Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.
- Приготувалися...
Iзнову забило менi памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив менi Чак, i "знатнi козаки" - "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i "худi козачки" у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, "в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай".
То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. "Худi козачки)) - по куренях. А сiрома - у найми до "луччого товариства" за мiзерiю, за шматок хлiба.
Але це буде завтра.
А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд "худi козачки" - Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далi вже "лучче товариство" - Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого "позичав" Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.
У центрi уваги - Тимоха Смiян. Помилитися було важко - такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.
Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.
I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки - так званi тонзури.
- Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали,- домiнiкани,- пояснив менi Чак.- 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.
- А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським,- докинув Єлисей Петрович.- Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.
- О! Брати-домiнiкани вже сунуть,- обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко.- Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.
- Ги-ги! - коротко реготнули козаки.
- Слава Йсу! - в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.- 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
- А-а!.. Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь.- День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!
Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.
- Налийте ж їм оковитої, раз так!
I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,
Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.
Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi,- коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.
- Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! - жуючи, мовив брат Iгнацiй.- Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.
- Не гоже сiє, панове, не гоже! - заплямкав масними губами брат Бонiфацiй.- Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
- Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? - здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало.- Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.
- Авжеж! - пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.
- Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. - Примiтка Стьопи Наливайка.) - презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: - Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.
- Та це хто ж зазiхає? - пiдхопився Iван Пушкаренко.- Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...
- Дух бунтарський затьмарює розум ваш! - перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.- Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?
- Iстинно так! - хитнув головою брат Бонiфацiй.
- Та що ж це таке?! - зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига.- Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?
- Гу-у-у! - наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та...
- Стiйте! - залунав гучний голос Тимохи Смiяна.- Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?
I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.
- А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? - схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.
- Iстинно так,- хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.
Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.
- Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! - виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.
Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.
- Е, нi! - вигукнув Тимоха Смiян.- Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!
- Iстинно так! - знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.
- Ну, будьмо!
Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.
- Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,- пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.- Не бунтуйте i блаженнi будете.
- I-iк-iстинно та-ак! - гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.
- Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,- усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.
- Га? - смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.
- Хи-хи-хи! - дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.- Брат Iгнацiй натестемонився до... чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:
- А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?
- Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! - як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.- Ви, брате, свиня!
- Це не я, а ви, брате, свиня! - вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.
- Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.
- Правильно! От вiн! - торжествуюче вигукнув брат Бонi
фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно
подiбний гаманець.
- У-у! Пантофля! - прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.
- Гусак! - I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.
- Жаба стара!
- Голозубий череп!
- Щоб тобi вдавитися!
- Щоб ти луснув!
Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.
Козаки аж качалися вiд реготу.
- Ну, досить уже, досить,- смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.- Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй "жебрущим" . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!
Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.
Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.
I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.
- Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,- сказав Єлисей Петрович.
- Точно,- усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.
- А що ж робити? - спитав я.- Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.
- А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,- сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.
РОЗДIЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову - зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою - затишнiшою, кращою.
Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:
- Слухаю!
- Здрастуйте! - тремтячим голосом сказая я.
- Здрастуйте! - чемно почулось у вiдповiдь.- Вамкого?
- Вибачте... До побачення...- Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона - 01, мiлiцiя - 02, "швидка допомога"- 03...
Я набрав 01.
- Пожежна охорона,- почув я приємний жiночий голос.
- Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...- i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.
Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
- Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! - почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,- тим цього не зрозумiти.
- Чого ти смiєшся?- спитала Туся i сама усмiхнулася.
- Нiчого. Просто так,- сказав я.
- Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,- сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
- Скажи, а у вас телефон є? - спитав я.
- 6. А що?
- А який номер?
- А що - вам телефон поставили?
- Ага.
- Ой, то я тобi подзвоню.
- Давай краще я тобi. - Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
- Алло!
- Туся! - закричав я щосили.
- Ой!Що сталося? Хто це? - стурбовано почулось у трубцi.
- Це я... Стьопа. Ти що - не пiзнаєш мене? Туся!
- Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
- Ой, вибачте! Вибачте! - i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...
Я вiдчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.
- А... алло! - прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.
- Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
- Я! Я! Привiт! - опанував я себе.
- Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
- Нiчого... По телефону з тобою балакаю.
- I я по телефону балакаю. З тобою,- вона засмiялася.- Зараз буду обiдати.
- I я буду обiдати.
- Ну, смачного! Пообiдаєш - дзвони.
- Гаразд. I тобi смачного.
- До побачення!
- До побачення!
Загугукали короткi гудки - вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято...
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
- Алло! - почувся в трубцi такийзнайомий голос.
- Туся?
- Я.
- Привiт!
- Привiт!
- Ну, як обiдалося? Смачно?
- Смачно. А тобi?
- Теж смачно. А що ти робиш?
- Нiчого. А ти?
- Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
- Ти чого мовчиш?- нарештi спитав я.
- А ти чого?
- Просто так.
- I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
- А чого ми смiємось?
- Не знаю.
- I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
- Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,- я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
- Ти знаєш,- сказала вона,- а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте "веселе" дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали "смiшного" дерева.
- Серйозно? Є таке дерево? - у мене чогось похололо всерединi.- А як воно називається?
- Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
- Цiкаво.
- Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв - i регочеш собi.
- Ага.
- А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок - лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї - кольоровi, зоровi й слуховi.
- Ага...
- Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
- До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, -коли я почув про оте "веселе" дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi - все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують "веселе" дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що це таке - гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?
Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший --зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?
I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх - це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радостi!
Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.
Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.
- Треба трошечки почекати,- привiтавшись, сказав Чак.- Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат - бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.
Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про "веселе" дерево i про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.
- А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.
- А знаєте... нам телефон поставили,- випалив я.
- Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
- Ага.
- Давай номер,- Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону.- Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така... Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки "поспольство" - мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень...
Почулися швидкi кроки.
До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.
- Вибачайте... Здрастуйте... що затримався,- обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кiнчик носа.- Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає - боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.- Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи "експозицiю".- Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм... грудень... П'ять... чотири... три... два... один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в головi i попливло все перед очима.
I от...
РОЗДIЛ XV
У кляшторi. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Пiдступний удар. "...Скоморох Терешко Губа... один iз сiмдесяти,
яких..."
Стояли ми на тому ж мiсцi, проти Софiї. Тiльки не було нi пам'ятника Богдановi Хмельницькому, нi Присутствених, нi взагалi будинкiв навколо. I дзвiницi Софiївської не було, i сам собор виглядав по-iншому, банi були круглi (вiзантiйськi, як сказав Чак). I площа не забрукована, просто собi заснiжений пустир, по якому холодний грудневий вiтер ганяв поземок.
- Нам туди, на Подiл,- кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бiк Михайлiвського монастиря, пiдскочив i злетiв у повiтря. Ми з Чаком теж пiдскочили й злетiли.
Я летiв i дивувався - невже це Київ? Окремими острiвцями стояли церкви й монастирi. Вулиць якось не було видно, оточенi садками одноповерховi будиночки були розкиданi на значнiй вiдстанi один вiд одного.
На березi Почайни розпросторився великий базар - знаменитий, найстарiший у Києвi Житнiй торг. Десятки, а може, й сотнi саней, вантажених рiзним товаром, у безладдi скупчилися на ньому. Надихана громадою людей i коней бiла хмара клубочилась над базаром.
- Киево-Могилянський колегiум,- сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть i зараз на Червонiй площi. Меморiальнi дошки сповiщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов i Григорiй Сковорода.
Ми пролетiли повз колегiум, проминули Житнiй торг i наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
- Оце! - сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.- Далi ви вже самi. Отамо, у глибинi двору, в маленькiй темнiй келiї. Бачите, оно вузеньке незасклене вiконце... Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
I Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повiтря, подолали мур i полинули безлюдним заснiженим монастирським двором.
Ще, не долiтаючи до вiконця, ми почули з келiї веселу пiсню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Вiконце в товстiй, майже двометровiй цеглянiй стiнi було вузьке, як бiйниця. Воно одразу нагадало менi вiконця в камерах-одиночках Косого капонiру, найстрашнiшої київської в'язницi, де колись сидiв пiдпоручик Борис Петрович Жаданiвський - керiвник повстання київських саперiв у 1905 роцi. Тепер там музей. Я три днi не мiг отямитися пiсля вiдвiдання того музею.
I тепер, коли я разом з Чаком прослизав крiзь вузьке вiконце до келiї, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонiр.
У келiї не було нiчого, крiм пiдстилки з гнилого сiна на кам'янiй долiвцi. На тiй пiдстилцi, обхопивши руками колiна, сидiв Тимоха Смiян i спiвав. На ньому була подерта свитка, босi ноги аж посинiли вiд холоду. Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.
Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав - то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий - закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.
- Приготувалися...
Iзнову забило менi памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив менi Чак, i "знатнi козаки" - "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i "худi козачки" у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, "в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай".
То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. "Худi козачки)) - по куренях. А сiрома - у найми до "луччого товариства" за мiзерiю, за шматок хлiба.
Але це буде завтра.
А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд "худi козачки" - Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далi вже "лучче товариство" - Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого "позичав" Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.
У центрi уваги - Тимоха Смiян. Помилитися було важко - такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.
Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.
I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки - так званi тонзури.
- Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали,- домiнiкани,- пояснив менi Чак.- 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.
- А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським,- докинув Єлисей Петрович.- Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.
- О! Брати-домiнiкани вже сунуть,- обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко.- Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.
- Ги-ги! - коротко реготнули козаки.
- Слава Йсу! - в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.- 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
- А-а!.. Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь.- День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!
Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.
- Налийте ж їм оковитої, раз так!
I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,
Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.
Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi,- коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.
- Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! - жуючи, мовив брат Iгнацiй.- Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.
- Не гоже сiє, панове, не гоже! - заплямкав масними губами брат Бонiфацiй.- Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
- Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? - здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало.- Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.
- Авжеж! - пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.
- Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. - Примiтка Стьопи Наливайка.) - презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: - Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.
- Та це хто ж зазiхає? - пiдхопився Iван Пушкаренко.- Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...
- Дух бунтарський затьмарює розум ваш! - перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.- Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?
- Iстинно так! - хитнув головою брат Бонiфацiй.
- Та що ж це таке?! - зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига.- Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?
- Гу-у-у! - наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та...
- Стiйте! - залунав гучний голос Тимохи Смiяна.- Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?
I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.
- А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? - схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.
- Iстинно так,- хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.
Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.
- Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! - виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.
Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.
- Е, нi! - вигукнув Тимоха Смiян.- Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!
- Iстинно так! - знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.
- Ну, будьмо!
Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.
- Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,- пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.- Не бунтуйте i блаженнi будете.
- I-iк-iстинно та-ак! - гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.
- Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,- усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.
- Га? - смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.
- Хи-хи-хи! - дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.- Брат Iгнацiй натестемонився до... чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:
- А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?
- Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! - як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.- Ви, брате, свиня!
- Це не я, а ви, брате, свиня! - вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.
- Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.
- Правильно! От вiн! - торжествуюче вигукнув брат Бонi
фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно
подiбний гаманець.
- У-у! Пантофля! - прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.
- Гусак! - I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.
- Жаба стара!
- Голозубий череп!
- Щоб тобi вдавитися!
- Щоб ти луснув!
Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.
Козаки аж качалися вiд реготу.
- Ну, досить уже, досить,- смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.- Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй "жебрущим" . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!
Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.
Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.
I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.
- Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,- сказав Єлисей Петрович.
- Точно,- усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.
- А що ж робити? - спитав я.- Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.
- А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,- сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.
РОЗДIЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову - зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою - затишнiшою, кращою.
Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:
- Слухаю!
- Здрастуйте! - тремтячим голосом сказая я.
- Здрастуйте! - чемно почулось у вiдповiдь.- Вамкого?
- Вибачте... До побачення...- Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона - 01, мiлiцiя - 02, "швидка допомога"- 03...
Я набрав 01.
- Пожежна охорона,- почув я приємний жiночий голос.
- Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...- i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.
Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
- Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! - почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,- тим цього не зрозумiти.
- Чого ти смiєшся?- спитала Туся i сама усмiхнулася.
- Нiчого. Просто так,- сказав я.
- Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,- сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
- Скажи, а у вас телефон є? - спитав я.
- 6. А що?
- А який номер?
- А що - вам телефон поставили?
- Ага.
- Ой, то я тобi подзвоню.
- Давай краще я тобi. - Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
- Алло!
- Туся! - закричав я щосили.
- Ой!Що сталося? Хто це? - стурбовано почулось у трубцi.
- Це я... Стьопа. Ти що - не пiзнаєш мене? Туся!
- Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
- Ой, вибачте! Вибачте! - i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...
Я вiдчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.
- А... алло! - прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.
- Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
- Я! Я! Привiт! - опанував я себе.
- Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
- Нiчого... По телефону з тобою балакаю.
- I я по телефону балакаю. З тобою,- вона засмiялася.- Зараз буду обiдати.
- I я буду обiдати.
- Ну, смачного! Пообiдаєш - дзвони.
- Гаразд. I тобi смачного.
- До побачення!
- До побачення!
Загугукали короткi гудки - вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято...
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
- Алло! - почувся в трубцi такийзнайомий голос.
- Туся?
- Я.
- Привiт!
- Привiт!
- Ну, як обiдалося? Смачно?
- Смачно. А тобi?
- Теж смачно. А що ти робиш?
- Нiчого. А ти?
- Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
- Ти чого мовчиш?- нарештi спитав я.
- А ти чого?
- Просто так.
- I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
- А чого ми смiємось?
- Не знаю.
- I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
- Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,- я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
- Ти знаєш,- сказала вона,- а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте "веселе" дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали "смiшного" дерева.
- Серйозно? Є таке дерево? - у мене чогось похололо всерединi.- А як воно називається?
- Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
- Цiкаво.
- Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв - i регочеш собi.
- Ага.
- А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок - лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї - кольоровi, зоровi й слуховi.
- Ага...
- Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
- До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, -коли я почув про оте "веселе" дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi - все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують "веселе" дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що це таке - гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?
Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший --зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?
I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх - це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радостi!
Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.
Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.
- Треба трошечки почекати,- привiтавшись, сказав Чак.- Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат - бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.
Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про "веселе" дерево i про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.
- А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.
- А знаєте... нам телефон поставили,- випалив я.
- Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
- Ага.
- Давай номер,- Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону.- Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така... Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки "поспольство" - мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень...
Почулися швидкi кроки.
До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.
- Вибачайте... Здрастуйте... що затримався,- обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кiнчик носа.- Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає - боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.- Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи "експозицiю".- Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм... грудень... П'ять... чотири... три... два... один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в головi i попливло все перед очима.
I от...
РОЗДIЛ XV
У кляшторi. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Пiдступний удар. "...Скоморох Терешко Губа... один iз сiмдесяти,
яких..."
Стояли ми на тому ж мiсцi, проти Софiї. Тiльки не було нi пам'ятника Богдановi Хмельницькому, нi Присутствених, нi взагалi будинкiв навколо. I дзвiницi Софiївської не було, i сам собор виглядав по-iншому, банi були круглi (вiзантiйськi, як сказав Чак). I площа не забрукована, просто собi заснiжений пустир, по якому холодний грудневий вiтер ганяв поземок.
- Нам туди, на Подiл,- кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бiк Михайлiвського монастиря, пiдскочив i злетiв у повiтря. Ми з Чаком теж пiдскочили й злетiли.
Я летiв i дивувався - невже це Київ? Окремими острiвцями стояли церкви й монастирi. Вулиць якось не було видно, оточенi садками одноповерховi будиночки були розкиданi на значнiй вiдстанi один вiд одного.
На березi Почайни розпросторився великий базар - знаменитий, найстарiший у Києвi Житнiй торг. Десятки, а може, й сотнi саней, вантажених рiзним товаром, у безладдi скупчилися на ньому. Надихана громадою людей i коней бiла хмара клубочилась над базаром.
- Киево-Могилянський колегiум,- сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть i зараз на Червонiй площi. Меморiальнi дошки сповiщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов i Григорiй Сковорода.
Ми пролетiли повз колегiум, проминули Житнiй торг i наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
- Оце! - сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.- Далi ви вже самi. Отамо, у глибинi двору, в маленькiй темнiй келiї. Бачите, оно вузеньке незасклене вiконце... Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
I Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повiтря, подолали мур i полинули безлюдним заснiженим монастирським двором.
Ще, не долiтаючи до вiконця, ми почули з келiї веселу пiсню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Вiконце в товстiй, майже двометровiй цеглянiй стiнi було вузьке, як бiйниця. Воно одразу нагадало менi вiконця в камерах-одиночках Косого капонiру, найстрашнiшої київської в'язницi, де колись сидiв пiдпоручик Борис Петрович Жаданiвський - керiвник повстання київських саперiв у 1905 роцi. Тепер там музей. Я три днi не мiг отямитися пiсля вiдвiдання того музею.
I тепер, коли я разом з Чаком прослизав крiзь вузьке вiконце до келiї, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонiр.
У келiї не було нiчого, крiм пiдстилки з гнилого сiна на кам'янiй долiвцi. На тiй пiдстилцi, обхопивши руками колiна, сидiв Тимоха Смiян i спiвав. На ньому була подерта свитка, босi ноги аж посинiли вiд холоду. Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.
Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав - то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий - закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.