- Ходiмо, друже, униз до Днiпра, - сказав Григорiй Савич.- Там вiльнiше дихається. Я щодуху полетiв шукати Чака. Менi пощастило. Вiн був недалеко, бiля святої криницi.
Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.
Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.
Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.
Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.
Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?
Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi... I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.
Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.
Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi...
Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi... Сонце не мить погасло.
... Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.
- А... що таке? Що сталося? - розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,
- Пробач...- нiяково усмiхнувся Чак.- Пробач, Стьопо... Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?.." "Скоморох... один iз сiм десяти, яких..." Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. "Один iз сiм десяти, яких..." I раптом я збагнув. Та оте ж "яких" свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв... Менi все раптом стало ясно... I я... пробач...- Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.
Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.
- Вiн був такий уважливий до людей, - зiтхнув Чак.- 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати... А правди ж не скажеш... - Авжеж, погодивсь я.
- Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i - в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа...
РОЗДIЛ XVII
Пригода на тролейбуснiй зупинцi. Молодець! .. Меблi.
Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. Двi двiйки, але я радiю
Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! - У Тусиному голосi звучав щирий жаль.
Я думав, що вона образилась, а вона... У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса - це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом. Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi... Вранцi, у години "пiк", людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.
Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.
Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми - я, Iгор i якась дiвчинка з п'ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).
- Ой! Черевик! .. Ой! ..- раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.
Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик - новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.
- Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! - гукнув уже водiй. Ще мить, - тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.
- С-спасибi! - тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.
Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.
Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.
А я... я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.
Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної
Коли ми вийшли бiля школи, п'ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я... Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..
- Молодець! - сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не завжди бажав щастя i здоров'я. - Та! - махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.
Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.
А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело...
Яке ж то недобре, погане почуття - заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.
От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!
I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.
Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним...
I, може, саме Гафiйка вивела мене з того "нещасного" стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше - це меблi.
Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.
Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано - у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив - привезли!
Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом "Меблi", i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом "розшивали" (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.
Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: - Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: - Вiзьми з'їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!
Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: - Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..
Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.
Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.
Мати розпачливо ойкала:
- Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.
Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього - письмовий стiл.
Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.
- Це тобi, Стьопо! -урочисто сказав тато.- Уроки на ньому робитимеш. Ну да! - вигукнула мама.- Щоб подряпав.
- Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний - дряпати такий стiл. Не подряпаю, - невпевнено сказав я. - I на кухнi уроки можна зробити, - не здавалася мама.
- Що значить - на кухнi?! Чого це - на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? - Чую. - Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. - Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! - Ну, добре, добре...
Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.
Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!
Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене - "щоб не псував дитинi здоров'я"). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.
Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: - Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. I взагалi наша "Либiдь" i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.
- Щоб у тебе самого поодпадало i поодклеювалось! - сказала йому вслiд ображена мати.
Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, вiн знову прийшов. . - А взагалi ви б менi одкрутили одну нiжку вiд шафи. Я б вам через два днi принiс. Я хотiв би зняти копiю. Мати почервонiла:
- А я що - цi два днi шафу руками триматиму? - Пiдкладете щось.
- Нi! Вибачте - нi! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Менi тодi кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собi. - Нащо менi перемальовувати, я й так запам'ятав, - байдуже сказав Аркадiй Семенович i знову пiшов на сходи курити. Мати аж вища стала вiд обурення.
- Ну! Ви чули! Нiжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним бiльше! I взагалi - досить уже! Кидай курить! I сам себе i нас iз Стьопою отруюєш тiльки...
Мати ще хотiла щось говорити, обурюватись сусiдою, який не ' оцiнив як належить наших меблiв, але... Задзвонив телефон.
За тими меблями ми зовсiм забули, що тато вчора замовив на сьогоднi на вечiр розмову з дiдом Грицьком i бабою Галею. - Алльо-у! - загукав я, першим схопивши трубку.
- Гало! .. Стьопо! Це ти? - почув я начебто й далекий i такий близький, рiдний голос дiда Грицька. - Я! Дiду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? - Здоров. Ми нiчого, а ви як? - Ми - здорово! Меблю купили! - Що? Що? - Ану дай! - сказав тато й вихопив у мене трубку.
Тiльки тепер, коли я почув голос дiда Грицька по телефону, я зрозумiв, як я за ним скучив.
Усе своє свiдоме життя я бачився з дiдом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два мiсяцi його нема поряд зi мною.
Довго говорив тато з дiдом, потiм з бабою, потiм мама з бабою i з дiдом. Усе докладно розказали, про всi справи. I вже збирали ся закiнчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку i загукав:
- Дiду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? - Щось менi здавило горло, я не мiг ковтнути.
Дiдовi, мабуть, передалося моє хвилювання, i голос його здригнувся, коли вiн сказав: - Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..
Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та Андрiйко. I Туся Мороз (звiдки вона тiльки у селi взялася?). I ще щось, чого я вже вранцi не мiг згадати.
Звичайно, урокiв я як слiд виконати не змiг. Якi там уроки!
I, коли мене викликала Тiна Гаврилiвна, я пикав i микав, вiдповiдаючи, так, як, здається, нiколи не вiдповiдав.
I несподiвано я почув, що менi пiдказує - i хто б ви думали?- Iгор Дмитруха! Це було так несподiвано i так дивно, що я зовсiм замовк. I хоча Тiна Гаврилiвна поставила менi двiйку, серце мов спiвало. Iгор Дмитруха, який тiльки й знав, що дражнив й знущався з мене, пiдказував менi, як своєму найлiпшому друговi! Пiсля тiєї подiї на тролейбуснiй зупинцi i пiсля того, як я сказав йому одне тiльки слово "молодець", вiн раптом змiнив ставлення до мене. I позирав не вороже й не глузливо, як ранiше. А оце раптом почав пiдказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усмiхнулась, але нiчого не сказала. Сурена, в школi не було.
У нього були останнi зйомочнi днi. Десь через тиждень вiн уже поїде. Повернеться у свiй Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!
Лiна Митрофанiвна теж, як на зло, викликала мене i теж поставила двiйку. От же тi вчителi! I як вони вiдчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, нiхто на тебе й не дивиться, нiхто тебе не помiчає, наче тебе й на свiтi нема. А варто тiльки не приготувати, одразу ж: "Наливайко! До дошки! " От же ж!
Настрiй у мене трохи пiдупав. Не те що я дуже хвилююся через тi двiйки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч i не круглий вiдмiнник, але трiйок у чвертi не мав.
Просто не люблю я одержувати двiйки. Самолюбивий я. Ота двiйка - наче ляпас для мене.
Прийшовши додому, я одразу сiв на кухнi за уроки. I не пiдвiвся, поки все не виконав. Аж спина заболiла. Нарештi встав, потягнувся. I тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! - аж серце зупиняється. - Алло!
- Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? - голос .Чака дзвенiв весело, бадьоро.
- Добрий день! Здрастуйте! Нормально... Тiльки що уроки закiнчив.
- А як - щоб зустрiтися? Треба б довести все-таки ту справу до кiнця. Га? - А що? Ви щось дiзналися? - Та, здається...
-То я будь ласка... Хоч зараз! -Ну, тодi на Подолi, бiля Сковороди. -Гаразд
РОЗДIЛ XVIII
Подорож у 1068 рiк. Терешко Губа. Повстання. "Людiе, схаменiться! "
Чак вiдчуває себе винним
Менi здалося, нiби Чак чи то схуд, чи то змарнiв. Зморшки чiткiше вимальовувалися на його обличчi, пiд очима темнiли кола. Але усмiхався вiн бадьоро.
- Ото два днi сидiв я в бiблiотецi, лiтописи перечитував. "Повiсть временних лiт" головним чином. Шукав. - Ну i як? - нетерпляче спитав я.
- Стривай. Зараз. .Спершу давай iсторiю трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
- Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив i сестра їхня Либiдь! - випалив я.
- Так. Проминемо Аскольда i Дiра, Олега, Iгоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, перiод розквiту древньої Київської Русi... Поглянемо, що робилося в Києвi пiсля смертi Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синiв. Великокнязiвський київський стiл одержав старший син Iзяслав. Брати його одержали так званi удiльнi землi - князiвства Чернiгiвське, Переяславське та iншi.
I от у 1068 роцi на пiвденно-схiднi рубежi Русi напали половцi. Київський князь Iзяслав та його брати Всеволод Переяславський i Святослав Чернiгiвський виступили проти них. На рiчцi Альтi половцi вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втiк до себе назад у Чернiгiв, а Iзяслав i Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильованi поразкою, половцi загрожували їхньому мiсту. I кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, i вiдмовився.
Тодi вибухнуло повстання, перше в iсторiї Києва повстання простих людей проти правителiв.
Повсталi розгромили Гору, княжий двiр i двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Iзяслав i Всеволод втекли. Кияни звiльнили з в'язницi полоцького князя Всеслава Брячиславича i проголосили його великим князем київським...
- Для чого? - здивувавсь я.- А звiдки вiн взагалi взявся там у в'язницi, той Всеслав Брячиславич?
- Для чого - я й сам не знаю. А взявся вiн дуже просто. У 1067 роцi дружина його була розбита Iзяславом, Святославом i Всеволодом у битвi на рiчцi Немизi, а сам вiн був захоплений пiд час переговорiв у полон. - Вiн що - такий був гарний?
- Нi. Вiн пограбував Софiйський собор у Новгородi i спалив мiсто. Повсталих киян вiн через сiм мiсяцiв зрадив i втiк до себе у Полоцьк. А Iзяслав захопив Київ i жорстоко покарав повсталих. Сiмдесят ватажкiв було страчено i дуже багато ослiплено за наказом сина Iзяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до мiста. - Сiмдесят ватажкiв! - вигукнув я.
- Сiмдесят. У лiтописi так i записано. I е усi пiдстави вважати, що в першому київському повстаннi брали участь i скоморохи. Бо в усiх згадках про скоморохiв пiдкреслюється бунтiвний, пiдбурюючий до непокори їхнiй характер. Отже...
- Отже, все точно. "Один iз сiмдесяти, яких..." стратили за керiвництво повстанням у Києвi в 1068 роцi!
- Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.- Чак звiв очi догори. Я теж пiдвiв голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидiв на гiлцi, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кiнчик носа, позирав на нас i уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? - спитав Чак. Єлисей Петрович злiз з дерева, вмостився на лавцi поряд з нами.
- Слухав уважно i з iнтересом. Вiд себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в iсторичному документi Повчання про кари Божiї", який був написаний саме як вiдгук на подiї, що потрясли Русь у 1068 роцi, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
- О, а казали, що iсторiю не дуже знаєте, - усмiхнувся дiдусь Чак.
- Ну, ця iсторiя менi дуже близька, - заперечив лiсовик.- Я ж i сам родом з тих часiв. I документ отой iсторичний "Повчання про кари Божiї" нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'ятi): "Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей вiд бога трубами i скоморохами, гуслями i русалiями... Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмi. Варто тiльки танцюристам, гудцям чи iншим iгрецям погукати на iгрище бiсове, то всi бiжать радiсно i весь день там стовбичать, участь беручи у позорищi, а коли до церкви покличуть, то людiє позiхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах нi даху, нi затишку, а дощ i вiтер, але все приймають, радiючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церквi i дах, i завiтря дивне, але не хочуть прийти на повчання". О! .. - Добра у вас пам'ять, - з заздрiстю сказав я.
- Ви помiтили, - не прореагував на мою похвалу лiсовик, - що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi - бiсовими? Отже, як бачите...
- Ой! - несподiвана думка раптом майнула в моїй головi.- Ви ж казали, що родом iз тих часiв i... То, може, ви й брали участь у тих подiях?
- Нi! - зiтхнув Єлисей Петрович.- Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами... Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?
- Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, - сказав Чак.П'ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.
- Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! - Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi "експозицiю", примружився.- Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. - Терешко Губа.
- Та-ак. Губа, значить... Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня... Може, вiн навiть предок їхнiй, - Напевне! - вигукнув я.
- Та-ак... Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! - Поїхали! - пiдхопив я. Поїхали! - кивнув Чак.
I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.
... Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: - Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! - Та насправдi то брехня, То є лжа.- Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава! ..
Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: - Iстинно Губа-скоморох глаголить! - Ганьбище!
- Срамота! - Допоки терпiти будемо? - Скликайте вiче, людiє!
I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди - з Подолу, з передграддя - заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум'яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).
I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм - рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, - гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)
Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi - перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.
На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.
Далi починалася Гора - Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi - княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми - в'їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от...
- Людiє! - закричав хтось гучним голосом.- Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!
- Не допустимо! - Не бувати цьому! - На брань пiдемо з ворогом лютим!
- Не може князь со дружиною - самi Київ боронити будемо! - Оружно пiдемо на поганцiв! - Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. - Слати до Iзяслава слiв! - Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.
За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. - Що треба? - брови насупив. Вклонилися йому сли: - Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, - в очах мелькнув переляк.
- Нi! - наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.
Мов туча нахмурилися сли - вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.
- То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!
- Вiн намовив!
- Допоки знущатися з людей буде!
- Бий Коснячка ненависного!
I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.
Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:
- Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти - один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший - до князiвського палацу.
Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.
Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.
Подалися дверi пiд нестримним натиском людей - зiскочили а петель, упали.
Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти - нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, "бiсiвську харю." зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було - предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:
Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.
Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.
Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.
Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.
Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?
Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi... I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.
Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.
Я був так вражений, що застиг у повiтрi, блимаючи то на Чака, що вiддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, якi навiть не помiтили нi наближення Чака, нi його раптової втечi...
Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертiлося у шаленому вихорi... Сонце не мить погасло.
... Великий бронзовий Григорiй Сковорода, стоячи у скверику на Червонiй площi, задумано дивився на колишнiй Київський колегiум, а нинi фiлiал бiблiотеки Академiї наук УРСР.
- А... що таке? Що сталося? - розгублено обернувсь я до Чака, який сидiв поряд зi мною на лавочцi,
- Пробач...- нiяково усмiхнувся Чак.- Пробач, Стьопо... Але розумiєш, коли я пiдiйшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?.." "Скоморох... один iз сiм десяти, яких..." Хто такi скоморохи? Це мандрiвнi актори, лице дiї, якi пiднiмали на глум будь-кого, не зважаючи нi на силу, нi на владу. Не лише вельможi, а й царi боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сiмдесят i бiльше. "Один iз сiм десяти, яких..." I раптом я збагнув. Та оте ж "яких" свiдчить, що доля сiмдесяти вирiшувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, отi сiмдесят були, певно, покаранi абощо. Отже, треба шукати в iсторiї, коли сiмдесят скоморохiв... Менi все раптом стало ясно... I я... пробач...- Вiн знову нiяково усмiхнувсь i винувато схилив голову.
Було дивно бачити цього старого поважного чоловiка таким безпомiчно винним. Але я раптом зрозумiв його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорiєм Сковородою. Та, мабуть, i я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю вiдповiдь.
- Вiн був такий уважливий до людей, - зiтхнув Чак.- 3 кожним зустрiчним, з кожним подорожнiм балакав завжди, розпитував. Хiба я змiг би щось йому брехати, вигадувати... А правди ж не скажеш... - Авжеж, погодивсь я.
- Ну, Стьопо, бiжи додому, а я переодягнусь i - в бiблiотеку. Шукати, в якому заколотi чи повстаннi мiг брати участь наш скоморох Терешко Губа...
РОЗДIЛ XVII
Пригода на тролейбуснiй зупинцi. Молодець! .. Меблi.
Я говорю по телефону з дiдом Грицьком. Двi двiйки, але я радiю
Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тiльки Монькiн, Дмитруха був i Сурен. Даремно! - У Тусиному голосi звучав щирий жаль.
Я думав, що вона образилась, а вона... У неї була дуже гарна вдача. Вона нiколи не тримала нi на кого зла. Дуже була добра i зичлива. Мiй дiд Грицько любив повторювати, що найцiннiша людська риса - це доброта. Людина може мати всi гарнi людськi риси, але якщо вона недобра, то всi її чесноти нi до чого. Тiльки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Менi чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогоднi вранцi сталася пригода. Iгор Дмитруха живе теж десь бiля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрiчаємося на тролейбуснiй зупинцi i їдемо iнодi навiть одним тролейбусом. Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi... Вранцi, у години "пiк", людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.
Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.
Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми - я, Iгор i якась дiвчинка з п'ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).
- Ой! Черевик! .. Ой! ..- раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.
Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик - новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.
- Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! - гукнув уже водiй. Ще мить, - тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.
- С-спасибi! - тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.
Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.
Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.
А я... я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.
Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної
Коли ми вийшли бiля школи, п'ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я... Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..
- Молодець! - сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не завжди бажав щастя i здоров'я. - Та! - махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.
Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.
А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело...
Яке ж то недобре, погане почуття - заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.
От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!
I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.
Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним...
I, може, саме Гафiйка вивела мене з того "нещасного" стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше - це меблi.
Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.
Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано - у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив - привезли!
Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом "Меблi", i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом "розшивали" (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.
Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: - Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: - Вiзьми з'їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!
Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: - Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..
Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.
Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.
Мати розпачливо ойкала:
- Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.
Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього - письмовий стiл.
Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.
- Це тобi, Стьопо! -урочисто сказав тато.- Уроки на ньому робитимеш. Ну да! - вигукнула мама.- Щоб подряпав.
- Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний - дряпати такий стiл. Не подряпаю, - невпевнено сказав я. - I на кухнi уроки можна зробити, - не здавалася мама.
- Що значить - на кухнi?! Чого це - на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? - Чую. - Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. - Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! - Ну, добре, добре...
Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.
Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!
Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене - "щоб не псував дитинi здоров'я"). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.
Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: - Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. I взагалi наша "Либiдь" i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.
- Щоб у тебе самого поодпадало i поодклеювалось! - сказала йому вслiд ображена мати.
Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, вiн знову прийшов. . - А взагалi ви б менi одкрутили одну нiжку вiд шафи. Я б вам через два днi принiс. Я хотiв би зняти копiю. Мати почервонiла:
- А я що - цi два днi шафу руками триматиму? - Пiдкладете щось.
- Нi! Вибачте - нi! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Менi тодi кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собi. - Нащо менi перемальовувати, я й так запам'ятав, - байдуже сказав Аркадiй Семенович i знову пiшов на сходи курити. Мати аж вища стала вiд обурення.
- Ну! Ви чули! Нiжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним бiльше! I взагалi - досить уже! Кидай курить! I сам себе i нас iз Стьопою отруюєш тiльки...
Мати ще хотiла щось говорити, обурюватись сусiдою, який не ' оцiнив як належить наших меблiв, але... Задзвонив телефон.
За тими меблями ми зовсiм забули, що тато вчора замовив на сьогоднi на вечiр розмову з дiдом Грицьком i бабою Галею. - Алльо-у! - загукав я, першим схопивши трубку.
- Гало! .. Стьопо! Це ти? - почув я начебто й далекий i такий близький, рiдний голос дiда Грицька. - Я! Дiду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? - Здоров. Ми нiчого, а ви як? - Ми - здорово! Меблю купили! - Що? Що? - Ану дай! - сказав тато й вихопив у мене трубку.
Тiльки тепер, коли я почув голос дiда Грицька по телефону, я зрозумiв, як я за ним скучив.
Усе своє свiдоме життя я бачився з дiдом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два мiсяцi його нема поряд зi мною.
Довго говорив тато з дiдом, потiм з бабою, потiм мама з бабою i з дiдом. Усе докладно розказали, про всi справи. I вже збирали ся закiнчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку i загукав:
- Дiду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? - Щось менi здавило горло, я не мiг ковтнути.
Дiдовi, мабуть, передалося моє хвилювання, i голос його здригнувся, коли вiн сказав: - Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..
Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та Андрiйко. I Туся Мороз (звiдки вона тiльки у селi взялася?). I ще щось, чого я вже вранцi не мiг згадати.
Звичайно, урокiв я як слiд виконати не змiг. Якi там уроки!
I, коли мене викликала Тiна Гаврилiвна, я пикав i микав, вiдповiдаючи, так, як, здається, нiколи не вiдповiдав.
I несподiвано я почув, що менi пiдказує - i хто б ви думали?- Iгор Дмитруха! Це було так несподiвано i так дивно, що я зовсiм замовк. I хоча Тiна Гаврилiвна поставила менi двiйку, серце мов спiвало. Iгор Дмитруха, який тiльки й знав, що дражнив й знущався з мене, пiдказував менi, як своєму найлiпшому друговi! Пiсля тiєї подiї на тролейбуснiй зупинцi i пiсля того, як я сказав йому одне тiльки слово "молодець", вiн раптом змiнив ставлення до мене. I позирав не вороже й не глузливо, як ранiше. А оце раптом почав пiдказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усмiхнулась, але нiчого не сказала. Сурена, в школi не було.
У нього були останнi зйомочнi днi. Десь через тиждень вiн уже поїде. Повернеться у свiй Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!
Лiна Митрофанiвна теж, як на зло, викликала мене i теж поставила двiйку. От же тi вчителi! I як вони вiдчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, нiхто на тебе й не дивиться, нiхто тебе не помiчає, наче тебе й на свiтi нема. А варто тiльки не приготувати, одразу ж: "Наливайко! До дошки! " От же ж!
Настрiй у мене трохи пiдупав. Не те що я дуже хвилююся через тi двiйки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч i не круглий вiдмiнник, але трiйок у чвертi не мав.
Просто не люблю я одержувати двiйки. Самолюбивий я. Ота двiйка - наче ляпас для мене.
Прийшовши додому, я одразу сiв на кухнi за уроки. I не пiдвiвся, поки все не виконав. Аж спина заболiла. Нарештi встав, потягнувся. I тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! - аж серце зупиняється. - Алло!
- Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? - голос .Чака дзвенiв весело, бадьоро.
- Добрий день! Здрастуйте! Нормально... Тiльки що уроки закiнчив.
- А як - щоб зустрiтися? Треба б довести все-таки ту справу до кiнця. Га? - А що? Ви щось дiзналися? - Та, здається...
-То я будь ласка... Хоч зараз! -Ну, тодi на Подолi, бiля Сковороди. -Гаразд
РОЗДIЛ XVIII
Подорож у 1068 рiк. Терешко Губа. Повстання. "Людiе, схаменiться! "
Чак вiдчуває себе винним
Менi здалося, нiби Чак чи то схуд, чи то змарнiв. Зморшки чiткiше вимальовувалися на його обличчi, пiд очима темнiли кола. Але усмiхався вiн бадьоро.
- Ото два днi сидiв я в бiблiотецi, лiтописи перечитував. "Повiсть временних лiт" головним чином. Шукав. - Ну i як? - нетерпляче спитав я.
- Стривай. Зараз. .Спершу давай iсторiю трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
- Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив i сестра їхня Либiдь! - випалив я.
- Так. Проминемо Аскольда i Дiра, Олега, Iгоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, перiод розквiту древньої Київської Русi... Поглянемо, що робилося в Києвi пiсля смертi Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синiв. Великокнязiвський київський стiл одержав старший син Iзяслав. Брати його одержали так званi удiльнi землi - князiвства Чернiгiвське, Переяславське та iншi.
I от у 1068 роцi на пiвденно-схiднi рубежi Русi напали половцi. Київський князь Iзяслав та його брати Всеволод Переяславський i Святослав Чернiгiвський виступили проти них. На рiчцi Альтi половцi вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втiк до себе назад у Чернiгiв, а Iзяслав i Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильованi поразкою, половцi загрожували їхньому мiсту. I кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, i вiдмовився.
Тодi вибухнуло повстання, перше в iсторiї Києва повстання простих людей проти правителiв.
Повсталi розгромили Гору, княжий двiр i двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Iзяслав i Всеволод втекли. Кияни звiльнили з в'язницi полоцького князя Всеслава Брячиславича i проголосили його великим князем київським...
- Для чого? - здивувавсь я.- А звiдки вiн взагалi взявся там у в'язницi, той Всеслав Брячиславич?
- Для чого - я й сам не знаю. А взявся вiн дуже просто. У 1067 роцi дружина його була розбита Iзяславом, Святославом i Всеволодом у битвi на рiчцi Немизi, а сам вiн був захоплений пiд час переговорiв у полон. - Вiн що - такий був гарний?
- Нi. Вiн пограбував Софiйський собор у Новгородi i спалив мiсто. Повсталих киян вiн через сiм мiсяцiв зрадив i втiк до себе у Полоцьк. А Iзяслав захопив Київ i жорстоко покарав повсталих. Сiмдесят ватажкiв було страчено i дуже багато ослiплено за наказом сина Iзяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до мiста. - Сiмдесят ватажкiв! - вигукнув я.
- Сiмдесят. У лiтописi так i записано. I е усi пiдстави вважати, що в першому київському повстаннi брали участь i скоморохи. Бо в усiх згадках про скоморохiв пiдкреслюється бунтiвний, пiдбурюючий до непокори їхнiй характер. Отже...
- Отже, все точно. "Один iз сiмдесяти, яких..." стратили за керiвництво повстанням у Києвi в 1068 роцi!
- Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.- Чак звiв очi догори. Я теж пiдвiв голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидiв на гiлцi, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кiнчик носа, позирав на нас i уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? - спитав Чак. Єлисей Петрович злiз з дерева, вмостився на лавцi поряд з нами.
- Слухав уважно i з iнтересом. Вiд себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в iсторичному документi Повчання про кари Божiї", який був написаний саме як вiдгук на подiї, що потрясли Русь у 1068 роцi, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
- О, а казали, що iсторiю не дуже знаєте, - усмiхнувся дiдусь Чак.
- Ну, ця iсторiя менi дуже близька, - заперечив лiсовик.- Я ж i сам родом з тих часiв. I документ отой iсторичний "Повчання про кари Божiї" нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'ятi): "Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей вiд бога трубами i скоморохами, гуслями i русалiями... Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмi. Варто тiльки танцюристам, гудцям чи iншим iгрецям погукати на iгрище бiсове, то всi бiжать радiсно i весь день там стовбичать, участь беручи у позорищi, а коли до церкви покличуть, то людiє позiхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах нi даху, нi затишку, а дощ i вiтер, але все приймають, радiючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церквi i дах, i завiтря дивне, але не хочуть прийти на повчання". О! .. - Добра у вас пам'ять, - з заздрiстю сказав я.
- Ви помiтили, - не прореагував на мою похвалу лiсовик, - що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi - бiсовими? Отже, як бачите...
- Ой! - несподiвана думка раптом майнула в моїй головi.- Ви ж казали, що родом iз тих часiв i... То, може, ви й брали участь у тих подiях?
- Нi! - зiтхнув Єлисей Петрович.- Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами... Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?
- Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, - сказав Чак.П'ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.
- Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! - Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi "експозицiю", примружився.- Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. - Терешко Губа.
- Та-ак. Губа, значить... Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня... Може, вiн навiть предок їхнiй, - Напевне! - вигукнув я.
- Та-ак... Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! - Поїхали! - пiдхопив я. Поїхали! - кивнув Чак.
I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.
... Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: - Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! - Та насправдi то брехня, То є лжа.- Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава! ..
Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: - Iстинно Губа-скоморох глаголить! - Ганьбище!
- Срамота! - Допоки терпiти будемо? - Скликайте вiче, людiє!
I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди - з Подолу, з передграддя - заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум'яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).
I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм - рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, - гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)
Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi - перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.
На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.
Далi починалася Гора - Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi - княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми - в'їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от...
- Людiє! - закричав хтось гучним голосом.- Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!
- Не допустимо! - Не бувати цьому! - На брань пiдемо з ворогом лютим!
- Не може князь со дружиною - самi Київ боронити будемо! - Оружно пiдемо на поганцiв! - Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. - Слати до Iзяслава слiв! - Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.
За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. - Що треба? - брови насупив. Вклонилися йому сли: - Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, - в очах мелькнув переляк.
- Нi! - наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.
Мов туча нахмурилися сли - вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.
- То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!
- Вiн намовив!
- Допоки знущатися з людей буде!
- Бий Коснячка ненависного!
I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.
Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:
- Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти - один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший - до князiвського палацу.
Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.
Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.
Подалися дверi пiд нестримним натиском людей - зiскочили а петель, упали.
Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти - нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, "бiсiвську харю." зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було - предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить: