Мері Мейп Додж. Срібні ковзани

Мері Мейп Додж
Срібні ковзани

 

 

Розділ I
Ганс і Гретель

 

 
   Багато років тому в Голландії погожого грудневого ранку двоє бідно вдягнених дітей стояли на березі закрижанілого каналу. Сонце ще не зійшло, але сіра завіса на обрії вже розірвалась, і її краї зарум’янилися, осяяні малиновим світлом нового дня. Майже всі порядні голландці спочивали мирним ранковим сном; навіть мейнгеєр^[1] ван Стоппельнозе, поважний старий голландець, теж іще солодко дрімав.
   Гладенькою, немов скло, кригою часом пробігали люди на ковзанах: то селянка з ущерть наповненим кошиком на голові, то жвавий юнак, який поспішав у місто на роботу і, пролітаючи повз дітей, що тремтіли від холоду, дарував їм теплу усмішку.
   Тим часом хлопчик і дівчинка (вони були братом і сестрою), хекаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг – не ковзани, звичайно, ні, а просто дерев’яні полозки, грубо обтесані донизу, з дірками, крізь які були просилені ремінці із сирцевої шкіри.
   Чудернацькі «ковзани» змайстрував собі й сестрі Ганс – так звали хлопчика. Їхня мати була настільки бідною селянкою, що про справжні ковзани для своїх дітей вона й подумати не могла. Та якими б грубими не були ці полозки, вони дарували дітям багато веселих годин на льоду; навіть зараз, коли наші юні голландці щосили смикали за ремінці задубілими червоними пальцями й зігнулися, майже торкаючись колінами зосереджених личок, жоден захмарний образ сталевих лез не потьмарив би їхньої радості.
   Нарешті хлопчик випростався й, широко розкинувши руки, легко заковзав по льоду, перетинаючи канал.
   – За мною, Гретель! – безтурботно гукнув він дівчинці.
   – Слухай, Гансе, – поскаржилася сестра, – з цією ногою знову негаразд! Минулого разу ремінці натерли мені ногу, і зараз боляче, коли стягувати їх там.
   – То підв’яжи їх вище, – відповів Ганс, не дивлячись на сестру й виписуючи на льоду чудову вісімку.
   – Але ремінець закороткий!
   Ганс був голландцем, тому він тільки доброзичливо присвиснув (хлопчик-англієць, напевне, сказав би: «Які ж надокучливі ці дівчиська!») і повернувся до Гретель.
   – Навіщо ж ти, дурненька, взула ці черевики? Можна ж було шкіряні, майже неношені, або хоч дерев’яні!
   – Чи ти забув, Гансе, як батько кинув у вогонь мої гарні нові черевики, просто в палаючий торф? Я й кліпнути не встигла, як їх уже зовсім покривило. У цих я хоч якось можу ковзати, а в дерев’яних – зась. Ну, підв’язуй, тільки обережніше…
   Ганс дістав із кишені ремінця; щось наспівуючи, він став перед Гретель на коліна і заходився затягувати ремінь її «ковзана» так сильно, як лише міг.
   – Ой-ой! – скрикнула дівчинка. Їй було дуже боляче. Ганс роздратовано розв’язав ремінця і неодмінно жбурнув би його на землю (як і більшість старших братів), якби не помітив, як по сестриній щоці котиться прозора сльозинка.
   – Я зараз поправлю… Не хвилюйся, – знічено мовив хлопець, охоплений братерською ніжністю. – Та нам не слід баритися – мама чекає.
   Він роззирнувся, наче щось шукав: спочатку поглянув на землю, потім – на голе вербове гілля над головою і, нарешті, на небо, розмальоване тепер яскравими блакитними, малиновими й золотавими смугами.
   Ніде не було того, що він шукав. Аж раптом хлопчина радісно ляснув себе по лобі. В його очах заблищали іскринки. Він зірвав із себе шапку й, видерши розірвану підкладку, прикріпив її до носка зношеного черевика Гретель так, щоб вийшло щось на зразок м’якої подушечки.
   – Ну! – переможно вигукнув він, зав’язуючи ремінці так швидко, як дозволяли його змерзлі пальці. – Витерпиш, якщо я ще трошки затягну?
   Гретель надула губки, немов хотіла сказати: «Ну гаразд, можеш завдавати мені болю!» – але промовчала. За мить вони, сміючись, летіли каналом, узявшись за руки й навіть не думаючи про те, чи може проломитися під ними крига: у Голландії лід тримається усеньку зиму. Замість того, щоб танути й тоншати під пекучим сонцем, він із дня у день дедалі зухваліше виблискує яскравому промінню.
   Раптом під Гансовими ногами щось тріснуло. Він зменшував кроки, спотикався, поки розчепірено не упав на кригу, дриґаючи ногами.
   – Ха-ха-ха! – розреготалася Гретель. – Оце гепнувся!
   Але під її грубою синьою кофтою билося ніжне серце, тож, не припиняючи сміятися, вона швидко опинилася біля брата, який лежав горілиць.
   – Ти не забився, Гансе?.. А, то тобі весело! Ану, чи спіймаєш мене? – гукнуло дівча, утікаючи.
   Вона більше не тремтіла, щоки її палали, очі іскрились радістю. Ганс підхопився на ноги й помчав навздогін, хоча упіймати Гретель було не так-то й просто. Та вона не встигла далеко від’їхати, бо її «ковзани» також затріщали. Згадавши, що іноді поступитися – значить перемогти, дівчинка раптово розвернулася й упала просто в обійми свого переслідувача.
   – Ха-ха-ха! Попалася! – радісно вигукнув Ганс.
   – Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе! – заперечила Гретель, намагаючись вивільнитися з братових рук.
   Саме цієї миті діти почули:
   – Гансе, Гретель!
   – Мама кличе, – констатував Ганс і одразу ж посерйознішав.
   Канал потопав у золотому сонячному світлі. Дихати чистим ранковим повітрям було легко. Ковзанярів ставало дедалі більше. Гретель і Гансові дуже не хотілося закінчувати свої розваги, але їм і на думку не спадало хоч трішечки затриматися. Вони були слухняними дітьми, тож одразу стягнули з ніг дерев’яні ковзани, не розв’язавши й половини вузликів на ремінцях.
   Додому йшли неквапом. Плечистий та білявий Ганс був вищий майже на голову від своєї блакитноокої сестрички, адже йому виповнилося п’ятнадцять років, а Гретель – лише дванадцять. Він був сильним, міцним хлопчиком із ясними очима, а на чолі його, здається, можна було прочитати: «У мене добра душа!», подібно до того, як над входом до кожного маленького зомергейса^[2] у Голландії зазвичай був написаний якийсь вислів. Гретель була гнучка й швидка; у її очах танцювали вогники. Коли хтось дивився на дівчинку, рум’янець на її щічках то бліднув, то густішав. Так під подихами вітру клумби рожевих і білих квітів переливаються найрізноманітнішими відтінками червоної палітри.
   Майже не відійшовши від каналу, діти опинилися біля невеличкого будиночка, де вони жили. Їхня мати, вбрана у кофтину, спідницю та щільний очіпок, стояла на порозі. Між похиленими одвірками вона скидалася на портрет. До їхнього будиночка було недалеко, та навіть якби той стояв на відстані милі, все одно здавалося б, що він близько. У цій пласкій країні все чудово видко ще здалеку. Курча можна роздивитися так само добре, як вітряк. Якби не греблі та високі береги каналів, можна було б стати просто посеред Голландії й до самого обрію не побачити не лише пагорба, а навіть горбочка.
   Ніхто не знав про ці греблі більше за тітоньку Брінкер і захеканих дітей, які поспішали на її оклик. Але перш ніж розповісти, чому це так, дозвольте мені, не встаючи із крісла-гойдалки, відвідати разом із вами цю далеку країну, де ви, мабуть, уперше побачите деякі цікаві речі, на які Ганс і Гретель дивилися щодня.
 

Розділ II
Голландія

 

 
   Голландія – одна з найдивніших країн у світі. Її слід би назвати «Дивною землею» або «Країною суперечностей», тому що майже в усьому вона відрізняється від інших країн. Більша її частина лежить нижче від рівня моря. Тут значними витратами коштів і праці зведено величезні греблі й моли, щоб утримувати океан там, де він має бути. Подекуди океан усією своєю масою налягає на узбережжя, і бідолашна земля ледь стримує його натиск. Часом греблі прориває або вони починають протікати, і це призводить до згубних наслідків.
   На високих і широких греблях нерівномірно розкидані будинки та дерева. Та навіть більше – там прокладено чудові дороги, з яких можна дивитися вниз на будиночки уздовж шляху. Рівень води найчастіше вищий за рівень землі, тож кілі кораблів, які пропливають повз ці береги, рухаються на такій висоті, куди не сягають покрівлі низинних жител. Лелека, який клекоче зі своїми пташенятами на шпилі будинку, мабуть, вважає, що його гніздо звите достатньо високо і, значить, йому не загрожує жодна небезпека. Проте жаба, що кумкає у сусідніх очеретах, ближча до зірок, аніж оцей бусел. Водяні комахи сновигають вище, ніж ластівки, які гніздяться у димарях, а плакучі верби засоромлено схиляються, бо не можуть дорости до найближчих очеретів.
   Тут усюди можна побачити заповнені водою рови, канали, ставки, ріки й плеса. Вихлюпнуті морем на суходіл, вони є осередком усієї людської діяльності й виблискують на сонці, зневажаючи тихі вогкі поля, що розляглися поруч з ними. Хочеться запитати себе: «Що ж таке ця Голландія – береги чи води?» Бо ж навіть зелень, якій, здавалося б, самою природою велено рости на суші, тут ніби помилилася й розбуялася на рибних ставках. Загалом країна подібна до губки, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:

 
Країна на якорі, довкруж неї вода;
У ній не живуть – пливуть, мов на суднах.
 

   Люди народжуються, живуть, помирають і навіть вирощують сади на кораблях, що пливуть каналами.
   Дахи на фермах схожі на величезні обвислі капелюхи, насунуті на очі будинкам, які стоять на дерев’яних ногах, наче підіткнувши спідниці, щоб не замочити їх. Навіть коні носять по широкій дошці на кожному копиті, щоб легше було витягати ноги з драговини. Словом, Голландія – суцільний качиний рай. Улітку це дивовижна країна для босоногих хлоп’ят і дівчаток – тут добре тюпати по воді й пускати іграшкові кораблики, веслувати, рибалити, плавати! Лиш уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна пускати друзки-суденця, ані разу за цілісінький день не повернувши назад! Але годі! Якщо я розповім про все одразу, мої читачі юрбою помчать на Зейдер-Зее.
   На перший погляд голландські міста видаються якимись чудернацькими хащами, де ростуть будинки, мости, церкви й кораблі, пускаючи пагони дзвіниць, щогл і дерев. У деяких містах човни, як коней, прив’язують до одвірка біля будинку їхнього хазяїна; вантаж на них спускають із вікон верхнього поверху. Матері кричать Лодвейку і Кассі: «Не гойдайтеся на садовій хвіртці, бо ще, не дай Боже, потопитеся!»
   Водні дороги тут трапляються частіше, ніж ґрунтові й залізні. Канави із застояною зеленою водою оточують майданчики для ігор, низинні поля й сади. Подекуди зеленіють гарні живоплоти; але дерев’яні паркани, яких так багато у нас, в Америці, у Нідерландах побачиш нечасто. А кам’яні огорожі й поготів: голландець від зачудування здійняв би руки до неба, якби хтось запропонував йому побудувати таку. Тут немає каменю, якщо не враховувати здоровецьких брил, привезених для зміцнення й захисту узбережжя з інших країн. Усі маленькі камені й галька – якщо вони тут коли-небудь були – закуті в полон бруківки або розсипалися на порох. Хлопчаки зі спритними, сильними руками за все своє життя не знаходять жодного камінця, щоб пустити його по воді або сполохати ним кролика.
   Водні шляхи, або ж канали, перетинають країну в усіх напрямках. Яких тільки тут немає: від величезного Північно-Голландського судноплавного каналу (він, до речі, є одним із чудес світу) і до таких вузьких канальчиків, що й дитині неважко їх перестрибнути. Водні омнібуси – «трексгейти»^[3] – постійно возять цими дорогами угору та вниз пасажирів, а так звані «паксгейти» – пальне і товари. Замість зарослих травою стежок від поля до комори, а від неї до саду тягнуться зеленоводі канали, а поля (або «полдери», як їх тут називають), – це просто більші озера, з яких викачано усю воду. У містах жваві вулиці є заповненими водою канавами, тоді як багато сільських доріг вимощено цеглою.
   Міські човни з округлою кормою, позолоченим носом і яскраво розфарбованим корпусом не схожі на жодне судно у світі, а голландський візок з його хитромудро вигнутим маленьким дишлом – справжнє диво з див. «Одне зрозуміло, – вигукне наївний оптиміст, – тамтешні мешканці ніколи не відчуватимуть спраги!» А от і ні. «Країна суперечностей» залишається вірною собі. Хоч море раз у раз і намагається її затопити, а озера вічно намагаються від неї відійти, хоча вода у каналах переливається через край, у багатьох округах немає питної води. Бідолашним голландцям доводиться або потерпати від спраги, або пити вино та пиво, або ж посилати когось далеко вглиб країни, до Утрехта й інших щасливих місцин по цю дорогоцінну вологу, древнішу за Адама і все-таки юну, наче вранішня роса. Час від часу мешканцям, звісно, щастить ковтнути дощової води, якщо тільки її вдається зібрати, але зазвичай вони, подібно до переслідуваних альбатросом моряків у знаменитій поемі Колріджа «Старий моряк», бачать лише, що:

 
Вода, вода з усіх боків —
Нема й краплини для пиття!
 

   Величезні вітряки з лопатями-крильми розкидані по всій країні; здається, ніби на неї щойно спустилися незліченні зграї морських птахів. Усюди видно вигадливо підстрижені дерева зі стовбурами, пофарбованими сліпучо-білою, жовтою або червоною фарбами. Коней нерідко запрягають по троє у ряд. Чоловіки, жінки та діти ходять, постукуючи дерев’яними черевиками із випнутим каблуком. Якщо в сільської дівчини немає кавалера, який би супроводжував її на «керміс» (ярмарок), вона наймає собі супутника за гроші, а подружжя полюбовно впрягаються рядком у свої паксгейти і самі тягнуть їх берегом каналу на базар.
   Ще однією своєрідною рисою Нідерландів є пасма піщаних пагорбів – дюни, інакше кажучи. Подекуди на узбережжі їх дуже багато. У давнину, перш ніж їхні схили було засіяно твердою осокою та іншими рослинами, аби не обсипалися, дюни насилали на країну грізні піщані бурі. Таким чином, поряд із рештою чудасій слід зазначити, що фермерам інколи доводиться знімати верхній шар землі, аби докопатися до родючого ґрунту. У вітряні дні сухі піщані зливи нерідко засипають поля, що залишаються вологими навіть по тижню сонячної погоди.
   З іншого боку, багато дивних рис Голландії є доказом ощадливості й завзятої працьовитості її народу. В усьому світі не знайдеш такого розмаю сумлінно доглянутого саду, як у цій маленькій вологій країні, і немає хоробрішого народу, аніж її спокійне, дещо пасивне населення. Лише одиниці країн можуть позмагатися з Голландією у царині важливих відкриттів і винаходів; жодна не перевершила її у торгівлі, мореплавстві, освіті й науці, не доклала стільки шляхетних зусиль для розвитку просвітництва й громадської доброчинності. Голландія може пишатися своїми благородними та славними дітьми; вона може пишатися своїми історичними подвигами терпіння й опору, своїми перемогами, віротерпимістю, освіченою заповзятливістю, досягненнями у живописі, музиці та літературі. Її справедливо називають «європейським полем битви», і так само її можна назвати «всесвітнім притулком», бо пригноблені у себе на батьківщині тут знаходять прихисток і допомогу.
   Якщо ми, американці, підсміюємося над голландцями – хоч чимало з нас є їхніми нащадками – і називаємо їх «людьми-бобрами», запевняючи, що їхня країна якогось прекрасного дня зсунеться у море під час відпливу, ми водночас пишаємося ними, знаючи, що вони виявилися героями і їхня країна, певна річ, ні в якому разі не спливе, поки залишиться бодай один голландець, щоб утримати її своїми руками.
   Подейкують, ніби в Голландії близько десяти тисяч великих вітряків з крильми від вісімдесяти до ста двадцяти футів завдовжки. Вони пиляють ліс, молотять коноплі, мелють зерно й виконують безліч інших робіт; але основне їхнє завдання – відкачувати воду з низовин у канали й запобігати повеням, які надокучають голландцям, коли розливаються річки у внутрішній частині країни. Такі вітряки надзвичайно потужні. На круглій вежі такого вітряка, що часом здіймається навіть над фабричними будівлями, стоїть ще одна, менша за розмірами; вона звужується догори, і дах її схожий на ковпак. Основа горішньої вежі оточена балконом, а над ним виступає вісь, яку обертають чотири величезних крила зі сходами, прикріпленими до тильної сторони. Чимало вітряків досить примітивні, тож їх не завадило б удосконалити, та серед нових є просто геніальні. Вони обладнані хитромудрим пристроєм, завдяки якому самостійно підставляють вітру свої крила під таким кутом, який дає їм змогу працювати з необхідною потужністю. Тобто мірошник може спокійно подрімати, знаючи, що його вітряк, пристосувавшись до вітру, використовує його максимально ефективно. За найменшого поруху повітря кожна лопать розпластується, аби зловити найлегший вітерець, та якщо налетить руйнівний вихор, крила стиснуться, як листя мімози, і завадять йому обертати їх з усією силою.
   В одній зі стародавніх амстердамських в’язниць, що зветься «Скоблильнею» (злодіїв і волоцюг, запроторених до неї, змушували скоблити колоди) ледачих арештантів кидали у карцер, у одному кутку якого стояв насос, а в протилежному був отвір, крізь який у приміщення безупинно лилася вода. Ув’язненому залишалося або, просто собі стоячи, потонути, або якнайхутчіше викачувати воду насосом, поки тюремник не зласкавиться і не замінить його на іншого ледацюгу. Та можна сказати, що цю розвагу природа подарувала всій Голландії, хіба що у значно більшому масштабі. Голландці змушені постійно відкачувати воду, щоб уберегти свої життя. Цілком імовірно, що їм доведеться робити це до скону.
   Щорічно тут витрачаються величезні кошти на ладнання гребель і регулювання рівня води; якби це припинилося, Голландія знелюдніла б. Як уже зазначалося, проривання гребель зумовлювали страшні наслідки. Сотні сіл та міст не раз заливало стрімкими потоками води під час таких повеней, внаслідок чого загинуло близько мільйона чоловік. Один із найжахливіших розливів стався восени 1570 року. До того було двадцять вісім великих паводків, що частково затоплювали Нідерланди, але цей був найстрашнішим.
   Перед тим знедолена країна довго потерпала від іспанської тиранії. Тепер її біди, здавалося, досягли апогею. Читаючи «Історію піднесення Голландської республіки», написану Мотлі, ми вчимося поважати цей мужній народ, який так страждав і ризикував.
   У своєму приголомшливому описі потопу Мотлі розповідає, як тривалий і лютий шторм погнав води Атлантичного океану до Північного моря і звергнув їх на узбережжя голландських провінцій; як усюди порозмивало греблі, що не витримали непосильного навантаження; як навіть мол «Ханд-Бос», збудований із обкованих залізом дубових паль, укріплений важкими якорями і захищений гравієм та гранітом, прорвало вмить; як рибальські та більші судна понесло з моря на затоплену землю, де вони застрягали в гаях або билися об стіни й дахи будинків, і як, нарешті, вся Фрісландія перетворилася на люте море. «Натовпи чоловіків, жінок і дітей, тьма коней, биків, овець та інших свійських тварин повсюди боролися із хвилями. Люди жадібно хапалися за кожен човен, за будь-який предмет, який міг плавати. Всі будинки було затоплено, і навіть мерців на цвинтарі викинуло з могил. Живе немовля у колисці й давно похований труп у труні пливли поруч. Здавалося, що повторюється біблійський потоп. Усюди на верхівках дерев, на церковних дзвіницях юрмилися люди, благаючи милосердя у Господа Бога і допомоги – у своїх близьких. Щойно буря почала слабшати, повсюди почали плавати в човнах люди, знімаючи потерпілих з дахів і дерев, підбираючи трупи потопельників і рятуючи тих, хто у воді до останнього подиху відвойовував у смерті право жити». За кілька годин загинуло не менш ніж сто тисяч чоловік. Тисячі мертвих тварин пливли за течією, а майнові збитки годі було й уявити.
   Іспанський губернатор Роблес виявився одним із перших, хто самовіддано намагався рятувати людям життя і хоч трохи ліквідувати наслідки катастрофи. Раніше голландці ненавиділи його, бо він був іспанцем або португальцем, а отже представником чужоземців-загарбників. Та коли прийшло лихо, він своїми вчинками заслужив всезагальну вдячність. Незабаром він удосконалив метод зведення гребель і видав закон, який зобов’язував землевласників підтримувати загороджувальні споруди. Відтоді великі розливи траплялися рідше; однак щонайменше за останні триста років таки сталося шість руйнівних повеней.
   Навесні, особливо коли тане сніг, неабияку небезпеку становлять озера й річки. Захаращені брилами льоду, вони виходять із берегів, не встигнувши віддати океанові свої води. Якщо пригадати, як вирує море, напираючи на греблі, стає зрозумілим, чому життя у Голландії спокійним не назвеш. Люди роблять усе можливе, аби запобігати катастрофам. Інженери й робітники цілодобово чергують на всіх небезпечних ділянках. Почувши про небезпеку, всі мешканці кидаються на допомогу, гуртуючись для боротьби проти загального ворога. В усьому світі вважають, що «соломою розливу не загатиш», а в Голландії саме вона й править за головну опору в боротьбі зі стрімкими потоками. Дамби обкладають величезними солом’яними матами, скріплюючи їх глиною і важкими каменями, і тоді океан марно б’ється об них.
   Рафф Брінкер, батько Гретель і Ганса, багато років працював на греблях. Якось, коли вже вкотре нависла небезпека повені й люди зміцнювали ненадійну споруду біля Веєрмейкського шлюзу, під час страшного шторму, в мороці, під дощем і снігом Брінкер упав із підмостків і знепритомнів. Його принесли додому, але відтоді Рафф не працював; хоч він і зміг вижити, та став безтямним і втратив пам’ять.
   Гретель пам’ятала його лише таким, яким він був тепер, – дивною мовчазною людиною, чий порожній погляд стежив за дівчинкою, куди б вона не повернулася. А Ганс нерідко згадував, яким життєрадісним був колись його батько, як весело лунав його голос; як, бувало, невтомно носив синочка на плечі… Іноді ночами, коли хлопчик лежав без сну, йому вчувалося, начебто десь поруч звучить безтурботна батькова пісня.
 

Розділ III
Срібні ковзани

 

 
   Тітонька Брінкер заробляла на існування усієї родини вирощуванням овочів, пряжею та плетінням і ледве зводила кінці з кінцями. Раніше вона працювала на баржах, які сновигали каналом, і часом із іншими жінками тягла буксирний канат паксгейта, який ходив між Бруком і Амстердамом. Але, коли Ганс виріс і зміцнів, він узяв цю важку роботу на себе. До того ж останнім часом чоловік тітоньки Брінкер зробився настільки безпорадним, що їй постійно доводилося піклуватися про нього. Хоча здорового глузду в нього залишилося менше, ніж у маленької дитини, але він і досі був сильний та міцний, тож нерідко тітоньці Брінкер бувало важко дати йому раду.
   «Ой, діточки, він був таким добрим і працьовитим! – іноді сумовито зітхала вона. – А яким розумним! Не згірше за адвоката. Сам бургомістр^[4], бувало, зупинявся, аби запитати його про щось. А тепер – горе мені! – він власної дружини й діток не впізнає. Гансе, ти пам’ятаєш батька, коли він був самим собою, таким сильним і славним? Пам’ятаєш, чи не так?»
   «Як не пам’ятати! Він усе знав, усе вмів робити. Геть усе… А як він співав! Ти тоді сміялася й жартувала, що від його пісень навіть вітряки затанцюють».
   «Так… Що за пам’ять у цього хлопчика!.. Гретель, доню, забери у батька шпицю. Хутчіш, бо ще око собі виколе! І надягни на нього черевика. Ноги в нього, бідолахи, постійно просто крижані. Я ніяк не можу простежити, щоб він завжди був узутий».
   І чи то голосячи, чи то наспівуючи щось, тітонька Брінкер сідала, і в низеньких кімнатках лунало дзижчання її прядки. Майже всю роботу в будинку й на городі виконували Ганс і Гретель. Щоліта дітлахи день у день копали торф і складали його цеглинками, запасаючи паливо. Якщо ж домашньої роботи не було, Ганс правив кіньми, які тягли буксир на каналі (так він заробляв по кілька стейверів^[5] на день), а Гретель пасла гусей у сусідніх фермерів.
   Ганс майстерно володів різьбленням по дереву і, як і Гретель, добре порядкував у саду й на городі. Гретель співала, шила і бігала на високих саморобних ходулях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона за п’ять хвилин могла вивчити народну пісню, відшукати будь-яку травичку або квітку навесні, але книг дівчинка трохи боялася, і частенько, поглянувши на чорну дошку в їхній старій школі, заливалася слізьми. Ганс, навпаки, був повільний, проте завзятий. Що складнішим було завдання у школі або вдома, то більше воно йому подобалося. Часто після уроків хлопчаки глузували над його латаним одягом і куцими шкіряними штанями, та мало не в кожному класі їм доводилося поступатися йому почесним місцем. А ще виявилося, він єдиний у всій школі учень, який жодного разу не стояв у «страшному кутку» – там, де висіла грізна різка, а над нею було написано: «Учись! Учися, ледарю, бо інакше тебе провчить ця різка!»