– Аж три дні писати ручку швабри! – здивовано вигукнув Карл, озиваючись на слова капітана про те, як повільно писав Доу.
– Так, друже, три дні. І, подейкують, ніби він витратив цілих п’ять днів, обробляючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві і старанно виписані деталі на цій картині. Щодня після роботи він ретельно закривав свої незакінчені твори, а фарби й пензлі ховав у непроникні для повітря ящики. Судячи з розповідей, сама його майстерня була запечатана, як коробка для капелюшка. Художник завжди входив до неї навшпиньки і, перш ніж почати роботу, сидів нерухомо, поки не осідав легкий пил, який художник міг розворушити, заходячи до майстерні. Я десь читав, що його картини видаються ще кращими, якщо розглядати їх через збільшувальне скло. Він так напружував зір, обробляючи дрібні деталі, що вже у тридцять років змушений був носити окуляри. У сорок він бачив зовсім погано й ледь міг писати. Йому ніде не вдавалося знайти такі потужні окуляри, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати одягти її окуляри. Вони були саме по ньому і допомогли писати так само добре, як раніше.
– Гм! – обурено озвався Людвіг. – Мені це подобається! Цікаво, а як же ця бабуся без окулярів?
– Ну, – розсміявся Пітер, – можливо, у неї були ще одні. У всякому разі, вона вмовила художника взяти її окуляри. Він був такий вдячний, що зобразив на картині ці окуляри разом із футляром і подарував бабусі. А вона віддала цю картину бургомістрові, за що одержала довічну пенсію і не знала скрути до кінця своїх днів.
– Друзі, – гучним шепотом покликав Ламберт, – а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!
Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.
Наступною картиною, яка заслужила на їхню увагу, було прекрасне зображення свята святого Ніколааса.
– Поглянь, ван Моунене, – сказав Вен Ламберту, – як гарно зображено цього малюка! Він начебто знає, що заслужив різок, але сподівається, що святий Ніколаас ще не вивів його на чисту воду. От такі картини мені до вподоби: у них ціла історія.
– Ходімо, хлопці! – крикнув капітан. – Уже десята година, час вирушати!
Вони поспішили на канал.
– Ковзани на ноги!.. Готові? Раз, два… Агов! Де ж Поот?
І правда, де ж був Поот?
За десять ярдів від них виднілася щойно прорубана в кризі квадратна ополонка. Пітер помітив її й, не кажучи ні слова, швидко покотив до неї.
Інші, звичайно, метнулися за ним. Пітер зазирнув в ополонку. Всі зробили те саме, а потім тривожно вп’ялися очима один у одного.
– Пооте! – крикнув Пітер, знову заглядаючи в ополонку.
Повна тиша. Чорна вода застигла нерухомо; її поверхня вже затяглася крижаною плівкою.
Ван Моунен повернувся до Бена з таємничим виглядом:
– Здається, у нього колись був напад?
– О Боже! Був, – відповів переляканий Бен.
– Ну, значить, із ним знову стався напад у музеї.
Хлопчики одразу здогадалися, що потрібно робити, і вмить зняли ковзани. В Пітера вистачило клепки зачерпнути своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали до музею.
Вони справді знайшли бідолашного Якоба. У нього і справді був напад, але… сонливості. Хлопчик лежав у затишному куточку галереї і хропів, як стомлений солдат. Голосний регіт, викликаний цим відкриттям, розсердив і без того непривітного сторожа.
– Що тут відбувається? – крикнув він. – Припиніть гармидер! Агов, пивне барило, прокинься! – І він досить безцеремонно розштовхав Якоба.
Тільки-но Пітер зрозумів, що здоров’ю Якоба нічого не загрожує, він вискочив на вулицю і вилив воду зі своєї нещасної шапки. Поки він розстеляв у ній носовичка, щоби зледеніла підкладка не торкалася його голови, інші хлопчаки волочили за собою очманілого від сну Якоба.
І знову пролунав наказ вирушати в дорогу. Якоб нарешті остаточно прокинувся. Лід був трохи шорсткий, з тріщинами, але хлопців те не хвилювало.
– Побіжимо каналом чи річкою? – запитав Пітер.
– Річкою, звичайно! – вигукнув Карл. – Кажуть, трохи далі по річці дорога просто чудова.
– А я наполягаю на каналі! – крикнув Якоб Поот, якого ці слова одразу ж зацікавили.
– Ну що ж, побіжимо каналом, – вирішив капітан, – якщо, звісно, ніхто не проти.
– Так… – досить розчаровано відгукнулись хлопчаки.
І капітан Пітер помчав уперед, кинувши:
– Чудово… За мною! За годину будемо в Гаарлемі!
Розділ XI
Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. – Агов! – крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. – Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!
Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.
Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», – лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.
Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.
Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.
Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:
– Розкажи-но йому про тюльпани!
Бен уловив слово «тульпен».
– Так-так, – гаряче підхопив він англійською, – тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?
Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника. Він відповів:
– Так, найбільше тут і ще в Гаарлемі. Але цією пристрастю заразилася вся Голландія, та й Англія теж, якщо вже на те пішло.
– Навряд чи Англія[20], – сказав Бен, – але я не знаю напевно, бо у ті часи мене там не було.
– Ха-ха-ха! Це точно, якщо тільки тобі не стукнуло двохсот років. Отож, друже, ні до, ні після такого божевілля не було. Люди тоді божеволіли через тюльпанові цибулини і цінували їх на вагу золота.
– Як? За цибулини давали стільки золота, скільки важить людина? – перебив його Бен, так широко розкривши очі від подиву, що Людвіг ледве не підстрибнув.
– Та ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулина. Перший тюльпан привезли сюди з Константинополя близько 1560 року. Він викликав таке замилування, що амстердамські багатії послали до Туреччини по інші тюльпани. Відтоді й почалося безумство, яке тривало багато років. Тюльпани коштували від тисячі до чотирьох тисяч флоринів за штуку, а одну цибулину, «Семпер Ауґустус», навіть продали за п’ять із половиною тисяч.
– Це понад чотириста гіней нашими грошима, – вставив Бен.
– Так, і я це точно знаю – позавчора вичитав у книзі Бекмана, у перекладі голландською. Так, друже, це неймовірно! Всі спекулювали на тюльпанах – навіть матроси, лахмітниці й сажотруси. Найбагатші купці не соромилися віддаватися цій пристрасті. Люди купували й перепродували цибулини, навіть не бачивши їх, однак наживали приголомшливі статки. Це перетворилося на таку собі азартну гру. Одні багатіли за два-три дні, інші втрачали все, що мали. Землі, будинки, худобу й навіть одяг віддавали за тюльпани, якщо в людей не було готівки. Дами продавали свої коштовності й прикраси, щоб взяти участь у цій грі. Всі тільки про неї і думали. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, якими дурницями вони займаються, і ціни на тюльпани різко впали. Не було змоги отримати борги, які залишилися від тюльпанових угод. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм, пояснюючи, що борги, зроблені під час азартної гри, можна не платити. Ну й часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів умить перетворилися на жебраків. Як висловився старий Бекман: «Нарешті цибулина луснула, як мильна булька».
– Так, булька була чимала, – сказав Бен, який слухав із величезним зацікавленням. – До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?
– Щось не пам’ятаю, – відповів Ламберт. – Але це дуже цікаво. Уяви собі галявину, а на ній натовп турків, що сидять навпочіпки у пишних головних уборах – тюрбанах… Ну справжнісінька тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже дотепно!
«Ну от, – подумки пробурчав Людвіг, – він розповів Ламберту щось цікаве про тюльпани. Так я і знав!»
– Варто сказати, – вів далі Ламберт, – що тюльпанова клумба дуже схожа на юрбу людей, особливо коли квіти кивають голівками на вітрі. Чи помічав ти це коли-небудь?
– Ні. Але мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, і досі палко любите ці квіти.
– Ще б пак! Без них не можна уявити собі жодного саду. Як на мене, це найкрасивіші у світі квіти. У мого дядька в саду при його літньому будиночку по той бік Амстердама є чудові клумби з тюльпанами найкращих сортів.
– Я думав, твій дядько живе у місті!
– Так, але його літній будиночок, інакше кажучи – павільйон, – за кілька миль від міста. А іншого будиночка він збудував на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен десь має такий павільйон, якщо вистачає грошей.
– І вони живуть у цих павільйонах? – запитав Бен.
– Ну що ти! Звісно, ні! Це маленькі будівлі, і годяться вони тільки для того, щоб улітку проводити в них кілька годин після обіду. На південному березі Гаарлемського озера є дуже гарні літні будиночки. Тепер, коли озеро осушують, щоб перетворити його дно на орну землю, вся їхня принадність зникне. До речі, ми сьогодні проминули кілька таких будиночків із червоними дахами. Ти, імовірно, їх помітив. Пам’ятаєш – містки, ставки, садки й написи над вхідними дверима?
Бен кивнув.
– Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, – продовжував Ламберт, – але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.
– Мабуть, і я відчую його, – сказав Бен, – коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.
– Як же ти відрізняєшся від Поотів! – вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. – Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.
– Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього – голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я – нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність – французькою, до речі – і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка – справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя – все зовсім не таке, як у нас.
– Звичайно, – самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. – Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.
– Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.
– Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?
– Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.
– А, це? Розумію! – вигукнув ван Моунен. – А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?
Бен розсміявся:
– Тільки раз – того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати – «схоонмакен», – як висловлюється тітка.
– Так, друже, три дні. І, подейкують, ніби він витратив цілих п’ять днів, обробляючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві і старанно виписані деталі на цій картині. Щодня після роботи він ретельно закривав свої незакінчені твори, а фарби й пензлі ховав у непроникні для повітря ящики. Судячи з розповідей, сама його майстерня була запечатана, як коробка для капелюшка. Художник завжди входив до неї навшпиньки і, перш ніж почати роботу, сидів нерухомо, поки не осідав легкий пил, який художник міг розворушити, заходячи до майстерні. Я десь читав, що його картини видаються ще кращими, якщо розглядати їх через збільшувальне скло. Він так напружував зір, обробляючи дрібні деталі, що вже у тридцять років змушений був носити окуляри. У сорок він бачив зовсім погано й ледь міг писати. Йому ніде не вдавалося знайти такі потужні окуляри, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати одягти її окуляри. Вони були саме по ньому і допомогли писати так само добре, як раніше.
– Гм! – обурено озвався Людвіг. – Мені це подобається! Цікаво, а як же ця бабуся без окулярів?
– Ну, – розсміявся Пітер, – можливо, у неї були ще одні. У всякому разі, вона вмовила художника взяти її окуляри. Він був такий вдячний, що зобразив на картині ці окуляри разом із футляром і подарував бабусі. А вона віддала цю картину бургомістрові, за що одержала довічну пенсію і не знала скрути до кінця своїх днів.
– Друзі, – гучним шепотом покликав Ламберт, – а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!
Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.
Наступною картиною, яка заслужила на їхню увагу, було прекрасне зображення свята святого Ніколааса.
– Поглянь, ван Моунене, – сказав Вен Ламберту, – як гарно зображено цього малюка! Він начебто знає, що заслужив різок, але сподівається, що святий Ніколаас ще не вивів його на чисту воду. От такі картини мені до вподоби: у них ціла історія.
– Ходімо, хлопці! – крикнув капітан. – Уже десята година, час вирушати!
Вони поспішили на канал.
– Ковзани на ноги!.. Готові? Раз, два… Агов! Де ж Поот?
І правда, де ж був Поот?
За десять ярдів від них виднілася щойно прорубана в кризі квадратна ополонка. Пітер помітив її й, не кажучи ні слова, швидко покотив до неї.
Інші, звичайно, метнулися за ним. Пітер зазирнув в ополонку. Всі зробили те саме, а потім тривожно вп’ялися очима один у одного.
– Пооте! – крикнув Пітер, знову заглядаючи в ополонку.
Повна тиша. Чорна вода застигла нерухомо; її поверхня вже затяглася крижаною плівкою.
Ван Моунен повернувся до Бена з таємничим виглядом:
– Здається, у нього колись був напад?
– О Боже! Був, – відповів переляканий Бен.
– Ну, значить, із ним знову стався напад у музеї.
Хлопчики одразу здогадалися, що потрібно робити, і вмить зняли ковзани. В Пітера вистачило клепки зачерпнути своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали до музею.
Вони справді знайшли бідолашного Якоба. У нього і справді був напад, але… сонливості. Хлопчик лежав у затишному куточку галереї і хропів, як стомлений солдат. Голосний регіт, викликаний цим відкриттям, розсердив і без того непривітного сторожа.
– Що тут відбувається? – крикнув він. – Припиніть гармидер! Агов, пивне барило, прокинься! – І він досить безцеремонно розштовхав Якоба.
Тільки-но Пітер зрозумів, що здоров’ю Якоба нічого не загрожує, він вискочив на вулицю і вилив воду зі своєї нещасної шапки. Поки він розстеляв у ній носовичка, щоби зледеніла підкладка не торкалася його голови, інші хлопчаки волочили за собою очманілого від сну Якоба.
І знову пролунав наказ вирушати в дорогу. Якоб нарешті остаточно прокинувся. Лід був трохи шорсткий, з тріщинами, але хлопців те не хвилювало.
– Побіжимо каналом чи річкою? – запитав Пітер.
– Річкою, звичайно! – вигукнув Карл. – Кажуть, трохи далі по річці дорога просто чудова.
– А я наполягаю на каналі! – крикнув Якоб Поот, якого ці слова одразу ж зацікавили.
– Ну що ж, побіжимо каналом, – вирішив капітан, – якщо, звісно, ніхто не проти.
– Так… – досить розчаровано відгукнулись хлопчаки.
І капітан Пітер помчав уперед, кинувши:
– Чудово… За мною! За годину будемо в Гаарлемі!
Розділ XI
Великі манії і маленькі дивацтва
Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. – Агов! – крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. – Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!
Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.
Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», – лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.
Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.
Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.
Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:
– Розкажи-но йому про тюльпани!
Бен уловив слово «тульпен».
– Так-так, – гаряче підхопив він англійською, – тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?
Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника. Він відповів:
– Так, найбільше тут і ще в Гаарлемі. Але цією пристрастю заразилася вся Голландія, та й Англія теж, якщо вже на те пішло.
– Навряд чи Англія[20], – сказав Бен, – але я не знаю напевно, бо у ті часи мене там не було.
– Ха-ха-ха! Це точно, якщо тільки тобі не стукнуло двохсот років. Отож, друже, ні до, ні після такого божевілля не було. Люди тоді божеволіли через тюльпанові цибулини і цінували їх на вагу золота.
– Як? За цибулини давали стільки золота, скільки важить людина? – перебив його Бен, так широко розкривши очі від подиву, що Людвіг ледве не підстрибнув.
– Та ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулина. Перший тюльпан привезли сюди з Константинополя близько 1560 року. Він викликав таке замилування, що амстердамські багатії послали до Туреччини по інші тюльпани. Відтоді й почалося безумство, яке тривало багато років. Тюльпани коштували від тисячі до чотирьох тисяч флоринів за штуку, а одну цибулину, «Семпер Ауґустус», навіть продали за п’ять із половиною тисяч.
– Це понад чотириста гіней нашими грошима, – вставив Бен.
– Так, і я це точно знаю – позавчора вичитав у книзі Бекмана, у перекладі голландською. Так, друже, це неймовірно! Всі спекулювали на тюльпанах – навіть матроси, лахмітниці й сажотруси. Найбагатші купці не соромилися віддаватися цій пристрасті. Люди купували й перепродували цибулини, навіть не бачивши їх, однак наживали приголомшливі статки. Це перетворилося на таку собі азартну гру. Одні багатіли за два-три дні, інші втрачали все, що мали. Землі, будинки, худобу й навіть одяг віддавали за тюльпани, якщо в людей не було готівки. Дами продавали свої коштовності й прикраси, щоб взяти участь у цій грі. Всі тільки про неї і думали. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, якими дурницями вони займаються, і ціни на тюльпани різко впали. Не було змоги отримати борги, які залишилися від тюльпанових угод. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм, пояснюючи, що борги, зроблені під час азартної гри, можна не платити. Ну й часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів умить перетворилися на жебраків. Як висловився старий Бекман: «Нарешті цибулина луснула, як мильна булька».
– Так, булька була чимала, – сказав Бен, який слухав із величезним зацікавленням. – До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?
– Щось не пам’ятаю, – відповів Ламберт. – Але це дуже цікаво. Уяви собі галявину, а на ній натовп турків, що сидять навпочіпки у пишних головних уборах – тюрбанах… Ну справжнісінька тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже дотепно!
«Ну от, – подумки пробурчав Людвіг, – він розповів Ламберту щось цікаве про тюльпани. Так я і знав!»
– Варто сказати, – вів далі Ламберт, – що тюльпанова клумба дуже схожа на юрбу людей, особливо коли квіти кивають голівками на вітрі. Чи помічав ти це коли-небудь?
– Ні. Але мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, і досі палко любите ці квіти.
– Ще б пак! Без них не можна уявити собі жодного саду. Як на мене, це найкрасивіші у світі квіти. У мого дядька в саду при його літньому будиночку по той бік Амстердама є чудові клумби з тюльпанами найкращих сортів.
– Я думав, твій дядько живе у місті!
– Так, але його літній будиночок, інакше кажучи – павільйон, – за кілька миль від міста. А іншого будиночка він збудував на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен десь має такий павільйон, якщо вистачає грошей.
– І вони живуть у цих павільйонах? – запитав Бен.
– Ну що ти! Звісно, ні! Це маленькі будівлі, і годяться вони тільки для того, щоб улітку проводити в них кілька годин після обіду. На південному березі Гаарлемського озера є дуже гарні літні будиночки. Тепер, коли озеро осушують, щоб перетворити його дно на орну землю, вся їхня принадність зникне. До речі, ми сьогодні проминули кілька таких будиночків із червоними дахами. Ти, імовірно, їх помітив. Пам’ятаєш – містки, ставки, садки й написи над вхідними дверима?
Бен кивнув.
– Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, – продовжував Ламберт, – але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.
– Мабуть, і я відчую його, – сказав Бен, – коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.
– Як же ти відрізняєшся від Поотів! – вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. – Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.
– Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього – голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я – нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність – французькою, до речі – і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка – справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя – все зовсім не таке, як у нас.
– Звичайно, – самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. – Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.
– Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.
– Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?
– Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.
– А, це? Розумію! – вигукнув ван Моунен. – А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?
Бен розсміявся:
– Тільки раз – того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати – «схоонмакен», – як висловлюється тітка.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента