Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi.
Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою
куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його
телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська
шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i
насилу-насилу волiк сво© притомленi ноги.
Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло
чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу
блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi,
високi, зеленi та кучерявi верби.
Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав
насипати тютюну в люльку.
"Господи! - подумав москаль. - П'ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а
вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли
такi великi... Що ж то дi ться тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара
мати, чи, може, спочива вже на кладовищi?.. - I москаль похилив голову...
- А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi
поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А
гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з ©х i молодицi!.."
Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.
А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд
маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була
Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло не© aнi комори, анi
загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась
повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня
та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою
травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та
цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою - то погрiб бабин.
За хатою десять вишень та двi грушi - ото й усе хазяйство Хомишине...
Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над
роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо
Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. © руки тряслись; старенький
очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сиво© коси, а стара
все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же
не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя,
котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з
того часу, як його взяли в москалi.
Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала,
прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях...
"I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! -
думала Хомиха... - Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя
нi чутки, нi вiстки".
I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер
знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ©© очi впали на широку
дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула
десь далеко, в чужу сторону. "Чи живий вiн, чи здоровий, - думала вона, -
чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може,
його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темно© ночi, а може,
де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати". Лiта
материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч,
то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими
людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце
материне ни та ни ...
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату
з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому за-манячив
червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою,
як з-пiд землi вирiс, з'явився ©© син Василь.
Вечiрн сонце блиснуло на його в вiкно. ; Високий та тонкий стояв перед
нею син; чорнi кучерi, лице, одежа - все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
- Добривечiр, мамо! - промовив Василь. - Чи пiзна те мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...
- Як ти вирiс, сину, який став високий!
- А ви, мамо, старi стали, такi старi!
- Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе
- i менi вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
- Не плачте, мамо, - промовив Василь. - Я ж, бачте, слава богу,
вернувся живий i здоровий.
Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара
завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й
почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не
знала, чого шука ; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату.
Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з
скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, - рада б сама умивати i втирати
свого Василя.
Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi пала полум'я, кипить вечеря.
Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола
на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним
комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при
свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засяга шапка - бiлiв лоб, а на йому
чорнiли двi брови, неначе двi п'явки впилися в бiле тiло. Карi очi
блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.
Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати
матерi.
- Сиди, сину, та спочивай пiсля далеко© дороги, - каже мати, - ти гiсть
в мо©й хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись... Розкажи
менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй
дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?
Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.
- Добривечiр, - сказала вона тихо, - позичте вогню! - промовила вона цi
слова та й поставила на припiчок двi покришки.
Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла
коло порога та несмiливо поглядала на Василя.
Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi;
заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали ©й в
думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда.
Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали,
розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.
Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi,
чия вона.
- Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, - питала мати.
- Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно
було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб... Тодi здавалось менi,
що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та
смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засуму ,
то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку
дядьковi - старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий!
Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi
вусища, як у старого кота, лице з одного боку син , з другого червоне та
цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.
Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Сто©мо неначе й так,
як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили
лущать поза ши ю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами
та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду - не так лице
держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та
злющий, кричить: "Не поворачивай рожи! прямо держи!" Та по другiй щоцi.
Отак-то, мамо! Б' по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями
году .
Почали нас муштрувати з рушницями. "Праву ногу вперед!" - було, крикне.
Ти й витяга ш ©© поперед себе, як ломаку. "Не так!" - кричить вiн та по
нозi рушницею. Зомлi , було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги
по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи!
Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу,
як води, а в водi - крупа крупу доганя ...
Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто...
- Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та
минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам
плакати?
- А чи надовго ти зо мною, - одказала мати. Щоб не завдавати жалю
матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому
бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони
й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях.
Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними
рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв
на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши
голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за
другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого
старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як
його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi
рани, вже заго нi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про сво
горе, що перетерпiла на сво му довгому вiку. А тим часом важко було ©й i
легко на серцi! I почула вона, що недавно полито ©© серце боляче неначе
цiлющою водою; то думка злинула в ©© душу - про сина Василя. Василь, ©©
останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! ©
Василь догляне, й нагоду , й напо©ть, дорогий Василь ©© похова , закри ©©
очi сво©ми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старо© мигнуло свiже лице Василеве,
неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка
лице молодо© молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а
молодиця-невiстка пора ться коло печi. I стало ©й легко, дуже легко на
серцi, неначе вернулись ©© луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге
народилась на свiт. I зда ться ©й в дрiмотi, що вона вже сама, молода й
хороша, пора ться в сво©й хатинi, а покiйник ©©, молодий та гарний, сидить
на лавi та говорить до не©. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через
годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою.
Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом...
II_
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце
пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло
ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки
в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з
малими дiтьми на руках, а коло ©х купами бiгли невеличкi дiвчатка в
материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата
йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих
юбках або горсетах.
З Хомишино© хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до церкви. На йому
був московський мундир з червоним комiром, козирок з червоною стрiчкою
навкруги. Мiднi гудзики блищали на сонцi, а на грудях телiпалось двi
медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де вiн колись гуляв, як був
малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожно© хати, до кожного дерева, що росло
на огородах i в садках: все було йому неначе рiдне, все осмiхалось до
його, говорило до його. "От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися на
улицю! Он хата титарева! Хороша була Настя-титарiвна! Де то вона
тепереньки?"
Зустрiчались з ним люди, та все сво© - знакомi. Зустрiчалося й
товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й
досi парубкував. Дiвчата пильно поглядали на москаля, доганяли,
випереджали, щоб подивитись на його.
Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в ©х були заквiтчанi червоними
квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах стрiчки. На ©х були
однаковi горсети, однаковi червонi чоботи, сорочки ©х були вишитi
однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
- Чого це ми так бiжимо, - промовила одна до одно©, озирнувшись назад,
- ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!
I пiшли вони тихiше, пiшли тим, що побачили позад себе Василя. м
хотiлось подивитись на його.
Василь порiвнявся з ними, сказав ©м "добридень" i почав розглядати
дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав одну: то
була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона тепер
гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
А дiвчата наче й не дивились на Василя, одказали йому "доброго
здоров'я", не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi
очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись
прямо в вiчi!
А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а
друга - Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але
повновида й кругловида. Пiдборiдочок у не© був невеличкий, кругленький, як
волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi
невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все
спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце
сяде, та задума ться, та спустить сво© довгi, густi вi© на повнi щоки.
Подруга ©© Марина була чорнява, аж трохи смуглява: ©© дражнили
циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали ©© голову.
Лице в не© було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той
тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне
намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними
блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе
синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе
пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая весняна
рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонi©...
Марина була смiлива й проворна. Без не© не обходилась на селi нiяка
гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять
музики в струги, Марина не всто©ть i не втерпить! То дрiботить, то тихо
попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто,
заведеться вулиця Марина перша, було, пода голос, перша заспiва пiсню,
та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а
надто хлопцiв. Проворна була Марина.
Не ©©, а вона хлопцiв, було, зачiпа . Тим-то й боялись ©© сватати,
тим-то недобра чутка про не© пiшла помiж говорухами, цокотухами.
Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й
задума ться.
Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже
далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! -
думав вiн собi. - Аж спитаю в матерi, чия вона".
В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та
парубки, у лiвому - дiди, серед церкви - малi хлопцi, а в бабинцi -
молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де
звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як
на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi,
тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на ©х Василь i закрасив собою
ввесь свiт разом для обох дiвчат! ©м здалось, що Хомиха така добра бабуся,
що й на свiтi добрiшо© нема , ©м здалось, що й дяки краще заспiвали, i
священик краще зачитав. Почали дяки спiвати яко©сь жалiбно© пiснi, а в
Ганни сльози покотились з очей...
Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за ©х не
побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй
суконнiй свитi виносив з вiвтаря вангелiя та образи, понакриванi
шовковими хустками, i роздавав ©х багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з
повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ,
напнутий червоною хусткою.
Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось
високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши
трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране
поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках
цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата,
ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей
не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови
здавались ще чорнiшi, яснi очi - ще яснiшi.
Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на лавцi
та й задумався.
- Чого задумався, сину, - пита мати, - невесело в мо©й хатi молодому
козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай
дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
- Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?
- Тихоненкова Василева, сину; звуть ©© Ганною, - промовила мати та й
засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", - подумала вона собi. -
Вона коло мене стояла в церквi, - каже мати. - Гарна та привiтна дiвчина!
I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо
мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна
дiвчина.
Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого
вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими
вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те
мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики,
пiд верби.
Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли
верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа
людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi
сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили
хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода
тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад
голови, так що на ©х ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на
чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали сво©м дiвчатам музики по три
шага за танець.
Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки
бряжчали на ши© разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла
Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi,
то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала
рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко,
неначе зграя галок заворушилася, заро©лася в синьому небi.
Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки -
розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула,
застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть
траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши
шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять
тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля
стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах
лящить!
Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi
зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить,
як пiвонiя на сонцi. Марина танцю i других в танець тягне. Хлопцi
змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше,
Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi
пiдгукували, приказували й присвистували.
Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та
не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики,
не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на ©© брови,
а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому
городi...
Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились
ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком
побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю
варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.
Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло
жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було
син -син , аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi
хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою.
Гасло полум'я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди
серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по
садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру
ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же
темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.
На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку
спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншо©. Десь
далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став
перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:
Я по сiм боцi,
Ти по тiм боцi!
Передайся до мене!
В мене бiле личко,
В тебе чорнi брови:
- Ти ж менi до любовi!
А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав "чумака" голосно
та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому
селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом
заспiвало всяких пiсень.
По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгада , де
спiва Ганна Тихонiвна?
За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi
дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.
- Добривечiр, - промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така,
щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.
Марина спинила його i задрiботiла:
- Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас
тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу
покажемо на нашу улицю.
На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й
стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було ©х веселий смiх, жарти. То заспiва
вся купа пiсню, то знов жарту , регоче.
Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали
оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
- Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, - загомонiв один, -
шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба,
потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська
дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт
на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в
синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб
вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп
промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки мо му миленькому,
Як йтиме додому.
Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата - на Василя.
"Та й гарний же Василь! - думала Марина. - Щоки повнi, як у дитини,
брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiва ться". Ганна поглядала
на Василя крадькома й все соромилась, а серце ©© млiло. При мiсяцi
свiтилося ©© бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла,
як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на
тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила те й тяжко зiтхнула.
Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця
розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до
материно© хати.
"Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi
кращо© квiтки нема", - подумав Василь, входячи в хату.
III _
Пiсля друго© пречисто© Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни.
Пiшла вiстка по селу, прочула те й Марина. Ходить Марина нi жива нi
мертва!
Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. "Iди, дочко, -
каже, - нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш
вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не
зостанеться, тiльки Василевi".
- Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? - питала Ганна у дiвчат.
- Йди, Ганно, - раяли дiвчата, - не жених - то твiй талан трапля ться
тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
- Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?
Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
- Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься
з сво©м серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним...
Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:
- Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля,
та ще й старшою дружкою.
Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
То вже не подруги - дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака
молодого!..
У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi,
спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не© сидить поруч Марина, а
далi на лавi - меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода
проща ться з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр'ю. Марина
зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по ©© щоцi.
Поставили на столi соснове гiльце, обквiтчане калиною та барвiнком,
поклали шишки та коровай. Людей натовпилось повнiсiнька хата. Хлопчики
почiплялись на жердцi.
Дружки заспiвали жалiбно© весiльно©:
Летять галочки
У три рядочки,
А зозуля попереду.
Усi галочки
По лузi сiли,
А зозуля на калинi.
Усi галочки
Защебетали,
А зозуля закувала.
Бiжать дружечки
У три рядочки,
А Ганнуся попереду.
Усi дружечки
По лавках сiли,
А Ганнуся на посадi.
Усi дружечки
Та й заспiвали,
А Ганнуся заплакала.
Чого ж ти плачеш,
Гiрко рида ш?
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi.
Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою
куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його
телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська
шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i
насилу-насилу волiк сво© притомленi ноги.
Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло
чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу
блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi,
високi, зеленi та кучерявi верби.
Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав
насипати тютюну в люльку.
"Господи! - подумав москаль. - П'ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а
вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли
такi великi... Що ж то дi ться тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара
мати, чи, може, спочива вже на кладовищi?.. - I москаль похилив голову...
- А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi
поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А
гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з ©х i молодицi!.."
Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.
А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд
маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була
Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло не© aнi комори, анi
загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась
повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня
та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою
травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та
цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою - то погрiб бабин.
За хатою десять вишень та двi грушi - ото й усе хазяйство Хомишине...
Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над
роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо
Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. © руки тряслись; старенький
очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сиво© коси, а стара
все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же
не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя,
котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з
того часу, як його взяли в москалi.
Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала,
прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях...
"I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! -
думала Хомиха... - Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя
нi чутки, нi вiстки".
I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер
знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ©© очi впали на широку
дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула
десь далеко, в чужу сторону. "Чи живий вiн, чи здоровий, - думала вона, -
чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може,
його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темно© ночi, а може,
де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати". Лiта
материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч,
то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими
людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце
материне ни та ни ...
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату
з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому за-манячив
червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою,
як з-пiд землi вирiс, з'явився ©© син Василь.
Вечiрн сонце блиснуло на його в вiкно. ; Високий та тонкий стояв перед
нею син; чорнi кучерi, лице, одежа - все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
- Добривечiр, мамо! - промовив Василь. - Чи пiзна те мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...
- Як ти вирiс, сину, який став високий!
- А ви, мамо, старi стали, такi старi!
- Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе
- i менi вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
- Не плачте, мамо, - промовив Василь. - Я ж, бачте, слава богу,
вернувся живий i здоровий.
Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара
завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й
почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не
знала, чого шука ; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату.
Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з
скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, - рада б сама умивати i втирати
свого Василя.
Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi пала полум'я, кипить вечеря.
Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола
на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним
комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при
свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засяга шапка - бiлiв лоб, а на йому
чорнiли двi брови, неначе двi п'явки впилися в бiле тiло. Карi очi
блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.
Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати
матерi.
- Сиди, сину, та спочивай пiсля далеко© дороги, - каже мати, - ти гiсть
в мо©й хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись... Розкажи
менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй
дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?
Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.
- Добривечiр, - сказала вона тихо, - позичте вогню! - промовила вона цi
слова та й поставила на припiчок двi покришки.
Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла
коло порога та несмiливо поглядала на Василя.
Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi;
заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали ©й в
думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда.
Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали,
розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.
Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi,
чия вона.
- Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, - питала мати.
- Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно
було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб... Тодi здавалось менi,
що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та
смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засуму ,
то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку
дядьковi - старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий!
Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi
вусища, як у старого кота, лице з одного боку син , з другого червоне та
цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.
Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Сто©мо неначе й так,
як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили
лущать поза ши ю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами
та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду - не так лице
держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та
злющий, кричить: "Не поворачивай рожи! прямо держи!" Та по другiй щоцi.
Отак-то, мамо! Б' по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями
году .
Почали нас муштрувати з рушницями. "Праву ногу вперед!" - було, крикне.
Ти й витяга ш ©© поперед себе, як ломаку. "Не так!" - кричить вiн та по
нозi рушницею. Зомлi , було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги
по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи!
Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу,
як води, а в водi - крупа крупу доганя ...
Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто...
- Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та
минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам
плакати?
- А чи надовго ти зо мною, - одказала мати. Щоб не завдавати жалю
матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому
бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони
й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях.
Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними
рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв
на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши
голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за
другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого
старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як
його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi
рани, вже заго нi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про сво
горе, що перетерпiла на сво му довгому вiку. А тим часом важко було ©й i
легко на серцi! I почула вона, що недавно полито ©© серце боляче неначе
цiлющою водою; то думка злинула в ©© душу - про сина Василя. Василь, ©©
останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! ©
Василь догляне, й нагоду , й напо©ть, дорогий Василь ©© похова , закри ©©
очi сво©ми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старо© мигнуло свiже лице Василеве,
неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка
лице молодо© молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а
молодиця-невiстка пора ться коло печi. I стало ©й легко, дуже легко на
серцi, неначе вернулись ©© луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге
народилась на свiт. I зда ться ©й в дрiмотi, що вона вже сама, молода й
хороша, пора ться в сво©й хатинi, а покiйник ©©, молодий та гарний, сидить
на лавi та говорить до не©. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через
годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою.
Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом...
II_
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце
пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло
ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки
в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з
малими дiтьми на руках, а коло ©х купами бiгли невеличкi дiвчатка в
материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата
йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих
юбках або горсетах.
З Хомишино© хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до церкви. На йому
був московський мундир з червоним комiром, козирок з червоною стрiчкою
навкруги. Мiднi гудзики блищали на сонцi, а на грудях телiпалось двi
медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де вiн колись гуляв, як був
малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожно© хати, до кожного дерева, що росло
на огородах i в садках: все було йому неначе рiдне, все осмiхалось до
його, говорило до його. "От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися на
улицю! Он хата титарева! Хороша була Настя-титарiвна! Де то вона
тепереньки?"
Зустрiчались з ним люди, та все сво© - знакомi. Зустрiчалося й
товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й
досi парубкував. Дiвчата пильно поглядали на москаля, доганяли,
випереджали, щоб подивитись на його.
Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в ©х були заквiтчанi червоними
квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах стрiчки. На ©х були
однаковi горсети, однаковi червонi чоботи, сорочки ©х були вишитi
однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
- Чого це ми так бiжимо, - промовила одна до одно©, озирнувшись назад,
- ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!
I пiшли вони тихiше, пiшли тим, що побачили позад себе Василя. м
хотiлось подивитись на його.
Василь порiвнявся з ними, сказав ©м "добридень" i почав розглядати
дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав одну: то
була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона тепер
гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
А дiвчата наче й не дивились на Василя, одказали йому "доброго
здоров'я", не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi
очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись
прямо в вiчi!
А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а
друга - Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але
повновида й кругловида. Пiдборiдочок у не© був невеличкий, кругленький, як
волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi
невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все
спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце
сяде, та задума ться, та спустить сво© довгi, густi вi© на повнi щоки.
Подруга ©© Марина була чорнява, аж трохи смуглява: ©© дражнили
циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали ©© голову.
Лице в не© було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той
тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне
намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними
блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе
синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе
пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая весняна
рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонi©...
Марина була смiлива й проворна. Без не© не обходилась на селi нiяка
гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять
музики в струги, Марина не всто©ть i не втерпить! То дрiботить, то тихо
попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто,
заведеться вулиця Марина перша, було, пода голос, перша заспiва пiсню,
та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а
надто хлопцiв. Проворна була Марина.
Не ©©, а вона хлопцiв, було, зачiпа . Тим-то й боялись ©© сватати,
тим-то недобра чутка про не© пiшла помiж говорухами, цокотухами.
Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й
задума ться.
Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже
далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! -
думав вiн собi. - Аж спитаю в матерi, чия вона".
В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та
парубки, у лiвому - дiди, серед церкви - малi хлопцi, а в бабинцi -
молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де
звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як
на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi,
тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на ©х Василь i закрасив собою
ввесь свiт разом для обох дiвчат! ©м здалось, що Хомиха така добра бабуся,
що й на свiтi добрiшо© нема , ©м здалось, що й дяки краще заспiвали, i
священик краще зачитав. Почали дяки спiвати яко©сь жалiбно© пiснi, а в
Ганни сльози покотились з очей...
Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за ©х не
побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй
суконнiй свитi виносив з вiвтаря вангелiя та образи, понакриванi
шовковими хустками, i роздавав ©х багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з
повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ,
напнутий червоною хусткою.
Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось
високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши
трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране
поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках
цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата,
ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей
не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови
здавались ще чорнiшi, яснi очi - ще яснiшi.
Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на лавцi
та й задумався.
- Чого задумався, сину, - пита мати, - невесело в мо©й хатi молодому
козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай
дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
- Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?
- Тихоненкова Василева, сину; звуть ©© Ганною, - промовила мати та й
засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", - подумала вона собi. -
Вона коло мене стояла в церквi, - каже мати. - Гарна та привiтна дiвчина!
I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо
мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна
дiвчина.
Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого
вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими
вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те
мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики,
пiд верби.
Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли
верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа
людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi
сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили
хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода
тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад
голови, так що на ©х ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на
чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали сво©м дiвчатам музики по три
шага за танець.
Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки
бряжчали на ши© разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла
Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi,
то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала
рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко,
неначе зграя галок заворушилася, заро©лася в синьому небi.
Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки -
розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула,
застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть
траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши
шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять
тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля
стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах
лящить!
Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi
зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить,
як пiвонiя на сонцi. Марина танцю i других в танець тягне. Хлопцi
змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше,
Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi
пiдгукували, приказували й присвистували.
Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та
не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики,
не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на ©© брови,
а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому
городi...
Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились
ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком
побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю
варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.
Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло
жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було
син -син , аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi
хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою.
Гасло полум'я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди
серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по
садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру
ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же
темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.
На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку
спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншо©. Десь
далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став
перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:
Я по сiм боцi,
Ти по тiм боцi!
Передайся до мене!
В мене бiле личко,
В тебе чорнi брови:
- Ти ж менi до любовi!
А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав "чумака" голосно
та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому
селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом
заспiвало всяких пiсень.
По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгада , де
спiва Ганна Тихонiвна?
За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi
дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.
- Добривечiр, - промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така,
щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.
Марина спинила його i задрiботiла:
- Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас
тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу
покажемо на нашу улицю.
На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й
стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було ©х веселий смiх, жарти. То заспiва
вся купа пiсню, то знов жарту , регоче.
Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали
оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
- Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, - загомонiв один, -
шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба,
потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська
дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт
на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в
синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб
вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп
промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки мо му миленькому,
Як йтиме додому.
Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата - на Василя.
"Та й гарний же Василь! - думала Марина. - Щоки повнi, як у дитини,
брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiва ться". Ганна поглядала
на Василя крадькома й все соромилась, а серце ©© млiло. При мiсяцi
свiтилося ©© бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла,
як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на
тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила те й тяжко зiтхнула.
Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця
розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до
материно© хати.
"Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi
кращо© квiтки нема", - подумав Василь, входячи в хату.
III _
Пiсля друго© пречисто© Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни.
Пiшла вiстка по селу, прочула те й Марина. Ходить Марина нi жива нi
мертва!
Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. "Iди, дочко, -
каже, - нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш
вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не
зостанеться, тiльки Василевi".
- Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? - питала Ганна у дiвчат.
- Йди, Ганно, - раяли дiвчата, - не жених - то твiй талан трапля ться
тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
- Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?
Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
- Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься
з сво©м серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним...
Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:
- Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля,
та ще й старшою дружкою.
Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
То вже не подруги - дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака
молодого!..
У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi,
спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не© сидить поруч Марина, а
далi на лавi - меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода
проща ться з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр'ю. Марина
зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по ©© щоцi.
Поставили на столi соснове гiльце, обквiтчане калиною та барвiнком,
поклали шишки та коровай. Людей натовпилось повнiсiнька хата. Хлопчики
почiплялись на жердцi.
Дружки заспiвали жалiбно© весiльно©:
Летять галочки
У три рядочки,
А зозуля попереду.
Усi галочки
По лузi сiли,
А зозуля на калинi.
Усi галочки
Защебетали,
А зозуля закувала.
Бiжать дружечки
У три рядочки,
А Ганнуся попереду.
Усi дружечки
По лавках сiли,
А Ганнуся на посадi.
Усi дружечки
Та й заспiвали,
А Ганнуся заплакала.
Чого ж ти плачеш,
Гiрко рида ш?