Страница:
– Подумаєш, холодно! Мерзляк! – крикнув Карл, ретельно виписуючи фігуру, яку він називав «подвійним лезом». – Каталися б ми зараз, якби нині було так тепло, як торік у грудні! Невже не зрозуміло, що якби ця зима не була холодною та ще й ранньою – про подорож годі мріяти!
– А я вважаю, сьогодні ввечері аж надто холодно, – сказав Людвіг. – Мороз аж тріщить! Хто куди, а я додому!
Пітер ван Хольп вийняв золотого годинника у формі цибулини і, повернувши його закляклими пальцями до місячного світла, вигукнув:
– Слухайте, вже майже восьма! Зараз з’явиться святий Ніколаас, а я хочу подивитися, як дивуватимуться йому малюки. Добраніч!
– Добраніч! – загукали всі у відповідь, зірвалися з місця й помчали з криками, піснями та реготом.
А де ж були Гретель і Ганс?
Ох і раптово іноді може урватися радість!
Вони покаталися із годинку, тримаючись осторонь від інших, цілком задоволені один одним. І Гретель тільки встигла вигукнути: «О, Гансе, як чудово, як добре! Подумати тільки, тепер у нас обох є ковзани! Кажу тобі, це лелека приніс нам щастя!» – як раптом вони почули щось…
Це був крик, дуже слабкий крик. Ніхто на каналі не звернув на нього уваги. Ганс одразу здогадався, що сталося. Гретель при місячному світлі побачила, як він сполотнів і поспішно зірвав із себе ковзани.
– Батько! – крикнув Ганс. – Він налякав маму!
І Гретель побігла за ним до будинку так швидко, як тільки могла.’
Розділ IX
Усі ми знаємо, що до того, як різдвяна ялинка зайняла належне місце в домашньому побуті нашої Америки, якийсь «старий ельф-веселун» у санчатах, запряжених «вісьмома маленькими північними оленями», привозив безліч іграшок на дахи наших будинків і потім спускався димарем, аби наповнити панчохи дітей, які з надією вивішували їх біля комина. Друзі звали його «Санта-Клаус», а найближчі насмілювалися називати «Старий Нік». Кажуть, уперше він прийшов до нас із Голландії. Звісно, так воно й було; але, подібно до багатьох інших іноземців, він різко змінив свої звички, коли висадився на наш берег. У Голландії святий Ніколаас – справжній святий і найчастіше з’являється там при повній амуніції: в розшитому вбранні, що виблискує золотом і коштовними каменями, у митрі, з ціпком і в рукавичках, прикрашених самоцвітами. В Америці веселий Санта-Клаус з’являється 25 грудня – різдвяного ранку. У Голландії святий Ніколаас відвідує землю 5 грудня, у день свого свята[18]. Рано вранці шостого він роздає дітям ласощі, іграшки та інші скарби й зникає на цілий рік.
У день Різдва голландці тільки ходять до церкви, а потім у гості до родичів. Зате напередодні святого Ніколааса голландські діти просто шаленіють у радісному очікуванні. Втім, варто сказати, що дехто не отримує задоволення від очікування, бо святий любить говорити правду в очі, і якщо хтось із дітей цього року поводився погано, він не посоромиться сказати про це. Іноді він приносить під пахвою березову різку і радить батькам дати дітям прочухана замість насолод і стусанів замість іграшок.
Добре, що цього ясного зимового вечора наші хлопчаки поспішили додому: не минуло й години, як святий з’явився чи не в усіх будинках Голландії. Він прийшов до королівського палацу і тієї ж миті з’явився в затишному будинку Анні Боуман. Подарунки, які його святість залишив удома в селянина Боумана, коштували, напевно, не більше за срібних п’ятдесят центів, але бувають випадки, коли бідняк більше радіє мідякові, аніж багатій – купі золота.
Того вечора молодші брати й сестри Гільди ван Глек були надзвичайно схвильовані. Їм дозволили бавитися у великій вітальні, їх одягли в найкраще вбрання і під час вечері кожному дали по два тістечка. Гільда веселилась, як і всі інші. А чом би й ні? Адже вона знала, що святий Ніколаас не викреслить зі свого списку чотирнадцятилітню дівчинку тільки за те, що вона висока на зріст, та й на вигляд майже доросла. Навпаки, можливо, постарається віддати належне такій статечній дівчині, хтозна? Тому Гільда бавилася, сміялася й танцювала так само радісно, як і наймолодші діти, і була душею всіх їхніх веселих ігор. Батько, мати й бабуся схвально на неї дивилися; так само дивився й дідусь – до того, як затулив собі обличчя великим червоним носовичком, залишивши непокритою лише верхівку своєї ярмулки. Цей носовичок був прапором, який сповіщав усіх про дідусів намір покуняти.
На початку вечора всі бавилися разом і розпустувалися так, що здавалося, начебто дідусь відрізняється від найменшого свого онученяти тільки зростом. Більше того, іноді обличчя молодших членів родини на мить осявало урочисте очікування, і вони по-дорослому ставали дедалі серйознішими.
Дух веселощів цілковито панував у будинку. Навіть полум’я танцювало й підстрибувало у начищеному до блиску комині. Дві свічки, що гордовито дивилися на небесне світило, почали підморгувати іншим далеким свічкам у дзеркалах. У кутку зі стелі звисав від дзвінка довгий разок скляного намиста, яке сітками обплітало канат завтовшки з руку. Зазвичай цей шнур висів собі, і його ніхто не помічав; але сьогодні ввечері він увесь виблискував. Його ручка з малинового скла зухвало кидала червоні відблиски на шпалери, забарвлюючи їхні гарні блакитні смуги в пурпуровий колір. Перехожі зупинялися послухати веселий сміх, який линув на вулицю крізь фіранки й віконні рами, потім ішли далі, згадавши, що сьогодні ввечері все село не матиме сну.
І от здійнявся такий галас, що червона хустинка раптом зісковзнула з дідусевого обличчя. Та і яка поважна літня людина змогла б спати під такий гамір! Мейнгеєр ван Глек здивовано дивився на своїх дітей. Навіть найменшенький, і той сміявся до сліз. Настав час братися до справи. Мати нагадала дітям, що, якщо вони хочуть побачити доброго святого Ніколааса, їм треба проспівати ту саму закличну пісеньку, що привела його сюди минулого року.
Маля витріщило оченята і взяло до рота кулачок, коли батько опустив його на підлогу. Незабаром дитина вже сиділа прямо й мило супила брівки на всю компанію. У мереживах і вишивках, у чепчику з блакитних стрічок і китового вуса (маля ще не вийшло з того віку, коли діти раз у раз падають на підлогу), воно здавалося королем усіх малюків на світі.
Інші діти хутенько взяли в руки по гарненькому вербовому кошичку, стали колом і завели повільний хоровод навколо маляти, піднявши очі вгору, бо святий, якого вони зараз збиралися закликати своєю пісенькою, поки що перебував у якихось таємничих сферах. Мати тихенько заграла на роялі; незабаром зазвучали ніжні дитячі голоси, які тремтіли від хвилювання і від цього видавалися ще милішими.
І знову почувся стукіт.
– Увійдіть, – неголосно сказала мати.
Двері повільно відчинилися, і святий Ніколаас у святому вбранні постав перед своїми шанувальниками. Стало так тихо, що було б чути, як падає шпилька! Та скоро святий порушив тишу. Яка таємнича велич звучала в його голосі! Як лагідно він говорив!
– Кареле ван Глек, я радий вітати тебе й твою поважну вроу Катріну, а також твого сина і його добру вроу Анні!.. Діти, я привітаю усіх вас – Ґендріка, Гільду, Броома, Каті, Гейгенса й Лукрецію, і ваших двоюрідних братів і сестер – Вольферта, Дідріха, Мейкен, Вооста й Катрінку!
Відтоді як я востаннє вів з вами бесіду, всі ви, загалом, поводилися добре. Щоправда, минулої осені на Гаарлемському ярмарку Дідріх грубіянив, але він намагався виправитися. Мейкен останнім часом погано вчилася; вона зловживала цукерками і різноманітними ласощами, а от стейверів, щоб роздавати милостиню, клала до скарбнички занадто мало. Сподіваюся, що Дідріх надалі буде ввічливим, чемним хлопчиком, а Мейкен постарається досягти блискучих успіхів у науках. Нехай вона запам’ятає також, що ощадливість – запорука гідного й доброчесного життя. Маленька Каті не раз мучила кішку. Адже святий Ніколаас чує, як кричить кішка, коли її смикають за хвоста. Я вибачу Каті, якщо вона нині твердо затямить, що і найменші безсловесні істоти також мають здатність відчувати, тож їх не можна кривдити.
Перелякана Каті розплакалася, а святий чемно мовчав, поки її не заспокоїли.
– Тебе, Брооме, – продовжував він, – я попереджаю, що хлопчиків, які підсипають учительці нюхальний тютюн у грілку для ніг, одного чудового дня можуть упіймати, і ті неодмінно отримають прочухана…
Броом почервонів, витріщивши очі від величезного здивування.
– Але ти чудово навчаєшся, і я більше ні в чому тобі не дорікатиму… Ти, Ґендріку, минулої весни був найкращий на змаганнях у стрільбі з лука і влучив у самісінький центр мішені, хоча перед нею розгойдували пташку, щоб заважати тобі прицілюватися. Я належно оцінюю твої успіхи в спорті й гімнастичних вправах… Однак не раджу тобі брати участі ще й у перегонах на човнах, тому що в тебе залишається замало часу для шкільних занять… Лукреція і Гільда цієї ночі спатимуть спокійно. Вони добрі до людей, віддані своїм близьким, охоче й весело слухаються дорослих удома, і все це принесе їм щастя. Повідомляю, що я дуже задоволений всіма й кожним. Доброта, старанність, доброзичливість і ощадливість процвітали у вашій оселі. Тому благословляю вас, і нехай Новий рік застане вас усіх на шляху слухняності, мудрості й любові! Завтра ви знайдете вагоміші докази мого перебування серед вас. Прощавайте!
Не встиг він вимовити ці слова, як льодяники градом посипалися на полотняне простирадло, розстелене перед дверима. Почався загальний гармидер. Діти мало не падали один на одного, поспішаючи наповнити льодяниками свої кошики. Мати обережно притримувала малюка у цій штовханині, поки він не затиснув кілька льодяників у своїх пухких кулачках.
Тоді найсміливіший із хлопчиків підхопився і відчинив двері… Але марно заглядали діти до таємничої кімнати: святий Ніколаас зник безслідно.
Незабаром усі кинулися до іншої кімнати, де стояв стіл, накритий найтоншою білосніжною скатертиною. Тремтячи від збудження, діти поставили на нього по черевику. Двері замкнули міцно-преміцно, а ключ сховали в материній спальні. Потім усі перецілувалися, бажаючи один одному доброї ночі, урочистою сімейною процесією піднялися на верхній поверх, весело розпрощалися поблизу дверей своїх кімнат – і нарешті в будинку ван Глеків запанувала тиша.
Кожний черевик був повний ущерть, і поруч з ним лежали строкаті купи всіляких речей… Стіл аж угинався під вантажем подарунків: ласощів, іграшок, книг і ще всякої всячини. Кожен, від дідуся до малюка, отримав подарунки.
Маленька Каті захоплено плескала в долоні, даючи собі обіцянку, що відтепер кішці не завдасть жодних прикрощів. Хендрік скакав по кімнаті, розмахуючи над головою чудовими луком і стрілами. Гільда радісно сміялася, відкриваючи малиновий футляр і виймаючи з нього блискуче намисто. Всі інші захлиналися від щастя, милуючись своїми скарбами і вигукуючи то «ох!», то «ах!» – точнісінько як ми, американці, торішнього Різдва.
Тримаючи в руках блискуче намисто й стосика книг, Гільда протиснулася до батьків і підставила їм своє осяйне личко для поцілунку. Погляд її очей був сповнений такої щирої ніжності, що мати нахилилась до неї і пошепки благословила.
– Я в захваті від цієї книги, дякую вам, тату! – промовила Гільда, доторкаючись підборіддям до верхньої книги в стосі. – Я читатиму її весь день.
– Так, люба, – сказав мейнгеєр ван Глек, – правильно зробиш: Якобові Катсу рівних немає. Якщо моя дочка завчить його «Моральні емблеми», нам із матір’ю нічому буде тебе навчати. Книга, яку ти тримаєш, – це і є «Емблеми», найкращий його твір. Вона прикрашена рідкісними гравюрами роботи ван дер Венне.
Слід сказати, що корінця цієї книги не було видно, і ніхто з присутніх ще не встиг її розгорнути. Тому важко пояснити, як міг мейнгеєр ван Глек здогадатися, яку книгу подарував його дочці святий Ніколаас. Дивно також, що святий якимсь чином роздобув речі, виготовлені старшими дітьми, і поклав їх на стіл, прикріпивши до них ярлички з іменами батьків, дідуся і бабусі. Але всі були занадто поглинені своїм щастям, аби помітити ці маленькі суперечності. Гільда зауважила захват, що завжди з’являвся на обличчі її батька, коли він говорив про Якоба Катса, тому вона поклала свої книги на стіл і смиренно приготувалася слухати.
Мейнгеєр ван Глек говорив дуже-дуже довго. Його тривала промова постійно супроводжувалася приглушеним хором собачого гавкоту, нявчанням котів і беканням ягнят, та ще й на додачу звуки видавало брязкальце – цвіркун зі слонової кістки, яке маля вертіло із невимовним захватом. Та ще й маленький Гейгенс по-своєму відреагував на батькове підвищення голосу: він засурмив у свою нову трубу, а Вольферт узявся акомпанувати йому на барабані.
Добрий святий Ніколаас! Заради юних голландців я, мабуть, визнаю його і захищатиму від усіх безвірних, доводячи, що він існує.
Карл Схуммель того дня був дуже заклопотаний: він по секрету доводив маленьким дітям, що це зовсім не святий Ніколаас до них приходив. Просто їхні ж батьки запросили додому людину, перевдягнену святим, і самі завалили столи подарунками. Але ж ми з вами краще знаємо, як усе було насправді.
Однак, якщо це справді приходив святий, чому ж він того вечора не навідався до будинку Брінкерів? Чому він оминув лише один темний і сумний будинок?
Розділ Х
– Всі тут? – радісно гукнув Пітер, коли наступного дня вся компанія рано вранці зібралася на каналі, споряджена для подорожі на ковзанах. – Подивимося! Якоб призначив мене капітаном – виходить, я зобов’язаний зробити перекличку. Карл Схуммель! Ти тут?
– Йа!
– Якоб Поот!
– Йа!
– Бенджамін Добс!
– Йа-а!
– Ламберт ван Моунен!
– Йа!
– Чудово! Сутужно мені було б без тебе: тільки ти розмовляєш англійською… Людвіг ван Хольп!
– Йа!
– Воостенвальберт Схіммельпеннінк!
Мовчанка.
– Еге! То малого шибеника таки не пустили. Ну, хлопці, зараз точно восьма година… Погода чудова, а лід на Аї твердий, як скеля, – за півгодини ми будемо в Амстердамі. Один, два, три… рушили!
Справді, не минуло й півгодини, як вони перебралися через міцну кам’яну греблю і опинилися в самому серці величезного міста. Оточене муром, воно стояло на дев’яноста п’яти острівцях, з’єднаних майже двома сотнями мостів. Хоча Бен із часу свого приїзду в Голландію бував тут уже двічі, він і зараз відкривав для себе багато дивовиж. Але його товариші-голландці, які все життя жили неподалік, вважали Амстердам звичайнісіньким собі містом. Бена ж тут цікавило все: високі будинки із роздвоєними трубами й гостроверхими фасадами; склади товарів, облаштовані високо під дахами купецьких будинків, з довгими, витягнутими, немов руки, стрілами підйомних кранів, які піднімають і опускають товари просто перед вікнами квартир; величні громадські споруди, побудовані на дерев’яних палях, глибоко забитих у болотистий ґрунт; вузькі вулиці; канали, що перетинають місто в усіх напрямках; мости; шлюзи; різноманітні костюми городян і найдивніше – крамниці, що приліпилися до церков, і житлові будинки з надзвичайно довгими димарями, що високо піднімаються уздовж священних стін цих будівель.
Якщо Бен дивився вгору, він бачив високі будинки, які, здавалося, нахилялися вперед і проштрикували небо своїми блискучими дахами. Якщо він дивився вниз, перед очима в нього була дивовижна вулиця без брукованих переходів на перехрестях і без піднятих над її рівнем тротуарів: бруківка переходила в цегляні доріжки для пішоходів. Якщо очі його зупинялися на півдорозі, він бачив маленькі, складної конструкції люстерка (голландці називають їх «шпигунами»), зовні прикріплені чи не до кожного вікна і приладнані таким чином, що люди в будинку можуть стежити за подіями на вулиці, розглядати кожного, хто постукає у двері, залишаючись при цьому невидимими.
Час від часу повз нього проїжджала двоколка, навантажена дерев’яними виробами; проходив віслючок, нав’ючений двома великими кошиками із фаянсовим або скляним посудом; голими кругляками проїжджали сани (полози яких безупинно змащувалися олією, що капає з ганчірки, а тому легко ковзали бруківкою), а за ними йшла пишна, незграбна сімейна карета, запряжена темно-гнідими фламандськими кіньми з білосніжними хвостами.
Місто вбралося у святкові шати. Всі магазини були прикрашені на честь дня святого Ніколааса. Не раз доводилося капітанові Пітеру відривати свою команду від кумедних вітрин, де були виставлені всі іграшки, які тільки можна собі уявити. Нідерланди славляться цією галуззю промисловості. Тут на радість дітям копіюються в мініатюрі всілякі речі. Мудровані механічні іграшки, які голландська дитина недбало шпурляє куди завгодно, викликали б справжнісінький переполох у нашому американському Бюро патентів на винаходи. Бен не міг стримати сміху при одному тільки погляді на іграшкові рибальські човни. Важкі й приземкуваті, вони так скидалися на ті дивовижні суденця, які він бачив біля Роттердама. А малесенькі трексгейти, завдовжки всього один-два фути, але повністю обладнані, просто не давали йому спокою: дуже вже хотілося негайно купити таке суденце в подарунок братику, що зостався в Англії! Але зайвих грошей у нього не було, бо мандрівники із притаманною голландцям обережністю вирішили взяти рівно стільки грошей, скільки було потрібно на витрати кожному з хлопчиків, і вручили спільного гаманця Пітеру. Тому Бен вирішив перенести всю свою енергію на оглядини визначних пам’яток і якомога рідше думати про маленького братика Роббі.
Він на хвильку зайшов до Морського училища й тихо позаздрив його учням: у них був повністю оснащений бриг, а їхні ліжка-гамаки погойдувалися над скринями. Потім заскочив до єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники алмазів і вбогі продавці одягу, і так само швидко оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама: Прінсен-Грахт, Кейзерс-Грахт, Гейрен-Грахт і Сінгель. Ці вулиці звиваються півколом, і перші три простягаються більше ніж на дві милі. Посередині кожної з них тече канал, а по його берегах тягнеться чудова бруківка, облямована величними будинками. Ряди оголених в’язів по берегах каналу відкидають на лід сітку тіней, і всюди тут так сліпуче чисто, що Бен сказав Ламберту:
– Це місто – якась скам’яніла чистота!
На щастя, було так холодно, що це стало на заваді щоденному щедрому поливанню вулиць і миттю вікон. Інакше наші юні екскурсанти давно вже змокли б до нитки. Голландські господині одержимі миттям, підмітанням, протиранням, і занести бруд до їхніх бездоганно чистих будинків вважається чи не смертним гріхом. Глибоке презирство чекає на тих, хто, переступаючи поріг, полінується натерти до блиску підошви свого взуття; а в деяких місцях відвідувачі, заходячи до будинку, зобов’язані знімати свої важкі черевики.
Сер Вільям Темпл у своїх спогадах «Що відбулося в християнському світі з 1672 по 1679 роки» розповідає про якогось поважного суддю, що зайшов відвідати одну мешканку Амстердама. Кремезна молода голландка відчинила йому двері й випалила, що господиня – вдома, але черевики в гостя не дуже чисті. По цьому вона обхопила здивованого гостя обома руками, завдала його собі на спину, пронесла через дві кімнати, всадовила на нижню сходинку і, схопивши туфлі, що стояли поблизу, надягла їх йому на ноги. І тільки після цього вона сказала, що господиня сидить нагорі й гість може до неї піднятися.
Котячись разом із друзями людними каналами міста, Бен дивився на сонних міщан, які ліниво покурювали люльки з байдужим виглядом – здавалося, якщо з їхніх голів збити капелюхи – вони й оком не зморгнуть; і йому важко було повірити, що голландці колись не раз піднімали повстання; важко повірити, що теперішні амстердамці – нащадки тих хоробрих, самовідданих героїв, про яких він читав у історії Голландії.
Легко ковзаючи по льоду з товаришами, Бен розповів ван Моунену про «похоронний» бунт, що спалахнув тут, в Амстердамі, у 1696 році, коли жінки й діти разом із чоловіками вийшли на вулиці. Жартівливі похоронні процесії проходили по всьому місту: люди вирішили показати бургомістрові, що вони не виконуватимуть нових правил поховання померлих. Під кінець вони зовсім перестали коритися й погрожували рознести мало не все місто; тож бургомістр поспішив скасувати постанову, яка образила народ.
– Он на тому розі, – сказав Якоб, указуючи на якісь великі будівлі, – п’ятнадцять років тому величезні склади зерна провалились у твань. Це були міцні будинки, побудовані на дебелих палях. Але в них засипали забагато зерна – понад сімдесят тисяч центнерів, – і вони запалися.
Якобові важко було розповісти таку довгу історію, і він зупинився перевести подих.
– А ти звідкіля знаєш, що туди зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? – різко запитав Карл. – Ти у той час ще з пелюшок не видибав.
– Мені батько розповідав, а він добре знає, як усе було, – спокійно відповів Якоб. Віддихавшись, він запропонував: – Бен любить живопис. Може, покажемо йому картини?
– Гаразд, – погодився капітан.
– Мали б ми час, Бенджаміне, – сказав Ламберт ван Моунен англійською, – я повів би тебе в Стадгейс, будинок міського управління. От там палі так палі! Будинок зведено на чотирнадцяти тисячах паль, забитих у землю на глибину сімдесяти футів. Але що я хочу тобі показати – так це велику картину, на якій зображено, як ван Спейк підриває свій корабель… Чудова картина!
– Ван хто? – перепитав Бен.
– Ван Спейк. Невже не пам’ятаєш? Битва з бельгійцями якраз була в розпалі, і коли він зрозумів, що вони його здолають і захоплять корабель у полон, то підірвав і його й себе разом із ним, аби не здатися ворогові.
– А хіба не ван Тромп підірвав корабель?
– Зовсім ні. Але й ван Тромп був хоробрим. На його честь встановили пам’ятника в Дельфт-Гавні – там, де пілігрими[19] сіли на корабель, аби вирушити до Америки.
– Ага. А що зробив ван Тромп? Адже він був знаменитим голландським адміралом, чи не так?
– Так, він брав участь у тридцяти з гаком морських боях. Він переміг іспанський і англійський флоти, а потім прив’язав швабру до щогли, повідомляючи, що очистив море від англійців. Голландці вміють перемагати, друже мій!
– Замовкни! – закричав Бен. – Прив’язав він швабру чи ні, а все-таки англійці зрештою його перемогли! Тепер я все згадав. Його вбили десь на нідерландському узбережжі у битві, яку виграв британський флот. Прикро, чи не так? – лукаво додав він.
– Гм! Куди це ми потрапили? – вигукнув Ламберт, аби перевести розмову в інше річище. – Слухай, усі нас випередили… Всі, крім Якоба. Ох він і гладкий! Ми й пів-шляху не здолаємо, як він знесилиться.
Бенові, звісно, було приємно бігти на ковзанах поруч із Ламбертом, який хоч і був чистокровним голландцем, але виховувався неподалік від Лондона й англійською володів так само вільно, як і голландською. І все-таки Бен не засмутився, коли капітан ван Хольп крикнув:
– Ковзани геть! От і музей.
Музей був відчинений, і того дня вхід був безкоштовним. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як усі звичайні хлопчиська, які, здається, ніколи не проґавлять нагоди – так їм подобається чути човгання своїх підошов по натертій підлозі.
Музей в Амстердамі – це просто картинна галерея, у якій можна побачити кращі твори голландських майстрів, а ще близько двохсот папок із рідкісними гравюрами.
Бен одразу ж помітив, що деякі картини тут висять на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Їх можна повертати, як віконниці, і розглядати при яскравішому світлі. Це пристосування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися «Вечірньою школою», маленькою жанровою картиною Герарда Доу, бо дало їм змогу оцінити її блискучу техніку: здавалося, що картина освітлена тим світлом, яке проникає в зображені на ній вікна. Пітер відзначив також якості іншої картини Доу, «Пустельник», і розповів хлопцям кілька цікавих анекдотів про цього художника, який народився у Лейдені 1613 року.
– А я вважаю, сьогодні ввечері аж надто холодно, – сказав Людвіг. – Мороз аж тріщить! Хто куди, а я додому!
Пітер ван Хольп вийняв золотого годинника у формі цибулини і, повернувши його закляклими пальцями до місячного світла, вигукнув:
– Слухайте, вже майже восьма! Зараз з’явиться святий Ніколаас, а я хочу подивитися, як дивуватимуться йому малюки. Добраніч!
– Добраніч! – загукали всі у відповідь, зірвалися з місця й помчали з криками, піснями та реготом.
А де ж були Гретель і Ганс?
Ох і раптово іноді може урватися радість!
Вони покаталися із годинку, тримаючись осторонь від інших, цілком задоволені один одним. І Гретель тільки встигла вигукнути: «О, Гансе, як чудово, як добре! Подумати тільки, тепер у нас обох є ковзани! Кажу тобі, це лелека приніс нам щастя!» – як раптом вони почули щось…
Це був крик, дуже слабкий крик. Ніхто на каналі не звернув на нього уваги. Ганс одразу здогадався, що сталося. Гретель при місячному світлі побачила, як він сполотнів і поспішно зірвав із себе ковзани.
– Батько! – крикнув Ганс. – Він налякав маму!
І Гретель побігла за ним до будинку так швидко, як тільки могла.’
Розділ IX
Свято Ніколаса
Усі ми знаємо, що до того, як різдвяна ялинка зайняла належне місце в домашньому побуті нашої Америки, якийсь «старий ельф-веселун» у санчатах, запряжених «вісьмома маленькими північними оленями», привозив безліч іграшок на дахи наших будинків і потім спускався димарем, аби наповнити панчохи дітей, які з надією вивішували їх біля комина. Друзі звали його «Санта-Клаус», а найближчі насмілювалися називати «Старий Нік». Кажуть, уперше він прийшов до нас із Голландії. Звісно, так воно й було; але, подібно до багатьох інших іноземців, він різко змінив свої звички, коли висадився на наш берег. У Голландії святий Ніколаас – справжній святий і найчастіше з’являється там при повній амуніції: в розшитому вбранні, що виблискує золотом і коштовними каменями, у митрі, з ціпком і в рукавичках, прикрашених самоцвітами. В Америці веселий Санта-Клаус з’являється 25 грудня – різдвяного ранку. У Голландії святий Ніколаас відвідує землю 5 грудня, у день свого свята[18]. Рано вранці шостого він роздає дітям ласощі, іграшки та інші скарби й зникає на цілий рік.
У день Різдва голландці тільки ходять до церкви, а потім у гості до родичів. Зате напередодні святого Ніколааса голландські діти просто шаленіють у радісному очікуванні. Втім, варто сказати, що дехто не отримує задоволення від очікування, бо святий любить говорити правду в очі, і якщо хтось із дітей цього року поводився погано, він не посоромиться сказати про це. Іноді він приносить під пахвою березову різку і радить батькам дати дітям прочухана замість насолод і стусанів замість іграшок.
Добре, що цього ясного зимового вечора наші хлопчаки поспішили додому: не минуло й години, як святий з’явився чи не в усіх будинках Голландії. Він прийшов до королівського палацу і тієї ж миті з’явився в затишному будинку Анні Боуман. Подарунки, які його святість залишив удома в селянина Боумана, коштували, напевно, не більше за срібних п’ятдесят центів, але бувають випадки, коли бідняк більше радіє мідякові, аніж багатій – купі золота.
Того вечора молодші брати й сестри Гільди ван Глек були надзвичайно схвильовані. Їм дозволили бавитися у великій вітальні, їх одягли в найкраще вбрання і під час вечері кожному дали по два тістечка. Гільда веселилась, як і всі інші. А чом би й ні? Адже вона знала, що святий Ніколаас не викреслить зі свого списку чотирнадцятилітню дівчинку тільки за те, що вона висока на зріст, та й на вигляд майже доросла. Навпаки, можливо, постарається віддати належне такій статечній дівчині, хтозна? Тому Гільда бавилася, сміялася й танцювала так само радісно, як і наймолодші діти, і була душею всіх їхніх веселих ігор. Батько, мати й бабуся схвально на неї дивилися; так само дивився й дідусь – до того, як затулив собі обличчя великим червоним носовичком, залишивши непокритою лише верхівку своєї ярмулки. Цей носовичок був прапором, який сповіщав усіх про дідусів намір покуняти.
На початку вечора всі бавилися разом і розпустувалися так, що здавалося, начебто дідусь відрізняється від найменшого свого онученяти тільки зростом. Більше того, іноді обличчя молодших членів родини на мить осявало урочисте очікування, і вони по-дорослому ставали дедалі серйознішими.
Дух веселощів цілковито панував у будинку. Навіть полум’я танцювало й підстрибувало у начищеному до блиску комині. Дві свічки, що гордовито дивилися на небесне світило, почали підморгувати іншим далеким свічкам у дзеркалах. У кутку зі стелі звисав від дзвінка довгий разок скляного намиста, яке сітками обплітало канат завтовшки з руку. Зазвичай цей шнур висів собі, і його ніхто не помічав; але сьогодні ввечері він увесь виблискував. Його ручка з малинового скла зухвало кидала червоні відблиски на шпалери, забарвлюючи їхні гарні блакитні смуги в пурпуровий колір. Перехожі зупинялися послухати веселий сміх, який линув на вулицю крізь фіранки й віконні рами, потім ішли далі, згадавши, що сьогодні ввечері все село не матиме сну.
І от здійнявся такий галас, що червона хустинка раптом зісковзнула з дідусевого обличчя. Та і яка поважна літня людина змогла б спати під такий гамір! Мейнгеєр ван Глек здивовано дивився на своїх дітей. Навіть найменшенький, і той сміявся до сліз. Настав час братися до справи. Мати нагадала дітям, що, якщо вони хочуть побачити доброго святого Ніколааса, їм треба проспівати ту саму закличну пісеньку, що привела його сюди минулого року.
Маля витріщило оченята і взяло до рота кулачок, коли батько опустив його на підлогу. Незабаром дитина вже сиділа прямо й мило супила брівки на всю компанію. У мереживах і вишивках, у чепчику з блакитних стрічок і китового вуса (маля ще не вийшло з того віку, коли діти раз у раз падають на підлогу), воно здавалося королем усіх малюків на світі.
Інші діти хутенько взяли в руки по гарненькому вербовому кошичку, стали колом і завели повільний хоровод навколо маляти, піднявши очі вгору, бо святий, якого вони зараз збиралися закликати своєю пісенькою, поки що перебував у якихось таємничих сферах. Мати тихенько заграла на роялі; незабаром зазвучали ніжні дитячі голоси, які тремтіли від хвилювання і від цього видавалися ще милішими.
Ось так співали діти, і очі їхні, сповнені страху й нетерплячки, були спрямовані на поліровані двостулкові двері. Аж ось почувся голосний стукіт. Коло миттю розімкнулося. Молодші діти з почуттям і жаху, й захвату пригорнулися до маминих колін. Дідусь нахилився вперед, спершись підборіддям на руку; бабуся зсунула окуляри на чоло; мейнгеєр ван Глек, який сидів біля комина, неквапом вийняв пінкову люльку з рота, а Гільда та інші діти скупчилися в очікуванні навколо нього.
Друже святий, прийди в гості!
Різок тільки не неси,
Просимо тебе уклінно
Від усього серця всі.
За дрібнесенькі провини
Не карай, лиш дорікни.
Ми співаєм, пісня лине
тобі, отче, – оціни.
Святий друже, прийди в гості
У веселе, дружне коло.
Привітаємо ми гостя,
Що потішить всіх навколо.
Діткам поклади усім
в кожен кошик по гостинцю.
Ми співаєм, сяють лиця
У щасливім домі цім.
І знову почувся стукіт.
– Увійдіть, – неголосно сказала мати.
Двері повільно відчинилися, і святий Ніколаас у святому вбранні постав перед своїми шанувальниками. Стало так тихо, що було б чути, як падає шпилька! Та скоро святий порушив тишу. Яка таємнича велич звучала в його голосі! Як лагідно він говорив!
– Кареле ван Глек, я радий вітати тебе й твою поважну вроу Катріну, а також твого сина і його добру вроу Анні!.. Діти, я привітаю усіх вас – Ґендріка, Гільду, Броома, Каті, Гейгенса й Лукрецію, і ваших двоюрідних братів і сестер – Вольферта, Дідріха, Мейкен, Вооста й Катрінку!
Відтоді як я востаннє вів з вами бесіду, всі ви, загалом, поводилися добре. Щоправда, минулої осені на Гаарлемському ярмарку Дідріх грубіянив, але він намагався виправитися. Мейкен останнім часом погано вчилася; вона зловживала цукерками і різноманітними ласощами, а от стейверів, щоб роздавати милостиню, клала до скарбнички занадто мало. Сподіваюся, що Дідріх надалі буде ввічливим, чемним хлопчиком, а Мейкен постарається досягти блискучих успіхів у науках. Нехай вона запам’ятає також, що ощадливість – запорука гідного й доброчесного життя. Маленька Каті не раз мучила кішку. Адже святий Ніколаас чує, як кричить кішка, коли її смикають за хвоста. Я вибачу Каті, якщо вона нині твердо затямить, що і найменші безсловесні істоти також мають здатність відчувати, тож їх не можна кривдити.
Перелякана Каті розплакалася, а святий чемно мовчав, поки її не заспокоїли.
– Тебе, Брооме, – продовжував він, – я попереджаю, що хлопчиків, які підсипають учительці нюхальний тютюн у грілку для ніг, одного чудового дня можуть упіймати, і ті неодмінно отримають прочухана…
Броом почервонів, витріщивши очі від величезного здивування.
– Але ти чудово навчаєшся, і я більше ні в чому тобі не дорікатиму… Ти, Ґендріку, минулої весни був найкращий на змаганнях у стрільбі з лука і влучив у самісінький центр мішені, хоча перед нею розгойдували пташку, щоб заважати тобі прицілюватися. Я належно оцінюю твої успіхи в спорті й гімнастичних вправах… Однак не раджу тобі брати участі ще й у перегонах на човнах, тому що в тебе залишається замало часу для шкільних занять… Лукреція і Гільда цієї ночі спатимуть спокійно. Вони добрі до людей, віддані своїм близьким, охоче й весело слухаються дорослих удома, і все це принесе їм щастя. Повідомляю, що я дуже задоволений всіма й кожним. Доброта, старанність, доброзичливість і ощадливість процвітали у вашій оселі. Тому благословляю вас, і нехай Новий рік застане вас усіх на шляху слухняності, мудрості й любові! Завтра ви знайдете вагоміші докази мого перебування серед вас. Прощавайте!
Не встиг він вимовити ці слова, як льодяники градом посипалися на полотняне простирадло, розстелене перед дверима. Почався загальний гармидер. Діти мало не падали один на одного, поспішаючи наповнити льодяниками свої кошики. Мати обережно притримувала малюка у цій штовханині, поки він не затиснув кілька льодяників у своїх пухких кулачках.
Тоді найсміливіший із хлопчиків підхопився і відчинив двері… Але марно заглядали діти до таємничої кімнати: святий Ніколаас зник безслідно.
Незабаром усі кинулися до іншої кімнати, де стояв стіл, накритий найтоншою білосніжною скатертиною. Тремтячи від збудження, діти поставили на нього по черевику. Двері замкнули міцно-преміцно, а ключ сховали в материній спальні. Потім усі перецілувалися, бажаючи один одному доброї ночі, урочистою сімейною процесією піднялися на верхній поверх, весело розпрощалися поблизу дверей своїх кімнат – і нарешті в будинку ван Глеків запанувала тиша.
* * *
А вранці наступного дня вся родина зібралася біля замкнених дверей. Двері урочисто відімкнули, відчинили – і що ж? Перед усіма постала картина, яка довела, що святий Ніколаас дотримується свого слова.Кожний черевик був повний ущерть, і поруч з ним лежали строкаті купи всіляких речей… Стіл аж угинався під вантажем подарунків: ласощів, іграшок, книг і ще всякої всячини. Кожен, від дідуся до малюка, отримав подарунки.
Маленька Каті захоплено плескала в долоні, даючи собі обіцянку, що відтепер кішці не завдасть жодних прикрощів. Хендрік скакав по кімнаті, розмахуючи над головою чудовими луком і стрілами. Гільда радісно сміялася, відкриваючи малиновий футляр і виймаючи з нього блискуче намисто. Всі інші захлиналися від щастя, милуючись своїми скарбами і вигукуючи то «ох!», то «ах!» – точнісінько як ми, американці, торішнього Різдва.
Тримаючи в руках блискуче намисто й стосика книг, Гільда протиснулася до батьків і підставила їм своє осяйне личко для поцілунку. Погляд її очей був сповнений такої щирої ніжності, що мати нахилилась до неї і пошепки благословила.
– Я в захваті від цієї книги, дякую вам, тату! – промовила Гільда, доторкаючись підборіддям до верхньої книги в стосі. – Я читатиму її весь день.
– Так, люба, – сказав мейнгеєр ван Глек, – правильно зробиш: Якобові Катсу рівних немає. Якщо моя дочка завчить його «Моральні емблеми», нам із матір’ю нічому буде тебе навчати. Книга, яку ти тримаєш, – це і є «Емблеми», найкращий його твір. Вона прикрашена рідкісними гравюрами роботи ван дер Венне.
Слід сказати, що корінця цієї книги не було видно, і ніхто з присутніх ще не встиг її розгорнути. Тому важко пояснити, як міг мейнгеєр ван Глек здогадатися, яку книгу подарував його дочці святий Ніколаас. Дивно також, що святий якимсь чином роздобув речі, виготовлені старшими дітьми, і поклав їх на стіл, прикріпивши до них ярлички з іменами батьків, дідуся і бабусі. Але всі були занадто поглинені своїм щастям, аби помітити ці маленькі суперечності. Гільда зауважила захват, що завжди з’являвся на обличчі її батька, коли він говорив про Якоба Катса, тому вона поклала свої книги на стіл і смиренно приготувалася слухати.
Мейнгеєр ван Глек говорив дуже-дуже довго. Його тривала промова постійно супроводжувалася приглушеним хором собачого гавкоту, нявчанням котів і беканням ягнят, та ще й на додачу звуки видавало брязкальце – цвіркун зі слонової кістки, яке маля вертіло із невимовним захватом. Та ще й маленький Гейгенс по-своєму відреагував на батькове підвищення голосу: він засурмив у свою нову трубу, а Вольферт узявся акомпанувати йому на барабані.
Добрий святий Ніколаас! Заради юних голландців я, мабуть, визнаю його і захищатиму від усіх безвірних, доводячи, що він існує.
Карл Схуммель того дня був дуже заклопотаний: він по секрету доводив маленьким дітям, що це зовсім не святий Ніколаас до них приходив. Просто їхні ж батьки запросили додому людину, перевдягнену святим, і самі завалили столи подарунками. Але ж ми з вами краще знаємо, як усе було насправді.
Однак, якщо це справді приходив святий, чому ж він того вечора не навідався до будинку Брінкерів? Чому він оминув лише один темний і сумний будинок?
Розділ Х
Що бачили і робили хлопці в Амстердамі
– Всі тут? – радісно гукнув Пітер, коли наступного дня вся компанія рано вранці зібралася на каналі, споряджена для подорожі на ковзанах. – Подивимося! Якоб призначив мене капітаном – виходить, я зобов’язаний зробити перекличку. Карл Схуммель! Ти тут?
– Йа!
– Якоб Поот!
– Йа!
– Бенджамін Добс!
– Йа-а!
– Ламберт ван Моунен!
– Йа!
– Чудово! Сутужно мені було б без тебе: тільки ти розмовляєш англійською… Людвіг ван Хольп!
– Йа!
– Воостенвальберт Схіммельпеннінк!
Мовчанка.
– Еге! То малого шибеника таки не пустили. Ну, хлопці, зараз точно восьма година… Погода чудова, а лід на Аї твердий, як скеля, – за півгодини ми будемо в Амстердамі. Один, два, три… рушили!
Справді, не минуло й півгодини, як вони перебралися через міцну кам’яну греблю і опинилися в самому серці величезного міста. Оточене муром, воно стояло на дев’яноста п’яти острівцях, з’єднаних майже двома сотнями мостів. Хоча Бен із часу свого приїзду в Голландію бував тут уже двічі, він і зараз відкривав для себе багато дивовиж. Але його товариші-голландці, які все життя жили неподалік, вважали Амстердам звичайнісіньким собі містом. Бена ж тут цікавило все: високі будинки із роздвоєними трубами й гостроверхими фасадами; склади товарів, облаштовані високо під дахами купецьких будинків, з довгими, витягнутими, немов руки, стрілами підйомних кранів, які піднімають і опускають товари просто перед вікнами квартир; величні громадські споруди, побудовані на дерев’яних палях, глибоко забитих у болотистий ґрунт; вузькі вулиці; канали, що перетинають місто в усіх напрямках; мости; шлюзи; різноманітні костюми городян і найдивніше – крамниці, що приліпилися до церков, і житлові будинки з надзвичайно довгими димарями, що високо піднімаються уздовж священних стін цих будівель.
Якщо Бен дивився вгору, він бачив високі будинки, які, здавалося, нахилялися вперед і проштрикували небо своїми блискучими дахами. Якщо він дивився вниз, перед очима в нього була дивовижна вулиця без брукованих переходів на перехрестях і без піднятих над її рівнем тротуарів: бруківка переходила в цегляні доріжки для пішоходів. Якщо очі його зупинялися на півдорозі, він бачив маленькі, складної конструкції люстерка (голландці називають їх «шпигунами»), зовні прикріплені чи не до кожного вікна і приладнані таким чином, що люди в будинку можуть стежити за подіями на вулиці, розглядати кожного, хто постукає у двері, залишаючись при цьому невидимими.
Час від часу повз нього проїжджала двоколка, навантажена дерев’яними виробами; проходив віслючок, нав’ючений двома великими кошиками із фаянсовим або скляним посудом; голими кругляками проїжджали сани (полози яких безупинно змащувалися олією, що капає з ганчірки, а тому легко ковзали бруківкою), а за ними йшла пишна, незграбна сімейна карета, запряжена темно-гнідими фламандськими кіньми з білосніжними хвостами.
Місто вбралося у святкові шати. Всі магазини були прикрашені на честь дня святого Ніколааса. Не раз доводилося капітанові Пітеру відривати свою команду від кумедних вітрин, де були виставлені всі іграшки, які тільки можна собі уявити. Нідерланди славляться цією галуззю промисловості. Тут на радість дітям копіюються в мініатюрі всілякі речі. Мудровані механічні іграшки, які голландська дитина недбало шпурляє куди завгодно, викликали б справжнісінький переполох у нашому американському Бюро патентів на винаходи. Бен не міг стримати сміху при одному тільки погляді на іграшкові рибальські човни. Важкі й приземкуваті, вони так скидалися на ті дивовижні суденця, які він бачив біля Роттердама. А малесенькі трексгейти, завдовжки всього один-два фути, але повністю обладнані, просто не давали йому спокою: дуже вже хотілося негайно купити таке суденце в подарунок братику, що зостався в Англії! Але зайвих грошей у нього не було, бо мандрівники із притаманною голландцям обережністю вирішили взяти рівно стільки грошей, скільки було потрібно на витрати кожному з хлопчиків, і вручили спільного гаманця Пітеру. Тому Бен вирішив перенести всю свою енергію на оглядини визначних пам’яток і якомога рідше думати про маленького братика Роббі.
Він на хвильку зайшов до Морського училища й тихо позаздрив його учням: у них був повністю оснащений бриг, а їхні ліжка-гамаки погойдувалися над скринями. Потім заскочив до єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники алмазів і вбогі продавці одягу, і так само швидко оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама: Прінсен-Грахт, Кейзерс-Грахт, Гейрен-Грахт і Сінгель. Ці вулиці звиваються півколом, і перші три простягаються більше ніж на дві милі. Посередині кожної з них тече канал, а по його берегах тягнеться чудова бруківка, облямована величними будинками. Ряди оголених в’язів по берегах каналу відкидають на лід сітку тіней, і всюди тут так сліпуче чисто, що Бен сказав Ламберту:
– Це місто – якась скам’яніла чистота!
На щастя, було так холодно, що це стало на заваді щоденному щедрому поливанню вулиць і миттю вікон. Інакше наші юні екскурсанти давно вже змокли б до нитки. Голландські господині одержимі миттям, підмітанням, протиранням, і занести бруд до їхніх бездоганно чистих будинків вважається чи не смертним гріхом. Глибоке презирство чекає на тих, хто, переступаючи поріг, полінується натерти до блиску підошви свого взуття; а в деяких місцях відвідувачі, заходячи до будинку, зобов’язані знімати свої важкі черевики.
Сер Вільям Темпл у своїх спогадах «Що відбулося в християнському світі з 1672 по 1679 роки» розповідає про якогось поважного суддю, що зайшов відвідати одну мешканку Амстердама. Кремезна молода голландка відчинила йому двері й випалила, що господиня – вдома, але черевики в гостя не дуже чисті. По цьому вона обхопила здивованого гостя обома руками, завдала його собі на спину, пронесла через дві кімнати, всадовила на нижню сходинку і, схопивши туфлі, що стояли поблизу, надягла їх йому на ноги. І тільки після цього вона сказала, що господиня сидить нагорі й гість може до неї піднятися.
Котячись разом із друзями людними каналами міста, Бен дивився на сонних міщан, які ліниво покурювали люльки з байдужим виглядом – здавалося, якщо з їхніх голів збити капелюхи – вони й оком не зморгнуть; і йому важко було повірити, що голландці колись не раз піднімали повстання; важко повірити, що теперішні амстердамці – нащадки тих хоробрих, самовідданих героїв, про яких він читав у історії Голландії.
Легко ковзаючи по льоду з товаришами, Бен розповів ван Моунену про «похоронний» бунт, що спалахнув тут, в Амстердамі, у 1696 році, коли жінки й діти разом із чоловіками вийшли на вулиці. Жартівливі похоронні процесії проходили по всьому місту: люди вирішили показати бургомістрові, що вони не виконуватимуть нових правил поховання померлих. Під кінець вони зовсім перестали коритися й погрожували рознести мало не все місто; тож бургомістр поспішив скасувати постанову, яка образила народ.
– Он на тому розі, – сказав Якоб, указуючи на якісь великі будівлі, – п’ятнадцять років тому величезні склади зерна провалились у твань. Це були міцні будинки, побудовані на дебелих палях. Але в них засипали забагато зерна – понад сімдесят тисяч центнерів, – і вони запалися.
Якобові важко було розповісти таку довгу історію, і він зупинився перевести подих.
– А ти звідкіля знаєш, що туди зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? – різко запитав Карл. – Ти у той час ще з пелюшок не видибав.
– Мені батько розповідав, а він добре знає, як усе було, – спокійно відповів Якоб. Віддихавшись, він запропонував: – Бен любить живопис. Може, покажемо йому картини?
– Гаразд, – погодився капітан.
– Мали б ми час, Бенджаміне, – сказав Ламберт ван Моунен англійською, – я повів би тебе в Стадгейс, будинок міського управління. От там палі так палі! Будинок зведено на чотирнадцяти тисячах паль, забитих у землю на глибину сімдесяти футів. Але що я хочу тобі показати – так це велику картину, на якій зображено, як ван Спейк підриває свій корабель… Чудова картина!
– Ван хто? – перепитав Бен.
– Ван Спейк. Невже не пам’ятаєш? Битва з бельгійцями якраз була в розпалі, і коли він зрозумів, що вони його здолають і захоплять корабель у полон, то підірвав і його й себе разом із ним, аби не здатися ворогові.
– А хіба не ван Тромп підірвав корабель?
– Зовсім ні. Але й ван Тромп був хоробрим. На його честь встановили пам’ятника в Дельфт-Гавні – там, де пілігрими[19] сіли на корабель, аби вирушити до Америки.
– Ага. А що зробив ван Тромп? Адже він був знаменитим голландським адміралом, чи не так?
– Так, він брав участь у тридцяти з гаком морських боях. Він переміг іспанський і англійський флоти, а потім прив’язав швабру до щогли, повідомляючи, що очистив море від англійців. Голландці вміють перемагати, друже мій!
– Замовкни! – закричав Бен. – Прив’язав він швабру чи ні, а все-таки англійці зрештою його перемогли! Тепер я все згадав. Його вбили десь на нідерландському узбережжі у битві, яку виграв британський флот. Прикро, чи не так? – лукаво додав він.
– Гм! Куди це ми потрапили? – вигукнув Ламберт, аби перевести розмову в інше річище. – Слухай, усі нас випередили… Всі, крім Якоба. Ох він і гладкий! Ми й пів-шляху не здолаємо, як він знесилиться.
Бенові, звісно, було приємно бігти на ковзанах поруч із Ламбертом, який хоч і був чистокровним голландцем, але виховувався неподалік від Лондона й англійською володів так само вільно, як і голландською. І все-таки Бен не засмутився, коли капітан ван Хольп крикнув:
– Ковзани геть! От і музей.
Музей був відчинений, і того дня вхід був безкоштовним. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як усі звичайні хлопчиська, які, здається, ніколи не проґавлять нагоди – так їм подобається чути човгання своїх підошов по натертій підлозі.
Музей в Амстердамі – це просто картинна галерея, у якій можна побачити кращі твори голландських майстрів, а ще близько двохсот папок із рідкісними гравюрами.
Бен одразу ж помітив, що деякі картини тут висять на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Їх можна повертати, як віконниці, і розглядати при яскравішому світлі. Це пристосування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися «Вечірньою школою», маленькою жанровою картиною Герарда Доу, бо дало їм змогу оцінити її блискучу техніку: здавалося, що картина освітлена тим світлом, яке проникає в зображені на ній вікна. Пітер відзначив також якості іншої картини Доу, «Пустельник», і розповів хлопцям кілька цікавих анекдотів про цього художника, який народився у Лейдені 1613 року.