Того вечора у моїх сусідів був радісний настрій. Уперше пан Анатоль із паном Казиком привезли чимало риби. Насмажили на вечерю і тепер усі четверо сиділи перед своїми наметами і розмовляли. Точніше, пан Анатоль виголошував промову про рибальство.
Не розумію цієї пристрасті. Крім того, я не вважаю спортивною ситуацію, коли з одного боку зручно стоїть на березі тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях літній чоловік, а його «суперником» є пліточка, маленька весела рибка, що гасає в озері. Мені більше до душі інші заняття. Правда, за них нікому не дають медалей, не порівнюють рекордів, нікого не оголошують ні князем, ні королем, ні навіть лицарем. А може, слід було б відновити інститут мандрівних лицарів, щоб вони під час відпусток мандрували по країні, допомагаючи слабшим і борючись зі злом?
Мої роздуми перебили Телль із Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тоді, коли Бронка скінчила їсти обід, який я залишив для неї у казанку.
Яструб перший вистрибнув на землю і, похитуючись на своїх цибатих ногах, відразу підійшов до дівчини.
— Мене не обдуриш! — закричав він пискливим голосом. — Ти з ватаги Чорного Франека! Що. ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твій Чорний Франек дістав сьогодні добрячого прочухана від своїх приятелів. Але ми й так виженемо вас звідси під три вітри.
Дівчина не обізвалася, тільки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помічаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:
— Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.
Телль пустив ті слова повз вуха. Підійшов до мене, привітався, але і його інтригувала присутність Бронки.
— Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?
— Була. Вона порвала з ними, — пояснив я.
— Як це: порвала? Сьогодні до обіду вона була разом з Чорним Франеком на острові Буковець серед кемпінгів. Планували якийсь напад чи нову крадіжку.
Бронка дуже дивно зреагувала на ці слова.
— Порвала? Я зовсім не порвала з Чорним Франеком! — вигукнула вона до Яструба. — Не порвала й не порву з ним, розумієте?
Яструб аж узявся руками в боки.
— Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
— Я повинен звернути вашу увагу, що місце, де я живу, вважаю нейтральною територією. Бронка користується правом недоторканності. Ви знаєте, я не схвалюю вашої війни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
Вільгельм Телль невдоволено похитав головою.
— Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралітет? Виходить, ви допомагаєте ватазі Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотіли з ними помиритися. І що вийшло? Вони знову підступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокій над озером. Або ми, або вони.
— Авжеж! — вигукнув Яструб. — Або ми, або вони.
Хлопці відпливли. А я, дивлячись їм услід, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стільки чудових пригод.
До мене підійшла Бронка. Сіла на ковдрі. Так, як і я, дивилася вслід байдарці.
— Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тоді, коли всі його кидають. Там уже ніхто його не слухається.
— Не матиме Франек карти, не одержить грошей від Крава-тика, — міркував я вголос. — Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
— А от і буде! Ще сьогодні буде! — обурилася Бронка. — Ви не знаєте Франека. Він чудовий хлопець.
— Готується до якогось нового бешкету? — глузливо запитав я.
— Дізнаєтесь. І дуже швидко, — промовила вона крізь зуби. А потім, ні з того ні з сього, розплакалась.
— Не люблю плаксіїв, тюхтіїв і слиньків, — сказав я трохи жорстоко. — Дати тобі снодійний порошок? Іди спати. Завтра прокинешся веселіша.
Вона взяла порошок і, хлипаючи, пішла до намету.
О десятій годині вечора на мене чекала зустріч з Капітаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зі мною відкриту гру, я розповім йому про затонулий грузовик і намагатимусь залучити його до співробітництва.
У цю мить я згадав про Несправжнього Орнітолога і його чарівну дудку.
«А може, взяти і її на зустріч із Капітаном Немо?» — подумав я.
Адже зустріч мала відбутись на мисі Судака, де поблизу в ліску мешкав Орнітолог. Я не чекав ніякої поганої пригоди, але про всяк випадок, — скоріше для жарту, — надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоході й поклав до кишені.
Стемніло, наближалася десята година.
Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметі. У моїх сусідів теж панувала повна тиша. Я ввімкнув мотор самохода й дуже повільно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвітив автомобільних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
Плив я не поспішаючи, щоб не прибути на побачення раніше, ніж треба. Але не хотів і спізнюватись.
Незважаючи на темряву, берег і дерева на мисі вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об піщану косу. Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глісера, але я подумав, що, може, Каштан Немо трохи спізниться на побачення.
Була рівно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохід я завів в очерет, пішов на кінець мису і сів під кущем над самою водою.
Мис Судака здавався безлюдним і спокійним, тільки тихенько й монотонно шумів лісок і хлюпотіли хвилі в озері. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очереті грубим голосом озвався старий качур. Потім загув над головою великий хрущ.
Минуло п'ять хвилин, потім десять. Люлька починала пригасати, а Капітана Немо все не було. Може, він передумав?
На коротку мить крізь хмари прорвався шматочок місяця, схожий на переламану навпіл золоту монету. Але відразу ж зник, і темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин від призначеного часу нашої зустрічі.
І раптом я відчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось ішов попід ліском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
Я зірвався на рівні. Це був Капітан Немо у своєму чорному плащі, з насунутим на голову каптуром. Він спинився за три кроки від мене і жестом руки показав, щоб я сів. Він і собі присів. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороці обличчя Капітана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щільно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тіло, а каптур — голову й волосся.
Ми ще не встигли перемовитись і словом, як раптом від лісу пролунав крик:
— Ловіть його! Він там. З краю півострова! Хлопці, ловіть його!
В одну мить і я, і Немо зрозуміли, що ми оточені ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гілля, вони йшли на нас щільною лавою від лісу. Дістали десь човен і підпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глісера, що стояв десь в очереті.
У мене в голові зароїлося багато планів порятунку. Але жодного не можна було здійснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який відразу ж нас наздожене. Пробиватися крізь лаву й тікати в ліс? А якщо нас спіймають?
— Я вже бачу їх! — кричав Чорний Франек. — Пильнуйте, вони захочуть пробитись…
Отже, вони здогадалися про мої плани й підготувались до них.
Немо, який до цього часу стояв непорушно, раптом наблизив обличчя до мого вуха, і беззвучно шепнув:
— Утікаймо окремо. Ви в ліс, а я в озеро… — Він засвітив електричний ліхтарик — потужний, з трьома батареями рефлектор. Промінь світла спрямував на човен, що підпливав, засліпивши двох хлопців, які сиділи в ньому. Потім, кинувши засвіченого ліхтарика на березі, скочив у воду, там, куди не сягало світло.
А я?
Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. І раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смішно, але ж будь-яка спроба втечі здавалась приреченою на невдачу… Я приклав дудку до губів і щосили подув. Пролунав різкий звук, який проймав до кісток.
— Що це? Що вони роблять? — почув я стурбований крик Чорного Франека.
А в цю мить з ліска пролунав дужий голос:
— Я почув вас! Біжу на допомогу!
І Орнітолог, бо це ж він відповідав на посвист дудки, побіг через лісок з таким шумом і тріском, наче це біг не один чоловік, а слон, який трощив усе по дорозі.
— Хто це? Що там таке? — лунали вигуки хлопчаків.
Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. І кількома стрибками вибіг їм назустріч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звідки з тріском сунув Орнітолог.
— Утікають! — вереснув Чорний Франек.
Інші хлопці й собі галасували. Дівчата верещали.
Ніхто з ватаги не зрозумів, що Немо скочив у воду. Помітили тільки мою втечу і гадали, що Немо все ще ховається з краю півострова. Вони метнулись туди.
Тим часом до піщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопців і загасили ліхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопці зчепилися між собою з нелюдським галасом.
Збігло чимало часу, поки врешті припинилася та колотнеча і вони збагнули, що серед них немає Капітана Немо.
— Утік водою, — почувся голос Франека. — Ви четверо сідайте в човен і освітіть ліхтариками озеро. Він не міг відплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.
У темряві я наткнувся на Орнітолога.
— Це я! Це я! — кричав я, щоб у темряві він не подумав, ніби це хтось інший.
Він зупинився, голосно відхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.
— Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони від вас хотіли?
— Ішлося не про мене, а про Капітана Немо. Вони хотіли спіймати його.
На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край ліска.
— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.
Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога.
— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок. Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.
Орнітолог подав мені вогню.
— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.
— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?
— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.
Я підвівся з землі.
— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.
Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.
— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, лови.
— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.
— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.
Я посміхнувся.
— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов'язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?
— Звичайно. Прошу користуватися нею.
— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Не розумію цієї пристрасті. Крім того, я не вважаю спортивною ситуацію, коли з одного боку зручно стоїть на березі тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях літній чоловік, а його «суперником» є пліточка, маленька весела рибка, що гасає в озері. Мені більше до душі інші заняття. Правда, за них нікому не дають медалей, не порівнюють рекордів, нікого не оголошують ні князем, ні королем, ні навіть лицарем. А може, слід було б відновити інститут мандрівних лицарів, щоб вони під час відпусток мандрували по країні, допомагаючи слабшим і борючись зі злом?
Мої роздуми перебили Телль із Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тоді, коли Бронка скінчила їсти обід, який я залишив для неї у казанку.
Яструб перший вистрибнув на землю і, похитуючись на своїх цибатих ногах, відразу підійшов до дівчини.
— Мене не обдуриш! — закричав він пискливим голосом. — Ти з ватаги Чорного Франека! Що. ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твій Чорний Франек дістав сьогодні добрячого прочухана від своїх приятелів. Але ми й так виженемо вас звідси під три вітри.
Дівчина не обізвалася, тільки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помічаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:
— Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.
Телль пустив ті слова повз вуха. Підійшов до мене, привітався, але і його інтригувала присутність Бронки.
— Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?
— Була. Вона порвала з ними, — пояснив я.
— Як це: порвала? Сьогодні до обіду вона була разом з Чорним Франеком на острові Буковець серед кемпінгів. Планували якийсь напад чи нову крадіжку.
Бронка дуже дивно зреагувала на ці слова.
— Порвала? Я зовсім не порвала з Чорним Франеком! — вигукнула вона до Яструба. — Не порвала й не порву з ним, розумієте?
Яструб аж узявся руками в боки.
— Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
— Я повинен звернути вашу увагу, що місце, де я живу, вважаю нейтральною територією. Бронка користується правом недоторканності. Ви знаєте, я не схвалюю вашої війни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
Вільгельм Телль невдоволено похитав головою.
— Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралітет? Виходить, ви допомагаєте ватазі Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотіли з ними помиритися. І що вийшло? Вони знову підступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокій над озером. Або ми, або вони.
— Авжеж! — вигукнув Яструб. — Або ми, або вони.
Хлопці відпливли. А я, дивлячись їм услід, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стільки чудових пригод.
До мене підійшла Бронка. Сіла на ковдрі. Так, як і я, дивилася вслід байдарці.
— Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тоді, коли всі його кидають. Там уже ніхто його не слухається.
— Не матиме Франек карти, не одержить грошей від Крава-тика, — міркував я вголос. — Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
— А от і буде! Ще сьогодні буде! — обурилася Бронка. — Ви не знаєте Франека. Він чудовий хлопець.
— Готується до якогось нового бешкету? — глузливо запитав я.
— Дізнаєтесь. І дуже швидко, — промовила вона крізь зуби. А потім, ні з того ні з сього, розплакалась.
— Не люблю плаксіїв, тюхтіїв і слиньків, — сказав я трохи жорстоко. — Дати тобі снодійний порошок? Іди спати. Завтра прокинешся веселіша.
Вона взяла порошок і, хлипаючи, пішла до намету.
О десятій годині вечора на мене чекала зустріч з Капітаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зі мною відкриту гру, я розповім йому про затонулий грузовик і намагатимусь залучити його до співробітництва.
У цю мить я згадав про Несправжнього Орнітолога і його чарівну дудку.
«А може, взяти і її на зустріч із Капітаном Немо?» — подумав я.
Адже зустріч мала відбутись на мисі Судака, де поблизу в ліску мешкав Орнітолог. Я не чекав ніякої поганої пригоди, але про всяк випадок, — скоріше для жарту, — надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоході й поклав до кишені.
Стемніло, наближалася десята година.
Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметі. У моїх сусідів теж панувала повна тиша. Я ввімкнув мотор самохода й дуже повільно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвітив автомобільних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
Плив я не поспішаючи, щоб не прибути на побачення раніше, ніж треба. Але не хотів і спізнюватись.
Незважаючи на темряву, берег і дерева на мисі вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об піщану косу. Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глісера, але я подумав, що, може, Каштан Немо трохи спізниться на побачення.
Була рівно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохід я завів в очерет, пішов на кінець мису і сів під кущем над самою водою.
Мис Судака здавався безлюдним і спокійним, тільки тихенько й монотонно шумів лісок і хлюпотіли хвилі в озері. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очереті грубим голосом озвався старий качур. Потім загув над головою великий хрущ.
Минуло п'ять хвилин, потім десять. Люлька починала пригасати, а Капітана Немо все не було. Може, він передумав?
На коротку мить крізь хмари прорвався шматочок місяця, схожий на переламану навпіл золоту монету. Але відразу ж зник, і темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин від призначеного часу нашої зустрічі.
І раптом я відчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось ішов попід ліском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
Я зірвався на рівні. Це був Капітан Немо у своєму чорному плащі, з насунутим на голову каптуром. Він спинився за три кроки від мене і жестом руки показав, щоб я сів. Він і собі присів. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороці обличчя Капітана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щільно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тіло, а каптур — голову й волосся.
Ми ще не встигли перемовитись і словом, як раптом від лісу пролунав крик:
— Ловіть його! Він там. З краю півострова! Хлопці, ловіть його!
В одну мить і я, і Немо зрозуміли, що ми оточені ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гілля, вони йшли на нас щільною лавою від лісу. Дістали десь човен і підпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глісера, що стояв десь в очереті.
У мене в голові зароїлося багато планів порятунку. Але жодного не можна було здійснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який відразу ж нас наздожене. Пробиватися крізь лаву й тікати в ліс? А якщо нас спіймають?
— Я вже бачу їх! — кричав Чорний Франек. — Пильнуйте, вони захочуть пробитись…
Отже, вони здогадалися про мої плани й підготувались до них.
Немо, який до цього часу стояв непорушно, раптом наблизив обличчя до мого вуха, і беззвучно шепнув:
— Утікаймо окремо. Ви в ліс, а я в озеро… — Він засвітив електричний ліхтарик — потужний, з трьома батареями рефлектор. Промінь світла спрямував на човен, що підпливав, засліпивши двох хлопців, які сиділи в ньому. Потім, кинувши засвіченого ліхтарика на березі, скочив у воду, там, куди не сягало світло.
А я?
Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. І раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смішно, але ж будь-яка спроба втечі здавалась приреченою на невдачу… Я приклав дудку до губів і щосили подув. Пролунав різкий звук, який проймав до кісток.
— Що це? Що вони роблять? — почув я стурбований крик Чорного Франека.
А в цю мить з ліска пролунав дужий голос:
— Я почув вас! Біжу на допомогу!
І Орнітолог, бо це ж він відповідав на посвист дудки, побіг через лісок з таким шумом і тріском, наче це біг не один чоловік, а слон, який трощив усе по дорозі.
— Хто це? Що там таке? — лунали вигуки хлопчаків.
Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. І кількома стрибками вибіг їм назустріч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звідки з тріском сунув Орнітолог.
— Утікають! — вереснув Чорний Франек.
Інші хлопці й собі галасували. Дівчата верещали.
Ніхто з ватаги не зрозумів, що Немо скочив у воду. Помітили тільки мою втечу і гадали, що Немо все ще ховається з краю півострова. Вони метнулись туди.
Тим часом до піщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопців і загасили ліхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопці зчепилися між собою з нелюдським галасом.
Збігло чимало часу, поки врешті припинилася та колотнеча і вони збагнули, що серед них немає Капітана Немо.
— Утік водою, — почувся голос Франека. — Ви четверо сідайте в човен і освітіть ліхтариками озеро. Він не міг відплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.
У темряві я наткнувся на Орнітолога.
— Це я! Це я! — кричав я, щоб у темряві він не подумав, ніби це хтось інший.
Він зупинився, голосно відхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.
— Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони від вас хотіли?
— Ішлося не про мене, а про Капітана Немо. Вони хотіли спіймати його.
На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край ліска.
— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.
Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога.
— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок. Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.
Орнітолог подав мені вогню.
— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.
— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?
— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.
Я підвівся з землі.
— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.
Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.
— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, лови.
— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.
— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.
Я посміхнувся.
— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов'язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?
— Звичайно. Прошу користуватися нею.
— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Розмова із шпигункою. Хто кого обдурив? Комедія пана Анатоля. Візит Бороданя. Кого я вистежую і кого хочу пограбувати? Про захоплення автомашинами. Біля ятки з пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спінінгу і Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.
Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.
— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.
— Звідки ви знаєте?
— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
— Не розумію, про що ви говорите… Я зайшов з іншого боку.
— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.
— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.
Я сумно похитав головою.
— Отже, вони правду казали…
— Хто?
— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.
Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:
— То був лист від Капітана Немо.
— Я його не читала…
— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому; і твоя зрада була ні до чого.
— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.
— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.
— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.
— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.
— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.
— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?
— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…
— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.
— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Каштана Немо. Так?
— Так.
— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що. входить у довіру і обманює.
Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.
— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.
Я заперечливо похитав головою.
— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.
— Неправда, — жахнулася вона.
— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?
— Так…
— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?
— Розумію.
— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.
Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння. Пан Анатоль і пан Казик трохи занепокоєно спостерігали за нами, а коли зрозуміли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбовані підійшли до мене.
— Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це місце?
Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рішення. Багатозначно помовчав.
— Мені тут не подобається. Місцевість здається підозрілою.
— Що ви кажете? — перелякався пан Анатоль.
— Так, я переселяюся звідси. Тут вештаються якісь дивні типи. Ви бачили величезне дупло в дубі, що росте отам на березі? Учора ввечері хтось у ньому ховався. А минулої ночі ви чули крики на мисі Судака?
— Еге ж, чув…
— Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капітана Немо. Учора вночі я ловив вугрів на мисі Судака і був свідком усяких жахів. Мені дуже неприємно, і я виїжджаю звідси.
— А ця дівчина? — він показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.
— Вона їде зі мною.
— Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека. — Ну то й що?
— Ех, — махнув він рукою, — ви самі не вірите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й підозрілих типів, а дівчина з ватаги живе у вашому наметі. Весь час кажете «таємничий Каштан Немо», але для вас він зовсім не таємничий. Якось уночі я бачив крізь щілину в дверях свого намету, як Капітан Немо привіз вас сюди на своєму глісері. Ви маєте нас за дуже наївних і малоспостережливих людей, — хитро посміхнувся він.
— Невже ви підозрюєте мене в чомусь поганому? — удав я ображеного.
І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від'їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?
Відразу ж усе з'ясувалося.
— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, бере гом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.
— І що ви йому сказали?
— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.
— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?
— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.
— А навіщо це мені? — спитав я чемно.
— Щоб їх… пограбувати.
— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.
— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.
З мене вже було досить.
— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.
— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.
Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.
— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.
— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.
Вона занепокоїлась.
— Я не знаю, де їхній новий табір.
— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не поЕІрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?
— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.
— Це нічого. Зачекаємо там на нього.
Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.
Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і мото-рок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.
На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.
Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.
— Не такий він уже старий. Тільки негарний.
— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.
— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.
Бронка розсміялася.
— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами.
А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…
— На щастя, до цього ніколи не дійде.
— Чому ви кажете «на щастя»?
— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов'язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.
— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.
— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб'ється об дерево, або когось розіб'є.
— Ех, у вас відразу найгірше.
— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.
— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?
Мене аж пересмикнуло з люті.
— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.
Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в'їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпін-гових будиночків якогось ольштинського підприємства.
— Сховаю машину в ліску, — сказав я Бронці. — Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.
Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.
Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.
Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.
Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.
— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.
— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?
— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.
Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.
Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.
Вона тупнула ногою.
— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?
Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.
Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.
— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.
— Звідки ви знаєте?
— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
— Не розумію, про що ви говорите… Я зайшов з іншого боку.
— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.
— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.
Я сумно похитав головою.
— Отже, вони правду казали…
— Хто?
— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.
Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:
— То був лист від Капітана Немо.
— Я його не читала…
— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому; і твоя зрада була ні до чого.
— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.
— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.
— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.
— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.
— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.
— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?
— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…
— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.
— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Каштана Немо. Так?
— Так.
— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що. входить у довіру і обманює.
Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.
— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.
Я заперечливо похитав головою.
— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.
— Неправда, — жахнулася вона.
— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?
— Так…
— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?
— Розумію.
— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.
Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння. Пан Анатоль і пан Казик трохи занепокоєно спостерігали за нами, а коли зрозуміли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбовані підійшли до мене.
— Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це місце?
Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рішення. Багатозначно помовчав.
— Мені тут не подобається. Місцевість здається підозрілою.
— Що ви кажете? — перелякався пан Анатоль.
— Так, я переселяюся звідси. Тут вештаються якісь дивні типи. Ви бачили величезне дупло в дубі, що росте отам на березі? Учора ввечері хтось у ньому ховався. А минулої ночі ви чули крики на мисі Судака?
— Еге ж, чув…
— Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капітана Немо. Учора вночі я ловив вугрів на мисі Судака і був свідком усяких жахів. Мені дуже неприємно, і я виїжджаю звідси.
— А ця дівчина? — він показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.
— Вона їде зі мною.
— Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека. — Ну то й що?
— Ех, — махнув він рукою, — ви самі не вірите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й підозрілих типів, а дівчина з ватаги живе у вашому наметі. Весь час кажете «таємничий Каштан Немо», але для вас він зовсім не таємничий. Якось уночі я бачив крізь щілину в дверях свого намету, як Капітан Немо привіз вас сюди на своєму глісері. Ви маєте нас за дуже наївних і малоспостережливих людей, — хитро посміхнувся він.
— Невже ви підозрюєте мене в чомусь поганому? — удав я ображеного.
І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від'їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?
Відразу ж усе з'ясувалося.
— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, бере гом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.
— І що ви йому сказали?
— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.
— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?
— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.
— А навіщо це мені? — спитав я чемно.
— Щоб їх… пограбувати.
— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.
— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.
З мене вже було досить.
— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.
— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.
Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.
— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.
— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.
Вона занепокоїлась.
— Я не знаю, де їхній новий табір.
— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не поЕІрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?
— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.
— Це нічого. Зачекаємо там на нього.
Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.
Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і мото-рок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.
На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.
Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.
— Не такий він уже старий. Тільки негарний.
— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.
— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.
Бронка розсміялася.
— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами.
А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…
— На щастя, до цього ніколи не дійде.
— Чому ви кажете «на щастя»?
— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов'язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.
— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.
— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб'ється об дерево, або когось розіб'є.
— Ех, у вас відразу найгірше.
— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.
— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?
Мене аж пересмикнуло з люті.
— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.
Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в'їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпін-гових будиночків якогось ольштинського підприємства.
— Сховаю машину в ліску, — сказав я Бронці. — Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.
Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.
Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.
Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.
Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.
— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.
— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?
— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.
Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.
Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.
Вона тупнула ногою.
— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?