Його вислухали в абсолютній тиші, лише витягнуті обличчя пастухів свідчили про їхнє цілковите здивування. Помовчував і Санчо, інтенсивно лускаючи горіхи та раз у раз навідуючись до міха з вином, який, щоб воно не нагрівалося, був підвішений на гілці дуба.
А ідальго все говорив і говорив, хоча вечеря скінчилася. Зрештою один із пастухів наважився перебити його:
– Аби ви, сеньйоре мандрівний лицарю, справді змогли визнати, що ми вас добре прийняли, дозвольте, щоб наш товариш Антоніо втішив ваш слух піснею. Він малий тямущий, натхненний; а головне – уміє читати й писати, і чудово грає на равелі.[29]
Той, про кого йшлося, юнак приємної зовнішності, років двадцяти двох, не комизився. Всівся на дубовий пеньок, налагодив свій інструмент і приємним голосом виконав ліричну баладу.
Зворушений Дон Кіхот попросив його заспівати ще. Однак тут запротестував Санчо Панса, який немилосердно позіхав, ризикуючи вивихнути щелепу, і якого зовсім не приваблювала перспектива вислуховувати пісні замість довгоочікуваного відпочинку:
– Вашій милості вже час на бокову. Та й ці люди за день стомилися – куди їм співати цілісіньку ніч?
– Розумію тебе, друже, – усміхнувся Дон Кіхот. – Дійсно, спілкування з винним бурдюком радше має бути компенсоване сном, а не музикою.
– Господи, хто про що! – ображено засопів Санчо.
– Не заперечую, – погодився ідальго. – Отож можеш влаштовуватися де завгодно. Мені ж, враховуючи мій рід занять, більше личить не спати. До речі, схоже, слід накласти нову пов’язку, оскільки рана досі болить.
Санчо взявся за перев’язку, але його спинив старший із пастухів, кого інші йменували Педро, який заявив, що зробить її сам. Для початку він зірвав кілька листочків розмарину, якого вдосталь росло поблизу, розжував їх, додав пучку солі, приклав отриману масу до вуха, а потім вміло перев’язав, запевнивши, що все буде гаразд. Надалі так воно і було.
Розділ ХІІ,
Нараз об’явився підпасок, посланий з вечора в село за харчами.
– Гей! – долинуло ще здаля. – Знайте, сьогодні вранці упокоївся відомий пастух-студент Хризóстом.
Хлопця обступили, а той продовжив:
– Балакають, він помер від кохання до тієї шалапутки Марсели, дочки багача Гільєрмо, яка в одежині пастушки никає тутешніми нетрями. І заповів бідолашний поховати себе у полі, наче мавра, біля підніжжя скелі, де над джерельцем схилився могутній дуб – бо там він побачив її вперше. А священики забороняють виконувати волю покійного, мовляв, це схоже на язичництво. Але Амбрóсіо, нерозлучний приятель покійного, та кілька його друзів, мабуть, усе ж завтра урочисто понесуть ховати Хризостома згідно із заповітом. Здається, на це варто подивитись. Принаймні я піду.
– Усі підемо, – підхопив ідею Педро. – Тільки залишимо когось стерегти кіз.
Дон Кіхота зацікавили деталі цієї історії. Старший охоче розповів, що, наскільки йому відомо, новопреставлений був заможним ідальго, жителем одного з місцевих гірських селищ; багато років він навчався в Саламанці, згодом повернувся додому й набув слави вченої та начитаної людини.
– В основному кажуть, що він знав науку про зірки й про те, що там на небі відбувається із сонцем і місяцем, адже він достеменно передбачав сонячні та місячні потемнення.
– Ці явища іменуються затемненням, – м’яко виправив його Дон Кіхот.
Однак Педро не зважив на такі дрібниці:
– А ще він точно вгадував, який буде рік: рясний чи рідкий.
– Ти хочеш сказати – врожайний або неврожайний, – знову не змовчав Дон Кіхот.
– Рясний чи врожайний – одна дяка, що за рибу, що за рака, – не став загострювати на цьому увагу Педро. – Та к от, завдяки прогнозам Хризостома, його батько та друзі, які позичали йому гроші на навчання, вельми розбагатіли. Вони неухильно дотримувались тих чи інших порад, сіючи то пшеницю, то ячмінь, то горох.
– Ця наука називається астрологією, – Дон Кіхот і тут не втримався.
– Не знаю, як вона зветься, – знизав плечима пастух. – Знаю лише, що минуло кілька місяців, аж раптом Хризостом з’явився на люди вдягнутим у пастуший кожух і з посохом у руках. А заодно так само нарядився його товариш по студентській лаві Амбросіо. Ніхто в селі не міг второпати, навіщо їм це здалося. На той час батько Хризостома помер, залишивши йому значний статок. Він успадкував цінне майно, чимало голів різноманітної худоби, багато грошей. І, ніде правди діти, юнак того заслуговував, оскільки був чудовою людиною. Невдовзі рознеслась чутка, що причина такої дивної поведінки криється в уже згадуваній Марселі, з якою Хризостом, закохавшись, зібрався бродити нашими глухоманями.
Тепер трохи про цю дівчину – адже не сумніваюсь, що ви ніколи нічого подібного не почуєте, навіть якщо скінчите свій життєвий шлях деревним старцем.
– Треба говорити – «древнім старцем», – вставив таки репліку ідальго: він зазнавав справжніх душевних мук, коли при ньому калічили слова.
– Хіба я щось не так сказав? – неприховано здивувався Педро. – Бігме, сеньйоре, якщо ви будете постійно мене перебивати, то я і за рік не закінчу.
– Але ж існує різниця між «древнім» і «деревним», – виправдовувався Дон Кіхот. – Проте вибач, друже, більше я тобі не заважатиму.
– Отже, – повів далі пастух, – жив у нас чоловік на ймення Гільєрмо. Він був ще заможнішим за батька Хризостома. Окрім багатства, Всевишній послав йому дочку, мати якої померла при пологах. Незабаром, сумуючи за дружиною, пішов на той світ і він, а вихованням сироти зайнявся її дядько, священик нашого села. У п’ятнадцять років Марсела стала справжньою красунею. Немало завидних женихів домагались руки дівчини. Та опікун не поспішав із весіллям, бо його вихованка й сама не давала нікому згоди. Тому він вирішив – до речі, вчинив дуже розумно – не йти всупереч її бажанню.
Якось несподівано для всіх Марсела переодягнулася пастушкою і, незважаючи на вмовляння родича та односельців, вийшла пасти власну череду. Щойно ця, воістину неземна, врода виявилася доступною для споглядання, безліч багатих молодиків, ідальго й простих землеробів гайнули в поля, вирядившись, як Хризостом, котрий на той момент уже не просто кохав, а боготворив її. Але слід підкреслити, що, досягши цілковитої самостійності, дівчина продовжувала дорожити власною чистотою та честю. Ніхто не міг похвалитись, що вона дала йому хоч маленьку надію на взаємність; з усіма була вона привітна, однак у межах пристойності, а про одруження і чути не хотіла. Така поведінка несла більше шкоди, аніж епідемія чуми, бо її краса продовжувала вабити закоханих, тоді як її холодність змушувала впадати у відчай розбиті серця. Не дивно, що знехтувані залицяльники вважали Марселу жорстокою, гордовитою і невдячною. Неподалік ростуть приблизно дванадцять високих буків, на гладенькій корі кожного, підкреслюю, кожного з них, вирізано її ім’я. Кумедія та й годі! Один пастух зітхає, інший стогне; там чути любовні оди, тут – сумні пісні. Буває, хлопець до самісінького ранку просидить, не змикаючи заплаканих очей, під дубом чи біля скелі, поринувши в солодкі мрії, а другого застає нестерпна спека розпростертим на гарячому піску в безперервних скаргах, адресованих жалісливим небесам. Але байдуже проходить повз них вільна й безтурботна красуня, і мимоволі чекаєш того, хто покладе край її непокірному норову.
Все, сказане мною, – щира правда. Тож я раджу, сеньйоре, не пропустити завтра церемонії погребіння, яка обіцяє бути видовищною, тим більше, що до місця похорону рукою подати.
– Неодмінно піду з вами, – запевнив Дон Кіхот. – Вельми вдячний тобі за цікаву розповідь.
– О, – багатообіцяюче примружився Педро, – це тільки половина відомих мені історій, які трапились із шанувальниками Марсели. А тепер вам ліпше лягти спати у моєму курені, бо нічна роса може зашкодити рані.
Санчо Панса, що за цей час неодноразово встиг пом’янути незлим тихим словом занадто балакучого оповідача, теж почав наполегливо радити хазяїнові погодитись із пропозицією Педро. Спільними зусиллями його умовили, і він, наслідуючи прихильників пастушки, провів залишок ночі у мріях про свою Дульсінею. Санчо ж умостився між Росінантом та віслюком і заснув не як нещасний закоханий, а як людина, на якій живого місця не зосталось.
Розділ ХІІІ,
Вирушили, тільки-но почало світати. Не встигли Дон Кіхот і Санчо Панса з новими знайомими здолати й чверті милі, як побачили, що на ту саму стежку виходять приблизно шестеро пастухів у чорних кожухах і з вінками з гілок кипариса та олеандра на головах. Поряд їхали верхи двоє ошатно вбраних дворян, яких супроводжували троє піших слуг. Порівнявшись, вершники увічливо розкланялися, поцікавились, хто куди прямує, і, з’ясувавши, що кінцева мета у них спільна, тримались надалі разом.
Спочатку їхня бесіда неспішно точилася навколо дивацтв і краси Марсели й смерті Хризостома, та згодом характер розмови змінився. Зокрема, один із кабальєро, який відрекомендувався Вівальдо, спитав Дон Кіхота, що спонукало його мандрувати такою мирною країною, озброївшись у подібний спосіб.
– Мій рід занять, – пояснив ідальго, – не передбачає іншого способу. Привільне життя, розваги й бездіяльність вигадані для розбещених придворних, а труднощі, тривоги та подвиги створені для тих, кого у світі називають мандрівними лицарями. Так, сеньйори, ви бачите останнього, хоч і не вельми гідного, представника, безсумнівно, відомого вам з анналів англійської історії славетного ордену лицарів Круглого столу. Я подався в цю безлюдну глухомань у пошуках пригод, керуючись рішучим наміром мужньо витримати послані мені долею найнебезпечніші випробування, допомагаючи слабким та нужденним.
Почувши це, всі, у тому числі й ті, хто вперше з ним зустрівся, пересвідчились, що перед ними справді божевільний. Аби веселіше здолати решту шляху, дотепник Вівальдо вирішив дещо під’юджити супутника:
– Схоже, сеньйоре мандрівний лицарю, ви дали обітницю, ще суворішу за обітницю монахів-самотників.
– Можливо, і вона така ж сувора, – відповів Дон Кіхот, – але що така ж корисна світові, не впевнений. Якщо вже говорити відверто, солдат, котрий виконує наказ, робить не менше, ніж той, хто ним командує. Себто, я хочу сказати, що монахи в тиші та спокої просять у небес земного блага, однак ми, воїни і лицарі, здійснюємо те, про що вони моляться: захищаємо цю землю нашими мечами, відкриті палючим сонячним променям улітку і тріскучим морозам узимку.
– Повністю з вами згоден, – кабальєро приклав руку до грудей. – Проте серед деяких інших рис одна мені особливо не до вподоби у мандрівних лицарів: замість того щоб у хвилину серйозної небезпеки вручити власну долю Господові, як і належить кожному істинному християнину, вони пристрасно віддаються під покровительство своїх дам, ніби саме ті – їхні божества, а це трохи пахне чимось на зразок язичництва.
– Але, сеньйоре, – палко заперечив Дон Кіхот, – так і має бути, інакше лицар не гідний цього звання. Перед тим як вчинити подвиг, він зобов’язаний, навіть якщо його ніхто не чує, хоч пошепки звернутись до коханої по підтримку. Тому існує чимало прикладів у романах. Водночас це зовсім не означає, що лицарі не моляться Богові.
– Однак ви не розвіяли моїх сумнівів – пролунало скептично, – і я не впевнений, що всі мандрівні лицарі мають даму серця, адже не всі вони закохані.
– Цього не може бути, – категорично хитнув головою Дон Кіхот. – Закоханий лицар – це так само природно, як, наприклад, зоряне небо.
– Якщо не помиляюсь, – продовжував гнути своє Вівальдо, – в дона Галаора, брата хороброго Амадіса Галльського, ніколи не було об’єкта пристрасті, що не завадило йому набути слави безстрашного лицаря.
На це Дон Кіхот відповів прислів’ям:
– Сеньйоре, одна ластівка весни не робить. Крім того, мені достеменно відомо, що закоханим він усе ж був, але старанно ховав свої почуття.
– Якщо я правильно розумію, ви теж не виняток? Тоді переконливо прошу вас, від імені усіх присутніх і від себе особисто, назвати нам ім’я, місце народження, титул вашої дами та описати її зовнішність. Вона почуватиметься щасливою, коли увесь світ знатиме, що її кохає і служить їй такий лицар, як ви.
– Не знаю, не знаю… – задумливо мовив Дон Кіхот. – Утім, поступаючись вашому ввічливому проханню, можу повідомити, що її ім’я – Дульсінея; народилась у Ель-Тобосо, в місцевості Ла-Манча. Вона щонайменше принцеса, оскільки є моєю королевою та господинею. Зовнішність її – надприродна, бо втілює всі можливі й неможливі ознаки краси, якими поети наділяють коханих: волосся – золото, чоло – Єлисейські поля[30], брови – небесні веселки, очі – сонця, щічки – троянди, вуста – корали, зуби – перлини, шия – алебастр, перса – мармур, руки – слонова кістка, а білизна шкіри – сніг. Походить моя обраниця з роду Тобосо Ламанчських, який хоч і не старовинний, але спроможний започаткувати знатні покоління грядущих епох.
– Хоча сам я належу до роду Качупінів Ларедських[31], – натхненно просторікував співбесідник, – але не насмілюся поставити його поряд із родом Тобосо Ламанчських, незважаючи на те, що, чесно кажучи, дізнався про нього вперше.
– Невже вперше? – вражено вигукнув Дон Кіхот.
Свідки цього діалогу остаточно впевнилися, що в нашого лицаря не всі дома. Вірив йому лише Санчо Панса, який знав Дон Кіхота практично з дня свого народження. Єдине, в чому він трішечки сумнівався, – це існування красуні Дульсінеї, бо зроду не чув про таку принцесу, хоча й жив неподалік від Ель-Тобосо.
Розмова ще не скінчилась, коли в ущелині між двома високими скелями з’явилися зо двадцять пастухів у чорних кожухах і з вінками на головах. Шестеро тримали ноші, прикрашені квітами.
– Ось несуть Хризостома, – вимовив Педро, – а он гора, біля підніжжя якої той хотів бути похованим.
Група прискорила ходу й підійшла до місця поховання майже одразу за жалобною процесією. Її учасники саме зібралися навколо небіжчика, а четверо з них гострими заступами почали копати могилу.
Шанобливо привітавшись, Дон Кіхот та його супутники наблизились. Обличчя померлого, якому можна було дати років тридцять, ще зберігало сліди колишньої краси й витонченості. Поблизу тіла було складено кілька книжок і багато рукописів як у сувоях, так і розгорнутих.
– Можливо, вам буде цікаво, – звернувся до прибулих, судячи з усього, приятель покійного, Амбросіо, – що тут, за словами Хризостома, він уперше зустрів Марселу, на цьому ж місці вперше освідчився їй у коханні, і саме тут вона востаннє довела його до відчаю власним презирством, внаслідок чого мій друг більше не бачив сенсу в жалюгідному земному існуванні. Чоловік цей мав чисту світлу душу, збагачену різноманітними позитивними якостями. Він кохав, проте до нього мали відразу, він захоплювався, однак його зневажали – він намагався зворушити хижака й зігріти холодний мармур. І всього-на-всього тільки став здобиччю смерті у розквіті літ через пастушку, яку прагнув увіковічнити в пам’яті людей, доказом чого могли б стати ці віршовані рукописи. Але я їх спалю після похорону, бо це наказ товариша.
– Гадаю, – м’яко сказав Вівальдо, – ви утримаєтесь від такого поспішного кроку, оскільки немає виправдання виконавцю чийогось розпорядження, яке суперечить здоровому глузду. Навпаки, вам треба зберегти поезію вашого друга, щоб вічно жила жорстокість Марсели, слугуючи пересторогою нащадкам, аби вони уникали подібної прірви. Хай знають, який трагічний кінець чатує на тих, хто стрімголов мчить стежиною, що її відкриває їхнім очам безрозсудне кохання.
Сповнений бажання дізнатись зміст рукописів, він нахилився, узяв один із них, розгорнув, та прочитати не встиг.
Розділ ХІV,
Завадило йому чудесне видіння в образі пастушки Марсели, яка з’явилась на вершині гори. Першої ж миті кожному стало зрозуміло, що краса дівчини вочевидь перевершує власну славу. Всі затамували дихання, спрямувавши захоплений погляд у її бік. Лише Амбросіо обурено вигукнув:
– Може, ти прийшла, о хижий василіску[32] цих гір, дізнатись, чи не хлине при твоїй появі кров із ран нещасного, якого твоя жорстокість позбавила життя? Або з висоти хочеш помилуватись наслідком своїх жахливих вчинків, на зразок Нерона[33], котрий спостерігав за палаючим під ним Римом? Кажи нам негайно, навіщо ти тут!
– Ні, Амбросіо, не для того! – дзвінко відповіла Марсела. – Я прийшла довести, як помиляються ті, хто звинувачує мене у власних бідах і смерті Хризостома. А отже, прошу уважно слухати сказане мною.
За вашими ж словами, небо обдарувало мене красою, яка обеззброює вас, змушуючи кохати мене. І при цьому ви впевнені, що і я маю вас любити. Завдяки природному розуму, даному мені Господом, я добре усвідомлюю, що все чудове гідне любові. Однак не розумію, чому та, кого люблять, повинна кохати того, хто її любить, лише тому, що вона бажана.
А зараз спробуйте уявити, що закоханий у красу потворний і, як усе потворне, викликає огиду. То чи не було б дивно, якби він сказав: «Я люблю тебе за вроду, покохай і ти мене, незважаючи на мою потворність». Навіть хай вони обидва прекрасні, але це не означає, що помисли їхні схожі. Закохуються не в будь-яку красу; буває, вона тішить погляд, проте не підкорює сердець. Чула я, що справжнє кохання неподільне, і його неможливо досягти силоміць. Тож чому ви хочете, щоб я вчинила проти волі, тільки тому, що кажете, мовляв, любите мене? А от коли б небо, навпаки, створило мене потворною, хіба мала б я право засуджувати вас, що немила вам? Я своєї вроди не вибирала. І якщо змії не можна дорікати за дану їй природою отруту, хоча вона нею вбиває, то і я не заслуговую осуду, що красива. Адже краса порядної жінки – це ніби далекий вогонь або гострий меч, що не обпалює і не ранить того, хто до них не наближається.
А ідальго все говорив і говорив, хоча вечеря скінчилася. Зрештою один із пастухів наважився перебити його:
– Аби ви, сеньйоре мандрівний лицарю, справді змогли визнати, що ми вас добре прийняли, дозвольте, щоб наш товариш Антоніо втішив ваш слух піснею. Він малий тямущий, натхненний; а головне – уміє читати й писати, і чудово грає на равелі.[29]
Той, про кого йшлося, юнак приємної зовнішності, років двадцяти двох, не комизився. Всівся на дубовий пеньок, налагодив свій інструмент і приємним голосом виконав ліричну баладу.
Зворушений Дон Кіхот попросив його заспівати ще. Однак тут запротестував Санчо Панса, який немилосердно позіхав, ризикуючи вивихнути щелепу, і якого зовсім не приваблювала перспектива вислуховувати пісні замість довгоочікуваного відпочинку:
– Вашій милості вже час на бокову. Та й ці люди за день стомилися – куди їм співати цілісіньку ніч?
– Розумію тебе, друже, – усміхнувся Дон Кіхот. – Дійсно, спілкування з винним бурдюком радше має бути компенсоване сном, а не музикою.
– Господи, хто про що! – ображено засопів Санчо.
– Не заперечую, – погодився ідальго. – Отож можеш влаштовуватися де завгодно. Мені ж, враховуючи мій рід занять, більше личить не спати. До речі, схоже, слід накласти нову пов’язку, оскільки рана досі болить.
Санчо взявся за перев’язку, але його спинив старший із пастухів, кого інші йменували Педро, який заявив, що зробить її сам. Для початку він зірвав кілька листочків розмарину, якого вдосталь росло поблизу, розжував їх, додав пучку солі, приклав отриману масу до вуха, а потім вміло перев’язав, запевнивши, що все буде гаразд. Надалі так воно і було.
Розділ ХІІ,
у якому починається розповідь про пастушку Марселу
Нараз об’явився підпасок, посланий з вечора в село за харчами.
– Гей! – долинуло ще здаля. – Знайте, сьогодні вранці упокоївся відомий пастух-студент Хризóстом.
Хлопця обступили, а той продовжив:
– Балакають, він помер від кохання до тієї шалапутки Марсели, дочки багача Гільєрмо, яка в одежині пастушки никає тутешніми нетрями. І заповів бідолашний поховати себе у полі, наче мавра, біля підніжжя скелі, де над джерельцем схилився могутній дуб – бо там він побачив її вперше. А священики забороняють виконувати волю покійного, мовляв, це схоже на язичництво. Але Амбрóсіо, нерозлучний приятель покійного, та кілька його друзів, мабуть, усе ж завтра урочисто понесуть ховати Хризостома згідно із заповітом. Здається, на це варто подивитись. Принаймні я піду.
– Усі підемо, – підхопив ідею Педро. – Тільки залишимо когось стерегти кіз.
Дон Кіхота зацікавили деталі цієї історії. Старший охоче розповів, що, наскільки йому відомо, новопреставлений був заможним ідальго, жителем одного з місцевих гірських селищ; багато років він навчався в Саламанці, згодом повернувся додому й набув слави вченої та начитаної людини.
– В основному кажуть, що він знав науку про зірки й про те, що там на небі відбувається із сонцем і місяцем, адже він достеменно передбачав сонячні та місячні потемнення.
– Ці явища іменуються затемненням, – м’яко виправив його Дон Кіхот.
Однак Педро не зважив на такі дрібниці:
– А ще він точно вгадував, який буде рік: рясний чи рідкий.
– Ти хочеш сказати – врожайний або неврожайний, – знову не змовчав Дон Кіхот.
– Рясний чи врожайний – одна дяка, що за рибу, що за рака, – не став загострювати на цьому увагу Педро. – Та к от, завдяки прогнозам Хризостома, його батько та друзі, які позичали йому гроші на навчання, вельми розбагатіли. Вони неухильно дотримувались тих чи інших порад, сіючи то пшеницю, то ячмінь, то горох.
– Ця наука називається астрологією, – Дон Кіхот і тут не втримався.
– Не знаю, як вона зветься, – знизав плечима пастух. – Знаю лише, що минуло кілька місяців, аж раптом Хризостом з’явився на люди вдягнутим у пастуший кожух і з посохом у руках. А заодно так само нарядився його товариш по студентській лаві Амбросіо. Ніхто в селі не міг второпати, навіщо їм це здалося. На той час батько Хризостома помер, залишивши йому значний статок. Він успадкував цінне майно, чимало голів різноманітної худоби, багато грошей. І, ніде правди діти, юнак того заслуговував, оскільки був чудовою людиною. Невдовзі рознеслась чутка, що причина такої дивної поведінки криється в уже згадуваній Марселі, з якою Хризостом, закохавшись, зібрався бродити нашими глухоманями.
Тепер трохи про цю дівчину – адже не сумніваюсь, що ви ніколи нічого подібного не почуєте, навіть якщо скінчите свій життєвий шлях деревним старцем.
– Треба говорити – «древнім старцем», – вставив таки репліку ідальго: він зазнавав справжніх душевних мук, коли при ньому калічили слова.
– Хіба я щось не так сказав? – неприховано здивувався Педро. – Бігме, сеньйоре, якщо ви будете постійно мене перебивати, то я і за рік не закінчу.
– Але ж існує різниця між «древнім» і «деревним», – виправдовувався Дон Кіхот. – Проте вибач, друже, більше я тобі не заважатиму.
– Отже, – повів далі пастух, – жив у нас чоловік на ймення Гільєрмо. Він був ще заможнішим за батька Хризостома. Окрім багатства, Всевишній послав йому дочку, мати якої померла при пологах. Незабаром, сумуючи за дружиною, пішов на той світ і він, а вихованням сироти зайнявся її дядько, священик нашого села. У п’ятнадцять років Марсела стала справжньою красунею. Немало завидних женихів домагались руки дівчини. Та опікун не поспішав із весіллям, бо його вихованка й сама не давала нікому згоди. Тому він вирішив – до речі, вчинив дуже розумно – не йти всупереч її бажанню.
Якось несподівано для всіх Марсела переодягнулася пастушкою і, незважаючи на вмовляння родича та односельців, вийшла пасти власну череду. Щойно ця, воістину неземна, врода виявилася доступною для споглядання, безліч багатих молодиків, ідальго й простих землеробів гайнули в поля, вирядившись, як Хризостом, котрий на той момент уже не просто кохав, а боготворив її. Але слід підкреслити, що, досягши цілковитої самостійності, дівчина продовжувала дорожити власною чистотою та честю. Ніхто не міг похвалитись, що вона дала йому хоч маленьку надію на взаємність; з усіма була вона привітна, однак у межах пристойності, а про одруження і чути не хотіла. Така поведінка несла більше шкоди, аніж епідемія чуми, бо її краса продовжувала вабити закоханих, тоді як її холодність змушувала впадати у відчай розбиті серця. Не дивно, що знехтувані залицяльники вважали Марселу жорстокою, гордовитою і невдячною. Неподалік ростуть приблизно дванадцять високих буків, на гладенькій корі кожного, підкреслюю, кожного з них, вирізано її ім’я. Кумедія та й годі! Один пастух зітхає, інший стогне; там чути любовні оди, тут – сумні пісні. Буває, хлопець до самісінького ранку просидить, не змикаючи заплаканих очей, під дубом чи біля скелі, поринувши в солодкі мрії, а другого застає нестерпна спека розпростертим на гарячому піску в безперервних скаргах, адресованих жалісливим небесам. Але байдуже проходить повз них вільна й безтурботна красуня, і мимоволі чекаєш того, хто покладе край її непокірному норову.
Все, сказане мною, – щира правда. Тож я раджу, сеньйоре, не пропустити завтра церемонії погребіння, яка обіцяє бути видовищною, тим більше, що до місця похорону рукою подати.
– Неодмінно піду з вами, – запевнив Дон Кіхот. – Вельми вдячний тобі за цікаву розповідь.
– О, – багатообіцяюче примружився Педро, – це тільки половина відомих мені історій, які трапились із шанувальниками Марсели. А тепер вам ліпше лягти спати у моєму курені, бо нічна роса може зашкодити рані.
Санчо Панса, що за цей час неодноразово встиг пом’янути незлим тихим словом занадто балакучого оповідача, теж почав наполегливо радити хазяїнові погодитись із пропозицією Педро. Спільними зусиллями його умовили, і він, наслідуючи прихильників пастушки, провів залишок ночі у мріях про свою Дульсінею. Санчо ж умостився між Росінантом та віслюком і заснув не як нещасний закоханий, а як людина, на якій живого місця не зосталось.
Розділ ХІІІ,
у якому завершується історія про Марселу, а також трапляються інші події
Вирушили, тільки-но почало світати. Не встигли Дон Кіхот і Санчо Панса з новими знайомими здолати й чверті милі, як побачили, що на ту саму стежку виходять приблизно шестеро пастухів у чорних кожухах і з вінками з гілок кипариса та олеандра на головах. Поряд їхали верхи двоє ошатно вбраних дворян, яких супроводжували троє піших слуг. Порівнявшись, вершники увічливо розкланялися, поцікавились, хто куди прямує, і, з’ясувавши, що кінцева мета у них спільна, тримались надалі разом.
Спочатку їхня бесіда неспішно точилася навколо дивацтв і краси Марсели й смерті Хризостома, та згодом характер розмови змінився. Зокрема, один із кабальєро, який відрекомендувався Вівальдо, спитав Дон Кіхота, що спонукало його мандрувати такою мирною країною, озброївшись у подібний спосіб.
– Мій рід занять, – пояснив ідальго, – не передбачає іншого способу. Привільне життя, розваги й бездіяльність вигадані для розбещених придворних, а труднощі, тривоги та подвиги створені для тих, кого у світі називають мандрівними лицарями. Так, сеньйори, ви бачите останнього, хоч і не вельми гідного, представника, безсумнівно, відомого вам з анналів англійської історії славетного ордену лицарів Круглого столу. Я подався в цю безлюдну глухомань у пошуках пригод, керуючись рішучим наміром мужньо витримати послані мені долею найнебезпечніші випробування, допомагаючи слабким та нужденним.
Почувши це, всі, у тому числі й ті, хто вперше з ним зустрівся, пересвідчились, що перед ними справді божевільний. Аби веселіше здолати решту шляху, дотепник Вівальдо вирішив дещо під’юджити супутника:
– Схоже, сеньйоре мандрівний лицарю, ви дали обітницю, ще суворішу за обітницю монахів-самотників.
– Можливо, і вона така ж сувора, – відповів Дон Кіхот, – але що така ж корисна світові, не впевнений. Якщо вже говорити відверто, солдат, котрий виконує наказ, робить не менше, ніж той, хто ним командує. Себто, я хочу сказати, що монахи в тиші та спокої просять у небес земного блага, однак ми, воїни і лицарі, здійснюємо те, про що вони моляться: захищаємо цю землю нашими мечами, відкриті палючим сонячним променям улітку і тріскучим морозам узимку.
– Повністю з вами згоден, – кабальєро приклав руку до грудей. – Проте серед деяких інших рис одна мені особливо не до вподоби у мандрівних лицарів: замість того щоб у хвилину серйозної небезпеки вручити власну долю Господові, як і належить кожному істинному християнину, вони пристрасно віддаються під покровительство своїх дам, ніби саме ті – їхні божества, а це трохи пахне чимось на зразок язичництва.
– Але, сеньйоре, – палко заперечив Дон Кіхот, – так і має бути, інакше лицар не гідний цього звання. Перед тим як вчинити подвиг, він зобов’язаний, навіть якщо його ніхто не чує, хоч пошепки звернутись до коханої по підтримку. Тому існує чимало прикладів у романах. Водночас це зовсім не означає, що лицарі не моляться Богові.
– Однак ви не розвіяли моїх сумнівів – пролунало скептично, – і я не впевнений, що всі мандрівні лицарі мають даму серця, адже не всі вони закохані.
– Цього не може бути, – категорично хитнув головою Дон Кіхот. – Закоханий лицар – це так само природно, як, наприклад, зоряне небо.
– Якщо не помиляюсь, – продовжував гнути своє Вівальдо, – в дона Галаора, брата хороброго Амадіса Галльського, ніколи не було об’єкта пристрасті, що не завадило йому набути слави безстрашного лицаря.
На це Дон Кіхот відповів прислів’ям:
– Сеньйоре, одна ластівка весни не робить. Крім того, мені достеменно відомо, що закоханим він усе ж був, але старанно ховав свої почуття.
– Якщо я правильно розумію, ви теж не виняток? Тоді переконливо прошу вас, від імені усіх присутніх і від себе особисто, назвати нам ім’я, місце народження, титул вашої дами та описати її зовнішність. Вона почуватиметься щасливою, коли увесь світ знатиме, що її кохає і служить їй такий лицар, як ви.
– Не знаю, не знаю… – задумливо мовив Дон Кіхот. – Утім, поступаючись вашому ввічливому проханню, можу повідомити, що її ім’я – Дульсінея; народилась у Ель-Тобосо, в місцевості Ла-Манча. Вона щонайменше принцеса, оскільки є моєю королевою та господинею. Зовнішність її – надприродна, бо втілює всі можливі й неможливі ознаки краси, якими поети наділяють коханих: волосся – золото, чоло – Єлисейські поля[30], брови – небесні веселки, очі – сонця, щічки – троянди, вуста – корали, зуби – перлини, шия – алебастр, перса – мармур, руки – слонова кістка, а білизна шкіри – сніг. Походить моя обраниця з роду Тобосо Ламанчських, який хоч і не старовинний, але спроможний започаткувати знатні покоління грядущих епох.
– Хоча сам я належу до роду Качупінів Ларедських[31], – натхненно просторікував співбесідник, – але не насмілюся поставити його поряд із родом Тобосо Ламанчських, незважаючи на те, що, чесно кажучи, дізнався про нього вперше.
– Невже вперше? – вражено вигукнув Дон Кіхот.
Свідки цього діалогу остаточно впевнилися, що в нашого лицаря не всі дома. Вірив йому лише Санчо Панса, який знав Дон Кіхота практично з дня свого народження. Єдине, в чому він трішечки сумнівався, – це існування красуні Дульсінеї, бо зроду не чув про таку принцесу, хоча й жив неподалік від Ель-Тобосо.
Розмова ще не скінчилась, коли в ущелині між двома високими скелями з’явилися зо двадцять пастухів у чорних кожухах і з вінками на головах. Шестеро тримали ноші, прикрашені квітами.
– Ось несуть Хризостома, – вимовив Педро, – а он гора, біля підніжжя якої той хотів бути похованим.
Група прискорила ходу й підійшла до місця поховання майже одразу за жалобною процесією. Її учасники саме зібралися навколо небіжчика, а четверо з них гострими заступами почали копати могилу.
Шанобливо привітавшись, Дон Кіхот та його супутники наблизились. Обличчя померлого, якому можна було дати років тридцять, ще зберігало сліди колишньої краси й витонченості. Поблизу тіла було складено кілька книжок і багато рукописів як у сувоях, так і розгорнутих.
– Можливо, вам буде цікаво, – звернувся до прибулих, судячи з усього, приятель покійного, Амбросіо, – що тут, за словами Хризостома, він уперше зустрів Марселу, на цьому ж місці вперше освідчився їй у коханні, і саме тут вона востаннє довела його до відчаю власним презирством, внаслідок чого мій друг більше не бачив сенсу в жалюгідному земному існуванні. Чоловік цей мав чисту світлу душу, збагачену різноманітними позитивними якостями. Він кохав, проте до нього мали відразу, він захоплювався, однак його зневажали – він намагався зворушити хижака й зігріти холодний мармур. І всього-на-всього тільки став здобиччю смерті у розквіті літ через пастушку, яку прагнув увіковічнити в пам’яті людей, доказом чого могли б стати ці віршовані рукописи. Але я їх спалю після похорону, бо це наказ товариша.
– Гадаю, – м’яко сказав Вівальдо, – ви утримаєтесь від такого поспішного кроку, оскільки немає виправдання виконавцю чийогось розпорядження, яке суперечить здоровому глузду. Навпаки, вам треба зберегти поезію вашого друга, щоб вічно жила жорстокість Марсели, слугуючи пересторогою нащадкам, аби вони уникали подібної прірви. Хай знають, який трагічний кінець чатує на тих, хто стрімголов мчить стежиною, що її відкриває їхнім очам безрозсудне кохання.
Сповнений бажання дізнатись зміст рукописів, він нахилився, узяв один із них, розгорнув, та прочитати не встиг.
Розділ ХІV,
у якому відбувається несподіванка
Завадило йому чудесне видіння в образі пастушки Марсели, яка з’явилась на вершині гори. Першої ж миті кожному стало зрозуміло, що краса дівчини вочевидь перевершує власну славу. Всі затамували дихання, спрямувавши захоплений погляд у її бік. Лише Амбросіо обурено вигукнув:
– Може, ти прийшла, о хижий василіску[32] цих гір, дізнатись, чи не хлине при твоїй появі кров із ран нещасного, якого твоя жорстокість позбавила життя? Або з висоти хочеш помилуватись наслідком своїх жахливих вчинків, на зразок Нерона[33], котрий спостерігав за палаючим під ним Римом? Кажи нам негайно, навіщо ти тут!
– Ні, Амбросіо, не для того! – дзвінко відповіла Марсела. – Я прийшла довести, як помиляються ті, хто звинувачує мене у власних бідах і смерті Хризостома. А отже, прошу уважно слухати сказане мною.
За вашими ж словами, небо обдарувало мене красою, яка обеззброює вас, змушуючи кохати мене. І при цьому ви впевнені, що і я маю вас любити. Завдяки природному розуму, даному мені Господом, я добре усвідомлюю, що все чудове гідне любові. Однак не розумію, чому та, кого люблять, повинна кохати того, хто її любить, лише тому, що вона бажана.
А зараз спробуйте уявити, що закоханий у красу потворний і, як усе потворне, викликає огиду. То чи не було б дивно, якби він сказав: «Я люблю тебе за вроду, покохай і ти мене, незважаючи на мою потворність». Навіть хай вони обидва прекрасні, але це не означає, що помисли їхні схожі. Закохуються не в будь-яку красу; буває, вона тішить погляд, проте не підкорює сердець. Чула я, що справжнє кохання неподільне, і його неможливо досягти силоміць. Тож чому ви хочете, щоб я вчинила проти волі, тільки тому, що кажете, мовляв, любите мене? А от коли б небо, навпаки, створило мене потворною, хіба мала б я право засуджувати вас, що немила вам? Я своєї вроди не вибирала. І якщо змії не можна дорікати за дану їй природою отруту, хоча вона нею вбиває, то і я не заслуговую осуду, що красива. Адже краса порядної жінки – це ніби далекий вогонь або гострий меч, що не обпалює і не ранить того, хто до них не наближається.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента