Страница:
багато ж закрутиш тим веретеном? Гiркий хлiб вдови й сироти! Од його
недалеко до голодно© смертi. I почала Ганна потроху спродувати дещо з
хазяйства. Не стало сiна й соломи: треба корову продавати. А корова
худа-худа, насилу на ногах сто©ть! Боки позападали, шерсть стала щетиною,
ребра хоч полiчи, ноги як цiвки, звiсно, як зимою мужича скотина. Зводять
©© навеснi дрючками з мiсця.
Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усiх бокiв та дають
таку цiну, що Ганнi аж сльози навертаються на очi. Нiгде дiтись! Горе та
нужда кругом. Продала, як дурно оддала!
Спродала Ганна, що було зайве в скринi, деякi хустки старо© покiйницi,
деякi спiдницi. Нiчого так ©й не було жалко, як тих рушникiв. Повиймала з
скринi, розiслала по всьому столi, розвiшала на образах, на стiнах, щоб
хоча надивитись. А рушники все гарнi, бiло-бiло убiленi, повишиванi орлами
та червоним хмелем. Одiйшла Ганна, пiдперла голову рукою, оглядаючи
рушники, згадала сво дiвоцтво:
- Рушнички ви мо© повишиванi! Чи я вас не вбiлила, що обдарила вами
свою долю й недолю, сво щастя й безталання! Я вас пряла, ночей
недосипала, бiлила вас в зеленому лузi пiд червоною калиною; вмочала вас,
як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля
тодi мiж старостами в хатi стояла!
Рушнички ви мо©, шовком перетканi! З вами я ждала свого милого,
чорнобривого; розстеляла вас при повному мiсяцевi, щоб мiй милий був
гарний, як мiсяць на небi, щоб життя мо було ясне, як яснi зорi. Не
продам я вас зроду-звiку!
Тiльки менi й радостi, що гляну на вас та згадаю сво дiвоцтво, сво
женихання, сво залицяння. Не продам вас, не продам!..
_
V _
Хмарна осiнь надворi, смутно в Ганнинiй хатинi. Ганна сидить за
гребенем та думу дума . В хатi тихо, як у пустцi. Кiт сидить на печi,
заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши крила. Навiть
дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й голiвку схилила. Сумують
стiни, сумують вiкна позаплакуванi, суму , неначе думу дума , пiч...
А тим часом разом у трьох вiкнах майнула жiноча голова в червонiй
хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi, i серед хати перед
Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
- Добривечiр тобi, Ганно, в хату! - ляснула вона голосно, на всю хату,
мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась i
заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе його хто потяг дубцем, а
пiвень засокотав, заляпав крилами й заспiвав. Десь у кутку задзижчала
муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хатi знов ожило,
прокинулось, зашумiло, загомонiло. По сумних стiнах, по темних кутках
неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця влетiв
у хату i разом блиснув на всi кутки. I пiч глянула веселiше, i вiкна
дивились неначе свiтлiше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату,
неначе кущ червоно© калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна
вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку
тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була
мiж ними!
Як же зосталась Ганна сама в хатi безталанницею, знов Марина
пригорнулась до Ганни; взяв ©© жаль, як почула вона, що Ганна плаче,
побива ться одна-однiсiнька у сво©й хатинi! Не втерпiла - прибiгла Марина!
- Молодице - задрiботiла Марина. - Бiйся ти бога або котро© святого!
Зглянься на себе, - промовила Марина, повернувши Ганну до вiкна i
дивлячись ©й в вiчi. - Лице тво змарнiло, очi позападали, блiда ти як
смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!..
- Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, - одказала Ганна.
- Та нехай вона пропаде, ота iродова робота! Чи вже ж ти хочеш
запакувати себе над цим днищем?
Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня i швиргонула на комин;
мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду
вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл, днище загуркотiло
аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю.
- Марино! що це ти виробля ш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, -
каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку i
почала, жартуючи, крутитись по хатi.
- Марино! навiжена молодице! - пручалася Ганна. - Сьогоднi свята
п'ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi!
А Марина б' тропака, та ще й приспiву :
Як я була молодою - преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею.
Хто йде, то кивне, а хто ©де, моргне!
- Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свiй вiк, марно
стратити лiта сво© молодi; чи вже ж тобi не жаль сво © краси, лиця бiлого,
брiвок тоненьких!
- Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвiстиме
вона? Нехай в'яне мо лице, западають мо© очi, линяють брови, бо нiкому
дивитись на ©х...
- Ож послухай, Ганно, мене, нерозумно©! I Василь твiй не загинув, нiгде
не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi, не однi
очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а другi чорнiшi, однi очi горять
вогнем, а другi палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге теплiше.
Сама Марина зiтхнула по сво©й речi, бо згадала, що на свiтi одно
серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.
- Богзна-що ти оце верзеш, Марино! - одказала Ганна. - Я тодi тiльки
щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя...
- А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода мо © молодо©
краси, мо © коси. Нехай цвiте, не марнi мо лице, не линяють брови! Нехай
люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в
свiтi, хочу бути щаслива i весела.
Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого
милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи
менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно
менi, аж прихилюся я до вишнi... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить
лист гарбузовий, гойда ться висока кукурудза й соняшники. А милий виплива
звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближа ться до мене, мо серце млi ,
умлiва ... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати,
як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого
серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?
Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до ©©
плеча.
- I годi. Марино, - одказала Ганна. - Не задля мене жарти та смiхи. Не
задля мене чорнiють брови та очi. Минулося мо кохання, мо женихання!
Помандрувало мо щастя з Василем в далеку сторононьку.
- Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не
зазнаю такого щастя, як тобi судилося... Я й не накохалась, я й не
навтiшалась! Прощай, Ганно, - промовила Марина, - час додому. Приходь до
мене, Ганно, завтра ввечерi, побалака мо, пожарту мо, розважимо себе
трохи...
Густий осiннiй туман вста над лiсом вечiрньою добою. В селi тихо, на
улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими
верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi заклика :
- Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi,
молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мо© днi за днями, лiта за
лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде
день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!
- Добре, Марино, прийдемо! - одказують дiвчата.
- А я закличу до себе тро©стi музики та наманю хлопцiв повну хату, i
кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як
орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати.
Приходьте ж, дiвчаточка!..
- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в
селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густо© хмари, неначе свiтить
через густе полотно.
Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi заклика :
- Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона сто©ть у
вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не
минайте мене! Як минете мою хату - не займайте мене!
- Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! - одказують хлопцi.
- То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорницi, де дiвчат
нема ! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше
мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти
раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце мо дiвоче. Личко
мо не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви, люблю жарти, люблю вус
чорний, погляд орлиний!
Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене!
- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
Мiсяць виплив з-за густого туману на син небо; затих вiтер i насилу
шелестить сухим листям. I яснiше, i теплiше надворi. Марина Василя,
найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi заклика :
- Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як
зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту на городi. Будемо
грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце мо !
Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричi
вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв доброго намиста з
дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хатi
походжати. Прийди ж, доле моя!
Прийди ж, доле моя! Буде в мене ©сти й пити! Вечеря моя смачна, хата
моя тепла.
Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли
попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею
побiгла по тину чорна тiнь ©©.
Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуля вiтер
по улицях, з неба порошить крупами. Нiкого нема в церквi. Одна Ганна
вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами.
"Адже ж мене просила до себе Марина, - згадала Ганна. - Зайду на часок,
посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi робити грiх", - подумала Ганна i
повернула до Маринино© хати. В хатi у Марини в печi пала полум'я, свiтло
так i б' , так i лл ться кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчу верби
та вишнi.
"Марина таки жде мене, - думала собi Ганна, - вечерю, мабуть, варить",
- мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як в
улику бджоли.
"Чи не заблудила я, - подумала Ганна i вийшла надвiр, - нi!.. Маринин
двiр i ворота. Ввiйду в хату".
Ввiйшла Ганна й стовпом стала. В хатi ясно, як серед дня. Горить
каганець i двi свiчки, в печi пала полум'я i миготить веселими хвилями по
бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли, як хмара, дiвчата та
хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики. Серед хати
убрана, як у празник, походжа Марина, як та пава, та загляда в пiч.
- А я тебе, Ганно, жду не дiждуся! - гукнула Марина. - Заграйте,
музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя.
- Що се таке. Марино, - одказу Ганна. - Чи весiлля справля ш, чи що?
Кого ж замiж да ш, кого жениш?
- Женю я свiй талан, видаю замiж свою долю! Грайте, музики, й не
переставайте!
Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з рогачем в руках, так i
повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула ©© й стала оддалеки.
- Як не хочеш, то я й сама! - каже Марина. - Заб'ю лихо тропаком,
затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! - А сама приспiву :
Ой пiшла б я на музики,
Як дасть батько п'ятака, -
Закрутилася б навiки
Та вдарила тропака!
Тут-туп нiженьками,
Дзень, дзелень пiдкiвками!
Гоп-чук-га! тропака!
Бо я зроду така!
Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти ©© в танець.
- Одчепись, поганий! - визвiрилася на його Ганна так, що аж в хатi
стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата.
- Останнiй раз нога моя в тво©й хатi, - промовила Ганна. - Не
переступлю я. Марино, твого порога!
Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались, а ткач
одчинив дверi та й гукнув вслiд:
- Тю-тю, дурна - навiжена московка! Чи присвятилася, чи в черницi
дума ш йти!
Розiйшлись вечорницi. Як метiль, кинулась Марина, i поприбирала, й
повимiтала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стiл скатертею,
постелила постiль, в ночови налила митiлю, щоб змити голову, бо була
субота.
Сидить Марина кiнець стола, розчiсу косу. Густа чорна коса розпалась
чорною хвилею по бiлiй сорочцi, по скатертi. Чеше вона косу, а густий
волос аж вилиску ться.
Задумалась Марина; рука з гребiнцем заклякла на косi... В ушах гув
бубон, скрипiли скрипки, в очах миготiли чорнi брови, чорнi очi парубочi.
"Короткий той веселий вiк дiвочий! Я й не нагулялась, i не наспiвалась!
Вернiться ж назад, лiта мо© молодi, дiвочi! Коли б я знала, де росте таке
зiлля, що лiта верта , коли б знала, де живуть такi знахурки, щоб одробили
мо горе, щоб вернули мiй вiк дiвочий, пiшла б на край свiту, не спинилася
б!"
Засвiтила Марина свiчку, поставила на столi дзеркальце, одчинила скриню
й вийняла з чорно© хустки кибалку з квiтками, з стрiчками, з вiнцями, -ту
кибалку, у котрiй вона стояла пiд вiнцем у церквi.
Перед дзеркальцем надiла вона на голову кибалку. Кiнцi стрiчок
червоних, синiх i зелених пiрнули в розчесану косу.
Глянула Марина на себе в дзеркало, i сльози покотились з очей. В
дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша
макiвка на городi не була така гарна, як Марина в квiтках та стрiчках.
Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрiчками й розсипалась по
плечах i по грудях. Серце зомлiло в Марини.
Маринi стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотiв, голова
морочилась; ©й хотiлось спiвати, забавлятись, кудись iти, шукати якогось
щастя. Вона чула, що не нагулялась i не натанцювалась. Тихий свiт мiсяця
манив ©©, нiби пiсня соловейка.
"Пiду ж я в сад та згадаю сво дiвування, сво залицяння", - думала
Марина.
Надворi втихло й потеплiшало; тихий вiтер ледве шелестiв сухим вишневим
листом; мiсяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишнi,
що стояли без листу i нагадували ©й, що спаде колись i ©© краса, як
вишневий лист.
- Розмай, вiтре, мою чорну косу до пояса! Ви, зiроньки, гляньте на мо©
брiвоньки, на мо© квiтоньки! А ти, мiсяченьку, подивись на мо личенько,
на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекiй сторонi згадай йому
про мене, наведи на його хоч сон про мене.
Свiтло горить в хатi. Марину сон не бере. Гуде, не переста в вушах
бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселi лиця. Коли зразу в
думцi ©© з'явилось лице Ганнине сердите.
"Боже ж мiй! що я наробила, - подумала Марина. - Вона сказала, що не
переступить бiльше мого порога. Розгнiвала я свою дорогу давню подругу".
Встала Марина, як сидiла, в квiтках, стрiчках, накинула кожушину i
полетiла до Ганни пiзньою добою.
- Чи спиш, Ганно? - спитала Марина, постукавши в вiкно.
- Нi, не сплю; йди в хату, - одказала Ганна. В хатi було свiтло, бо
свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. й здалось, що то мара.
- Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти
квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе.
- Насмiялася ти з мене. Марино! -каже Ганна. - Завтра свята недiля, я
була в церквi - богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за тебе, i за
всiх. А ти мене запровадила на вечорницi. Менi казала одна черниця в
Лебединi: хто в церкву не йде або гуля проти празника, пiд тим на сiм
сажнiв земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хiба ж ти
маленька, чи що? Не зна ш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий убiр? Чи
не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки?
- Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра
недiля. I байдуже...
- Завела мене мiж парубки, - говорила далi Ганна, - нехай вони дiвчатам
сняться... Та в тебе ж чоловiк . Що вiн скаже, як додому повернеться? Ти
ж хазяйка в сво©й господi! Тебе ж люди осудять!
- Як схотять, - каже Марина. - Я не боюсь людського поговору. Жартую,
бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не марно пройшли лiта
мо© молодi.
- А я й досi стояла перед образами та благала за тебе господа
милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не глузували з
тебе люди.
- Вибачай же менi та не сердься на мене, Ганно. Спасибi тобi. На
добранiч!
_
VI_
Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустi i в коморi, i на
дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi,
огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку,
посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом мина рiк, мина й
другий - Василь не пода об собi звiстки.
Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до
священика. Нiхто не зна , не вiда . I яких думок не передумала московка,
сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим.
Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.
Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться
на свого сина; втiша ться не навтiша ться сво©м Iвасем! Хисткий, як
билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, вироста Iвась. Вже йому
переступа за десять рокiв; i носик виправля ться, i брови густiшають, i
личко налива ться, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його
головку собi на колiна, промовля до його:
- Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його,
i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти
будеш хазя©ном в мо©й хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш
менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе,
сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий
та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згада про мене, ще раз
загляне через порiг в мою хату...
Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та
догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський,
котрого дражнили Долею, прийде до ©х, стане на порозi та й загляне в ©х
хату.
Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи
заробля , i матерi дещо принесе до господи. Стара дяку боговi та лата
латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!
А Марина ©© розважа . Що божого дня наверта ться в хату, году Iвася
гостинцями та цiлу його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька
Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до не© лихо та бiда! Бо
нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi:
"Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi
попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п'яна".
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до
Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого.
Мабуть, чуло бiду ©© серце.
- Добридень тобi, молодице, - казав осавула. - Прийшла вчора така
бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський
син, значиться, кантонiст...
- Але ж у нас в Момотах нема школи, - одказала вона. - Будьте ласкавi:
воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч да .
- Треба його везти у Ки©в, - казав осавула, - так i в бумазi написано.
Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.
Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько по©хав...
Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не
одходила од не©, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв ©© бог знову
до розуму.
- Не плач, Ганно, не вбивайся, - втiшала, було, Марина. - Ки©в не
богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Ки©в, побачимо сина, а може, й додому
одпросимо. Вiн же не те, що москаль.
Тiльки й жила Ганна тi ю думкою, тi ю надi ю, тiльки й ждала вона лiта.
Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Ки ва.
Ввiйшла в Ки©в. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв - нiхто i
не зна , i не вiда . А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани,
страшно й пiдступити.
Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а
далi каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Iде Ганна улицею та
розгляда на всi боки. Коли тут назустрiч, з Во нного Миколая, вийшли
маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло ©х, як тi журавлi, офiцери
по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.
Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син
засоромився сво © матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув
©©, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважа ж на що мати, як ©© одпихають од дитини? Мати полiзла б за
мертвим дитям i в яму, якби не спинили...
Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла
увiйти за ними. На порозi спинив ©© старий вусатий москаль.
- I ваше благородi , i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за
вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую
мою дину дитину!..
- Послi прийдеш, - каже...
Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей...
Коли так як надвечiр випустили до не© сина.
-Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?
- Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч
дуже погано. А гулять не пускають.
Розказу дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його
голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!
- Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир,
роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.
- Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила
тебе назад!..
То не звiр блука в сосновому бору темно© ночi, то не вовчиця хова ться
з вовченятами, тiкаючи до сво © нори, то мати тiка з сином, хова ться од
людей. Обмина Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами,
надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночу Ганна пiд синiм небом,
пiд зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуля
золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та
осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати
важко.
Потомились безталаннi.
- Болять, сину, нiженьки? - питала мати. - Втомився дуже? Сядьмо на
одпочинок.
Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий
та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж
трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи
в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета,
густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину
густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося
широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям
стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою,
як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне,
як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь
оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.
- Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить.
Одпочили вони, з'©ли по шматку хлiба. Оглядiла мати голову синовi i
почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купа ться
не накупа ться, пiрна , брьоха ться, гра , як та риба, в чистiй водi. З
води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А мати
втiша ться, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля з
латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно, неначе разки
зеленого намиста, обвертiло тими разками шию й голову, й бiлi груди,
оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в
зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу осоку
за водяними пiвниками, тiльки головка його чорнi та блищить бiле,
незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист.
А мати i спиня , й жалу спиняти сина, дивиться i втiша ться.
Привела сина додому, та й не довго втiшалась! Попереду манила, хто
питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага,
взяли Йвася та й попровадили до Ки ва. Завдала тiльки жалю собi Ганна,
надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз, ряснiше стало латок на
старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустi Ганнина оселя, комору
мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi...
А об чоловiковi не було й звiстки! Вже Ганна перестала й тужити по
йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забува ться, бо вийшов один
жаль з серця, а другий ввiйшов в серце.
Одного вечора пiд Ганниною хатиною став вiзок. Звiдтiль вискочив
москаль - не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати i не пiзнала
свого сина Iвася. Вiн вирiс, вирiвнявсь! Достоту такий став, як його
батько! Такi брови, чорнi та рiвнi, впилися в бiле чоло; такi губи,
червонi, повнi; тiльки лице в його було бiлiше, Зовсiм панське, нiс
тонший, волос гладший.
- Здравствуйте, матушка! -сказав вiн по-московськiй. - Чи не пiзна те
свого сина? - А сам сто©ть, у боки взявшись. Ганна зрадiла й заплакала.
Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо син стояв пред нею, неначе
батько його - колись давно, ще в хатi старо© Хомихи.
- От я при©хав до вас, матушко, в гостi. Найняв хурмана, та не всi
грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п'ятаком.
Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за
карбованця i одрядила жида, що привiз сина.
Ганна вiта , прийма сина всiм, що було у не© найдобрiшого, що тiльки
знайшлося в убоiй хатинi.
- Як же, сину? - пита мати. - Чи ти вже зостанешся дома, даси менi
помiч?
- Hi, матушко, - говорить до не© син, та все по-московськiй, та все
звисока. - Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк.
Менi треба йти на службу.
- Куди? в москалi? - пита мати, сама аж перелякалась.
- О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до
високих степеней, дослужитись...
- Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?
- Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина
при мо©х дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться,
по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям...
Писар за©хав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр'ю.
недалеко до голодно© смертi. I почала Ганна потроху спродувати дещо з
хазяйства. Не стало сiна й соломи: треба корову продавати. А корова
худа-худа, насилу на ногах сто©ть! Боки позападали, шерсть стала щетиною,
ребра хоч полiчи, ноги як цiвки, звiсно, як зимою мужича скотина. Зводять
©© навеснi дрючками з мiсця.
Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усiх бокiв та дають
таку цiну, що Ганнi аж сльози навертаються на очi. Нiгде дiтись! Горе та
нужда кругом. Продала, як дурно оддала!
Спродала Ганна, що було зайве в скринi, деякi хустки старо© покiйницi,
деякi спiдницi. Нiчого так ©й не було жалко, як тих рушникiв. Повиймала з
скринi, розiслала по всьому столi, розвiшала на образах, на стiнах, щоб
хоча надивитись. А рушники все гарнi, бiло-бiло убiленi, повишиванi орлами
та червоним хмелем. Одiйшла Ганна, пiдперла голову рукою, оглядаючи
рушники, згадала сво дiвоцтво:
- Рушнички ви мо© повишиванi! Чи я вас не вбiлила, що обдарила вами
свою долю й недолю, сво щастя й безталання! Я вас пряла, ночей
недосипала, бiлила вас в зеленому лузi пiд червоною калиною; вмочала вас,
як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля
тодi мiж старостами в хатi стояла!
Рушнички ви мо©, шовком перетканi! З вами я ждала свого милого,
чорнобривого; розстеляла вас при повному мiсяцевi, щоб мiй милий був
гарний, як мiсяць на небi, щоб життя мо було ясне, як яснi зорi. Не
продам я вас зроду-звiку!
Тiльки менi й радостi, що гляну на вас та згадаю сво дiвоцтво, сво
женихання, сво залицяння. Не продам вас, не продам!..
_
V _
Хмарна осiнь надворi, смутно в Ганнинiй хатинi. Ганна сидить за
гребенем та думу дума . В хатi тихо, як у пустцi. Кiт сидить на печi,
заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши крила. Навiть
дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й голiвку схилила. Сумують
стiни, сумують вiкна позаплакуванi, суму , неначе думу дума , пiч...
А тим часом разом у трьох вiкнах майнула жiноча голова в червонiй
хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi, i серед хати перед
Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
- Добривечiр тобi, Ганно, в хату! - ляснула вона голосно, на всю хату,
мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась i
заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе його хто потяг дубцем, а
пiвень засокотав, заляпав крилами й заспiвав. Десь у кутку задзижчала
муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хатi знов ожило,
прокинулось, зашумiло, загомонiло. По сумних стiнах, по темних кутках
неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця влетiв
у хату i разом блиснув на всi кутки. I пiч глянула веселiше, i вiкна
дивились неначе свiтлiше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату,
неначе кущ червоно© калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна
вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку
тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була
мiж ними!
Як же зосталась Ганна сама в хатi безталанницею, знов Марина
пригорнулась до Ганни; взяв ©© жаль, як почула вона, що Ганна плаче,
побива ться одна-однiсiнька у сво©й хатинi! Не втерпiла - прибiгла Марина!
- Молодице - задрiботiла Марина. - Бiйся ти бога або котро© святого!
Зглянься на себе, - промовила Марина, повернувши Ганну до вiкна i
дивлячись ©й в вiчi. - Лице тво змарнiло, очi позападали, блiда ти як
смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!..
- Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, - одказала Ганна.
- Та нехай вона пропаде, ота iродова робота! Чи вже ж ти хочеш
запакувати себе над цим днищем?
Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня i швиргонула на комин;
мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду
вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл, днище загуркотiло
аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю.
- Марино! що це ти виробля ш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, -
каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку i
почала, жартуючи, крутитись по хатi.
- Марино! навiжена молодице! - пручалася Ганна. - Сьогоднi свята
п'ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi!
А Марина б' тропака, та ще й приспiву :
Як я була молодою - преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею.
Хто йде, то кивне, а хто ©де, моргне!
- Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свiй вiк, марно
стратити лiта сво© молодi; чи вже ж тобi не жаль сво © краси, лиця бiлого,
брiвок тоненьких!
- Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвiстиме
вона? Нехай в'яне мо лице, западають мо© очi, линяють брови, бо нiкому
дивитись на ©х...
- Ож послухай, Ганно, мене, нерозумно©! I Василь твiй не загинув, нiгде
не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi, не однi
очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а другi чорнiшi, однi очi горять
вогнем, а другi палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге теплiше.
Сама Марина зiтхнула по сво©й речi, бо згадала, що на свiтi одно
серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.
- Богзна-що ти оце верзеш, Марино! - одказала Ганна. - Я тодi тiльки
щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя...
- А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода мо © молодо©
краси, мо © коси. Нехай цвiте, не марнi мо лице, не линяють брови! Нехай
люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в
свiтi, хочу бути щаслива i весела.
Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого
милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи
менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно
менi, аж прихилюся я до вишнi... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить
лист гарбузовий, гойда ться висока кукурудза й соняшники. А милий виплива
звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближа ться до мене, мо серце млi ,
умлiва ... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати,
як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого
серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?
Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до ©©
плеча.
- I годi. Марино, - одказала Ганна. - Не задля мене жарти та смiхи. Не
задля мене чорнiють брови та очi. Минулося мо кохання, мо женихання!
Помандрувало мо щастя з Василем в далеку сторононьку.
- Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не
зазнаю такого щастя, як тобi судилося... Я й не накохалась, я й не
навтiшалась! Прощай, Ганно, - промовила Марина, - час додому. Приходь до
мене, Ганно, завтра ввечерi, побалака мо, пожарту мо, розважимо себе
трохи...
Густий осiннiй туман вста над лiсом вечiрньою добою. В селi тихо, на
улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими
верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi заклика :
- Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi,
молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мо© днi за днями, лiта за
лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде
день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!
- Добре, Марино, прийдемо! - одказують дiвчата.
- А я закличу до себе тро©стi музики та наманю хлопцiв повну хату, i
кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як
орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати.
Приходьте ж, дiвчаточка!..
- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в
селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густо© хмари, неначе свiтить
через густе полотно.
Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi заклика :
- Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона сто©ть у
вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не
минайте мене! Як минете мою хату - не займайте мене!
- Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! - одказують хлопцi.
- То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорницi, де дiвчат
нема ! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше
мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти
раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце мо дiвоче. Личко
мо не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви, люблю жарти, люблю вус
чорний, погляд орлиний!
Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене!
- Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
Мiсяць виплив з-за густого туману на син небо; затих вiтер i насилу
шелестить сухим листям. I яснiше, i теплiше надворi. Марина Василя,
найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi заклика :
- Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як
зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту на городi. Будемо
грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце мо !
Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричi
вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв доброго намиста з
дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хатi
походжати. Прийди ж, доле моя!
Прийди ж, доле моя! Буде в мене ©сти й пити! Вечеря моя смачна, хата
моя тепла.
Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли
попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею
побiгла по тину чорна тiнь ©©.
Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуля вiтер
по улицях, з неба порошить крупами. Нiкого нема в церквi. Одна Ганна
вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами.
"Адже ж мене просила до себе Марина, - згадала Ганна. - Зайду на часок,
посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi робити грiх", - подумала Ганна i
повернула до Маринино© хати. В хатi у Марини в печi пала полум'я, свiтло
так i б' , так i лл ться кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчу верби
та вишнi.
"Марина таки жде мене, - думала собi Ганна, - вечерю, мабуть, варить",
- мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як в
улику бджоли.
"Чи не заблудила я, - подумала Ганна i вийшла надвiр, - нi!.. Маринин
двiр i ворота. Ввiйду в хату".
Ввiйшла Ганна й стовпом стала. В хатi ясно, як серед дня. Горить
каганець i двi свiчки, в печi пала полум'я i миготить веселими хвилями по
бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли, як хмара, дiвчата та
хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики. Серед хати
убрана, як у празник, походжа Марина, як та пава, та загляда в пiч.
- А я тебе, Ганно, жду не дiждуся! - гукнула Марина. - Заграйте,
музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя.
- Що се таке. Марино, - одказу Ганна. - Чи весiлля справля ш, чи що?
Кого ж замiж да ш, кого жениш?
- Женю я свiй талан, видаю замiж свою долю! Грайте, музики, й не
переставайте!
Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з рогачем в руках, так i
повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула ©© й стала оддалеки.
- Як не хочеш, то я й сама! - каже Марина. - Заб'ю лихо тропаком,
затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! - А сама приспiву :
Ой пiшла б я на музики,
Як дасть батько п'ятака, -
Закрутилася б навiки
Та вдарила тропака!
Тут-туп нiженьками,
Дзень, дзелень пiдкiвками!
Гоп-чук-га! тропака!
Бо я зроду така!
Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти ©© в танець.
- Одчепись, поганий! - визвiрилася на його Ганна так, що аж в хатi
стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата.
- Останнiй раз нога моя в тво©й хатi, - промовила Ганна. - Не
переступлю я. Марино, твого порога!
Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались, а ткач
одчинив дверi та й гукнув вслiд:
- Тю-тю, дурна - навiжена московка! Чи присвятилася, чи в черницi
дума ш йти!
Розiйшлись вечорницi. Як метiль, кинулась Марина, i поприбирала, й
повимiтала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стiл скатертею,
постелила постiль, в ночови налила митiлю, щоб змити голову, бо була
субота.
Сидить Марина кiнець стола, розчiсу косу. Густа чорна коса розпалась
чорною хвилею по бiлiй сорочцi, по скатертi. Чеше вона косу, а густий
волос аж вилиску ться.
Задумалась Марина; рука з гребiнцем заклякла на косi... В ушах гув
бубон, скрипiли скрипки, в очах миготiли чорнi брови, чорнi очi парубочi.
"Короткий той веселий вiк дiвочий! Я й не нагулялась, i не наспiвалась!
Вернiться ж назад, лiта мо© молодi, дiвочi! Коли б я знала, де росте таке
зiлля, що лiта верта , коли б знала, де живуть такi знахурки, щоб одробили
мо горе, щоб вернули мiй вiк дiвочий, пiшла б на край свiту, не спинилася
б!"
Засвiтила Марина свiчку, поставила на столi дзеркальце, одчинила скриню
й вийняла з чорно© хустки кибалку з квiтками, з стрiчками, з вiнцями, -ту
кибалку, у котрiй вона стояла пiд вiнцем у церквi.
Перед дзеркальцем надiла вона на голову кибалку. Кiнцi стрiчок
червоних, синiх i зелених пiрнули в розчесану косу.
Глянула Марина на себе в дзеркало, i сльози покотились з очей. В
дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша
макiвка на городi не була така гарна, як Марина в квiтках та стрiчках.
Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрiчками й розсипалась по
плечах i по грудях. Серце зомлiло в Марини.
Маринi стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотiв, голова
морочилась; ©й хотiлось спiвати, забавлятись, кудись iти, шукати якогось
щастя. Вона чула, що не нагулялась i не натанцювалась. Тихий свiт мiсяця
манив ©©, нiби пiсня соловейка.
"Пiду ж я в сад та згадаю сво дiвування, сво залицяння", - думала
Марина.
Надворi втихло й потеплiшало; тихий вiтер ледве шелестiв сухим вишневим
листом; мiсяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишнi,
що стояли без листу i нагадували ©й, що спаде колись i ©© краса, як
вишневий лист.
- Розмай, вiтре, мою чорну косу до пояса! Ви, зiроньки, гляньте на мо©
брiвоньки, на мо© квiтоньки! А ти, мiсяченьку, подивись на мо личенько,
на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекiй сторонi згадай йому
про мене, наведи на його хоч сон про мене.
Свiтло горить в хатi. Марину сон не бере. Гуде, не переста в вушах
бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселi лиця. Коли зразу в
думцi ©© з'явилось лице Ганнине сердите.
"Боже ж мiй! що я наробила, - подумала Марина. - Вона сказала, що не
переступить бiльше мого порога. Розгнiвала я свою дорогу давню подругу".
Встала Марина, як сидiла, в квiтках, стрiчках, накинула кожушину i
полетiла до Ганни пiзньою добою.
- Чи спиш, Ганно? - спитала Марина, постукавши в вiкно.
- Нi, не сплю; йди в хату, - одказала Ганна. В хатi було свiтло, бо
свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. й здалось, що то мара.
- Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти
квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе.
- Насмiялася ти з мене. Марино! -каже Ганна. - Завтра свята недiля, я
була в церквi - богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за тебе, i за
всiх. А ти мене запровадила на вечорницi. Менi казала одна черниця в
Лебединi: хто в церкву не йде або гуля проти празника, пiд тим на сiм
сажнiв земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хiба ж ти
маленька, чи що? Не зна ш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий убiр? Чи
не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки?
- Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра
недiля. I байдуже...
- Завела мене мiж парубки, - говорила далi Ганна, - нехай вони дiвчатам
сняться... Та в тебе ж чоловiк . Що вiн скаже, як додому повернеться? Ти
ж хазяйка в сво©й господi! Тебе ж люди осудять!
- Як схотять, - каже Марина. - Я не боюсь людського поговору. Жартую,
бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не марно пройшли лiта
мо© молодi.
- А я й досi стояла перед образами та благала за тебе господа
милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не глузували з
тебе люди.
- Вибачай же менi та не сердься на мене, Ганно. Спасибi тобi. На
добранiч!
_
VI_
Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустi i в коморi, i на
дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi,
огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку,
посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом мина рiк, мина й
другий - Василь не пода об собi звiстки.
Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до
священика. Нiхто не зна , не вiда . I яких думок не передумала московка,
сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим.
Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.
Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться
на свого сина; втiша ться не навтiша ться сво©м Iвасем! Хисткий, як
билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, вироста Iвась. Вже йому
переступа за десять рокiв; i носик виправля ться, i брови густiшають, i
личко налива ться, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його
головку собi на колiна, промовля до його:
- Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його,
i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти
будеш хазя©ном в мо©й хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш
менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе,
сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий
та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згада про мене, ще раз
загляне через порiг в мою хату...
Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та
догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський,
котрого дражнили Долею, прийде до ©х, стане на порозi та й загляне в ©х
хату.
Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи
заробля , i матерi дещо принесе до господи. Стара дяку боговi та лата
латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!
А Марина ©© розважа . Що божого дня наверта ться в хату, году Iвася
гостинцями та цiлу його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька
Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до не© лихо та бiда! Бо
нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi:
"Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi
попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п'яна".
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до
Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого.
Мабуть, чуло бiду ©© серце.
- Добридень тобi, молодице, - казав осавула. - Прийшла вчора така
бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський
син, значиться, кантонiст...
- Але ж у нас в Момотах нема школи, - одказала вона. - Будьте ласкавi:
воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч да .
- Треба його везти у Ки©в, - казав осавула, - так i в бумазi написано.
Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.
Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько по©хав...
Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не
одходила од не©, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв ©© бог знову
до розуму.
- Не плач, Ганно, не вбивайся, - втiшала, було, Марина. - Ки©в не
богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Ки©в, побачимо сина, а може, й додому
одпросимо. Вiн же не те, що москаль.
Тiльки й жила Ганна тi ю думкою, тi ю надi ю, тiльки й ждала вона лiта.
Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Ки ва.
Ввiйшла в Ки©в. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв - нiхто i
не зна , i не вiда . А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани,
страшно й пiдступити.
Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а
далi каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Iде Ганна улицею та
розгляда на всi боки. Коли тут назустрiч, з Во нного Миколая, вийшли
маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло ©х, як тi журавлi, офiцери
по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.
Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син
засоромився сво © матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув
©©, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважа ж на що мати, як ©© одпихають од дитини? Мати полiзла б за
мертвим дитям i в яму, якби не спинили...
Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла
увiйти за ними. На порозi спинив ©© старий вусатий москаль.
- I ваше благородi , i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за
вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую
мою дину дитину!..
- Послi прийдеш, - каже...
Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей...
Коли так як надвечiр випустили до не© сина.
-Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?
- Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч
дуже погано. А гулять не пускають.
Розказу дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його
голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!
- Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир,
роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.
- Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила
тебе назад!..
То не звiр блука в сосновому бору темно© ночi, то не вовчиця хова ться
з вовченятами, тiкаючи до сво © нори, то мати тiка з сином, хова ться од
людей. Обмина Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами,
надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночу Ганна пiд синiм небом,
пiд зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуля
золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та
осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати
важко.
Потомились безталаннi.
- Болять, сину, нiженьки? - питала мати. - Втомився дуже? Сядьмо на
одпочинок.
Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий
та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж
трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи
в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета,
густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину
густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося
широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям
стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою,
як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне,
як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь
оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.
- Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить.
Одпочили вони, з'©ли по шматку хлiба. Оглядiла мати голову синовi i
почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купа ться
не накупа ться, пiрна , брьоха ться, гра , як та риба, в чистiй водi. З
води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А мати
втiша ться, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля з
латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно, неначе разки
зеленого намиста, обвертiло тими разками шию й голову, й бiлi груди,
оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в
зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу осоку
за водяними пiвниками, тiльки головка його чорнi та блищить бiле,
незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист.
А мати i спиня , й жалу спиняти сина, дивиться i втiша ться.
Привела сина додому, та й не довго втiшалась! Попереду манила, хто
питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага,
взяли Йвася та й попровадили до Ки ва. Завдала тiльки жалю собi Ганна,
надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз, ряснiше стало латок на
старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустi Ганнина оселя, комору
мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi...
А об чоловiковi не було й звiстки! Вже Ганна перестала й тужити по
йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забува ться, бо вийшов один
жаль з серця, а другий ввiйшов в серце.
Одного вечора пiд Ганниною хатиною став вiзок. Звiдтiль вискочив
москаль - не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати i не пiзнала
свого сина Iвася. Вiн вирiс, вирiвнявсь! Достоту такий став, як його
батько! Такi брови, чорнi та рiвнi, впилися в бiле чоло; такi губи,
червонi, повнi; тiльки лице в його було бiлiше, Зовсiм панське, нiс
тонший, волос гладший.
- Здравствуйте, матушка! -сказав вiн по-московськiй. - Чи не пiзна те
свого сина? - А сам сто©ть, у боки взявшись. Ганна зрадiла й заплакала.
Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо син стояв пред нею, неначе
батько його - колись давно, ще в хатi старо© Хомихи.
- От я при©хав до вас, матушко, в гостi. Найняв хурмана, та не всi
грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п'ятаком.
Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за
карбованця i одрядила жида, що привiз сина.
Ганна вiта , прийма сина всiм, що було у не© найдобрiшого, що тiльки
знайшлося в убоiй хатинi.
- Як же, сину? - пита мати. - Чи ти вже зостанешся дома, даси менi
помiч?
- Hi, матушко, - говорить до не© син, та все по-московськiй, та все
звисока. - Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк.
Менi треба йти на службу.
- Куди? в москалi? - пита мати, сама аж перелякалась.
- О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до
високих степеней, дослужитись...
- Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?
- Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина
при мо©х дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться,
по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям...
Писар за©хав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр'ю.