Страница:
– Ну, тепер, сестричко, научи, як поправить голос.
– А от що, вовче: іди ти до коваля і попрохай його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміть співать по-козинячи.
– А де ж я буду того коваля шукать?
– А он там край села кузня стоїть, туди і йди.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
– Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співать по-козинячи.
– А що ж ти мені за це даси?
– Та я ж не знаю, що ти з мене возьмеш, грошей у звірів не бува, подарунок який-небудь принесу тобі.
– А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос; тільки щоб гуси були живі.
Вовк помчавсь до річки і почав шастать по березі в очеретах. Забовтавсь бідняга по самі уші, а таки піймав пару гусей, взяв їх обох за крила і повів до коваля. Вовка оскома брала на гусей, хотілось самому їх поїсти, та треба було добиться свого. Приніс гусей до коваля й каже:
– Ну, чоловіче, подарок тобі уже приніс, скоріш стали мені голос.
– Добре, вовче, тепер можна взяться і за роботу. Ти, вовче, стань поближче до ковадла, висолоп подужче язик та заплющ очі, а я зараз налагодю, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль взяв мерщій самий більший молот та як торохнув вовка по лобі! Він, бідняга, і не ворухнувсь. Коваль тоді зняв з вовка шкуру, одвіз на базар, продав за п’ять рублів, а гусей оставив собі на заріз. А козенята остались живі, здорові.
Вовк і лисиця
Вовк і чапля
Вовк і чоловік
Вовк і ягня
Вовк, їжак і лисиця
Вовкове щастя
Вовк, собака та кіт
Вовк та вовчиця
Вовк та заєць
Вовк та кравець
Вовча присяга
Воли і цап
Ворона і гадина
Ворона й рак
Ворона та лисиця
Голе телятко і вовк
Горобець
– А от що, вовче: іди ти до коваля і попрохай його, щоб він тобі насталив голос. Тоді ти будеш уміть співать по-козинячи.
– А де ж я буду того коваля шукать?
– А он там край села кузня стоїть, туди і йди.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
– Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співать по-козинячи.
– А що ж ти мені за це даси?
– Та я ж не знаю, що ти з мене возьмеш, грошей у звірів не бува, подарунок який-небудь принесу тобі.
– А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос; тільки щоб гуси були живі.
Вовк помчавсь до річки і почав шастать по березі в очеретах. Забовтавсь бідняга по самі уші, а таки піймав пару гусей, взяв їх обох за крила і повів до коваля. Вовка оскома брала на гусей, хотілось самому їх поїсти, та треба було добиться свого. Приніс гусей до коваля й каже:
– Ну, чоловіче, подарок тобі уже приніс, скоріш стали мені голос.
– Добре, вовче, тепер можна взяться і за роботу. Ти, вовче, стань поближче до ковадла, висолоп подужче язик та заплющ очі, а я зараз налагодю, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль взяв мерщій самий більший молот та як торохнув вовка по лобі! Він, бідняга, і не ворухнувсь. Коваль тоді зняв з вовка шкуру, одвіз на базар, продав за п’ять рублів, а гусей оставив собі на заріз. А козенята остались живі, здорові.
Вовк і лисиця
Біжить лісом вовк; бачить – дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.
– Гей, дятле, даремна твоя робота, – кричить йому вовк, – весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:
– А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
– Здрастуй, кумо!
– Здоров, куме!
– Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?
Здивувалася цьому лисиця, але каже:
– А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
– Скоро, кумо? – питає.
– Скоро.
Знову носить вовк:
– Скоро, кумо?
– Зовсім мало треба: один комір пошити, – говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти – шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:
– Рятуй, кумо!
– А ти ногами бори, впирайся і бори!
– Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!
– Гей, дятле, даремна твоя робота, – кричить йому вовк, – весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:
– А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
– Здрастуй, кумо!
– Здоров, куме!
– Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?
Здивувалася цьому лисиця, але каже:
– А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
– Скоро, кумо? – питає.
– Скоро.
Знову носить вовк:
– Скоро, кумо?
– Зовсім мало треба: один комір пошити, – говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти – шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:
– Рятуй, кумо!
– А ти ногами бори, впирайся і бори!
– Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!
Вовк і чапля
Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Ішов він, ішов, аж гульк – чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже:
– Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати.
«Від цього мені шкоди не буде», – подумав вовк і дозволив.
– Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу. Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує – танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошки вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла.
Вовк подививсь їй вслід та й говорить:
– І нащо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..
– Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати.
«Від цього мені шкоди не буде», – подумав вовк і дозволив.
– Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу. Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує – танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошки вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла.
Вовк подививсь їй вслід та й говорить:
– І нащо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..
Вовк і чоловік
Раз зустрів вовк жебрака й каже:
– Я тебе з’їм!
– Мене? Видиш, який я худий, – кістки та кожа. Не посмакує тобі м’ясо… А я тобі пораджу, кого з’їсти.
– Кого?
– У лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м’ясо.
Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука – й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка – і давай підкрадатися до нього.
– Я тебе з’їм!
– Хочеш мене з’їсти? Но, мало почекай, доки ся помию й помолю… Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.
– Но, готуйся, лиш скоро!
Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.
– Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю. Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і бух! Бух! Бух! Вовк реве:
– Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.
Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.
– Дай ще, – просить.
Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром. Рушили люди додому. Була зима. На небі світив місяць. Проходили біля води, й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.
– Ци можу взяти тот сир?
– Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.
Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.
– Йой, далі не можу.
– Хлебчи, хлебчи!
Вовк мало не здох, а до сира й так не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.
– Ходи, погрієшся.
– Я не піду. Боюся.
Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.
– Я тебе з’їм!
– Мене? Видиш, який я худий, – кістки та кожа. Не посмакує тобі м’ясо… А я тобі пораджу, кого з’їсти.
– Кого?
– У лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м’ясо.
Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука – й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка – і давай підкрадатися до нього.
– Я тебе з’їм!
– Хочеш мене з’їсти? Но, мало почекай, доки ся помию й помолю… Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.
– Но, готуйся, лиш скоро!
Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.
– Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю. Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і бух! Бух! Бух! Вовк реве:
– Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.
Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.
– Дай ще, – просить.
Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром. Рушили люди додому. Була зима. На небі світив місяць. Проходили біля води, й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.
– Ци можу взяти тот сир?
– Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.
Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.
– Йой, далі не можу.
– Хлебчи, хлебчи!
Вовк мало не здох, а до сира й так не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.
– Ходи, погрієшся.
– Я не піду. Боюся.
Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.
Вовк і ягня
На луках паслась отара овець. Вівці розбились по всіх луках, кожна собі шукала смачнішого корму. Вовк наглядів овець і ходив назирця за ними трохи одалі поза кущами, піджидав, поки яка-небудь одчале од гурту і підближиться до нього. Кинуться напролом в отару – вовк боявся пастуха і трохи соромивсь без ніякої причини душить вівцю. Виждав, поки одно ягня підійшло до сарми воду пить, підійшов і собі до води, сердито глянув на ягня і сказав: «Ти чого тут воду каламутиш? Через тебе хоч не пивши здихай, вода меркотинням провоня». – «Та що ж ти, вовче, неправду кажеш? Чого ж вода буде вонять, коли вона тече не в той край, де ти стоїш?» – «Мовчи, не пащекуй, іш яке зарічене! Знаю я тебе, ти не одному мені допекло. Ти і торік моєму батькові не раз грубіянило». – «Та що ти, вовче, балакаєш, торік мене ще і на світі не було, я тіко зимою під голодний святвечір найшлося». – «Не мороч мені голови, ледаще. Не ти, так твій брат або тітка, про мене, все равно. Ти іще будеш мені перечить, огризаться і обличать мене в неправді? Зараз же рішу твою жисть».
Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало що єсть мочі: «Рятуйте, хто вірує в Бога, мене вовк душе!»
Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, а вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки, а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка оправдають, а вівця нещасна кругом буде виновата.
Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало що єсть мочі: «Рятуйте, хто вірує в Бога, мене вовк душе!»
Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, а вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки, а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка оправдають, а вівця нещасна кругом буде виновата.
Вовк, їжак і лисиця
– Що за чудо, – сказав вовк, увидівши їжака, котрий лежав, згорнувшись в клубок, обставлений докола шпильками, як ножми. – Він не подобний навіть до живого существа! То страшило і ганьба для цього лісу.
– А він таки благословить своє безобразіє, – сказала лисиця, – воно спасає його од твоїх зубів.
– А він таки благословить своє безобразіє, – сказала лисиця, – воно спасає його од твоїх зубів.
Вовкове щастя
Так ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка: «Ти, куме, будеш нинька мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!» Та й потому лис пішов собі у єден бік, а вовк у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам’ятав.
Та й вовк іде-іде – надибав кусень солонини. Але гадає си так: «Я буду ще мати щастя, то нащо мені тої солонини? Я собі що ліпшого ще знайду!» Та й лишив солонину та й пішов.
Іде далі – пасеться кобила з лошатьом. Прийшов вовк ід ній та й каже: «Я твоє лоша з’їм!» Але кобила каже до нього так: «Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тогди тобі дам лоша!» Та й наставила йому копито, аби читав, та й ударила го по зубах, ажень упав. Тогди забрався вовк та й пішов далі – питати щастя.
Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже: «Я твоє паця з’їм!» А свиня каже: «Та як будеш їсти, коли оно дуже брудне? Я, – каже, – піду та й го вмию, та й ще хріну до того принесу, то го тогди з’їш!». Вовк сів та й чекає, але свиня ся не вертала – не міг ся дочекати. Та й пішов.
Іде. Пасуться барани. Він прийшов ід ним та й каже: «Я єднего з вас із’їм!» Але барани кажуть так: «Добре, вже єдного з’їш! Але ще перше ходи з нами, бо ми маємо єдного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!»
Вовкові то ся подобало, і пішов з баранами у село. І тогди сів си на горбочку та й як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити, аж забили на смерть. Таке то було вовкове щастя!
Та й вовк іде-іде – надибав кусень солонини. Але гадає си так: «Я буду ще мати щастя, то нащо мені тої солонини? Я собі що ліпшого ще знайду!» Та й лишив солонину та й пішов.
Іде далі – пасеться кобила з лошатьом. Прийшов вовк ід ній та й каже: «Я твоє лоша з’їм!» Але кобила каже до нього так: «Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тогди тобі дам лоша!» Та й наставила йому копито, аби читав, та й ударила го по зубах, ажень упав. Тогди забрався вовк та й пішов далі – питати щастя.
Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже: «Я твоє паця з’їм!» А свиня каже: «Та як будеш їсти, коли оно дуже брудне? Я, – каже, – піду та й го вмию, та й ще хріну до того принесу, то го тогди з’їш!». Вовк сів та й чекає, але свиня ся не вертала – не міг ся дочекати. Та й пішов.
Іде. Пасуться барани. Він прийшов ід ним та й каже: «Я єднего з вас із’їм!» Але барани кажуть так: «Добре, вже єдного з’їш! Але ще перше ходи з нами, бо ми маємо єдного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!»
Вовкові то ся подобало, і пішов з баранами у село. І тогди сів си на горбочку та й як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити, аж забили на смерть. Таке то було вовкове щастя!
Вовк, собака та кіт
Був собі мужик, мав собі собаку. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як застарився, то хазяїн і прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там миші, що попало, та й їв.
Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:
– Здоров був, собако!
Поздоровкались. Вовк і питає:
– Куди ти, собако, йдеш?
– Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.
Вовк питає:
– Може ти, собако, їсти хочеш?
– Хочу, – каже.
Вовк говорить:
– Ходім, я тебе нагодую.
Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:
– Піди, – каже, – подивися, що то пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:
– Вівці.
– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.
Ідуть вони, побачив вовк гуси.
– А піди, – каже вовк, – подивись, собако, що то там пасеться?
Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:
– Гуси.
– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, – далі!
Ідуть вони далі. Побачив вовк – коняка пасеться.
– А піди, – каже, – собако, подивись, що то пасеться.
Собака прибігає й каже:
– Коняка.
– Ну, то буде наша, – каже вовк.
Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:
– А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?
Подивись собака:
– Тріпочеться, – каже.
– А тепер дивись, – каже вовк, – чи посоловіли в мене очі?
– Посоловіли, – каже собака.
Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий – гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.
Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він – на степу ловить миші.
– Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?
– А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.
Собака каже:
– Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).
Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:
– Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь і каже:
– Вівці.
– Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!
Ідуть. Собака побачив гуси.
– Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь, каже:
– Гуси.
– Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.
Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.
– Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?
Пішов кіт, подивився й каже:
– Коняка.
– Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.
Почав собака їсти землю, яриться та й каже:
– А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?
– Ні, – каже кіт.
Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:
– А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!
Подивився кіт та й каже:
– Трошки почав тріпотатися.
– Тріпнем бісову коняку! – каже собака.
І знов почав собака гребти землю і питає кота:
– А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?
– А кіт каже:
– Ні.
– Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.
– Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.
Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:
– Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!
Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:
– Здоров був, собако!
Поздоровкались. Вовк і питає:
– Куди ти, собако, йдеш?
– Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.
Вовк питає:
– Може ти, собако, їсти хочеш?
– Хочу, – каже.
Вовк говорить:
– Ходім, я тебе нагодую.
Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:
– Піди, – каже, – подивися, що то пасеться?
Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:
– Вівці.
– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.
Ідуть вони, побачив вовк гуси.
– А піди, – каже вовк, – подивись, собако, що то там пасеться?
Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:
– Гуси.
– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, – далі!
Ідуть вони далі. Побачив вовк – коняка пасеться.
– А піди, – каже, – собако, подивись, що то пасеться.
Собака прибігає й каже:
– Коняка.
– Ну, то буде наша, – каже вовк.
Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:
– А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?
Подивись собака:
– Тріпочеться, – каже.
– А тепер дивись, – каже вовк, – чи посоловіли в мене очі?
– Посоловіли, – каже собака.
Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий – гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.
Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він – на степу ловить миші.
– Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?
– А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.
Собака каже:
– Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).
Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:
– Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь і каже:
– Вівці.
– Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!
Ідуть. Собака побачив гуси.
– Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?
Кіт побіг, подививсь, каже:
– Гуси.
– Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.
Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.
– Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?
Пішов кіт, подивився й каже:
– Коняка.
– Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.
Почав собака їсти землю, яриться та й каже:
– А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?
– Ні, – каже кіт.
Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:
– А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!
Подивився кіт та й каже:
– Трошки почав тріпотатися.
– Тріпнем бісову коняку! – каже собака.
І знов почав собака гребти землю і питає кота:
– А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?
– А кіт каже:
– Ні.
– Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.
– Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.
Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:
– Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!
Вовк та вовчиця
Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.
– Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.
– Чому? – дивиться на неї вовк.
– Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
– Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…
– Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
– Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.
– Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:
– Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
– Добре, – каже вовчиця, – подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.
Побачили її орачі і почали гукати:
– Вовк, вовк!.. Бий вовка!
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла – і нічого, а я в кущах сидів – і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
– Ну, що, чия правда?
Віддихався вовк та й каже:
– Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
– Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.
– Чому? – дивиться на неї вовк.
– Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
– Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…
– Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
– Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.
– Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:
– Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
– Добре, – каже вовчиця, – подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.
Побачили її орачі і почали гукати:
– Вовк, вовк!.. Бий вовка!
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла – і нічого, а я в кущах сидів – і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
– Ну, що, чия правда?
Віддихався вовк та й каже:
– Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
Вовк та заєць
Як раз вовк з зайцем покумалися. Приятелями були. Але якось так трапилося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить.
Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:
– Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
– Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу – на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.
Вовк каже:
– Добре, веди.
Прийшли вони на толоку, видять – пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.
– Ото добре! – каже заєць. – Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб»[1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
– Добре, – каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!
А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:
– Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?
Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний – не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.
Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:
– Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
– Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу – на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.
Вовк каже:
– Добре, веди.
Прийшли вони на толоку, видять – пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.
– Ото добре! – каже заєць. – Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб»[1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
– Добре, – каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!
А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:
– Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?
Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний – не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.
Вовк та кравець
Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:
– Хто ти?
– Кравець.
– Ну, поший мені кожух, а то з’їм.
А кравець каже:
– Лягай, я зміряю.
Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!
Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»
А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.
– Хто ти?
– Кравець.
– Ну, поший мені кожух, а то з’їм.
А кравець каже:
– Лягай, я зміряю.
Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!
Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»
А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.
Вовча присяга
Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». – «Добре, – каже вовк, – я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем». – «Добре», – каже лисиця. – «А де ж я буду присягати?» – пита вовк. – «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
Служу государю і Богу,
І кладу у петлю ногу,
І держу вірно і кріпко,
Поки скажуть годі, —
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.
Воли і цап
Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу ввечір прийшли вони додому, дуже ся тяжко напрацювали і зачали говорити один до другого, що тяжке орання мали, дуже ся змучили. А цап то почув і каже: «Які ви дурні на цисе. Я, бувши вами, зараз би-м ся зробив слабий, і ґазда не піде одним биком орати».
Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.
Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.
Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.
Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.
Ворона і гадина
Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться – бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.
Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить – знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.
Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, – каже, – зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».
І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.
Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.
Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить – знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.
Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, – каже, – зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».
І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.
Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.
Ворона й рак
(Народна приповістка)
Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.
Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.
Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:
– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!
– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.
– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!
– Угу! – знову обережно проказує ворона.
– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!
– Угу! – все однаково відмовляє ворона.
– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
– Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…
Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.
Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:
– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!
– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.
– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!
– Угу! – знову обережно проказує ворона.
– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!
– Угу! – все однаково відмовляє ворона.
– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
– Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…
Ворона та лисиця
Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І тая лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: «Ти стара, і я стара – не псуй собі зубів, а пусти мене». І каже до лисиці: «Лети зо мною до мене до двора, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти». І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: «А ликай масло!». Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: «А що ви, ніжки, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми тоє гадали, щоби-сьмо втікли і щоби нас масло не помастило». І тая каже: «Ну, то куплю вам черевички за тоє! А ви що, вушка, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає». – «Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як-їсь до ямки втікав?» – «А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило». А вона тогди з ями: «На, масло, хвіст, коли він такий!» Пес злапав за хвіст і лисицю з’їв.
Голе телятко і вовк
Голе телятко пішло в Київ Богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. «Здрастуй, голе телятко!» – «Здрастуй, сірий, кудлатий вовче!» —
«Куди ти, голе телятко, йдеш?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». – «Іди», – каже голе телятко.
І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» – каже кривий вовк. «Здоров!» – «Куди ви йдете?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». – «Іди».
Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. «Здрастуйте!» – «Здоров!» – «Куди вас Бог несе?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію». – «Іди».
Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і медвідь. Тоді кудлатий вовк і каже: «Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і медведя із хати». Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигонити.
Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.
Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: «Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..» Заєць і пустив його, а сам як підскоче, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і медвідь шасть у хату. Як ухватить кривого, а потім і сліпого – так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.
А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ…
«Куди ти, голе телятко, йдеш?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». – «Іди», – каже голе телятко.
І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» – каже кривий вовк. «Здоров!» – «Куди ви йдете?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». – «Іди».
Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. «Здрастуйте!» – «Здоров!» – «Куди вас Бог несе?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію». – «Іди».
Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і медвідь. Тоді кудлатий вовк і каже: «Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і медведя із хати». Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигонити.
Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.
Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: «Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..» Заєць і пустив його, а сам як підскоче, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і медвідь шасть у хату. Як ухватить кривого, а потім і сліпого – так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.
А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ…
Горобець
Серед птахів є він найгірший злодій. Він потрафить знайти найменшу дірку, залізти через неї до комори чи куди інде, наїстися і шкоду зробити.
Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати. Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму.
Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару – потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає:
– Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи?
Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати. Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму.
Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару – потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає:
– Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи?