Я безпорадно розвів руками.
— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.
— У вас щось пропало?
— Угу, — збрехав я.
— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.
— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.
Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Крава-тик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.
— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Фра-нек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.
— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.
— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я. Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.
— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.
— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.
Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.
— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.
— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком?
Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.
— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція. Вона затулила обличчя долонями.
— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.
Мене охопила злість.
— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?
— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.
Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.
— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.
— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.
— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.
— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?
— Він уже давно не верховодив…
— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.
Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
— Спіймали їх усіх чи тільки його?
— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.
Вона знову затулила обличчя руками.
— Що буде з Франеком?
— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.
Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.
Ми в'їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озери-ща. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».
Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і поставив перед ним свою автомашину.
Бронка була в такому настрої, що якби я відвіз її на вокзал і купив квиток до Варшави, вона покірно сіла б у поїзд і поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна і сповнена добрих намірів, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тільки таку науку: людина не повинна робити нічого поганого, бо її може заарештувати міліція. А ми ж хочемо виховати покоління, яке не чинитиме зла не тому, що боїться відповідальності, а тому, що зло порушує порядок, який ми самі собі запровадили. Я хотів, щоб вона сказала собі: так, навіть найнеспокійніший характер знайде нагоду й можливість жити в межах громадського порядку, нікого не кривдити і не вступати в конфлікт із законом.
— Зачекай на мене, — сказав я.
Залишивши її у самоході, сам пішов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офіцером.
Молодий офіцер міліції прийняв мене в майже порожній кімнаті. Крім стола, двох стільців, сейфа і великого орла на стіні, там більше нічого не було.
Я показав йому паспорт і посвідчення члена бригади сприяння міліції, де я був інспектором дорожної служби. Це посвідчення відразу збудило в нього симпатію до мене. Я теж був міліціонером, тільки служив добровільно в запасі.
Я спитав про Чорного Франека і Романа. Мене цікавило, за що саме затримала їх міліція.
— Того Франека і Романа, — відповів офіцер, — ми затримали як волоцюг, хоч мені здається, що в них на сумлінні й серйозніші правопорушення. Ці хлопці не мали при собі ні гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадіжок? Ми вирішили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постійного місця проживання і попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолітніх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетників, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, ніби порвав з ватагою і надумав найнятись працювати у місцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вірити. Але ми справді затримали його самого. Сидів під якимсь деревом на Буковці й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець міг би працювати у якомусь селянському господарстві чи в рибальському кооперативі. Ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонії. Але нам потрібна гарантія, що він зміниться. Коли б хтось серйозний, відповідальний підписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж візьметься до чесної роботи, ми могли б його звільнити.
— А Роман? — спитав я.
— Того вже звільнено. Півгодини тому двоє туристів підписали зобов'язання, що на літо візьмуть його під свою опіку. — Вацек Краватик і Бородань, — вирвалось у мене.
— Один, з чоловіків звався Вацлав. А другий справді був з бородою, — усміхнувся офіцер.
Признаюсь, я нічого не розумів. Чому Краватик і Бородань зацікавилися Романом? Може, відкрилися якісь нові подробиці, пов'язані з картою?
— Перш ніж підписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотів би поговорити з Франеком. Може, він не погодиться, щоб я взяв його під своє крильце.
— Звичайно. Але я не дуже розумію, навіщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок…
— Я трохи вивчав його. Це загалом цікавий хлопець. Є певний шанс… Але то довга історія, я знаю, що у вас обмаль часу.
Справді, він був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кімнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь міліціонер.
— Я попрошу привести сюди цього хлопця, — сказав офіцер і вийшов у коридор.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.
— У вас щось пропало?
— Угу, — збрехав я.
— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.
— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.
Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Крава-тик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.
— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Фра-нек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.
— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.
— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я. Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.
— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.
— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.
Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.
— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.
— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком?
Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.
— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція. Вона затулила обличчя долонями.
— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.
Мене охопила злість.
— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?
— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.
Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.
— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.
— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.
— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.
— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?
— Він уже давно не верховодив…
— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.
Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
— Спіймали їх усіх чи тільки його?
— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.
Вона знову затулила обличчя руками.
— Що буде з Франеком?
— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.
Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.
Ми в'їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озери-ща. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».
Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і поставив перед ним свою автомашину.
Бронка була в такому настрої, що якби я відвіз її на вокзал і купив квиток до Варшави, вона покірно сіла б у поїзд і поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна і сповнена добрих намірів, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тільки таку науку: людина не повинна робити нічого поганого, бо її може заарештувати міліція. А ми ж хочемо виховати покоління, яке не чинитиме зла не тому, що боїться відповідальності, а тому, що зло порушує порядок, який ми самі собі запровадили. Я хотів, щоб вона сказала собі: так, навіть найнеспокійніший характер знайде нагоду й можливість жити в межах громадського порядку, нікого не кривдити і не вступати в конфлікт із законом.
— Зачекай на мене, — сказав я.
Залишивши її у самоході, сам пішов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офіцером.
Молодий офіцер міліції прийняв мене в майже порожній кімнаті. Крім стола, двох стільців, сейфа і великого орла на стіні, там більше нічого не було.
Я показав йому паспорт і посвідчення члена бригади сприяння міліції, де я був інспектором дорожної служби. Це посвідчення відразу збудило в нього симпатію до мене. Я теж був міліціонером, тільки служив добровільно в запасі.
Я спитав про Чорного Франека і Романа. Мене цікавило, за що саме затримала їх міліція.
— Того Франека і Романа, — відповів офіцер, — ми затримали як волоцюг, хоч мені здається, що в них на сумлінні й серйозніші правопорушення. Ці хлопці не мали при собі ні гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадіжок? Ми вирішили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постійного місця проживання і попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолітніх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетників, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, ніби порвав з ватагою і надумав найнятись працювати у місцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вірити. Але ми справді затримали його самого. Сидів під якимсь деревом на Буковці й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець міг би працювати у якомусь селянському господарстві чи в рибальському кооперативі. Ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонії. Але нам потрібна гарантія, що він зміниться. Коли б хтось серйозний, відповідальний підписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж візьметься до чесної роботи, ми могли б його звільнити.
— А Роман? — спитав я.
— Того вже звільнено. Півгодини тому двоє туристів підписали зобов'язання, що на літо візьмуть його під свою опіку. — Вацек Краватик і Бородань, — вирвалось у мене.
— Один, з чоловіків звався Вацлав. А другий справді був з бородою, — усміхнувся офіцер.
Признаюсь, я нічого не розумів. Чому Краватик і Бородань зацікавилися Романом? Може, відкрилися якісь нові подробиці, пов'язані з картою?
— Перш ніж підписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотів би поговорити з Франеком. Може, він не погодиться, щоб я взяв його під своє крильце.
— Звичайно. Але я не дуже розумію, навіщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок…
— Я трохи вивчав його. Це загалом цікавий хлопець. Є певний шанс… Але то довга історія, я знаю, що у вас обмаль часу.
Справді, він був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кімнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь міліціонер.
— Я попрошу привести сюди цього хлопця, — сказав офіцер і вийшов у коридор.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Чому програвав Франек, або розмова про тісне вбрання. Співробітник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої умови. Де таємнича карта? Горе хвалькові! Я скидаю маску. Навздогін. Що сталося з таємничою картою?
— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.
Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.
— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.
— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно. Я здивувався:
— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір'ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.
— Утік? — пожвавішав Франек.
— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.
— От пройди! — вихопилось у нього.
— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?
Він зневажливо махнув рукою.
— Мені не щастить.
— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?
— Роман інтригував проти мене.
— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.
— Куди ви хилите?
— Вацек Краватик і Бородань зобов'язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов'язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.
— Ви з… міліції?
— Ні, хлопче. З музею.
Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.
— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?
— Я не археолог, а мистецтвознавець.
Він знову розчарувався.
— Ну, то як? Підписати зобов'язання?
— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад'ютантом, аніж сидіти за гратами чи повернутись до Варшави.
— Але пам'ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.
Він ще раз знизав плечима.
— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.
Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.
Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.
— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.
Через п'ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».
— Я підписав зобов'язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.
Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
— Аби тільки він не зловжив вашим довір'ям, як зробив це з моїм.
Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.
— Пообідаємо, — запропонував я.
Під'їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.
Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».
— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?
— Мій кращий, — відповів я.
Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.
Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:
— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в'язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?
— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп'ячий писклявий голос.
Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Фране-кові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Ва-цек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.
Тепер вереснув Бородань:
— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.
Говорив Роман:
— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в'язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п'ять тисяч.
— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.
— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п'ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.
— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.
Вацек і цього разу вгамував його.
— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.
— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.
— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?
Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І по-їду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.
— Згода, — сказав він. — Ось гроші. Заправимось і їдьмо по карту.
Зачовгали стільці. Я боявся, що Бородань і Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходів, але вони подалися до другого виходу, біля естради.
— Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжній негідник, — промовив я. — Це ж, мабуть, він украв у них сумку.
— Погань! — буркнув Франек. — Украв сумку, а нічого не сказав. Але чому він тільки вчора зв'язався з Краватиком?
— Не здогадуєшся? Він хотів спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, він почав діяти.
Я розплатився з офіціанткою, і ми вийшли з ресторану.
Я хотів знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, мені якось пощастить глянути на ту карту. У вухах і досі лунали слова: «Та карта поверне нам усе сторицею».
Від заправної станції саме від'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великі резервуари, заборонено видавати бензин, і тому його саме тільки почали відпускати.
Коло насоса стояв чорно-білий «Вартбург». Вацек Краватик, Бородань і Роман вийшли з машини й чекали, поки робітник станції вставить шланг у бак.
Я зупинився за Вацековим «Вартбургом».
— О, Чорний Франек! — перший помітив нас Роман. Бородань і Вацек Краватик підозріливо подивились на мене. А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вів далі:
— Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли підпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
Я подав Франекові знак, щоб він мовчав. Це під'юдило і Вацека Краватика.
— Шановний добродію, — звернувся він до мене з ввічливою іронією, — ви наважилися вибратись аж до Ілави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозі?
Бородань кинув ніби знехочу:
— Загадаю вам загадку. Скільки днів треба їхати, щоб дістатися цією тачкою на Буковець?
— Три дні, — захихотів Роман.
— Так, — із серйозним обличчям погодився Бородань. — Три дні й три ночі, часто міняючи коней.
Навіть робітник станції непомітно посміхнувся. А Роман усе намагався дошкулити Франекові:
— Ти хотів ту карту, Франеку? Думав на ній заробити. Але наскочив на хитрішого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобі розповісти, бо це вже не істотно. Вона лежала в тебе під носом. У лисячій норі, між корінням отого сухого дерева на Буковці, де колись був наш табір. Це я і Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
— Заткни пельку! — гримнув Бородань.
Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сіли в машину й поволі рушили зі станції. Тепер я під'їхав під шланг.
Франек сплюнув набік, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
— Ех, якби у вас кращий автомобіль, — сказав, — ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: «Привіт, помідори».
Я відчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: «Не забиратиму в них тієї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловіка, який сидить у в'язниці. Але я з ним не знайомий і навіть не знав би, як її йому повернути… Однак я маю право подивитися на неї».
Скільки ми заправлялись? Щонайбільше три хвилини.
— Тримайтесь! — гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станції я вилетів, мов із пращі, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулиці й помчав по шосе до Корчмиська.
— А він непогано тягне, — зауважив Франек.
Вацек Краватик і Бородань не сподівалися гонитви. Я догнав їх за два кілометри від Ілави.
І тоді почалося. Краватик побачив мій самохід і став додавати газу. Вісімдесят, дев'яносто, потім сто кілометрів на годину. Нарешті, він догнав до найвищої точки — притиснув газ до краю, мій лічильник показував сто двадцять кілометрів на годину.
Вацек, певно, зрозумів, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав ніякої підозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якій годилось їхати на Буковець «три дні й три ночі, часто міняючи коней»?
Сто двадцять кілометрів на годину, це, здається, було все, чого він міг сягнути на своїй машині. Три циліндри «Вартбурга» давали все, що тільки могли.
Краватик натис педаль швидкості до краю, і його карбюратор нагнітав стільки бензину, скільки дозволяла його конструкція.
А в моєму самоході? Дванадцять циліндрів, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужності, три двоканальні карбюратори нагнітали в них стільки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я міг увімкнути найбільшу швидкість, себто досягти понад двісті кілометрів на годину.
Вацеків мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтів від величезної натуги. А мій самохід щойно починав «входити в норму», це була його робоча швидкість, при якій він найменше брав бензину й найменше нагрівався.
— Господи… що ви робите? — радісно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лічильнику стрілка спідометра досягла ста двадцяти кілометрів.
Бронка тихо мовила:
— А я таке казала про вашу машину…
В мені буяла гордість. Вибачте мені цю слабість, але і я люблю часом подобатись. Чи ж не заради того я спокійно перетерпів усі глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мій непоказний автомобіль?
— Певно, ти розумієшся на марках автомашин, — сказав я до Чорного Франека. — Ти чув про «Феррарі-410?»
— Ну, звісно. Це один з найшвидкісніших туристсько-спортивних автомобілів, що їх роблять в Італії на приватні замовлення.
Я кивнув головою,
— Оце, власне, і є «Феррарі-410». Від захвату хлопець тільки зітхнув.
Та я не міг як слід навтішатися тріумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навіть при ста кілометрах на годину водій почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибігають діти, а нерідко можна зустріти й підпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацекові, щоб він звільнив мені дорогу.
Але його машина не відступила ні на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи ніяк не збагне, що та потвора, яку він висміював, не тільки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний — співучий і дзвінкий.
— Негідник! — буркнув Франек, бачачи, як «Вартбург» ще з'їжджає на лівий бік дороги, щоб його неможливо було обігнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, він уже зрозумів, що ми хочемо випередити, щоб першими дістатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож він перешкоджав, як міг. Я догадався, що коли нарешті він таки дасть нам проїхати, то тільки на такій відстані від Корчмиська, що навіть при великій швидкості я вже небагато виграю в часі. Він прибуде на Буковець щонайбільше через дві чи три хвилини після мене. А це замало, щоб я зміг заволодіти сумкою.
Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.
— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.
«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в'їдемо в крутий віраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.
«Вартбург» сповільнив швидкість до дев'яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.
Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.
Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.
Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.
Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.
«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.
І я раптом зняв ногу з педалі газу.
— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.
— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.
Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад». І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.
— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.
Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.
— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.
— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно. Я здивувався:
— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір'ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.
— Утік? — пожвавішав Франек.
— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.
— От пройди! — вихопилось у нього.
— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?
Він зневажливо махнув рукою.
— Мені не щастить.
— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?
— Роман інтригував проти мене.
— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.
— Куди ви хилите?
— Вацек Краватик і Бородань зобов'язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов'язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.
— Ви з… міліції?
— Ні, хлопче. З музею.
Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.
— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?
— Я не археолог, а мистецтвознавець.
Він знову розчарувався.
— Ну, то як? Підписати зобов'язання?
— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад'ютантом, аніж сидіти за гратами чи повернутись до Варшави.
— Але пам'ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.
Він ще раз знизав плечима.
— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.
Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.
Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.
— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.
Через п'ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».
— Я підписав зобов'язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.
Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
— Аби тільки він не зловжив вашим довір'ям, як зробив це з моїм.
Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.
— Пообідаємо, — запропонував я.
Під'їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.
Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».
— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?
— Мій кращий, — відповів я.
Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.
Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:
— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в'язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?
— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп'ячий писклявий голос.
Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Фране-кові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Ва-цек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.
Тепер вереснув Бородань:
— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.
Говорив Роман:
— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в'язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п'ять тисяч.
— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.
— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п'ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.
— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.
Вацек і цього разу вгамував його.
— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.
— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.
— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?
Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І по-їду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.
— Згода, — сказав він. — Ось гроші. Заправимось і їдьмо по карту.
Зачовгали стільці. Я боявся, що Бородань і Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходів, але вони подалися до другого виходу, біля естради.
— Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжній негідник, — промовив я. — Це ж, мабуть, він украв у них сумку.
— Погань! — буркнув Франек. — Украв сумку, а нічого не сказав. Але чому він тільки вчора зв'язався з Краватиком?
— Не здогадуєшся? Він хотів спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, він почав діяти.
Я розплатився з офіціанткою, і ми вийшли з ресторану.
Я хотів знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, мені якось пощастить глянути на ту карту. У вухах і досі лунали слова: «Та карта поверне нам усе сторицею».
Від заправної станції саме від'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великі резервуари, заборонено видавати бензин, і тому його саме тільки почали відпускати.
Коло насоса стояв чорно-білий «Вартбург». Вацек Краватик, Бородань і Роман вийшли з машини й чекали, поки робітник станції вставить шланг у бак.
Я зупинився за Вацековим «Вартбургом».
— О, Чорний Франек! — перший помітив нас Роман. Бородань і Вацек Краватик підозріливо подивились на мене. А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вів далі:
— Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли підпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
Я подав Франекові знак, щоб він мовчав. Це під'юдило і Вацека Краватика.
— Шановний добродію, — звернувся він до мене з ввічливою іронією, — ви наважилися вибратись аж до Ілави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозі?
Бородань кинув ніби знехочу:
— Загадаю вам загадку. Скільки днів треба їхати, щоб дістатися цією тачкою на Буковець?
— Три дні, — захихотів Роман.
— Так, — із серйозним обличчям погодився Бородань. — Три дні й три ночі, часто міняючи коней.
Навіть робітник станції непомітно посміхнувся. А Роман усе намагався дошкулити Франекові:
— Ти хотів ту карту, Франеку? Думав на ній заробити. Але наскочив на хитрішого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобі розповісти, бо це вже не істотно. Вона лежала в тебе під носом. У лисячій норі, між корінням отого сухого дерева на Буковці, де колись був наш табір. Це я і Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
— Заткни пельку! — гримнув Бородань.
Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сіли в машину й поволі рушили зі станції. Тепер я під'їхав під шланг.
Франек сплюнув набік, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
— Ех, якби у вас кращий автомобіль, — сказав, — ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: «Привіт, помідори».
Я відчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: «Не забиратиму в них тієї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловіка, який сидить у в'язниці. Але я з ним не знайомий і навіть не знав би, як її йому повернути… Однак я маю право подивитися на неї».
Скільки ми заправлялись? Щонайбільше три хвилини.
— Тримайтесь! — гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станції я вилетів, мов із пращі, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулиці й помчав по шосе до Корчмиська.
— А він непогано тягне, — зауважив Франек.
Вацек Краватик і Бородань не сподівалися гонитви. Я догнав їх за два кілометри від Ілави.
І тоді почалося. Краватик побачив мій самохід і став додавати газу. Вісімдесят, дев'яносто, потім сто кілометрів на годину. Нарешті, він догнав до найвищої точки — притиснув газ до краю, мій лічильник показував сто двадцять кілометрів на годину.
Вацек, певно, зрозумів, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав ніякої підозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якій годилось їхати на Буковець «три дні й три ночі, часто міняючи коней»?
Сто двадцять кілометрів на годину, це, здається, було все, чого він міг сягнути на своїй машині. Три циліндри «Вартбурга» давали все, що тільки могли.
Краватик натис педаль швидкості до краю, і його карбюратор нагнітав стільки бензину, скільки дозволяла його конструкція.
А в моєму самоході? Дванадцять циліндрів, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужності, три двоканальні карбюратори нагнітали в них стільки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я міг увімкнути найбільшу швидкість, себто досягти понад двісті кілометрів на годину.
Вацеків мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтів від величезної натуги. А мій самохід щойно починав «входити в норму», це була його робоча швидкість, при якій він найменше брав бензину й найменше нагрівався.
— Господи… що ви робите? — радісно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лічильнику стрілка спідометра досягла ста двадцяти кілометрів.
Бронка тихо мовила:
— А я таке казала про вашу машину…
В мені буяла гордість. Вибачте мені цю слабість, але і я люблю часом подобатись. Чи ж не заради того я спокійно перетерпів усі глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мій непоказний автомобіль?
— Певно, ти розумієшся на марках автомашин, — сказав я до Чорного Франека. — Ти чув про «Феррарі-410?»
— Ну, звісно. Це один з найшвидкісніших туристсько-спортивних автомобілів, що їх роблять в Італії на приватні замовлення.
Я кивнув головою,
— Оце, власне, і є «Феррарі-410». Від захвату хлопець тільки зітхнув.
Та я не міг як слід навтішатися тріумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навіть при ста кілометрах на годину водій почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибігають діти, а нерідко можна зустріти й підпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацекові, щоб він звільнив мені дорогу.
Але його машина не відступила ні на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи ніяк не збагне, що та потвора, яку він висміював, не тільки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний — співучий і дзвінкий.
— Негідник! — буркнув Франек, бачачи, як «Вартбург» ще з'їжджає на лівий бік дороги, щоб його неможливо було обігнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, він уже зрозумів, що ми хочемо випередити, щоб першими дістатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож він перешкоджав, як міг. Я догадався, що коли нарешті він таки дасть нам проїхати, то тільки на такій відстані від Корчмиська, що навіть при великій швидкості я вже небагато виграю в часі. Він прибуде на Буковець щонайбільше через дві чи три хвилини після мене. А це замало, щоб я зміг заволодіти сумкою.
Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.
— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.
«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в'їдемо в крутий віраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.
«Вартбург» сповільнив швидкість до дев'яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.
Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.
Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.
Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.
Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.
«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.
І я раптом зняв ногу з педалі газу.
— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.
— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.
Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад». І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.