- То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що ти
змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так
поневiрятися, як я отут...
Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала co6i зарiк найняти
акахтист i обмiняти свiчку.
- Я при©хав, матушко, оглядiти сво наслiдство, - почав син. -
Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки...
- А чим же я, сину, буду поправляти ©x, коли я не маю шматка хлiба в
хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?
- А де ж дiлась, мамо, комора? - спитав син.
- Продала.
Син схилив голову i насупив брови.
- _А нащо ж ви, мамо, продали?
- Бо тво©й матерi не було чого ©сти: доводилось часто ©сти однi cyxapi,
та й то, хвалити бога, якби були.
- A xiбa ж таки нема доходу з нашого грунту? - питав син.
- Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, - одказала мати. -
Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?
Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе ножем, з
синiми нiгтями. Син замовк...
- Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.
- А xiбa ж ти, сину, швидко по©деш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою,
хоч надивлюся на тебе...
А син наговорився, тiльки не з матiр'ю, а з Мариною. Прибiгла наче
ненароком; на головi нова хустка, на ши© добре намисто. Писар не одступав
од Марини, а вона як у вiчi йому не вскочить - дивиться на його.
Розчервонiлось лице, розгорiлись очi! Перед нею, неначе з того свiту
вернувся, сидiв ©© милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице
бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх милий, аж
по душi гладить, а вся постать якась панська, мiська. Як стане, як
повернеться та в боки вiзьметься - як намальований! А як сяде кiнець стола
та обiпреться рукою - як та картина! А перейде хату - що той козак; вийде
з хати, стане на порозi - неначе жде пiд себе коня бистрого, вороного!.. I
чу Марина, що вона ожива , молодi , одходить, неначе рута-м'ята,
припечена палким сонцем, на свiжiй poci вечiрнiй. Знов заворушилось ©©
любляче серце. Син ©© милого Василя св©м поглядом облив ©© душу, неначе
цiлющою та живущою водою. Двi ночi вона не спала пiсля того! Двi ночi
просидiла вона над ставком, пiд зеленими вербами, при ясному мiсяцi, пiд
ясними зорями. Веселiше задля не© закувала зозуля, веселiше заблищали зорi
на небi, засвiтило ясне соне-чко; веселiше зеленiли вишнi та черешнi.
Пiвроку снились ©й тi чорнi брови, те панське личко, та хистка, як
намальована, постать сина Василевого.
Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося ©й випроводжати
дорогих людей з дому та поливати свiй двiр гiркими слiзьми... I жаль ©й
було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що вiн говорив
з нею, який вiн був. I здалось ©й, що син став не такий, який був колись.
То не був ©© дорогий Iвась!
I знов зосталась сиротою, як i була, з горем та нуждою, з слiзьми та
працею! Як великого празника, було, жде вона звiстки од свого сина. Пише,
було, син, що йому не дуже добре, домага ться за дохiд з наслiдства...
Вiзьме матiр жаль, вона й пошле останнi грошi.
Довго не було нiяко© звiстки од сина. Жде мати не дiждеться, журиться
та сподiва ться.
Коли одного дня приносять Ганнi письмо од сина. Не йде, бiжить Ганна до
священика, щоб прочитав ©й письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала,
не розбирала, бо писано було не то по-укра©нськiй, а бiльше
по-московськiй; звичайно, як пишуть письма москалi.
Син плескав в письмi те саме, що звичайно пишуть додому москалi. Вiн
посилав нижайший поклiн i Грицьковi Микитовичу, i тiтцi троюрiднiй, Прiсцi
Панасiвнi, i Калениковi Кiндратовичу, а потiм просив у матерi
благословенiя, навiки нерушимого. По писаному було видно, що писар
недалеко забiжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матiр'ю.
Iван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в
писульцi от що: "Зд са, в Тул , я познакомился з адною болно багатой й
прекрасной баришньой. Хоча она з мiщанського роду, да вто нiчаво! Я
валачуся за н й, i она пайдьоть за м ня замуж, бо я, значитця, знаю все
ахвiцерськiя артiкули i благородне обхожденi понiмаю. Т лкi мн надоть
убiраца i копувать й подаркi, а д н г н т у м ня. Люб зная матушка!
Продай же нашу хату i друго iм нi разно i прiшлi мн д ньгi, бо я магу
вигодно женiца, значiть..."
Ганна переслухала все, i як батюшка перестав читати, запитала його:
- Що ж то вiн, батюшко, пише? Чи живий вiн, чи здоровий? Чи став вiн
вже паном, чи й досi бiду ? Боже ж мiй! в мене нема й шага. Позичте,
батюшко, будьте ласкавi, карбованця на одробiток. Здужатиму - одпряду.
Поклонилась Ганна, плачучи, батюшцi трохи не до колiн.
- Вiн, бабо, не об тiм пише, -промовив батюшка, - не об карбованцевi
тут мова. Вiн пише, щоб ти продала хату та послала йому грошi, бо вiн хоче
братись з якоюсь панною, та нема йому за вiщо одягтись i купувати ©й
гостинцi.
Такого дива Ганна не зрозумiла зразу i вдруге спитала батюшку; почула
вдруге, та й сво©м вухам не йме вiри:
- То се син хоче, щоб я продала хату?
- Еге, бабо, -одказав батюшка.
- А може, воно там не так написано? - питала Ганна.
Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася i вгадала, що так воно й .
- Боже ж мiй милостивий! - заголосила Ганна. - А де ж я, батюшко,
дiнуся, як продам хату? В старцi пiду чи пропадатиму попiд тинами на
улицях?
- Де хочеш, бабо, - каже батюшка, - ти вже там зна ш.
Сто©ть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.
- Iди вже, бабо, собi додому, - каже священик.
Баба сто©ть та мовчить, неначе й не чу . Одiбрало ©й i вуха, й очi...
- То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старцi пiшла? - промовила
вона перегодя.
- Еге, бабо. Тiльки я тобi раджу хати не продавати. Нехай твiй син
жениться за сво© грошi, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому
женитись на баришнi.
- Боже ж мiй милий! - заголосила Ганна. - Чи я ж його не любила, не
жалувала? Од свого рота одривала шматок хлiба та годувала його; за
останнiй шаг купувала йому гостинця. Ночi недосипала, пряла йому на
сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останнi грошi слала йому
на чужину. А скiльки слiз вилила за ним! А скiльки серце в мене
переболiло, як пiшов вiн на чужину! Один тiльки бог вiда об тiм... Боже
мiй милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б менi, батюшко, побачити
його хоч перед смертю! Чи не пише вiн, батюшко, чи швидко вiн прибуде
додому?
- Нi, бабо, не пише сього, тiльки пише, щоб ти продала хату...
- Продала... - сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило ©©,
як ножем.
Ганна вже була й забула об тiм, що син ©© виганя з хати: вже болiла ©©
душа за сво©м сином Iвасем!
- Чи далеко та Тула? -питала Ганна. -Якби я змогла, полинула б до його;
щоб подивитись на його! Тiльки в мене й роду, що був син. А я одна вiк
свiй звiкувала у сво©й хатi.
Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама
заплакала.
Недурно склалася приказка: "Мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а
дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi".
Жалу ться Ганна Маринi на свого сина.
- То матерi його сторч - та в борщ, - каже Марина, - коли вiн таке
пише. Не продавай хати, от що!
Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з тi © хати, коли
там господарю лихо та недоля! Стара хата невкрита; сто©ть, похилившись
набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче
його хазяйська худоба та птиця. Ста оселя пусткою: на виводi гукають сичi
вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались повище хати,
вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою засiявся густий вишник.
Перед вiкнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидiти на
порозi та поглядати на широкий шлях. й здавалось, що тим шляхом колись
прийде син до не©, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його
батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля не©,
неначе на йому вона згубила i знайшла сво щастя... i знов колись знайде!
_
VII _
Не прийшло до Ганни щастя тим великим, битим шляхом, тiльки вона
виглядiла сво© очi, виглядаючи. Небагато й рокiв минуло, а Ганна вже й
постарiлась, бо в розкошi цвiте чоловiк, як квiтка, а в нуждi в'яне та
сохне.
Почались холода, а на Ганнi кожух - латка на латцi. Вiтер дме через
його, як через решето. На головi у не© не хустка, а шматок безквiтньо©
ганчiрки. Через старi шкарбани лiзе грязь. Блiда як смерть, худа, з
запалими очима, бродить Ганна по смiтниках та збира гнiй на топливо.
Бодай ворог не дiждав грiтись таким топливом!
Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки, заробляючи
черствий шматок хлiба, облитий слiзьми. I не раз, i не два траплялось, що
в хатi не було нi дрiбка солi, нi сухаря.
- Ой горе мо тяжке, - жалу ться, було, Ганна Маринi. - Прийшла на мене
старiсть та слабiсть. Насилу ноги мене носять, ледве володаю руками.
Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хатi й голод, i холод. Висушили мене
сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах менi жовто, куди
не гляну. Як бачиш, остання на менi сорочка, та й та драна. Коли б уже
господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повiриш? Так менi
жити тяжко, що якби розступилась сира земля, пiшла б в землю живою.
Марина не покидала Ганни, помагала в роботi, годувала часом сво©м
хлiбом, одягала сво ю одежею, розважала як могла.
- Вiзьми, Ганно, - було каже Марина, - не даю тобi, як старцевi.
Повернеться син, заробите - оддасте.
А Ганнi й зосталося тiльки забрати торби та йти в старцi, простягати
руку, просити хлiба.
- Пiшла б я i в старцi, - каже, було, Ганна, - та сором руку
простягати, бо я не калiка. А люди скажуть: була колись молодою i не
заробила нiчого на старiсть, i не придбала. Будуть люди хлiб давати й
дорiкати разом, що я московка, не дбала, з москалями гуляла, до обiду
спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?
Ще й зима не минула, i снiг не розтав, надворi грязюка та холод. Нема
в Ганни дрiбка солi, нема й хлiба. Треба йти на ярмарок, а чоботи зовсiм
розлiзлись. Пiшла Ганна боса; ноги розчервонiлись, потерпли од холоду,
здеревенiли. Смiються люди з Ганни та дорiкають:
- Навiщо, бабо, так заранi вбралась в червонi чоботи? Ще й до
середохрестя далеко, а до великодня й не видко!
Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.
Марина коло не© i день, i нiч...
Опiвночi смутно блищав каганець на столi, на перекинутому горнятi в
Ганнинiй хатi. То притухав гнiт, i на йому насилу тлiла неначе синя
вогнева горошина, то знов пiдiймав разом полум'я огневим язиком. Блисне
каганець, i кiнець стола винирне смутна, задумана Марина. Знов блисне
полум'я, знов виступить ©© широке чоло. з чорними бровами, з'явиться
тоненький нiс, очi, закритi довгими, густими вiями. Потуха вогонь, смутна
Марина знов увiходить помаленьку в темряву, зникають очi, зникають щоки;
ледве мрi бiле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко. А в
кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темно© ночi, друга
постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь ©© лице, по©в ©© щоки, очi. Лице
зчорнiло, неначе землею припало, на губах посiла смага, очi запали десь
глибоко, нiс загострився, не добро вiщуючи... Лежить Ганна на старiй
дрантинi, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише... Коло
не© на лавi череп'яний кухоль з водою - з одними лiками бiдному
чоловiковi...
Марина ждала ©© смертi, бо на столi на поготовi лежало двi восковi
свiчки.
Невеселу думу думала Марина, дивлячись на тi свiчi. Згадала вона свою
минувшiсть i ненароком кинула думкою i на сво будуще. I стало перед
думкою Марининою життя не уквiтчаним, втiшним боком, як колись воно
ставало перед нею; обернулось життя до не© другим, темним, неприбраним,
буденним боком. I в головi Марининiй заро©лись ро м невеселi думки - про
лихо, про горе, про нужду та слабiсть...
"А хто ж мене догляне, - думала Марина, - борони боже яко© недуги або
бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мо© смажнi уста,
нагоду хлiбом? Хто ж наготу на смерть менi свiчку, покличе на сповiдь
священика?"
Не маком заквiтчана, не барвiнком повита, не весела, танцюриста, в
червоному намистi стала перед нею доля, а побита холодом та голодом,
укрита латками, з убогими торбами на плечах, в дранiй свитинi, з плакучими
очима стала перед нею ©© доля. Хилиться Марини-на голова ще нижче, нижче
падають на очi довгi чорнi вi©, вкриваючи щоки. По бiлому чолi так i
ходять хвилею, так i снують невеселi думки, одна одну зганяючи, одна другу
доганяючи. А по руцi тихо скотилася горошиною на стiл сльоза, покинувши за
собою слiдком мокру смужку.
Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй сорочцi, що принесли
добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з сво © скринi. За домовиною
Марина плаче та побива ться йдучи, мов рiдну матiр хова . Оплакувала вона
й свою подругу, i разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть двi-три
сусiди з дiтьми, бо вмре багатир - збереться увесь мир, а вмре харпак
-тiльки пiп та дяк. За Ганною навiть пiп не йшов: бо поховати бог мало за
що! Тiльки один дяк Ничипiр виспiвував... А надворi блищало ясне весняне
веселе сонечко, вiяв тихий теплий вiтрець, пахло весною, молодою, свiжою
травою. Над порушеною рiллею мигало невеличке марево, весело щебетав
жайворонок. Погукували плугатарi, поганяючи воли в плузi.
Поховали Ганну саме коло ©© свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила
травою та чебрецем. Забули про ©х горе швидко навiть близькi сусiди. На
могилках пасуться вiвцi з ягнятами та часом вибрикують малi пастушки,
граючи на сопiлках. Кругом кладовища - то зеленi жито, аж очi бере в
себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути пiсню
безталанного женця, що заробля шостий снiп, поливаючи потом та слiзьми
чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею лежати та землю
держати, нiж було жити й горювати на землi...
З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi. Замовкли там
веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там тро©стi музики, не
цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi, не сяли зорями молодi дiвчата. У
хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi,
сумували стiни i плакали вiкна, а з ранку до вечора хурчало Маринине
веретено. I не раз, було, як гуде холодний вiтер, порощить крупами,
замiта дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в
суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi, неначе тiнь якогось
мерця.
В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед новим, гарним
iконостасом. Маленька лампадка освiчу , як живе, чудове лице свято©
Варвари з довгими косами. А зверху на iконостасi пiд золотим хрестом
стоять навколiшки два янголики, як два маленькi кучерявi хлопчики,
поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву голову, а
другий неначе осмiха ться, дивлячись вгору.
Марина сто©ть в темному бабинцi, молиться, б' поклони та придивля ться
до свято© Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчу ться й не
зоглядиться, як перескочить ©© думка з молитви на якiсь чудовi кучерi, на
якесь личко хороше... На Варварi квiтки червонi, а коси по плечах. А
Марина, i не думаючи, згада свою дiвочу красу, свою довгу косу. I
полетять ©© думки десь далеко; забуде вона, що сто©ть у церквi, згада
вона тi ночi яснi, веснянi, тi вишнi та верби... як ©© серце цвiло
калиною, i як вона побачила вперше Василя, i як говорила з його сином
Iваном, молодим, чорнявим. Чу Марина, як через сон, святi пiснi, а на
думку ©© навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала, виспiвувала
свою любов, сво кохання i сво безталання. Встають перед ©© очима веселi
вечорницi, тi спiви, жарти, тро©стi музики. Брязне паламар ключами, а
Марина тодi опам'ята ться, тодi прокида ться i згаду , що ©й неначе снився
якийсь чудовий сон...
"Господи милосердний! - дума було Марина. - Це ж мене, мабуть,
нечистий спокуша , наводить на мене грiшнi думки". I одхрещувалась, i
одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого...
А тим часом марнi Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi
хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застига й засипа ,
якось холоднiша . Не так часто згаду вона про веселi лiта молодi, про очi
яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем, накручу хлiб пучками та
веретеном, а думки бiльше й частiше навертаються про Ганнине життя
нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та
кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та
реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i на печi хазяйнують галки та
ластiвки. Тiльки, було, як заспiва пiсню про кохання козака молодого,
дiвчини чорнобриво©, десь глибоко в утихомиреному серцi зася тепло й
привiтно одно личко, однi милi очi - то личко Василеве, то очi сина його
Iвася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека
сусiда, що прийшла з Ки ва до сво©х родичiв у гостi.
- Я не знаю, як ви тут живете на селах, - почала лепетати прихожа
московка. - Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня, щоб
я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна,
ти московка, вольна. Знялася б з мiсця i полетiла, як та птиця, куди
тiльки душа забажа ! В Ки вi вибирай хазя©нiв, яких хоч! Сердита хазяйка -
кидаю, невгодна - тiкаю; трапиться дурна - обдурюю. Вийдеш на базар, а там
хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а гулянка. Спимо,
доки сонце не пiдiйде високо; не зна мо нi поля, нi того полоття, нiтих
жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Ки©в! Я тобi
скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
Заворушилось серце в Марини, забажала ©© душа щастя, волi, веселостi.
Схотiлось ©й втекти од нудьги, смутку, од голодно© та холодно© смертi, од
Ганнино© недолi. I виглянула ще раз до не© доля, маком уквiтчана,
барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.
- Пiду, - каже Марина, - втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я
тому лиху...
Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у
Ки©в. Ввiйшла вона туди - iз того часу як потонула у глибокому днiпровому
нутрi.
Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.
У Ки вi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не сво©м голосом
катеринка. Москалiв повний шинок, а серед ©х, як вiтер, лiта Марина,
танцю -витанцьову . Одежа на ©й драна, коси вилiзли з-пiд хустки i
телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице ©© зчорнiло, губи
посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у
вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають ©© горiлкою.
_
VIII_
Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову на стiл... В
одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець, глянув
на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi. Диву ться мiсяць, не
пiзнають зорi тi © Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою
чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою
косу, про свою красу, згадувала про свого милого.
Похилив мiцний сон ©© голову на стiл, на побитi пляшки, на розлиту
смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiва ©© чорне спалене лице, запеченi
синi губи так само, як колись обвiвав ©© свiже, рум'яне лице, ©© повнi
червонi губи. I сниться Маринi сон, неначе вона йде нiби на базар з
корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо
пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами. На церкви,
на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече ©© сонце вогнем,
пiт залива очi, лице, а вiтрець з-за Днiпра тихо обвiва ©© гаряче
лице... Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не йде й не ©де; тихо й
сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А
сонце пече, пройма ©© аж у груди, пройма ©© всю, наскрiзь, як часом
бува лiтом в гарячi жнива, саме серед дня... Коли дивиться Марина вниз,
на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях пшениця
висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче,
скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця
сто©ть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, -дума Марина, - а
женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живо© душi! Сто©ть пшениця, як сирота..."
Пiдводить Маринi очi на Старий Ки©в. Ся Софiя й Михайлiвське золотими
верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все
високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають
син небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софi© все в озиминi, в
густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в
зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в
цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi
церкви... Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава
зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд
ногами.
"Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась до високих
будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах,
така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А
через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерi©, всякий дорогий
убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерi© i квiтки
були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом
зацвiли якiсь чудовi квiтки. I зда ться Маринi, що ©й треба ту пшеницю
жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в
грудях... "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", - дума Марина.
Шука вона очима тих яркiв зелених, де бува криничовина, де густа
осока вкрива долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на
старий Ки©в, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому
небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й
вирина проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко,
стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивля ться Марина, аж
то ©х момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська.
Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка
тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до
ставочка по воду. Оберта ться й озира ться Марина, а попiд горою скрiзь
момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими
садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця
момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть
i насилу мрiють, як журавлi рядочками.
I зда ться ©й, що вона сто©ть серед левади молодою й гарною дiвчиною.
Вiтрець вi в лице i тихо ма ©© довгою розплетеною косою, стрiчками та
квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба ©й нiби бiгти
по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться
три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з
Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала
на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю
казати!.." - чу Марина, кличе ©© мати... Обернулась вона, дивиться - ©х
хата, вона сто©ть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та
верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять
кури, а проти сонця на призьбi грi ться котик. Мати вийшла з хати i стала
на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло
печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником,
лице напеклося коло печi... "Ходи, доню до мене", - кличе знов ©© мати i
маха рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi
сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, дво ясних iскряних очей.
Маринi запекло коло серця... Наближаються очi з темних сiней, а над ними
з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови;
зачервонiли губи, зачорнiли кучерi... Василь вийшов з сiней, гарний,
ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало
його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi... Запекло Маринi коло
самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу сто©ть вона,
насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до не© попiд зеленим гiллям
черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе
блискавка потрапила ©й у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по
всiх жилах. Пуска вона вiдра i пада на траву.
- Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiру ! - закричала Марина,
прокинувшись. - Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко,
голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!
Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й
сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк
Марину за ноги та й кинув на улицю.
Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на
улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять
звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чу Марина. Якби рiдна мати встала з
домовини, i та не пiзнала б тi © Марини, весело©, жартливо©, швидко©, як
вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при
дорозi, як степова квiтка скошена - на пекучому сонцi. Спить вона вiчним
сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чу мiського гомону, шуму.
Скинули Марину на вiзок, i нiхто не зна , де ©© могила; нi одна сльоза не
покропила ©©.
Йшли горожани - жартували, йшли жиди - плювали, йшли москалi -
смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках,
вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила сво лице.
Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за
покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, - кажуть, - таки
од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть
в Ки вi".
змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так
поневiрятися, як я отут...
Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала co6i зарiк найняти
акахтист i обмiняти свiчку.
- Я при©хав, матушко, оглядiти сво наслiдство, - почав син. -
Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки...
- А чим же я, сину, буду поправляти ©x, коли я не маю шматка хлiба в
хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?
- А де ж дiлась, мамо, комора? - спитав син.
- Продала.
Син схилив голову i насупив брови.
- _А нащо ж ви, мамо, продали?
- Бо тво©й матерi не було чого ©сти: доводилось часто ©сти однi cyxapi,
та й то, хвалити бога, якби були.
- A xiбa ж таки нема доходу з нашого грунту? - питав син.
- Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, - одказала мати. -
Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?
Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе ножем, з
синiми нiгтями. Син замовк...
- Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.
- А xiбa ж ти, сину, швидко по©деш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою,
хоч надивлюся на тебе...
А син наговорився, тiльки не з матiр'ю, а з Мариною. Прибiгла наче
ненароком; на головi нова хустка, на ши© добре намисто. Писар не одступав
од Марини, а вона як у вiчi йому не вскочить - дивиться на його.
Розчервонiлось лице, розгорiлись очi! Перед нею, неначе з того свiту
вернувся, сидiв ©© милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице
бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх милий, аж
по душi гладить, а вся постать якась панська, мiська. Як стане, як
повернеться та в боки вiзьметься - як намальований! А як сяде кiнець стола
та обiпреться рукою - як та картина! А перейде хату - що той козак; вийде
з хати, стане на порозi - неначе жде пiд себе коня бистрого, вороного!.. I
чу Марина, що вона ожива , молодi , одходить, неначе рута-м'ята,
припечена палким сонцем, на свiжiй poci вечiрнiй. Знов заворушилось ©©
любляче серце. Син ©© милого Василя св©м поглядом облив ©© душу, неначе
цiлющою та живущою водою. Двi ночi вона не спала пiсля того! Двi ночi
просидiла вона над ставком, пiд зеленими вербами, при ясному мiсяцi, пiд
ясними зорями. Веселiше задля не© закувала зозуля, веселiше заблищали зорi
на небi, засвiтило ясне соне-чко; веселiше зеленiли вишнi та черешнi.
Пiвроку снились ©й тi чорнi брови, те панське личко, та хистка, як
намальована, постать сина Василевого.
Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося ©й випроводжати
дорогих людей з дому та поливати свiй двiр гiркими слiзьми... I жаль ©й
було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що вiн говорив
з нею, який вiн був. I здалось ©й, що син став не такий, який був колись.
То не був ©© дорогий Iвась!
I знов зосталась сиротою, як i була, з горем та нуждою, з слiзьми та
працею! Як великого празника, було, жде вона звiстки од свого сина. Пише,
було, син, що йому не дуже добре, домага ться за дохiд з наслiдства...
Вiзьме матiр жаль, вона й пошле останнi грошi.
Довго не було нiяко© звiстки од сина. Жде мати не дiждеться, журиться
та сподiва ться.
Коли одного дня приносять Ганнi письмо од сина. Не йде, бiжить Ганна до
священика, щоб прочитав ©й письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала,
не розбирала, бо писано було не то по-укра©нськiй, а бiльше
по-московськiй; звичайно, як пишуть письма москалi.
Син плескав в письмi те саме, що звичайно пишуть додому москалi. Вiн
посилав нижайший поклiн i Грицьковi Микитовичу, i тiтцi троюрiднiй, Прiсцi
Панасiвнi, i Калениковi Кiндратовичу, а потiм просив у матерi
благословенiя, навiки нерушимого. По писаному було видно, що писар
недалеко забiжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матiр'ю.
Iван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в
писульцi от що: "Зд са, в Тул , я познакомился з адною болно багатой й
прекрасной баришньой. Хоча она з мiщанського роду, да вто нiчаво! Я
валачуся за н й, i она пайдьоть за м ня замуж, бо я, значитця, знаю все
ахвiцерськiя артiкули i благородне обхожденi понiмаю. Т лкi мн надоть
убiраца i копувать й подаркi, а д н г н т у м ня. Люб зная матушка!
Продай же нашу хату i друго iм нi разно i прiшлi мн д ньгi, бо я магу
вигодно женiца, значiть..."
Ганна переслухала все, i як батюшка перестав читати, запитала його:
- Що ж то вiн, батюшко, пише? Чи живий вiн, чи здоровий? Чи став вiн
вже паном, чи й досi бiду ? Боже ж мiй! в мене нема й шага. Позичте,
батюшко, будьте ласкавi, карбованця на одробiток. Здужатиму - одпряду.
Поклонилась Ганна, плачучи, батюшцi трохи не до колiн.
- Вiн, бабо, не об тiм пише, -промовив батюшка, - не об карбованцевi
тут мова. Вiн пише, щоб ти продала хату та послала йому грошi, бо вiн хоче
братись з якоюсь панною, та нема йому за вiщо одягтись i купувати ©й
гостинцi.
Такого дива Ганна не зрозумiла зразу i вдруге спитала батюшку; почула
вдруге, та й сво©м вухам не йме вiри:
- То се син хоче, щоб я продала хату?
- Еге, бабо, -одказав батюшка.
- А може, воно там не так написано? - питала Ганна.
Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася i вгадала, що так воно й .
- Боже ж мiй милостивий! - заголосила Ганна. - А де ж я, батюшко,
дiнуся, як продам хату? В старцi пiду чи пропадатиму попiд тинами на
улицях?
- Де хочеш, бабо, - каже батюшка, - ти вже там зна ш.
Сто©ть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.
- Iди вже, бабо, собi додому, - каже священик.
Баба сто©ть та мовчить, неначе й не чу . Одiбрало ©й i вуха, й очi...
- То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старцi пiшла? - промовила
вона перегодя.
- Еге, бабо. Тiльки я тобi раджу хати не продавати. Нехай твiй син
жениться за сво© грошi, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому
женитись на баришнi.
- Боже ж мiй милий! - заголосила Ганна. - Чи я ж його не любила, не
жалувала? Од свого рота одривала шматок хлiба та годувала його; за
останнiй шаг купувала йому гостинця. Ночi недосипала, пряла йому на
сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останнi грошi слала йому
на чужину. А скiльки слiз вилила за ним! А скiльки серце в мене
переболiло, як пiшов вiн на чужину! Один тiльки бог вiда об тiм... Боже
мiй милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б менi, батюшко, побачити
його хоч перед смертю! Чи не пише вiн, батюшко, чи швидко вiн прибуде
додому?
- Нi, бабо, не пише сього, тiльки пише, щоб ти продала хату...
- Продала... - сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило ©©,
як ножем.
Ганна вже була й забула об тiм, що син ©© виганя з хати: вже болiла ©©
душа за сво©м сином Iвасем!
- Чи далеко та Тула? -питала Ганна. -Якби я змогла, полинула б до його;
щоб подивитись на його! Тiльки в мене й роду, що був син. А я одна вiк
свiй звiкувала у сво©й хатi.
Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама
заплакала.
Недурно склалася приказка: "Мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а
дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi".
Жалу ться Ганна Маринi на свого сина.
- То матерi його сторч - та в борщ, - каже Марина, - коли вiн таке
пише. Не продавай хати, от що!
Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з тi © хати, коли
там господарю лихо та недоля! Стара хата невкрита; сто©ть, похилившись
набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче
його хазяйська худоба та птиця. Ста оселя пусткою: на виводi гукають сичi
вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались повище хати,
вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою засiявся густий вишник.
Перед вiкнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидiти на
порозi та поглядати на широкий шлях. й здавалось, що тим шляхом колись
прийде син до не©, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його
батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля не©,
неначе на йому вона згубила i знайшла сво щастя... i знов колись знайде!
_
VII _
Не прийшло до Ганни щастя тим великим, битим шляхом, тiльки вона
виглядiла сво© очi, виглядаючи. Небагато й рокiв минуло, а Ганна вже й
постарiлась, бо в розкошi цвiте чоловiк, як квiтка, а в нуждi в'яне та
сохне.
Почались холода, а на Ганнi кожух - латка на латцi. Вiтер дме через
його, як через решето. На головi у не© не хустка, а шматок безквiтньо©
ганчiрки. Через старi шкарбани лiзе грязь. Блiда як смерть, худа, з
запалими очима, бродить Ганна по смiтниках та збира гнiй на топливо.
Бодай ворог не дiждав грiтись таким топливом!
Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки, заробляючи
черствий шматок хлiба, облитий слiзьми. I не раз, i не два траплялось, що
в хатi не було нi дрiбка солi, нi сухаря.
- Ой горе мо тяжке, - жалу ться, було, Ганна Маринi. - Прийшла на мене
старiсть та слабiсть. Насилу ноги мене носять, ледве володаю руками.
Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хатi й голод, i холод. Висушили мене
сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах менi жовто, куди
не гляну. Як бачиш, остання на менi сорочка, та й та драна. Коли б уже
господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повiриш? Так менi
жити тяжко, що якби розступилась сира земля, пiшла б в землю живою.
Марина не покидала Ганни, помагала в роботi, годувала часом сво©м
хлiбом, одягала сво ю одежею, розважала як могла.
- Вiзьми, Ганно, - було каже Марина, - не даю тобi, як старцевi.
Повернеться син, заробите - оддасте.
А Ганнi й зосталося тiльки забрати торби та йти в старцi, простягати
руку, просити хлiба.
- Пiшла б я i в старцi, - каже, було, Ганна, - та сором руку
простягати, бо я не калiка. А люди скажуть: була колись молодою i не
заробила нiчого на старiсть, i не придбала. Будуть люди хлiб давати й
дорiкати разом, що я московка, не дбала, з москалями гуляла, до обiду
спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?
Ще й зима не минула, i снiг не розтав, надворi грязюка та холод. Нема
в Ганни дрiбка солi, нема й хлiба. Треба йти на ярмарок, а чоботи зовсiм
розлiзлись. Пiшла Ганна боса; ноги розчервонiлись, потерпли од холоду,
здеревенiли. Смiються люди з Ганни та дорiкають:
- Навiщо, бабо, так заранi вбралась в червонi чоботи? Ще й до
середохрестя далеко, а до великодня й не видко!
Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.
Марина коло не© i день, i нiч...
Опiвночi смутно блищав каганець на столi, на перекинутому горнятi в
Ганнинiй хатi. То притухав гнiт, i на йому насилу тлiла неначе синя
вогнева горошина, то знов пiдiймав разом полум'я огневим язиком. Блисне
каганець, i кiнець стола винирне смутна, задумана Марина. Знов блисне
полум'я, знов виступить ©© широке чоло. з чорними бровами, з'явиться
тоненький нiс, очi, закритi довгими, густими вiями. Потуха вогонь, смутна
Марина знов увiходить помаленьку в темряву, зникають очi, зникають щоки;
ледве мрi бiле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко. А в
кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темно© ночi, друга
постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь ©© лице, по©в ©© щоки, очi. Лице
зчорнiло, неначе землею припало, на губах посiла смага, очi запали десь
глибоко, нiс загострився, не добро вiщуючи... Лежить Ганна на старiй
дрантинi, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише... Коло
не© на лавi череп'яний кухоль з водою - з одними лiками бiдному
чоловiковi...
Марина ждала ©© смертi, бо на столi на поготовi лежало двi восковi
свiчки.
Невеселу думу думала Марина, дивлячись на тi свiчi. Згадала вона свою
минувшiсть i ненароком кинула думкою i на сво будуще. I стало перед
думкою Марининою життя не уквiтчаним, втiшним боком, як колись воно
ставало перед нею; обернулось життя до не© другим, темним, неприбраним,
буденним боком. I в головi Марининiй заро©лись ро м невеселi думки - про
лихо, про горе, про нужду та слабiсть...
"А хто ж мене догляне, - думала Марина, - борони боже яко© недуги або
бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мо© смажнi уста,
нагоду хлiбом? Хто ж наготу на смерть менi свiчку, покличе на сповiдь
священика?"
Не маком заквiтчана, не барвiнком повита, не весела, танцюриста, в
червоному намистi стала перед нею доля, а побита холодом та голодом,
укрита латками, з убогими торбами на плечах, в дранiй свитинi, з плакучими
очима стала перед нею ©© доля. Хилиться Марини-на голова ще нижче, нижче
падають на очi довгi чорнi вi©, вкриваючи щоки. По бiлому чолi так i
ходять хвилею, так i снують невеселi думки, одна одну зганяючи, одна другу
доганяючи. А по руцi тихо скотилася горошиною на стiл сльоза, покинувши за
собою слiдком мокру смужку.
Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй сорочцi, що принесли
добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з сво © скринi. За домовиною
Марина плаче та побива ться йдучи, мов рiдну матiр хова . Оплакувала вона
й свою подругу, i разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть двi-три
сусiди з дiтьми, бо вмре багатир - збереться увесь мир, а вмре харпак
-тiльки пiп та дяк. За Ганною навiть пiп не йшов: бо поховати бог мало за
що! Тiльки один дяк Ничипiр виспiвував... А надворi блищало ясне весняне
веселе сонечко, вiяв тихий теплий вiтрець, пахло весною, молодою, свiжою
травою. Над порушеною рiллею мигало невеличке марево, весело щебетав
жайворонок. Погукували плугатарi, поганяючи воли в плузi.
Поховали Ганну саме коло ©© свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила
травою та чебрецем. Забули про ©х горе швидко навiть близькi сусiди. На
могилках пасуться вiвцi з ягнятами та часом вибрикують малi пастушки,
граючи на сопiлках. Кругом кладовища - то зеленi жито, аж очi бере в
себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути пiсню
безталанного женця, що заробля шостий снiп, поливаючи потом та слiзьми
чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею лежати та землю
держати, нiж було жити й горювати на землi...
З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi. Замовкли там
веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там тро©стi музики, не
цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi, не сяли зорями молодi дiвчата. У
хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi,
сумували стiни i плакали вiкна, а з ранку до вечора хурчало Маринине
веретено. I не раз, було, як гуде холодний вiтер, порощить крупами,
замiта дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в
суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi, неначе тiнь якогось
мерця.
В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед новим, гарним
iконостасом. Маленька лампадка освiчу , як живе, чудове лице свято©
Варвари з довгими косами. А зверху на iконостасi пiд золотим хрестом
стоять навколiшки два янголики, як два маленькi кучерявi хлопчики,
поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву голову, а
другий неначе осмiха ться, дивлячись вгору.
Марина сто©ть в темному бабинцi, молиться, б' поклони та придивля ться
до свято© Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчу ться й не
зоглядиться, як перескочить ©© думка з молитви на якiсь чудовi кучерi, на
якесь личко хороше... На Варварi квiтки червонi, а коси по плечах. А
Марина, i не думаючи, згада свою дiвочу красу, свою довгу косу. I
полетять ©© думки десь далеко; забуде вона, що сто©ть у церквi, згада
вона тi ночi яснi, веснянi, тi вишнi та верби... як ©© серце цвiло
калиною, i як вона побачила вперше Василя, i як говорила з його сином
Iваном, молодим, чорнявим. Чу Марина, як через сон, святi пiснi, а на
думку ©© навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала, виспiвувала
свою любов, сво кохання i сво безталання. Встають перед ©© очима веселi
вечорницi, тi спiви, жарти, тро©стi музики. Брязне паламар ключами, а
Марина тодi опам'ята ться, тодi прокида ться i згаду , що ©й неначе снився
якийсь чудовий сон...
"Господи милосердний! - дума було Марина. - Це ж мене, мабуть,
нечистий спокуша , наводить на мене грiшнi думки". I одхрещувалась, i
одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого...
А тим часом марнi Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi
хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застига й засипа ,
якось холоднiша . Не так часто згаду вона про веселi лiта молодi, про очi
яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем, накручу хлiб пучками та
веретеном, а думки бiльше й частiше навертаються про Ганнине життя
нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та
кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та
реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i на печi хазяйнують галки та
ластiвки. Тiльки, було, як заспiва пiсню про кохання козака молодого,
дiвчини чорнобриво©, десь глибоко в утихомиреному серцi зася тепло й
привiтно одно личко, однi милi очi - то личко Василеве, то очi сина його
Iвася. Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека
сусiда, що прийшла з Ки ва до сво©х родичiв у гостi.
- Я не знаю, як ви тут живете на селах, - почала лепетати прихожа
московка. - Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня, щоб
я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна,
ти московка, вольна. Знялася б з мiсця i полетiла, як та птиця, куди
тiльки душа забажа ! В Ки вi вибирай хазя©нiв, яких хоч! Сердита хазяйка -
кидаю, невгодна - тiкаю; трапиться дурна - обдурюю. Вийдеш на базар, а там
хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а гулянка. Спимо,
доки сонце не пiдiйде високо; не зна мо нi поля, нi того полоття, нiтих
жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Ки©в! Я тобi
скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
Заворушилось серце в Марини, забажала ©© душа щастя, волi, веселостi.
Схотiлось ©й втекти од нудьги, смутку, од голодно© та холодно© смертi, од
Ганнино© недолi. I виглянула ще раз до не© доля, маком уквiтчана,
барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.
- Пiду, - каже Марина, - втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я
тому лиху...
Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у
Ки©в. Ввiйшла вона туди - iз того часу як потонула у глибокому днiпровому
нутрi.
Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.
У Ки вi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не сво©м голосом
катеринка. Москалiв повний шинок, а серед ©х, як вiтер, лiта Марина,
танцю -витанцьову . Одежа на ©й драна, коси вилiзли з-пiд хустки i
телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице ©© зчорнiло, губи
посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у
вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають ©© горiлкою.
_
VIII_
Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову на стiл... В
одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець, глянув
на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi. Диву ться мiсяць, не
пiзнають зорi тi © Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою
чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою
косу, про свою красу, згадувала про свого милого.
Похилив мiцний сон ©© голову на стiл, на побитi пляшки, на розлиту
смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiва ©© чорне спалене лице, запеченi
синi губи так само, як колись обвiвав ©© свiже, рум'яне лице, ©© повнi
червонi губи. I сниться Маринi сон, неначе вона йде нiби на базар з
корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо
пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами. На церкви,
на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече ©© сонце вогнем,
пiт залива очi, лице, а вiтрець з-за Днiпра тихо обвiва ©© гаряче
лице... Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не йде й не ©де; тихо й
сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А
сонце пече, пройма ©© аж у груди, пройма ©© всю, наскрiзь, як часом
бува лiтом в гарячi жнива, саме серед дня... Коли дивиться Марина вниз,
на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях пшениця
висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче,
скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця
сто©ть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, -дума Марина, - а
женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живо© душi! Сто©ть пшениця, як сирота..."
Пiдводить Маринi очi на Старий Ки©в. Ся Софiя й Михайлiвське золотими
верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все
високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають
син небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софi© все в озиминi, в
густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в
зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в
цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi
церкви... Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава
зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд
ногами.
"Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась до високих
будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах,
така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А
через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерi©, всякий дорогий
убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерi© i квiтки
були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом
зацвiли якiсь чудовi квiтки. I зда ться Маринi, що ©й треба ту пшеницю
жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в
грудях... "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", - дума Марина.
Шука вона очима тих яркiв зелених, де бува криничовина, де густа
осока вкрива долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на
старий Ки©в, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому
небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й
вирина проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко,
стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивля ться Марина, аж
то ©х момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська.
Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка
тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до
ставочка по воду. Оберта ться й озира ться Марина, а попiд горою скрiзь
момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими
садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця
момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть
i насилу мрiють, як журавлi рядочками.
I зда ться ©й, що вона сто©ть серед левади молодою й гарною дiвчиною.
Вiтрець вi в лице i тихо ма ©© довгою розплетеною косою, стрiчками та
квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба ©й нiби бiгти
по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться
три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з
Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала
на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю
казати!.." - чу Марина, кличе ©© мати... Обернулась вона, дивиться - ©х
хата, вона сто©ть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та
верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять
кури, а проти сонця на призьбi грi ться котик. Мати вийшла з хати i стала
на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло
печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником,
лице напеклося коло печi... "Ходи, доню до мене", - кличе знов ©© мати i
маха рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi
сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, дво ясних iскряних очей.
Маринi запекло коло серця... Наближаються очi з темних сiней, а над ними
з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови;
зачервонiли губи, зачорнiли кучерi... Василь вийшов з сiней, гарний,
ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало
його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi... Запекло Маринi коло
самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу сто©ть вона,
насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до не© попiд зеленим гiллям
черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе
блискавка потрапила ©й у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по
всiх жилах. Пуска вона вiдра i пада на траву.
- Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiру ! - закричала Марина,
прокинувшись. - Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко,
голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!
Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й
сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк
Марину за ноги та й кинув на улицю.
Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на
улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять
звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чу Марина. Якби рiдна мати встала з
домовини, i та не пiзнала б тi © Марини, весело©, жартливо©, швидко©, як
вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при
дорозi, як степова квiтка скошена - на пекучому сонцi. Спить вона вiчним
сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чу мiського гомону, шуму.
Скинули Марину на вiзок, i нiхто не зна , де ©© могила; нi одна сльоза не
покропила ©©.
Йшли горожани - жартували, йшли жиди - плювали, йшли москалi -
смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках,
вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила сво лице.
Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за
покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, - кажуть, - таки
од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть
в Ки вi".