Страница:
— Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…
— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! — ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову — уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, — Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова — i крутяться, крутяться, крутяться а головi…
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…
— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…
— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…
Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
— Де годинннник? — не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…
— Як?! А годинник?
— Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…
— Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! — обiзвалася Валька. — Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi — через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене — за косу… А я його — трах! — по спинi…
— Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, — сказав Будка. — Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…
I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все — i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…
— А ви молодцi! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, — найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов «чувак» Вовка. Вiн був все ще у масцi.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.
— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…
Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):
— Бери!
— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.
Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).
— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.
— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.
— Та нi,серйозно.
— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все. Вони дружать…
— А-а…
— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що «та»! Серйозно.
— А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.
— I пiстолета не побоявся?
— А я б кричав…
Ти диви! То цей Будка майже герой — лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.
Нiби негативний тип i раптом… Нi, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi — i до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао!
— Чао! — сказав Вовка.
— Пока! —сказала Валька.
— Бувайте! — сказав Ява.
— На добранiч! — сказав я.
Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територiї лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав:
— Iдiть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув вiн рукою.
Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи.
— Цоб! — сказав я.
— Цабе! — пiдхопив Ява.
Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi.
— Та якщо ви думаєте, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.
Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися.
Ява за своєю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав.
Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мої тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. «Злодiї!» — i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у неї було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: «А на ж тобi!» — вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв — тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi.
Але тiтка вважала, що це ще не все Я вчасно помiтив, як блиснув у неї в руцi нiж. I зрозумiв — зараз вона чикрижне по вiрьовцi, i я, як грязь, ляпнусь на землю.
— Тьотю, не рiжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я.
Нiж випав з тiтчиної руки i боляче вдарив колодкою мене по макiвцi. Я не вдержався i з'їхав по вiрьовцi вниз. Торкнувся землi, але не встояв на ногах i сiв просто в компот, що калюжею розлився якраз пiдi мною.
Тiльки тодi тiтка нарештi розпачливо загукала згори:
— Ой лишенько! Павлушо, це ти?
— Нi, не я! — проказав я, сидячи в компотi Ява не стримався i коротко реготнув, наче його хтось несподiвано залоскотав пальцем пiд ребрами.
Тiтка зовсiм отямилася i зарепетувала:
— О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночi на вiрьовцi пiд балкон потягло! I Ваня тут? Ви що, почадiли? Що ви тут робите?
— Та не кричiть, тьотю, людей побудите! — крiзь мiцно зцiпленi зуби проказав я, пiдводячись i з огидою оббираючи з штанiв розчавленi вишнi.
Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: «Iдiть, я зараз одчиню», — вона зникла.
Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають воїни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергiї — дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба.
— Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранцi я на все готовий.
— Гаразд, — сказав Ява.
Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, — мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню — буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.
I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.
Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:
— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…
I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».
— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!
Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.
I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.
Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…
— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! — ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову — уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, — Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова — i крутяться, крутяться, крутяться а головi…
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…
— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…
— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…
Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
— Де годинннник? — не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…
— Як?! А годинник?
— Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…
— Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! — обiзвалася Валька. — Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi — через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене — за косу… А я його — трах! — по спинi…
— Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, — сказав Будка. — Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…
I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все — i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…
— А ви молодцi! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, — найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов «чувак» Вовка. Вiн був все ще у масцi.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.
— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…
Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):
— Бери!
— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.
Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).
— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.
— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.
— Та нi,серйозно.
— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все. Вони дружать…
— А-а…
— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що «та»! Серйозно.
— А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.
— I пiстолета не побоявся?
— А я б кричав…
Ти диви! То цей Будка майже герой — лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.
Нiби негативний тип i раптом… Нi, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi — i до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао!
— Чао! — сказав Вовка.
— Пока! —сказала Валька.
— Бувайте! — сказав Ява.
— На добранiч! — сказав я.
Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територiї лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав:
— Iдiть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув вiн рукою.
Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи.
— Цоб! — сказав я.
— Цабе! — пiдхопив Ява.
Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi.
— Та якщо ви думаєте, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.
Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися.
Ява за своєю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав.
Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мої тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. «Злодiї!» — i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у неї було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: «А на ж тобi!» — вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв — тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi.
Але тiтка вважала, що це ще не все Я вчасно помiтив, як блиснув у неї в руцi нiж. I зрозумiв — зараз вона чикрижне по вiрьовцi, i я, як грязь, ляпнусь на землю.
— Тьотю, не рiжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я.
Нiж випав з тiтчиної руки i боляче вдарив колодкою мене по макiвцi. Я не вдержався i з'їхав по вiрьовцi вниз. Торкнувся землi, але не встояв на ногах i сiв просто в компот, що калюжею розлився якраз пiдi мною.
Тiльки тодi тiтка нарештi розпачливо загукала згори:
— Ой лишенько! Павлушо, це ти?
— Нi, не я! — проказав я, сидячи в компотi Ява не стримався i коротко реготнув, наче його хтось несподiвано залоскотав пальцем пiд ребрами.
Тiтка зовсiм отямилася i зарепетувала:
— О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночi на вiрьовцi пiд балкон потягло! I Ваня тут? Ви що, почадiли? Що ви тут робите?
— Та не кричiть, тьотю, людей побудите! — крiзь мiцно зцiпленi зуби проказав я, пiдводячись i з огидою оббираючи з штанiв розчавленi вишнi.
Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: «Iдiть, я зараз одчиню», — вона зникла.
Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають воїни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергiї — дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба.
— Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранцi я на все готовий.
— Гаразд, — сказав Ява.
Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, — мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню — буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.
I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.
Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:
— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…
I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».
— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!
Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.
I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.
Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Роздiл XIV
«Увага!.. Почали!.. Мотор!..» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка
Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…
Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!
— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.
— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.
— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).
Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!
— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…
— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.
— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…
— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
— Правда, наказано хлопцiв, але…
— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.
Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?
От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…
Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…
— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?
Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…
— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…
Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.
— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…
Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?
Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!
— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.
— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.
— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).
Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!
— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…
— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.
— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…
— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
— Правда, наказано хлопцiв, але…
— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.
Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?
От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…
Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…
— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?
Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…
— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…
Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.
— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…
Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?