Нестайко Всеволод Зиновьевич. Тореадори з Васюкiвки

   Ява зiтхнув.
   Я подивився в небо.
   «Чудасiя, — подумав я — Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi — й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!»
   — Яво! — пiдхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.
   Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.
   — Хтозна, може й правда. Ходiмо.
   I ми поплентались назад.
   Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
   А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
   Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
   — Що? Що? — схилився надi мною Ява.
   — Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.
   — Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.
   Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
   Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
   Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
   — Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
   Ми лягли на землю.
   Довго лежали.
   Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
   — А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
   — Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.
   На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.
   — У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
   — А в нас суп з галушками i смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
   — Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
   Але Ява був стiйкiший за мене.
   — Ти що, — каже, — щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.
   — Нехай, — кажу, — аби було кому смiятися.
   — Нi, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще спiвати.
   — Нехай, — кажу, — хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

 
В траве.сидел кузнечик, —

 

   жалiбно жалiбно виводив Ява.

 
В траве сидел кузнечик, —

 

   ще жалiбнiше пiдтягував я.
   Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
   Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
   Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
   — Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява.
   Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
   — Яво, — хриплю, — дивись!
   Ява глянув i зiтхнув:
   — Одна?
   — Одна.
   Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
   Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.
   Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
   — Чого це? Давай менi ту.
   — Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.
   — Чому?
   — Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
   — А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
   — Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
   — А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…
   — А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…
   Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.
   Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
   I раптом ми почули… пiсню.

 
Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —

 

   виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
   Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
   — Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
   Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

 
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

 

   I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
   — Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
   — I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
   — Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
   I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
   — Гу-ук-ає хтось…
   — А, пiшли!
   — Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!
   Ми так i присiли.
   Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
   — Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.
   — Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
   Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.
   — Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
   Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
   — Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
   Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
   — Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
   — Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

   Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
   У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
   Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
   А дiд Салимон каже:
   — А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
   — Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.
   — А де ж? — «дивується» дiд Салимон.
   — Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.
   — Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
   — Ми недавно компаси одержали… Не треба?
   — Га-га-га!
   — Го-го-го!
   — Ги-ги-ги!
   — От хлопцi!
   — От артисти!
   — I кiна не треба!
   — Ге-ге-ге!
   — Гу-гу-гу!
   Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
   — Привiт кукурузнику!
   — Здоров, козаче!
   — Наше вам вiд королеви полiв!
   Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
   Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
   I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…
   Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
   Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.
   — Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.
   — Здоров, а я до тебе!
   — Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.
   — Що, посилають кудись? — здивувавсь я.
   — Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.
   — Куди?!
   — На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
   — Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
   — Буває. То ти не знаєш.
   — Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
   — А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
   — А що?
   — У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…
   — Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
   Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
   — Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
   — Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.
   — Що за книжка? — питаю.
   — «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?
   — Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?
   — Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
   — Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
   — Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
   Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.
   — I надовго ти збираєшся на той острiв?
   — Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, — зiтхнувши, сказав Ява.
   — Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
   — Що ж поробиш, — знову зiтхнув Ява.
   — Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
   Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
   — Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору… А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i… хоч на край свiту.
   Я зiтхнув.
   — А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
   — Нi, раз я вирiшив — усе!
   — А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? — з вiдчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
   Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав:
   — Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи… Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що…
   — Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселiше сказав я — Вiн, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
   — Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
   — То вiн був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього…
   — А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?
   Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.
   Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.

Роздiл XIII

Шукаємо острiв

   — Так ти що — сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? — спитав я.
   — Ех, який ти бистрий! «Сьогоднi!» — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
   — А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.
   — Тобi — звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш — легко?
   — Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
   — Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
   — А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
   — Звичайно ж, я не скажу: «Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть». Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб панiку не пiднiмав.
   — А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?
   — А менi що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене… — тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: — Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб…
   — А ти й рушницю братимеш?
   — Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового «Зауера».
   Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.
   В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:
   — Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
   — Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
   — Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
   — Нiчого, пiдем, — тихо сказав вiн. — Я знаю ту «хвилиночку». Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
   Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх — тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi — для довбанки, i довгi — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки — беркиць! — i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли — нам не страшно.
   — Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.
   Одiпхнулися ми й поїхали.
   Обiгнули острiвець — i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, — разi — i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — нi разу в очерети не вгнався.

   Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
   Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь — анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi — як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас — i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк — метрiв за двадцять — наче й не вони, а iншi…
   Знову ми в стружку заїхали.
   Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
   Качки пролетiли.
   Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
   — От би рушницю! — каже Кукурузо.
   — Ага, — кажу я.
   Пливемо.
   — Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, — гiрко мовив Кукурузо.
   — Тьху! — плюнув я в той бiк.
   Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький — нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? — I так далi.
   I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
   — Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.
   — Давай, — з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
   Ми пристали.
   Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля — на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
   — Курiнь я тобi поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я куренi роблю.
   По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
   На обличчi в Кукурузо було вагання:
   — Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
   — Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копiювати.
   Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
   Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
   Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
   — Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя! — впевнено сказав я.
   Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.
   — Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, — сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
   — Значигь, вирiшив уже завтра? — спитав я.
   — Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…
   Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
   — Перш за все ложку, — вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. — Солi обов'язково, без солi пропаду. — Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба! — з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. — Мало…
   Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
   — Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, — заспокоїв я його.
   — Чаю? — вiн покрутив у руках цибик з чаєм. — Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…
   — Лiхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
   — Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
   Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
   — Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
   — Що вiн — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
   — Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!
   В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
   — Ов-ва! — спокiйно вимовив дiд. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
   — Та я нiчого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?
   Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
   — Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — I як ми не почули його крокiв!
   Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
   Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят —i хоч би що.
   Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…

Роздiл XIV

Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв

   Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
   Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища — ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
   Тепер лишилося одне — вiдпроситися в дiда.
   Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
   — Дiду!
   — Га?
   — Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
   — Одчепись.
   — Дiду!
   — Га?
   — Так я пiду.
   — Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
   Помовчали трохи. Потiм знов.
   — Дiду!
   — Га?
   — Менi з вами скучно.
   — Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
   — Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.
   — Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…
   — Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.
   — У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
   — Дiду!