Страница:
Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Бджоли і медвідь
Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» – «Добре, – кажуть бджоли, – пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».
Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»
Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.
Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»
Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.
Бджола рятує гусці життя
Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:
– Кумко, – каже, – дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…
Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, – біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце – ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.
Так бджола урятувала гусці життя.
– Кумко, – каже, – дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…
Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, – біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце – ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.
Так бджола урятувала гусці життя.
Бідний вовк
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
– А чого, тобі їсти? – каже Бог.
– Чого дай, то дай!
– Отам на луці пасеться попова кобила, – вона ніяк не підбіжить, – от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога – трюх-трюх, – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака!
– Їй-богу, – каже, – вовк!
– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови! – каже.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так! – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? – чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже, – тобі кобили мало?
Лає:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
– Ну, коли ж так, – каже Бог, – то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, – то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Та брешеш, – собака!
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як!
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо! – каже.
От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рота – так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, – він – беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
– Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти – аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
– Та й обрид уже ти, – каже, – з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Брешеш, – собака!
– Ні, – каже, – вовк!
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає – аж вовк перелякався:
– Чого це ти, – каже, – кричиш?
– Та це я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат – з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
– Скажи, чого це стільки народу біжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне – та прямо до Бога.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
– Піди, там он іде кравець, – нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
– Здоров, чоловіче!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Брешеш, – собака!
– Ні, – каже, – їй-богу вовк!
– Та й малий же, – каже, – з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – давай міряти аршином! Міряв його, міряв, – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. – Аршин і вздовж і вшир! – Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
– Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже:
– Ні, – каже, – братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене – один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній:
– Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!
– А-а! – каже, – вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
– Ні, – кажуть, – не можна: злазь!
– Стривайте ж, – каже, – я на схід душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та – ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, – так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
– Спасибі, – каже, – Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
– А чого, тобі їсти? – каже Бог.
– Чого дай, то дай!
– Отам на луці пасеться попова кобила, – вона ніяк не підбіжить, – от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога – трюх-трюх, – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака!
– Їй-богу, – каже, – вовк!
– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови! – каже.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так! – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? – чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже, – тобі кобили мало?
Лає:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
– Ну, коли ж так, – каже Бог, – то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, – то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Та брешеш, – собака!
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як!
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо! – каже.
От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рота – так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, – він – беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
– Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти – аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
– Та й обрид уже ти, – каже, – з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Брешеш, – собака!
– Ні, – каже, – вовк!
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає – аж вовк перелякався:
– Чого це ти, – каже, – кричиш?
– Та це я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат – з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
– Скажи, чого це стільки народу біжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне – та прямо до Бога.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
– Піди, там он іде кравець, – нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
– Здоров, чоловіче!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Брешеш, – собака!
– Ні, – каже, – їй-богу вовк!
– Та й малий же, – каже, – з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – давай міряти аршином! Міряв його, міряв, – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. – Аршин і вздовж і вшир! – Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
– Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже:
– Ні, – каже, – братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене – один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній:
– Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!
– А-а! – каже, – вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
– Ні, – кажуть, – не можна: злазь!
– Стривайте ж, – каже, – я на схід душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та – ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, – так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
– Спасибі, – каже, – Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
Бійка вовків із свиньми
Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з’їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тогди скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо потребуєш?» – «Тут я казав пацюкові, що маю його з’їсти, а він мене як лапнув попід спід, попід черево, я ся ледве вирвав». Кажуть вовки пацюкові: «Ми тебе зараз роздерем». А пацюк тогди каже: «Що вам з мене одного? Я прикличу зараз ще хоть зо штири». Пацюк як зафутів, то прибігла д нему ціла бурса свиней. Та й кажуть свині до пацюка: «Що потребуєш?» А пацюк ся відзиває до них: «На мене напала лиха дзвір і хоче мене з’їсти. Може, би ви нас розсудили?»
Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других: «Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, абисте мали що більше їсти» – треба було нам його розірвати і з’їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з’їсти, що ти не знав, як ся застосувати».
Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других: «Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, абисте мали що більше їсти» – треба було нам його розірвати і з’їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з’їсти, що ти не знав, як ся застосувати».
Бравий заєць
Іде заєць, зирк – аж стоїть бутель горілки… Напився до нестями, ліг та й спить.
Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.
Іде вовк. Напився і теж заснув.
Сплять вони собі.
Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам’ятаю… Але як цих двох убив – ніяк не можу зрозуміти!..»
Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.
Іде вовк. Напився і теж заснув.
Сплять вони собі.
Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам’ятаю… Але як цих двох убив – ніяк не можу зрозуміти!..»
Бузько і жаби
Жаба квакала від ранку до вечора. Та побачила бузька і зараз замовкла та сховалася в ставі.
– Не ховайся, золота співачко! – каже бузько. – Я приходжу здалека, бо хочу послухати твого солодкого голосу.
– Ти прийшов, бузьку, здалека, – відповіла обережна жаба, – не щоб слухати мого голосу, тільки щоб з’їсти мого м’ясця!
Приємно говорить підхлібний, але мудрий не слухає того.
– Не ховайся, золота співачко! – каже бузько. – Я приходжу здалека, бо хочу послухати твого солодкого голосу.
– Ти прийшов, бузьку, здалека, – відповіла обережна жаба, – не щоб слухати мого голосу, тільки щоб з’їсти мого м’ясця!
Приємно говорить підхлібний, але мудрий не слухає того.
Бузько і лис
То раз лис запросив до себе на празник бузька та й налляв на дві тарілки квасного молока, їсть сам і бузька припрошує. Бузько би рад молока з’їсти, але не годен, бо має довгий дзьоб, та й потарахкає трохи по тарелі, але нічого не годен їсти. Але гадає собі: «Чекай, лисе, я тебе так само пригощу». І вже по тім трактаменті подякував лисові та й просить його, аби він прийшов до нього. І забрався і пішов. Лис сів коло другої тарілки, їсть молоко і з бузька сміється, що так його змудрував.
Але не за довгий час зібрався лис, йде до бузька. Приходить. Звіталися. Зачинає його приймати бузько в гості. І кладе на стіл дві фляшки такі, як то є від вина бутильки, повні печеного м’яса. І бузько їсть і просить кума їсти. Лис рад би м’ясо з’їсти, але що зробить, коли не годен дістати. А бузько сам їсть, бо він має довгий дзьоб, та й з фляшки по кавалку виймає.
А лис посидів трохи, видить, що нічого не зробить, забрався та й пішов, та й мислить собі: «Добре ти мене потрактував, ще ліпше, як я тебе!»
І вже більше не кумалися.
Але не за довгий час зібрався лис, йде до бузька. Приходить. Звіталися. Зачинає його приймати бузько в гості. І кладе на стіл дві фляшки такі, як то є від вина бутильки, повні печеного м’яса. І бузько їсть і просить кума їсти. Лис рад би м’ясо з’їсти, але що зробить, коли не годен дістати. А бузько сам їсть, бо він має довгий дзьоб, та й з фляшки по кавалку виймає.
А лис посидів трохи, видить, що нічого не зробить, забрався та й пішов, та й мислить собі: «Добре ти мене потрактував, ще ліпше, як я тебе!»
І вже більше не кумалися.
Ведмежа лапа
Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь: «Здоров, кума! Де ти рибки наловила?» – «Он там на річці; піди й собі налови».
Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибко, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» – «Я говорю: ловись, рибко, маленька й велика».
Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне – ніяк не витягне. І говорить: «От багато риби начіплялось на хвіст».
А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів: «Ідіть на річку ведмедя бити». Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.
Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль. Йде в село до баби і приговорює:
Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.
Ведмідь без оглядки побіг у село; а баба стала жить-поживать і добра наживать.
Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибко, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» – «Я говорю: ловись, рибко, маленька й велика».
Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне – ніяк не витягне. І говорить: «От багато риби начіплялось на хвіст».
А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів: «Ідіть на річку ведмедя бити». Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.
Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль. Йде в село до баби і приговорює:
Йде й приговорює:
– Іду, бреду на сосновім костилі,
На дубовій палці.
Підійшов ведмідь до дверей і стукає колодкою: «Отвори, бабо, оддай мою лапу!»
– Усе село спить,
Уся вода спить,
А одна баба не спить,
На моїй шкурі сидить,
Моє м’ясо варить,
Мою шерсть пряде.
Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.
Ведмідь без оглядки побіг у село; а баба стала жить-поживать і добра наживать.
Ведмідь і колодка
Іде собі ведмідь лісом та й нюхає, чи не знайде чим поживиться, бо їсти хоче – аж живіт підвело. Тільки чує – мед. Задрав морду, бачить: на дереві вулик, а під вуликом колодка на віжках висить.
Поліз ведмідь на липу. Доліз до колодки, а далі не можна – колодка не пуска. От він узяв та й одіпхнув її помаленьку лапою; вона трохи одвихнулась та й знов назад і вдарила його по голові.
Ведмідь одіпхнув її дужче; вона знов луснула його по голові, тільки вже дужче. Розсердився ведмідь та з усієї сили як штовхне колодку… А вона його як трісне – трохи він з дерева не покотивсь.
Розлютувався ведмідь; уже й про мед забув, тільки б йому ту гаспидську колодку подужати. От і почав він її з усієї сили одпихать від себе, а вона все його по голові та по голові. Бився він з нею, бився, аж поки зовсім побитий не впав додолу. А під деревом чоловік гострого кілля набив, ведмідь на нього й настромивсь.
Поліз ведмідь на липу. Доліз до колодки, а далі не можна – колодка не пуска. От він узяв та й одіпхнув її помаленьку лапою; вона трохи одвихнулась та й знов назад і вдарила його по голові.
Ведмідь одіпхнув її дужче; вона знов луснула його по голові, тільки вже дужче. Розсердився ведмідь та з усієї сили як штовхне колодку… А вона його як трісне – трохи він з дерева не покотивсь.
Розлютувався ведмідь; уже й про мед забув, тільки б йому ту гаспидську колодку подужати. От і почав він її з усієї сили одпихать від себе, а вона все його по голові та по голові. Бився він з нею, бився, аж поки зовсім побитий не впав додолу. А під деревом чоловік гострого кілля набив, ведмідь на нього й настромивсь.
Ведмідь і черв’як
Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:
– Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва:
– Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?
– Поживемо – побачимо! – сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому:
– Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший – ти, великий, чи я, маленький?
– Я сильніший, – відповів ведмідь, – але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік – то не штука!..
А черв’як сказав йому:
– Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже пословиця: «Мала капля лупає скелю».
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:
– Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва:
– Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?
– Поживемо – побачимо! – сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому:
– Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший – ти, великий, чи я, маленький?
– Я сильніший, – відповів ведмідь, – але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік – то не штука!..
А черв’як сказав йому:
– Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже пословиця: «Мала капля лупає скелю».
Вибір королів між живиною
Зійшлася звірина і обирала з-межи себе на короля. Кого би то вибрати, хто найдужчий? З-межи них найдужчий лев, але бо й медвідь собі хтів бути, бо й він сильний. Пішли ся оба бороти. Заміг лев медведя, і лева поставили на короля.
Зійшлося множество і риби морської, зачали вибирати над собов короля, а хоць велькориб найбільший, але сом найшвидший і найдужчий, вибрали сома на короля.
Злетілися і птиці также вибирати над собов короля і зачали вибирати орла. А волове очко, що найменше, собі хтіло бути. І не могли ся полагодити. Каже орел: «Хто найвище з усьої птиці підлетить, той най буде королем».
Зачала ся зносити вся птиця, і орел знісся найвище. А волове очко сховалося орлові під крило і виділо, як він літав у повітрю. Як вже орел знісся високо, же не міг ся ані трошки вище знести, а волове очко підлетіло вище і сцінькотіло. Тогди узнала вся пташина, що таки орел най буде королем, бо волове очко не по справедливості підлетіло.
Зійшлося множество і риби морської, зачали вибирати над собов короля, а хоць велькориб найбільший, але сом найшвидший і найдужчий, вибрали сома на короля.
Злетілися і птиці также вибирати над собов короля і зачали вибирати орла. А волове очко, що найменше, собі хтіло бути. І не могли ся полагодити. Каже орел: «Хто найвище з усьої птиці підлетить, той най буде королем».
Зачала ся зносити вся птиця, і орел знісся найвище. А волове очко сховалося орлові під крило і виділо, як він літав у повітрю. Як вже орел знісся високо, же не міг ся ані трошки вище знести, а волове очко підлетіло вище і сцінькотіло. Тогди узнала вся пташина, що таки орел най буде королем, бо волове очко не по справедливості підлетіло.
Віл, баран та півник
Був собі віл. Влітку він випасувався по зелених нивах та долинах; нікого не боявся, бо був дужчий од всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою. Навіть у хазяїна не хотів працювати. Зібрався та й утік.
І от приходить осінь. Похолоднішало, трава постарілась і стала невкусною… Кожної ночі він тремтів усе більше від холоду. Та це була тільки осінь!.. А як прийде зима? От і вирішив він піти у теплі краї, бо чув десь – люди говорили, – що птахи на зиму летять у теплі краї. От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо випасувався. Жалко було покидати таку чудову долину, яка його стільки кормила… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.
Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.
– Куди це ти зібрався? – питає його баран.
– Та іду в теплі краї перезимувати.
– Та й я того! – сказав баран і пішов за ним.
От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.
– Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? – він їх питає. А вони йому й кажуть:
– Та в теплі краї, братику, перезимувати.
– Ге, та й я того!
От ідуть вони уже втрьох. Над вечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.
– Он гуси летять! – закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба він здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Побив крилами, полепетав та й знову злетів на землю. «От чорт, лише змучився даремно!»… А тим часом гуси вже розположилися на горбку на ночівлю. Приходить старий гусак-вожак, вклонився та й каже:
– Куди це ви, шановне панство, зібрались?
– Та в теплі краї на зимівлю, – відповів віл.
– Ого-го-го! Га-га-га-га! – розсміявся старший гусак-вожак. – Не бачити вам теплих країв!..
– А чому, товаришу? – запитав півень.
– Гм, та тому, що Бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не хватить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.
Подумали наші мандрівники – що ж тут робити? Та так нічого і не придумали. Пішли вони питати поради у старого гусака-вожака. А той їм і каже:
– Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїнів та й працюйте знов, занімайтесь своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїнів… Коли б не прогнали…
А вони роздумали та й кажуть:
– Не на те ми ішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.
Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.
І от приходить осінь. Похолоднішало, трава постарілась і стала невкусною… Кожної ночі він тремтів усе більше від холоду. Та це була тільки осінь!.. А як прийде зима? От і вирішив він піти у теплі краї, бо чув десь – люди говорили, – що птахи на зиму летять у теплі краї. От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо випасувався. Жалко було покидати таку чудову долину, яка його стільки кормила… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.
Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.
– Куди це ти зібрався? – питає його баран.
– Та іду в теплі краї перезимувати.
– Та й я того! – сказав баран і пішов за ним.
От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.
– Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? – він їх питає. А вони йому й кажуть:
– Та в теплі краї, братику, перезимувати.
– Ге, та й я того!
От ідуть вони уже втрьох. Над вечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.
– Он гуси летять! – закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба він здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Побив крилами, полепетав та й знову злетів на землю. «От чорт, лише змучився даремно!»… А тим часом гуси вже розположилися на горбку на ночівлю. Приходить старий гусак-вожак, вклонився та й каже:
– Куди це ви, шановне панство, зібрались?
– Та в теплі краї на зимівлю, – відповів віл.
– Ого-го-го! Га-га-га-га! – розсміявся старший гусак-вожак. – Не бачити вам теплих країв!..
– А чому, товаришу? – запитав півень.
– Гм, та тому, що Бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не хватить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.
Подумали наші мандрівники – що ж тут робити? Та так нічого і не придумали. Пішли вони питати поради у старого гусака-вожака. А той їм і каже:
– Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїнів та й працюйте знов, занімайтесь своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїнів… Коли б не прогнали…
А вони роздумали та й кажуть:
– Не на те ми ішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.
Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.
Вовка ноги годують
Був раз старий вовк та й уже не довижав зі старости. Та й він ходив, блукав по лісі, по полю та й нічого не сполював. Але вийшов він на полонину та й сів на купину і плаче, бо голоден. Приходить до нього стара лисиця і каже: «Добрий день!» – «Добре здоровля, кумоньку!» Питається лисиця: «А що ви ся так задумали? Чого ви плачете?» – «А що, – каже вовк, – уже-сми три дні нічо не їв; здиблю оленя, а той передо мнов натупає рогами, надражниться зо мнов та й пошумить туди у ліс; здибаю кнура, а той як гукне на своїх, то по півдня за мнов уганяються; аби-х не міг ще утечи, то би з мене і кусника донині не стало; а до зайця то уже не мені ся рівняти; от прийдеться мені з голоду загибати». А лисиця-удовиця каже: «Цитьте, кумочку, не журіться, ходім зо мнов, то буде добре».
Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця: «Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть». Але пішла лисиця між череду і розповіла старому баранові, як ся має річ, а баран каже: «Кажи йому, аби пішов там під той горбочок і сів собі проти горбочка, а я буду там пасти, а він най скаже до мене: «Стій, баране, бо я маю тебе з’їсти!» А потім то уже моя річ».
Побігла стара лисиця і розповіла то вовкові. Пішов вовк проти того горбка, дивиться – пасеться баран. Каже вовк: «Баране, стій! Я маю тебе з’їсти!» Баран став та й каже до вовка: «Нащо тобі зо мнов моцуватися? Ти сідай там на долині та й роззяв рота, а я звідси розбігнуся і тобі цілий у рот забігну!» Сів вовк та й роззявився, а баран як ся розжене та й бух його у пащеку рогами, що вовк аж ся перевернув. Ніж ся вовк прочутив, а баран у ноги. А лисиця аж качається у корчах зо сміху. Вовк прочунявся трохи та й каже: «Огій, я, – каже, – цілого барана з’їв. Та й ще-м голоден!»
Приходить до него лисиця та й каже: «А тобі чого кров на бороді?» – «Ов, – каже вовк, – ти не знаєш чому? Я отеперісько цілого барана прожер та й ще-м голоден». – «Ходім далі, ми щось конче мусимо найти, аби ти ся наїв». Ідуть они, аж дивляться – пасеться кінь на толоці. Каже лисиця: «Ану цего як з’їш, то уже буде з тебе!» Проходить до него вовк і каже: «Мой, я би тебе з’їв!» Але кінь каже: «Я видю, що ти би мене з’їв, але біда, що я кований та поломиш собі зуби; я видю, що ти дуже голоден та меш зі смаком їсти, то можеш собі зуби геть поломити; уперед мусиш повідривати підкови від задніх ніг». А вовк каже: «Ану покажи, я відорву». Зайшов вовк ззаду, підняв кінь ногу, та й вовк зазирає… Але кінь як дав штоса ногами, а вовк лиш горі ногами та й здох…
Тому люди приповідають, що вовка ноги годують, поки молодий; на старість спустився на слуги та й з голоду здох.
Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця: «Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть». Але пішла лисиця між череду і розповіла старому баранові, як ся має річ, а баран каже: «Кажи йому, аби пішов там під той горбочок і сів собі проти горбочка, а я буду там пасти, а він най скаже до мене: «Стій, баране, бо я маю тебе з’їсти!» А потім то уже моя річ».
Побігла стара лисиця і розповіла то вовкові. Пішов вовк проти того горбка, дивиться – пасеться баран. Каже вовк: «Баране, стій! Я маю тебе з’їсти!» Баран став та й каже до вовка: «Нащо тобі зо мнов моцуватися? Ти сідай там на долині та й роззяв рота, а я звідси розбігнуся і тобі цілий у рот забігну!» Сів вовк та й роззявився, а баран як ся розжене та й бух його у пащеку рогами, що вовк аж ся перевернув. Ніж ся вовк прочутив, а баран у ноги. А лисиця аж качається у корчах зо сміху. Вовк прочунявся трохи та й каже: «Огій, я, – каже, – цілого барана з’їв. Та й ще-м голоден!»
Приходить до него лисиця та й каже: «А тобі чого кров на бороді?» – «Ов, – каже вовк, – ти не знаєш чому? Я отеперісько цілого барана прожер та й ще-м голоден». – «Ходім далі, ми щось конче мусимо найти, аби ти ся наїв». Ідуть они, аж дивляться – пасеться кінь на толоці. Каже лисиця: «Ану цего як з’їш, то уже буде з тебе!» Проходить до него вовк і каже: «Мой, я би тебе з’їв!» Але кінь каже: «Я видю, що ти би мене з’їв, але біда, що я кований та поломиш собі зуби; я видю, що ти дуже голоден та меш зі смаком їсти, то можеш собі зуби геть поломити; уперед мусиш повідривати підкови від задніх ніг». А вовк каже: «Ану покажи, я відорву». Зайшов вовк ззаду, підняв кінь ногу, та й вовк зазирає… Але кінь як дав штоса ногами, а вовк лиш горі ногами та й здох…
Тому люди приповідають, що вовка ноги годують, поки молодий; на старість спустився на слуги та й з голоду здох.
Вовк в овечій шкурі
Вовк убрався раз в овечу шкуру і в такій одежі пожирав довго вівці. Но пастух, зловивши вовка, забив його і повісив високо на стовбі. Сусіди дивовалися, для чого він так вівцю повісив. «Ви ошибаєтесь, – сказав вівчар, – хотя то овеча шкура, но під нею скривалося вовче тіло!»
З того єсть така наука: не суди чоловіка по єго поверхности, но по єго поступках, по єго ділах.
З того єсть така наука: не суди чоловіка по єго поверхности, но по єго поступках, по єго ділах.
Вовк і бабині телята
Паслися телята в городі на упоні, а баба грядки полола. Вовк зайшов туди і мав око на телята; та й сперся на пліт, хотячи перескочити в город. Аж баба, уздрівши го, гукнула: «Гутю-га! Гутю!»
А вовк, буцім він на телята і гадки не мав, каже, щоби помовку з себе збути: «Пек тобі! Через бабині телята не мож ся в город подивити».
А вовк, буцім він на телята і гадки не мав, каже, щоби помовку з себе збути: «Пек тобі! Через бабині телята не мож ся в город подивити».
Вовк і козенята
Дика коза збудувала собі в лісі хатку і навела там собі діток. Коли виходила коза з дому пастись, так діткам наказувала, щоб вони нікому не одчиняли дверей.
Пішла коза по лісу, напаслась досить, вернулась додому, підійшла до дверей і заспівала:
Вовк підслухав, як вона співала, тільки гаразд не второпав, як коза причитувала. Трохи згодом вовк підійшов до козинячої хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:
– Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матусі тоненький голосок!
Вовк одійшов од козинячої хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:
– Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонший, і вона не так співа.
Вовк з досадою пішов од хатки. Одійшов геть за кущі неподалеко од козенят і сів там піджидать, поки прийде коза, щоб підслухать, як вона буде співать, і щоб собі перейнять її голос і причот.
Незабаром прийшла коза і заспівала:
Вовк, дождавшись ранку, став думать, як би ж його умудриться, щоб голос свій підвести під козинячий, а далі почав пробувать свій голос. Завив раз – дуже товсто; завив другий раз – теж не підходе під козинячий голос. Він затяг третій раз самим тоншим голосом, а все ж таки під козинячий не підходив.
Бігла мимо лисиця. Почула вовче завивання і спинилась. Підійшла до його поближче і пита:
– Чого ти, вовче, виєш, чи ти дуже зголодав?
– Та се я, сестричко, пробую свій голос; надибав козинячу хатку та ніяк не доберусь до них, не одчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Так я хочу підібрать ноту, щоб заспівать по-козинячи.
– Ні, вовче, так діло твоє не вигоре; коли хочеш посмакувать козинятинки, так попрохай мене, я тебе научу.
– Научи, спасибі тобі, я тобі оддячу.
– А що ж ти мені даси?
– Та як доберусь до козенят, так і тобі одного дам.
– Ні, так я не згодна: коли там діло буде, а я зараз їсти хочу; ти принеси мені гуску, тоді научу, як голос поправить.
Вовк погодився, побіг добувать гуску. Довгенько вовк никав понад річкою в очереті, все підкрадавсь до гусей і вже надвечір піймав одну гуску. Миттю примчав до лисиці, оддав їй подарунок і каже:
Пішла коза по лісу, напаслась досить, вернулась додому, підійшла до дверей і заспівала:
Козенята, почувши материн голосок, миттю кинулись до дверей і одчинились. Коза увійшла, нагодувала діток молоком і знов побігла – пастись.
Діточки мої, козеняточка,
Одмикайтесь, одчиняйтесь,
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла!
Вовк підслухав, як вона співала, тільки гаразд не второпав, як коза причитувала. Трохи згодом вовк підійшов до козинячої хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:
Козенята пізнали, що не материн голос, і кажуть йому:
Козеняточка, мої хлоп’яточка,
Одсувайтесь, одчиняйтесь,
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла!
– Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матусі тоненький голосок!
Вовк одійшов од козинячої хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:
Козенята було сикнулись до дверей одчинять, далі схаменулись, розшолопали, що він не так причитує і голос нерівний, трохи товщий. Тоді вони одмовили йому так:
Козеняточка, мої діточки,
Одмикайтесь, одчиняйтесь,
Ваша мати прийшла,
Молочка вам принесла!
– Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонший, і вона не так співа.
Вовк з досадою пішов од хатки. Одійшов геть за кущі неподалеко од козенят і сів там піджидать, поки прийде коза, щоб підслухать, як вона буде співать, і щоб собі перейнять її голос і причот.
Незабаром прийшла коза і заспівала:
Козенята пізнали свою матінку, одчинили їй і похвалились, що до них хтось приходив і хотів обмануть їх. Коза нагодувала діток і наказала їм, щоб вони нікому не одчиняли, а щоб вони не помилились, розказала їм, як вона буде причитувать надалі. Коза переночувала дома, а на ранок чуть зоря подалась пастись.
Козеняточка, мої діточки,
Одмикайтесь, одчиняйтесь,
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла!
Вовк, дождавшись ранку, став думать, як би ж його умудриться, щоб голос свій підвести під козинячий, а далі почав пробувать свій голос. Завив раз – дуже товсто; завив другий раз – теж не підходе під козинячий голос. Він затяг третій раз самим тоншим голосом, а все ж таки під козинячий не підходив.
Бігла мимо лисиця. Почула вовче завивання і спинилась. Підійшла до його поближче і пита:
– Чого ти, вовче, виєш, чи ти дуже зголодав?
– Та се я, сестричко, пробую свій голос; надибав козинячу хатку та ніяк не доберусь до них, не одчиняють, кляті, дверей, пізнають по голосу, що не їх мати. Так я хочу підібрать ноту, щоб заспівать по-козинячи.
– Ні, вовче, так діло твоє не вигоре; коли хочеш посмакувать козинятинки, так попрохай мене, я тебе научу.
– Научи, спасибі тобі, я тобі оддячу.
– А що ж ти мені даси?
– Та як доберусь до козенят, так і тобі одного дам.
– Ні, так я не згодна: коли там діло буде, а я зараз їсти хочу; ти принеси мені гуску, тоді научу, як голос поправить.
Вовк погодився, побіг добувать гуску. Довгенько вовк никав понад річкою в очереті, все підкрадавсь до гусей і вже надвечір піймав одну гуску. Миттю примчав до лисиці, оддав їй подарунок і каже: