— Ну, тепер я вас провчу! — пробурмотів я.
Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.
Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.
— Нічого не розумію, — покрутив головою' Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…
Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:
— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.
Ліс раптово скінчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вітру водяна гладінь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врізався в сушу аж під Корчмиськом, звідки вів канал до Міломлина, і далі, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому місці спускався до води, оточеної низькими лісистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далі, як за п'ятсот метрів. Водою до Буковця звідси було кілометрів зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстій дорозі на асфальтове шосе, потім кілька кілометрів до Корчмиська, далі знову по вибоях грунтової дороги кільканадцять кілометрів до села Вепр. І вже звідти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід — амфібія.
— І що тепер буде? — занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.
— Здається мені, вони будуть на Буковці першими, — шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: — Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.
— Так, це чудова машина, — сказав Франек із щирим захватом.
Я непомітно всміхнувся:
— Тримайтеся.
Зачекав, поки «Вартбург» під'їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.
Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.
Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.
— Ой! — зойкнула перелякана Бронка.
Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.
Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.
— Ви чудовий! — сказала Бронка, отямившись від подиву.
— Такого я ще не бачив, — сказав Чорний Франек. — Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…
— Ви чудовий! — повторила Бронка.
— Це не я. Це мій автомобіль, — сказав я скромно. Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?
— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
— Чверть години? Вистачить і п'яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з'явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.
— Про пригоди розповім вам іншим разом, — скінчив я.
Перед нами вже з'явився острів Буковець із селищами кем-пінгових будиночків, причалами й наметами.
Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.
— Бачите велике сухе дерево під гіркою? — показав він рукою. — Отам стояв наш табір.
— Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.
На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з'явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.
Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.
Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.
— Нічого тут немає… — сказав розчарований. — Тільки оцей папір.
І подав мені великий, трохи зім'ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:
«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.
Лисяча Шкурка».
— Гарненька історія, — буркнув я. — Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.
Отже, доля знову не сприяла мені. Знову не пощастило.
— Хай йому біс! — буркотів я, повертаючись до машини. — І знову нічого не вийшло. Ну, але принаймі ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нозу схованку ватаги?
Франек похитав головою.
— Ні. Навіть не здогадувався, де новий табір. Я ж весь час вештався на Буковці, щоб знайти карту. Навіть ночував на цьому острові. Та, зрештою, коли не вдалося спіймати Капітана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потім Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Кра-ватиком. Але саме того ранку міліція зробила облаву на Буковці й забрала мене, Романа та ще кількох хлопців. Лисяча
Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь діру, й міліція його не схопила. До речі, чому ви так цікавитесь тією картою? Що в ній є, скажіть, будь ласка? Я знизав плечима.
— Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрібна Вацекові Краватикові й Бороданеві. Тому я хотів би її побачити.
Я вже сидів за кермом, аж раптом мені спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, під сухе дерево. За мить я знову сидів за кермом.
— Що ви там робили? — поцікавилася Бронка.
— Я викреслив у листі два слова «на Пласкому». Треба Краватикові й Бороданеві трохи ускладнити пошуки, тоді в мене буде більше шансів.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.
Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.
— Нічого не розумію, — покрутив головою' Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…
Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:
— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.
Ліс раптово скінчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вітру водяна гладінь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врізався в сушу аж під Корчмиськом, звідки вів канал до Міломлина, і далі, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому місці спускався до води, оточеної низькими лісистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далі, як за п'ятсот метрів. Водою до Буковця звідси було кілометрів зо два.
А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстій дорозі на асфальтове шосе, потім кілька кілометрів до Корчмиська, далі знову по вибоях грунтової дороги кільканадцять кілометрів до села Вепр. І вже звідти греблею в'їжджали на Буковець.
Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід — амфібія.
— І що тепер буде? — занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.
— Здається мені, вони будуть на Буковці першими, — шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: — Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.
— Так, це чудова машина, — сказав Франек із щирим захватом.
Я непомітно всміхнувся:
— Тримайтеся.
Зачекав, поки «Вартбург» під'їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.
Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.
Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.
— Ой! — зойкнула перелякана Бронка.
Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.
Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.
— Ви чудовий! — сказала Бронка, отямившись від подиву.
— Такого я ще не бачив, — сказав Чорний Франек. — Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…
— Ви чудовий! — повторила Бронка.
— Це не я. Це мій автомобіль, — сказав я скромно. Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?
— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
— Чверть години? Вистачить і п'яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.
Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.
Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з'явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.
— Про пригоди розповім вам іншим разом, — скінчив я.
Перед нами вже з'явився острів Буковець із селищами кем-пінгових будиночків, причалами й наметами.
Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.
— Бачите велике сухе дерево під гіркою? — показав він рукою. — Отам стояв наш табір.
— Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.
На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з'явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.
Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.
Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.
— Нічого тут немає… — сказав розчарований. — Тільки оцей папір.
І подав мені великий, трохи зім'ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:
«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.
Лисяча Шкурка».
— Гарненька історія, — буркнув я. — Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.
Отже, доля знову не сприяла мені. Знову не пощастило.
— Хай йому біс! — буркотів я, повертаючись до машини. — І знову нічого не вийшло. Ну, але принаймі ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нозу схованку ватаги?
Франек похитав головою.
— Ні. Навіть не здогадувався, де новий табір. Я ж весь час вештався на Буковці, щоб знайти карту. Навіть ночував на цьому острові. Та, зрештою, коли не вдалося спіймати Капітана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потім Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Кра-ватиком. Але саме того ранку міліція зробила облаву на Буковці й забрала мене, Романа та ще кількох хлопців. Лисяча
Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь діру, й міліція його не схопила. До речі, чому ви так цікавитесь тією картою? Що в ній є, скажіть, будь ласка? Я знизав плечима.
— Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрібна Вацекові Краватикові й Бороданеві. Тому я хотів би її побачити.
Я вже сидів за кермом, аж раптом мені спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, під сухе дерево. За мить я знову сидів за кермом.
— Що ви там робили? — поцікавилася Бронка.
— Я викреслив у листі два слова «на Пласкому». Треба Краватикові й Бороданеві трохи ускладнити пошуки, тоді в мене буде більше шансів.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Подив гарцерів. План розшуків карти і розгрому ватаги. Розвідка на Пласкому озері. Історія Чорного Франека. Немо в скрутному становищі. На допомогу. Хто такий Немо? Несподіванка.
Я поставив автомобіль на лісовій галявині, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пішов до гарцерсько-го табору і сказав вартовим, що хотів би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборі і разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сіли на траві під ворітьми.
Я спитав їх, як справи з ватагою.
Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гірку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зітхнув і сказав:
— Ми вже згаяли два дні, шукаючи ватагу Чорного Франека по всіх дірках і закутках. Наче крізь землю провалились. А й далі роблять своє. У лісничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв біля лісництва, на маленькому озерці, сполученому каналом з Пласким озером і Озерищем. Хоч, зрештою, невідомо, чи то справді вони вкрали… Підкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятір і затягли в очерет.
Яструб спалахнув гнівом:
— Вони роблять шкоду. А ви й досі вважаєте, що їх треба за це гладити по голові?
Я посміхнувся.
— Починаю змінювати думку. Ті шибеники таки справді перебрали міру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопців, — я не міг стриматись, щоб не шпигнути їх, — уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвідник, як Баська, вистежив, мабуть, де табір ватаги, а невідступний Яструб уже спіймав ватажка.
Телль знову зітхнув.
— Не можемо знайти їхній табір.
— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.
Я зневажливо махнув рукою.
— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?
— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.
— Невже ви… — зацікавився Телль.
— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.
Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.
— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.
Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.
— Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.
— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.
— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.
— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.
— Напевно не знаю. Але можу визначити район.
— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.
— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв'язати?
— Він слухняно й чемно сів у машину.
— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.
— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.
А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:
— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?
— Ні…
Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.
Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.
— Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.
Телль по-діловому спитав:
— Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:
— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?
— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.
Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.
Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.
Туристи з Буковця чи Сем'ян рідко заглядали сюди.
«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом. Цілими годинами можна блукати в ньому, не зустрівши людини. Там були тільки невеличкі лісові озерця. Чудовий край для тих, що не хотіли здибатися зі сторонніми.
Ми добралися до мису Судака і його піщаної коси. Бронці доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табір. Спершу поставили намет для Бронки і надули для неї матрац. У мене в машині був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло від землі). Отже, той другий я віддав Франекові. Згодилась і військова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою ї клаптем брезенту, що ним я під час довших зупинок накривав самохід, Франек спорудив собі зручну оселю.
Ми повечеряли підсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсім стемніло, я походив лісом, де був наметик таємничого Орнітолога. Проте знайшов тільки місце, де стояв його намет, витоптану траву і ямки від кілочків для намету. Та ще на дереві залишилася намальована на сосновій корі машкара. «Таємничий Орнітолог таємничо зник», — подумав я.
Бронка відразу ж після вечері пішла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрів. У нього в кишені був гачок, волосінь і поплавок, а вудлище вирізав з ліщини. Однак не спіймав ані рибини, хоч просидів аж до ночі.
Я не лягав спати. Сидів на високому трав'янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.
Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.
— Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? — спитав я його.
Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й ггряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
— Розкажи про себе, — попросив я. — Я питаю не знічев'я. Може, якось допоможу тобі?
— Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, — відповів він.
«Ще й гороїжиться», — подумав я. А вголос мовив:
— Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя — велика таємниця?
Він здвигнув плечима.
— Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас — Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?
— Показати тобі посвідчення? — засміявся я.
— Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.
— Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.
— Ет, я дам собі раду, — махнув він рукою. — Скільки класів ти скінчив?
— Небагато. Неповну середню школу. — Не хотілося вчитись.
— Я зовсім не ледачий, — обурився хлопець. — Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене — батько. Він удруге одружився і має в новій сім'ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.
Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.
Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.
Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…
— Ходімо спати, — вирішив я.
Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.
Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.
І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.
— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.
— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…
Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.
Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.
— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
Вода доносила сплески весел і притишені голоси.
— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…
Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:
— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.
У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.
Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.
На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.
— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.
Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.
— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.
Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.
Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!
На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.
Марта.
На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти. їх ніби паралізувало відкриття того, хто такий Немо.
— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.
Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо. Чорний франек крикнув:
— Не бійся їх! Я тобі допоможу…
Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.
Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в'їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.
— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.
Я поставив автомобіль на лісовій галявині, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пішов до гарцерсько-го табору і сказав вартовим, що хотів би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборі і разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сіли на траві під ворітьми.
Я спитав їх, як справи з ватагою.
Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гірку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зітхнув і сказав:
— Ми вже згаяли два дні, шукаючи ватагу Чорного Франека по всіх дірках і закутках. Наче крізь землю провалились. А й далі роблять своє. У лісничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв біля лісництва, на маленькому озерці, сполученому каналом з Пласким озером і Озерищем. Хоч, зрештою, невідомо, чи то справді вони вкрали… Підкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятір і затягли в очерет.
Яструб спалахнув гнівом:
— Вони роблять шкоду. А ви й досі вважаєте, що їх треба за це гладити по голові?
Я посміхнувся.
— Починаю змінювати думку. Ті шибеники таки справді перебрали міру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопців, — я не міг стриматись, щоб не шпигнути їх, — уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвідник, як Баська, вистежив, мабуть, де табір ватаги, а невідступний Яструб уже спіймав ватажка.
Телль знову зітхнув.
— Не можемо знайти їхній табір.
— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.
Я зневажливо махнув рукою.
— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?
— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.
— Невже ви… — зацікавився Телль.
— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.
Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.
— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.
Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.
— Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.
— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.
— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.
— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.
— Напевно не знаю. Але можу визначити район.
— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.
— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв'язати?
— Він слухняно й чемно сів у машину.
— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.
— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.
А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:
— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?
— Ні…
Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.
Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.
— Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.
Телль по-діловому спитав:
— Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:
— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?
— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.
Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.
Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.
Туристи з Буковця чи Сем'ян рідко заглядали сюди.
«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом. Цілими годинами можна блукати в ньому, не зустрівши людини. Там були тільки невеличкі лісові озерця. Чудовий край для тих, що не хотіли здибатися зі сторонніми.
Ми добралися до мису Судака і його піщаної коси. Бронці доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табір. Спершу поставили намет для Бронки і надули для неї матрац. У мене в машині був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло від землі). Отже, той другий я віддав Франекові. Згодилась і військова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою ї клаптем брезенту, що ним я під час довших зупинок накривав самохід, Франек спорудив собі зручну оселю.
Ми повечеряли підсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсім стемніло, я походив лісом, де був наметик таємничого Орнітолога. Проте знайшов тільки місце, де стояв його намет, витоптану траву і ямки від кілочків для намету. Та ще на дереві залишилася намальована на сосновій корі машкара. «Таємничий Орнітолог таємничо зник», — подумав я.
Бронка відразу ж після вечері пішла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрів. У нього в кишені був гачок, волосінь і поплавок, а вудлище вирізав з ліщини. Однак не спіймав ані рибини, хоч просидів аж до ночі.
Я не лягав спати. Сидів на високому трав'янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.
Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.
— Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? — спитав я його.
Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й ггряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
— Розкажи про себе, — попросив я. — Я питаю не знічев'я. Може, якось допоможу тобі?
— Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, — відповів він.
«Ще й гороїжиться», — подумав я. А вголос мовив:
— Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя — велика таємниця?
Він здвигнув плечима.
— Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас — Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?
— Показати тобі посвідчення? — засміявся я.
— Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.
— Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.
— Ет, я дам собі раду, — махнув він рукою. — Скільки класів ти скінчив?
— Небагато. Неповну середню школу. — Не хотілося вчитись.
— Я зовсім не ледачий, — обурився хлопець. — Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене — батько. Він удруге одружився і має в новій сім'ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.
Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.
Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.
Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…
— Ходімо спати, — вирішив я.
Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.
Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.
І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.
— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.
— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…
Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.
Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.
— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
Вода доносила сплески весел і притишені голоси.
— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…
Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:
— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.
У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.
Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.
На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.
— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.
Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.
— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.
Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.
Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!
На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.
Марта.
На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти. їх ніби паралізувало відкриття того, хто такий Немо.
— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.
Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо. Чорний франек крикнув:
— Не бійся їх! Я тобі допоможу…
Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.
Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в'їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.
— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.