Страница:
– Це неважливо, – почулося у відповідь, – і Альдудо можуть бути лицарями; врешті-решт про кожну людину слід судити з її справ.
– Еге, – пхикнув хлопчак, – хто тоді мій хазяїн, який відмовляється мені платити зароблене в поті чола?
– Я ж не відмовляюся, брате Андресе, – приклав руки до грудей селюк. – Клянуся всілякими лицарськими орденами, що розплачуся.
– От і добре, – сказав Дон Кіхот. – Але не здумайте порушити клятву, інакше, присягаюся тією самою клятвою, я повернуся, щоб знайти вас та покарати. Якщо ж ви цікавитеся, хто вам віддав цей наказ, аби ще ревніше його виконувати, то знайте, що я – славетний Дон Кіхот Ламанчський, захисник принижених і ображених! Тож бувайте з Богом і пам’ятайте клятву.
З цими словами лицар пришпорив Росінанта й невдовзі зник з очей.
Селянин, схоже, тільки цього чекав. Пересвідчившись, що йому більше нічого не загрожує, він ухопив наймита за руку і, знову прив’язавши його до дуба, всипав тому ще більше.
– Кличте тепер, сеньйоре Андресе, – просичав хазяїн, – захисника ображених скільки завгодно, та навряд чи вам це допоможе.
Однак все ж він, зловтішно підсміюючись, дозволив хлопцеві забиратися в пошуках власної долі. Роздосадуваний Андрес, не стримуючи сліз, пішов собі геть, присягнувшись знайти славетного Дон Кіхота Ламанчського й розповісти йому про все, що трапилося.
А в цей час славетний Дон Кіхот Ламанчський, надзвичайно задоволений чудовим початком лицарських подвигів, повертався додому, стиха звертаючись до своєї коханої:
– Ти справді можеш вважатися найщасливішою серед жінок на землі, о красуне із красунь, Дульсінеє! Бо в тебе є вірний шанувальник, виконавець усіх твоїх наказів і бажань, такий славетний лицар, яким є і буде Дон Кіхот Ламанчський. Усім відомо, що лише вчора він вступив до лицарського ордену, а вже сьогодні викорінив кричущу несправедливість: вирвав бич із рук цього жорстокого диявола, котрий знущався над безвинною дитиною.
Та ось він опинився на роздоріжжі, де сходилися чотири шляхи. Його уява негайно викликала образи мандрівних лицарів, які у схожій ситуації спинялися в роздумах, куди податися. Наслідуючи їх, він теж хвилину постояв, відтак, ослабивши повіддя Росінанта, цілком поклався на його вибір. Ну, а шкапа, зрозуміло, не відмовилася від попереднього наміру таки потрапити до рідної конюшні.
Проскакавши уже близько двох миль, Дон Кіхот побачив кінну групу, що наближалася. Як з’ясувалося згодом, це були шестеро купців зі своїми слугами, які прямували до Мурсії[13] купувати шовк. Одразу уявивши, що на нього чекає нова пригода, він надав обличчю мужнього незалежного вигляду, витягнувся на стременах, стиснув у руці спис, прикрився щитом і в очікуванні подорожніх став посеред шляху. Коли ті опинилися зовсім поруч, лицар прибрав войовничу позу й вигукнув грізним тоном:
– Ані руш, доки не визнаєте найчарівнішою з усіх красунь світу імператрицю Ла-Манчі Дульсінею Тобоську!
Збентежені купці стишили ходу. І хоча вони здогадалися, що мають справу із людиною несповна розуму, їм закортіло дізнатися, що спонукало цього дивака до такого вчинку. Передній торговець, відомий своїм гострим язиком, сказав:
– Сеньйоре лицарю, ми не знаємо цієї чарівної сеньйори. Покажіть нам її, і якщо вона справді вродлива, як ви говорите, то ми не вагаючись засвідчимо цю істину.
– Якщо я її вам покажу, – не погодився Дон Кіхот, – чого буде варте ваше підтвердження очевидного? Суть полягає в тім, щоб не бачачи повірити, засвідчити, присягнутися і відстоювати, інакше я викличу вас на поєдинок, нікчеми!
– Сеньйоре кабальєро, – підморгнувши супутникам, відповів жартівник, – і все ж покажіть нам її портрет, хоча б розміром із пшеничну зернину. Цього цілком вистачить, адже по нитці дійдеш до клубочка. Ба, навіть якщо вона виявиться кривоокою, ми все одно визнаємо за нею усе, що вам завгодно.
– Ніяка вона не кривоока, – скипів лицар. – Начувайтеся, ви зганьбили величну красу моєї дами й поплатитеся за таке блюзнірство!
Опустивши спис, він розлючено кинувся на базікала, якому це вочевидь не минулося б, але Росінант спіткнувся, і вершник полетів сторч головою. Скований по руках і ногах древніми важелезними латами, Дон Кіхот марно силкувався підвестись, однак усе ще кричав:
– Стійте боягузи; ну, постривайте, нещасні! Я не винен, що впав, це все через мого коня!
Тут один зі слуг не втримався і, помітивши безпорадність супротивника, надумав полічити йому ребра. Він підскочив ближче, вихопив у нього з рук спис, хруснув ним через коліно й добряче відлупцював уламком поверженого лицаря. Присутні намагались спинити це побиття, але де там. На Дон Кіхота, який, розтягнувшись долу, не змовкав, погрожуючи небу, землі та оточуючим нелюдам, сипався град ударів.
Врешті-решт служка стомився, і купці вирушили далі. Відлежавшись деякий час, напівживий кабальєро безуспішно силкувався звестися на ноги. Проте він не почувавсь вельми засмученим, вважаючи цей випадок звичайною пригодою мандрівного лицаря, тим більше, що винним був його кінь. Ось тільки піднятися йому ніяк не вдавалося, бо все тіло болісно нило.
Розділ V,
Переконавшись, що дійсно не може поворухнутися, Дон Кіхот вдався до звичного засобу. Тобто спробував згадати щось подібне із прочитаних книжок. Після недовгого освіження в пам’яті трьох-чотирьох романів він уявив себе пораненим внаслідок тяжкого поєдинку що певною мірою відповідало дійсності. У стані надзвичайної схвильованості бідолашний став качатися по землі й ледь чутно шепотіти слова, нібито сказані свого часу пораненим лицарем Лісу.
Коли він дійшов до фрази: «О мій дядьку, благородний маркізе Мантуанський!», неподалік трапилося проходити його односельчанину, який возив збіжжя у млин. Побачивши лежачого, чоловік наблизився і поцікавився, що скоїлося. Дон Кіхоту ж, зрозуміло, привидівся вищезгаданий маркіз Мантуанський; тому він і далі цитував віршовані рядки.
Селянин здивовано вислухав цю маячню, а потім зняв із нього забрало й, витерши пилюку з його обличчя, одразу впізнав сусіда:
– Сеньйоре Кіхана! – нагадуємо, так звали Дон Кіхота, поки він ще був мирним ідальго. – Яке лихо вас спіткало?
Але той на розпитування відповідав поезією. Уважно оглянувши потерпілого і не помітивши ні крові, ні серйозних ушкоджень, добродій вирішив за ліпше доправити його додому. Він не без зусиль підняв лицаря та всадовив на власного віслюка. Тоді зібрав розкидане озброєння і прив’язав усе, навіть рештки списа, до крупа Росінанта. Відтак узяв обох тварин за вудила й у глибокій задумі, не звертаючи уваги на пустослів’я підопічного, побрів шляхом. Дон Кіхот теж примовк. Жорстоко побитий, він ледве утримував рівновагу в сідлі, вряди-годи зітхаючи настільки важко, що зойки, схоже, діставалися до небес. Стурбований селянин був змушений ще раз поцікавитися його самопочуттям і негайно пожалкував, оскільки Дон Кіхот знову почав нести ахінею. Цього разу щось про алькальда[14] Антекери[15] Родріго де Нарваеса та про полоненого мавра Абіндарраеса. Даремно чоловік, чортихаючись, намагався переконати супутника, що він зовсім не дон Родріго де Нарваес і тим більше не маркіз Мантуанський, а його односелець Педро Алонсо і що сама «ваша милість» ніякий не Абіндарраес, а порядний ідальго, сеньйор Кіхана.
Та к і не порозумівшись, дісталися вони десь надвечір до маєтку кабальєро, звідки вже долинав схвильований голос економки, яка розмовляла з його двома найближчими друзями – священиком та цирульником:
– Як вам таке, сеньйоре Перес? Кілька днів минуло, як зникли і він, і кінь, і щит, і спис, і лати. О, я нещасна! Правду вам кажу, це він через ті кляті лицарські книги з глузду з’їхав. Тепер пригадую, мій хазяїн частенько поривався бути мандрівним лицарем і подорожувати світом. Та хай вони пропадуть до бісової матері ці книжки!
Ту т озвалася небога:
– Знаєте, сеньйоре Ніколасе, дядечко часто читав ці бридкі книжки по дві доби. А тоді бувало жбурне книгу, схопить меч і ну ж бо, штрикати ним у стіни. Коли знесиліє, казав, що вбив чотирьох велетнів, заввишки з вежу. А піт, який градом котився з нього, називав кров’ю з ран, одержаних у битві. Ні, це я в усьому винна. Якби я раніше повідомила вам про дивацтва мого дядька, то ви втримали б його, ви б спалили безбожні книги, яких у нього сила-силенна. Подібну єресь давно слід кинути в багаття.
– Я тієї самої думки, – зауважив священик. – Обіцяю, що не пізніше ніж завтра ми влаштуємо показове спалювання їх на вогні, щоб вони більше не підбурювали читачів творити те, що, мабуть, робить зараз мій добрий товариш.
Почувши це, селянин нарешті зрозумів, який недуг вразив його сусіда, й голосно крикнув:
– Ваші милості, відчиняйте пораненому маркізу Мантуанському і сеньйору мавру Абіндарраесу, полоненому доблесним Родріго де Нарваесом, алькальдом антекерійським!
Зчинилася метушня. Вибігши на крик та впізнавши на віслюку хто хазяїна і дядька, а хто друга, всі кинулися його обнімати.
– Зачекайте, – мовив він. – Я важко поранений з вини мого коня. Віднесіть мене у ліжко й покличте, якщо це можливо, мудру Урганду[16], аби вона оглянула і залікувала мої рани.
– От, лиха година! – сплеснула руками економка. – Віщувало серце щодо такої слабини хазяїна! Злазьте, ваша милосте, ми й без цієї Поганди вас вилікуємо. Кажу і ще сто разів скажу, бодай вони будуть прокляті ці лицарські книжчини!
Дон Кіхота занесли у спальню і ретельно оглянули, але ран не виявили. Сам він розповів, що впав із конем, коли бився проти десятьох страхітливих велетнів.
– Отакої! – вигукнув священик. – Справа уже дійшла до велетнів? Побий мене грім, якщо завтра, ще сонце не сяде, я не спалю ті книги.
Ідальго закидали питаннями, однак той відмовчувався, тільки попрохав, щоб його нагодували і дали поспати.
Тим часом священик, детально розпитавши селянина, як було знайдено сеньйора Кіхану, остаточно пересвідчився у правильності обраного рішення. Тож уранці він захопив цирульника, і вони разом пішли до свого приятеля.
Розділ VІ,
Той досі спав. Священик попросив племінницю принести ключі від кімнати, де знаходилися книги сумнівних авторів, і вона зробила це вельми охоче. Коли всі, в тому числі стара економка, увійшли, то виявили там понад сотню великих томів у надзвичайно якісних палітурках, а також інші книжки, менших розмірів. Вражена жінка негайно вискочила з приміщення. Однак швидко повернувшись з мисочкою святої води і кропилом, вона мовила до священика:
– Будь ласка, ваша милосте, окропіть кімнату, а то, не доведи Господи, який-небудь чарівник, котрих багато у цих книгах, зачарує нас, щоб покарати за те, що ми хочемо зжити їх зі світу.
Посміхнувшись над простодушністю економки, священик запропонував цирульнику давати йому книжки по одній, бо, можливо, деякі варто буде зберегти. Обидві жінки категорично заперечували, вважаючи, що місце тим книгам у багатті, але священик наполіг, щоб спочатку читали хоча б назви. Першим він отримав «Амадіса Галльського» в чотирьох частинах.
– У цьому, схоже, є щось знаменне, – сказав сеньйор Перес, – оскільки, подейкують, це перший лицарський роман, який видали в Іспанії. Саме від нього пішли всі інші, а тому мені здається, що, як зачинателя цієї єресі, ми повинні безжально знищити його вогнем.
– Ні, – заперечив цирульник, – я чув, що це найкраща книга подібного роду, а отже, як виняток, її слід помилувати.
– Добре, – погодився священик, – поки даруємо їй життя. Глянемо, що там наступне.
– Це, – відповів сеньйор Ніколас, – «Подвиги Еспландіана, законного сина Амадіса Галльського».
– Правду кажучи, – зауважив священик, – заслуги батька на сина не поширюються. Беріть, сеньйоро, відчиняйте вікно і викидайте у двір, хай він покладе початок купі для майбутнього багаття.
Економка з помітним задоволенням виконала це прохання, і добрий Еспландіан полетів на вулицю, де покірно став очікувати вогню, який йому загрожував.
За короткий проміжок часу та сама доля спіткала Амадіса Грецького, дона Оліванта Лаврського, Флоріморте Ірканійського та лицаря Платіра.
Розкрили ще один том, який називався «Лицар Хреста».
– Заради такої святої назви цього твору, – мугикнув священик, – можна було б вибачити його невігластво; проте недарма кажуть: «За хрестом ховається диявол». У вогонь цю книгу.
Цирульник узяв іншу:
– Це «Зерцало лицарства».
– Я знаю її, – пожвавішав священик. – У ній, зокрема, йдеться про Дванадцять перів[17] Франції та їхнього правдивого літописця Турпіна. Крім того, її брав за основу християнський поет Лудовіко Аріосто.[18]
– У мене він є в оригіналі, тобто італійською. Але я там нічого не розумію, – сказав голяр.
– Ну й чудово, що не розумієте, – зазначив священик. – Ми й перекладачеві багато б вибачили, аби тільки він не переносив головного героя в Іспанію та не робив із нього жителя Кастилії[19], позбавивши його тим самим багатьох природних властивостей. До речі, це трапляється з усіма, хто безвідповідально береться перекладати поетичні твори. Адже найсумліннішому і наймайстернішому перекладачеві нікóли не вдасться передати первозданну красу слова. Тож, хай полежить ця книга до кращих часів, коли ми без поспіху вирішимо, що з нею чинити.
Не бажаючи більше займатися оглядом, цирульник попрохав економку зібрати всі великі томи й викинути їх у двір. Жінка не змушувала себе довго вмовляти. Ще б пак, як їй здавалось, складати з книг багаття набагато легше, ніж ткати величезний сувій найтоншого полотна.
– А що з маленькими книжками? – поцікавився сеньйор Ніколас.
– Це, схоже, поезія, – відповів священик. – Її не варто палити. Вона не шкодить і не нашкодить, як лицарські романи. Це дуже розумна література.
– Ох, сеньйоре! – вигукнула небога. – Давайте спалимо їх теж. Бо якщо в мого дядечка пройде лицарське божевілля, де гарантія, що він не начитається віршів і йому не заманеться стати пастушком і бродити гаями й луками, граючи на сопілці та співаючи. Або ще гірше – зробитися поетом, а хвороба ця, як я чула, прилиплива й невиліковна.
– Дівчина має рацію, – визнав священик. – Мабуть, ліпше усунути зі шляху нашого друга і цю потенційну перешкоду.
Відтак об землю гепнулися «Іберійський пастух», «Енареські німфи», «Гірка правда ревнощів» та багато іншого.
– А це що за книга? – спитав раптом священик. – Ні, не ця, праворуч.
– «Галатея»[20] Мігеля де Сервантеса, – прочитав назву цирульник.
– О, я вже давно приятелюю з цим Сервантесом і знаю, що з віршами йому не таланить так само, як і в житті. Дещо у його книзі вигадано вдало, дещо пропонується, але не робиться ніяких висновків. Потрібно дочекатися другої частини, можливо, він виправиться і заслужить милосердя, у якому йому зараз відмовлено.
– Ось іще три, – сказав голяр. – «Араукана» дона Алонсо де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфо та «Монсеррат» валенсійського поета Крістóбаля де Віуреса.
– Це, – заявив священик, – найкраще з написаного героїчним віршем. Збережіть ці перлини іспанської поезії.
Врешті-решт він стомився і запропонував спалити книжки, що залишилися, не перебираючи.
Розділ VІІ,
У цю хвилину почувся голос Дон Кіхота:
– Сюди, сюди, хоробрі лицарі! Час вам продемонструвати міць ваших мужніх рук, інакше придворні вискочки переможуть на турнірі.
Довелося припинити огляд бібліотеки й поспішити до спальні. Виявилось, що Дон Кіхот уже прокинувся і, стоячи посеред кімнати, завдавав ударів мечем навсібіч. Ледве змогли повернути його в ліжко. Трохи вгамувавшись, він звернувся до священика:
– Погодьтеся, сеньйоре архієпископе Турпіне, вельми соромно, що так звані Дванадцять перів бездарно втратили перемогу на користь придворних лицарів, тоді як ми, мандрівні лицарі, три дні поспіль проголошувалися переможцями.
– Та годі ж бо, – заспокоював його священик. – Дасть Бог, усе буде добре. Подумайте ліпше про власне здоров’я. Здається мені, ви надто стомлені, а може, й серйозно поранені.
– Ну, це ні, – відповів Дон Кіхот. – Але те, що мене відлупцювали, сумнівів не викликає. Однак їм це так просто не минеться. А зараз краще дайте-но мені поїсти. Готуватимуся до священної помсти я пізніше.
Після легкого сніданку він знову заснув. Присутні ж вкотре подивувалися з його безрозсудності.
Того вечора економка, особливо не мудруючи, спалила геть усі книги: і ті, що валялися у дворі, і ті, що лишилися в будинку. Швидше за все, згоріли й ті, які заслуговували вічного збереження в архівах, але цьому завадили провидіння та недбалість їх дослідників. Отже, недаремно існує прислів’я, що через грішників інколи потерпають і праведники.
Одним із засобів, до якого вдалися священик та цирульник, сподіваючись подолати недуг свого приятеля, стало рішення замурувати вхід до книгосховища, щоб він не знайшов його, коли прокинеться. Якщо усунути причину, міркували вони, то наслідки, можливо, не проявляться. А тоді залишатиметься повідомити йому, що книжки разом із приміщенням викрав чарівник. Саме так і було вчинено.
Два дні по тому, піднявшись із ліжка, Дон Кіхот передусім пішов глянути на свої книги. Однак не побачивши бібліотеки, почав бродити по різних кімнатах у її пошуках. Проте даремно. Зрештою він спитав економку, де знаходиться його бібліотечна зала.
– Яка зала, ваша милосте? – буцімто здивувавшись, відреагувала підучена жінка. – Нема тепер у цьому домі ніякої бібліотеки, жодної книжки, оскільки все забрав сам диявол.
– Не диявол, а чарівник, – устряла племінниця, – котрий спустився на хмарі наступної ночі, як ви нас покинули, зліз із дракона, якого осідлав, і проник до будинку. Невдовзі він вилетів через дах, а з кімнат повалили пасма диму. Коли ми забігли всередину, то на місці бібліотеки була суцільна стіна. Нам обом також добре запам’яталось, як, відлітаючи, цей сердитий дідуган голосно крикнув, що, затаївши приховану неприязнь до хазяїна тих книг, він завдав його оселі шкоди, яка виявиться з часом. А ще він назвався мудрим Муньятóном.
– Фрестóном, – машинально поправив її Дон Кіхот.
– Не знаю, – вставила і собі слово економка, – Фрестон чи Фрітон. Пам’ятаю тільки, що ім’я закінчувалося на «тон».
– Усе правильно, – кивав головою Дон Кіхот. – Це один мудрець, мій заклятий ворог, котрий мене ненавидить, бо дізнався із древніх манускриптів, що незабаром мені доведеться зійтися в поєдинку з лицарем, до якого він прихильно ставиться. Але незважаючи на всі його підступи, я переможу того воїна; ось чому цей чарівник так гнівається. Однак спинити те, що визначили небеса, не під силу навіть йому.
– Та які ж у цьому можуть бути сумніви?! – підтакнула дівчина. – Проте, дядечку, хіба вам украй необхідно лізти на рожен? Чи не розумніше спокійно сидіти вдома і не тинятися світом у пошуках синього птаха, забуваючи, що багато ходять по вовну, але повертаються стриженими?
– О дитя моє! – вигукнув ідальго. – Як мало ти в цьому тямиш! Раніше ніж мене обстрижуть, я сам вирву чуба й вискубу бороду будь-кому, хто насмілиться торкнутися хоча б однієї моєї волосинки.
Побачивши роздратованість господаря, жінки вирішили більше не заперечувати йому.
Хоч як там було, Дон Кіхот просидів безвилазно вдома майже два тижні, практично нічим не виказуючи жодного наміру знову викидати коники. Цими днями він не раз спілкувався з приятелями, священиком та цирульником, котрих намагався запевнити, що сьогоденний світ особливо потребує мандрівного лицарства, яке відродиться саме завдяки йому.
Заразом кабальєро зговорився з одним із своїх сусідів, людиною хоч і небагатою, але порядною. Щоправда, певною мірою, без царя в голові. Не дивно, що Дон Кіхоту практично зразу вдалося умовити односельчанина залишити дружину з дітьми і вирушити з ним у ролі зброєносця. Надто вже спокусився Санчо Панса[21] – так звали цього наївного бідолаху, якого відрізняли товстий живіт, короткий тулуб і довгі ноги, – обіцяною перспективою стати в недалекому майбутньому губернатором якої-небудь острівної держави, що її ось-ось мав підкорити його новий хазяїн.
Згодом ідальго заходився шукати грошей. Дещо продав, дещо – вельми не вигідно для себе – заклав, але врешті-решт зібрав розсудливу суму. Потім він позичив у знайомого щит, як зумів, нашвидкуруч полагодив зігнутий шолом і визначив приблизну дату від’їзду, аби Санчо встиг запастися усім необхідним, насамперед саквами[22]. Той запевнив, що підготується належним чином, й у свою чергу, заявив, що в нього є непоганий віслюк і він збирається подорожувати на ньому, бо довге ходіння пішки йому протипоказане. Такий пасаж помітно збентежив Дон Кіхота, який марно силувався згадати, чи був у кого-небудь із відомих йому лицарів зброєносець, котрий пересувався на віслюку. Однак він погодився з цим дивним вибором, сподіваючись якнайшвидше обзавестися для Санчо добрим конем, відібравши його у першого зустрічного лицаря-нечеми.
І от якось уночі, ні з ким не попрощавшись, обидва потайки вибралися із селища. До ранку вони спромоглися далеченько від’їхати, а тому їх навряд чи наздогнали б, навіть якщо спробували б шукати.
Прилаштувавши торби і бурдюк для вина, Санчо Панса поважно, немовби якийсь патріарх, сидів на віслюку, сповнений нестерпного бажання зробитися губернатором острова. Весь у мріях про райдужне майбутнє, він озвався до свого господаря:
– Дивіться ж, ваша милосте, не забудьте, що ви мені обіцяли з приводу острова, а я вже з ним упораюсь, хоч би який той виявився.
Дон Кіхот відповів:
– Щоб ти знав, друже Санчо, серед стародавніх мандрівних лицарів досить поширеним був звичай ставити правителями островів або королівств, завойованих ними, власних зброєносців. Я вирішив поновити дану традицію. Тож, якщо ми будемо живі-здорові, цілком можливо, що не мине й тижня, як мені підкориться королівство, якому підлягатимуть ще кілька, і після коронації ти правитимеш одним із них.
– Себто, – констатував Санчо Панса, – якщо я якимось дивом стану королем, то принаймні Хуана Гутьєррес, моя найдорожча половина, стане королевою, а мої діти – інфантами?
– Ну, і хто в цьому сумнівається? – спитав Дон Кіхот.
– Я сумніваюся, – зітхнув Санчо, – бо здається мені, що хай би Господь спрямував на землю дощ із королівських корон, жодна не пасуватиме її голові. Запевняю вас, сеньйоре, не зможе вона бути королевою; графинею – ще туди-сюди, та й то з Божою поміччю.
– Довірся Господові, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – і він сам дасть їй те, чого вона більше гідна. Не сумуй, попереду на тебе чекає пост губернатора щонайменше прикордонної королівської провінції.
– А я що, я нічого, – підбадьорився Санчо Панса. – Адже маю в особі вашої милості такого благородного хазяїна, який зможе дати те, що буде мені до снаги і припаде до душі.
Розділ VІІІ,
За деякий час вони побачили серед поля тридцять чи, може, сорок вітряків.
– Доля вочевидь уміло скеровує нас, друже Санчо, – звернувся ідальго до зброєносця. – Поглянь-но туди, де видніються тридцять, а може й більше жахливих велетнів. Я збираюся викликати їх на чесний поєдинок і перебити всіх до одного, стерши з лиця землі лихе сім’я.
– Яких велетнів? – здивовано витріщив очі Санчо Панса.
– Та он же вони, – почулося у відповідь, – з довжелезними руками.
– Даруйте, ваша милосте, – розгубився Санчо, – це зовсім не велетні, а млини. Те ж, що здається вам руками, – крила, які обертаються завдяки вітру, змушуючи крутитися жорна.
– Еге, – пхикнув хлопчак, – хто тоді мій хазяїн, який відмовляється мені платити зароблене в поті чола?
– Я ж не відмовляюся, брате Андресе, – приклав руки до грудей селюк. – Клянуся всілякими лицарськими орденами, що розплачуся.
– От і добре, – сказав Дон Кіхот. – Але не здумайте порушити клятву, інакше, присягаюся тією самою клятвою, я повернуся, щоб знайти вас та покарати. Якщо ж ви цікавитеся, хто вам віддав цей наказ, аби ще ревніше його виконувати, то знайте, що я – славетний Дон Кіхот Ламанчський, захисник принижених і ображених! Тож бувайте з Богом і пам’ятайте клятву.
З цими словами лицар пришпорив Росінанта й невдовзі зник з очей.
Селянин, схоже, тільки цього чекав. Пересвідчившись, що йому більше нічого не загрожує, він ухопив наймита за руку і, знову прив’язавши його до дуба, всипав тому ще більше.
– Кличте тепер, сеньйоре Андресе, – просичав хазяїн, – захисника ображених скільки завгодно, та навряд чи вам це допоможе.
Однак все ж він, зловтішно підсміюючись, дозволив хлопцеві забиратися в пошуках власної долі. Роздосадуваний Андрес, не стримуючи сліз, пішов собі геть, присягнувшись знайти славетного Дон Кіхота Ламанчського й розповісти йому про все, що трапилося.
А в цей час славетний Дон Кіхот Ламанчський, надзвичайно задоволений чудовим початком лицарських подвигів, повертався додому, стиха звертаючись до своєї коханої:
– Ти справді можеш вважатися найщасливішою серед жінок на землі, о красуне із красунь, Дульсінеє! Бо в тебе є вірний шанувальник, виконавець усіх твоїх наказів і бажань, такий славетний лицар, яким є і буде Дон Кіхот Ламанчський. Усім відомо, що лише вчора він вступив до лицарського ордену, а вже сьогодні викорінив кричущу несправедливість: вирвав бич із рук цього жорстокого диявола, котрий знущався над безвинною дитиною.
Та ось він опинився на роздоріжжі, де сходилися чотири шляхи. Його уява негайно викликала образи мандрівних лицарів, які у схожій ситуації спинялися в роздумах, куди податися. Наслідуючи їх, він теж хвилину постояв, відтак, ослабивши повіддя Росінанта, цілком поклався на його вибір. Ну, а шкапа, зрозуміло, не відмовилася від попереднього наміру таки потрапити до рідної конюшні.
Проскакавши уже близько двох миль, Дон Кіхот побачив кінну групу, що наближалася. Як з’ясувалося згодом, це були шестеро купців зі своїми слугами, які прямували до Мурсії[13] купувати шовк. Одразу уявивши, що на нього чекає нова пригода, він надав обличчю мужнього незалежного вигляду, витягнувся на стременах, стиснув у руці спис, прикрився щитом і в очікуванні подорожніх став посеред шляху. Коли ті опинилися зовсім поруч, лицар прибрав войовничу позу й вигукнув грізним тоном:
– Ані руш, доки не визнаєте найчарівнішою з усіх красунь світу імператрицю Ла-Манчі Дульсінею Тобоську!
Збентежені купці стишили ходу. І хоча вони здогадалися, що мають справу із людиною несповна розуму, їм закортіло дізнатися, що спонукало цього дивака до такого вчинку. Передній торговець, відомий своїм гострим язиком, сказав:
– Сеньйоре лицарю, ми не знаємо цієї чарівної сеньйори. Покажіть нам її, і якщо вона справді вродлива, як ви говорите, то ми не вагаючись засвідчимо цю істину.
– Якщо я її вам покажу, – не погодився Дон Кіхот, – чого буде варте ваше підтвердження очевидного? Суть полягає в тім, щоб не бачачи повірити, засвідчити, присягнутися і відстоювати, інакше я викличу вас на поєдинок, нікчеми!
– Сеньйоре кабальєро, – підморгнувши супутникам, відповів жартівник, – і все ж покажіть нам її портрет, хоча б розміром із пшеничну зернину. Цього цілком вистачить, адже по нитці дійдеш до клубочка. Ба, навіть якщо вона виявиться кривоокою, ми все одно визнаємо за нею усе, що вам завгодно.
– Ніяка вона не кривоока, – скипів лицар. – Начувайтеся, ви зганьбили величну красу моєї дами й поплатитеся за таке блюзнірство!
Опустивши спис, він розлючено кинувся на базікала, якому це вочевидь не минулося б, але Росінант спіткнувся, і вершник полетів сторч головою. Скований по руках і ногах древніми важелезними латами, Дон Кіхот марно силкувався підвестись, однак усе ще кричав:
– Стійте боягузи; ну, постривайте, нещасні! Я не винен, що впав, це все через мого коня!
Тут один зі слуг не втримався і, помітивши безпорадність супротивника, надумав полічити йому ребра. Він підскочив ближче, вихопив у нього з рук спис, хруснув ним через коліно й добряче відлупцював уламком поверженого лицаря. Присутні намагались спинити це побиття, але де там. На Дон Кіхота, який, розтягнувшись долу, не змовкав, погрожуючи небу, землі та оточуючим нелюдам, сипався град ударів.
Врешті-решт служка стомився, і купці вирушили далі. Відлежавшись деякий час, напівживий кабальєро безуспішно силкувався звестися на ноги. Проте він не почувавсь вельми засмученим, вважаючи цей випадок звичайною пригодою мандрівного лицаря, тим більше, що винним був його кінь. Ось тільки піднятися йому ніяк не вдавалося, бо все тіло болісно нило.
Розділ V,
у якому продовжується розповідь про негаразди нашого кабальєро
Переконавшись, що дійсно не може поворухнутися, Дон Кіхот вдався до звичного засобу. Тобто спробував згадати щось подібне із прочитаних книжок. Після недовгого освіження в пам’яті трьох-чотирьох романів він уявив себе пораненим внаслідок тяжкого поєдинку що певною мірою відповідало дійсності. У стані надзвичайної схвильованості бідолашний став качатися по землі й ледь чутно шепотіти слова, нібито сказані свого часу пораненим лицарем Лісу.
Коли він дійшов до фрази: «О мій дядьку, благородний маркізе Мантуанський!», неподалік трапилося проходити його односельчанину, який возив збіжжя у млин. Побачивши лежачого, чоловік наблизився і поцікавився, що скоїлося. Дон Кіхоту ж, зрозуміло, привидівся вищезгаданий маркіз Мантуанський; тому він і далі цитував віршовані рядки.
Селянин здивовано вислухав цю маячню, а потім зняв із нього забрало й, витерши пилюку з його обличчя, одразу впізнав сусіда:
– Сеньйоре Кіхана! – нагадуємо, так звали Дон Кіхота, поки він ще був мирним ідальго. – Яке лихо вас спіткало?
Але той на розпитування відповідав поезією. Уважно оглянувши потерпілого і не помітивши ні крові, ні серйозних ушкоджень, добродій вирішив за ліпше доправити його додому. Він не без зусиль підняв лицаря та всадовив на власного віслюка. Тоді зібрав розкидане озброєння і прив’язав усе, навіть рештки списа, до крупа Росінанта. Відтак узяв обох тварин за вудила й у глибокій задумі, не звертаючи уваги на пустослів’я підопічного, побрів шляхом. Дон Кіхот теж примовк. Жорстоко побитий, він ледве утримував рівновагу в сідлі, вряди-годи зітхаючи настільки важко, що зойки, схоже, діставалися до небес. Стурбований селянин був змушений ще раз поцікавитися його самопочуттям і негайно пожалкував, оскільки Дон Кіхот знову почав нести ахінею. Цього разу щось про алькальда[14] Антекери[15] Родріго де Нарваеса та про полоненого мавра Абіндарраеса. Даремно чоловік, чортихаючись, намагався переконати супутника, що він зовсім не дон Родріго де Нарваес і тим більше не маркіз Мантуанський, а його односелець Педро Алонсо і що сама «ваша милість» ніякий не Абіндарраес, а порядний ідальго, сеньйор Кіхана.
Та к і не порозумівшись, дісталися вони десь надвечір до маєтку кабальєро, звідки вже долинав схвильований голос економки, яка розмовляла з його двома найближчими друзями – священиком та цирульником:
– Як вам таке, сеньйоре Перес? Кілька днів минуло, як зникли і він, і кінь, і щит, і спис, і лати. О, я нещасна! Правду вам кажу, це він через ті кляті лицарські книги з глузду з’їхав. Тепер пригадую, мій хазяїн частенько поривався бути мандрівним лицарем і подорожувати світом. Та хай вони пропадуть до бісової матері ці книжки!
Ту т озвалася небога:
– Знаєте, сеньйоре Ніколасе, дядечко часто читав ці бридкі книжки по дві доби. А тоді бувало жбурне книгу, схопить меч і ну ж бо, штрикати ним у стіни. Коли знесиліє, казав, що вбив чотирьох велетнів, заввишки з вежу. А піт, який градом котився з нього, називав кров’ю з ран, одержаних у битві. Ні, це я в усьому винна. Якби я раніше повідомила вам про дивацтва мого дядька, то ви втримали б його, ви б спалили безбожні книги, яких у нього сила-силенна. Подібну єресь давно слід кинути в багаття.
– Я тієї самої думки, – зауважив священик. – Обіцяю, що не пізніше ніж завтра ми влаштуємо показове спалювання їх на вогні, щоб вони більше не підбурювали читачів творити те, що, мабуть, робить зараз мій добрий товариш.
Почувши це, селянин нарешті зрозумів, який недуг вразив його сусіда, й голосно крикнув:
– Ваші милості, відчиняйте пораненому маркізу Мантуанському і сеньйору мавру Абіндарраесу, полоненому доблесним Родріго де Нарваесом, алькальдом антекерійським!
Зчинилася метушня. Вибігши на крик та впізнавши на віслюку хто хазяїна і дядька, а хто друга, всі кинулися його обнімати.
– Зачекайте, – мовив він. – Я важко поранений з вини мого коня. Віднесіть мене у ліжко й покличте, якщо це можливо, мудру Урганду[16], аби вона оглянула і залікувала мої рани.
– От, лиха година! – сплеснула руками економка. – Віщувало серце щодо такої слабини хазяїна! Злазьте, ваша милосте, ми й без цієї Поганди вас вилікуємо. Кажу і ще сто разів скажу, бодай вони будуть прокляті ці лицарські книжчини!
Дон Кіхота занесли у спальню і ретельно оглянули, але ран не виявили. Сам він розповів, що впав із конем, коли бився проти десятьох страхітливих велетнів.
– Отакої! – вигукнув священик. – Справа уже дійшла до велетнів? Побий мене грім, якщо завтра, ще сонце не сяде, я не спалю ті книги.
Ідальго закидали питаннями, однак той відмовчувався, тільки попрохав, щоб його нагодували і дали поспати.
Тим часом священик, детально розпитавши селянина, як було знайдено сеньйора Кіхану, остаточно пересвідчився у правильності обраного рішення. Тож уранці він захопив цирульника, і вони разом пішли до свого приятеля.
Розділ VІ,
у якому йдеться про дотепно ретельний огляд, здійснений в бібліотеці нашого заповзятливого ідальго
Той досі спав. Священик попросив племінницю принести ключі від кімнати, де знаходилися книги сумнівних авторів, і вона зробила це вельми охоче. Коли всі, в тому числі стара економка, увійшли, то виявили там понад сотню великих томів у надзвичайно якісних палітурках, а також інші книжки, менших розмірів. Вражена жінка негайно вискочила з приміщення. Однак швидко повернувшись з мисочкою святої води і кропилом, вона мовила до священика:
– Будь ласка, ваша милосте, окропіть кімнату, а то, не доведи Господи, який-небудь чарівник, котрих багато у цих книгах, зачарує нас, щоб покарати за те, що ми хочемо зжити їх зі світу.
Посміхнувшись над простодушністю економки, священик запропонував цирульнику давати йому книжки по одній, бо, можливо, деякі варто буде зберегти. Обидві жінки категорично заперечували, вважаючи, що місце тим книгам у багатті, але священик наполіг, щоб спочатку читали хоча б назви. Першим він отримав «Амадіса Галльського» в чотирьох частинах.
– У цьому, схоже, є щось знаменне, – сказав сеньйор Перес, – оскільки, подейкують, це перший лицарський роман, який видали в Іспанії. Саме від нього пішли всі інші, а тому мені здається, що, як зачинателя цієї єресі, ми повинні безжально знищити його вогнем.
– Ні, – заперечив цирульник, – я чув, що це найкраща книга подібного роду, а отже, як виняток, її слід помилувати.
– Добре, – погодився священик, – поки даруємо їй життя. Глянемо, що там наступне.
– Це, – відповів сеньйор Ніколас, – «Подвиги Еспландіана, законного сина Амадіса Галльського».
– Правду кажучи, – зауважив священик, – заслуги батька на сина не поширюються. Беріть, сеньйоро, відчиняйте вікно і викидайте у двір, хай він покладе початок купі для майбутнього багаття.
Економка з помітним задоволенням виконала це прохання, і добрий Еспландіан полетів на вулицю, де покірно став очікувати вогню, який йому загрожував.
За короткий проміжок часу та сама доля спіткала Амадіса Грецького, дона Оліванта Лаврського, Флоріморте Ірканійського та лицаря Платіра.
Розкрили ще один том, який називався «Лицар Хреста».
– Заради такої святої назви цього твору, – мугикнув священик, – можна було б вибачити його невігластво; проте недарма кажуть: «За хрестом ховається диявол». У вогонь цю книгу.
Цирульник узяв іншу:
– Це «Зерцало лицарства».
– Я знаю її, – пожвавішав священик. – У ній, зокрема, йдеться про Дванадцять перів[17] Франції та їхнього правдивого літописця Турпіна. Крім того, її брав за основу християнський поет Лудовіко Аріосто.[18]
– У мене він є в оригіналі, тобто італійською. Але я там нічого не розумію, – сказав голяр.
– Ну й чудово, що не розумієте, – зазначив священик. – Ми й перекладачеві багато б вибачили, аби тільки він не переносив головного героя в Іспанію та не робив із нього жителя Кастилії[19], позбавивши його тим самим багатьох природних властивостей. До речі, це трапляється з усіма, хто безвідповідально береться перекладати поетичні твори. Адже найсумліннішому і наймайстернішому перекладачеві нікóли не вдасться передати первозданну красу слова. Тож, хай полежить ця книга до кращих часів, коли ми без поспіху вирішимо, що з нею чинити.
Не бажаючи більше займатися оглядом, цирульник попрохав економку зібрати всі великі томи й викинути їх у двір. Жінка не змушувала себе довго вмовляти. Ще б пак, як їй здавалось, складати з книг багаття набагато легше, ніж ткати величезний сувій найтоншого полотна.
– А що з маленькими книжками? – поцікавився сеньйор Ніколас.
– Це, схоже, поезія, – відповів священик. – Її не варто палити. Вона не шкодить і не нашкодить, як лицарські романи. Це дуже розумна література.
– Ох, сеньйоре! – вигукнула небога. – Давайте спалимо їх теж. Бо якщо в мого дядечка пройде лицарське божевілля, де гарантія, що він не начитається віршів і йому не заманеться стати пастушком і бродити гаями й луками, граючи на сопілці та співаючи. Або ще гірше – зробитися поетом, а хвороба ця, як я чула, прилиплива й невиліковна.
– Дівчина має рацію, – визнав священик. – Мабуть, ліпше усунути зі шляху нашого друга і цю потенційну перешкоду.
Відтак об землю гепнулися «Іберійський пастух», «Енареські німфи», «Гірка правда ревнощів» та багато іншого.
– А це що за книга? – спитав раптом священик. – Ні, не ця, праворуч.
– «Галатея»[20] Мігеля де Сервантеса, – прочитав назву цирульник.
– О, я вже давно приятелюю з цим Сервантесом і знаю, що з віршами йому не таланить так само, як і в житті. Дещо у його книзі вигадано вдало, дещо пропонується, але не робиться ніяких висновків. Потрібно дочекатися другої частини, можливо, він виправиться і заслужить милосердя, у якому йому зараз відмовлено.
– Ось іще три, – сказав голяр. – «Араукана» дона Алонсо де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфо та «Монсеррат» валенсійського поета Крістóбаля де Віуреса.
– Це, – заявив священик, – найкраще з написаного героїчним віршем. Збережіть ці перлини іспанської поезії.
Врешті-решт він стомився і запропонував спалити книжки, що залишилися, не перебираючи.
Розділ VІІ,
у якому йдеться про другий виїзд нашого доброго лицаря Дон Кіхота Ламанчського
У цю хвилину почувся голос Дон Кіхота:
– Сюди, сюди, хоробрі лицарі! Час вам продемонструвати міць ваших мужніх рук, інакше придворні вискочки переможуть на турнірі.
Довелося припинити огляд бібліотеки й поспішити до спальні. Виявилось, що Дон Кіхот уже прокинувся і, стоячи посеред кімнати, завдавав ударів мечем навсібіч. Ледве змогли повернути його в ліжко. Трохи вгамувавшись, він звернувся до священика:
– Погодьтеся, сеньйоре архієпископе Турпіне, вельми соромно, що так звані Дванадцять перів бездарно втратили перемогу на користь придворних лицарів, тоді як ми, мандрівні лицарі, три дні поспіль проголошувалися переможцями.
– Та годі ж бо, – заспокоював його священик. – Дасть Бог, усе буде добре. Подумайте ліпше про власне здоров’я. Здається мені, ви надто стомлені, а може, й серйозно поранені.
– Ну, це ні, – відповів Дон Кіхот. – Але те, що мене відлупцювали, сумнівів не викликає. Однак їм це так просто не минеться. А зараз краще дайте-но мені поїсти. Готуватимуся до священної помсти я пізніше.
Після легкого сніданку він знову заснув. Присутні ж вкотре подивувалися з його безрозсудності.
Того вечора економка, особливо не мудруючи, спалила геть усі книги: і ті, що валялися у дворі, і ті, що лишилися в будинку. Швидше за все, згоріли й ті, які заслуговували вічного збереження в архівах, але цьому завадили провидіння та недбалість їх дослідників. Отже, недаремно існує прислів’я, що через грішників інколи потерпають і праведники.
Одним із засобів, до якого вдалися священик та цирульник, сподіваючись подолати недуг свого приятеля, стало рішення замурувати вхід до книгосховища, щоб він не знайшов його, коли прокинеться. Якщо усунути причину, міркували вони, то наслідки, можливо, не проявляться. А тоді залишатиметься повідомити йому, що книжки разом із приміщенням викрав чарівник. Саме так і було вчинено.
Два дні по тому, піднявшись із ліжка, Дон Кіхот передусім пішов глянути на свої книги. Однак не побачивши бібліотеки, почав бродити по різних кімнатах у її пошуках. Проте даремно. Зрештою він спитав економку, де знаходиться його бібліотечна зала.
– Яка зала, ваша милосте? – буцімто здивувавшись, відреагувала підучена жінка. – Нема тепер у цьому домі ніякої бібліотеки, жодної книжки, оскільки все забрав сам диявол.
– Не диявол, а чарівник, – устряла племінниця, – котрий спустився на хмарі наступної ночі, як ви нас покинули, зліз із дракона, якого осідлав, і проник до будинку. Невдовзі він вилетів через дах, а з кімнат повалили пасма диму. Коли ми забігли всередину, то на місці бібліотеки була суцільна стіна. Нам обом також добре запам’яталось, як, відлітаючи, цей сердитий дідуган голосно крикнув, що, затаївши приховану неприязнь до хазяїна тих книг, він завдав його оселі шкоди, яка виявиться з часом. А ще він назвався мудрим Муньятóном.
– Фрестóном, – машинально поправив її Дон Кіхот.
– Не знаю, – вставила і собі слово економка, – Фрестон чи Фрітон. Пам’ятаю тільки, що ім’я закінчувалося на «тон».
– Усе правильно, – кивав головою Дон Кіхот. – Це один мудрець, мій заклятий ворог, котрий мене ненавидить, бо дізнався із древніх манускриптів, що незабаром мені доведеться зійтися в поєдинку з лицарем, до якого він прихильно ставиться. Але незважаючи на всі його підступи, я переможу того воїна; ось чому цей чарівник так гнівається. Однак спинити те, що визначили небеса, не під силу навіть йому.
– Та які ж у цьому можуть бути сумніви?! – підтакнула дівчина. – Проте, дядечку, хіба вам украй необхідно лізти на рожен? Чи не розумніше спокійно сидіти вдома і не тинятися світом у пошуках синього птаха, забуваючи, що багато ходять по вовну, але повертаються стриженими?
– О дитя моє! – вигукнув ідальго. – Як мало ти в цьому тямиш! Раніше ніж мене обстрижуть, я сам вирву чуба й вискубу бороду будь-кому, хто насмілиться торкнутися хоча б однієї моєї волосинки.
Побачивши роздратованість господаря, жінки вирішили більше не заперечувати йому.
Хоч як там було, Дон Кіхот просидів безвилазно вдома майже два тижні, практично нічим не виказуючи жодного наміру знову викидати коники. Цими днями він не раз спілкувався з приятелями, священиком та цирульником, котрих намагався запевнити, що сьогоденний світ особливо потребує мандрівного лицарства, яке відродиться саме завдяки йому.
Заразом кабальєро зговорився з одним із своїх сусідів, людиною хоч і небагатою, але порядною. Щоправда, певною мірою, без царя в голові. Не дивно, що Дон Кіхоту практично зразу вдалося умовити односельчанина залишити дружину з дітьми і вирушити з ним у ролі зброєносця. Надто вже спокусився Санчо Панса[21] – так звали цього наївного бідолаху, якого відрізняли товстий живіт, короткий тулуб і довгі ноги, – обіцяною перспективою стати в недалекому майбутньому губернатором якої-небудь острівної держави, що її ось-ось мав підкорити його новий хазяїн.
Згодом ідальго заходився шукати грошей. Дещо продав, дещо – вельми не вигідно для себе – заклав, але врешті-решт зібрав розсудливу суму. Потім він позичив у знайомого щит, як зумів, нашвидкуруч полагодив зігнутий шолом і визначив приблизну дату від’їзду, аби Санчо встиг запастися усім необхідним, насамперед саквами[22]. Той запевнив, що підготується належним чином, й у свою чергу, заявив, що в нього є непоганий віслюк і він збирається подорожувати на ньому, бо довге ходіння пішки йому протипоказане. Такий пасаж помітно збентежив Дон Кіхота, який марно силувався згадати, чи був у кого-небудь із відомих йому лицарів зброєносець, котрий пересувався на віслюку. Однак він погодився з цим дивним вибором, сподіваючись якнайшвидше обзавестися для Санчо добрим конем, відібравши його у першого зустрічного лицаря-нечеми.
І от якось уночі, ні з ким не попрощавшись, обидва потайки вибралися із селища. До ранку вони спромоглися далеченько від’їхати, а тому їх навряд чи наздогнали б, навіть якщо спробували б шукати.
Прилаштувавши торби і бурдюк для вина, Санчо Панса поважно, немовби якийсь патріарх, сидів на віслюку, сповнений нестерпного бажання зробитися губернатором острова. Весь у мріях про райдужне майбутнє, він озвався до свого господаря:
– Дивіться ж, ваша милосте, не забудьте, що ви мені обіцяли з приводу острова, а я вже з ним упораюсь, хоч би який той виявився.
Дон Кіхот відповів:
– Щоб ти знав, друже Санчо, серед стародавніх мандрівних лицарів досить поширеним був звичай ставити правителями островів або королівств, завойованих ними, власних зброєносців. Я вирішив поновити дану традицію. Тож, якщо ми будемо живі-здорові, цілком можливо, що не мине й тижня, як мені підкориться королівство, якому підлягатимуть ще кілька, і після коронації ти правитимеш одним із них.
– Себто, – констатував Санчо Панса, – якщо я якимось дивом стану королем, то принаймні Хуана Гутьєррес, моя найдорожча половина, стане королевою, а мої діти – інфантами?
– Ну, і хто в цьому сумнівається? – спитав Дон Кіхот.
– Я сумніваюся, – зітхнув Санчо, – бо здається мені, що хай би Господь спрямував на землю дощ із королівських корон, жодна не пасуватиме її голові. Запевняю вас, сеньйоре, не зможе вона бути королевою; графинею – ще туди-сюди, та й то з Божою поміччю.
– Довірся Господові, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – і він сам дасть їй те, чого вона більше гідна. Не сумуй, попереду на тебе чекає пост губернатора щонайменше прикордонної королівської провінції.
– А я що, я нічого, – підбадьорився Санчо Панса. – Адже маю в особі вашої милості такого благородного хазяїна, який зможе дати те, що буде мені до снаги і припаде до душі.
Розділ VІІІ,
у якому йдеться про славетну перемогу, отриману доблесним Дон Кіхотом у вражаючій, досі не чуваній битві з вітряками, а також про інші гідні згадки події
За деякий час вони побачили серед поля тридцять чи, може, сорок вітряків.
– Доля вочевидь уміло скеровує нас, друже Санчо, – звернувся ідальго до зброєносця. – Поглянь-но туди, де видніються тридцять, а може й більше жахливих велетнів. Я збираюся викликати їх на чесний поєдинок і перебити всіх до одного, стерши з лиця землі лихе сім’я.
– Яких велетнів? – здивовано витріщив очі Санчо Панса.
– Та он же вони, – почулося у відповідь, – з довжелезними руками.
– Даруйте, ваша милосте, – розгубився Санчо, – це зовсім не велетні, а млини. Те ж, що здається вам руками, – крила, які обертаються завдяки вітру, змушуючи крутитися жорна.