Страница:
– Е, – скрушно зморщився Дон Кіхот, – тебе одразу видає відсутність досвіду. Велетні це. Якщо злякався, то від’їдь убік і помолись, а я вступлю з ними в жорстокий нерівний бій!
Попри умовляння Санчо Панси, він пришпорив коня, голосно викрикуючи:
– Ані руш, мерзенні боягузи! Вам протистоїть лише один лицар!
У цю мить повіяв легенький вітерець, і помітивши, що великі крила починають кружляти, Дон Кіхот гукнув:
– Махайте, махайте руками, це вам не допоможе!
З образом коханої Дульсінеї в серці він, прикрившись щитом і пустивши Росінанта чвалом, рішуче устромив списа у крило найближчого млина. Водночас особливо шквальний порив вітру настільки сильно – аж піка розлетілася вщент – повернув крило, що підхоплені ним вершник і кінь, ледь не зробивши повний оберт, важко гепнулися додолу. Стурбований Санчо Панса, завзято підганяючи віслюка, негайно кинувся на поміч. Опинившись біля непорушного хазяїна, він переконався, що справи кепські.
– Ох, ти ж Боже мій! – бідкався Санчо. – Чи не казав я вашій милості, щоб ви були обережнішим, що це просто вітряки і сплутати їх міг, хіба, тільки той, у кого самого вони в голові?
– Помовчи, Санчо, – кволо промовив Дон Кіхот. – Нічого у світі немає мінливішого за воєнні обставини. Ти м більше, я впевнений, що це мудрий Фрестон, який викрав мої книги, перетворив велетнів на млини, аби позбавити мене слави перемоги над ними. Ось яку ненависть він має. Та при зустрічі віч-на-віч усі його безтямні хитрощі виявляться марними проти сили мого меча.
– Це вже як Богові заманеться, – філософськи зауважив Санчо Панса.
Він допоміг хазяїну підвестися і всадовив його на Росінанта, який теж виглядав жалюгідно. Відтак вони вирушили у напрямку містечка Пуерто-Лáпісе, місця вельми людного, де, за словами Дон Кіхота, на них могло очікувати чимало різноманітних пригод. Щоправда, ідальго тривожила відсутність списа. Повідомивши про це своєму зброєносцю, він сказав:
– Пам’ятається, я читав, що іспанський лицар Дієго Пéрес де Вáргас, втративши в бою меч, вирвав із землі стовбур молодого дуба й перебив незліченну кількість маврів. Це я до того, що збираюся наслідувати його приклад, і навіть із палицею, сподіваюсь, вчиню стільки подвигів, що ти дякуватимеш долі за те, що удостоївся честі бути свідком цих неймовірних подій.
– Усе в руках Господніх, – осяяв себе знаменням Санчо. – Я вірю всьому сказаному вашою милістю; однак трохи випряміться, а то ви з’їздите набік. Мабуть, добряче забилися, падаючи.
– Твоя правда, – визнав Дон Кіхот. – І якщо я не стогну від болю, то тільки тому, що слабкість не личить мандрівним лицарям.
– Ну, тоді й заперечити нíчого, – почулося у відповідь. – А я от, Бог свідок, у подібній ситуації почну стогнати від найменшої болячки, якщо, звісно, дане правило не поширюється і на зброєносців мандрівних лицарів.
Усміхнувшись, кабальєро заспокоїв свого супутника, дозволивши йому стогнати скільки завгодно та коли завгодно, бо в лицарському статуті нічого з цього приводу не пояснюється.
Трохи пізніше Санчо нагадав, що не зайво б перекусити. Оскільки Дон Кіхот був неголодним, він сам зручно вмостився на віслюкові, віддавши належне харчам і раз у раз смачно прикладаючись до бурдюка з вином. Поступово з його голови вивітрилися геть усі обіцянки хазяїна, а пошуки пригод уже здавалися радше відпочинком, аніж небезпечною справою.
Заночували вони в гайку, під деревами, від одного з яких Дон Кіхот виламав суху гілляку, що могла би правити за спис, і прилаштував до неї залізний наконечник. Уночі він ні на мить не зімкнув повік, думаючи про свою даму, як і належало справжньому лицарю. Інакше повів себе Санчо Панса, який, сп’янівши, проспав мертвим сном до самісінького ранку. Якби Дон Кіхот не розбудив його, він би ще не скоро прокинувся, хоча сонячні промені давно світили йому просто в обличчя, а безліч птахів вітали веселим співом початок нового дня. Врешті Санчо продер очі й передусім потягнувся до бурдюка, прикро констатувавши, що той відучора значно схуд. Це стало для чолов’яги неприємною новиною, адже навряд чи найближчим часом випала б нагода його поповнити. Обійшовшись без сніданку, мандрівники продовжили путь і десь о третій годині після полудня суттєво наблизилися до Пуерто-Лапісе.
– Тут, брате Санчо, – урочисто мовив Дон Кіхот, – ми зможемо, як то кажуть, з головою зануритися в пригоди. Але про всяк випадок попереджаю, хоч би яка серйозна небезпека мені загрожувала, ти не повинен хапатися за меч, щоб захистити свого хазяїна. Хіба тільки побачиш, що на мене нападають не лицарі, а покидь; тоді можеш допомогти, бо це не буде суперечити лицарському кодексу.
– Не хвилюйтеся, сеньйоре, – відповів Санчо, – зроблю все, як ви наказуєте. До того ж людина я мирна, у бійки встрявати не люблю. Проте коли щось стосуватиметься безпосередньо мене, то я не зважатиму ні на які умовності, оскільки і божі, й людські закони нікому не забороняють захищатися.
– Повторюю, – терпляче роз’яснив Дон Кіхот, – тобі доведеться стримувати свій природний запал лише якщо на мене нападатимуть лицарі.
– Не сумнівайтеся, – щиро запевнив Санчо, – стримаю обов’язково.
На цьому й порішили. Між тим удалині показалися два монахи ордену святого Бенедикта верхи на мулах. Позаду йшли двоє їхніх слуг-погоничів, яких поступово наздоганяла карета в супроводі чотирьох або п’яти вершників. Як виявилося пізніше, у ній сеньйора з Біскайського краю їхала в Севілью до свого чоловіка, котрий збирався вирушити до Нової Індії[23], де йому пропонували вельми почесну посаду. А монахи, хоча й рухалися у тому ж напрямку, її не супроводжували. Углядівши процесію, Дон Кіхот пожвавішав:
– Оті чорні фігури мають бути – і, звісно, вони ними є – чарівниками, що викрали якусь принцесу й везуть її в кареті. Отже, мені потрібно за будь-яку ціну перешкодити їхньому підступному планові.
– Коли б не трапилося ще гірше, аніж з вітряками, – нервово завовтузився в сідлі Санчо. – Далебі, сеньйоре, ті двоє – монахи-бенедиктинці, а в кареті, швидше за все, якісь подорожні. Послухайте мене, ваша милосте, отямтеся, бо знову вас лихий поплутає.
– Я тобі вже говорив, Санчо, – зверхньо посміхнувсь Дон Кіхот, – що ти мало тямиш у сутності пригод. Усе, сказане мною, – правда, зараз сам переконаєшся.
Ставши серед шляху і дочекавшись, поки монахи підійдуть, він крикнув:
– Поріддя пекла, негайно звільніть благородних принцес, яких ви насильно утримуєте в цій кареті! Інакше готуйтеся прийняти швидку смерть як справедливу кару за ваші злодіяння!
Ті, налякані виглядом Дон Кіхота і його словами, спинилися, забелькотівши:
– Сеньйоре кабальєро, ми не поріддя пекла, а монахи-бенедиктинці, їдемо своєю дорогою і нічого не відаємо стосовно благородних принцес у кареті.
– Показна легкодухість не введе мене в оману, знаю я вашого брата! – знову прогримів голос ідальго.
Не чекаючи більше відповіді, Дон Кіхот пришпорив Росінанта і зі списом наперевіс відважно помчав на одного з монахів, якому довелося б сутужно, не скотися він завчасно з мула. Побачивши, що відбувається, другий увіткнув п’яти у боки свого мула й понісся геть швидше вітру.
Санчо Панса і собі ґав не ловив: блискавично спішившись, заходився знімати одяг із лежачого. Миттєво до нього підскочили слуги монахів і спитали навіщо він це робить. Санчо заявив, що все це на законних підставах належить йому як трофеї, оскільки у поєдинку переміг його хазяїн. Але ці двоє жартів не розуміли. Нічого не второпали вони й щодо поєдинку і трофеїв, а тому скориставшись, що Дон Кіхот переключився на бесіду з пасажиркою карети, збили Санчо Пансу з ніг та відчухрали його до непритомності. Водночас блідий, наче смерть, від пережитого жаху монах вибрався на мула і дременув у бік свого товариша, який здалеку спостерігав за цією катавасією. Далі вони вже разом поспішили зникнути з місця події, нервово хрестячись, буцімто за ними дідько гнався.
Розділ ІХ,
Як уже було мовлено вище, Дон Кіхот завів розмову з дамою, що сиділа в кареті:
– Зарозумілість ваших викрадачів, сеньйоро, покарана моєю мужньою рукою.
А щоб ви не губилися в здогадах, хто ваш рятівник, знайте, – мене звуть Дон Кіхот Ламанчський, мандрівний лицар і шукач пригод, полонений красунею Дульсінеєю Тобоською. А в нагороду за послугу, надану вам, прошу вас лише одне: відправляйтеся до Ель-Тобосо й розкажіть цій сеньйорі, що я зробив задля вашого звільнення.
Почуте зовсім не сподобалося одному зі слуг знатної жінки, біскайцю за походженням, який з усього тільки й зрозумів, що незнайомець не пропускає карети, вимагаючи, щоб вони чомусь повертали назад та їхали до якогось Ель-Тобосо. Він наблизився упритул і, схопившись за спис ідальго, процідив ламаною іспанською:
– Ходити звідси, кабальєро! Присяга Господу, Творця нашого, якщо не пустиш карету, я тебе убивайт, або є не я біскайцем.
– Будь ти кабальєро, – незворушно промовив Дон Кіхот, – ти б відповів за свої слова.
Слуга аж плямами пішов од люті:
– Хто, моя не кабальєро? Богом клянуся, ти брехати. Ану, впусти списа і тримай меч, тоді глядіти, хто кого. Біскаєць – скрізь кабальєро, хоч на суші, хоч на морі, хоч у чорта на рогах. Брехаль будеш, якщо по-інакшому говорити.
– Казав сліпий, побачимо! – зловісно нахмурився Дон Кіхот.
Швиргонувши спис на землю, він вихопив меч, закрився щитом і метнувся до зухвальця. Той ледве встиг вийняти свій меч, а замість щита, не маючи нічого кращого, скористався подушкою сидіння з карети. Здавалося, ніщо не спинить смертовбивства. Оточуючі марно намагалися напоумити противників на розум. При цьому біскаєць горлопанив, що якщо йому не дадуть битися, він уб’є свою господиню та всіх, хто йому перешкоджатиме. Розгублена дама наказала кучерові з’їхати убік і на пристойній відстані чекала неминуче трагічної розв’язки жорстокого поєдинку, в гарячці якого біскаєць так одчайдушно приклався мечем по плечу Дон Кіхота, що, якби не щит, розсік би його навпіл. Похитнувшись від страшного удару, ідальго вигукнув:
– О цвіте величі, володарко моєї душі Дульсінеє! Прийдіть на допомогу вашому лицарю, який на догоду вашій незрівнянній доброті піддає себе такому суворому випробуванню!
Сказати це, міцніше стиснути меч, щільніше прикритися щитом і атакувати було справою однієї секунди для Дон Кіхота, котрий зібрався усі сили вкласти у вирішальний випад.
Перед лицем грізної небезпеки біскайцю нічого не залишалося, окрім як готуватися до захисту. Він прикрив груди подушкою, продовжуючи стояти на місці, бо його виснажений стомлений мул був не в змозі й копитом ворухнути.
Отже, Дон Кіхот наступав з недвозначним наміром, біскаєць оголив свою зброю, присутні немов заціпеніли, а сеньйора в кареті разом зі служницями гарячково молилася, обіцяючи щедрі пожертви усім святилищам Іспанії, якщо Господь врятує її слугу та їх самих від смертельного ризику.
Гарячий біскаєць першим завдав несамовитого удару, який міг би виявитися останнім, поклавши край пригодам нашого лицаря. Однак милосердна доля, оберігаючи його для важливіших звитяг, повернула меч у руці супротивника таким чином, що з лівого боку Дон Кіхота тільки було зірвано частину латів, які зі страшенним гуркотом звалилися на землю; трохи пом’ято шолом і ледь розсічено вухо.
Боже праведний, чи знайшовся б хто-небудь, спроможний передати словами гнів, який охопив серце обуреного ламанчця! Він повторно звівся на стременах, міцно тримаючи меч обома руками, і з такою люттю ударив ним по голові біскайця, що незважаючи на вельми надійний захист у вигляді подушки, тому здалося, ніби на нього звалилася гора. Схарапуджений мул рвонув уперед, скинувши оглушеного закривавленого наїзника.
Дон Кіхот незворушно зіскочив з коня, наблизився і, приставивши вістря меча до горла переможеного ворога, звелів йому здаватися, інакше – голова з пліч. Та приголомшений біскаєць тільки безтямно поводив очима. Мовчання могло б дорого йому коштувати, але в ситуацію втрутилася дама, яка досі залишалася в кареті, а тепер насмілилася підійти і палко благала ідальго пощадити її слугу. Дон Кіхот ґречно вклонився:
– Прекрасна сеньйоро, звичайно, я радо виконаю ваше прохання, однак за однієї умови: хай цей лицар пообіцяє мені вирушити до Ель-Тобосо і сказати незрівняній донні Дульсінеї, хто послав його до неї, аби вона вчинила з ним на власний розсуд.
Майже не усвідомлюючи почутого, ба, взагалі не спитавши, хто така та Дульсінея, схвильована жінка запевнила, що все буде зроблено.
– Я вірю вам, – сказав кабальєро, – і не завдам йому більше шкоди; до того ж він одержав своє сповна.
Розділ Х,
Між тим Санчо Панса, який уже прочуняв од нелюб’язності слуг монахів, зіп’явся на ноги й, уважно спостерігаючи за поєдинком, подумки молив Бога дарувати хазяїну перемогу, що підвищить шанси його зброєносця стати губернатором обіцяного острова. Коли ж розпалений боєм Дон Кіхот повернувся, Санчо опустився перед ним на коліна, схопив за руку і поцілував її зі словами:
– Будьте так ласкаві, сеньйоре, призначте мене губернатором острова, щойно завойованого вами. Хоч би яким великим був цей острів, я зможу керувати ним не гірше будь-якого іншого острівного губернатора на землі.
І почув:
– Зрозумій, брате Санчо, що ця пригода, так само, як і наступні, їй подібні, іменується дорожньою, а не острівною. Тому розраховувати тут ти можеш хіба що на проламаний череп або принаймні на відтяте вухо; та аж ніяк не на більше. Наберися терпіння, будуть іще пригоди, які принесуть тобі не тільки губернаторську посаду, але й набагато вагоміший пост.
Санчо Панса щиро подякував ідальго і, ще раз поцілувавши йому руку та краєчок обладунку, підсадив його на Росінанта. Сам же осідлав віслюка й подався услід за своїм хазяїном, який, навіть не попрощавшись із власницею карети, пустив коня чвалом.
Наздогнавши його, він заклопотано мовив:
– Здається мені, сеньйоре, не завадило б нам перечекати в якій-небудь церкві[24] через те, що ви заподіяли тому чоловікові. А то, чого доброго, дізнається про це Святе братство[25] й схопить нас. І хто відає, коли ми вийдемо із в’язниці.
– Замовкни! – гримнув Дон Кіхот. – Де ти бачив або читав, щоб мандрівного лицаря притягали до суду, хоч би скільки загиблих було на його сумлінні?
– Про «зумління» мені нічого не відомо, – не вгавав Санчо, – і ні на кому я його не випробовував. Знаю лише, що Святе братство не жалує тих, хто бешкетує на дорогах, а решта мене не цікавить.
– Не сумуй, друже, – заспокоїв ідальго. – Я тебе вирву з рук будь-кого, не те що якогось там братства. Краще скажи, зустрічав ти де на землі лицаря, відважнішого за мене? А може, читав про нього в книгах?
– Правду кажучи, – дещо зніяковів Санчо, – не читав я ніяких книжок, оскільки не вмію ні читати, ні писати. Та присягаюся, що ніколи в житті я не служив такому хороброму сеньйорові, як ваша милість. І дай Бог, щоб вам не довелося розплачуватися за свою хоробрість деінде. А тепер ліпше займімося вашим вухом, бо кров так і дзюрчить із нього. Ось тут у мене в сумці є трохи білої мазі.
– Жаль, – зітхнув Дон Кіхот, – що я забув прихопити з собою бальзам Ф’єрабрáса, тільки одна крапля якого зекономила б нам час і ліки.
– Що це за бальзам? – наструнчив вуха Санчо Панса.
– Рецепт цього зілля, – відповів кабальєро, – добре мені відомий, з ним нема чого боятися загинути або померти від ран. Коли я його приготую і віддам тобі, то ти, побачивши, що якось під час битви мене розрубають навпіл – а подібні речі, як не прикро, з мандрівними лицарями трапляються частенько, – повинен будеш лише ухитритися скласти обидві частини тулуба й дати мені випити усього дві краплі бальзаму. І я знову буду ніби новенький.
– Якщо так, – урочисто сказав Санчо, – я відмовляюся від управління обіцяним островом, а в нагороду за мою старанну і вірну службу прошу вашу милість передати мені рецепт цієї чудодійної рідини. Упевнений, що за її одну унцію будь-де заплатять не менше двох-трьох реалів, а мені більше й не треба, щоб прожити до кінця своїх днів чесно і безтурботно. Однак незайве дізнатися, наскільки дорого обійдеться виготовлення бальзаму.
– Три асумбри[26] обійдуться менше трьох реалів, – запевнив Дон Кіхот.
– Отакої! – аж підскочив Санчо. – Чого ж ви чекаєте, ваша милосте; чому не робите його самі та не вчите мене?
– Спокійно, друже, – відповів ідальго, – я з тобою ще не такими таємницями поділюся. А зараз дійсно давай лікуватися, тому що вухо болить нестерпно.
Не встиг Санчо Панса вийняти мазь, як Дон Кіхот, ковзнувши поглядом по знівеченому шолому, ледве не знепритомнів. Тоді поклав долоню на рукоятку меча і, звівши очі, промовив:
– Клянуся Творцю усього земного і чотирьом святим Євангеліям вести спосіб життя маркіза Мантуанського, після того як він присягнувся помститися за смерть племінника, що означало: обходитися без скатертини під час їжі, не ділити ложа зі своєю дружиною і ще чогось там не робити, чого я наразі не пам’ятаю, – але теж урочисто обіцяю… аж доки остаточно не помщуся тому, хто наніс мені цю образу.
– Врахуйте, сеньйоре, – подав голос Санчо, – якщо той лицар з’явиться, згідно з вашим наказом, перед Дульсінеєю Тобоською, це означатиме виконання ним власного зобов’язання. Тобто, він не заслуговує додаткового покарання, хіба що вчинить новий злочин.
– Слушна думка, – визнав Дон Кіхот правоту слів свого зброєносця, – а тому я скасовую частку останньої клятви, але підтверджую, що вестиму вищезгаданий спосіб життя, поки не відніму інший, не менш добротний, шолом у якогось лицаря. До речі, щось подібне мало місце стосовно шолома Мамбріна.[27]
– Та бодай їм, усім цим клятвам! – закотив очі Санчо Панса. – Від них тільки шкода здоров’ю і совість неспокійна. Може, ви не згодні, то уявіть: раптом протягом багатьох днів ми взагалі не стрінемо озброєної людини в шоломі, що нам потім робити? Невже ви продовжуватимете дотримувати обітниці, незважаючи на те, що вам доведеться спати одягненим, ночувати просто неба і піддавати себе багатьом іншим випробуванням, про які йдеться у клятві цього дідугана, котрий вижив з розуму, маркіза Мантуанського, яку ви переінакшили щодо себе? Даруйте, ваша милосте, нашими шляхами їздять не воїни зі зброєю, а самі погоничі та візники, які не те що не носять шоломів, а либонь і слова такого ніколи не чули.
– Помиляєшся, – заперечив кабальєро. – Ось побачиш, не мине й двох годин, як десь на роздоріжжі ми зустрінемо велику кількість озброєних людей, скількох не було навіть серед тих, хто прямував до Альбрака полонити прекрасну Анжéліку.[28]
– Хай буде по-вашому, – легко відступився Санчо, – аби швидше настав час завойовувати острів, який обходиться мені немалою ціною, – а там і помирати можна.
– Я вже казав, – вів далі Дон Кіхот, – не турбуйся з цього приводу: не буде острова, знайдемо тобі щось на кшталт королівства Данського. Все, припиняємо порожні балачки. Краще глянь, чи нема чогось їстівного в сумці. Ми перекусимо і почнемо шукати який-небудь замок, де заночуємо та зготуємо диво-бальзам. Бісове вухо, просто вогнем горить.
– Ось у мене є цибулина, трохи сиру й кілька шматочків черствого хліба, – запропонував Санчо. – Однак навряд ця їжа підійде такому доблесному лицарю, як ваша милість.
– Багато ти в цьому розумієш! – хмикнув ідальго. – Тож знай, постувати місяць вважається честю для мандрівних лицарів. Їм взагалі нерідко доводилось перебиватися чим Бог пошле. Само собою, вони не могли не їсти і не відправляти природних потреб, як усі звичайні люди, проте, з іншого боку, більшу частину свого життя вони проводили у лісах або пустелях без кухарів. Отже, груба їжа, приблизно як і та, що її ти нині пропонуєш, була для них звичною справою. А тому, друже, хай тебе не засмучує те, що насправді мені приємне, і не дратуй щирого мандрівного лицаря.
– Пробачте, сеньйоре, – знітився Санчо, – адже знаєте, я ні бельмеса не тямлю в лицарських правилах. Але з цього моменту я запасатимуся для вашої милості усілякими висушеними фруктами, пам’ятаючи, що ви – лицар, а для себе (оскільки я ним не є) – чимось суттєвішим.
– Я не кажу, – досадливо скривився Дон Кіхот, – що мандрівні лицарі були зобов’язані харчуватися лише сухими плодами, про які ти торочиш. Хочу тільки зазначити, що це їхня звична їжа, разом із деякими травами, на яких, вони, між іншим, як і я, чудово розумілися.
– Знати трави – то добра річ, – кивнув Санчо. – Гадаю, колись нам можуть стати в пригоді ваші пізнання.
Він спритно розклав свої припаси, й обоє в мирі та злагоді заходилися їсти. Проте довго не розсиджувались, бо сподівалися ще засвітла знайти нічліг. Але дуже швидко сонце остаточно сховалось за небокраєм, а разом із ним згасла надія відпочити в нормальних умовах. Набрівши невдовзі на курені пастухів кіз, мандрівники вирішили переночувати тут. І наскільки прикро було одному, що вони не встигли добратися до якого-небудь селища, настільки вдоволеним почував себе другий, для якого перспектива провести ніч під мерехтливими зорями означала черговий доказ його належності до когорти справжніх лицарів.
Розділ ХІ,
Прийняли їх доброзичливо. Передусім Санчо, як зумів, влаштував Росінанта і свого віслюка й уже опісля приєднався до гурту. Пастухи – їх було шестеро – саме зняли з вогню казан, у якому парувала варена козлятина, і, примостившись навколо, люб’язно запропонували гостям розділити з ними вечерю. Дон Кіхотові вказали місце на перевернутому догори дном водопійному кориті. Ідальго сів, а Санчо Панса став позаду хазяїна, готуючись підносити тому чашу, зроблену з рога. Побачивши, що вірний зброєносець залишився стояти, Дон Кіхот звернувся до нього:
– Щоб ти ліпше затямив доброчинність мандрівного лицарства, особливо те, що ті, хто йому служить, у будь-який момент можуть здобути загальну повагу й пошану, хочу посадити тебе поруч із собою в товаристві цих добродіїв. Ми будемо їсти з однієї тарелі, а пити з одного кубка, тому що мандрівне лицарство можна порівнювати з коханням: воно робить усіх рівними.
– Красно дякую, – розчулився Санчо, – але якщо я матиму що їсти, з однаковим задоволенням насичуватиму шлунок, хай то буде стоячи і наодинці або ж сидячи в компанії з імператором. Звичайно, найбільше ця справа мені до вподоби вдома, де можна без манірності уминати простий хліб із цибулею, аніж куштувати індичку в гостях, де потрібно старанно пережовувати, пити маленькими ковтками, постійно витирати писок серветкою, не чхати, не сякатися і не робити багато чого іншого, що цілком припустиме на самоті. А отже, сеньйоре, замініть ліпше чимось кориснішим для мене ваші почесті, за які, звичайно, я вельми вдячний та від яких відмовляюся назавжди.
Все ж Дон Кіхот наполіг на своєму і всадовив Санчо поряд.
Годі й казати, що ця абракадабра була малозрозумілою пастухам, які їли мовчки, інколи спантеличено переглядаючись. Коли з м’ясною стравою було покінчено, вони висипали на розстелену овчину купу лісових горіхів і поставили півголови сиру, та такого твердого, ніби він був із вапна. Не залишалося поза їхньою увагою також вино, й наповнена чаша неодноразово обходила коло. Ситно поївши, Дон Кіхот узяв жменю горіхів і, пильно їх розглядаючи, удався до філософських міркувань:
– Щасливі ті епохи й віки, що їх древні називали золотими, і не тому, що тоді золото, яке так цінується у наш залізний вік, діставалося без надмірних зусиль, а тому, що тодішні люди не знали двох слів: твоє і моє.
У ті благочестиві часи все було спільним: землі, води, пасовиська й сади. Але зайвого не брали – тільки справді необхідне. Скрізь панували мир, дружба та взаєморозуміння. Любовні пориви втілювалися так само просто і природно, як виникали: без будь-яких двозначностей. Обман, шахрайство, підступність ніколи не перетиналися з чесністю й відвертістю. Правосуддя було справжнім, а не нинішньою пародією на себе. Ніхто не тиснув на суддів, бо і судити було нікого й ні за що. Юні діви ходили без супроводжуючих, нікого не остерігаючись. Однак із плином часу світ невблаганно змінився на гірше. Тому й заснували орден мандрівних лицарів, щоб захищати молодих дівчат, заступатися за вдовиць, допомагати бідним та сиротам. До цього ордену, браття, належу і я, той, хто від свого імені та від імені мого зброєносця дякує вам за гостинність. Щоправда, сприяти мандрівному лицарю – безпосередній обов’язок кожного, але усвідомлюючи, що ви, і не відаючи про це, все одно надали нам притулок, високо ціную ваш вчинок.
Попри умовляння Санчо Панси, він пришпорив коня, голосно викрикуючи:
– Ані руш, мерзенні боягузи! Вам протистоїть лише один лицар!
У цю мить повіяв легенький вітерець, і помітивши, що великі крила починають кружляти, Дон Кіхот гукнув:
– Махайте, махайте руками, це вам не допоможе!
З образом коханої Дульсінеї в серці він, прикрившись щитом і пустивши Росінанта чвалом, рішуче устромив списа у крило найближчого млина. Водночас особливо шквальний порив вітру настільки сильно – аж піка розлетілася вщент – повернув крило, що підхоплені ним вершник і кінь, ледь не зробивши повний оберт, важко гепнулися додолу. Стурбований Санчо Панса, завзято підганяючи віслюка, негайно кинувся на поміч. Опинившись біля непорушного хазяїна, він переконався, що справи кепські.
– Ох, ти ж Боже мій! – бідкався Санчо. – Чи не казав я вашій милості, щоб ви були обережнішим, що це просто вітряки і сплутати їх міг, хіба, тільки той, у кого самого вони в голові?
– Помовчи, Санчо, – кволо промовив Дон Кіхот. – Нічого у світі немає мінливішого за воєнні обставини. Ти м більше, я впевнений, що це мудрий Фрестон, який викрав мої книги, перетворив велетнів на млини, аби позбавити мене слави перемоги над ними. Ось яку ненависть він має. Та при зустрічі віч-на-віч усі його безтямні хитрощі виявляться марними проти сили мого меча.
– Це вже як Богові заманеться, – філософськи зауважив Санчо Панса.
Він допоміг хазяїну підвестися і всадовив його на Росінанта, який теж виглядав жалюгідно. Відтак вони вирушили у напрямку містечка Пуерто-Лáпісе, місця вельми людного, де, за словами Дон Кіхота, на них могло очікувати чимало різноманітних пригод. Щоправда, ідальго тривожила відсутність списа. Повідомивши про це своєму зброєносцю, він сказав:
– Пам’ятається, я читав, що іспанський лицар Дієго Пéрес де Вáргас, втративши в бою меч, вирвав із землі стовбур молодого дуба й перебив незліченну кількість маврів. Це я до того, що збираюся наслідувати його приклад, і навіть із палицею, сподіваюсь, вчиню стільки подвигів, що ти дякуватимеш долі за те, що удостоївся честі бути свідком цих неймовірних подій.
– Усе в руках Господніх, – осяяв себе знаменням Санчо. – Я вірю всьому сказаному вашою милістю; однак трохи випряміться, а то ви з’їздите набік. Мабуть, добряче забилися, падаючи.
– Твоя правда, – визнав Дон Кіхот. – І якщо я не стогну від болю, то тільки тому, що слабкість не личить мандрівним лицарям.
– Ну, тоді й заперечити нíчого, – почулося у відповідь. – А я от, Бог свідок, у подібній ситуації почну стогнати від найменшої болячки, якщо, звісно, дане правило не поширюється і на зброєносців мандрівних лицарів.
Усміхнувшись, кабальєро заспокоїв свого супутника, дозволивши йому стогнати скільки завгодно та коли завгодно, бо в лицарському статуті нічого з цього приводу не пояснюється.
Трохи пізніше Санчо нагадав, що не зайво б перекусити. Оскільки Дон Кіхот був неголодним, він сам зручно вмостився на віслюкові, віддавши належне харчам і раз у раз смачно прикладаючись до бурдюка з вином. Поступово з його голови вивітрилися геть усі обіцянки хазяїна, а пошуки пригод уже здавалися радше відпочинком, аніж небезпечною справою.
Заночували вони в гайку, під деревами, від одного з яких Дон Кіхот виламав суху гілляку, що могла би правити за спис, і прилаштував до неї залізний наконечник. Уночі він ні на мить не зімкнув повік, думаючи про свою даму, як і належало справжньому лицарю. Інакше повів себе Санчо Панса, який, сп’янівши, проспав мертвим сном до самісінького ранку. Якби Дон Кіхот не розбудив його, він би ще не скоро прокинувся, хоча сонячні промені давно світили йому просто в обличчя, а безліч птахів вітали веселим співом початок нового дня. Врешті Санчо продер очі й передусім потягнувся до бурдюка, прикро констатувавши, що той відучора значно схуд. Це стало для чолов’яги неприємною новиною, адже навряд чи найближчим часом випала б нагода його поповнити. Обійшовшись без сніданку, мандрівники продовжили путь і десь о третій годині після полудня суттєво наблизилися до Пуерто-Лапісе.
– Тут, брате Санчо, – урочисто мовив Дон Кіхот, – ми зможемо, як то кажуть, з головою зануритися в пригоди. Але про всяк випадок попереджаю, хоч би яка серйозна небезпека мені загрожувала, ти не повинен хапатися за меч, щоб захистити свого хазяїна. Хіба тільки побачиш, що на мене нападають не лицарі, а покидь; тоді можеш допомогти, бо це не буде суперечити лицарському кодексу.
– Не хвилюйтеся, сеньйоре, – відповів Санчо, – зроблю все, як ви наказуєте. До того ж людина я мирна, у бійки встрявати не люблю. Проте коли щось стосуватиметься безпосередньо мене, то я не зважатиму ні на які умовності, оскільки і божі, й людські закони нікому не забороняють захищатися.
– Повторюю, – терпляче роз’яснив Дон Кіхот, – тобі доведеться стримувати свій природний запал лише якщо на мене нападатимуть лицарі.
– Не сумнівайтеся, – щиро запевнив Санчо, – стримаю обов’язково.
На цьому й порішили. Між тим удалині показалися два монахи ордену святого Бенедикта верхи на мулах. Позаду йшли двоє їхніх слуг-погоничів, яких поступово наздоганяла карета в супроводі чотирьох або п’яти вершників. Як виявилося пізніше, у ній сеньйора з Біскайського краю їхала в Севілью до свого чоловіка, котрий збирався вирушити до Нової Індії[23], де йому пропонували вельми почесну посаду. А монахи, хоча й рухалися у тому ж напрямку, її не супроводжували. Углядівши процесію, Дон Кіхот пожвавішав:
– Оті чорні фігури мають бути – і, звісно, вони ними є – чарівниками, що викрали якусь принцесу й везуть її в кареті. Отже, мені потрібно за будь-яку ціну перешкодити їхньому підступному планові.
– Коли б не трапилося ще гірше, аніж з вітряками, – нервово завовтузився в сідлі Санчо. – Далебі, сеньйоре, ті двоє – монахи-бенедиктинці, а в кареті, швидше за все, якісь подорожні. Послухайте мене, ваша милосте, отямтеся, бо знову вас лихий поплутає.
– Я тобі вже говорив, Санчо, – зверхньо посміхнувсь Дон Кіхот, – що ти мало тямиш у сутності пригод. Усе, сказане мною, – правда, зараз сам переконаєшся.
Ставши серед шляху і дочекавшись, поки монахи підійдуть, він крикнув:
– Поріддя пекла, негайно звільніть благородних принцес, яких ви насильно утримуєте в цій кареті! Інакше готуйтеся прийняти швидку смерть як справедливу кару за ваші злодіяння!
Ті, налякані виглядом Дон Кіхота і його словами, спинилися, забелькотівши:
– Сеньйоре кабальєро, ми не поріддя пекла, а монахи-бенедиктинці, їдемо своєю дорогою і нічого не відаємо стосовно благородних принцес у кареті.
– Показна легкодухість не введе мене в оману, знаю я вашого брата! – знову прогримів голос ідальго.
Не чекаючи більше відповіді, Дон Кіхот пришпорив Росінанта і зі списом наперевіс відважно помчав на одного з монахів, якому довелося б сутужно, не скотися він завчасно з мула. Побачивши, що відбувається, другий увіткнув п’яти у боки свого мула й понісся геть швидше вітру.
Санчо Панса і собі ґав не ловив: блискавично спішившись, заходився знімати одяг із лежачого. Миттєво до нього підскочили слуги монахів і спитали навіщо він це робить. Санчо заявив, що все це на законних підставах належить йому як трофеї, оскільки у поєдинку переміг його хазяїн. Але ці двоє жартів не розуміли. Нічого не второпали вони й щодо поєдинку і трофеїв, а тому скориставшись, що Дон Кіхот переключився на бесіду з пасажиркою карети, збили Санчо Пансу з ніг та відчухрали його до непритомності. Водночас блідий, наче смерть, від пережитого жаху монах вибрався на мула і дременув у бік свого товариша, який здалеку спостерігав за цією катавасією. Далі вони вже разом поспішили зникнути з місця події, нервово хрестячись, буцімто за ними дідько гнався.
Розділ ІХ,
у якому описується вражаючий поєдинок між хоробрим біскайцем та доблесним ламанчцем
Як уже було мовлено вище, Дон Кіхот завів розмову з дамою, що сиділа в кареті:
– Зарозумілість ваших викрадачів, сеньйоро, покарана моєю мужньою рукою.
А щоб ви не губилися в здогадах, хто ваш рятівник, знайте, – мене звуть Дон Кіхот Ламанчський, мандрівний лицар і шукач пригод, полонений красунею Дульсінеєю Тобоською. А в нагороду за послугу, надану вам, прошу вас лише одне: відправляйтеся до Ель-Тобосо й розкажіть цій сеньйорі, що я зробив задля вашого звільнення.
Почуте зовсім не сподобалося одному зі слуг знатної жінки, біскайцю за походженням, який з усього тільки й зрозумів, що незнайомець не пропускає карети, вимагаючи, щоб вони чомусь повертали назад та їхали до якогось Ель-Тобосо. Він наблизився упритул і, схопившись за спис ідальго, процідив ламаною іспанською:
– Ходити звідси, кабальєро! Присяга Господу, Творця нашого, якщо не пустиш карету, я тебе убивайт, або є не я біскайцем.
– Будь ти кабальєро, – незворушно промовив Дон Кіхот, – ти б відповів за свої слова.
Слуга аж плямами пішов од люті:
– Хто, моя не кабальєро? Богом клянуся, ти брехати. Ану, впусти списа і тримай меч, тоді глядіти, хто кого. Біскаєць – скрізь кабальєро, хоч на суші, хоч на морі, хоч у чорта на рогах. Брехаль будеш, якщо по-інакшому говорити.
– Казав сліпий, побачимо! – зловісно нахмурився Дон Кіхот.
Швиргонувши спис на землю, він вихопив меч, закрився щитом і метнувся до зухвальця. Той ледве встиг вийняти свій меч, а замість щита, не маючи нічого кращого, скористався подушкою сидіння з карети. Здавалося, ніщо не спинить смертовбивства. Оточуючі марно намагалися напоумити противників на розум. При цьому біскаєць горлопанив, що якщо йому не дадуть битися, він уб’є свою господиню та всіх, хто йому перешкоджатиме. Розгублена дама наказала кучерові з’їхати убік і на пристойній відстані чекала неминуче трагічної розв’язки жорстокого поєдинку, в гарячці якого біскаєць так одчайдушно приклався мечем по плечу Дон Кіхота, що, якби не щит, розсік би його навпіл. Похитнувшись від страшного удару, ідальго вигукнув:
– О цвіте величі, володарко моєї душі Дульсінеє! Прийдіть на допомогу вашому лицарю, який на догоду вашій незрівнянній доброті піддає себе такому суворому випробуванню!
Сказати це, міцніше стиснути меч, щільніше прикритися щитом і атакувати було справою однієї секунди для Дон Кіхота, котрий зібрався усі сили вкласти у вирішальний випад.
Перед лицем грізної небезпеки біскайцю нічого не залишалося, окрім як готуватися до захисту. Він прикрив груди подушкою, продовжуючи стояти на місці, бо його виснажений стомлений мул був не в змозі й копитом ворухнути.
Отже, Дон Кіхот наступав з недвозначним наміром, біскаєць оголив свою зброю, присутні немов заціпеніли, а сеньйора в кареті разом зі служницями гарячково молилася, обіцяючи щедрі пожертви усім святилищам Іспанії, якщо Господь врятує її слугу та їх самих від смертельного ризику.
Гарячий біскаєць першим завдав несамовитого удару, який міг би виявитися останнім, поклавши край пригодам нашого лицаря. Однак милосердна доля, оберігаючи його для важливіших звитяг, повернула меч у руці супротивника таким чином, що з лівого боку Дон Кіхота тільки було зірвано частину латів, які зі страшенним гуркотом звалилися на землю; трохи пом’ято шолом і ледь розсічено вухо.
Боже праведний, чи знайшовся б хто-небудь, спроможний передати словами гнів, який охопив серце обуреного ламанчця! Він повторно звівся на стременах, міцно тримаючи меч обома руками, і з такою люттю ударив ним по голові біскайця, що незважаючи на вельми надійний захист у вигляді подушки, тому здалося, ніби на нього звалилася гора. Схарапуджений мул рвонув уперед, скинувши оглушеного закривавленого наїзника.
Дон Кіхот незворушно зіскочив з коня, наблизився і, приставивши вістря меча до горла переможеного ворога, звелів йому здаватися, інакше – голова з пліч. Та приголомшений біскаєць тільки безтямно поводив очима. Мовчання могло б дорого йому коштувати, але в ситуацію втрутилася дама, яка досі залишалася в кареті, а тепер насмілилася підійти і палко благала ідальго пощадити її слугу. Дон Кіхот ґречно вклонився:
– Прекрасна сеньйоро, звичайно, я радо виконаю ваше прохання, однак за однієї умови: хай цей лицар пообіцяє мені вирушити до Ель-Тобосо і сказати незрівняній донні Дульсінеї, хто послав його до неї, аби вона вчинила з ним на власний розсуд.
Майже не усвідомлюючи почутого, ба, взагалі не спитавши, хто така та Дульсінея, схвильована жінка запевнила, що все буде зроблено.
– Я вірю вам, – сказав кабальєро, – і не завдам йому більше шкоди; до того ж він одержав своє сповна.
Розділ Х,
у якому йдеться про новий вибух гніву Дон Кіхота щодо біскайця
Між тим Санчо Панса, який уже прочуняв од нелюб’язності слуг монахів, зіп’явся на ноги й, уважно спостерігаючи за поєдинком, подумки молив Бога дарувати хазяїну перемогу, що підвищить шанси його зброєносця стати губернатором обіцяного острова. Коли ж розпалений боєм Дон Кіхот повернувся, Санчо опустився перед ним на коліна, схопив за руку і поцілував її зі словами:
– Будьте так ласкаві, сеньйоре, призначте мене губернатором острова, щойно завойованого вами. Хоч би яким великим був цей острів, я зможу керувати ним не гірше будь-якого іншого острівного губернатора на землі.
І почув:
– Зрозумій, брате Санчо, що ця пригода, так само, як і наступні, їй подібні, іменується дорожньою, а не острівною. Тому розраховувати тут ти можеш хіба що на проламаний череп або принаймні на відтяте вухо; та аж ніяк не на більше. Наберися терпіння, будуть іще пригоди, які принесуть тобі не тільки губернаторську посаду, але й набагато вагоміший пост.
Санчо Панса щиро подякував ідальго і, ще раз поцілувавши йому руку та краєчок обладунку, підсадив його на Росінанта. Сам же осідлав віслюка й подався услід за своїм хазяїном, який, навіть не попрощавшись із власницею карети, пустив коня чвалом.
Наздогнавши його, він заклопотано мовив:
– Здається мені, сеньйоре, не завадило б нам перечекати в якій-небудь церкві[24] через те, що ви заподіяли тому чоловікові. А то, чого доброго, дізнається про це Святе братство[25] й схопить нас. І хто відає, коли ми вийдемо із в’язниці.
– Замовкни! – гримнув Дон Кіхот. – Де ти бачив або читав, щоб мандрівного лицаря притягали до суду, хоч би скільки загиблих було на його сумлінні?
– Про «зумління» мені нічого не відомо, – не вгавав Санчо, – і ні на кому я його не випробовував. Знаю лише, що Святе братство не жалує тих, хто бешкетує на дорогах, а решта мене не цікавить.
– Не сумуй, друже, – заспокоїв ідальго. – Я тебе вирву з рук будь-кого, не те що якогось там братства. Краще скажи, зустрічав ти де на землі лицаря, відважнішого за мене? А може, читав про нього в книгах?
– Правду кажучи, – дещо зніяковів Санчо, – не читав я ніяких книжок, оскільки не вмію ні читати, ні писати. Та присягаюся, що ніколи в житті я не служив такому хороброму сеньйорові, як ваша милість. І дай Бог, щоб вам не довелося розплачуватися за свою хоробрість деінде. А тепер ліпше займімося вашим вухом, бо кров так і дзюрчить із нього. Ось тут у мене в сумці є трохи білої мазі.
– Жаль, – зітхнув Дон Кіхот, – що я забув прихопити з собою бальзам Ф’єрабрáса, тільки одна крапля якого зекономила б нам час і ліки.
– Що це за бальзам? – наструнчив вуха Санчо Панса.
– Рецепт цього зілля, – відповів кабальєро, – добре мені відомий, з ним нема чого боятися загинути або померти від ран. Коли я його приготую і віддам тобі, то ти, побачивши, що якось під час битви мене розрубають навпіл – а подібні речі, як не прикро, з мандрівними лицарями трапляються частенько, – повинен будеш лише ухитритися скласти обидві частини тулуба й дати мені випити усього дві краплі бальзаму. І я знову буду ніби новенький.
– Якщо так, – урочисто сказав Санчо, – я відмовляюся від управління обіцяним островом, а в нагороду за мою старанну і вірну службу прошу вашу милість передати мені рецепт цієї чудодійної рідини. Упевнений, що за її одну унцію будь-де заплатять не менше двох-трьох реалів, а мені більше й не треба, щоб прожити до кінця своїх днів чесно і безтурботно. Однак незайве дізнатися, наскільки дорого обійдеться виготовлення бальзаму.
– Три асумбри[26] обійдуться менше трьох реалів, – запевнив Дон Кіхот.
– Отакої! – аж підскочив Санчо. – Чого ж ви чекаєте, ваша милосте; чому не робите його самі та не вчите мене?
– Спокійно, друже, – відповів ідальго, – я з тобою ще не такими таємницями поділюся. А зараз дійсно давай лікуватися, тому що вухо болить нестерпно.
Не встиг Санчо Панса вийняти мазь, як Дон Кіхот, ковзнувши поглядом по знівеченому шолому, ледве не знепритомнів. Тоді поклав долоню на рукоятку меча і, звівши очі, промовив:
– Клянуся Творцю усього земного і чотирьом святим Євангеліям вести спосіб життя маркіза Мантуанського, після того як він присягнувся помститися за смерть племінника, що означало: обходитися без скатертини під час їжі, не ділити ложа зі своєю дружиною і ще чогось там не робити, чого я наразі не пам’ятаю, – але теж урочисто обіцяю… аж доки остаточно не помщуся тому, хто наніс мені цю образу.
– Врахуйте, сеньйоре, – подав голос Санчо, – якщо той лицар з’явиться, згідно з вашим наказом, перед Дульсінеєю Тобоською, це означатиме виконання ним власного зобов’язання. Тобто, він не заслуговує додаткового покарання, хіба що вчинить новий злочин.
– Слушна думка, – визнав Дон Кіхот правоту слів свого зброєносця, – а тому я скасовую частку останньої клятви, але підтверджую, що вестиму вищезгаданий спосіб життя, поки не відніму інший, не менш добротний, шолом у якогось лицаря. До речі, щось подібне мало місце стосовно шолома Мамбріна.[27]
– Та бодай їм, усім цим клятвам! – закотив очі Санчо Панса. – Від них тільки шкода здоров’ю і совість неспокійна. Може, ви не згодні, то уявіть: раптом протягом багатьох днів ми взагалі не стрінемо озброєної людини в шоломі, що нам потім робити? Невже ви продовжуватимете дотримувати обітниці, незважаючи на те, що вам доведеться спати одягненим, ночувати просто неба і піддавати себе багатьом іншим випробуванням, про які йдеться у клятві цього дідугана, котрий вижив з розуму, маркіза Мантуанського, яку ви переінакшили щодо себе? Даруйте, ваша милосте, нашими шляхами їздять не воїни зі зброєю, а самі погоничі та візники, які не те що не носять шоломів, а либонь і слова такого ніколи не чули.
– Помиляєшся, – заперечив кабальєро. – Ось побачиш, не мине й двох годин, як десь на роздоріжжі ми зустрінемо велику кількість озброєних людей, скількох не було навіть серед тих, хто прямував до Альбрака полонити прекрасну Анжéліку.[28]
– Хай буде по-вашому, – легко відступився Санчо, – аби швидше настав час завойовувати острів, який обходиться мені немалою ціною, – а там і помирати можна.
– Я вже казав, – вів далі Дон Кіхот, – не турбуйся з цього приводу: не буде острова, знайдемо тобі щось на кшталт королівства Данського. Все, припиняємо порожні балачки. Краще глянь, чи нема чогось їстівного в сумці. Ми перекусимо і почнемо шукати який-небудь замок, де заночуємо та зготуємо диво-бальзам. Бісове вухо, просто вогнем горить.
– Ось у мене є цибулина, трохи сиру й кілька шматочків черствого хліба, – запропонував Санчо. – Однак навряд ця їжа підійде такому доблесному лицарю, як ваша милість.
– Багато ти в цьому розумієш! – хмикнув ідальго. – Тож знай, постувати місяць вважається честю для мандрівних лицарів. Їм взагалі нерідко доводилось перебиватися чим Бог пошле. Само собою, вони не могли не їсти і не відправляти природних потреб, як усі звичайні люди, проте, з іншого боку, більшу частину свого життя вони проводили у лісах або пустелях без кухарів. Отже, груба їжа, приблизно як і та, що її ти нині пропонуєш, була для них звичною справою. А тому, друже, хай тебе не засмучує те, що насправді мені приємне, і не дратуй щирого мандрівного лицаря.
– Пробачте, сеньйоре, – знітився Санчо, – адже знаєте, я ні бельмеса не тямлю в лицарських правилах. Але з цього моменту я запасатимуся для вашої милості усілякими висушеними фруктами, пам’ятаючи, що ви – лицар, а для себе (оскільки я ним не є) – чимось суттєвішим.
– Я не кажу, – досадливо скривився Дон Кіхот, – що мандрівні лицарі були зобов’язані харчуватися лише сухими плодами, про які ти торочиш. Хочу тільки зазначити, що це їхня звична їжа, разом із деякими травами, на яких, вони, між іншим, як і я, чудово розумілися.
– Знати трави – то добра річ, – кивнув Санчо. – Гадаю, колись нам можуть стати в пригоді ваші пізнання.
Він спритно розклав свої припаси, й обоє в мирі та злагоді заходилися їсти. Проте довго не розсиджувались, бо сподівалися ще засвітла знайти нічліг. Але дуже швидко сонце остаточно сховалось за небокраєм, а разом із ним згасла надія відпочити в нормальних умовах. Набрівши невдовзі на курені пастухів кіз, мандрівники вирішили переночувати тут. І наскільки прикро було одному, що вони не встигли добратися до якого-небудь селища, настільки вдоволеним почував себе другий, для якого перспектива провести ніч під мерехтливими зорями означала черговий доказ його належності до когорти справжніх лицарів.
Розділ ХІ,
у якому йдеться про пишномовні монологи біля багаття
Прийняли їх доброзичливо. Передусім Санчо, як зумів, влаштував Росінанта і свого віслюка й уже опісля приєднався до гурту. Пастухи – їх було шестеро – саме зняли з вогню казан, у якому парувала варена козлятина, і, примостившись навколо, люб’язно запропонували гостям розділити з ними вечерю. Дон Кіхотові вказали місце на перевернутому догори дном водопійному кориті. Ідальго сів, а Санчо Панса став позаду хазяїна, готуючись підносити тому чашу, зроблену з рога. Побачивши, що вірний зброєносець залишився стояти, Дон Кіхот звернувся до нього:
– Щоб ти ліпше затямив доброчинність мандрівного лицарства, особливо те, що ті, хто йому служить, у будь-який момент можуть здобути загальну повагу й пошану, хочу посадити тебе поруч із собою в товаристві цих добродіїв. Ми будемо їсти з однієї тарелі, а пити з одного кубка, тому що мандрівне лицарство можна порівнювати з коханням: воно робить усіх рівними.
– Красно дякую, – розчулився Санчо, – але якщо я матиму що їсти, з однаковим задоволенням насичуватиму шлунок, хай то буде стоячи і наодинці або ж сидячи в компанії з імператором. Звичайно, найбільше ця справа мені до вподоби вдома, де можна без манірності уминати простий хліб із цибулею, аніж куштувати індичку в гостях, де потрібно старанно пережовувати, пити маленькими ковтками, постійно витирати писок серветкою, не чхати, не сякатися і не робити багато чого іншого, що цілком припустиме на самоті. А отже, сеньйоре, замініть ліпше чимось кориснішим для мене ваші почесті, за які, звичайно, я вельми вдячний та від яких відмовляюся назавжди.
Все ж Дон Кіхот наполіг на своєму і всадовив Санчо поряд.
Годі й казати, що ця абракадабра була малозрозумілою пастухам, які їли мовчки, інколи спантеличено переглядаючись. Коли з м’ясною стравою було покінчено, вони висипали на розстелену овчину купу лісових горіхів і поставили півголови сиру, та такого твердого, ніби він був із вапна. Не залишалося поза їхньою увагою також вино, й наповнена чаша неодноразово обходила коло. Ситно поївши, Дон Кіхот узяв жменю горіхів і, пильно їх розглядаючи, удався до філософських міркувань:
– Щасливі ті епохи й віки, що їх древні називали золотими, і не тому, що тоді золото, яке так цінується у наш залізний вік, діставалося без надмірних зусиль, а тому, що тодішні люди не знали двох слів: твоє і моє.
У ті благочестиві часи все було спільним: землі, води, пасовиська й сади. Але зайвого не брали – тільки справді необхідне. Скрізь панували мир, дружба та взаєморозуміння. Любовні пориви втілювалися так само просто і природно, як виникали: без будь-яких двозначностей. Обман, шахрайство, підступність ніколи не перетиналися з чесністю й відвертістю. Правосуддя було справжнім, а не нинішньою пародією на себе. Ніхто не тиснув на суддів, бо і судити було нікого й ні за що. Юні діви ходили без супроводжуючих, нікого не остерігаючись. Однак із плином часу світ невблаганно змінився на гірше. Тому й заснували орден мандрівних лицарів, щоб захищати молодих дівчат, заступатися за вдовиць, допомагати бідним та сиротам. До цього ордену, браття, належу і я, той, хто від свого імені та від імені мого зброєносця дякує вам за гостинність. Щоправда, сприяти мандрівному лицарю – безпосередній обов’язок кожного, але усвідомлюючи, що ви, і не відаючи про це, все одно надали нам притулок, високо ціную ваш вчинок.