Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.
- Роби зi мною що хочеш,- байдуже мовив Стороженко.- Але все це марно.
- Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi - життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.- Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,- слiдом за ним.
Солдат вiв його довгим коридором.
Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох - закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi "Зенiт" на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон "Старт", i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка - розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою "Люфтваффе" (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).
Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.
Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.
Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.
Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.
- Петре Петровичу... П'ер!..- почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.
- Га? - Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.
- Спасибi... Добре, що сказав, А то я вже думав... - I враз брови його вражено пiднялися.- Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Вiн торкнувся рукою свого чола.
Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.
- Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! - вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.
До камери вбiг гестапiвець з автоматом.
Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло...
...Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.
- Ну що? - тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.
- Спасибi тобi, Стьопо,- пригорнув вiн мене до себе.- Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!
- А вiн таки загинув? - спитав я.
- Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
- А як П'єр опинився в Києвi?
- Не знаю... Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.- Чак невесело усмiхнувся.- Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!
I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.
Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?
Що вiдбувається зi мною?
Що це за дивна людина - Чак?
Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи...
Чи, може, я просто потроху... той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?
Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.
I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.
Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.
Але що ж тодi вiдбувається?
Що?
РОЗДIЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
"Не слухай його! Це ж Муха!.." - "Здрастуй, Стьопо!.."
На другий день про моє до Тусi "кохання" нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.
Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
- Пробачте, Ольго Степанiвно,- ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.
- Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,- так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.
Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:
- Дiти! Знайомтеся! - Вона погладила чорнявого носаня по головi.- Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!
Всi розгублено мовчали.
Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:
- Правда! - Потiм пiдморгнув нам i додав: - Вони такi. Я їх знаю.
Всi засмiялися.
Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то - хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!
На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.
Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.
Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.
Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.
Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.
Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.
А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!
Пiсля третього уроку наш шостий "Б" вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.
Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.
Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.
Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.
Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.
Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору,- було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.
I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось
сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному
щось вiдповiдав.
Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.
I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i... не витримав.
- А... а в нас у селi теж колись знiмали кiно,- затнувшись, сказав я.I...
- Ха! - вигукнув, перебивши мене, Iгор.- А в нас у квартирi газ, а у вас? - Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: - Дз-з-з!.. Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!
Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.
А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.
Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.
Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.
Дооре, що продзвенiв дзвоник.
- Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, - шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.
Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий "Б"! "Нащо ви менi всi потрiбнi! - з безсилою люттю думав я. - Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!"
До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був - гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму - нi ложки.
Правду каже мiй дiд Грицько: "Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися".
Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.
Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:
- Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! - старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.
- О! Здрастуйте! А ви як тут?
- Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
- Та нi! Все гаразд! Усе о'кей! - усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив - хмару мою паче вiтром здуло. - Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
- Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я - вже й школу знайти не годен?
I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове "велике дiло опеньки", зовсiм розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася - видно, потiшена тим, що я повеселiшав.
Я їй весело пiдморгнув.
Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.
- Так усе в тебе, кажеш, о'кей? - перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?
- Трохи е,- зiтхнув я.- Але години на двi - двi з половиною... А що?
- Ти знаєш...- Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?
- Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! - загорiвся я.
- I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку - вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба менi, щоб ти був поряд: у разi чого - пiдстрахуєш мене, закiнчиш, так би мовити, "операцiю" сам. Згоден?
- Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
- Так от, iди додому. Обiдай, роби уроки. А о пiв на п'яту приходь. Тiльки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мiдний лев. Знаєш?
- Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми вiдполiрована. А чого туди?
- Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Лiтературному музеї. Бiля Софiї. А тобi ж байдуже куди - чи до цирку, чи до площi Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навiть ближче. Доїдеш шiстдесят другим автобусом до площi Ленiнського Комсомолу, а потiм повз новий Музей Ленiна по вулицi Героїв Революцiї вгору пiднiмешся та й усе.
- Та й усе,- весело погодивсь я.
- Ну, бiжи! До зустрiчi.
I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.
"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?" - подумав я.
Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив - так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися - пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
- О! Молодець! Ну, як уроки? - цими словами зустрiв мене Чак.
- Чудово! Як в аптецi! -вiдрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
I знову попливло у мене все перед очима...
РОЗДIЛ X
Подiл. Куренiвка. Пригода в халупi старого Хихинi. "Як там у вас, у
вiсiмдесят другому?"
Я одержую цiпком по головi.
Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.
- У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому,- сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.
- Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.
За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
- Пам'ятник княгинi Ользi,- сказав Чак.- Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе,- вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.
На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих - з правого боку, як пояснив Чак,- першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого - Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:
- Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!
I поїхав далi через Новгород на Рим.
А минуло ще рокiв п'ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.
Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.
Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.
"Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.
Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.
З вiконця "механiчного пiдйому" видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.
Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.
Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.
"Механiчний пiдйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.
Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала - на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися...
Куди там навiть тому Євбазу!
Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.
Посерединi Подiльської площi випиналася кам'яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.
Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.
- Знаменитий подiльський фонтан "Самсон", або "Фiлiцiал",- шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги.- Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.
Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.
Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев'яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.
За Кирилiвською церквою заряснiли сади. Почалась Куренiвка.
Ми зiйшли з трамвая i попрямували тихими вуличками повз знаменитi куренiвськi сади й городи, що постачали перекупок усiх київських базарiв фруктами й овочами.
Адреси старого Хихинi ми не знали. Треба було напитувати.
Але тодiшня Куренiвка не вiдрiзнялася вiд звичайного села.
Тут усi один одного добре знали. I перша ж зустрiчна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубi, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.
Хихиня жив на порослому дерезою горбi над яром у благенькiй, критiй очеретом хатинцi-куренi, може, в одному з останнiх козацьких куренiв, якi дали колись назву Куренiвцi.
Впритул бiля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тiльки одна гiлка була рясно всiяна дрiбними жовтенькими "лимонками".
Бiльше дерев у садибi не було. За хатою - невеликий город. Зате весь двiр засаджено квiтами. I рожi, i айстри, i флокси, i чорнобривцi... Чого тiльки не було, як на пiзнiй осiннiй час.
Молодиця, якiй було по дорозi, поки йшли, встигла розказати Чаковi, що старий Хихиня - дивак-одинак, живе сам, бiдує, перебивається, як то кажуть, з хлiба на воду, але завжди веселий, завжди спiває, вирощує квiти i роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всi на Куренiвцi називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).
Показавши курiнь Хихинi, молодиця попрощалася й пiшла собi вулицею далi, навiть не спитавши, нащо гiмназистовi раптом знадобився старий куренiвський дивак.
Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справдi - не прийдеш же просто так i не спитаєш: "А скажiть-но, дiду, будь ласка, де росте весел-зiлля, смiх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радiсно смiятися i всiх веселити?"
Якби можна було - давно б уже люди знали таємницю отого весел-зiлля.
Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нiбито знає ту дивну таємницю. Чи дома вiн зараз? Може, пiшов десь блукати по лiсах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так мiряючи ногами землю.
У дворi бiля хати не було нiкого. I не чути нiчого. Безлюддя.
I раптом...
- Пильнуйте! - стиха (хоч нiхто й не мiг мене почути) гукнув я до Чака. - Там хтось крадеться!
Чак присiв за кущем дерези.
Рiч у тiм, що я злетiв трохи вгору, щоб роздивитися, i побачив, як вiд яру, злодiйкувато озираючись, пригинцем пiдкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню вiн був не схожий - молодий, чепурненький, добре одягнений.
Так само злодiйкувато озираючись, панок зайшов на подвiр'я, зупинився, завмер, прислухаючись,- зробив стойку, наче мисливський пес, навiть ногу одну пiдняв. Потiм навшпиньках пiдiйшов до дверей. Дверi були незамкненi. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дiї панка були явно пiдозрiлi. "Невже шпик?" - подумав я.
Нiколи не бачив я живих полiцейських шпикiв.
Користуючись своєю невидимiстю, я посунув за панком у хату.
Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хатi, щось шукав: зазирав у всi кутки, в запiчок, у пiдпiл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнiлу, в якiй лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматтi.
Образiв у хатi не було. Замiсть них у кутку висiла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзi, сидячи пiд дубом. Поруч стояв кiнь.
Пайок полiз рукою за картину.
I раптом хтось заграв на сопiлцi i почувся смiх:
- Хи-хи-хи-хи-хи...
Панок так i вклякнув перед картиною. Смiх линув невiдомо звiдки.
Аж я рота роззявив. Здавалося, що смiється козак Мамай з картини.
Панок панiчно закрутив на всi боки головою, роззираючись.
I нарештi побачив: зi стелi, з квадратного отвору, що вiв на горище, визирала голова - велика, сива, з великим носом, з товстими губами, якi розтягалися в усмiшцi.
- Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!
Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.
Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.
- Дiду! Це... ви? - розгублено пробелькотiв панок.- А ви ж... ви...
То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив,- по голосу. Я бачив його двiчi - один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок - то вiн.
Але то був вiн.
- Не поїхав я, хи-хи-хи-хи... Не поїхав,- торжествуюче смiявся Хихиня.- Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння,- знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач... Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.
- Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.
- Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.
- Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
- Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.
- А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
- Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
- А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!
- Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було - Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...
- Роби зi мною що хочеш,- байдуже мовив Стороженко.- Але все це марно.
- Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi - життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.- Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,- слiдом за ним.
Солдат вiв його довгим коридором.
Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох - закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi "Зенiт" на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон "Старт", i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка - розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою "Люфтваффе" (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).
Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.
Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.
Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.
Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.
- Петре Петровичу... П'ер!..- почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.
- Га? - Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.
- Спасибi... Добре, що сказав, А то я вже думав... - I враз брови його вражено пiднялися.- Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Вiн торкнувся рукою свого чола.
Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.
- Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! - вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.
До камери вбiг гестапiвець з автоматом.
Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло...
...Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.
- Ну що? - тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.
- Спасибi тобi, Стьопо,- пригорнув вiн мене до себе.- Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!
- А вiн таки загинув? - спитав я.
- Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
- А як П'єр опинився в Києвi?
- Не знаю... Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.- Чак невесело усмiхнувся.- Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!
I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.
Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?
Що вiдбувається зi мною?
Що це за дивна людина - Чак?
Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи...
Чи, може, я просто потроху... той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?
Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.
I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.
Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.
Але що ж тодi вiдбувається?
Що?
РОЗДIЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
"Не слухай його! Це ж Муха!.." - "Здрастуй, Стьопо!.."
На другий день про моє до Тусi "кохання" нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.
Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
- Пробачте, Ольго Степанiвно,- ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.
- Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,- так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.
Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:
- Дiти! Знайомтеся! - Вона погладила чорнявого носаня по головi.- Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!
Всi розгублено мовчали.
Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:
- Правда! - Потiм пiдморгнув нам i додав: - Вони такi. Я їх знаю.
Всi засмiялися.
Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то - хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!
На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.
Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.
Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.
Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.
Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.
Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.
А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!
Пiсля третього уроку наш шостий "Б" вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.
Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.
Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.
Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.
Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.
Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору,- було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.
I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось
сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному
щось вiдповiдав.
Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.
I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i... не витримав.
- А... а в нас у селi теж колись знiмали кiно,- затнувшись, сказав я.I...
- Ха! - вигукнув, перебивши мене, Iгор.- А в нас у квартирi газ, а у вас? - Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: - Дз-з-з!.. Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!
Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.
А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.
Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.
Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.
Дооре, що продзвенiв дзвоник.
- Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, - шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.
Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий "Б"! "Нащо ви менi всi потрiбнi! - з безсилою люттю думав я. - Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!"
До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був - гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму - нi ложки.
Правду каже мiй дiд Грицько: "Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися".
Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.
Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:
- Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! - старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.
- О! Здрастуйте! А ви як тут?
- Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
- Та нi! Все гаразд! Усе о'кей! - усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив - хмару мою паче вiтром здуло. - Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
- Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я - вже й школу знайти не годен?
I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове "велике дiло опеньки", зовсiм розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася - видно, потiшена тим, що я повеселiшав.
Я їй весело пiдморгнув.
Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.
- Так усе в тебе, кажеш, о'кей? - перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?
- Трохи е,- зiтхнув я.- Але години на двi - двi з половиною... А що?
- Ти знаєш...- Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?
- Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! - загорiвся я.
- I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку - вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба менi, щоб ти був поряд: у разi чого - пiдстрахуєш мене, закiнчиш, так би мовити, "операцiю" сам. Згоден?
- Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
- Так от, iди додому. Обiдай, роби уроки. А о пiв на п'яту приходь. Тiльки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мiдний лев. Знаєш?
- Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми вiдполiрована. А чого туди?
- Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Лiтературному музеї. Бiля Софiї. А тобi ж байдуже куди - чи до цирку, чи до площi Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навiть ближче. Доїдеш шiстдесят другим автобусом до площi Ленiнського Комсомолу, а потiм повз новий Музей Ленiна по вулицi Героїв Революцiї вгору пiднiмешся та й усе.
- Та й усе,- весело погодивсь я.
- Ну, бiжи! До зустрiчi.
I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.
"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?" - подумав я.
Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив - так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися - пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
- О! Молодець! Ну, як уроки? - цими словами зустрiв мене Чак.
- Чудово! Як в аптецi! -вiдрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
I знову попливло у мене все перед очима...
РОЗДIЛ X
Подiл. Куренiвка. Пригода в халупi старого Хихинi. "Як там у вас, у
вiсiмдесят другому?"
Я одержую цiпком по головi.
Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.
- У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому,- сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.
- Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.
За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
- Пам'ятник княгинi Ользi,- сказав Чак.- Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе,- вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.
На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих - з правого боку, як пояснив Чак,- першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого - Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:
- Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!
I поїхав далi через Новгород на Рим.
А минуло ще рокiв п'ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.
Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.
Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.
"Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.
Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.
З вiконця "механiчного пiдйому" видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.
Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.
Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.
"Механiчний пiдйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.
Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала - на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися...
Куди там навiть тому Євбазу!
Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.
Посерединi Подiльської площi випиналася кам'яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.
Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.
- Знаменитий подiльський фонтан "Самсон", або "Фiлiцiал",- шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги.- Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.
Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.
Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев'яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.
За Кирилiвською церквою заряснiли сади. Почалась Куренiвка.
Ми зiйшли з трамвая i попрямували тихими вуличками повз знаменитi куренiвськi сади й городи, що постачали перекупок усiх київських базарiв фруктами й овочами.
Адреси старого Хихинi ми не знали. Треба було напитувати.
Але тодiшня Куренiвка не вiдрiзнялася вiд звичайного села.
Тут усi один одного добре знали. I перша ж зустрiчна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубi, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.
Хихиня жив на порослому дерезою горбi над яром у благенькiй, критiй очеретом хатинцi-куренi, може, в одному з останнiх козацьких куренiв, якi дали колись назву Куренiвцi.
Впритул бiля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тiльки одна гiлка була рясно всiяна дрiбними жовтенькими "лимонками".
Бiльше дерев у садибi не було. За хатою - невеликий город. Зате весь двiр засаджено квiтами. I рожi, i айстри, i флокси, i чорнобривцi... Чого тiльки не було, як на пiзнiй осiннiй час.
Молодиця, якiй було по дорозi, поки йшли, встигла розказати Чаковi, що старий Хихиня - дивак-одинак, живе сам, бiдує, перебивається, як то кажуть, з хлiба на воду, але завжди веселий, завжди спiває, вирощує квiти i роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всi на Куренiвцi називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).
Показавши курiнь Хихинi, молодиця попрощалася й пiшла собi вулицею далi, навiть не спитавши, нащо гiмназистовi раптом знадобився старий куренiвський дивак.
Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справдi - не прийдеш же просто так i не спитаєш: "А скажiть-но, дiду, будь ласка, де росте весел-зiлля, смiх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радiсно смiятися i всiх веселити?"
Якби можна було - давно б уже люди знали таємницю отого весел-зiлля.
Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нiбито знає ту дивну таємницю. Чи дома вiн зараз? Може, пiшов десь блукати по лiсах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так мiряючи ногами землю.
У дворi бiля хати не було нiкого. I не чути нiчого. Безлюддя.
I раптом...
- Пильнуйте! - стиха (хоч нiхто й не мiг мене почути) гукнув я до Чака. - Там хтось крадеться!
Чак присiв за кущем дерези.
Рiч у тiм, що я злетiв трохи вгору, щоб роздивитися, i побачив, як вiд яру, злодiйкувато озираючись, пригинцем пiдкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню вiн був не схожий - молодий, чепурненький, добре одягнений.
Так само злодiйкувато озираючись, панок зайшов на подвiр'я, зупинився, завмер, прислухаючись,- зробив стойку, наче мисливський пес, навiть ногу одну пiдняв. Потiм навшпиньках пiдiйшов до дверей. Дверi були незамкненi. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дiї панка були явно пiдозрiлi. "Невже шпик?" - подумав я.
Нiколи не бачив я живих полiцейських шпикiв.
Користуючись своєю невидимiстю, я посунув за панком у хату.
Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хатi, щось шукав: зазирав у всi кутки, в запiчок, у пiдпiл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнiлу, в якiй лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматтi.
Образiв у хатi не було. Замiсть них у кутку висiла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзi, сидячи пiд дубом. Поруч стояв кiнь.
Пайок полiз рукою за картину.
I раптом хтось заграв на сопiлцi i почувся смiх:
- Хи-хи-хи-хи-хи...
Панок так i вклякнув перед картиною. Смiх линув невiдомо звiдки.
Аж я рота роззявив. Здавалося, що смiється козак Мамай з картини.
Панок панiчно закрутив на всi боки головою, роззираючись.
I нарештi побачив: зi стелi, з квадратного отвору, що вiв на горище, визирала голова - велика, сива, з великим носом, з товстими губами, якi розтягалися в усмiшцi.
- Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!
Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.
Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.
- Дiду! Це... ви? - розгублено пробелькотiв панок.- А ви ж... ви...
То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив,- по голосу. Я бачив його двiчi - один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок - то вiн.
Але то був вiн.
- Не поїхав я, хи-хи-хи-хи... Не поїхав,- торжествуюче смiявся Хихиня.- Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння,- знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач... Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.
- Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.
- Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.
- Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
- Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.
- А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
- Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
- А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!
- Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було - Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...