Кролик поспішав краєм Дрімучого Пралісу, з кожною миттю дужче відчуваючи важливість свого завдання, і нарешті він прибіг до дерева, в якому жив Крістофер Робін.
Кролик постукав у двері.
Потому кілька разів гукнув господаря. Потому відступив трохи назад, задер голову, прикрив лапкою очі від сонця і, вдивляючись у верховіття, погукав знову.
Потому він зайшов із протилежного боку і ще погукав: "Агов! Де ти? Це я, Кролик!" — але нічого не сталося.
Тоді він замовк і прислухався, і все замовкло й прислухалося разом із ним, і в осяяному сонцем лісі стало тихо-тихо, а тоді зненацька десь високо-високо в небі заспівав жайворон.
— Як жаль! — сказав Кролик.— Крістофер Робін кудись пішов.
Кролик ще раз повернувся до зелених дверей — просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
У папірці стирчала шпилька — мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
— Ага! — сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.— Мені ще один лист!
Ось що там було написано:
І він поважно рушив у дорогу.
Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
— Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
Сова завжди так зустрічала гостей.
— Сово,— діловито почав Кролик,— у нас із тобою є мозок. В усіх інших — у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,— а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому,— то це наша з тобою справа.
— Атож,— сказала Сова.— Я саме й думала.
— Прочитай оце.
Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися — Сува— вміла написати Вівторок так, що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
— Ну, то як? — спитав Кролик.
— Авжеж, так,— сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.— Я розумію, що ти хочеш сказати. Це — безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
— Чому? — спитав Кролик.
— З тієї самої причини,— сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
— Учора вранці,— урочисто промовив Кролик,— я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
— Саме оцязаписка?
— Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
— Неймовірно,— сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.— І що ж ти зробив?
— Нічого.
— Це найрозумніше,— премудро сказала Сова.
Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
— Ну, то що? — знову спитав Кролик.
— Авжеж, так воно і є,— пробубоніла Сова.
Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
— Скажи мені, Кролику,— сказала вона,— про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
— Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
— Прошу повторити слово в слово ту першу записку,— сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
— Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
Сова з полегкістю зітхнула:
— Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
— Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? — сказав Кролик.— Де він тепер? Ось у чому річ!
Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус". Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
— Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,— сказала вона.— Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
— Гм,— сказав Кролик,— я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
— Ну,— сказала Сова,— плямистий або травоїдний Скоровернус — це просто е-е...
...Принаймні,— сказала вона,— найбільше він схожий на... е-е-е...
...звісно,— вела вона далі,— це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
...словом, я просто не знаю, який він із себе,— щиро призналася Сова.
— Велике спасибі,— сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:
— Привіт, Кролику,— відповів замріяний Пух.
— Ти сам придумав цю пісеньку?
— Еге, я її начебто придумав,— сказав Пух.— Не те щоб я умів по-справжньому думати,— додав він скромно,— і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
— Угу,— сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.— Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
— Ні,— сказав Пух.— Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
— Тигра нам ні до чого.
— Еге, — сказав Пух.— Я й сам так подумав.
— А Паця ти бачив?
— Бачив, — сказав Пух. — Мабуть, він теж ні до чого? — спитав він догідливе.
— Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
— Він бачив мене,— сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
— Завдання просте,— сказав він, — треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
— А що ж він робить?
— Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
— Можу, — сказав Пух. — Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок — невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
— Так, так,— сказав Кролик,— усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
— Та бач,— сказав Пух,— об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
— А в чверть на дванадцяту?
— Та бач... — почав був знову Пух.
— А о пів на дванадцяту?
— Точно,— сказав Пух.— О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду — бачив, увечері — бачив, перед сніданком — бачив, одразу після сніданку — бачив, а тоді — "Ну, Пуше, до побачення" — і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
— Ото ж бо,— сказав Кролик.— А куди?
— Ну, може, він щось шукає.
— А що? — спитав Кролик.
— Я саме про це й хотів сказати,— мовив Пух. — Мабуть, він шукає отого...
— Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
— Еге, — сказав Пух. — Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
— Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,— сказав він.
— Ні! — сказав Пух. — Але я стараюся,— додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа — фіалки", "Фіалки — Іа",— щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
— Доброго ранку, Іа! — почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
— Завтра,— сказав Іа.— Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче — поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого — розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
— Ой Іа,— знов почав він,— а я...
— Це маленький Пацик? — спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
— Я, Іа, і я...
— Ти знаєш, що це таке?
— Ні,— сказав Паць.
— Це — А.
— О! — сказав Паць.
— Ніяке не О! Це — А! — суворо промовив Іа.— Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
— Так,— сказав Паць.— Тобто, ні,— хутенько виправився він і підступив іще ближче.
— Крістофер Робін сказав, що це — А, отже, воно Ає і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,— додав ще суворіше Іа.
Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
— А ти знаєш, що означає А, маленький Пацику?
— Ні, Іа, не знаю.
— Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А!
— О! — знову сказав Паць.— Тобто я хотів сказати "Он як!" — квапливо виправився він.
— Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа — це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але щовони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених, завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених — я не кажу про Пухів та Паців — це знаменита й могутня буква А. Так, так,— додав він,— це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
— А ось і Кролик,— сказав він весело.— Привіт, Кролику!
Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",— тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
— Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
— А що я бачу зараз перед собою? — відповів Іа, не підводячи очей.
— Три палички,— не задумуючись, відповів Кролик.
— От бачиш! — сказав Іа Пацеві.
Після цього він обернувся до Кролика:
— Тепер я відповім на твоє запитання,— урочисто промовив він.
— Щиро дякую,— сказав Кролик.
— Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває— здається, він вживає саме цеслово,— він оболдіваєзнаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
— Буква А,— сказав Кролик,— але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
Іа поглянув на свої палички, а тоді — на Паця.
— Як сказав Кролик? Що це таке? — спитав він.
— А,— сказав Паць.
— Це ти йому сказав?
— Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
— Він знає? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
— Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
— Розумний? — зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
— Ось тобі й Освіта! — з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
— Ось тобі й Наука! — сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.— Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
— Я думаю... — несміливо почав Паць.
— Не треба, — сказав Іа.
— Я думаю... фіалки — гарні квіти,— сказав Паць. — Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:
ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
Кролик постукав у двері.
Потому кілька разів гукнув господаря. Потому відступив трохи назад, задер голову, прикрив лапкою очі від сонця і, вдивляючись у верховіття, погукав знову.
Потому він зайшов із протилежного боку і ще погукав: "Агов! Де ти? Це я, Кролик!" — але нічого не сталося.
Тоді він замовк і прислухався, і все замовкло й прислухалося разом із ним, і в осяяному сонцем лісі стало тихо-тихо, а тоді зненацька десь високо-високо в небі заспівав жайворон.
— Як жаль! — сказав Кролик.— Крістофер Робін кудись пішов.
Кролик ще раз повернувся до зелених дверей — просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
У папірці стирчала шпилька — мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
— Ага! — сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.— Мені ще один лист!
Ось що там було написано:
ПІШОВ— Ага! — повторив Кролик.— Треба негайно повідомити інших.
СКОРОВЕРНУС
ЗАЛНЯТИЙ
СКОРОВЕРНУС
К.Р.
І він поважно рушив у дорогу.
Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
— Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
Сова завжди так зустрічала гостей.
— Сово,— діловито почав Кролик,— у нас із тобою є мозок. В усіх інших — у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,— а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому,— то це наша з тобою справа.
— Атож,— сказала Сова.— Я саме й думала.
— Прочитай оце.
Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися — Сува— вміла написати Вівторок так, що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
— Ну, то як? — спитав Кролик.
— Авжеж, так,— сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.— Я розумію, що ти хочеш сказати. Це — безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
— Чому? — спитав Кролик.
— З тієї самої причини,— сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
— Учора вранці,— урочисто промовив Кролик,— я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
— Саме оцязаписка?
— Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
— Неймовірно,— сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.— І що ж ти зробив?
— Нічого.
— Це найрозумніше,— премудро сказала Сова.
Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
— Ну, то що? — знову спитав Кролик.
— Авжеж, так воно і є,— пробубоніла Сова.
Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
— Скажи мені, Кролику,— сказала вона,— про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
— Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
— Прошу повторити слово в слово ту першу записку,— сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
— Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
Сова з полегкістю зітхнула:
— Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
— Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? — сказав Кролик.— Де він тепер? Ось у чому річ!
Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус". Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
— Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,— сказала вона.— Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
— Гм,— сказав Кролик,— я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
— Ну,— сказала Сова,— плямистий або травоїдний Скоровернус — це просто е-е...
...Принаймні,— сказала вона,— найбільше він схожий на... е-е-е...
...звісно,— вела вона далі,— це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
...словом, я просто не знаю, який він із себе,— щиро призналася Сова.
— Велике спасибі,— сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:
— Здоров, Пуше! — сказав Кролик.
Вже метелики літають,
Дні зимові відлітають,
Перші квіти прозирають
Крізь сніжок.
В Лісі горлиця туркоче,
Синій пролісок мигоче,
Наче вискочити хоче
На лужок.
Бджоли крильця розправляють,
Тепле сонечко вітають,
Буде літо — всі це знають -
Буде й мед.
Вінні-Пух сидить, міркує,
Все те бачить, все те чує
І свіженький мед смакує
Наперед.
Бо весна іде полями,
Сипле жайворон піснями,
А дзвіночки під дубами
Дзень та дзень.
І зозуля закувала,
І водичка задзюрчала,
І весна всіх привітала:
"Добрий день!"
Сонце сяє-припікає,
Вінні-Пух сидить, куняє,
А довкола все буяє,
Все цвіте.
Вінні-Пух про літо мріє.
Хай з ним кожен порадіє
І міцніє, й не товстіє,
І росте.
— Привіт, Кролику,— відповів замріяний Пух.
— Ти сам придумав цю пісеньку?
— Еге, я її начебто придумав,— сказав Пух.— Не те щоб я умів по-справжньому думати,— додав він скромно,— і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
— Угу,— сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.— Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
— Ні,— сказав Пух.— Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
— Тигра нам ні до чого.
— Еге, — сказав Пух.— Я й сам так подумав.
— А Паця ти бачив?
— Бачив, — сказав Пух. — Мабуть, він теж ні до чого? — спитав він догідливе.
— Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
— Він бачив мене,— сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
— Завдання просте,— сказав він, — треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці?
— А що ж він робить?
— Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
— Можу, — сказав Пух. — Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок — невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
— Так, так,— сказав Кролик,— усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
— Та бач,— сказав Пух,— об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
— А в чверть на дванадцяту?
— Та бач... — почав був знову Пух.
— А о пів на дванадцяту?
— Точно,— сказав Пух.— О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду — бачив, увечері — бачив, перед сніданком — бачив, одразу після сніданку — бачив, а тоді — "Ну, Пуше, до побачення" — і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
— Ото ж бо,— сказав Кролик.— А куди?
— Ну, може, він щось шукає.
— А що? — спитав Кролик.
— Я саме про це й хотів сказати,— мовив Пух. — Мабуть, він шукає отого...
— Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
— Еге, — сказав Пух. — Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
— Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,— сказав він.
— Ні! — сказав Пух. — Але я стараюся,— додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа — фіалки", "Фіалки — Іа",— щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
— Доброго ранку, Іа! — почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
— Завтра,— сказав Іа.— Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче — поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого — розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
— Ой Іа,— знов почав він,— а я...
— Це маленький Пацик? — спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
— Я, Іа, і я...
— Ти знаєш, що це таке?
— Ні,— сказав Паць.
— Це — А.
— О! — сказав Паць.
— Ніяке не О! Це — А! — суворо промовив Іа.— Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
— Так,— сказав Паць.— Тобто, ні,— хутенько виправився він і підступив іще ближче.
— Крістофер Робін сказав, що це — А, отже, воно Ає і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,— додав ще суворіше Іа.
Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
— А ти знаєш, що означає А, маленький Пацику?
— Ні, Іа, не знаю.
— Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А!
— О! — знову сказав Паць.— Тобто я хотів сказати "Он як!" — квапливо виправився він.
— Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа — це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але щовони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених, завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених — я не кажу про Пухів та Паців — це знаменита й могутня буква А. Так, так,— додав він,— це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
— А ось і Кролик,— сказав він весело.— Привіт, Кролику!
Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",— тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
— Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
— А що я бачу зараз перед собою? — відповів Іа, не підводячи очей.
— Три палички,— не задумуючись, відповів Кролик.
— От бачиш! — сказав Іа Пацеві.
Після цього він обернувся до Кролика:
— Тепер я відповім на твоє запитання,— урочисто промовив він.
— Щиро дякую,— сказав Кролик.
— Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває— здається, він вживає саме цеслово,— він оболдіваєзнаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
— Буква А,— сказав Кролик,— але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
Іа поглянув на свої палички, а тоді — на Паця.
— Як сказав Кролик? Що це таке? — спитав він.
— А,— сказав Паць.
— Це ти йому сказав?
— Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
— Він знає? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
— Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
— Розумний? — зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
— Ось тобі й Освіта! — з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
— Ось тобі й Наука! — сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.— Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
— Я думаю... — несміливо почав Паць.
— Не треба, — сказав Іа.
— Я думаю... фіалки — гарні квіти,— сказав Паць. — Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:
Я пішов у справах.Ось чому всі мешканці Лісу — звичайно, за винятком плямистого чи травоїдного Скоровернуса — віднині знають, що робить Крістофер Робін кожного ранку.
Скоро повернусь.
К.Р.
ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
У якій Вінні-Пух вигадує нову гру і до неї прилучається Іа-Іа
На той час, коли річечка добралася до краю Лісу, вона дуже виросла — виросла майже у справжню Річку. І, ставши дорослою, вона перестала крутитися, перекидатися і скакати, як раніше, в дитинстві, а плинула тихо й спокійно. Бо ж тепер вона знала, куди прямує, і казала сама до себе: "Поспішати не варто. Колись усі там будемо".
Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!
Широка стежка, — така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, — вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток — завширшки, як і сам Битий Шлях — з дерев'яними бильцями по обидва боки.
Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.
Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:
— Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.
Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:
У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся — шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.
— От напасть,— сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...
І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!
— От чудасія! — сказав Вінні-Пух.— Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?
Він пішов і назбирав повні лапи шишок...
Так! Усі вони робили те саме, що й перша!
Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, — отже Пух виграв аж двічі!..
І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самівідняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...
Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.
Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.
— А ось моя! — вигукнув Крихітка Ру.— Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?
— Ні,— сказав Пух.
— Мабуть, моя десь застрягла,— сказав Ру.— Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка — застрягалочка?
— Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,— сказав Кролик.
— Пацю, он твоя!.. — раптом сказав Пух.
— Моя сірувата,— сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.
— От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.
Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:
— Випливає! Он вона, о-о-н! — сказав Пух.
— А ти певен, що то моя? — схвильовано кувікнув Паць.
— Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це — Іа...
З-під мосту справді виплив Іа-Іа.
— Іа! Іа-а! — загукали всі разом.
Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.
— Та це ж наш Іа! — захоплено запищав Крихітка Ру.
— Невже? — озвався Іа. — А я все думав: "Хто ж це такий?" — Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.
— Я зовсім не знав, що ти також граєшся,— сказав Крихітка Ру.
— Я не граюся,— відповів Іа-Іа.
— Іа, що ти там робиш? — спитав Кролик.
— Можеш відгадувати до трьох разів, любий мій Кролику. Рию нірки в землі? Не вгадав. Скачу по гілках молодого дуба? Теж не вгадав. Чекаю, щоб хтось допоміг мені вибратися з Річки? Точно! Дайте Кроликові час подумати, і він завжди все відгадає!
— Ой Іа! — з розпачем вигукнув Пух.— А щож ми... я хочу сказати, а якже ми... ти гадаєш, якщоми...
— Саме так, — сказав Іа-Іа.— Одна з твоїх думок буде цілком слушна. Дякую тобі, Пуше.
— Диви, диви! Він крутиться на одному місці! — сказав Крихітка Ру, до нестями захоплений таким цікавим видовищем.
— А чом би й ні? — холодно озвався Іа-Іа.
— І я теж умію плавати! — гордо сказав Крихітка Ру.
— Тільки не крутячки,— відповів Іа-Іа.— Крутячки набагато важче. Сьогодні я взагалі не збирався плавати,— вів далі Іа, повільно обертаючись у тихому вирі,— та коли вже так сталося, то невимушене обертання справа наліво... чи, точніше, зліва направо — це моя особиста справа.
Настала тривала мовчанка, поки всі думали.
— Здається, я щось придумав,— озвався нарешті Вінні-Пух.— Але я не певен, що це те, що треба.
— Я теж,— сказав Іа-Іа.
— Кажи, Пуше,— сказав Кролик.— Що ти там придумав?
— Ну, якщо ми всі разом кидатимемо в річку каміння і все таке інше з одногобоку, то здіймуться хвилі, які приб'ють Іа-Іа до берега.
— Це просто чудова думка,— сказав Кролик, і Вінні-Пух знову повеселішав.
— Дуже чудова! — сказав Іа.— Коли я захочу, щоб мене прибили, Пуше, я про це обов'язково повідомлю.
— А що, як ми ненароком поцілимо в Іа? — занепокоєно спитав Паць.
— Або що, як ми ненароком не поцілимов нього? — сказав Іа.— Добре обміркуйте всі ці можливості, Пацику, перш ніж почнете розважатися.
Та Вінні-Пух уже притяг найбільшу каменюку, яку лиш спромігся підняти, і перехилився над водою, тримаючи її в лапах.
— Я її не кину, я її просто впущу, Іа,— пояснив він.— Так я точно не промахнуся, тобто я хочу сказати, що такя не потраплю в тебе. Можеш ти на хвилину перестати крутитися, бо це мені заважає?
— Ні,— сказав Іа-Іа.— Мені подобається крутитися.
Кролик відчув, що час йому взяти на себе командування.
— Слухай, Пуше,— сказав він,— коли я скажу "Давай!", ти впускай каменюку. Чуєш, Іа, коли я скажу "Давай!", Пух упустить свою каменюку.
— Щиро тобі вдячний, Кролику, але вірю, що про це я дізнаюся й без тебе.
— Пуше, ти готовий? Пацю, посунься трішечки вбік, ти йому заважаєш. Ру, відступися назад. Ну, всі готові?
— Ні,— сказав Іа-Іа.
— Давай! — скомандував Кролик.
Пух упустив каменюку. Почувся лункий сплеск, й Іа-Іа... зник.
Настала хвилююча мить, особливо для тих, що були на мості. Вони напружено вдивлялися у воду... І навіть Пацева паличка, яка в цей час випливла трохи попереду Кроликової палички, не втішила їх так, як можна було сподіватися.
А трошки згодом — саме тоді, як Вінні-Пух уже почав думати, що, мабуть, він обрав не тукаменюку або не турічку, або ж не тойдень для своєї Блискучої Думки,— біля самого берега вигулькнуло щось сіре... Поволі воно все більшало й більшало... і нарешті стало ясно, що то Іа-Іа виходить з води.
Із радісним криком всі кинулися до нього і так дружно й завзято тягли його й підштовхували, що невдовзі Іа твердо став на сухе.
— Ой Іа, який же ти мокрий! — сказав Паць, помацавши ослика.
— Молодець, Пуше, — великодушно сказав Кролик.— Що правда, то правда: нам з тобою спала таки непогана Думка!
— Яка ще там Думка? — спитав Іа-Іа.
— Отак прибити тебе до берега.
— Прибити? Мене? — здивувався Іа-Іа.— Мене? Прибити? То ви гадаєте — мене прибили? Га? Та я просто пірнув! Пух пожбурив на мене велетенську каменюку, і, щоб вона, бува, не гепнула мені на груди, я пірнув і поплив до берега.
— Це неправда, ти не жбурляв,— прошепотів Паць Пухові, щоб утішити друга.
— Мені теж так здається,— схвильовано озвався Пух.
— Іа-Іа — він завжди так,— сказав Паць.— А я особисто вважаю, що ти придумав якнайкраще.
Це трохи втішило Пуха, бо коли ти Ведмідь із тирсою в голові й думаєш про справи, то іноді виявляється, що думка, яка здавалася тобі дуже розумною, поки вона була в тебе в голові, стає зовсім не такою, коли вона виходить назовні й на неї дивляться інші. Чи так це, чи ні, але Іа-Іа був щойно в Річці, а тепер його там не було, отже, нічого поганого Пух не вчинив.
— Як же ти туди впав? — спитав Кролик, витираючи ослика Пацевим носовичком.
— Я не впав,— відповів Іа-Іа.
— Але ж як ти...
— Мене пхнули,— сказав Іа-Іа.
— Ой,— зацікавлено писнув Крихітка Ру,— тебе хтось штурхонув?
— Мене хтось пхнув. Я стояв на березі Річки й думав. Завважте — думав! — якщо хоч хтось із вас тямить, що означає думати. І раптом я відчув, що мене страшенно пхнули.
— Ой Іа! — зойкнули всі в один голос.
— А ти певен, що ти не посковзнувся? — розсудливо спитав Кролик.
— Авжеж, я посковзнувся. Коли ти стоїш на слизькому березі Річки і хтось зненацька тебе пхне у спину, ти неодмінно посковзнешся. Хіба може бути інакше?
— Але хто ж це зробив? — спитав Крихітка Ру.
Іа-Іа не відповів.
— Мабуть, то Тигра,— знервовано сказав Паць.
— А як, по-твоєму, Іа,— спитав Вінні-Пух,— то був жарт, чи хтось ненавмисне?..
Зате всі маленькі струмки, які впадали у неї, невтомно гасали лісом туди й сюди, бо їм ще треба було так багато побачити і так багато пізнати!
Широка стежка, — така широка, що її можна було б назвати навіть битим шляхом, — вела із Широкого Світу в Ліс, але перед тим, як потрапити до Лісу, вона мала перейти через цю Річку. І от саме на тому місці, де Битий Шлях зустрічався з Річкою, був дерев'яний місток — завширшки, як і сам Битий Шлях — з дерев'яними бильцями по обидва боки.
Крістофер Робін, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на верхню поперечку билець, але куди цікавіше було стати ногами на нижню поперечку, перехилитися через бильце й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Вінні-Пух, коли б захотів, міг вільно покласти підборіддя на нижню поперечку; але куди цікавіше було лягти на живіт, просунути голову під поперечку й дивитися вниз на Річку, що повільно плине кудись у далечінь.
Що ж до Паця та Крихітки Ру, то вони тільки так і могли помилуватися Річкою, бо були надто маленькі й не діставали до жодної поперечки. Вони просто лягали під поперечку й дивилися вниз на Річку... А Річка текла собі й текла, повільно й тихо, бо ж поспішати їй було нікуди.
Одного разу дорогою до містка Вінні-Пух надумався скласти якогось віршика про шишки, бо скрізь довкола лежало безліч ялинових шишок, а у Вінні-Пуха був поетичний настрій. Він підняв одну шишку, подивився на неї і промовив:
— Це дуже гарна шишка, і звичайно, вона мусить із чимось римуватися.
Спочатку Вінні-Пух нічого не міг придумаги, але згодом у його голові викрутилося таке:
— Хоч це й неточно,— сказав він,— бо шишка, усе ж трохи менша, ніж моя голова.
Яка велика шишка! -
Як голова у Пушка!
Ото б такі малини
Родили ці ялини!
У цей час Пух зійшов на місток, але через те, що він не дивився собі під ноги, він об щось спіткнувся — шишка вислизнула в нього з лап і впала в Річку.
— От напасть,— сказав Пух, побачивши, як шишка повільно запливає під міст. Він рушив назад, щоб узяти іншу шишку, котру також можна було б заримувати. Але раптом він подумав, що краще просто помилуватися Річкою, бо день же такий ясний та погожий. Отож Вінні-Пух ліг на живіт і став дивитися вниз на Річку, що повільно плинула кудись у далечінь...
І зненацька з-під мосту з'явилася його шишка, яка також повільно плинула кудись у далечінь!
— От чудасія! — сказав Вінні-Пух.— Я впустив її з того боку, а вона випливла з цього! Цікаво, чи всі шишки так роблять?
Він пішов і назбирав повні лапи шишок...
Так! Усі вони робили те саме, що й перша!
Тоді він кинув дві шишки одразу, перебіг на протилежний бік мосту і став чекати, яка з них випливе першою. І одна з них справді випливла першою, а що шишки були однакові, Пух не знав, чи то була та сама, на яку він загадав, чи інша. Тоді він ще раз кинув дві шишки, тільки одну більшу, а другу меншу, і більша випливла першою, як він і загадав, а маленька випливла останньою, як він теж загадав, — отже Пух виграв аж двічі!..
І на той час, коли Вінні-Пух пішов додому полуднувати, він уже виграв тридцять шість разів і програв двадцять вісім. Інакше кажучи, він виграв... Спробуйте самівідняти від тридцяти шести двадцять вісім, і ви дізнаєтесь, на скільки разів Пух виграв більше. Або на скільки менше програв, якщо вам так цікавіше...
Так народилася гра, яку потім назвали "Пушишка", на честь Вінні-Пуха, який її винайшов і навчив у неї гратися всіх своїх друзів. Але пізніше замість шишок вони стали кидати в Річку палочки, бо палочки легше розрізняти, а гру назвали просто "Палочки", і в цій назві від Пуха зосталася одна лише буква "П", а від шишок не зосталося взагалі нічого.
Одного чудового дня Пух, Паць, Кролик та Крихітка Ру гралися в Палочки. Вони кидали їх у воду за командою Кролика, а потім чимдуж бігли на протилежний бік мосту, і всі разом дивилися вниз, чекаючи, чия палочка випливе першою. Чекати доводилося довго, бо Річка того дня була дуже й дуже лінива.
— А ось моя! — вигукнув Крихітка Ру.— Ні, не моя, чиясь інша! То не твоя, Пацю? Я думав, то моя, а вона не моя. Ось моя!.. Ні, теж не моя. То не твоя, Пуше?
— Ні,— сказав Пух.
— Мабуть, моя десь застрягла,— сказав Ру.— Кролику, в мене палочка-застрягалочка! Пацю, а твоя палочка — застрягалочка?
— Вони завжди пливуть довше, ніж вам здається,— сказав Кролик.
— Пацю, он твоя!.. — раптом сказав Пух.
— Моя сірувата,— сказав Паць, не наважуючись перехилятися далі, щоб не впасти в Річку.
— От, от! Я бачу саме її! Вона пливе в мій бік.
Кролик вистромився далі за всіх, виглядаючи свою паличку; Крихітка Ру підскакував, мов гумовий, і все наспівував:
А Паць страшенно розхвилювався, бо з'явилася тільки йогопаличка, а це означало, що він виграє.
Палочко, палочко,
люба застрягалочко!
Приплинь, приплинь,
до мене прилинь!
— Випливає! Он вона, о-о-н! — сказав Пух.
— А ти певен, що то моя? — схвильовано кувікнув Паць.
— Звичайно, певен, бо вона сіра. І велика. Ось вона підпливає! Дуже, дуже велика і... сіра... Ой, ні, це не вона. Це — Іа...
З-під мосту справді виплив Іа-Іа.
— Іа! Іа-а! — загукали всі разом.
Спокійно і незворушно, задерши до неба всі чотири ноги, Іа-Іа повагом плив за течією.
— Та це ж наш Іа! — захоплено запищав Крихітка Ру.
— Невже? — озвався Іа. — А я все думав: "Хто ж це такий?" — Іа потрапив у невеличкий вир і тричі обкрутився на одному місці.
— Я зовсім не знав, що ти також граєшся,— сказав Крихітка Ру.
— Я не граюся,— відповів Іа-Іа.
— Іа, що ти там робиш? — спитав Кролик.
— Можеш відгадувати до трьох разів, любий мій Кролику. Рию нірки в землі? Не вгадав. Скачу по гілках молодого дуба? Теж не вгадав. Чекаю, щоб хтось допоміг мені вибратися з Річки? Точно! Дайте Кроликові час подумати, і він завжди все відгадає!
— Ой Іа! — з розпачем вигукнув Пух.— А щож ми... я хочу сказати, а якже ми... ти гадаєш, якщоми...
— Саме так, — сказав Іа-Іа.— Одна з твоїх думок буде цілком слушна. Дякую тобі, Пуше.
— Диви, диви! Він крутиться на одному місці! — сказав Крихітка Ру, до нестями захоплений таким цікавим видовищем.
— А чом би й ні? — холодно озвався Іа-Іа.
— І я теж умію плавати! — гордо сказав Крихітка Ру.
— Тільки не крутячки,— відповів Іа-Іа.— Крутячки набагато важче. Сьогодні я взагалі не збирався плавати,— вів далі Іа, повільно обертаючись у тихому вирі,— та коли вже так сталося, то невимушене обертання справа наліво... чи, точніше, зліва направо — це моя особиста справа.
Настала тривала мовчанка, поки всі думали.
— Здається, я щось придумав,— озвався нарешті Вінні-Пух.— Але я не певен, що це те, що треба.
— Я теж,— сказав Іа-Іа.
— Кажи, Пуше,— сказав Кролик.— Що ти там придумав?
— Ну, якщо ми всі разом кидатимемо в річку каміння і все таке інше з одногобоку, то здіймуться хвилі, які приб'ють Іа-Іа до берега.
— Це просто чудова думка,— сказав Кролик, і Вінні-Пух знову повеселішав.
— Дуже чудова! — сказав Іа.— Коли я захочу, щоб мене прибили, Пуше, я про це обов'язково повідомлю.
— А що, як ми ненароком поцілимо в Іа? — занепокоєно спитав Паць.
— Або що, як ми ненароком не поцілимов нього? — сказав Іа.— Добре обміркуйте всі ці можливості, Пацику, перш ніж почнете розважатися.
Та Вінні-Пух уже притяг найбільшу каменюку, яку лиш спромігся підняти, і перехилився над водою, тримаючи її в лапах.
— Я її не кину, я її просто впущу, Іа,— пояснив він.— Так я точно не промахнуся, тобто я хочу сказати, що такя не потраплю в тебе. Можеш ти на хвилину перестати крутитися, бо це мені заважає?
— Ні,— сказав Іа-Іа.— Мені подобається крутитися.
Кролик відчув, що час йому взяти на себе командування.
— Слухай, Пуше,— сказав він,— коли я скажу "Давай!", ти впускай каменюку. Чуєш, Іа, коли я скажу "Давай!", Пух упустить свою каменюку.
— Щиро тобі вдячний, Кролику, але вірю, що про це я дізнаюся й без тебе.
— Пуше, ти готовий? Пацю, посунься трішечки вбік, ти йому заважаєш. Ру, відступися назад. Ну, всі готові?
— Ні,— сказав Іа-Іа.
— Давай! — скомандував Кролик.
Пух упустив каменюку. Почувся лункий сплеск, й Іа-Іа... зник.
Настала хвилююча мить, особливо для тих, що були на мості. Вони напружено вдивлялися у воду... І навіть Пацева паличка, яка в цей час випливла трохи попереду Кроликової палички, не втішила їх так, як можна було сподіватися.
А трошки згодом — саме тоді, як Вінні-Пух уже почав думати, що, мабуть, він обрав не тукаменюку або не турічку, або ж не тойдень для своєї Блискучої Думки,— біля самого берега вигулькнуло щось сіре... Поволі воно все більшало й більшало... і нарешті стало ясно, що то Іа-Іа виходить з води.
Із радісним криком всі кинулися до нього і так дружно й завзято тягли його й підштовхували, що невдовзі Іа твердо став на сухе.
— Ой Іа, який же ти мокрий! — сказав Паць, помацавши ослика.
— Молодець, Пуше, — великодушно сказав Кролик.— Що правда, то правда: нам з тобою спала таки непогана Думка!
— Яка ще там Думка? — спитав Іа-Іа.
— Отак прибити тебе до берега.
— Прибити? Мене? — здивувався Іа-Іа.— Мене? Прибити? То ви гадаєте — мене прибили? Га? Та я просто пірнув! Пух пожбурив на мене велетенську каменюку, і, щоб вона, бува, не гепнула мені на груди, я пірнув і поплив до берега.
— Це неправда, ти не жбурляв,— прошепотів Паць Пухові, щоб утішити друга.
— Мені теж так здається,— схвильовано озвався Пух.
— Іа-Іа — він завжди так,— сказав Паць.— А я особисто вважаю, що ти придумав якнайкраще.
Це трохи втішило Пуха, бо коли ти Ведмідь із тирсою в голові й думаєш про справи, то іноді виявляється, що думка, яка здавалася тобі дуже розумною, поки вона була в тебе в голові, стає зовсім не такою, коли вона виходить назовні й на неї дивляться інші. Чи так це, чи ні, але Іа-Іа був щойно в Річці, а тепер його там не було, отже, нічого поганого Пух не вчинив.
— Як же ти туди впав? — спитав Кролик, витираючи ослика Пацевим носовичком.
— Я не впав,— відповів Іа-Іа.
— Але ж як ти...
— Мене пхнули,— сказав Іа-Іа.
— Ой,— зацікавлено писнув Крихітка Ру,— тебе хтось штурхонув?
— Мене хтось пхнув. Я стояв на березі Річки й думав. Завважте — думав! — якщо хоч хтось із вас тямить, що означає думати. І раптом я відчув, що мене страшенно пхнули.
— Ой Іа! — зойкнули всі в один голос.
— А ти певен, що ти не посковзнувся? — розсудливо спитав Кролик.
— Авжеж, я посковзнувся. Коли ти стоїш на слизькому березі Річки і хтось зненацька тебе пхне у спину, ти неодмінно посковзнешся. Хіба може бути інакше?
— Але хто ж це зробив? — спитав Крихітка Ру.
Іа-Іа не відповів.
— Мабуть, то Тигра,— знервовано сказав Паць.
— А як, по-твоєму, Іа,— спитав Вінні-Пух,— то був жарт, чи хтось ненавмисне?..