Страница:
Олексій Мустафін
Справжня історія Стародавнього світу
Синові Михайлу
Розділ I
Світанок історії
Перші кроки людства
1. Виникнення людини. Історія людства починається з появою перших людей. Вчені і досі сперечаються, коли і де це сталося. Але більшість із них найдавнішими попередниками людей вважає австралопітеків – мавп, які мешкали в Африці понад 4 мільйони років тому. Назва цих істот українською перекладається як «південні мавпи». Ззовні вони і справді були не надто схожими на людей: заввишки трохи більше метра, з невеличкими головами зі скошеним чолом і без підборіддя. Дійсно, на відміну від більшості мавп, австралопітеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло їм озиратися навкруги, вистежувати здобич і завчасно бачити небезпеку, а головне – це вивільнило їм руки. Взявши до рук палицю або камінь, австралопітеки могли відбиватися від ворогів і виконувати найпростішу роботу – скажімо, трощити горіхи чи викопувати із землі коріння.
Саме завдяки праці, стверджують вчені, мавпа і змогла перетворитися на людину. Це сталося чи не 2 мільйони років тому. Такий вік мають найдавніші кам’яні знаряддя – оброблені з одного боку камені, – знайдені археологами. Їх навчилися виготовляти близькі родичі австралопітеків, яких вчені називають габілісами, – українською це слово перекладається як «люди вмілі». Людьми їх іменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя для праці.
Важко казати напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося випадково. Принаймні, жили найдавніші люди майже так само, як мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, їстівним корінням, листям, слимаками, комахами – всім, що вдавалося знайти навколо. Вчені називають такий спосіб добування їжі збиральництвом. У пошуках харчів люди постійно переходили з місця на місце, щоб легше було захищатися від ворогів, – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20—30 осіб. Проти великих хижаків і хвороб найдавніші люди були безсилими – і мало хто з них доживав навіть до 25 років.
Австралопітек (сучасна реконструкція).
Череп габіліса (Лозаннський музей історії природи).
2. Люди розселяються світом. Габіліси – не єдиний вид найдавнішихлюдей. Поруч з ними жили й інші. Розвиненішими вчені вважають еректусів – ця назва перекладається як «людина випростана», або ж «прямохідна». Вони і справді не так сильно нахилялися вперед під час пересування. І харчувалися не лише рослинною їжею, а й полювали на тварин. Мисливство– більш небезпечна справа, і вона вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа більш поживна, тому навичок виживання в еректусів було значно більше. Вони навчилися не просто обробляти камені, а й виготовляти з них різні знаряддя: рубила, гостроконечники, шкребки.
Для полювання стародавні мисливці могли використовувати також загострені гілки дерев – найдавніші списи. Але до нашого часу збереглися тільки вироби з каменю. Тому найдавнішу добу в історії людства вчені називають кам’яним віком. Кам’яний вік також поділяється на періоди. Найперший з них називають палеоліт – від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ» (камінь).
Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати і спілкуватися. Її рухи ставали вправнішими і точнішими. Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди були вже менш схожими на мавп і більш подібними до нас з вами.
В пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на величезній території – не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягнувши Тихого океану. Саме тому, в залежності від того, де саме знайдено кістки, їх можуть називати по-різному: пітекантропом (з грецької перекладається як «мавпа-людина»), синантропом («китайська людина»), гейдельбержцем тощо.
Череп еректуса (Фрайбурзький природничий музей).
3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню – як його лякаються тварини. Але з часом – можливо, цьому допоміг випадок або ж гору взяла цікавість – люди зрозуміли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати і знищувати. Якщо триматися від палаючого дерева на безпечній відстані, воно може зігріти, а вночі – розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.
Згодом найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того: запалену гілку або ж тліюче вугілля можна навіть перенести у зручне місце, скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано. Це змушувало людей вести більш осілий спосіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.
Кам’яне знаряддя часів палеоліту (Національний археологічний музей у Мадриді).
У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати і під час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно створених пасток. Врешті-решт, можливо, знову ж таки випадково, скуштувавши м’яса, що просто впало у багаття, люди навчилися використовувати вогонь для приготування їжі. Тепер вони вели інший спосіб життя, аж ніяк не схожий на життя тварин.
Саме завдяки праці, стверджують вчені, мавпа і змогла перетворитися на людину. Це сталося чи не 2 мільйони років тому. Такий вік мають найдавніші кам’яні знаряддя – оброблені з одного боку камені, – знайдені археологами. Їх навчилися виготовляти близькі родичі австралопітеків, яких вчені називають габілісами, – українською це слово перекладається як «люди вмілі». Людьми їх іменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя для праці.
Важко казати напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося випадково. Принаймні, жили найдавніші люди майже так само, як мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, їстівним корінням, листям, слимаками, комахами – всім, що вдавалося знайти навколо. Вчені називають такий спосіб добування їжі збиральництвом. У пошуках харчів люди постійно переходили з місця на місце, щоб легше було захищатися від ворогів, – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20—30 осіб. Проти великих хижаків і хвороб найдавніші люди були безсилими – і мало хто з них доживав навіть до 25 років.
Австралопітек (сучасна реконструкція).
Череп габіліса (Лозаннський музей історії природи).
2. Люди розселяються світом. Габіліси – не єдиний вид найдавнішихлюдей. Поруч з ними жили й інші. Розвиненішими вчені вважають еректусів – ця назва перекладається як «людина випростана», або ж «прямохідна». Вони і справді не так сильно нахилялися вперед під час пересування. І харчувалися не лише рослинною їжею, а й полювали на тварин. Мисливство– більш небезпечна справа, і вона вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа більш поживна, тому навичок виживання в еректусів було значно більше. Вони навчилися не просто обробляти камені, а й виготовляти з них різні знаряддя: рубила, гостроконечники, шкребки.
Для полювання стародавні мисливці могли використовувати також загострені гілки дерев – найдавніші списи. Але до нашого часу збереглися тільки вироби з каменю. Тому найдавнішу добу в історії людства вчені називають кам’яним віком. Кам’яний вік також поділяється на періоди. Найперший з них називають палеоліт – від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ» (камінь).
Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати і спілкуватися. Її рухи ставали вправнішими і точнішими. Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди були вже менш схожими на мавп і більш подібними до нас з вами.
В пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на величезній території – не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягнувши Тихого океану. Саме тому, в залежності від того, де саме знайдено кістки, їх можуть називати по-різному: пітекантропом (з грецької перекладається як «мавпа-людина»), синантропом («китайська людина»), гейдельбержцем тощо.
Череп еректуса (Фрайбурзький природничий музей).
3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню – як його лякаються тварини. Але з часом – можливо, цьому допоміг випадок або ж гору взяла цікавість – люди зрозуміли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати і знищувати. Якщо триматися від палаючого дерева на безпечній відстані, воно може зігріти, а вночі – розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.
Згодом найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того: запалену гілку або ж тліюче вугілля можна навіть перенести у зручне місце, скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано. Це змушувало людей вести більш осілий спосіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.
Кам’яне знаряддя часів палеоліту (Національний археологічний музей у Мадриді).
У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати і під час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно створених пасток. Врешті-решт, можливо, знову ж таки випадково, скуштувавши м’яса, що просто впало у багаття, люди навчилися використовувати вогонь для приготування їжі. Тепер вони вели інший спосіб життя, аж ніяк не схожий на життя тварин.
Поява «людини розумної»
1. Льодовиковий період. Близько 150 тисяч років тому умови існування людей раптово погіршилися. З кожним роком зима ставала довшою, літо – прохолоднішим. Сніг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, північ Європи й Азії вкрилася справжнім крижаним панциром, що поступово почав просуватися на південь. Розпочався льодовиковий період.
Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичні до тепла звірі загинули або відкочували до Африки, поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, – мамонтам, вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рослинної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів. Якщо полювання закінчувалося успішно – м’яса, жиру, кісток вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього року. Але зусиль невеличкого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати більш згуртованими й організованими.
Мамонти у зимовому лісі (сучасний малюнок).
2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо і вижили, то лише у віддалених краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про себе нові види людей, першими з яких були неандертальці. Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на території сучасної Німеччини.
Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо, що вони вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих звірів – інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти різці і кістяні шила. Саме неандертальці навчилися не тільки підтримувати, а й добувати вогонь – з іскри від кременя або за допомогою тертя. В порівнянні з сучасною людиною неандертальці виглядали, щоправда, дещо незграбно і, на думку вчених, ще не вміли чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм цілком вистачало для того, щоб влаштувати такі складні справи, як полювання на мамонта або ж будівництво великої оселі зі звіриних кісток і шкур.
Неандерталець із впольованою твариною (реконструкція Неандертальського музею).
Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громадами. Житло, запаси їжі і навіть знаряддя праці були спільними. Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збиральництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували їжу, шили одяг і виховували дітей – теж спільно. Деякі вчені вважають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу, адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що могли бути «використані» після смерті.
3. Кроманьйонці. Дещо пізніше від неандертальців – близько 70 тисяч років тому – з’явилися і сучасні люди, які належать до виду гомо сапіенс. З латини ця назва перекладається як «людина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйонцями – за місцем першої знахідки їхніх кісток у печері Кро-Маньйон у сучасній Франції. Проте варто пам’ятати, що за своєю внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці від нас із вами нічим не відрізняються.
Тривалий час сучасні люди жили одночасно з неандертальцями, а іноді – й поруч. Під час льодовикового періоду неандертальці переважали – адже були сильнішими і більш пристосованими до суворих зимових умов. Але із загальним потеплінням чисельність кроманьйонців почала зростати, а інших видів людей – скорочуватися. На думку деяких вчених, остаточному зникненню неандертальців сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стійкішою. Хоча цілком можливо, що наші «далекі родичі» і не щезли остаточно. Адже і досі розповідають легенди про «снігову людину», яка нібито живе у далеких горах і за описом дуже схожа саме на неандертальця.
Кроманьйонська жінка (реконструкція Неандертальського музею).
Кроманьйонці запозичили більшість досягнень своїх попередників та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складні знаряддя, що складалися з ручки і леза, – ножі й сокири. Вже після завершення льодовикового періоду (нова доба отримала назву мезоліт – від грецьких слів «мезо» (середній) і «літ» (камінь)) були винайдені лук зі стрілами, які дозволили полювати на тварин і птахів з великої відстані. Для риболовлі та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти – тобто зв’язані між собою стовбури дерев, а згодом – і справжні човни. І нарешті люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.
Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичні до тепла звірі загинули або відкочували до Африки, поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, – мамонтам, вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рослинної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів. Якщо полювання закінчувалося успішно – м’яса, жиру, кісток вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього року. Але зусиль невеличкого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати більш згуртованими й організованими.
Мамонти у зимовому лісі (сучасний малюнок).
2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо і вижили, то лише у віддалених краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про себе нові види людей, першими з яких були неандертальці. Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на території сучасної Німеччини.
Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо, що вони вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих звірів – інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти різці і кістяні шила. Саме неандертальці навчилися не тільки підтримувати, а й добувати вогонь – з іскри від кременя або за допомогою тертя. В порівнянні з сучасною людиною неандертальці виглядали, щоправда, дещо незграбно і, на думку вчених, ще не вміли чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм цілком вистачало для того, щоб влаштувати такі складні справи, як полювання на мамонта або ж будівництво великої оселі зі звіриних кісток і шкур.
Неандерталець із впольованою твариною (реконструкція Неандертальського музею).
Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громадами. Житло, запаси їжі і навіть знаряддя праці були спільними. Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збиральництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували їжу, шили одяг і виховували дітей – теж спільно. Деякі вчені вважають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу, адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що могли бути «використані» після смерті.
3. Кроманьйонці. Дещо пізніше від неандертальців – близько 70 тисяч років тому – з’явилися і сучасні люди, які належать до виду гомо сапіенс. З латини ця назва перекладається як «людина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйонцями – за місцем першої знахідки їхніх кісток у печері Кро-Маньйон у сучасній Франції. Проте варто пам’ятати, що за своєю внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці від нас із вами нічим не відрізняються.
Тривалий час сучасні люди жили одночасно з неандертальцями, а іноді – й поруч. Під час льодовикового періоду неандертальці переважали – адже були сильнішими і більш пристосованими до суворих зимових умов. Але із загальним потеплінням чисельність кроманьйонців почала зростати, а інших видів людей – скорочуватися. На думку деяких вчених, остаточному зникненню неандертальців сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стійкішою. Хоча цілком можливо, що наші «далекі родичі» і не щезли остаточно. Адже і досі розповідають легенди про «снігову людину», яка нібито живе у далеких горах і за описом дуже схожа саме на неандертальця.
Кроманьйонська жінка (реконструкція Неандертальського музею).
Кроманьйонці запозичили більшість досягнень своїх попередників та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складні знаряддя, що складалися з ручки і леза, – ножі й сокири. Вже після завершення льодовикового періоду (нова доба отримала назву мезоліт – від грецьких слів «мезо» (середній) і «літ» (камінь)) були винайдені лук зі стрілами, які дозволили полювати на тварин і птахів з великої відстані. Для риболовлі та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти – тобто зв’язані між собою стовбури дерев, а згодом – і справжні човни. І нарешті люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.
Початки громадського життя
1. Рід і плем’я. Кроманьйонці жили родовими громадами. Рід складався з кількох споріднених між собою великих сімей, які вважали, що походять від одного пращура – людини, звіра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’ям тотема іменували увесь рід – людина з гордістю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.
Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям громади наймудріші і найдосвідченіші члени роду – старійшини. Їх вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки, не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі, вирішували суперечки, які виникали всередині громади.
Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родинними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосувалися всіх, вирішувалися на загальних зборах племені, а у час між зборами громадським життям керували старійшини родів.
2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкування людей між собою. Тож саме в мезоліті виникає і мова – тим більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кроманьйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло один для одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і мова була дуже простою. Але чим складнішим ставало життя людини – тим багатшою і витонченішою ставала мова. За її допомоги можна було не тільки ділитися безпосередніми враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від покоління до покоління.
Вчені і досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозуміла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, які виникли в різних місцях. Зрозуміло лише, що з часом кількість мов і говірок зростала – адже кроманьйонці розселилися на величезній території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до нових умов життя, шукаючи нові слова і способи висловити свої переживання. Чим далі племена жили одне від одного – тим більше відрізнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні групи і мовні сім’ї. Наприклад, сучасна українська разом із російською, польською, болгарською складає групу слов’янських мов, а разом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами вони складають сім’ю індоєвропейських мов. Історики припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська, а ще раніше – єдина індоєвропейська мова.
Поширення у світі найвживаніших мов.
Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізнятися одне від одного і ззовні. Так, мешканці прохолоднішої Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і більший ніс, пустельної Азії – жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки – темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна від одної зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда, цей поділ є умовним. Адже груп із властивими лише їм особливими ознаками значно більше, ніж три, та й представники однієї раси часто не схожі один на одного. За тривалу історію людства представники різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і породичатися між собою. А головне – немає жодного сталого зв’язку між расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які насправді є представниками єдиного виду – гомо сапіенс.
3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були дуже спостережливими. Адже від знань про властивості рослин, про звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не могли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні вони наче мандрували – бачили знайомі, а іноді – і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Міркуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа – щось, що надає їм можливість жити і мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається – вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі – казковій «країні мертвих».
Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч з ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили – щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечити «усім необхідним» для існування в потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.
Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей, а й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть у природних явищ. Або ж за кожним з них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для принесення жертв визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так чи майже так виникли перші релігійні вірування.
Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі.
«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. Ті, у кого це виходило краще за інших – а це зазвичай були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду, – ставал и жерцями, тобто «тими, хто приносить жертви». Звичайно жерці нелише спілкувалися з духами, ай турбувалися про збереження знань щодо навколишнього світу, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова – чаклували. Звичайні люди ставилися до чаклунів з повагою й острахом, вважаючи їх мало не чарівниками.
Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія).
4. виникнення мистецтва. Про те, як виглядали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно– і різнокольорові.
Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими з сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали нечастоі не дуже охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин – бізонів, мамонтів, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах ляско (це сучасна Франція) і альтаміра (в Іспанії).
Вчені вважають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Але навіть якщо це припущення і є вірним, стародавні малюнки вражають насамперед своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво – тобто пізнання і відтворення світу через почуття і переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його гарнішим і привабливішим. Вона робила це крок за кроком, прикрашаючи своє житло живописом, одяг – орнаментом або ж створюючи об’ємні зображення тварин і людей – скульптуру.
Розлючений бик. Малюнок, знайдений у печері Альтаміра.
Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе.
Розповіді, перекази і пісні – це теж особливе мистецтво, початки якого також сягають давніх часів. Спів – це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних інструментах. Першим з них вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були знайдені в печері дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина був знайдений цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.
Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою.
Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям громади наймудріші і найдосвідченіші члени роду – старійшини. Їх вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки, не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі, вирішували суперечки, які виникали всередині громади.
Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родинними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосувалися всіх, вирішувалися на загальних зборах племені, а у час між зборами громадським життям керували старійшини родів.
2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкування людей між собою. Тож саме в мезоліті виникає і мова – тим більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кроманьйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло один для одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і мова була дуже простою. Але чим складнішим ставало життя людини – тим багатшою і витонченішою ставала мова. За її допомоги можна було не тільки ділитися безпосередніми враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від покоління до покоління.
Вчені і досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозуміла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, які виникли в різних місцях. Зрозуміло лише, що з часом кількість мов і говірок зростала – адже кроманьйонці розселилися на величезній території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до нових умов життя, шукаючи нові слова і способи висловити свої переживання. Чим далі племена жили одне від одного – тим більше відрізнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні групи і мовні сім’ї. Наприклад, сучасна українська разом із російською, польською, болгарською складає групу слов’янських мов, а разом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами вони складають сім’ю індоєвропейських мов. Історики припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська, а ще раніше – єдина індоєвропейська мова.
Поширення у світі найвживаніших мов.
Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізнятися одне від одного і ззовні. Так, мешканці прохолоднішої Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і більший ніс, пустельної Азії – жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки – темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна від одної зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда, цей поділ є умовним. Адже груп із властивими лише їм особливими ознаками значно більше, ніж три, та й представники однієї раси часто не схожі один на одного. За тривалу історію людства представники різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і породичатися між собою. А головне – немає жодного сталого зв’язку між расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які насправді є представниками єдиного виду – гомо сапіенс.
3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були дуже спостережливими. Адже від знань про властивості рослин, про звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не могли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні вони наче мандрували – бачили знайомі, а іноді – і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Міркуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа – щось, що надає їм можливість жити і мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається – вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі – казковій «країні мертвих».
Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч з ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили – щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечити «усім необхідним» для існування в потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.
Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей, а й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть у природних явищ. Або ж за кожним з них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для принесення жертв визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так чи майже так виникли перші релігійні вірування.
Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі.
«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. Ті, у кого це виходило краще за інших – а це зазвичай були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду, – ставал и жерцями, тобто «тими, хто приносить жертви». Звичайно жерці нелише спілкувалися з духами, ай турбувалися про збереження знань щодо навколишнього світу, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова – чаклували. Звичайні люди ставилися до чаклунів з повагою й острахом, вважаючи їх мало не чарівниками.
Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія).
4. виникнення мистецтва. Про те, як виглядали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно– і різнокольорові.
Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими з сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали нечастоі не дуже охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин – бізонів, мамонтів, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах ляско (це сучасна Франція) і альтаміра (в Іспанії).
Вчені вважають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Але навіть якщо це припущення і є вірним, стародавні малюнки вражають насамперед своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво – тобто пізнання і відтворення світу через почуття і переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його гарнішим і привабливішим. Вона робила це крок за кроком, прикрашаючи своє житло живописом, одяг – орнаментом або ж створюючи об’ємні зображення тварин і людей – скульптуру.
Розлючений бик. Малюнок, знайдений у печері Альтаміра.
Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе.
Розповіді, перекази і пісні – це теж особливе мистецтво, початки якого також сягають давніх часів. Спів – це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних інструментах. Першим з них вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були знайдені в печері дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина був знайдений цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.
Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою.
Первісні хлібороби і скотарі
1. виникнення землеробства. За мільйони років первісної історії люди подолали великий шлях. Вони змінилися ззовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки – зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи – обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, більш врожайні їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.
Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, а потім здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно наділяти окремі ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти і боронити, а коли зерно достигало – зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.
Ступка для подрібнення зерна, знайдена в Кюльтепе (Музей історії Азербайджану).
«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів.
Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери у Західній Азії, мешканці якої першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Вони відрізняються від диких попередників – адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, більш врожайні або ж стійкіші сорти. Кількість видів культурних рослин також постійно зростає – на сьогодні їх нараховують понад шістсот.
Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.
2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося лише час від часу. Отже згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч з оселею зручніше, аніж шукати її в лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, тварин треба постійно годувати, тож були потрібні чималі запаси рослинної їжі. А це стало можливим лише з появою землеробства. Вчені стверджують, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.
Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр).
Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже корови давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом з молока люди навчилися робити сир. А кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай в громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.
З появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське, господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені подібні перевороти називають революціями – в перекладі з латини це слово й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яного віку – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одну назву: неолітична революція.
3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи конопель робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку згори донизу щільно натягали нитки. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – набагато легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.
Люди навчилися робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності і не пропускає воду. Після цього глиняні вироби навмисно почали обпалювати у вогні. Так з’явився керамічний посуд.
Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція).
Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей).
Гончарство (тобто виготовлення керамічного посуду) і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виробляли тканини чи посуду набагато більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки на хліб, сир чи м’ясо у родичів чи сусідів.
Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь найкраще підходив для виробництва знарядь праці. Зазвичай хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. Обмін перетворився на торгівлю. Первісні люди, щоправда, не знали грошей. Тому, щоб полегшити обмін і визначити ціну того чи іншого товару, використовували черепашок, шкіри тварин або ж міри зерна.
Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, а потім здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно наділяти окремі ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти і боронити, а коли зерно достигало – зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.
Ступка для подрібнення зерна, знайдена в Кюльтепе (Музей історії Азербайджану).
«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів.
Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери у Західній Азії, мешканці якої першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Вони відрізняються від диких попередників – адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, більш врожайні або ж стійкіші сорти. Кількість видів культурних рослин також постійно зростає – на сьогодні їх нараховують понад шістсот.
Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.
2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося лише час від часу. Отже згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч з оселею зручніше, аніж шукати її в лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, тварин треба постійно годувати, тож були потрібні чималі запаси рослинної їжі. А це стало можливим лише з появою землеробства. Вчені стверджують, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.
Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр).
Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже корови давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом з молока люди навчилися робити сир. А кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай в громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.
З появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське, господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені подібні перевороти називають революціями – в перекладі з латини це слово й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яного віку – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одну назву: неолітична революція.
3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи конопель робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку згори донизу щільно натягали нитки. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – набагато легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.
Люди навчилися робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності і не пропускає воду. Після цього глиняні вироби навмисно почали обпалювати у вогні. Так з’явився керамічний посуд.
Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція).
Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей).
Гончарство (тобто виготовлення керамічного посуду) і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виробляли тканини чи посуду набагато більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки на хліб, сир чи м’ясо у родичів чи сусідів.
Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь найкраще підходив для виробництва знарядь праці. Зазвичай хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. Обмін перетворився на торгівлю. Первісні люди, щоправда, не знали грошей. Тому, щоб полегшити обмін і визначити ціну того чи іншого товару, використовували черепашок, шкіри тварин або ж міри зерна.