- Не хотiв з нами по-доброму,- сказав брат Iгнацiй.- Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.- I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: - Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам'ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!
Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.
- Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана - закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi...
- Нi! - вiдрубав Тимоха i засмiявся.- Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! - I вiн скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.
Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.
- Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!
- Пся крев! - лайнувся брат Iгнацiй.- Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
- Треба втрутитися! - кинув Чак.
- Треба! - пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.
Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.
- А-а-а-а! - як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.
- Свят-свят-свят! - перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян.- Невже з того свiту?
- Нi,- сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.
- Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! - Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi.- Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки...- Вiн окинув нас поглядом.- Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
- Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,- сказав Тимоха.- А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити - загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
- Ходiмо! Ходiмо! Швидше! - вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
I враз натовп вибухнув вигуками:
- Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану - слава! Слава! Слава!
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
- Спудеї. Вихованцi Київської академiї,- шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
- О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом,- злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
- Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
- Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
- Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
- Ну от... Усе... Дiстав-таки мене бусурман Шайтан... Але смiх-трави все одно не матиме...- Тимоха важко зiтхнув.
- Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,- схилився над ним Чак.
- Нi... це вже нi до чого... Пiзно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушнi... Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою... "Здрастуйте, свахо!.."-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.- Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
- Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти, яких-их...- Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий... Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць...
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-- Такий козак був...- прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
- Ну, ходiмо,..- Чак пiдвiвся.- Я подзвоню тобi. Не знаю коли... завтра, пiслязавтра... Як себе почуватиму.
- Гаразд,- сказав я.
РОЗДIЛ XVI
Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.
Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.
Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мiй дорогий!
Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:
- О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав - потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж - Степанян! Будь ласка! Називай! I ще - вiн сказав на мене "друг". При всiх!
Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.
- А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами...
Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , - О! - почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.- А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.
- Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. - Ура-а! - вигукнув Iгор Дмитруха. - Ура-а! - пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.
А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:
- Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене -й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою...
Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрiєм Долгоруким", -який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. "Софiя побудована Ярославом Мудрим...").
I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, - це, звичайно, Софiя. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, -або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", - каже мiй дiд Грицько.
Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, - це "о! ". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.
- О! Марiя-Оранта.
- О! Архангели.
- О! Апостол Павло.
- О! Саркофаг Ярослава Мудрого.
- O!
Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.
Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. - Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", - каже екскурсовод. У мене стискається серце.
Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти..."
Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає "один iз сiмдесяти, яких..."?
Скiльки запитань - i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.
А це - знову... I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж вiн жив?
Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?
Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.
Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.
Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. - Алло!
- Степанян? - голос Тусi дзвенiв весело й задиристо.- Привiт! А що ти робиш?
- Уроки... привiт... роблю, - буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).
- Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна... I Льоня Монькiн... У "вожатий, вожатий, подай пiонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: - На жаль, не можу... зайнятий...
- Не можеш - не треба. Як знаєш, - ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю... I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.
- Стьопо! Добрий день! - Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону.- Ну, як справи?
- Нiчого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
- Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? - Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;
- То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам'ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. - Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.
Але чому на цей раз на Подолi, бiля пам'ятника Сковородi? Йому ж з площi Перемоги добиратися незручно. Хоча нi, там трамвай iде, дев'ятий, здається, чи десятий... Що ж сьогоднi чекає на мене? Куди сьогоднi перенесусь я, в який час, у яке сторiччя? З ким зустрiнуся? Якi пригоди переживу? Я не впiзнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюцiйна, до п'ят свитка, пiдперезана мотузком, полотнянi, обтрiпанi внизу штани, на ногах постоли. На лавцi бiля нього лежав вузлик i довга березова палиця. Перехожi, минаючи його, усмiхнене оберталися.
Помiтивши здивування на моєму обличчi, Чак заспокiйливо кивнув: - Так треба. Зараз поясню. Сiдай. Я сiв, 'трохи нiяковiючи вiд цiкавих поглядiв перехожих.
- Ми з тобою, друже мiй, вiдвiдаємо сьогоднi Григорiя Савича Сковороду... Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Смiяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу - справа безнадiйна. Скоморохи - мандрiвнi актори-веселуни, пращури сучасних циркачiв - виникли десь у XI-XII сторiччi, якщо не ранiше, i проiснували до XVIII сторiччя. До того Губу шукати, у якому сторiччi - хто його зна. I от надумав я порадитися з Григорiєм Савичем Сковородою, одним з наймудрiших i найцiкавiших людей, яких народжувала земля наша i бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорiй Сковорода?
- Ну, як же...- почервонiв я.- "Всякому городу прав i права...". Мiй дiд Грицько дуже любить цю пiсню, спiвати. I кiно я колись бачив, по телевiзору, як вiн у царицi в хорi спiвав. А потiм у Києво-Могилянськiй академiї вчився. А тодi в якогось помiщика репетитором був. А потiм усе кинув i став мандрiвним фiлософом i поетом.
- Правильно. Цей фiльм зняв Iван Петрович Кавалерiдзе, про якого я вже тобi розказував. Кiнорежисер, скульптор i письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. I в Лохвицi його пам'ятник Сковородi. I п'єси про Сковороду вiн писав. Видатний, великий був чоловiк Григорiй Савич... Такi, може, один раз на тисячолiття народжуються. I оскiльки вже ми з тобою мандруємо в часi, не скористатися з цього i не побачитися з Григорiєм Сковородою було б непростимо. Якщо вже вiн не допоможе нам, то нiхто не допоможе. Тiльки не можу я дозволити собi з'явитися перед Сковородою отак несподiвано, з майбутнього, як ми досi з'являлися. Не можу я дозволити собi бентежити чисту душу мудреця й фiлософа чимось незбагненним i дивовижним. Тому й зважився на оце лицедiйство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кiностудiї попросив цей одяг вiсiмнадцятого столiття. Вибору вiдповiдний момент, матерiалiзуюся непомiтно i... А тобi вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою...
- Ну що ж, - знизав я плечима.- Раз треба... А де Єлисей Петрович? На деревi. Читає. Я пiдвiв голову.
У густiй кронi дерева над лавкою сидiв на гiлцi Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами i тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. - Що читаєте, Єлисею Петровичу? - спитав я.- Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився униз на мене:
- А-а... Добрий день! Та от українськi народнi казки "Як дядько чорта дурив". Люблю iнколи антирелiгiйну лiтературу почитати. Цiкаво! Хи-хи-хи... Ну що? Будемо рушати? - вiн спустився з дерева.- Куди сьогоднi?
Чак перезирнувся зi мною.
- Треба нам у 1764 рiк, до Григорiя Савича Сковороди. Вiн якраз тодi до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харкiвського колегiуму Михайлом Ковалинським. - Ну що ж... Поїхали! Мить - i все змiнюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпi, що юрмиться бiля збитої з дощок сцени на три поверхи, де вiдбувається прощальна перед канiкулами вистава студентiв академiї. На середньому поверсi - справи земнi, на верхньому небеснi, на нижньому - пекельнi. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! - сказав нам Єлисей Петрович i зник.
- Не будемо гаяти часу, ходiмо в академiю, - сказав Чак.- Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напiвтемнi склепистi коридори академiї порожнi. - Ну, я матерiалiзуюсь, - попередив Чак.- Тепер зможу говорити з тобою тiльки наодинцi. - Розумiю. Дверi однiєї з аудиторiй розчинилися, i вийшов якийсь горбань з мiтлою, - певно, служитель. Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! - День добрий! - Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.
- Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.
- Дякую уклiнно, - Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: - Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.
Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев'янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.
Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.
За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
- Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.
Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.
- Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, - сказав Чак.- Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.
- Це ще дерев'яний палац, -сказав Чак.- У дев'ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он "Арсенал". - Де? - здивовано закрутив я головою.
- Та он, бачиш, робiтники землю копають, - усмiхнувся Чак.- Ото ж закладка "Арсеналу". Старого. Що проти Лаври.
- А-а, правильно! - згадав я.- Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений "Арсенал". Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".
Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках... Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап'яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
- От що, Стьопо, - тихо сказав менi Чак.- Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам'ятник бачив, мусиш упiзнати. - Авжеж! Упiзнаю! - бадьоро сказав я.
- Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.
- Найду, - сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.
Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову - дзвiницю на Дальнiх, печерах.
Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:
- Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.
- Ах, преподобнi! - з жаром сказав вiн.- Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:
- Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi...
Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох
Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.
- Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана - закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi...
- Нi! - вiдрубав Тимоха i засмiявся.- Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! - I вiн скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.
Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.
- Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!
- Пся крев! - лайнувся брат Iгнацiй.- Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
- Треба втрутитися! - кинув Чак.
- Треба! - пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.
Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.
- А-а-а-а! - як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.
- Свят-свят-свят! - перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян.- Невже з того свiту?
- Нi,- сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.
- Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! - Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi.- Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки...- Вiн окинув нас поглядом.- Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
- Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,- сказав Тимоха.- А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити - загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
- Ходiмо! Ходiмо! Швидше! - вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
I враз натовп вибухнув вигуками:
- Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану - слава! Слава! Слава!
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
- Спудеї. Вихованцi Київської академiї,- шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
- О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом,- злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
- Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
- Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
- Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
- Ну от... Усе... Дiстав-таки мене бусурман Шайтан... Але смiх-трави все одно не матиме...- Тимоха важко зiтхнув.
- Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,- схилився над ним Чак.
- Нi... це вже нi до чого... Пiзно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушнi... Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою... "Здрастуйте, свахо!.."-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.- Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
- Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти, яких-их...- Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий... Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць...
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-- Такий козак був...- прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
- Ну, ходiмо,..- Чак пiдвiвся.- Я подзвоню тобi. Не знаю коли... завтра, пiслязавтра... Як себе почуватиму.
- Гаразд,- сказав я.
РОЗДIЛ XVI
Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.
Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.
Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мiй дорогий!
Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:
- О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав - потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж - Степанян! Будь ласка! Називай! I ще - вiн сказав на мене "друг". При всiх!
Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.
- А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами...
Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , - О! - почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.- А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.
- Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. - Ура-а! - вигукнув Iгор Дмитруха. - Ура-а! - пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.
А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:
- Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене -й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою...
Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрiєм Долгоруким", -який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. "Софiя побудована Ярославом Мудрим...").
I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, - це, звичайно, Софiя. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, -або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", - каже мiй дiд Грицько.
Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, - це "о! ". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.
- О! Марiя-Оранта.
- О! Архангели.
- О! Апостол Павло.
- О! Саркофаг Ярослава Мудрого.
- O!
Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.
Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. - Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", - каже екскурсовод. У мене стискається серце.
Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти..."
Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає "один iз сiмдесяти, яких..."?
Скiльки запитань - i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.
А це - знову... I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж вiн жив?
Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?
Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.
Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.
Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. - Алло!
- Степанян? - голос Тусi дзвенiв весело й задиристо.- Привiт! А що ти робиш?
- Уроки... привiт... роблю, - буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).
- Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна... I Льоня Монькiн... У "вожатий, вожатий, подай пiонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: - На жаль, не можу... зайнятий...
- Не можеш - не треба. Як знаєш, - ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю... I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.
- Стьопо! Добрий день! - Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону.- Ну, як справи?
- Нiчого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
- Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? - Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;
- То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам'ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. - Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.
Але чому на цей раз на Подолi, бiля пам'ятника Сковородi? Йому ж з площi Перемоги добиратися незручно. Хоча нi, там трамвай iде, дев'ятий, здається, чи десятий... Що ж сьогоднi чекає на мене? Куди сьогоднi перенесусь я, в який час, у яке сторiччя? З ким зустрiнуся? Якi пригоди переживу? Я не впiзнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюцiйна, до п'ят свитка, пiдперезана мотузком, полотнянi, обтрiпанi внизу штани, на ногах постоли. На лавцi бiля нього лежав вузлик i довга березова палиця. Перехожi, минаючи його, усмiхнене оберталися.
Помiтивши здивування на моєму обличчi, Чак заспокiйливо кивнув: - Так треба. Зараз поясню. Сiдай. Я сiв, 'трохи нiяковiючи вiд цiкавих поглядiв перехожих.
- Ми з тобою, друже мiй, вiдвiдаємо сьогоднi Григорiя Савича Сковороду... Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Смiяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу - справа безнадiйна. Скоморохи - мандрiвнi актори-веселуни, пращури сучасних циркачiв - виникли десь у XI-XII сторiччi, якщо не ранiше, i проiснували до XVIII сторiччя. До того Губу шукати, у якому сторiччi - хто його зна. I от надумав я порадитися з Григорiєм Савичем Сковородою, одним з наймудрiших i найцiкавiших людей, яких народжувала земля наша i бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорiй Сковорода?
- Ну, як же...- почервонiв я.- "Всякому городу прав i права...". Мiй дiд Грицько дуже любить цю пiсню, спiвати. I кiно я колись бачив, по телевiзору, як вiн у царицi в хорi спiвав. А потiм у Києво-Могилянськiй академiї вчився. А тодi в якогось помiщика репетитором був. А потiм усе кинув i став мандрiвним фiлософом i поетом.
- Правильно. Цей фiльм зняв Iван Петрович Кавалерiдзе, про якого я вже тобi розказував. Кiнорежисер, скульптор i письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. I в Лохвицi його пам'ятник Сковородi. I п'єси про Сковороду вiн писав. Видатний, великий був чоловiк Григорiй Савич... Такi, може, один раз на тисячолiття народжуються. I оскiльки вже ми з тобою мандруємо в часi, не скористатися з цього i не побачитися з Григорiєм Сковородою було б непростимо. Якщо вже вiн не допоможе нам, то нiхто не допоможе. Тiльки не можу я дозволити собi з'явитися перед Сковородою отак несподiвано, з майбутнього, як ми досi з'являлися. Не можу я дозволити собi бентежити чисту душу мудреця й фiлософа чимось незбагненним i дивовижним. Тому й зважився на оце лицедiйство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кiностудiї попросив цей одяг вiсiмнадцятого столiття. Вибору вiдповiдний момент, матерiалiзуюся непомiтно i... А тобi вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою...
- Ну що ж, - знизав я плечима.- Раз треба... А де Єлисей Петрович? На деревi. Читає. Я пiдвiв голову.
У густiй кронi дерева над лавкою сидiв на гiлцi Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами i тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. - Що читаєте, Єлисею Петровичу? - спитав я.- Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився униз на мене:
- А-а... Добрий день! Та от українськi народнi казки "Як дядько чорта дурив". Люблю iнколи антирелiгiйну лiтературу почитати. Цiкаво! Хи-хи-хи... Ну що? Будемо рушати? - вiн спустився з дерева.- Куди сьогоднi?
Чак перезирнувся зi мною.
- Треба нам у 1764 рiк, до Григорiя Савича Сковороди. Вiн якраз тодi до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харкiвського колегiуму Михайлом Ковалинським. - Ну що ж... Поїхали! Мить - i все змiнюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпi, що юрмиться бiля збитої з дощок сцени на три поверхи, де вiдбувається прощальна перед канiкулами вистава студентiв академiї. На середньому поверсi - справи земнi, на верхньому небеснi, на нижньому - пекельнi. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! - сказав нам Єлисей Петрович i зник.
- Не будемо гаяти часу, ходiмо в академiю, - сказав Чак.- Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напiвтемнi склепистi коридори академiї порожнi. - Ну, я матерiалiзуюсь, - попередив Чак.- Тепер зможу говорити з тобою тiльки наодинцi. - Розумiю. Дверi однiєї з аудиторiй розчинилися, i вийшов якийсь горбань з мiтлою, - певно, служитель. Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! - День добрий! - Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.
- Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.
- Дякую уклiнно, - Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: - Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.
Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев'янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.
Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.
За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
- Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.
Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.
- Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, - сказав Чак.- Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.
- Це ще дерев'яний палац, -сказав Чак.- У дев'ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он "Арсенал". - Де? - здивовано закрутив я головою.
- Та он, бачиш, робiтники землю копають, - усмiхнувся Чак.- Ото ж закладка "Арсеналу". Старого. Що проти Лаври.
- А-а, правильно! - згадав я.- Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений "Арсенал". Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".
Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках... Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап'яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
- От що, Стьопо, - тихо сказав менi Чак.- Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам'ятник бачив, мусиш упiзнати. - Авжеж! Упiзнаю! - бадьоро сказав я.
- Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.
- Найду, - сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.
Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову - дзвiницю на Дальнiх, печерах.
Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:
- Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.
- Ах, преподобнi! - з жаром сказав вiн.- Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:
- Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi...
Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох