I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:
   — Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.
   I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.
   Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.
   — Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.
   — Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.
   Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
   Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:
   — Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!
   — Пiшли! — сказав Iгор.
   Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.
   Але несподiвано вiн сказав Iгорю:
   — Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.
   Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.
   — Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:
   — Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:
   — Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!
   I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка…
   Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.
   Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.
   Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…

 
Реве-е та сто-огне Днi-iпр широкий,
Сердитий вi-iтер за-авива а…

 
   Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.
   Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.
   Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:
   — А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями…» Ану, заводь, Сашко.
   — Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!
   Злиньте вогнями

 
Синiї ночi.
Ми пiонери —
Дiти робочих…
Свiтлої ери
Час надiйшов.
Клич пiонерiв:
«Завжди будь готов!» —

 
   рвалася в небо пiсня.
   Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.
   Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв…
   Потiм Iгор сказав:
   — А тепер, може, хай Валька станцює…
   «Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.
   Але вона сказала без всякого:
   — Будь ласка. Можу станцювати.
   Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.
   — Український танець козачок! — оголосив вожатий i заграв на акордеонi.
   Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi — стрункi, мiцнi й пружинистi.
   Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся…
   Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала — мабуть, аж у селi чути було.
   Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi.
   А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-«штурман» брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне — майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:
   — Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!
   Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.
   «Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.
   Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.
   Так он воно що!
   Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.
   Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…
   А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?
   Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!
   Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.
   Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.
   Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.
   А Кукурузо сказав:
   — Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.
   Несподiвано з плеса залунало:
   — Го-го! Он ви де!
   До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
   — Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
   — Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
   Всi засмiялись.
   — Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!
   Зчинилася метушня.
   — О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
   — У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
   — Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…
   Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
   Ми стояли червонi, мов два помiдори.
   Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
   Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!
   — I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.
   — Правильно! — пiдхопив Iгор.
   — Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.
   — Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
   — Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
   Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:
   — Прощавайте!
   — До побачення!
   — Бувайте здоровi!
   Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
   — Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…
   Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
   — А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
   — Напишiть!
   — Звичайно!
   — Хай напишуть обов'язково.
   — Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.
   — Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».
   А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
   — На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!
   Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.
   Вони сiли в човни.
   — Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
   I вони заспiвали.
   Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

 
Дружба! Дружба!
Молоде i вiчне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
I щоб весело жить,
Пам'яiай кожну мить:
Треба друзiв любить,
Ними слiд дорожить!
Назавжди умiй дружить!

 
   А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:
   — Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.
   — Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.
   Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:
   — А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
   Пасти таку радiо корову — одна насолода.
   Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
   — Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.
   — Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.
   — Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.
   — Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!
   — Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.
   — От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.
   — Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…
   — То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
   — Що?
   — Ну, що на рибалку iдеш абощо.
   — Я й так на рибалцi зараз.
   — Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…
   — Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.
   — Їдь, а я що…
   Я сiв у човен.
   Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».
   Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:
   — Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.
   Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.
   — Добре, привезу, аякже, — сказав я i вiдштовхнувся од берега.


Роздiл XIX

У снi i наяву


   — Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, — докiрливими словами зустрiла мене мати.
   — Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:
   — Про якого це ти Сашка?
   — Га про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. — Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.
   А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.
   — Так що — добре клювало? — лагiдно усмiхнувшись, спитала мати.
   — Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червонiючи, брехав я — Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?
   — Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.
   I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.
   До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi — то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
   Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали — далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
   I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.
   Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.
   Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег… Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:
   — Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.
   Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на „ви“ звеш?» — але я чомусь чемно вiдповiдаю:
   — З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.
   — Нiчого, — каже Гребенючка, — цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
   Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-«штурман» i Валька.
   «Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi».
   Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.
   — Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!»
   Мiж тим Кукурузо каже:
   — Будь ласка!
   I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.
   — Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
   «Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах».
   — Дер Штуль? — питає раптом Валька.
   — Дер Бляйштiфт, — вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?» — а я вiдповiв: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».
   Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати — раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко — вiдмiнники.
   I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi… Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.
   «Вермахт… Подарунок вiд нiмцiв… Двадцять залiзних… Сьогоднi вночi…» — згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.
   А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:
   — Дамi завжди треба звiльняти мiсце! — i щосили штовхає мене в груди.
   — Тiльки так! — чується голос Бурмила.
   I я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — i просипаюсь.
   Отаке чортi-що наснилося менi.
   I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що «сьогоднi вночi» — таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.
   Матерi не було — пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон… Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них —i легше.
   Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.
   «Ех, нiчого ви, дiду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося менi. — Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чекає! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!»
   Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).
   «А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але — нi, навряд. Такi не хворiють».
   Назустрiч Галина Сидорiвна.
   — Здрастуйте! — привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: «Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше…»
   Iду далi.
   I раптом…
   — Чого ти носа повiсив? Знову щось накоїв i мати ременя дала? — почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. — I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може?
   Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: «Не твоє свиняче дiло», але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:
   — Вiн у Пiсках, у тiтки.
   — А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.
   I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом», — а чесно признався:
   — Не плачу, але скучаю.
   Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:
   — Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.
   — Та-а… — невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!
   I ще я несподiвано подумав: «А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?» I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.
   Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: «А! Кукурузо ж все одно не бачить!» — i сказав:
   — Давай поможу.
   Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.
   — Давай ще.
   Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.
   Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.
   «Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше… I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi… Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється».
   I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: «Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий».
   Гребенючка вже входила у свою хвiртку.
   — Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.
   Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.
   — Ганю, — пiдбiг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.
   — Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
   — Та якi там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
   — Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
   — То я здачi принесу. Я швидко.
   — Пожди, я винесу.
   Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.
   От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!
   Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу — наче я на мiсяць мандрувати їду.
   I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. «Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим», — подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.


Роздiл XX

«Руки вгору!»


   Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.
   — Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, — сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн —таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.
   Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:
   — Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?
   — Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.
   Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.
   — Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий… I все буде в порядку, — бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!
   Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.