— О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, — i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.
   — Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
   — Та що, рибу ловив i просто так…
   — Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?
   — Нi, не пишу, — легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!
   Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.
   — Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.
   — А що, можна, — погодивсь я.
   I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:
   — Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…
   Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.
   Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.
   — Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.
   Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
   — Значить, план такий, — шепотiв Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з лiхтариком. Я кажу: «Руки вгору!», ти в цей час свiтиш лiхтариком i гукаєш: «Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте злiва!» Щоб вiн думав, нiби нас багато. Так навiть справжнi прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
   — А… а що ми потiм робитимем? Коли затримаємо його? — поцiкавивсь я.
   — Як-що? Передамо в мiлiцiю. Товаришу Валiгурi передамо.
   — То, значить, ти свiй острiв покинеш i не будеш бiльше Робiнзоном? Розсекретиться ж усе.
   Ох, i нащо я це сказав!
   — Нi, нi в якому разi! — категорично прошепотiв Кукурузо. — Я залишусь на островi. А ти повезеш його в мiлiцiю.
   Менi стало зовсiм погано. Я мало не випустив весло з рук.
   — Та що… та як… та ну… — забелькотiв я.
   — Подумаєш! Одведеш до мiлiцiонера, товариша Валiгури,i все.
   — Та Валiгура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночi сам? Вiн же мене придушить.
   — Не бiйся! Я тобi дам рушницю. Потiм привезеш.
   — Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотiв я. — Я б-боюсь. Я рушницi боюсь ще бiльше, нiж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, i мене тодi розстрiляють.
   Я вже остаточно зрозумiв, що у Кукурузо нiякого плану не було. Вiн усе продумав тiльки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору!» — i Книш стане, хитаючись, з пiднятими руками. А далi, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
   — Нi! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собi хочеш.
   — Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тодi я вернусь. От нюнi розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
   Менi стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробрiший за мене. Iч, як тримається впевнено!
   Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо днi сидiли в човнi нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Нiде нiщо анiчичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…
   Загнали ми свiй човен в очерет, замаскували. Самi залiзли на березi в кущi — я по один бiк стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навiть усю нiч, аж до свiтання, поки не приїде Книш.
   — Спати не можна. Нi хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрi курки, i нiчого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.
   — Твоя правда, — зiтхнув я. Менi вже зараз хотiлося спати.
   Я широко розплющував очi, вдивляючись у темряву, в якiй ледь-ледь можна було розрiзнити на тлi неба обриси очеретiв, але очi самi собою стулялися, i доводилося раз у раз протирати їх.
   Мабуть, немає нiчого важчого, як не спати, коли хочеться спати. I, мабуть, немає довших хвилин, нiж отi хвилини напiвсонного чекання в темрявi.
   — Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущiв невидимий Кукурузо.
   Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться?
   Уява малює менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по головi, потiм кидає в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i… Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний — допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала — я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!»
   Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.
   Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:
   — Не спи!
   I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:
   — Та не сплю я, не сплю, чого ти!
   Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.
   I враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.
   Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi — от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув:
   — Р-руки вгор-ру!
   Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув:
   — Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди!
   I завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»
   — Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк.
   Якусь мить було тихо, потiм…
   — Га? — наче не дочувши, спитала «грiзна постать».
   I щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою.
   Перед нами був… дiд Варава.
   — Дiду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо.
   — Та я ж, я, — сказав дiд, вилазячи на берег. — Не впiзнали, жовгодзьоби?..
   Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав i боявся дiдових розпитувань — чому збрехав, що йде до тiтки в Пiски, де був, що робив чому оце — «руки вгору…» Але дiд мовчки замасковував свiй човен в очеретi i нiчого не питав, наче вiн усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.
   I Кукурузо, нарецпi, несмiливо спитав:
   — Дiду, а як ви тут опинилися?
   — Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
   — Та не жартуйте, дiду.
   — От, iнтересно менi жартувать з тобою!
   — Ну, скажiть, дiду, — канючив Кукурузо.
   — Ти ж менi збрехав, чого ж я маю правду тобi казати.
   — Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
   — Ехе-хе, — сумно зiтхнув дiд. — Куди ж я мiг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогоднi рушницю свою чистить. У недiлю ж вiдкриття полювання. Вирiшив i твою почистити. Думаю, хоч i двоєшник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушницi. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потiм глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, пiдрахованi). Почав догадуватися. Тим бiльше, бачу, й ватянки нема, в якiй ти зi мною на полювання ходив. Але все-таки вирiшив перевiрити. I пiшов аж у Пiски до тiтки Ганни… Отак ти мої ноги старi жалiєш! Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю… Прийшов я з Пiсок — уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: «Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi — це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов… Як дома сидiти, дай, думаю, поїду пошукаю». I поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
   Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.
   — Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? — з болем сказав дiд.
   — Не кажiть так, дiду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
   — А ти що думав — дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — i в яму сторчака. Вже недовго…
   — Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.
   — Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…
   Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..
   — Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?
   — Та що ж казати. Нема чим радувать.
   — Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.
   — Побачимо…
   — Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
   — Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
   — Книша.
   — Овва! Чого раптом?
   Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:
   — Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.
   Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
   Човен пристав до берега.
   З човна вилiз Книш.
   Щось дзвякнуло, впавши на землю.
   Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.
   Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.
   В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй — вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.
   Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.
   — Гайда, хлопцi, — шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:
   — Кахи-кахи!
   Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся — шубовсть! — i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.
   — Помагай бi, чоловiче добрий, — спокiйно мовив дiд. — Що це ви тут робите?
   — Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.
   — З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика — заарештований вiн. Повезем у село — там розберемось…
   — Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
   — Давай-давай! — пiдвищив голос дiд.
   — Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
   — Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
   — Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я… Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать — раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш — з свiту зживу!» Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.
   Книш замовк, схлипуючи.
   Видно, дiд завагався — сопiв i кахикав.
   — Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзi для пiдводного плавання… цiле лiто пiрнають.
   — Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, — пiдхопив я. — Завдання у них якесь… вiд вермахту… Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.
   Книш аж зiщулився весь.
   — Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
   — А що ж? — спитав дiд.
   Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:
   — Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..
   Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.
   — Ясно, — суворо сказав дiд — А ломика оце нащо брав?
   — Та просто так… просто… — зам'явся Книш.
   — Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.
   — Таж клята баба, — почав Книш, але дiд перебий його:
   — Годi вже! Сiдай! Поїхали!
   — Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами'сусiди! Що вам — бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!
   — Якi ми сусiди! — одрубав дiд. — Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!
   I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:
   — А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.


Роздiл Останнiй


   Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.
   Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.
   Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.
   Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.
   Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.
   Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).
   Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав:
   — Коли б не ви — все б погибло! Спасибi, друзi мої, спасибi!
* * *
   А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна.
   А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув…
   Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна).
   …Що вiн «унутрiшнiй диверсант» (це сказав дiд Салимон).
   …I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
   …I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.)
   …Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд.
   А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав:
   — Молодцi, босяки!
   I ляснув своїми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву.
   Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли.
   …Але ми чомусь не вiдчували тої шаленої радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. …Щось їло нашi душi, як iржа залiзо. …Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
   — Мда, — мовив вiн задумливо. — Все це добре, але… однi глобулус виводять… космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми… — вiн зiтхнув, — тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа.
   — Людиноподiбна, — додав я.
* * *
   …I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!», «Iди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого «Б».
   Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ї наш Собакевич, i думаю…
   Я думаю про Книшiв — кажуть, вони продають свою нову хату i їдуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть.
   Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав.
   I ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?»
   Я вже питав його.
   Мовчить.
   Тiльки усмiхається…
   Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорiвни:
   — Рень, до дошки!
   I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору — це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу.
   О, то були дуже напруженi днi — пiсля суду.
   Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.
   На корову Контрибуцiю: «Цить!» — не мукай.
   На зозулястого пiвня: «Цить!» — не кукурiкай.
   Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.
   А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю.
   Спочатку вiн огинався:
   — Не треба менi твоїх жертв!
   Але я сказав:
   — Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
   I вiн змушений був погодитись.
   Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?
   На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох.
   Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала:
   — Сiдай теж пиши, тобi це корисно.
   I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острiв.
   I от тепер вiн стоїть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився.
   До речi, я знаю, що в книзi «Робiнзон Крузо» лежить у нього папiрець з однiєю адресою.
   Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неї скористатися.
   Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
   — Молодець, Рень, сiдай! — каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце.
   Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче:
   — Так що — випробуємо?
   — Давай, — кажу я.
   Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно «штукакенцiя» (не «штука» i не «штукенцiя», а саме «штукакенцiя», бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє «штукакенцiя» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.
   Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але…
   Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
   Карафолька скрикує.
   — У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:
   — Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!
   Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався…




ЧАСТИНА ДРУГА

розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм

Незнайомець з тринадцятої квартири,

або

Злодiї шукають потерпiлого

пригодницька повiсть




Роздiл I

«Е», — сказали ми з Явою


   Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце моє млiє i зупиняється…
   Не я перший дивлюсь у дiрку. До мене у таку саму дiрку зазирали, мабуть, i Щепкiн, i Станiславський, i Тарапунька, i Штепсель… Тисячi артистiв усiх часiв i народiв дивились у дiрку в завiсi. I так само спокiйно й весело вмощувалися глядачi по той бiк завiси — у залi. I так само скакали дрижаки у душах по цей бiк завiси — на сценi. Надто — коли прем'єра.
   А у нас сьогоднi прем'єра.
   — Посунься! Дай я!
   Чиясь спiтнiла гаряча щока рiшуче одпихає мою голову вiд дiрки. Це — Стьопа Карафолька. Iншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навiть i по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергiї. Вся енергiя моя iде на хвилювання.
   У звичайному станi, дихаючи, людина спершу вдихає, потiм видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тiльки видихає. Весь час тiльки видихає — не вдихаючи. I де береться для цього повiтря в грудях — я не знаю.
   Я ходжу по сценi i видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу i видихаю? Авжеж…
   Ондо — х-хе… х-хо… х-ху… х-хи… Всi артисти ходять i видихають i здається, що саме од цього вiтер гуляє по сценi, хитає декорацiї, полоще завiсу, куряву здiймає з пiдлоги. Якби наш сiльський клуб був не цегляний, а гумовий, вiн би роздувся як ота первомайська кулька, i давно лопнув би, i всi ми полетiли б у космос — разом з декорацiями, з баянiстом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенiвною, з усiма глядачами.
   Глядачi!.. Ох, глядачi!.. Грiм на вашу голову! Ще зовсiм недавно це були такi милi, такi близькi хорошi люди, якi завжди могли допомогти, поспiвчувати, пiдтримати. Микола Iванович, дiд Варава, дiд Салимон, завклубом Андрiй Кекало тiтка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!
   А тепер… Навiть рiдна мама тепер не мама, а глядач.
   Не було жодної живої душi по цей бiк завiси, яка б не хвилювалася. Вiд учительки лiтератури Галини Сидорiвни, художнього нашого керiвника, до гундосого третьокласника Бетi Башка (за метрикою Петi Пашка), який одкривав i закривав завiсу. Всi хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми — я i Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
   Ми з Явою — Станiславський i Немирович-Данченко оцього нашого сiльського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
   — А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. — Хiба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжнiй МХАТ! Тiльки то Московський, а наш буде — Васюкiвський художнiй академiчний театр… ВХАТ… А що?! На гастролi їздитимемо… Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хiба погано?
   Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорiвну та iнше шкiльне начальство. Проте й Галину Сидорiвну не довелося вмовляти. Вона одразу пiдтримала нас:
   — Молодцi, хлопчики! Правильно! Я давно хотiла органiзувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви iнiцiатори, то складiть список усiх бажаючих. Хлопцi ви енергiйнi — будете старостами гуртка.
   Ми дуже поважали себе того дня Ми навiть нi разу не гигикнули i не копнули нiкого ногою. Серйознi й солiднi, ми ходили по класах i складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потiм, як це завжди буває, дев'яносто процентiв вiдсiялося. Ми так захопилися, що навiть не всiх хотiли записувати. Колi Кагарлицькому Ява сказав:
   — Дуже ти якийсь… тихий!.. Не видно тебе й не чуть нiколи. Тебе й на сценi не почують.