Страница:
Пальми на березі Євфрату.
Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. А фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть кісточки плодів. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець і свиней.
У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові будинки, і потужні міські стіни, і величні святилища.
З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя – головним чином, із міді. Зі срібла і золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв – і це сприяло розвитку торгівлі.
2. Шумери. На півдні Месопотамії жили племена шумерів. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом – і чоловікам, і жінкам – слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Найбільшим їхнім досягненням вважають колесо. Його використовували в господарстві – для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.
Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.
Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог – його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай було розташоване у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігалося зерно, необхідне для сівби, запаси продовольства, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.
Храм бога Наннара в місті Ур (сучасна реконструкція).
3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді – за допомогою ради старійшин. Але влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною і він перетворювався на справжнього володаря міста – царя. Шумери називали царів словом, яке українською перекладається як «велика людина».
Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найдостойніших. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу почали передавати у спадок – від батька до сина. Таку послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.
Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр).
Легенда свідчить, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був покинути рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на таку височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу.
Процесія. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
Найвідомішим шумерським володарем був цар міста Урук Гільгамеш. За легендою, це була надзвичайно сильна людина, але водночас – великий бешкетник. Аби якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом і врешті-решт знайшов її – на дні моря. Проте, коли, втомлений, заснув на березі, квітку з’їла змія. Повернувся Гільгамеш до рідного міста ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним – у пам’яті нащадків.
Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр).
4. Виникнення міст-держав. Звичайно, якою б визначною людиною не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які впорядковували б суспільне життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, – чиновники. Для збереження громадського ладу добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо – необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони. Для того, щоб вирішувати суперечки у відповідності з законами, потрібні були судді, а для того, щоб примусити мешканців міста й округи коритися царській волі і законам та приборкувати непокірних, – стражники. Необхідне було військо, що захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей – не кажучи вже про самого царя і його родину – треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Для цього потрібна була скарбниця, до якої з мешканців міста й округи стягували спеціальні збори – податки. До того ж селяни і ремісники зобов’язані були час від часу працювати на потреби міста – виконувати громадські повинності.
Найвизначніші міста Шумеру.
Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Державою часто називають також територію, на яку поширюється діяльність такої організації.
Бенкет. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
В Шумері зазвичай такою територією було окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, називають цивілізаціями.
Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині – вона йменується монархією, сам володар – монархом, а інші її мешканці – підданими.
Про що розповідають глиняні таблички
1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба пам’ятати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, і на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо ж розпорядження керівників просто переказувати – легко спотворити зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, – так вони створили писемність.
Спочатку вони просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина», малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії – зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.
Але речей і дій у житті зустрічається значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком – знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж – далеко не все можна намалювати так, щоб малюнок зрозуміли інші. А користь письма – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово знаками шумери почали позначати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим.
Писали шумери паличками на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкачували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, так що в письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.
Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони стали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок – зліва направо.
2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки, а й давні легенди, перекази і вірші. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.
Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися всі мешканці країни. Бога неба звали Ану, бога землі і повітря – Енліль, бога води – Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме він створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.
Клинописний текст з міста Адаб (приблизно XXVI ст. до н. е.).
Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця носив ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А дочка Інанна – богинею вечірньої зорі, а також – кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-войовниці у колісниці, в яку запрягали левів.
Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів —їхньої милості або навпаки —невдоволення. Вони вірили, що могутні і безсмертні боги насправді дуже схожі на людей і поводять себе так, як і земні царі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою, вимагаючи від простих людей лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує їхніх настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.
Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім, який слухався богів і вів праведне життя. На пораду Енкі той збудував корабель, у який сів разом з родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомігУтнапіштіму знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов він на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Утнапіштіма розселилися по всій землі.
Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Лувр).
Табличка із записом шумерської легенди про Всесвітній потоп (Британський музей).
3. Шумерська наука. Щоб вгадати волю богів, шумерські жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрології та астрономії.
Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у математиці. Найперше – вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а дюжинами і шістдесятками. Саме за шумерською традицією у всьому світі і зараз ділять годину на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (6 x 60) градусів.
Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати і віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також уміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба і призми.
4. «Будинки табличок». Школи у Шумері називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений з палицею» піклувався, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі – читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.
У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії і математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг розраховувати на місце чиновника або стати жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.
Спочатку вони просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина», малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії – зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.
Але речей і дій у житті зустрічається значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком – знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж – далеко не все можна намалювати так, щоб малюнок зрозуміли інші. А користь письма – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово знаками шумери почали позначати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим.
Писали шумери паличками на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкачували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, так що в письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.
Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони стали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок – зліва направо.
2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки, а й давні легенди, перекази і вірші. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.
Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися всі мешканці країни. Бога неба звали Ану, бога землі і повітря – Енліль, бога води – Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме він створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.
Клинописний текст з міста Адаб (приблизно XXVI ст. до н. е.).
Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця носив ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А дочка Інанна – богинею вечірньої зорі, а також – кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-войовниці у колісниці, в яку запрягали левів.
Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів —їхньої милості або навпаки —невдоволення. Вони вірили, що могутні і безсмертні боги насправді дуже схожі на людей і поводять себе так, як і земні царі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою, вимагаючи від простих людей лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує їхніх настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.
Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім, який слухався богів і вів праведне життя. На пораду Енкі той збудував корабель, у який сів разом з родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомігУтнапіштіму знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов він на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Утнапіштіма розселилися по всій землі.
Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Лувр).
Табличка із записом шумерської легенди про Всесвітній потоп (Британський музей).
3. Шумерська наука. Щоб вгадати волю богів, шумерські жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрології та астрономії.
Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у математиці. Найперше – вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а дюжинами і шістдесятками. Саме за шумерською традицією у всьому світі і зараз ділять годину на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (6 x 60) градусів.
Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати і віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також уміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба і призми.
4. «Будинки табличок». Школи у Шумері називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений з палицею» піклувався, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі – читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.
У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії і математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг розраховувати на місце чиновника або стати жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.
Об’єднання Месопотамії. Вавилонське царство
1. Війни між містами-державами і об’єднання Месопотамії. З часом міста виникли по всій Месопотамії – не лише на півдні, де мешкали шумери, а й на півночі, населеній племенами семітів. Між державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай це тривало недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні і тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.
Припинити війни між містами й об’єднати під своєю владою всю Месопотамію вдалося лише царю Саргону. Походив він не з царського роду. Мати Саргона мешкала у місті Кіш і була жрицею, яким забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе новим царем.
Шумерські вояки. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
Бойові колісниці. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
Саргон створив постійне військо із п’яти тисяч чоловіків і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Месопотамію і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили його і його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку семіти йменували Іштар. Сам Саргон жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (головному місті) держави. Державною він оголосив мову своїх одноплемінників – семітів, яку тепер почали називати аккадською. Для записів аккадці, як і шумери, використовували клинопис.
Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей).
2. Занепад Аккада і піднесення Вавилона. Саргон був жорстоким правителем і будь-яке невдоволення своєю владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами, – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен з півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – так що руїни цього міста не знайдені й досі.
Опір кочовикам чинили лише шумерські міста. Їхні мешканці створили власне військо, яке згодом вигнало чужинців з країни. Певний час владу над Месопотамією утримували царі міста Ур, але врешті країна знову розпалася на окремі міста-держави, як це було до загарбань Саргона.
Знову об’єднати Месопотамію вдалося лише через три сторіччя. Зробив це цар Хаммурапі – володар міста Вавилон. Назва цього міста перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр з Євфратом наближаються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Спочатку це було невеличке селище, але завдяки торгівлі Вавилон швидко перетворився на велике місто. Досвід торгівців уміло використав Хаммурапі – він не створював величезного війська, як Саргон, натомість укладав союзи для боротьби проти потужніших ворогів і вчасно змінював союзників. Так – місто за містом – він приєднав до свого царства усю Месопотамію.
«Переможна стела» царя Нарамсіна, онука Саргона Аккадського (Лувр).
Месопотамія під владою аккадських і вавилонських царів.
3. Внутрішній устрій Вавилонського царства. Хаммурапі царював з 1792 до 1751 року до нашої ери. І прославився не лише об’єднанням Месопотамії. Він видав одну з перших у світі збірок законів. Вона складалася з 282 статей і була викарбувана на чорному базальтовому стовпі, встановленому у Вавилоні. Копії законів на глиняних табличках були розіслані по всій країні. Саме завдяки цьому ми знаємо, яким був внутрішній устрій Вавилонського царства.
Влада царя була необмеженою. Він діяв на власний розсуд, сам складав закони, за допомогою чиновників стежив за їх виконанням, не оминаючи увагою найменші дрібниці. Вважалося, що майно і навіть життя підданих належать цареві. Такий державний устрій називають деспотією.
Утвердження деспотії позначилося навіть на віруваннях вавилонян. Вони шанували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх по-іншому. Проте з’явився і головний бог – ним став Мардук, «небесний захисник» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем.
Вавилоняни вірили, що Мардук наділив царя владою для того, щоб той дбав про своїх підданих. Хаммурапі хвалився, що побудував великий канал, названий царським іменем. Він намагався боротися з хабарництвом чиновників, обмежив лихварство і заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Щоправда, від цього мав зиск і сам цар, адже з бідних підданих не збереш великих податків до державної скарбниці.
Проте насамперед цар дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі і рабів. Чим вищою була посада, тим більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.
Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. На смерть страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував крадене чи, скажімо, переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб ударив вільну людину, йому відрізали вухо, якщо це саме зробила вільна людина, вона сплачувала штраф, якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільнулюдину карали батогом. Якщо від недбалого лікування вмирала вільна людина, лікареві відрізали руку, якщо раб – лікар міг відкупитися. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Так, тому, хто зламав іншому руку, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого раба. А якщо будівничий так звів будинок, що той завалився і загинув син господаря дому, страчували сина будівничого.
Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки.
Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр).
Припинити війни між містами й об’єднати під своєю владою всю Месопотамію вдалося лише царю Саргону. Походив він не з царського роду. Мати Саргона мешкала у місті Кіш і була жрицею, яким забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе новим царем.
Шумерські вояки. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
Бойові колісниці. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).
Саргон створив постійне військо із п’яти тисяч чоловіків і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Месопотамію і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили його і його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку семіти йменували Іштар. Сам Саргон жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (головному місті) держави. Державною він оголосив мову своїх одноплемінників – семітів, яку тепер почали називати аккадською. Для записів аккадці, як і шумери, використовували клинопис.
Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей).
2. Занепад Аккада і піднесення Вавилона. Саргон був жорстоким правителем і будь-яке невдоволення своєю владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами, – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен з півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – так що руїни цього міста не знайдені й досі.
Опір кочовикам чинили лише шумерські міста. Їхні мешканці створили власне військо, яке згодом вигнало чужинців з країни. Певний час владу над Месопотамією утримували царі міста Ур, але врешті країна знову розпалася на окремі міста-держави, як це було до загарбань Саргона.
Знову об’єднати Месопотамію вдалося лише через три сторіччя. Зробив це цар Хаммурапі – володар міста Вавилон. Назва цього міста перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр з Євфратом наближаються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Спочатку це було невеличке селище, але завдяки торгівлі Вавилон швидко перетворився на велике місто. Досвід торгівців уміло використав Хаммурапі – він не створював величезного війська, як Саргон, натомість укладав союзи для боротьби проти потужніших ворогів і вчасно змінював союзників. Так – місто за містом – він приєднав до свого царства усю Месопотамію.
«Переможна стела» царя Нарамсіна, онука Саргона Аккадського (Лувр).
Месопотамія під владою аккадських і вавилонських царів.
3. Внутрішній устрій Вавилонського царства. Хаммурапі царював з 1792 до 1751 року до нашої ери. І прославився не лише об’єднанням Месопотамії. Він видав одну з перших у світі збірок законів. Вона складалася з 282 статей і була викарбувана на чорному базальтовому стовпі, встановленому у Вавилоні. Копії законів на глиняних табличках були розіслані по всій країні. Саме завдяки цьому ми знаємо, яким був внутрішній устрій Вавилонського царства.
Влада царя була необмеженою. Він діяв на власний розсуд, сам складав закони, за допомогою чиновників стежив за їх виконанням, не оминаючи увагою найменші дрібниці. Вважалося, що майно і навіть життя підданих належать цареві. Такий державний устрій називають деспотією.
Утвердження деспотії позначилося навіть на віруваннях вавилонян. Вони шанували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх по-іншому. Проте з’явився і головний бог – ним став Мардук, «небесний захисник» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем.
Вавилоняни вірили, що Мардук наділив царя владою для того, щоб той дбав про своїх підданих. Хаммурапі хвалився, що побудував великий канал, названий царським іменем. Він намагався боротися з хабарництвом чиновників, обмежив лихварство і заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Щоправда, від цього мав зиск і сам цар, адже з бідних підданих не збереш великих податків до державної скарбниці.
Проте насамперед цар дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі і рабів. Чим вищою була посада, тим більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.
Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. На смерть страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував крадене чи, скажімо, переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб ударив вільну людину, йому відрізали вухо, якщо це саме зробила вільна людина, вона сплачувала штраф, якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільнулюдину карали батогом. Якщо від недбалого лікування вмирала вільна людина, лікареві відрізали руку, якщо раб – лікар міг відкупитися. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Так, тому, хто зламав іншому руку, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого раба. А якщо будівничий так звів будинок, що той завалився і загинув син господаря дому, страчували сина будівничого.
Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки.
Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр).
Виникнення держави у стародавньому Єгипті
1. Країна в долині Нілу. Майже одночасно з містами Месопотамії перші держави виникли і в Єгипті – країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Природа Єгипту відрізняється від природи Месопотамії. Тут спекотно і влітку, і взимку, і майже ніколи не буває дощів. Проте щороку в червні, коли сезон дощів настає в Центральній Африці і починають танути сніги в горах, Ніл виходить з берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саметакпереінакшили вислів «твердиня бога Пта» – одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.
Для мешканців «Чорної землі» рік ділився натри частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася з листопада, – це час оранки і сівби. Третя – з березня до травня – час збирати врожай і готуватися до нового розливу – відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців, проте праця єгипетських селян все одно була надто важкою.
У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також – льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, славилася своїми пасовиськами. Розводили корів, овець, кіз і навіть антилоп.
Долина Нілу (вигляд з космосу).
Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів.
Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч з долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету – який мав назву папірус– будували човни і навіть справжні кораблі.
2. Від міст-держав до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі і на півдні країни. Найбільшими з них були Фіви, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати потужні канали, здатні впоратися із щорічними розливами, можливостей навіть найбільшого міста було недостатньо. Довелося об’єднувати зусилля. Крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникло царство Верхнього Єгипту, володар якого носив білу корону. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, корона якого була червоною і за формою нагадувала кеглю.
Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна у 2920 році до нашої ери об’єднав два царства в одне.
Сланцева стела фараона Нармера, знайдена в Нехені (Каїрський музей).
Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійну – біло-червону – корону. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.
Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники – зазвичай нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.
Для мешканців «Чорної землі» рік ділився натри частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася з листопада, – це час оранки і сівби. Третя – з березня до травня – час збирати врожай і готуватися до нового розливу – відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців, проте праця єгипетських селян все одно була надто важкою.
У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також – льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, славилася своїми пасовиськами. Розводили корів, овець, кіз і навіть антилоп.
Долина Нілу (вигляд з космосу).
Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів.
Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч з долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету – який мав назву папірус– будували човни і навіть справжні кораблі.
2. Від міст-держав до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі і на півдні країни. Найбільшими з них були Фіви, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати потужні канали, здатні впоратися із щорічними розливами, можливостей навіть найбільшого міста було недостатньо. Довелося об’єднувати зусилля. Крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникло царство Верхнього Єгипту, володар якого носив білу корону. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, корона якого була червоною і за формою нагадувала кеглю.
Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна у 2920 році до нашої ери об’єднав два царства в одне.
Сланцева стела фараона Нармера, знайдена в Нехені (Каїрський музей).
Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійну – біло-червону – корону. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.
Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники – зазвичай нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.