Страница:
3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них – піраміди. Спершу їх будували східчастими, потім боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша – піраміда фараона Хеопса, висота якої досяга ла 147 метрів. Вона складена з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишено вузькі проходи, які ведуть до маленької кімнати, в якій, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч з пірамідою Хеопса його нащадки звели ще дві піраміди і витесали зі скелі величезну постать сфінкса – казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів. Звісно, щоб побудувати таку величну споруду, були потрібні неабиякі знання. А ще – виснажлива праця десятків тисяч єгипетських селян. Будівництво тривало десятки років, головно – під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю. Тисячі з них ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли останній притулоку пірамідах. І зараз викликає захоплення велич найдавніших архітектурних споруд, що збереглися до нашого часу.
Піраміди фараонів Хуфу, Хефрена і Менкаура біля Гізи (сучасний вигляд).
Будівництво великих пірамід знекровило країну. Скарбниця спорожніла, а збирати податки стало набагато важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці. З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати скромнішими. Піраміди почали будувати меншими, а потім від їх будівництва взагалі відмовилися. Царські гробниці просто вирубували в скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухалася його наказів.
4. Нове посилення Єгипту і навала кочовиків. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто стало і новою столицею Єгипту.
Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка із слонової кістки з Абідоса (Каїрський музей).
Нові володарі країни не будували пірамід. Майже весь час вони проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Але численні війни збагачували лише воєначальників і вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Навпаки – державний визиск ставав дедалі жорсткішим і брутальнішим.
Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці із чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Більше того – вчорашні раби і селяни самі захоплювали рабів і намагалися жити як можновладці. Але навести лад в країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, і влада фараонів була відновлена.
Через сторіччя до долини Нілу вдерлися племена кочовиків зі Сходу. Армія єгиптян складалася лише з піших вояків, а завойовники мали колісниці, запряжені кіньми. Сили були нерівними. Поступово кочовики захопили всю країну і примусили її мешканців сплачувати данину. Щоправда, суспільний лад залишився незмінним, вожді кочовиків швидко засвоїли звички фараонів і навіть залишили на тих самих посадах старих чиновників. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема розведення коней.
Єгипет за часів найвищого піднесення
Могутніші за фараонів
Хеттське царство
Критська морська держава
Піраміди фараонів Хуфу, Хефрена і Менкаура біля Гізи (сучасний вигляд).
Будівництво великих пірамід знекровило країну. Скарбниця спорожніла, а збирати податки стало набагато важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці. З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати скромнішими. Піраміди почали будувати меншими, а потім від їх будівництва взагалі відмовилися. Царські гробниці просто вирубували в скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухалася його наказів.
4. Нове посилення Єгипту і навала кочовиків. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто стало і новою столицею Єгипту.
Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка із слонової кістки з Абідоса (Каїрський музей).
Нові володарі країни не будували пірамід. Майже весь час вони проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Але численні війни збагачували лише воєначальників і вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Навпаки – державний визиск ставав дедалі жорсткішим і брутальнішим.
Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці із чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Більше того – вчорашні раби і селяни самі захоплювали рабів і намагалися жити як можновладці. Але навести лад в країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, і влада фараонів була відновлена.
Через сторіччя до долини Нілу вдерлися племена кочовиків зі Сходу. Армія єгиптян складалася лише з піших вояків, а завойовники мали колісниці, запряжені кіньми. Сили були нерівними. Поступово кочовики захопили всю країну і примусили її мешканців сплачувати данину. Щоправда, суспільний лад залишився незмінним, вожді кочовиків швидко засвоїли звички фараонів і навіть залишили на тих самих посадах старих чиновників. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема розведення коней.
Єгипет за часів найвищого піднесення
1. Звільнення Єгипту і загарбницькі походи фараонів.
Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися і загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. У 1551 році до нашої ери єгиптяни повстали проти завойовників і вигнали їх з долини Нілу.
Фараон Яхмос I на чолі війська, яке перемагає гіксосів.
Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів, яка відтепер спиралася насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику завдавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам фараон – у «бойовій» блакитній короні. Далі до справи приєднувалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.
Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на південь від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря. Фараон Тутмос III захопив Сирію і розширив царство до річки Євфрат. Завойовані країни змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи насамперед збагачували фараона, найвищих чиновників та жерців – до храмів спрямовували щедрі подарунки. Але на частину здобичі могли розраховувати навіть звичайні вояки. В разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.
2. Єгипетська писемність. Про історію Стародавнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й з численних документів і рукописів, що залишилися з тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно.
Вони також спочатку позначали слова малюнками, а потім окремі з цих малюнків почали означати певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, що із грецької перекладається як «священні символи».
Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Сирії. Рельєф з Карнакського храму. Гранітна статуя (Мистецько-історичний музей у Відні).
Фараон Тутмос III.
Ієрогліфічний текст, знайдений у похованні фараона Сеті I (Британський музей).
На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з місцевого очерету – папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під пресом. Врешті виходили гладкі листи, на яких можна було писати та малювати чорнилами. Листи згодом склеювали у сувої, які легко зберігалися у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – звідси походить і українське слово «папір».
3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж або млинець. З муки готували також юшку, а з зерен варили особливий напій – пиво. Їли рибу і городину. Фрукти, м’ясо і вино дозволити собі могли лише заможні люди.
Чиновники та багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Звичайні єгиптяни – чоловіки – носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях.
Давньоєгипетський папірус з описом поховальних обрядів – так звана «Книга мертвих» (Британський музей).
Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони бували як жіночими, так і чоловічими.
Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах вони часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше обмежувалося однією кімнаткою у такому домі. Єгиптяни використовували і дахи, що зазвичай були пласкими. Де це було можливо, прикрашали житло деревами і квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала і система каналізації. Меблів було дуже мало, спали вони переважно на рогіжках, одяг зберігали у скринях.
Сад. Розпис поховання (скульптора Іпуї біля Фів).
Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали на них хліб, рибу чи городину у селян, що приходили до міста. Грошей не було, тож вартість товару якщо й визначали, то у мірах зерна або ж у шматках міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.
Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панувала злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.
Дітей давні єгиптяни дуже любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, були разом з батьками всюди, де це було можливо, – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки та засоби для забавок. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили ведення хатнього господарства, хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько, та відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних юнаків згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.
Дерев’яна модель кухні (Єгипетський музей у Берліні).
Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей).
Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися і загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. У 1551 році до нашої ери єгиптяни повстали проти завойовників і вигнали їх з долини Нілу.
Фараон Яхмос I на чолі війська, яке перемагає гіксосів.
Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів, яка відтепер спиралася насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику завдавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам фараон – у «бойовій» блакитній короні. Далі до справи приєднувалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.
Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на південь від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря. Фараон Тутмос III захопив Сирію і розширив царство до річки Євфрат. Завойовані країни змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи насамперед збагачували фараона, найвищих чиновників та жерців – до храмів спрямовували щедрі подарунки. Але на частину здобичі могли розраховувати навіть звичайні вояки. В разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.
2. Єгипетська писемність. Про історію Стародавнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й з численних документів і рукописів, що залишилися з тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно.
Вони також спочатку позначали слова малюнками, а потім окремі з цих малюнків почали означати певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, що із грецької перекладається як «священні символи».
Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Сирії. Рельєф з Карнакського храму. Гранітна статуя (Мистецько-історичний музей у Відні).
Фараон Тутмос III.
Ієрогліфічний текст, знайдений у похованні фараона Сеті I (Британський музей).
На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з місцевого очерету – папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під пресом. Врешті виходили гладкі листи, на яких можна було писати та малювати чорнилами. Листи згодом склеювали у сувої, які легко зберігалися у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – звідси походить і українське слово «папір».
3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж або млинець. З муки готували також юшку, а з зерен варили особливий напій – пиво. Їли рибу і городину. Фрукти, м’ясо і вино дозволити собі могли лише заможні люди.
Чиновники та багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Звичайні єгиптяни – чоловіки – носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях.
Давньоєгипетський папірус з описом поховальних обрядів – так звана «Книга мертвих» (Британський музей).
Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони бували як жіночими, так і чоловічими.
Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах вони часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше обмежувалося однією кімнаткою у такому домі. Єгиптяни використовували і дахи, що зазвичай були пласкими. Де це було можливо, прикрашали житло деревами і квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала і система каналізації. Меблів було дуже мало, спали вони переважно на рогіжках, одяг зберігали у скринях.
Сад. Розпис поховання (скульптора Іпуї біля Фів).
Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали на них хліб, рибу чи городину у селян, що приходили до міста. Грошей не було, тож вартість товару якщо й визначали, то у мірах зерна або ж у шматках міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.
Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панувала злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.
Дітей давні єгиптяни дуже любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, були разом з батьками всюди, де це було можливо, – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки та засоби для забавок. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили ведення хатнього господарства, хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько, та відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних юнаків згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.
Дерев’яна модель кухні (Єгипетський музей у Берліні).
Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей).
Могутніші за фараонів
1. Боги давніх єгиптян. Якими б могутніми і всевладними не здавалися фараони мешканцям Єгипту й їхнім сусідам, самі вони ніколи не забували наголошувати, що лише покірно виконують волю богів. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств – ще з тих часів, коли кожне з них було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, проте насамперед вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».
Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, котрий силою власної думки створив і самого себе, і ввесь світ, і решту богів; серед них найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті і зазвичай зображували або в короні з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.
Ра вважали батьком бога мудрості Тота, якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи, та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті і визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.
Зважування серця померлого. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).
Амон-Ра на троні. Розпис поховання цариці Нефертарі біля Фів.
Озіріс, Ізіда і Нефтіда. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).
Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові дісталася влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.
Сет заздрив братові і вирішив убити його. Змайстрував він красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як Сет закрив кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса. Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, який, як і Ра, мав голову сокола. Виріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відібрав він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом – покровителем фараонів, і тому його малювали з царською короною на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони робили за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.
2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотоса. У найсвятішому місці храму – вівтарі– зберігалася статуя божества, перед якою жерці покладали жертви і здійснювали релігійні обряди.
Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою храму. З обох боків брами височіли великі башти —пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски та будували галереї зі священних скульптур – сфінксів або баранів. Під час свят такою галереєю жерці проносил и статую божества, вкриту від сторонніх очей покривалом.
Жерці в Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме в Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.
Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд).
Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд).
Єгипетський підручник з математики (Британський музей).
Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони, натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі і недосвідчені володарі.
3. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Слухатися жерців не став лише фараон Аменхотеп IV. Він самостійно вивчав священні рукописи, розмірковував над тим, як влаштований світ, і дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Тож і своїм підданим наказав відмовитися від вшанування усіх звичних для них божеств, а вклонятися Атону – богу сонячного світла. Атона зображували у вигляді сонця з променями, кожний з яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Фараон змінив власне ім’я і називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»), а столицю держави переніс до нового міста, що отримало назву Ахетатон (яка перекладається як «обрій Атона»).
Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нову релігію, Ехнатон просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. Як би там не було, але ніхто не наважився відкрито заперечувати фараону. Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті і його доньок.
Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. А син фараона навіть змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.
Фараон Ехнатон. Статуя з пісковику з Фів (Каїрський музей).
Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, котрий силою власної думки створив і самого себе, і ввесь світ, і решту богів; серед них найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті і зазвичай зображували або в короні з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.
Ра вважали батьком бога мудрості Тота, якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи, та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті і визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.
Зважування серця померлого. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).
Амон-Ра на троні. Розпис поховання цариці Нефертарі біля Фів.
Озіріс, Ізіда і Нефтіда. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).
Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові дісталася влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.
Сет заздрив братові і вирішив убити його. Змайстрував він красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як Сет закрив кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса. Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, який, як і Ра, мав голову сокола. Виріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відібрав він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом – покровителем фараонів, і тому його малювали з царською короною на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони робили за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.
2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотоса. У найсвятішому місці храму – вівтарі– зберігалася статуя божества, перед якою жерці покладали жертви і здійснювали релігійні обряди.
Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою храму. З обох боків брами височіли великі башти —пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски та будували галереї зі священних скульптур – сфінксів або баранів. Під час свят такою галереєю жерці проносил и статую божества, вкриту від сторонніх очей покривалом.
Жерці в Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме в Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.
Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд).
Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд).
Єгипетський підручник з математики (Британський музей).
Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони, натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі і недосвідчені володарі.
3. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Слухатися жерців не став лише фараон Аменхотеп IV. Він самостійно вивчав священні рукописи, розмірковував над тим, як влаштований світ, і дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Тож і своїм підданим наказав відмовитися від вшанування усіх звичних для них божеств, а вклонятися Атону – богу сонячного світла. Атона зображували у вигляді сонця з променями, кожний з яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Фараон змінив власне ім’я і називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»), а столицю держави переніс до нового міста, що отримало назву Ахетатон (яка перекладається як «обрій Атона»).
Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нову релігію, Ехнатон просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. Як би там не було, але ніхто не наважився відкрито заперечувати фараону. Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті і його доньок.
Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. А син фараона навіть змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.
Фараон Ехнатон. Статуя з пісковику з Фів (Каїрський музей).
Хеттське царство
1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морями розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це – територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори, тому умови для землеробства тут значно гірші, аніж у Месопотамії чи Єгипті. Головні багатства цього краю – це ліс і поклади корисних копалин, зокрема срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.
На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникають перші міста-держави. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря».
Анатолія (загальний вигляд з космосу).
Бог Шаррума і цар Тудхалія. Рельєф з Язилкая.
Бик. Деталь хеттської керамічної вази (Музей анатолійських цивілізацій).
А його син зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава отримала назву Хеттського царства.
Влада хеттських царів була обмеженою. Спочатку їх навіть обирали на народних зборах, і участь у них мав право взяти будь-який вільний хетт, у котрого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.
Головним засобом збагачення хеттських царів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Онук Лабарни приєднав до царства Північну Сирію, а в 1595 році до нашої ери хетти захопили і пограбували Вавилон. Однак воєнні перемоги не допомогли царю зміцнити свою владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.
2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає більш досконалих навичок – залізні знаряддя праці доводиться не відливати, а виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.
Від збереження таємниці залежали насамперед воєнні успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі і щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів дорожче за золото.
3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттській колісниці зазвичай знаходилося по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот з кількох десятків бойових кораблів.
Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили свої завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані землі до свого царства. Спочатку хетти захопили Сирію і долину річки Йордан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше був захоплений і острів Кіпр.
Хеттська колісниця. Малюнок з єгипетського рельєфу.
Завоювання хеттів.
Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була дуже почесною, бо вимагала великих здібностей і знання іноземних мов.
4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Сирію. Але біля міста Кадеш його чекала пастка. Фараон необережно розділив своїх вояків на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність та спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.
Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений в Хаттусі (Стамбульський археологічний музей).
Храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (сучасний вигляд).
Після бою Кадеш і вся Сирія залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір – один з перших у світовій історії. Сирія була поділена між ними навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився з хеттською царівною. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.
Рамзес II увійшов в історію не лише як вояк, а й як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив залишити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком взяли владу в країні у свої руки. Врешті-решт, один із жерців і сам був оголошений фараоном.
На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникають перші міста-держави. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря».
Анатолія (загальний вигляд з космосу).
Бог Шаррума і цар Тудхалія. Рельєф з Язилкая.
Бик. Деталь хеттської керамічної вази (Музей анатолійських цивілізацій).
А його син зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава отримала назву Хеттського царства.
Влада хеттських царів була обмеженою. Спочатку їх навіть обирали на народних зборах, і участь у них мав право взяти будь-який вільний хетт, у котрого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.
Головним засобом збагачення хеттських царів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Онук Лабарни приєднав до царства Північну Сирію, а в 1595 році до нашої ери хетти захопили і пограбували Вавилон. Однак воєнні перемоги не допомогли царю зміцнити свою владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.
2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає більш досконалих навичок – залізні знаряддя праці доводиться не відливати, а виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.
Від збереження таємниці залежали насамперед воєнні успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі і щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів дорожче за золото.
3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттській колісниці зазвичай знаходилося по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот з кількох десятків бойових кораблів.
Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили свої завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані землі до свого царства. Спочатку хетти захопили Сирію і долину річки Йордан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше був захоплений і острів Кіпр.
Хеттська колісниця. Малюнок з єгипетського рельєфу.
Завоювання хеттів.
Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була дуже почесною, бо вимагала великих здібностей і знання іноземних мов.
4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Сирію. Але біля міста Кадеш його чекала пастка. Фараон необережно розділив своїх вояків на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність та спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.
Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений в Хаттусі (Стамбульський археологічний музей).
Храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (сучасний вигляд).
Після бою Кадеш і вся Сирія залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір – один з перших у світовій історії. Сирія була поділена між ними навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився з хеттською царівною. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.
Рамзес II увійшов в історію не лише як вояк, а й як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив залишити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком взяли владу в країні у свої руки. Врешті-решт, один із жерців і сам був оголошений фараоном.
Критська морська держава
1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові і родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне положення острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.