— Он як! Невже свято? — здивувалася Сова.
— І це має бути особливе свято! — сказав Крістофер Робін.— Урочисте свято на честь Вінні-Пуха, який зробив те, що він зробив, аби врятувати Паця від потопу!
— О! Бач яке то буде свято! А він щось зробив? — спитала Сова.
— Так, зробив. А тепер, Сово, лети якомога швидше та сповісти про це Пуха й усіх-усіх, бо свято відбудеться завтра.
— О! Таки відбудеться, справді? — здивувалася Сова, силкуючись придумати Крістоферові Робіну якусь корисну пораду.
— Ну, чого ж ти баришся, Сово? Лети!
Сова ще подумала-подумала, але, не придумавши нічого розумного й мудрого, полетіла виконувати доручення.
Першим, кого вона зустріла, був Вінні-Пух.
— Пуше,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
— Ого! — сказав Пух. І, помітивши, що Сова чекає, аби він ще щось сказав, Пух додав:
— А там будуть такі маленькі тістечка з рожевим кремом?
Сова вважала за негідне для себе встрявати в розмову про якісь там тістечка з рожевим кремом, тому вона лише переказала Пухові слівце в слівце розмову з Крістофером Робіном і полетіла до Іа-Іа.
"Свято на мою честь? — подумки здивувався Пух.— Оце-то шту-у-ка!"
І він почав думати, як здивуються всі, коли дізнаються, що це не просто собі свято, а спеціальне свято на честь його — Пуха, і як вони здивуються ще дужче, коли Крістофер
Робін розповість їм про "Плавучого Ведмедя" та про "Пухову Мудрість", про ці чудові кораблі, що він їх винайшов і плавав на них. А далі він подумав, як буде шкода, коли раптом усі забудуть про свято або ж не знатимуть, на чию честь воно влаштоване. І що довше він думав про своє свято, то глибше воно полонило його уяву — немов чарівний сон, у якому все, як насправді. І цей сон непомітно й помаленьку почав виливатися в пісню. І це була
— Іа,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
— Цікаво, дуже цікаво,— сказав Іа-Іа.— Мабуть, мені пришлють опісля недоїдки, що попадали під стіл. Оце-то увага, оце-то турбота! Перекажи їм, що я наперед вдячний за їхні клопоти.
— Але ж тобі є запрошення!
— Що, що?
— Запрошення!!
— Не кричи, я все добре чую. А з чим його Їдять?
— Запрошення не щять. Запрошенням запрошують у гості. Ось і тебе запрошують на гостину. На завтра. На свято.
Іа спроквола похитав головою:
— Ти сплутала мене з Пацем. Щоправда, він маленький, але в нього теж довгі вуха. Певна річ, мовилося про Паця. Я йому все перекажу.
— Ні, ні! — сказала Сова, починаючи нервувати.— Мовилося саме про тебе!
— Ти певна?
— Авжеж, певна. Крістофер Робін сказав:
"Скажи усім-усім!" Розумієш, усім-усім!
— Усім, за винятком Іа?
— Ні, всім без винятку! — сердито сказала Сова.
— Ага, — сказав Іа. — Звісно, помилка. Та все одно, я прийду. Тільки не виніть мене, коли знову вперіщить дощ.
Але дощу не було.
Крістофер Робін зробив із довгих-предовгих дощок довгий-предовгий стіл, щоб за тим столом помістилися геть усі.
Сам Крістофер Робін сів з одного кінця столу — як Господар, а Пух сів із другого кінця столу — як Перший Гість, а поміж ними ліворуч сіли Сова, Іа-Іа та Паць, а поміж ними праворуч сіли Кролик, Крихітка Ру та Кенга, а довкола них, уже просто на траві, розмістилися всі Кроликові Родичі та Знайомі і терпляче ждали, може, хто-небудь до них озветься або щось упустить, або хоч спитає, котра година.
Це було перше свято, на яке потрапив Крихітка Ру, і тому він страшенно розходився. Тільки-но гості посідали, він почав усіх зачіпати.
— Привіт, Пуше! — пропищав він.
— Привіт, Ру! — сказав Пух.
Ру підскочив кілька разів на своєму місці й почав знову:
— Привіт, Пацику! — пропищав він.
Паць привітно помахав йому лапкою, бо був дуже зайнятий і не міг говорити.
— Привіт, Іа-Іа! — пропищав Ру.
Іа понуро мотнув йому головою і сказав:
— Скоро піде дощ — от побачиш, піде, коли вже не йде.
Ру поглянув на небо, але дощу й близько не було, тому він пропищав:
— Привіт, Сово!
— Привіт, маленький мій друже,— доброзичливо відповіла Сова і знову почала розповідати Крістоферові Робіну про те, як з одним її другом, якого він, Крістофер Робін, не знає, трохи не стався нещасний випадок.
А Кенга сказала Крихітці Ру:
— Ну, любий мій, випий спершу свою моню, а тоді розмовлятимеш.
Крихітка Ру, який саме пив молоко, хотів сказати, що він може робити водночас і те й інше, але раптом похлинувся, і його довелося довгенько попліскувати по спині, аби він віддихався.
Коли всі добре собі пригостилися, Крістофер Робін постукав ложкою по столу, і всі миттю замовкли й приготувалися уважно слу^ хати — усі-всі, за винятком Крихітки Ру, який і досі не позбувся гикавки, а тому силкувався удати, ніби то гикає не він, а хтось із Кроликових Родичів та Знайомих.
— Це свято,— сказав Крістофер Робін,— є святом на честь того, хто зробив Героїчний Вчинок, і всі ми знаємо, хто наш герой, і тому це йогосвято, і я приготував йому Великий Подарунок! Ось він.
Тут Крістофер Робін помацав біля себе руками й прошепотів:
— Де ж він?
Тим часом, поки Крістофер Робін мацав та розглядався, Іа значливе кахикнув і заговорив.
— Друзі! — сказав він.— Дорогі гості (в тому числі й непрохані), мені дуже приємно, точніше, мені булонадзвичайно приємно бачити вас на моєму святі. Те, що я зробив,— пусте. Кожен із вас — за винятком Кролика, Сови та Кенги — міг би вчинити те саме. Ага, ще за винятком Пуха. Звісно, моє зауваження не стосується Паця та Крихітки Ру, бо вони ще замалі для будь-яких вчинків. Зате решта з вас — коженіз решти — міг би вчинити те саме. Одначе сталося так, що зробити Героїчний Вчинок випало саме мені. І нема потреби говорити, що я зробив його не заради того, що оце зараз шукає Крістофер Робін.— Тут Іа приклав копито до рота й голосно прошепотів: "Пошукай під столом", — а тоді знову звернувся до всіх: — Я зробив цей Героїчний Вчинок тому, що кожен із нас повинен робити те, на що він здатен. І я вірю, що всі ми...
— Гик! — не стримався Крихітка Ру.
— Ру, любий, ну як тобі не сором,— із докором сказала Кенга.
— А хіба то я? — здивовано спитав Крихітка Ру.
— Про що говорить Іа? — прошепотів Паць до Пуха.
— Не знаю,— сумовито відповів Пух.
— Я думав, це твоєсвято,— сказав Паць.
— Я теж так думав. Та бач, виходить, що не моє.
— Краще б воно було твоє, ніж його,— не вгавав Паць.
— Я теж так гадаю,— скромно відказав Пух.
— Гик! — знову не стримався Крихітка Ру.
— Як я вже сказав,— голосно й суворо повторив Іа-Іа,— як я вже сказав перед тим, як мене перебили якимось незрозумілим гиканням, я вірю, що всі...
— Знайшов! — радісно вигукнув Крістофер Робін.— Передайте, будь ласка, оцей Великий Дарунок нашому любому Пухові. Це — для Пуха!
— Для Пуха? — перепитав Іа-Іа.
— Авжеж, для Пуха. Для найкращого у світі ведмедя!
— Я так і знав,— сказав Іа-Іа.— А втім, скаржитись не доводиться: все йде, все минає...
Але його ніхто не слухав. Усі кричали:
— Швидше розпаковуй, Пуше!
— Що там таке, Пуше?
— А я знаю, що там!
— Ні, не знаєш! — і так далі й таке інше.
Тим часом Пух і без підказок квапився розпакувати свій Дарунок. Проте він не розрізав, а обережно розв'язав мотузочку, якою Дарунок був перев'язаний, адже ніколи наперед не вгадаєш, навіщо тобі може знадобитися шматок мотузки.
Нарешті пакунок було розгорнуто, і коли Пух глянув, що там лежить, він ледве не впав від щастя!..
У пакунку лежала Спеціальна Скринька із чудовим набором олівців! Там були олівці, позначені літерою "В" — на честь Вінні-Пуха, а ще олівці, позначені "НВ"— на честь Найхоробрішого Вінні, а ще олівці, позначені "ВВ" — на честь Визволителя Вінні, бо це ж він визволив Паця з біди. А ще там була Машинка для загострювання олівців, а ще Червона Гумка, яка чудово стирає все, що ви неправильно написали, а ще Лінійка, якою можна зміряти все у себе вдома й надворі, і Сині Олівці, й Червоні Олівці, й Зелені Олівці, якими можна малювати і небо, і вогонь, і ліс. І всі ці речі мали своє окреме місце у Спеціальній Скриньці, яка до того ж іще й клацала, коли ви зачиняли накривку. І все це віднині належало Пухові.
— Ого! — сказав Пух.
— Ого, Пуше! — сказали всі, за винятком Іа.
— Дякую! — сказав схвильованим басом Пух.
А Іа-Іа пробурмотів:
— Е, якесь начиння до писанини... Олівці та інші витребеньки. Сама морока, сказав би я вам. Нічого путнього.
Пізніше, коли на землю зійшов золотавий вечір і всі попрощалися з Крістофером Робіном та подякували йому за гостину, Пух та Пацик разом почвалали додому.
Вони йшли тихо, мовчки, і кожен із них думав про щось своє.
— Путе,— нарешті озвався Паць,— коли ти прокинешся завтра вранці, про що ти найперше подумаєш?
— Я подумаю: щов мене буде на сніданок? — сказав Пух.— А ти про що?
— А я подумаю,— сказав Паць,— а що цікавого буде сьогодні?
Пух глибокодумно кивнув головою:
— Це ж те саме... — сказав він.
— І що ж було цікавого? — спитав Крістофер Робін.
— Коли?
— Наступного ранку.
— Не знаю.
— А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?
— Якщо вам цього дуже хочеться, то...
— Пухові дуже хочеться,— сказав Крістофер Робін.
Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він озирнувся й сказав:
— Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?
— Охоче,— відповів я.
— А Пухова скринька для олівців була краща за мою?
— Вона була точнісінько така сама,— сказав я.
Крістофер Робін кивнув і вийшов... А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — бум, бум, бум!
ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА,
— І це має бути особливе свято! — сказав Крістофер Робін.— Урочисте свято на честь Вінні-Пуха, який зробив те, що він зробив, аби врятувати Паця від потопу!
— О! Бач яке то буде свято! А він щось зробив? — спитала Сова.
— Так, зробив. А тепер, Сово, лети якомога швидше та сповісти про це Пуха й усіх-усіх, бо свято відбудеться завтра.
— О! Таки відбудеться, справді? — здивувалася Сова, силкуючись придумати Крістоферові Робіну якусь корисну пораду.
— Ну, чого ж ти баришся, Сово? Лети!
Сова ще подумала-подумала, але, не придумавши нічого розумного й мудрого, полетіла виконувати доручення.
Першим, кого вона зустріла, був Вінні-Пух.
— Пуше,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
— Ого! — сказав Пух. І, помітивши, що Сова чекає, аби він ще щось сказав, Пух додав:
— А там будуть такі маленькі тістечка з рожевим кремом?
Сова вважала за негідне для себе встрявати в розмову про якісь там тістечка з рожевим кремом, тому вона лише переказала Пухові слівце в слівце розмову з Крістофером Робіном і полетіла до Іа-Іа.
"Свято на мою честь? — подумки здивувався Пух.— Оце-то шту-у-ка!"
І він почав думати, як здивуються всі, коли дізнаються, що це не просто собі свято, а спеціальне свято на честь його — Пуха, і як вони здивуються ще дужче, коли Крістофер
Робін розповість їм про "Плавучого Ведмедя" та про "Пухову Мудрість", про ці чудові кораблі, що він їх винайшов і плавав на них. А далі він подумав, як буде шкода, коли раптом усі забудуть про свято або ж не знатимуть, на чию честь воно влаштоване. І що довше він думав про своє свято, то глибше воно полонило його уяву — немов чарівний сон, у якому все, як насправді. І цей сон непомітно й помаленьку почав виливатися в пісню. І це була
Поки ця пісня бриніла в Пухових грудях, Сова вела розмову з Іа-Іа.
НЕТЕРПЛЯЧА ПУХОВА ПІСНЯ
— Ура йому й слава!
— Кому це?
— Йому!
Хай кожен послуха...
— Про кого?
— Про нього!
Про нашого Пуха,
Розумного Пуха,
Хай кожен послуха,
Наставивши вуха.
— Гай-гай! Отакої!
А що ж він накоїв?
— Учора він став славнозвісним героєм!
Він друга свого від води врятував!
— Кого врятував?
— Я про Пуха казав!
— Та він же і плавать не вміє ніяк!
— А плавав як справжній хоробрий моряк!
Тож слава йому!
— За віщо й кому?
— Якщо ти не чуєш -
Продми собі вуха!
Йде мова про Пуха,
Про Мудрого Пуха,
Що вийшов героєм із моря води!
— Героєм із чого?
Із меду смачного!
— А мед тут до чого?
— Бо Пух до смачного
Був ласий... Він мед свій хутенько поїв,
А з глека зробив корабель з кораблів!
ідтак, не вагаючись жодної хвилі,
убовснув із дерева просто у хвилі,
Хоч сам би любіше скупався у меді,
Ніж морем пливти на "Плавучім Ведмеді".
Тож, нумо, всі разом його привітаймо
І щастя йому у житті побажаймо,
Щоб він не товстів, а міцнів повсякчас
І щоб не пішов він ніколивід нас.
Ура йому й слава!
— Кому це?
— Йому!
Хай кожен послуха...
— Про кого?
— Про нього!
Хай кожен послуха,
Наставивши вуха,
Про Доброго, Мужнього, Мудрого Пуха!
Щоб він був щасливий і весело жив!..
— Я згоден, скажіть тільки:
Що ж він зробив?
— Іа,— сказала Сова,— Крістофер Робін влаштовує свято.
— Цікаво, дуже цікаво,— сказав Іа-Іа.— Мабуть, мені пришлють опісля недоїдки, що попадали під стіл. Оце-то увага, оце-то турбота! Перекажи їм, що я наперед вдячний за їхні клопоти.
— Але ж тобі є запрошення!
— Що, що?
— Запрошення!!
— Не кричи, я все добре чую. А з чим його Їдять?
— Запрошення не щять. Запрошенням запрошують у гості. Ось і тебе запрошують на гостину. На завтра. На свято.
Іа спроквола похитав головою:
— Ти сплутала мене з Пацем. Щоправда, він маленький, але в нього теж довгі вуха. Певна річ, мовилося про Паця. Я йому все перекажу.
— Ні, ні! — сказала Сова, починаючи нервувати.— Мовилося саме про тебе!
— Ти певна?
— Авжеж, певна. Крістофер Робін сказав:
"Скажи усім-усім!" Розумієш, усім-усім!
— Усім, за винятком Іа?
— Ні, всім без винятку! — сердито сказала Сова.
— Ага, — сказав Іа. — Звісно, помилка. Та все одно, я прийду. Тільки не виніть мене, коли знову вперіщить дощ.
Але дощу не було.
Крістофер Робін зробив із довгих-предовгих дощок довгий-предовгий стіл, щоб за тим столом помістилися геть усі.
Сам Крістофер Робін сів з одного кінця столу — як Господар, а Пух сів із другого кінця столу — як Перший Гість, а поміж ними ліворуч сіли Сова, Іа-Іа та Паць, а поміж ними праворуч сіли Кролик, Крихітка Ру та Кенга, а довкола них, уже просто на траві, розмістилися всі Кроликові Родичі та Знайомі і терпляче ждали, може, хто-небудь до них озветься або щось упустить, або хоч спитає, котра година.
Це було перше свято, на яке потрапив Крихітка Ру, і тому він страшенно розходився. Тільки-но гості посідали, він почав усіх зачіпати.
— Привіт, Пуше! — пропищав він.
— Привіт, Ру! — сказав Пух.
Ру підскочив кілька разів на своєму місці й почав знову:
— Привіт, Пацику! — пропищав він.
Паць привітно помахав йому лапкою, бо був дуже зайнятий і не міг говорити.
— Привіт, Іа-Іа! — пропищав Ру.
Іа понуро мотнув йому головою і сказав:
— Скоро піде дощ — от побачиш, піде, коли вже не йде.
Ру поглянув на небо, але дощу й близько не було, тому він пропищав:
— Привіт, Сово!
— Привіт, маленький мій друже,— доброзичливо відповіла Сова і знову почала розповідати Крістоферові Робіну про те, як з одним її другом, якого він, Крістофер Робін, не знає, трохи не стався нещасний випадок.
А Кенга сказала Крихітці Ру:
— Ну, любий мій, випий спершу свою моню, а тоді розмовлятимеш.
Крихітка Ру, який саме пив молоко, хотів сказати, що він може робити водночас і те й інше, але раптом похлинувся, і його довелося довгенько попліскувати по спині, аби він віддихався.
Коли всі добре собі пригостилися, Крістофер Робін постукав ложкою по столу, і всі миттю замовкли й приготувалися уважно слу^ хати — усі-всі, за винятком Крихітки Ру, який і досі не позбувся гикавки, а тому силкувався удати, ніби то гикає не він, а хтось із Кроликових Родичів та Знайомих.
— Це свято,— сказав Крістофер Робін,— є святом на честь того, хто зробив Героїчний Вчинок, і всі ми знаємо, хто наш герой, і тому це йогосвято, і я приготував йому Великий Подарунок! Ось він.
Тут Крістофер Робін помацав біля себе руками й прошепотів:
— Де ж він?
Тим часом, поки Крістофер Робін мацав та розглядався, Іа значливе кахикнув і заговорив.
— Друзі! — сказав він.— Дорогі гості (в тому числі й непрохані), мені дуже приємно, точніше, мені булонадзвичайно приємно бачити вас на моєму святі. Те, що я зробив,— пусте. Кожен із вас — за винятком Кролика, Сови та Кенги — міг би вчинити те саме. Ага, ще за винятком Пуха. Звісно, моє зауваження не стосується Паця та Крихітки Ру, бо вони ще замалі для будь-яких вчинків. Зате решта з вас — коженіз решти — міг би вчинити те саме. Одначе сталося так, що зробити Героїчний Вчинок випало саме мені. І нема потреби говорити, що я зробив його не заради того, що оце зараз шукає Крістофер Робін.— Тут Іа приклав копито до рота й голосно прошепотів: "Пошукай під столом", — а тоді знову звернувся до всіх: — Я зробив цей Героїчний Вчинок тому, що кожен із нас повинен робити те, на що він здатен. І я вірю, що всі ми...
— Гик! — не стримався Крихітка Ру.
— Ру, любий, ну як тобі не сором,— із докором сказала Кенга.
— А хіба то я? — здивовано спитав Крихітка Ру.
— Про що говорить Іа? — прошепотів Паць до Пуха.
— Не знаю,— сумовито відповів Пух.
— Я думав, це твоєсвято,— сказав Паць.
— Я теж так думав. Та бач, виходить, що не моє.
— Краще б воно було твоє, ніж його,— не вгавав Паць.
— Я теж так гадаю,— скромно відказав Пух.
— Гик! — знову не стримався Крихітка Ру.
— Як я вже сказав,— голосно й суворо повторив Іа-Іа,— як я вже сказав перед тим, як мене перебили якимось незрозумілим гиканням, я вірю, що всі...
— Знайшов! — радісно вигукнув Крістофер Робін.— Передайте, будь ласка, оцей Великий Дарунок нашому любому Пухові. Це — для Пуха!
— Для Пуха? — перепитав Іа-Іа.
— Авжеж, для Пуха. Для найкращого у світі ведмедя!
— Я так і знав,— сказав Іа-Іа.— А втім, скаржитись не доводиться: все йде, все минає...
Але його ніхто не слухав. Усі кричали:
— Швидше розпаковуй, Пуше!
— Що там таке, Пуше?
— А я знаю, що там!
— Ні, не знаєш! — і так далі й таке інше.
Тим часом Пух і без підказок квапився розпакувати свій Дарунок. Проте він не розрізав, а обережно розв'язав мотузочку, якою Дарунок був перев'язаний, адже ніколи наперед не вгадаєш, навіщо тобі може знадобитися шматок мотузки.
Нарешті пакунок було розгорнуто, і коли Пух глянув, що там лежить, він ледве не впав від щастя!..
У пакунку лежала Спеціальна Скринька із чудовим набором олівців! Там були олівці, позначені літерою "В" — на честь Вінні-Пуха, а ще олівці, позначені "НВ"— на честь Найхоробрішого Вінні, а ще олівці, позначені "ВВ" — на честь Визволителя Вінні, бо це ж він визволив Паця з біди. А ще там була Машинка для загострювання олівців, а ще Червона Гумка, яка чудово стирає все, що ви неправильно написали, а ще Лінійка, якою можна зміряти все у себе вдома й надворі, і Сині Олівці, й Червоні Олівці, й Зелені Олівці, якими можна малювати і небо, і вогонь, і ліс. І всі ці речі мали своє окреме місце у Спеціальній Скриньці, яка до того ж іще й клацала, коли ви зачиняли накривку. І все це віднині належало Пухові.
— Ого! — сказав Пух.
— Ого, Пуше! — сказали всі, за винятком Іа.
— Дякую! — сказав схвильованим басом Пух.
А Іа-Іа пробурмотів:
— Е, якесь начиння до писанини... Олівці та інші витребеньки. Сама морока, сказав би я вам. Нічого путнього.
Пізніше, коли на землю зійшов золотавий вечір і всі попрощалися з Крістофером Робіном та подякували йому за гостину, Пух та Пацик разом почвалали додому.
Вони йшли тихо, мовчки, і кожен із них думав про щось своє.
— Путе,— нарешті озвався Паць,— коли ти прокинешся завтра вранці, про що ти найперше подумаєш?
— Я подумаю: щов мене буде на сніданок? — сказав Пух.— А ти про що?
— А я подумаю,— сказав Паць,— а що цікавого буде сьогодні?
Пух глибокодумно кивнув головою:
— Це ж те саме... — сказав він.
— І що ж було цікавого? — спитав Крістофер Робін.
— Коли?
— Наступного ранку.
— Не знаю.
— А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?
— Якщо вам цього дуже хочеться, то...
— Пухові дуже хочеться,— сказав Крістофер Робін.
Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він озирнувся й сказав:
— Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?
— Охоче,— відповів я.
— А Пухова скринька для олівців була краща за мою?
— Вона була точнісінько така сама,— сказав я.
Крістофер Робін кивнув і вийшов... А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — бум, бум, бум!
ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА,
У якій на Пуховій Галявці ставлять хатку
Одного разу, коли Пухові робити було зовсім нічого, він подумав, що слід було б усетаки щось та зробити. І він надумався піти до Паця подивитися, що робить його друг.
Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
— Він кудись пішов,— сумно сказав Пух.— Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
— Привіт, Пацю,— сказав Пух.— А я гадав, тебе немає вдома.
— Ні, Пуше,— сказав Паць.— Це тебе немає вдома.
— Може, й так,— сказав Пух.— Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
— Диви, вже майже одинадцята! — радісно мовив Вінні-Пух.— Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,— і Пух застромив голову в буфет.— А тоді — чуєш. Пацю? — ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
— Яку пісеньку, Пуше?
— Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,— пояснив Пух.
Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
— Пуше,— сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.— А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
— Це дуже слушна думка, Пацю,— сказав Пух.— Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її тамне слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
— Обов'язково? — стривожено запитав Паць.
— Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
— Бом-бом,— сказав Пух.— Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
— Сказав, але то було попереду.
— Попереду тірлім-бом-бома?
— Та то ж був інший тірлім-бом-бом,— сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.— От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
І він заспівав спочатку:
Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
— Пуше,— сказав він урочисто,— по-моєму, не так ноги, як вуха.
На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім-бом-боми, а Пух — усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.
Скоро їм стало значно тепліше, і вони змогли продовжити розмову.
— Я оце зараз думав,— сказав Пух,— і подумав я ось про що: я подумав про Іа.
— А що ти подумав про Іа?
— Те, що бідному Іа ніде жити.
— Що ніде, то ніде,— погодився Паць.
— Ти, Пацю, маєш хатку, і я маю хатку, і це, що не кажи, дуже гарні хатки. І Крістофер Робін має хатку, і Сова, і Кенга, і Кролик мають хатки, і навіть усі Кроликові Родичі та Знайомі мають свої хатки чи якийсь дах над головою, а бідний Іа не має нічого. От я й надумав: давай-но збудуємо йому хатку.
— Це пречудова думка! — сказав Паць.— А де ми її збудуємо?
— Ми збудуємо її тут,— сказав Пух,— біля оцього гайка, бо тут не буває вітру і тут я про це подумав. Ми назвемо цю місцинку "Пухова Галявка". І ми поставимо на Пуховій Галявці хатку Іадля ослика Іа.
— До речі, отам, за гайком, лежить ціла купа всяких палиць,— сказав Паць.— Я сам бачив. Багато-багато. Ну просто навалено цілу гору.
— Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-ПацевоюГалявкою, якби ПуховаГалявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер — до діла.
Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.
...................................
Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: "Цікаво, яка зараз надворі погода?", коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.
— Привіт, Іа,— сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.— Як ся маєш?
— Сніг,— понуро мовив Іа.
— Еге, сніг.
— І мороз.
— Невже?
— Авжеж,— сказав Іа. — Хоча,— додав він трохи жвавіше,— хоча останнім часом землетрусів у нас не було.
— А що скоїлося, Іа?
— Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?
— Якої хати?
— Звичайної хати.
— А хто в ній живе?
— Я живу. Точніше, я думав, що живу. Але, виходить, я там не живу. Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.
— Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...
— Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,— голосно прошепотів Іа,— але це між нами і про це нікому нічичирк — там холодно.
— Ой Іа!
— І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.
— Ой Іа! — сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.
— Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.
— Справді, збудував? Та це ж просто диво!
— Справжнім дивом,— сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,— справжнімдивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...
Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.
— Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,— гукнув він Іа.
— Часом буває,— сказав Іа-Іа,— коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...
— Ходімо,— сказав Крістофер Робін.
І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не булохати Іа.
— От бач! — сказав Іа.— Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.
Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.
— Ти чуєш? — спитав він Іа.
— А що там таке? Хтось сміється?
— Слухай!
Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.
— Це Пух! — радісно сказав Крістофер Робін.
— Можливо,— сказав Іа-Іа.
— І Паць! — схвильовано сказав Крістофер Робін.
— Можливо,— сказав Іа-Іа.— Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.
Слова пісні раптом перемінилися.
— От вже й готовий новий дім!— співав басок.
— Тірлім-бом-бом, тірлім-пш-пім!— підтягував йому тоненький голосок.
— Не хатка, а прегарний дім!
— Тірлім-бом-бом, тірлім-пім-пім!
— Я сам охоче жив би в нім!
— Тірлім-бом-бом, пім-пім!
— Пуше! — закричав Крістофер Робін.
Співаки біля хвіртки, що вела в сосновий гайок, замовкли.
— Це Крістофер Робін,— зрадів Вінні-Пух.
— Він гукає звідти, де ми брали палиці,— сказав Паць.
— Біжімо,— сказав Пух.
Вони злізли з хвіртки й помчали на той бік гайка, а Вінні-Пух цілу дорогу радісно гукав до Крістофера Робіна.
— Ого, Іа теж тут,— сказав Пух після міцних обіймів із Крістофером Робіном.
Він штурхнув ліктем Паця, а Паць штурхнув ліктем його, і обидва разом подумали, який чудовий і несподіваний дарунок вони підготували для ослика.
— Доброго здоров'ячка, Іа!
— Тобі так само, ведмедику Пуше, — понуро мовив Іа,— і вдвоє кращого — щочетверга.
Не встиг Вінні-Пух запитати: "Чому щочетверга?", як Крістофер Робін почав розповідати сумну історію про зниклу хатку Іа.
Пух та Паць уважно слухали, проте їхні очі дедалі круглішали та круглішали.
— А де, ти кажеш, вона стояла? — спитав Пух.
— Якраз отут,— сказав Іа-Іа.
— Її було збудовано з палиць?
— Так.
— Ох! — сказав Паць.
— Що? — сказав Іа.
— Я просто сказав "Ох",— скоромовкою відповів Паць і, щоб не виказати себе, кілька разів безтурботно тірлімбомбомкнув.
— А ти певен, що то була хатка? — спитав Пух.— Я хочу сказати, чи певен ти, що хатка стояла саме тут?
—Авжеж, певен,— сказав Іа й пробурмотів сам до себе.— У декого з них ані крапельки глузду.
— А що скоїлося, Пуше? — спитав Крістофер Робін.
— Та бачиш, — сказав Пух, — скоїлося не скоїлося...— сказав Пух.— А справа в тім...— сказав Пух... — Ну, як би вам пояснити?..— сказав Пух.
І тут, мабуть, щось йому підказало, що він не дуже зрозуміло пояснює справу, тому він знову штурхнув ліктем Паця.
— Ну, як би вам пояснити,— квапливо сказав Паць.— Адже там тепліше,— додав він після глибоких роздумів.
— Де тепліше?
— По той бік гайка, де стоїть хатка Іа.
— Моя хатка? — спитав Іа-Іа. — Моя хата стояла тут.
— Ні,— впевнено сказав Паць,— вона по той бік гайка.
— Бо там тепліше,— додав Пух.
— Але я мушу знати...
— Ходімо й подивимось, — просто сказав Паць, запрошуючи всіх іти за ним.
— Не могло ж у тебе бути дві хати,— сказав Пух. — Та ще й так близько одна від одної.
Вони вийшли на галявину, і там стояла хатка Іа — гарна, мов лялечка.
— Ось твоя хатка,— сказав Паць.
— Усередині не гірша, ніж зовні,— гордо сказав Пух.
Іа зайшов до хатки, і... вийшов назад.
— Диво дивне,— сказав він.— Це моя хатка, і я сам збудував її там, де я казав. Мабуть, її сюди здуло вітром. Мабуть, вітер підняв її просто над гаєм і опустив тут. От вона й стоїть тепер тут, ціла-цілісінька. І місце тут навіть краще, ніж там.
— Значно краще, ніж там,— в один голос сказали Пух і Паць.
— Ось вам наочний приклад того, що можна зробити, коли не лінуватися,— сказав Іа-Іа. — Тобі ясно, Пуше? Тобі ясно, Пацику? По-перше, Кмітливість, а по-друге — Сумлінна Праця. Наслідок — перед вами. Ось як треба будувати хатку! — гордо закінчив Іа.
Всі попрощалися із щасливим господарем нової хатки, і Крістофер Робін зі своїми друзями — Пухом та Пацем пішли обідати. Дорогою друзі розповіли йому про Жахливу Помилку, якої вони допустилися. І коли Крістофер Робін досхочу насміявся, усі троє бадьоро заспівали Пухову Похідну Пісеньку для Снігової Погоди і співали її до самого дому, причому Паць, який досі ще був трохи не в голосі, лише тірлімбомбомкав.
Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
— Він кудись пішов,— сумно сказав Пух.— Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
— Тоді я ось що зроблю,— сказав Вінні-Пух.— Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом),
Іду вперед
(Тірлім-бом-бом),
Не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Не знаю,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом)
Так мерзнуть ноги?
Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
— Привіт, Пацю,— сказав Пух.— А я гадав, тебе немає вдома.
— Ні, Пуше,— сказав Паць.— Це тебе немає вдома.
— Може, й так,— сказав Пух.— Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
— Диви, вже майже одинадцята! — радісно мовив Вінні-Пух.— Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,— і Пух застромив голову в буфет.— А тоді — чуєш. Пацю? — ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
— Яку пісеньку, Пуше?
— Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,— пояснив Пух.
Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
— Пуше,— сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.— А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
— Це дуже слушна думка, Пацю,— сказав Пух.— Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її тамне слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
— Обов'язково? — стривожено запитав Паць.
— Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
— Тірлім що? — спитав Паць.
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом)...
— Бом-бом,— сказав Пух.— Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
— А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом)...
— Сказав, але то було попереду.
— Попереду тірлім-бом-бома?
— Та то ж був інший тірлім-бом-бом,— сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.— От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
І він заспівав спочатку:
Він проспівав, пісеньку трохи по-новому, від чого вона стала ще кращою, а скінчивши, замовк і став чекати, коли Паць скаже: "Так, Пуше-Пампуше, з усіх Спеціальних Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилося чути, ця — найкраща".
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить
з ніг
(Тірлім-бом-бом),
йдемо вперед,
(Тірлім-бом-бом),
не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Хто скаже,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
ЧОМ!
І в тебе
ЧОМ!
Так мерзнуть ноги?
Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
— Пуше,— сказав він урочисто,— по-моєму, не так ноги, як вуха.
На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім-бом-боми, а Пух — усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.
Скоро їм стало значно тепліше, і вони змогли продовжити розмову.
— Я оце зараз думав,— сказав Пух,— і подумав я ось про що: я подумав про Іа.
— А що ти подумав про Іа?
— Те, що бідному Іа ніде жити.
— Що ніде, то ніде,— погодився Паць.
— Ти, Пацю, маєш хатку, і я маю хатку, і це, що не кажи, дуже гарні хатки. І Крістофер Робін має хатку, і Сова, і Кенга, і Кролик мають хатки, і навіть усі Кроликові Родичі та Знайомі мають свої хатки чи якийсь дах над головою, а бідний Іа не має нічого. От я й надумав: давай-но збудуємо йому хатку.
— Це пречудова думка! — сказав Паць.— А де ми її збудуємо?
— Ми збудуємо її тут,— сказав Пух,— біля оцього гайка, бо тут не буває вітру і тут я про це подумав. Ми назвемо цю місцинку "Пухова Галявка". І ми поставимо на Пуховій Галявці хатку Іадля ослика Іа.
— До речі, отам, за гайком, лежить ціла купа всяких палиць,— сказав Паць.— Я сам бачив. Багато-багато. Ну просто навалено цілу гору.
— Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-ПацевоюГалявкою, якби ПуховаГалявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер — до діла.
Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.
...................................
Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: "Цікаво, яка зараз надворі погода?", коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.
— Привіт, Іа,— сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.— Як ся маєш?
— Сніг,— понуро мовив Іа.
— Еге, сніг.
— І мороз.
— Невже?
— Авжеж,— сказав Іа. — Хоча,— додав він трохи жвавіше,— хоча останнім часом землетрусів у нас не було.
— А що скоїлося, Іа?
— Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?
— Якої хати?
— Звичайної хати.
— А хто в ній живе?
— Я живу. Точніше, я думав, що живу. Але, виходить, я там не живу. Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.
— Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...
— Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,— голосно прошепотів Іа,— але це між нами і про це нікому нічичирк — там холодно.
— Ой Іа!
— І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.
— Ой Іа! — сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.
— Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.
— Справді, збудував? Та це ж просто диво!
— Справжнім дивом,— сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,— справжнімдивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...
Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.
— Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,— гукнув він Іа.
— Часом буває,— сказав Іа-Іа,— коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...
— Ходімо,— сказав Крістофер Робін.
І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не булохати Іа.
— От бач! — сказав Іа.— Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.
Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.
— Ти чуєш? — спитав він Іа.
— А що там таке? Хтось сміється?
— Слухай!
Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.
— Це Пух! — радісно сказав Крістофер Робін.
— Можливо,— сказав Іа-Іа.
— І Паць! — схвильовано сказав Крістофер Робін.
— Можливо,— сказав Іа-Іа.— Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.
Слова пісні раптом перемінилися.
— От вже й готовий новий дім!— співав басок.
— Тірлім-бом-бом, тірлім-пш-пім!— підтягував йому тоненький голосок.
— Не хатка, а прегарний дім!
— Тірлім-бом-бом, тірлім-пім-пім!
— Я сам охоче жив би в нім!
— Тірлім-бом-бом, пім-пім!
— Пуше! — закричав Крістофер Робін.
Співаки біля хвіртки, що вела в сосновий гайок, замовкли.
— Це Крістофер Робін,— зрадів Вінні-Пух.
— Він гукає звідти, де ми брали палиці,— сказав Паць.
— Біжімо,— сказав Пух.
Вони злізли з хвіртки й помчали на той бік гайка, а Вінні-Пух цілу дорогу радісно гукав до Крістофера Робіна.
— Ого, Іа теж тут,— сказав Пух після міцних обіймів із Крістофером Робіном.
Він штурхнув ліктем Паця, а Паць штурхнув ліктем його, і обидва разом подумали, який чудовий і несподіваний дарунок вони підготували для ослика.
— Доброго здоров'ячка, Іа!
— Тобі так само, ведмедику Пуше, — понуро мовив Іа,— і вдвоє кращого — щочетверга.
Не встиг Вінні-Пух запитати: "Чому щочетверга?", як Крістофер Робін почав розповідати сумну історію про зниклу хатку Іа.
Пух та Паць уважно слухали, проте їхні очі дедалі круглішали та круглішали.
— А де, ти кажеш, вона стояла? — спитав Пух.
— Якраз отут,— сказав Іа-Іа.
— Її було збудовано з палиць?
— Так.
— Ох! — сказав Паць.
— Що? — сказав Іа.
— Я просто сказав "Ох",— скоромовкою відповів Паць і, щоб не виказати себе, кілька разів безтурботно тірлімбомбомкнув.
— А ти певен, що то була хатка? — спитав Пух.— Я хочу сказати, чи певен ти, що хатка стояла саме тут?
—Авжеж, певен,— сказав Іа й пробурмотів сам до себе.— У декого з них ані крапельки глузду.
— А що скоїлося, Пуше? — спитав Крістофер Робін.
— Та бачиш, — сказав Пух, — скоїлося не скоїлося...— сказав Пух.— А справа в тім...— сказав Пух... — Ну, як би вам пояснити?..— сказав Пух.
І тут, мабуть, щось йому підказало, що він не дуже зрозуміло пояснює справу, тому він знову штурхнув ліктем Паця.
— Ну, як би вам пояснити,— квапливо сказав Паць.— Адже там тепліше,— додав він після глибоких роздумів.
— Де тепліше?
— По той бік гайка, де стоїть хатка Іа.
— Моя хатка? — спитав Іа-Іа. — Моя хата стояла тут.
— Ні,— впевнено сказав Паць,— вона по той бік гайка.
— Бо там тепліше,— додав Пух.
— Але я мушу знати...
— Ходімо й подивимось, — просто сказав Паць, запрошуючи всіх іти за ним.
— Не могло ж у тебе бути дві хати,— сказав Пух. — Та ще й так близько одна від одної.
Вони вийшли на галявину, і там стояла хатка Іа — гарна, мов лялечка.
— Ось твоя хатка,— сказав Паць.
— Усередині не гірша, ніж зовні,— гордо сказав Пух.
Іа зайшов до хатки, і... вийшов назад.
— Диво дивне,— сказав він.— Це моя хатка, і я сам збудував її там, де я казав. Мабуть, її сюди здуло вітром. Мабуть, вітер підняв її просто над гаєм і опустив тут. От вона й стоїть тепер тут, ціла-цілісінька. І місце тут навіть краще, ніж там.
— Значно краще, ніж там,— в один голос сказали Пух і Паць.
— Ось вам наочний приклад того, що можна зробити, коли не лінуватися,— сказав Іа-Іа. — Тобі ясно, Пуше? Тобі ясно, Пацику? По-перше, Кмітливість, а по-друге — Сумлінна Праця. Наслідок — перед вами. Ось як треба будувати хатку! — гордо закінчив Іа.
Всі попрощалися із щасливим господарем нової хатки, і Крістофер Робін зі своїми друзями — Пухом та Пацем пішли обідати. Дорогою друзі розповіли йому про Жахливу Помилку, якої вони допустилися. І коли Крістофер Робін досхочу насміявся, усі троє бадьоро заспівали Пухову Похідну Пісеньку для Снігової Погоди і співали її до самого дому, причому Паць, який досі ще був трохи не в голосі, лише тірлімбомбомкав.