Страница:
Мігель де Сервантес Сааведра
Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський
Розділ І,
у якому йдеться про особливості характеру та побут славетного ідальго Дон Кіхота Ламанчського
У певному селищі місцевості Ла-Манча[1], назва якого не варта і згадки, не так давно проживав один із тих ідальго[2], чиє майно складалося тільки зі списа, що іржавів у козлах, старовинного щита, худої шкапи та прудкого хорта. Приблизно третина його статків йшла на невибагливу їжу, нерідко без м’яса, у тому числі по вихідних. Решта витрачалася на одяг, щоправда, святкове вбрання мало чим відрізнялось від повсякденного. Крім господаря, в садибі мешкали ще не стара економка, племінниця, якій скоро мало виповнитися двадцять, і лише один слуга по господарству. Тож останньому доводилося займатися не тільки хатньою роботою, а й у полі працювати, коня порати або інколи й садові ножиці в руки брати. Вік ідальго наближався до п’ятдесяти; був він міцної статури, худорлявим; прокидався зазвичай зі сходом сонця, а ще дуже любив полювати. Існують вагомі підстави вважати, що його прізвище було Кіхáна. Втім, усе це не має суттєвого значення для даної оповіді; найголовніше – ні на крок не відступати від істини, розповідаючи про нього.
Слід зауважити, що дозвілля, яке тривало ледь не увесь рік, згаданий сеньйор повністю присвячував читанню лицарських романів і з часом настільки захопився цією справою, що майже облишив полювання та перестав цікавитися господарством. Його допитливість і нерозсудливість сягнули так далеко, що він продав кілька ділянок орної землі, аби мати змогу купувати улюблені книжки. Невдовзі йому вдалося зібрати у домі чи не всі існуючі романи, присвячені лицарській тематиці. Виразність прози та мудровані висловлювання їх авторів здавалися ідальго справжніми вершинами літературного мистецтва, особливо це стосувалося любовних послань привабливим дамам і викликів на дуель.
Намагаючись осягнути хитросплетіння пишномовного стилю, бідолашний кабальєро[3] поволі втрачав розум, бо в них не розібрався б навіть Аристотель[4], якби зумів воскреснути саме заради цієї мети. Не раз йому доводилося сперечатися з Перо Пéресом, місцевим священиком, людиною освіченою, стосовно того, який лицар вартий більшої поваги: Пальмерíн Англійський чи Амадíс Галльський.
Водночас Нíколас, цирульник із того самого селища, віддавав перевагу лицарю Феба[5] або, принаймні, дону Галаору, брату Амадіса Галльського.
Словом, наш герой так занурився у читання, що дні й ночі проводив над книгами. Від хронічного недосипання його мозок почав висихати, поступово наближалося божевілля. Уява була переповнена змістом прочитаного: різноманітними чародійствами, поєдинками, битвами, кинутими рукавичками[6], пораненнями, залицяннями, коханням, стражданнями та всілякими іншими дурницями. Врешті-решт він зовсім позбувся здорового глузду, сприймаючи абсолютну нісенітницю – усіх тих велетнів, драконів, перевертнів тощо – єдиною реальністю.
Остаточно схибнувшись, ідальго утнув дивовижну річ, до якої ще не додумався жоден безумець. Йому здалося доречним і вкрай необхідним, як задля примноження своєї слави, так і на благо батьківщини, стати мандрівним лицарем: подорожувати світом верхи, зі зброєю в руках, у пошуках пригод і займатися тим, чим займалися знайомі йому романтичні персонажі. А саме – сміливо долати, нехтуючи небезпекою, усілякого роду несправедливість і завойовувати вічну славу. Сповнений приємних ілюзій, бідолаха поспішив втілити цю ідею в життя.
Отже, він узявся вичищати до блиску бойове спорядження, що належало його предкам, а нині, давно скинуте як непотріб у комірчині, вкрилося іржею та пліснявою. Відтак заходився лагодити шолом, якому бракувало забрала, і витратив майже тиждень, щоб за допомогою підручних матеріалів змайструвати щось подібне. На жаль, перша ж перевірка міцності виробу засвідчила, що картон – ненадійний захист від удару мечем. Довелося почати заново й скористатися залізними пластинами, після чого ідальго цілком вдовольнився, досить слушно припустивши, що подальші випробування зайві.
Потім він оглянув свою шкапу і, хоч та кульгала на всі ноги, вирішив, що сам Буцефал великого Александра Македонського[7] не годен їй у слід ступати. Чотири дні минуло в пошуках підходящого для неї імені, яке мало відповідати оновленому доблесному статусові господаря. Після тривалих міркувань, перебирання та відкидання безлічі варіантів конячина почала називатися Росінантом[8]. Тобто, згідно з попереднім задумом, кожен мав зрозуміти, що раніше це була просто шкапа, однак віднині вона вважатиметься першою серед усіх шкап світу.
Тепер йому залишалося тільки знайти даму, в яку він міг би закохатися, адже мандрівний лицар без кохання – це все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.
«Якщо на кару за мої гріхи або на моє щастя, – розмірковував кабальєро, – мені доведеться зустрітися з якимось велетнем, котрі зазвичай трапляються мандрівним лицарям, і я переможу його, то хіба не варто мати когось, кому можна було б надіслати його в дар, щоб він упав навколішки перед моєю коханою, покірно й смиренно мовлячи: «Я – велетень Каракульямбр, переможений у поєдинку неперевершеним лицарем Дон Кіхотом Ламанчським, який наказав мені з’явитися до вашої милості, аби ваша світлість розпоряджалася мною на свій розсуд».
О, як сяяв обличчям наш добрий лицар, промовляючи ці слова, особливо коли знайшов, кого обрати дамою серця! Гідною звання володарки його мрій здалася йому Альдонса Лоренсо, миловидна дівчина із сусіднього селища, в яку він свого часу був закоханий, хоча та, зрозуміло, цього не знала і не звертала на нього щонайменшої уваги. Шукаючи їй друге ім’я, яке б не дуже відрізнялося від справжнього, але при цьому перегукувалося з ім’ям принцеси або знатної сеньйори, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом вона була з Ель-Тобосо) – іменем, безсумнівно, милозвучним, рідкісним та виразним, як і всі обрані ним досі.
Розділ ІІ,
у якому йдеться про перший виїзд заповзятливого Дон Кіхота з родового маєтку
Дорогою він раз у раз подумки переносився в майбутнє, коли з-під пера вдячних нащадків вийде – у чому не могло бути ніяких сумнівів – правдива оповідь про здійснені ним славетні подвиги, й хвилювався лише з приводу того, чи не забудуть тодішні літописці згадати у своїх творах його вірного супутника Росінанта.
Згодом уявою Дон Кіхота оволоділи високі почуття і він заговорив уголос, ніби справді був закоханий:
– О принцесо Дульсінеє, володарко мого серця, полоненого вами! Прикро образили ви мене, перервавши наші стосунки й суворо наказавши більше не з’являтися вам перед очі. Благаю, сеньйоро, майте милість до багатостраждального серця, яке зазнає стількох мук, продовжуючи кохати вас!
Подібні безглуздя змінювалися іншими, чи не дослівно повторюючи зміст прочитаного раніше. Зайнятий внутрішніми переживаннями, вершник рухався так повільно, що сонячні промені, які уже давно палили нестерпно, напевно розплавили б йому мозок, якби він його мав.
Протягом усього дня з ним не сталося практично нічого, вартого опису. Ідальго навіть почав потроху нервувати, бо йому кортіло якомога швидше зустрітися з кимось, на кому можна було б перевірити власну міць.
Під вечір він та його шкапа дуже стомилися і ще більше зголодніли. Озирнувшись врізнобіч у пошуках якого-небудь замку або, принаймні, корчми, де можна було б заморити черв’ячка й відпочити, Дон Кіхот угледів неподалік постоялий двір.
Уже почало сутеніти, коли ідальго наблизився до воріт, поруч з якими жваво теревенили дві молодиці, м’яко кажучи, занадто веселої вдачі. Вони прямували до Севільї[9] разом із погоничами мулів, які зібралися тут таки заночувати.
Йому ж привиділося, що перед ним замок із чотирма вежами й блискучими срібними шпилями та рештою незмінних атрибутів подібних величних споруд, включаючи підйомний міст і глибокий рів. За кілька кроків він спинився, очікуючи появи між зубцями муру якого-небудь карлика, котрий сигналом сурми мав би сповістити про прибуття лицаря. Оскільки карлик чомусь зволікав, а Росінантові украй не терпілося добратися до стійла, Дон Кіхот під’їхав ближче і потрапив на очі жінкам, які здалися йому чи то миловидними дівчатами, чи то чарівними дамами на прогулянці. Помітивши озброєного воїна в латах, ті, у свою чергу, кинулися навтьоки. Щоб заспокоїти їх, ідальго підняв картонне забрало, відкриваючи худе запорошене обличчя, і чемно озвався:
– Не лякайтеся, добродійки, ніхто вас не образить, адже за лицарським статутом, якого я неухильно дотримую, мені не личить кривдити будь-кого, а тим паче таких знатних, судячи з вашої зовнішності, сеньйор.
Молодички спинилися, намагаючись роздивитися вершника, та почувши, що їх назвали сеньйорами, вибухнули гомеричним реготом. Дон Кіхот дещо знітився, але все ж продовжив повчальним тоном:
– Краса вимагає стриманості, а сміятися без належної причини вельми недоречно.
Незрозуміла дівицям манера висловлюватися і непоказний вигляд лицаря не на жарт смішили їх, тоді як ідальго дедалі більше гнівався. Така ситуація не могла призвести ні до чого доброго, якби не нагодився корчмар, досить гладкий чолов’яга, котрий вирізнявся завидною добродушністю. Спочатку він отетерів, побачивши перед собою незграбну фігуру, і ледь не склав компанію дівчатам, які досі не вгавали. Щоправда, згодом вирішив не заїдатися з потенційним клієнтом і ввічливо звернувся до нього:
– Якщо ваша милість шукає нічлігу, то тут ви знайдете все необхідне, окрім, на жаль, ліжка.
Зворушений люб’язністю коменданта фортеці, яким йому здався хазяїн постоялого двору, Дон Кіхот відповів:
– Я вмію задовольнятися малим, бо мій одяг – це обладунок, мій відпочинок – це боротьба…
Корчмар, який вочевидь маху не дасть, одразу зметикував що до чого і підхопив слова кабальєро:
– Себто, ваша постіль – тверді камені, ваш сон – завжди бути напоготові[10]. Тож, ласкаво прошу! Насмілюся запевнити, у моїй халупі ви матимете безліч можливостей не змикати очей не те що протягом ночі, а навіть увесь рік.
Він запобігливо ухопив стремено, а Дон Кіхот, насилу втримуючи рівновагу, спішився. Хазяїн негайно відвів Росінанта в конюшню і повернувся, щоб дізнатися, чи не потрібно чого-небудь прибульцю. То й саме намагався за допомогою молодичок, з якими вже встиг помиритися, зняти обладунок. Причому йому так і не вдалося позбутися шолома, бо він рішуче відмовлявся розрізати зелені стрічки, намертво пришиті до нього. Отже, довелося залишитися в шоломі. Більш незвичне та кумедне видовище важко уявити.
Поки його роздягали, Дон Кіхот не гаяв часу і заходився декламувати своїм помічницям, яких продовжував ототожнювати з чарівними мешканками замку, вибрані уривки зі старовинного романсу про Ланцелота. Заодно наш герой дозволив собі церемонно відрекомендуватися і запевнив, що він готовий до їхніх послуг.
Помітно зніяковілі від незвичної красномовності дівиці обмежилися пропозицією повечеряти чим Бог послав. Ідальго, зрозуміло, радо погодився, адже цілий день не мав макового зернятка в роті.
Оскільки все це відбувалося у п’ятницю, в господаря не знайшлося нічого, крім кількох порцій солоної тріски. Стіл накрили біля воріт, на свіжому повітрі. Гостеві принесли погано зготовану рибу й кусень хліба, такого ж чорного та пліснявого, як і родові лати. Через злощасний шолом Дон Кіхот не міг сам себе обслуговувати. Нелегко було утриматися від сміху, спостерігаючи за їдоком, якого одна з дівчат годувала руками, вкладаючи йому через відкрите забрало шматочки прямо до рота. Напоїти ж його вином вдалося тільки дякуючи кмітливості корчмаря, що пристосував для цього порожнисту тростину.
Кабальєро стійко зносив усі незручності. Тієї миті до двору забрів свинопас, який знічев’я дмухав у свою дудку. Ось тут ідальго остаточно упевнився, що він дійсно перебуває в якомусь величному замку, що на його честь грає музика, що тріска – це ніжна форель, хліб – пшеничний коровай, жінки – знатні дами, хазяїн – власник замку і що ідея вирушити в мандри виявилася вельми вдалою.
Розділ ІІІ,
у якому йдеться про вельми оригінальний спосіб посвячення в лицарі
Дон Кіхота гнітила лише одна думка: його досі не посвятили в лицарі. Тому він швиденько закінчив дешеву трапезу й усамітнився з хазяїном у конюшні, де, опустившись перед ним на коліна, схвильовано мовив:
– Відважний лицарю, я не зрушу з місця, доки ваша милість не задовольнить мого прохання, що піде на користь і вам, і всьому роду людському.
Розгублений чоловік кинувся піднімати постояльця, але досяг свого тільки давши потрібну обіцянку.
– Меншого я і не чекав від вашої щедрості, вельмишановний добродію, – заявив Дон Кіхот. – Отже, моє бажання, яке ваша великодушність пообіцяла виконати, полягає в тому, щоб завтра ви посвятили мене у лицарі. Цю ніч я проведу в каплиці вашого замку на чатах над зброєю[11], а вранці здійсниться моя заповітна мрія, після чого мені вже на цілком законних підставах можна буде податися назустріч подвигам, не порушуючи кодексу мандрівного лицаря.
Корчмар, який – пам’ятаєте? – був дещо з хитринкою, давно підозрював, що гостеві явно бракує клепки в голові. Тепер же усілякі сумніви відпали. Але наперед тішачись з приводу майбутньої веселенької ночі, він зібрався потурати всім забаганкам незнайомця і завів бесіду приблизно такого плану: мовляв, намір ваш більш аніж слушний; до речі, я теж у роки буремної юності блукав різними куточками світу в пошуках пригод, ніколи не задумуючись щодо наслідків своїх вчинків та не відрізняючись зразковою поведінкою. Не дивно, що мене чудово знали в судах практично по всій території Іспанії. На схилі віку я відійшов від справ і оселився у власному замку, приймаючи усіх мандрівних лицарів будь-якого звання і статку винятково через симпатію до них та в очікуванні скромної платні за мою гостинність.
Потім хазяїн зауважив, що у нього немає каплиці, в якій можна було б вартувати, оскільки її розібрали, щоб побудувати нову. Однак якщо йому не зраджує пам’ять, то стояти на чатах дозволяється скрізь, і сеньйор може обрати, наприклад, внутрішній двір. Завтра ж, дасть Бог, усі супутні умови будуть витримані й він стане лицарем, якого світ не знав.
Далі хитрун поцікавився, чи є в ідальго гроші; той відповів заперечно, бо в жодному з лицарських романів йому не доводилося читати чогось подібного.
Але корчмар не погодився. На його думку, хоч автори цих книг не утруднювали себе клопотом згадувати про такі очевидні й потрібні речі, як гроші та чисті сорочки, це зовсім не означало, що лицарі обходилися без них. Те саме стосується і баночок з різноманітними мазями або зіллям, покликаним лікувати воїна від ран, одержаних на полях битв. Тому шановному кабальєро незайве обзавестися зброєносцем, який мав би під рукою усе необхідне, і надалі не вирушати в мандри без грошей та відповідного екіпірування.
Дон Кіхот пообіцяв неухильно виконати одержані поради, а сам зайнявся приготуваннями до нічної варти, яку йому належало відбути посеред величенького двору, що розкинувся одразу за харчевнею. Спершу він зібрав увесь обладунок і розклав його на водопійному жолобі. Відтак, озброївшись списом та щитом, почав неспішно походжати перед колодязем, встановленим поруч.
Між тим хазяїн розповів постояльцям про витівки свого гостя, зокрема про завтрашню урочисту церемонію посвячення. Присутні, здивувавшись такій незвичній різновидності божевілля, пішли подивитися на дивака здаля. Стояла темна ніч, однак завдяки повному місяцю глядачам усе було добре видно. Проте їм це швидко набридло, і вони розійшлися.
Дещо пізніше один із погоничів вирішив напоїти худобину, задля чого йому потрібно було прибрати лати, які лежали на жолобі. Помітивши нахабу, Дон Кіхот окликнув його:
– Гей, хоч би хто ти був, зухвальцю, який насмілюється торкатися зброї найдоблеснішого з усіх мандрівних лицарів, що будь-коли носили меч! Отямся, якщо не хочеш заплатити життям за власне нахабство!
Чоловік і оком не кліпнув (а даремно), схопив обладунок та швиргонув його якнайдалі. Обурений ідальго звів очі горілиць і, мабуть, подумки звертаючись до коханої Дульсінеї, промовив:
– Допоможіть, моя сеньйоро, гідно зустріти першу образу, заподіяну відданому вам серцю; не позбавляйте мене своєї ласки та покровительства у скрутну хвилину.
Далі він відклав убік щит, підняв спис обома руками і гепнув ним по голові погонича, який впав, немов підтятий. Тож якби стався другий удар, лікарю було б уже марно мацати пульс сердеги. А кандидат у лицарі, підібравши лати, спокійно повернувся до виконання почесного обов’язку вартового.
Невдовзі інший погонич, що не знав про незавидну долю першого, який лежав без пам’яті, теж зібрався напувати мулів. Але щойно він узявся за обладунок, щоб звільнити жолоб, як Дон Кіхот, цього разу мовчки, ні до кого не звертаючись по благословення, знову добряче почастував чергового кривдника списом.
На шум збіглися заспані пожильці разом із хазяїном. Супутники поранених, не наважуючись підійти ближче, почали жбурляти каміння в ідальго, який, у міру можливості, прикривався щитом, однак не рухався з місця. Корчмар гарячково умовляв залишити божевільного у спокої, адже з нього нічого не візьмеш, навіть якщо той усіх переб’є. Та найголосніше кричав Дон Кіхот, обзиваючи погоничів зрадниками і запроданцями, а власника замку – негідником і непорядним кабальєро, бо він допускає, щоб із мандрівними лицарями так обходилися.
Його енергійна рішучість укупі з вагомістю аргументів господаря постоялого двору змусила нападників відступити. Натомість ідальго, дозволивши забрати непритомних, незворушно продовжив охороняти свої лати.
Хазяїн, якому набридли подібні витівки, визнав за доцільне негайно здійснити злощасний ритуал, доки не трапилося чогось гіршого. Він настійно порекомендував гостю закінчити вартування, оскільки стояти на чатах треба дві години, а минуло понад чотири. Що ж стосується безпосередньо процедури посвячення, то, за його словами, вона полягала в потиличнику і в ударі плазом шпагою або мечем по спині.
У відповідь Дон Кіхот виявив готовність скоритися, тоді як корчмар не зволікаючи приніс книгу, куди вписував кількість виданої погоничам соломи та ячменю. Потім разом зі служкою, який тримав недогарок свічки, і знайомими нам двома молодицями він наблизився до ідальго та звелів йому стати навколішки. Сам же, удаючи, що читає певну молитву, щосили стусонув Дон Кіхота по потилиці, а за мить від щирого серця пройшовся по спині його ж мечем. Наостанку одна з дівиць підперезала новоявленого лицаря все тим же мечем і, ледве стримуючи хихотіння, як змогла поштиво побажала йому успіхів у майбутніх походах.
Після цих досі не бачених занадто поспішних церемоній ощасливленому кабальєро кортіло знову ринутися на пошуки пригод. Він одразу осідлав Росінанта й, розчулено обнявши хазяїна, подякував йому за посвячення в лицарі у настільки мудрованій формі, що й передати годі. Зі свого боку, корчмар, на радощах, що позбавився халепи, виголосив не менш барвисту, хоча й значно коротшу, промову і, не взявши платні, відпустив постояльця з миром.
Розділ ІV,
у якому йдеться про те, що сталося з нашим лицарем, коли він залишив постоялий двір
Ще чорти навкулачки не билися, коли Дон Кіхот у піднесенні, яке переповнювало його, опинився за ворітьми. Однак згадавши поради корчмаря запастись усім необхідним, особливо грошима та сорочками, вирішив повернутися додому, щоб належним чином спорядитись. Зброярем собі він подумки уже обрав односельця-сусіда, бідного і багатодітного, який щонайліпше підходив для цієї справи. Міркуючи подібним чином, ідальго розвернув коня у бік свого селища, і той, наче пронюхавши рідне стійло, узяв такий темп, що, здавалося, копита не торкалися землі.
Не встиг Дон Кіхот далеко від’їхати, як йому почулося, ніби з лісочка, який виднівся праворуч, долинає глухий стогін. Прислухавшись та упевнившись, що не помилився, він вигукнув:
– Дяка небесам за виявлену милість, оскільки мені так швидко випадає нагода виконати свій лицарський обов’язок! Упевнений, це хтось беззахисний або беззахисна чекає моєї допомоги.
Вершник не гаючись спрямував Росінанта туди, звідки чулися жалібні схлипування. Трохи заглибившись у гущавину, Дон Кіхот помітив кобилу, прив’язану до дуба, а поряд – прив’язаного до іншого дуба голого по пояс хлопчину років п’ятнадцяти, з вуст якого виривався стогін. І недивно: його безжально шмагав паском дебелий селюк, супроводжуючи кожен удар докорами й повчаннями.
– Не базікай, а пильнуй! – примовляв він.
Підліток розпачливо зойкав:
– Я більше не буду, хазяїне! Богом присягаюся! Обіцяю уважніше наглядати за отарою.
Побачивши, що тут коїться, ідальго грізно озвався:
– Негідний лицарю! Як не соромно чіплятися до того, хто не може постояти за себе! Сідайте на свого коня, беріть свій спис, і я доведу вам непорядність вашого вчинку!
Мужлай, перед яким зненацька постав закутий у лати воїн, що грізно поводив списом прямісінько перед його обличчям, злякався не на жарт і улесливо відповів:
– Сеньйоре, цей нікчема – мій наймит, який пасе отару. Через оцього роззяву я щодня недораховуюся однієї вівці. Але замість того щоб покірно знести заслужену кару, цей викрутень заявляє, що це я, не бажаючи йому платити, звожу на нього наклеп. Та, їй-бо, він бреше.
– «Бреше», у моїй присутності, мерзенний грубіяне? – спалахнув лицар. – Клянуся сонцем, яке нас осяває, я продірявлю вас! Без зайвих балачок розрахуйтеся та спочатку відв’яжіть малого.
Похнюплений селянин мовчки розв’язав хлопця. Переговоривши з ним, Дон Кіхот повторно наказав його хазяїнові негайно виплатити шістдесят три реали[12] боргу, по сім за кожні дев’ять місяців найму, що теж не додало настрою останньому. Він гарячково спробував довести, що сума має бути зовсім іншою, адже слід врахувати три пари черевиків, виданих пастушку, а також один реал за два зроблених йому під час хвороби кровопускання.
– Так-то воно так, – зауважив Дон Кіхот, – однак хай це піде в рахунок того, що його марно покарали. Отже, ви квити.
– Сеньйоре лицарю, річ ще в тім, що у мене немає при собі грошей. Андресу ліпше піти зі мною. Вдома я повністю розрахуюся.
– Я з ним? – стрепенувся хлопець. – Він же з мене живцем шкуру здере!
– Він цього не зробить, – заперечив лицар, – мого наказу достатньо. Хай поклянеться тим лицарським орденом, до якого належить, і я відпущу його, поручившись, що він тобі заплатить.
– Та що ви таке кажете, сеньйоре! – вигукнув Андрес. – Мій хазяїн – ніякий не лицар і не належить ні до якого ордену. Це Хуан Альдудо, багатий селянин із селища Кінтанар.