке.
За розмовою Ганс ледве не забув про те, що збирався до Амстердама.
Мати рідко говорила з ним так відверто. Тепер він почувався не тільки її сином, але й другом, порадником.
– Ти маєш рацію, мамо. Нам не слід розлучатися з годинником. Ми завжди будемо зберігати його заради батька. Та й гроші, може, знайдуться, колись… несподівано.