Раптом ми побачили, що на тім боці затоки, з гущавини на березі снується вгору пасемце диму з вогнища.
— Ну, нарешті, — пробурмотів Яструб. І в його обличчі промайнуло щось хиже.
— Ото там біндуга. Туди дроворуби звозять зрубані стовбури дерев і роблять з них плоти, — пояснила Марта.
— То, може, це дроворуби палять вогнище?
— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.
Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.
Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А,, далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив'язували вже готові плоти.
На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.
Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.
— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?
Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.
— Пам'ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там Що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо До наших кораблів.
Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.
Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.
Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, лякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.
Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:
— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…
— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем'янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.
— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?
— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?
— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжи-цька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.
— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.
— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…
— Мотор у глісера можна зіпсувати.
За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.
— Лягайте! — шепнув я.
Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене. Я впізнав Лисячу Шкурку.
— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.
— Ви тут… — він не міг говорити, — сидите собі… А там… Роман… тікає; з грішми… Покинув нас, зрадив…
Листя й гілки заслоняли хлопців. Проте легко було уявити сцену біля вогнища.
— Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? — вигукували вони.
— Я відніс ту карту Романові, і Вацек Краватик при мені дав йому за неї три тисячі злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамниці й повернемося до вас. Але Роман сказав: «А тепер чеши звідси, хлопче». Я нагадав йому про вас. «Хочеш з ними побачитись? — засміявся він. — Відколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цікавлять мене. Тільки він годився мені в партнери. Привітай хлопців від мене. Скажи, що ці гроші тільки мої, а я змиваюсь до моря». А потім знову засміявся і додав: «Зрозумій, хлопче, цих грошей для всіх замало. А для одного якраз».
— Негідник! Злодій! Зрадник! Шахрай! — залунали вигуки. — І де він зараз? У Сем'янах?
— Я сховався за деревом і дивився, що він далі робитиме. Він пішов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибіг до вас. Він, певно, ще не дійшов до роздоріжжя, ми можемо встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.
Я зірвався з землі.
— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!
Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.
— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.
Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.
Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.
— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.
Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.
Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев'яний поміст.
Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.
Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.
І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.
Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:
— О господи, вони вб'ють мене. За ним бігло троє хлопців.
Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.
Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.
Спинився за три кроки від нас.
— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб'ють! Я хочу віддатися до рук міліції.
Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.
— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.
Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:
— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…
Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.
— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. і нас теж, своїх дружків. Інший хлопець додав:
— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…
Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети. Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'яті, щоб виконати наказ Капітана Немо. Але це виявилося непотрібним. На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.
Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.
Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.
Але для нас вона вже скінчилася.
Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев'яний поміст через заплаву.
— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.
Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.
— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ.
— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.
— Ти думаєш, що я роблю це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.
Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.
— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.
— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.
— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.
Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.
— А я? — несміливо обізвалася Бронка.
— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем'янах. І батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем'ян.
Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, Що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем'янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками. Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скінчилися.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
— Ну, нарешті, — пробурмотів Яструб. І в його обличчі промайнуло щось хиже.
— Ото там біндуга. Туди дроворуби звозять зрубані стовбури дерев і роблять з них плоти, — пояснила Марта.
— То, може, це дроворуби палять вогнище?
— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.
Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.
Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А,, далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив'язували вже готові плоти.
На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.
Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.
— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?
Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.
— Пам'ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там Що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо До наших кораблів.
Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.
Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.
Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, лякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.
Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:
— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…
— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем'янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.
— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?
— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?
— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжи-цька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.
— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.
— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…
— Мотор у глісера можна зіпсувати.
За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.
— Лягайте! — шепнув я.
Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене. Я впізнав Лисячу Шкурку.
— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.
— Ви тут… — він не міг говорити, — сидите собі… А там… Роман… тікає; з грішми… Покинув нас, зрадив…
Листя й гілки заслоняли хлопців. Проте легко було уявити сцену біля вогнища.
— Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? — вигукували вони.
— Я відніс ту карту Романові, і Вацек Краватик при мені дав йому за неї три тисячі злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамниці й повернемося до вас. Але Роман сказав: «А тепер чеши звідси, хлопче». Я нагадав йому про вас. «Хочеш з ними побачитись? — засміявся він. — Відколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цікавлять мене. Тільки він годився мені в партнери. Привітай хлопців від мене. Скажи, що ці гроші тільки мої, а я змиваюсь до моря». А потім знову засміявся і додав: «Зрозумій, хлопче, цих грошей для всіх замало. А для одного якраз».
— Негідник! Злодій! Зрадник! Шахрай! — залунали вигуки. — І де він зараз? У Сем'янах?
— Я сховався за деревом і дивився, що він далі робитиме. Він пішов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибіг до вас. Він, певно, ще не дійшов до роздоріжжя, ми можемо встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.
Я зірвався з землі.
— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!
Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.
— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.
Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.
Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.
— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.
Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.
Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев'яний поміст.
Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.
Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.
І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.
Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:
— О господи, вони вб'ють мене. За ним бігло троє хлопців.
Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.
Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.
Спинився за три кроки від нас.
— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб'ють! Я хочу віддатися до рук міліції.
Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.
— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.
Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:
— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…
Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.
— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. і нас теж, своїх дружків. Інший хлопець додав:
— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…
Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети. Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'яті, щоб виконати наказ Капітана Немо. Але це виявилося непотрібним. На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.
Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.
Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.
Але для нас вона вже скінчилася.
Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев'яний поміст через заплаву.
— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.
Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.
— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ.
— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.
— Ти думаєш, що я роблю це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.
Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.
— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.
— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.
— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.
Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.
— А я? — несміливо обізвалася Бронка.
— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем'янах. І батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем'ян.
Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, Що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем'янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками. Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скінчилися.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Автомобіль на повітряній подушці й підводний човен. Що діялося біля перешийка. Кілька слів про червоних черв'яків. Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловісна здобич. Розшуки Несправжнього Орнітолога. Разюче відкриття.
Звістка про розгром ватаги відразу ж розійшлася над Озе-рищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметів і кемпінгових будиночків. І, як це звичайно буває з такими звістками, вона невдовзі стала легендою, у якій група гарцерів, Марта і я грали не останню роль. Перебільшено наші пригоди, а нас наділено незвичайними засобами пересування. У мене нібито був автомобіль на повітряній подушці, що злітав над водою і землею, а таємничий Капітан Немо користувався чимось схожим на малий підводний човен.
Ми сміялися, слухаючи ці розповіді. Але водночас вони були дуже приємні для нас. Видно було, що туристи й дачники біля озера полегшено зітхнули. Нарешті могли спокійно кидати вночі на березі човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постіллю і запасами харчів. В прибережних кущах і на диких острівцях уже не ховалися злодюжки, і це створювало гарний настрій. Обрана з-поміж туристів делегація принесла в гарцерський табір письмову подяку й кілька величезних пакунків цукерок. І так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторні байдарки гарцерських патрулів усюди викликали симпатію, а нерідко туристи вітали гарцерів оплесками.
Настали чудові погожі дні. Гаряче сонце і безхмарне небо робило приємним і наше перебування на мисі Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старій посудині (відколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глісером) і вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участі. Звичайно я або засмагав біля води, або прогулювався в лісі, все ще сподіваючись зустріти Чоловіка з рубцем. Але найчастіше під час тих прогулянок я натрапляв на Орнітолога, який, забравшись у прибережні зарості, стежив через підзорну трубу за птахами.
Іноді я обходив берегом затоку Красноперів, а там ішов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бік затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль і пан Казик зі своїми дружинами, за кільканадцять метрів від берега стояла на якорі біла яхта Вацека Краватика. Я непомітно сідав на невисокому пагорбі й стежив крізь бінокль за життям на палубі яхти. Однак ті спостереження були нецікаві, бо там нічого незвичайного не відбувалося. Вацек Крава-тик і пан Анатоль з ранку до вечора ловили спінінгом, Бородань і Едіта засмагали на лежаках на палубі або купалися поблизу яхти. Розум підказував мені, що сидіти на пагорбі й стомлювати очі скельцями бінокля немає ніякого сенсу, але інтуїція шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, і я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тільки інтуїція? Мене весь час гнітило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засів у затоці, замість шастати по озері, і що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого раніше князь спінінгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навіть для друзів, і Вацек Краватик мав би втекти від нього на той край озера. До того ж, як я помітив, князеві спінінгу не дуже таланило в рибальстві, і ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його світлістю.
Через кілька днів я сказав Марті, щоб вона зацікавилася паном Казиком.
— Пан Анатоль зовсім позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спіймав тоді з вами більше красноперів, ніж він. Тепер Анатоль забрав їхнього спільного човна і ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега і марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагоді спробуйте дізнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля і Краватика.
— Знову якась підозра? — спитала Марта. Але відразу ж засміялася. Вона, певно, тішилась від думки, що встругне щось Краватикові й панові Анатолю.
— Пливімо до затоки, — звеліла вона Чорному Франекові, який тепер був її слухняним зброєносцем.
Обоє сіли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, і вони попливли до мису Судака.
А я, замкнувши автомобіль на ключ, поволі пішов через лісок, знаючи, що й так на березі затоки буду одночасно з ними.
Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль і Казик переставили свої машини в холодок під дерева. Дружини лицарів спінінгу засмагали на ковдрі біля самої води, тож я міг знову непомітно сісти на своєму спостережному пагорбі. Той пагорб був так близько від берега, що я навіть чув, як ходили на палубі яхти.
Там, як завжди о цій порі, вже засмагала на лежаку Едіта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидів на лавці в човні пана Ана-толя і намагався натягненим на дроті сачком спіймати живця.
Саме тоді в затоку вплив човен з Мартою і Чорним Фра-неком.
Бородань кинув читати і довго приглядався до них. Пан Анатоль гнівно пирхнув і щось буркнув під ніс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвідчився, що в ньому немає живця, і зі злістю викинув на берег, кажучи:
— Як немає принади, будемо ловити спінінгом.
Марта була вже дуже близько від яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зраділа:
— Можна подивитись, як ви закидаєте?
Не чекаючи запрошення, дівчина підпливла до берега, вискочила на пісок. Підійшла до пана Казика.
— Як ловиться? — спитала ввічливо. — Чи ви пробували ще ловити красноперів?
Пан Казик безпорадно розвів руками.
— Намагався, але марно. У вас тоді були чудові черв'яки. Такі рухливі, червоні, трохи інші, ніж дощовики, яких ми тут копаємо. І я гадаю, що краснопери більше люблять вашу принаду, аніж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'яків?
Пан Анатоль не втримався:
— Таємниця рибальських успіхів, — промовив він поважно, — звичайно криється у вдало підібраній принаді. Цікаво, що то за черв'ячки?
Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
— Гидкі черв'ячки. Я збираю їх у купі гною.
Дружини лицарів спінінгу запищали на своїх ковдрах:
— Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'яків.
— Казику, я втрачу апетит на цілий день…
Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками і сказала з огидою:
— Це гнойові черв'яки, червоні. Від них такий дух… Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
— Це нічого, нічого, — тішився пан Казик.
Він знайшов у траві свою діряву коробочку на принаду й відсипав туди трохи черв'яків з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотів зробити те саме, але його зупинив грізний голос дружини:
— Анатолю! Адже ти можеш закидати спінінг…
Пан Анатоль завагався і не взяв черв'яків. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березі, збираючись ловити рибу. Він не хотів наслідувати Казика, якого вважав новачком.
— Справжній рибальський спорт, — звернувся він до Марти, — це лише спінінг. Правда, пане Вацеку?
— Еге ж. Будемо ловити спінінгом, — підтримав його Вацек. Марта радісно сплеснула руками.
— У мене теж є спінінг. Ви дозволите мені спробувати ловити разом з вами?
— Ні, — буркнув Анатоль.
Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дівочу вроду, привітно всміхнувся.
— Звичайно, люба пані.
І після цього настали хвилини, коли я силою волі мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
Спершу кілька разів закинув спінінга сам князь. Двічі не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третім разом він заплутав волосінь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Він розгнівався, шарпнув спінінга, і блешня обірвалась.
— Я хотів попасти біля отих водяних лілій, — пояснював він.
— Хіба це так важко? — здивувалася Марта.
— Ха! Ха! Ха! — зневажливо розсміявся пан Анатоль. — Чи ви розумієте, з ким розмовляєте? Цей пан — князь спінінгу, він закидає точно. Поцілити на такій відстані дуже важко.
— Ви хочете спробувати? — зацікавився Вацек. — Застерігаю вас, що в тому листі можна загубити якірець.
Марта взяла в руки свій спінінг.
— Ви бачите отой трохи пожовклий листок? — показала вона Вацекові. — Я спробую вцілити біля нього, а потім почну затягати блешню.
Вона замахнулася дуже обережно. Якірець упав у воду за кілька сантиметрів від пожовклого листка.
— Гм, — мгукнув Анатоль. — Як то кажуть: трапилося сліпій курці зерня…
— А тепер ви, — запропонувала Марта Анатолеві. — Бачите отам ліворуч зелену галузку на воді? Притягніть її якірцем.
Пан Анатоль знизав плечима.
— Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
— А я притягну, — обізвався Краватик.
Він закинув спінінг. Але якірець перелетів через галузку принаймні на півметра.
А потім свиснула Мартина блешня, і за мить дівчина тягла по воді зелену галузку.
З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерігав змагання на березі й тепер аплодував Марті.
— Вацеку! — закричав він. — Тепер ти муситимеш віддати цій дівчині свій княжий титул.
Краватик знизав плечима.
— Титули одержують не за точність кидання, а за величину спійманої риби. Я, — сказав він Марті з гордістю, — одержав бронзову медаль Польської спілки рибалок.
— Невже? Ніколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
— Ви заздрісні, — сказав пан Анатоль. — У вашому віці слід бути скромнішою. Цей пан справді князь спінінгу. Його фотографія була опублікована в газетах.
Марта невинно опустила очі й сказала Краватикові:
— Повірте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хіба титул королеви не вищий?
— Що ви кажете?
— Я маю золоту медаль, — пояснила Марта. — Дістала ї за сома вагою тридцять вісім кілограмів.
Пан Анатоль аж занімів. Вацек тільки й зміг пробелькотати:
— Отже, це ви… та дівчина, що спіймала на Озерищі сома?
— Так, — сказала Марта. — Без ніякої рибальської карти. Мартині слова про її золоту медаль справили велике враження не тільки на пана Анатоля і Вацека. Чорний Франек теж підхопився з човна й вискочив на берег.
— Це правда? Ти маєш золоту медаль? Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне А дівчина відклала свій спінінг і буркнула на адресу Анатоля і Краватика:
Звістка про розгром ватаги відразу ж розійшлася над Озе-рищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметів і кемпінгових будиночків. І, як це звичайно буває з такими звістками, вона невдовзі стала легендою, у якій група гарцерів, Марта і я грали не останню роль. Перебільшено наші пригоди, а нас наділено незвичайними засобами пересування. У мене нібито був автомобіль на повітряній подушці, що злітав над водою і землею, а таємничий Капітан Немо користувався чимось схожим на малий підводний човен.
Ми сміялися, слухаючи ці розповіді. Але водночас вони були дуже приємні для нас. Видно було, що туристи й дачники біля озера полегшено зітхнули. Нарешті могли спокійно кидати вночі на березі човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постіллю і запасами харчів. В прибережних кущах і на диких острівцях уже не ховалися злодюжки, і це створювало гарний настрій. Обрана з-поміж туристів делегація принесла в гарцерський табір письмову подяку й кілька величезних пакунків цукерок. І так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторні байдарки гарцерських патрулів усюди викликали симпатію, а нерідко туристи вітали гарцерів оплесками.
Настали чудові погожі дні. Гаряче сонце і безхмарне небо робило приємним і наше перебування на мисі Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старій посудині (відколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глісером) і вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участі. Звичайно я або засмагав біля води, або прогулювався в лісі, все ще сподіваючись зустріти Чоловіка з рубцем. Але найчастіше під час тих прогулянок я натрапляв на Орнітолога, який, забравшись у прибережні зарості, стежив через підзорну трубу за птахами.
Іноді я обходив берегом затоку Красноперів, а там ішов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бік затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль і пан Казик зі своїми дружинами, за кільканадцять метрів від берега стояла на якорі біла яхта Вацека Краватика. Я непомітно сідав на невисокому пагорбі й стежив крізь бінокль за життям на палубі яхти. Однак ті спостереження були нецікаві, бо там нічого незвичайного не відбувалося. Вацек Крава-тик і пан Анатоль з ранку до вечора ловили спінінгом, Бородань і Едіта засмагали на лежаках на палубі або купалися поблизу яхти. Розум підказував мені, що сидіти на пагорбі й стомлювати очі скельцями бінокля немає ніякого сенсу, але інтуїція шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, і я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тільки інтуїція? Мене весь час гнітило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засів у затоці, замість шастати по озері, і що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого раніше князь спінінгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навіть для друзів, і Вацек Краватик мав би втекти від нього на той край озера. До того ж, як я помітив, князеві спінінгу не дуже таланило в рибальстві, і ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його світлістю.
Через кілька днів я сказав Марті, щоб вона зацікавилася паном Казиком.
— Пан Анатоль зовсім позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спіймав тоді з вами більше красноперів, ніж він. Тепер Анатоль забрав їхнього спільного човна і ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега і марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагоді спробуйте дізнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля і Краватика.
— Знову якась підозра? — спитала Марта. Але відразу ж засміялася. Вона, певно, тішилась від думки, що встругне щось Краватикові й панові Анатолю.
— Пливімо до затоки, — звеліла вона Чорному Франекові, який тепер був її слухняним зброєносцем.
Обоє сіли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, і вони попливли до мису Судака.
А я, замкнувши автомобіль на ключ, поволі пішов через лісок, знаючи, що й так на березі затоки буду одночасно з ними.
Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль і Казик переставили свої машини в холодок під дерева. Дружини лицарів спінінгу засмагали на ковдрі біля самої води, тож я міг знову непомітно сісти на своєму спостережному пагорбі. Той пагорб був так близько від берега, що я навіть чув, як ходили на палубі яхти.
Там, як завжди о цій порі, вже засмагала на лежаку Едіта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидів на лавці в човні пана Ана-толя і намагався натягненим на дроті сачком спіймати живця.
Саме тоді в затоку вплив човен з Мартою і Чорним Фра-неком.
Бородань кинув читати і довго приглядався до них. Пан Анатоль гнівно пирхнув і щось буркнув під ніс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвідчився, що в ньому немає живця, і зі злістю викинув на берег, кажучи:
— Як немає принади, будемо ловити спінінгом.
Марта була вже дуже близько від яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зраділа:
— Можна подивитись, як ви закидаєте?
Не чекаючи запрошення, дівчина підпливла до берега, вискочила на пісок. Підійшла до пана Казика.
— Як ловиться? — спитала ввічливо. — Чи ви пробували ще ловити красноперів?
Пан Казик безпорадно розвів руками.
— Намагався, але марно. У вас тоді були чудові черв'яки. Такі рухливі, червоні, трохи інші, ніж дощовики, яких ми тут копаємо. І я гадаю, що краснопери більше люблять вашу принаду, аніж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'яків?
Пан Анатоль не втримався:
— Таємниця рибальських успіхів, — промовив він поважно, — звичайно криється у вдало підібраній принаді. Цікаво, що то за черв'ячки?
Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
— Гидкі черв'ячки. Я збираю їх у купі гною.
Дружини лицарів спінінгу запищали на своїх ковдрах:
— Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'яків.
— Казику, я втрачу апетит на цілий день…
Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками і сказала з огидою:
— Це гнойові черв'яки, червоні. Від них такий дух… Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
— Це нічого, нічого, — тішився пан Казик.
Він знайшов у траві свою діряву коробочку на принаду й відсипав туди трохи черв'яків з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотів зробити те саме, але його зупинив грізний голос дружини:
— Анатолю! Адже ти можеш закидати спінінг…
Пан Анатоль завагався і не взяв черв'яків. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березі, збираючись ловити рибу. Він не хотів наслідувати Казика, якого вважав новачком.
— Справжній рибальський спорт, — звернувся він до Марти, — це лише спінінг. Правда, пане Вацеку?
— Еге ж. Будемо ловити спінінгом, — підтримав його Вацек. Марта радісно сплеснула руками.
— У мене теж є спінінг. Ви дозволите мені спробувати ловити разом з вами?
— Ні, — буркнув Анатоль.
Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дівочу вроду, привітно всміхнувся.
— Звичайно, люба пані.
І після цього настали хвилини, коли я силою волі мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
Спершу кілька разів закинув спінінга сам князь. Двічі не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третім разом він заплутав волосінь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Він розгнівався, шарпнув спінінга, і блешня обірвалась.
— Я хотів попасти біля отих водяних лілій, — пояснював він.
— Хіба це так важко? — здивувалася Марта.
— Ха! Ха! Ха! — зневажливо розсміявся пан Анатоль. — Чи ви розумієте, з ким розмовляєте? Цей пан — князь спінінгу, він закидає точно. Поцілити на такій відстані дуже важко.
— Ви хочете спробувати? — зацікавився Вацек. — Застерігаю вас, що в тому листі можна загубити якірець.
Марта взяла в руки свій спінінг.
— Ви бачите отой трохи пожовклий листок? — показала вона Вацекові. — Я спробую вцілити біля нього, а потім почну затягати блешню.
Вона замахнулася дуже обережно. Якірець упав у воду за кілька сантиметрів від пожовклого листка.
— Гм, — мгукнув Анатоль. — Як то кажуть: трапилося сліпій курці зерня…
— А тепер ви, — запропонувала Марта Анатолеві. — Бачите отам ліворуч зелену галузку на воді? Притягніть її якірцем.
Пан Анатоль знизав плечима.
— Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
— А я притягну, — обізвався Краватик.
Він закинув спінінг. Але якірець перелетів через галузку принаймні на півметра.
А потім свиснула Мартина блешня, і за мить дівчина тягла по воді зелену галузку.
З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерігав змагання на березі й тепер аплодував Марті.
— Вацеку! — закричав він. — Тепер ти муситимеш віддати цій дівчині свій княжий титул.
Краватик знизав плечима.
— Титули одержують не за точність кидання, а за величину спійманої риби. Я, — сказав він Марті з гордістю, — одержав бронзову медаль Польської спілки рибалок.
— Невже? Ніколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
— Ви заздрісні, — сказав пан Анатоль. — У вашому віці слід бути скромнішою. Цей пан справді князь спінінгу. Його фотографія була опублікована в газетах.
Марта невинно опустила очі й сказала Краватикові:
— Повірте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хіба титул королеви не вищий?
— Що ви кажете?
— Я маю золоту медаль, — пояснила Марта. — Дістала ї за сома вагою тридцять вісім кілограмів.
Пан Анатоль аж занімів. Вацек тільки й зміг пробелькотати:
— Отже, це ви… та дівчина, що спіймала на Озерищі сома?
— Так, — сказала Марта. — Без ніякої рибальської карти. Мартині слова про її золоту медаль справили велике враження не тільки на пана Анатоля і Вацека. Чорний Франек теж підхопився з човна й вискочив на берег.
— Це правда? Ти маєш золоту медаль? Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне А дівчина відклала свій спінінг і буркнула на адресу Анатоля і Краватика: