Страница:
Змія, вовк і лис
В їдній скалі сиділа змія. Але йшов лис і надійшов над її скалу і дуже ся зляк, що за така велика звір дивиться на него, вздрів її. Але вона собі сиділа і зобачила теж того лиса і хтіла лиса затягти до тої діри. Але надійшов на той час вовк. Та й прийшов той лис до вовка і повідав вовкові: «Знаєш, – каже, – що? Не йдім ми туда, бо то сильна звір, а ми малі люди, то нас поїсть». Каже вовк до лиса: «Знаєш ти що? Йди, ти менший, і так помежи тоті скалки закрадешся і заглядай, що вона буде робити».
Лис узяв і послухав вовка і пішов до тої змії. Приходить там, заглядає так одалеки, а змія йому повідає: «Я тебе з’їм». А він каже: «Як ти така голодна, маєш мене їсти, я ти принесу кури, та може би-с мені подарувала тото, що я би жив». Змія послухала того лиса і: «Най, – каже, – так буде, але п’ять курок щорання маєш мені нести, бо вжальї би-с не приніс єдин раз, то таки тя з’їм».
Ходить той лис, тягає тоті кури до змії. Але йде він по кури ще їдного разу і здибується з тим вовком знов. Питається вовк: «Де ж ти йдеш?» – «Йду по кури». – «Та нащо?» – «Та змії, бо я таку згоду з нев мав, що ми подарувала життя; якби-м ї не носив кури по п’ять на день, то би не жив-єм». А вовк до лиса каже: «Дурний ти, послухай же мене, я тобі пораджу; волиш сам з’їсти курку, ніж їй принести. Ти йди до неї, вернися і кажи так: «Я не можу вже дістати більше курей». А вона як тобі буде казати, що мусиш, бо я тя з’їм, то ти їй скажеш: «То я ті подам до суду, як там присудять, то я ся прийму». І вовк каже: «Я буду відтак судьов».
Пішов лис до тої змії, зачав їй казати: «Що ж, – каже, – я не можу вам настарчити тих курей». А вона каже: «Ну, то як так, то я тебе мушу з’їсти; я мала так в згоді». А лис каже до неї: «Я ся здаю на суд. Як суд присудить, так буде».
Приходить до суду, і той сендзьо судить їм, каже так: «Яка справа впадає?» – «Він мав мені кури нести, – каже змія, – бо я мала його з’їсти, а він себе викупив, що буде мене кормити курми». Нарешті, з першого параграфу сендзьо судить – смерть за смерть. Вона каже: «Я ся не підоймаю того, я ся здаю на вищого сендзя».
Надибали тигриса, так само обібрали на сендзю. І судить знов там сендзьо їм. Так само каже – хліб за хліб, смерть за смерть. Нарешті, взяв вовк і так собі пішов оддалеки і найшов таку плиту і підоймає ту плиту враз з лисом, жеби вона стояла як дах. І сказав вовк тому лисові: «Іди до села і принеси зо штири курки. Вона тут зайде і буде брати тоті кури їсти і плиту нарушить і на неї упаде та плита, заб’є її».
Нім лис пішов по кури – то вдень було – і нема де дістати. Але же господині давали там курям їсти в шопі, а він зайшов до шопи та го там заперли, зачинають справу робити з лисом. Тим часом вовк ся сів на бік і чекає. Жде, жде, жде – нема таки лиса. Що ж буде? Дивиться – йде вже через гору такий здертий, такий збитий, а таки єднак єдну курку несе, в ксьондза дістав. Приходить він до того вовка, а вовк питається: «Чо ти ся так бавив, же я на тебе так чекаю? Тобі ся й тото належить, що вона тобі хтіла зробити, та змій». – «Та я, – каже, – таки був би-м і мав в селі, як йим йшов по кури; тільком зайшов ті кури брати, як мня в стодолі заперли і зачали в мені кусть ломати, то мені прикріше там було, як тобі ту сидіти. «Подивися, – каже, – колего, тепер на мене, як я виглядаю, же ми боки здерті, збиті, а єднак мусівєм в ксьондза взяти». А вовк каже: «Постав же курку під тую плиту і вступімся на бік; вона прийде до тої курки». А лис до вовка каже: «Я ще зайду під ту плиту, аби вона ще виділа, як я буду їсти».
Вовк відійшов набік, а лис пішов курку їсти і натягає ту курку там. Змія вилазить з діри і мислить си, же їй ся належить курка. Лис подивився, що вона ся дивить на него, що він курку їсть там та й ще гірше стала на него злосна. Каже: «Тобі є, а мені нема? Я тя тепер безправни можу з’їсти». Але тим часом лис взяв та й пішов за вовком. Відійшли набік, скрилися там, а змій заходить все ближче, все ближче і приходить аж до тої будки. Голодна змія зайшла до будки, щокольвак за курку хапнула, а плита на неї і прикрила. Летить вовк і лис. Приходять там, половина змії під плитов, перед, а половина на дворі, але ще єднак дихає. Вовк каже: «Берім та й виїдаймо відци, ци вона має там в середині ті кури, бо як неправда, то ти провиниш, то єднак будеш мати смерть за смерть». Але лис собі так думає: «Богу дякувати, що вона вже тут лежить… Що ж, – каже, – коби ще виїсти тото черево, то вона вже таки не встане, тогди не буду ся бояти».
Розжерли тую змію, знайшли штири курки. «Но, – каже вовк до лиса, – щастя маєш, колего, але, може, би ти мені носив за сю справу, що я тобі зробив, кури?» А лис каже до него: «Та бо ти не можеш йти? Ти сильніший, як я». А він йому каже, вовк: «Дурний ти, як я піду, то по коні, по вівці, по велику штуку, я з таким ся не заходжу. А ти єсть мала особа, то тебе прошу, щоби ти мені за тото хоць єдну курку щорання приніс». – «Ну, та єдну, – каже, – можу принести».
Як прийшов лис по курку на село, трафив знову на тоту господу, де го перше частували. І так само як го заперли в стайні, то го живцем з шкіри скидали. Вовк ділає си свою роботу без лиса.
Лис узяв і послухав вовка і пішов до тої змії. Приходить там, заглядає так одалеки, а змія йому повідає: «Я тебе з’їм». А він каже: «Як ти така голодна, маєш мене їсти, я ти принесу кури, та може би-с мені подарувала тото, що я би жив». Змія послухала того лиса і: «Най, – каже, – так буде, але п’ять курок щорання маєш мені нести, бо вжальї би-с не приніс єдин раз, то таки тя з’їм».
Ходить той лис, тягає тоті кури до змії. Але йде він по кури ще їдного разу і здибується з тим вовком знов. Питається вовк: «Де ж ти йдеш?» – «Йду по кури». – «Та нащо?» – «Та змії, бо я таку згоду з нев мав, що ми подарувала життя; якби-м ї не носив кури по п’ять на день, то би не жив-єм». А вовк до лиса каже: «Дурний ти, послухай же мене, я тобі пораджу; волиш сам з’їсти курку, ніж їй принести. Ти йди до неї, вернися і кажи так: «Я не можу вже дістати більше курей». А вона як тобі буде казати, що мусиш, бо я тя з’їм, то ти їй скажеш: «То я ті подам до суду, як там присудять, то я ся прийму». І вовк каже: «Я буду відтак судьов».
Пішов лис до тої змії, зачав їй казати: «Що ж, – каже, – я не можу вам настарчити тих курей». А вона каже: «Ну, то як так, то я тебе мушу з’їсти; я мала так в згоді». А лис каже до неї: «Я ся здаю на суд. Як суд присудить, так буде».
Приходить до суду, і той сендзьо судить їм, каже так: «Яка справа впадає?» – «Він мав мені кури нести, – каже змія, – бо я мала його з’їсти, а він себе викупив, що буде мене кормити курми». Нарешті, з першого параграфу сендзьо судить – смерть за смерть. Вона каже: «Я ся не підоймаю того, я ся здаю на вищого сендзя».
Надибали тигриса, так само обібрали на сендзю. І судить знов там сендзьо їм. Так само каже – хліб за хліб, смерть за смерть. Нарешті, взяв вовк і так собі пішов оддалеки і найшов таку плиту і підоймає ту плиту враз з лисом, жеби вона стояла як дах. І сказав вовк тому лисові: «Іди до села і принеси зо штири курки. Вона тут зайде і буде брати тоті кури їсти і плиту нарушить і на неї упаде та плита, заб’є її».
Нім лис пішов по кури – то вдень було – і нема де дістати. Але же господині давали там курям їсти в шопі, а він зайшов до шопи та го там заперли, зачинають справу робити з лисом. Тим часом вовк ся сів на бік і чекає. Жде, жде, жде – нема таки лиса. Що ж буде? Дивиться – йде вже через гору такий здертий, такий збитий, а таки єднак єдну курку несе, в ксьондза дістав. Приходить він до того вовка, а вовк питається: «Чо ти ся так бавив, же я на тебе так чекаю? Тобі ся й тото належить, що вона тобі хтіла зробити, та змій». – «Та я, – каже, – таки був би-м і мав в селі, як йим йшов по кури; тільком зайшов ті кури брати, як мня в стодолі заперли і зачали в мені кусть ломати, то мені прикріше там було, як тобі ту сидіти. «Подивися, – каже, – колего, тепер на мене, як я виглядаю, же ми боки здерті, збиті, а єднак мусівєм в ксьондза взяти». А вовк каже: «Постав же курку під тую плиту і вступімся на бік; вона прийде до тої курки». А лис до вовка каже: «Я ще зайду під ту плиту, аби вона ще виділа, як я буду їсти».
Вовк відійшов набік, а лис пішов курку їсти і натягає ту курку там. Змія вилазить з діри і мислить си, же їй ся належить курка. Лис подивився, що вона ся дивить на него, що він курку їсть там та й ще гірше стала на него злосна. Каже: «Тобі є, а мені нема? Я тя тепер безправни можу з’їсти». Але тим часом лис взяв та й пішов за вовком. Відійшли набік, скрилися там, а змій заходить все ближче, все ближче і приходить аж до тої будки. Голодна змія зайшла до будки, щокольвак за курку хапнула, а плита на неї і прикрила. Летить вовк і лис. Приходять там, половина змії під плитов, перед, а половина на дворі, але ще єднак дихає. Вовк каже: «Берім та й виїдаймо відци, ци вона має там в середині ті кури, бо як неправда, то ти провиниш, то єднак будеш мати смерть за смерть». Але лис собі так думає: «Богу дякувати, що вона вже тут лежить… Що ж, – каже, – коби ще виїсти тото черево, то вона вже таки не встане, тогди не буду ся бояти».
Розжерли тую змію, знайшли штири курки. «Но, – каже вовк до лиса, – щастя маєш, колего, але, може, би ти мені носив за сю справу, що я тобі зробив, кури?» А лис каже до него: «Та бо ти не можеш йти? Ти сильніший, як я». А він йому каже, вовк: «Дурний ти, як я піду, то по коні, по вівці, по велику штуку, я з таким ся не заходжу. А ти єсть мала особа, то тебе прошу, щоби ти мені за тото хоць єдну курку щорання приніс». – «Ну, та єдну, – каже, – можу принести».
Як прийшов лис по курку на село, трафив знову на тоту господу, де го перше частували. І так само як го заперли в стайні, то го живцем з шкіри скидали. Вовк ділає си свою роботу без лиса.
Їжак та заєць
Був собі їжак.
Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.
Вийшов та й каже сам до себе:
– А піду лишень у поле – подивлюся, як там моя морква та буряки.
Та й пішов.
Іде собі та пісеньку мугикає.
Коли виходить із-за куща заєць. Тоді саме він у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.
– О, – каже їжак, – хто прудкий, то вже й на ниві!
– А ти, – заєць йому, – все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!
Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його й діда лихим словом пом’янули.
От він зайцеві й каже:
– Ти, – каже, – мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!
Заєць як зарегоче:
– Ти? Наввипередки? Зі мною?!
А їжак спокійно:
– А так, із тобою.
– Ну, добре, – засміявся заєць. – Давай бігти.
– Ні, – каже їжак, – ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.
А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти – краще бігтиму».
Та й пішли кожен до своєї хати.
Приходить їжак додому та й каже до жінки:
– Знаєш, жінко, який мені клопіт?
– Який, чоловіче?
– Мушу з зайцем бігати наввипередки.
Та й розказує все, як було.
– То це ти берешся перегнати зайця? – аж зойкнула їжачиха.
– Мовчи, жінко, – каже їжак, – якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.
Ідуть вони, а їжак і вчить жінку:
– Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»
– Добре! – каже їжачиха.
Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:
– Ну, я вже готовий!
– То біжімо!
От став заєць в одну борозну, їжак у другу:
– Раз, два, три!
Побігли.
Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.
Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха:
– Я вже тут!
– Ей, – каже заєць, – а то що таке? Ану біжімо ще раз!
Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:
– Ого-го! А я вже давно тут чекаю!
– Ти дивися! Ану біжім ще раз!
Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!). Побіг ще раз – а там їжак:
– А я вже тут!
Знов кинувся заєць бігти.
Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви – підвестись не може, так набігався-натомився, сердешний.
– Ніколи не треба сміятися з слабішого, – сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.
Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.
Вийшов та й каже сам до себе:
– А піду лишень у поле – подивлюся, як там моя морква та буряки.
Та й пішов.
Іде собі та пісеньку мугикає.
Коли виходить із-за куща заєць. Тоді саме він у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.
– О, – каже їжак, – хто прудкий, то вже й на ниві!
– А ти, – заєць йому, – все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!
Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його й діда лихим словом пом’янули.
От він зайцеві й каже:
– Ти, – каже, – мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!
Заєць як зарегоче:
– Ти? Наввипередки? Зі мною?!
А їжак спокійно:
– А так, із тобою.
– Ну, добре, – засміявся заєць. – Давай бігти.
– Ні, – каже їжак, – ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.
А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти – краще бігтиму».
Та й пішли кожен до своєї хати.
Приходить їжак додому та й каже до жінки:
– Знаєш, жінко, який мені клопіт?
– Який, чоловіче?
– Мушу з зайцем бігати наввипередки.
Та й розказує все, як було.
– То це ти берешся перегнати зайця? – аж зойкнула їжачиха.
– Мовчи, жінко, – каже їжак, – якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.
Ідуть вони, а їжак і вчить жінку:
– Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»
– Добре! – каже їжачиха.
Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:
– Ну, я вже готовий!
– То біжімо!
От став заєць в одну борозну, їжак у другу:
– Раз, два, три!
Побігли.
Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.
Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха:
– Я вже тут!
– Ей, – каже заєць, – а то що таке? Ану біжімо ще раз!
Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:
– Ого-го! А я вже давно тут чекаю!
– Ти дивися! Ану біжім ще раз!
Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!). Побіг ще раз – а там їжак:
– А я вже тут!
Знов кинувся заєць бігти.
Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви – підвестись не може, так набігався-натомився, сердешний.
– Ніколи не треба сміятися з слабішого, – сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.
Казка про дідового півника і бабину курочку
Десь за річкою, за лугом, за низеньким перелазом жили собі старенькі дідусь з бабусею. Нікого на білому світі вони не мали – ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Навіть корівки чи кізочки у них не було. У дідуся був півник, у бабусі – курочка.
Курочка кожного дня несла яєчко. Бабуся продасть яєчко – й виручить гроші на сіль, на мило, на гас. А в діда грошей немає: який йому з півня хосен. Надоїло бабі позичати з свого добра дідові й каже вона:
– У тебе є півник. Най знесе і тобі яєчко.
Та не хотів півник знести яєчка. Розсердився дід і прогнав його.
Стрибнув півень на перелаз, закукурікав і помандрував у світ. Іде дорогами-шляхами, селами-містами, шукає пристанища. Перейшов він через широкий луг, перелетів річку й опинився в густому темному лісі. Зустрічає він ведмедя. Ведмідь і питає півника:
– Куди ти йдеш?
Відповідає йому півник:
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя найматися.
– Піду і я! Буде нас двоє, легше до царя потрапимо, легше на службу станемо! – мовить ведмідь.
– Ставай за мною! – каже впевнено півень.
Ідуть двоє. Попереду півень, за ним ведмідь. Пройшли один ліс, пройшли другий, пройшли і третій. В четвертому лісі, біля самих полонин, зустрічають вовка.
– Куди, півнику, з моїм вуйком путь тримаєш?
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися! – відповідає півень.
– Візьміть і мене з собою. На полонині нічим поживитися, вівчарі пильно вартують овець! – каже вовк.
– Що ж, коли просишся, ходи! Ставай третім!
Ідуть втрьох: півник, ведмідь і вовк. Перейшли полонину, подалися одною яругою, другою, третьою. В четвертій ярузі зустрічають лисичку.
– Куди ти, півнику, з вуйком ведмедем і братиком вовком ідеш? – питає лисиця.
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися.
– Візьміть і мене! В селі люди замки на всі курники повішали, гусей, качат позамикали. Доведеться з голоду помирати! – скаржиться лисиця.
– Ставай четвертою! – мовить півник. – Будеш у нашій компанії!
Ідуть вже четверо: півник, ведмідь, вовк і лисичка. Перейшли звори, перейшли ріки, поля і ниви. Коли бачили садиби, обминали їх, щоб не потрапити людям на очі. Нарешті добралися до царських палат.
Вилетів півень на золоті ворота, закукурікав:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Почув цар й каже своєму слузі:
– Іди, запитай, що хоче півень.
Півник каже:
– Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.
Наказав цар, щоб півня впустили між курей.
Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:
– Впусти в курник і мою сестричку лисичку!
– Най іде!
Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.
На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.
Просить півень царського слугу:
– Впусти до стайні й мого братика вовка!
Впустив слуга разом із півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.
Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:
– Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!
Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом із волами.
Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:
– Впусти спершу до стайні мого вуйка ведмедя, а потім я й сам зайду.
Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.
Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.
– Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в’язниці! – каже цар слузі.
– Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?
– Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече! – наказав цар.
Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.
Рано-вранці півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає:
– Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!
– Піймайте того півня й відрубайте йому голову! – лютував цар.
Кинулось за півнем все царське військо, та півень не ждав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця – слідом за півником. У густому лісі залишився ведмідь, у глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі над полониною затаївся вовк.
Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав:
– Кукуріку, простели, діду, плахту!
Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.
Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.
– Для чого тобі, діду, мірка? – питає баба.
– Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти! – відповідає дід.
Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв і на дно мірки приліпився золотий крейцер.
Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одне яєчко, й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.
– Стели плахту! – кричить курочка бабі.
Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахкала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.
Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.
Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня і співає:
– Кукуріку, простели, діду, плахту! Спробуйте і ви простелити, можливо, і вам півень насипле золота!
Курочка кожного дня несла яєчко. Бабуся продасть яєчко – й виручить гроші на сіль, на мило, на гас. А в діда грошей немає: який йому з півня хосен. Надоїло бабі позичати з свого добра дідові й каже вона:
– У тебе є півник. Най знесе і тобі яєчко.
Та не хотів півник знести яєчка. Розсердився дід і прогнав його.
Стрибнув півень на перелаз, закукурікав і помандрував у світ. Іде дорогами-шляхами, селами-містами, шукає пристанища. Перейшов він через широкий луг, перелетів річку й опинився в густому темному лісі. Зустрічає він ведмедя. Ведмідь і питає півника:
– Куди ти йдеш?
Відповідає йому півник:
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя найматися.
– Піду і я! Буде нас двоє, легше до царя потрапимо, легше на службу станемо! – мовить ведмідь.
– Ставай за мною! – каже впевнено півень.
Ідуть двоє. Попереду півень, за ним ведмідь. Пройшли один ліс, пройшли другий, пройшли і третій. В четвертому лісі, біля самих полонин, зустрічають вовка.
– Куди, півнику, з моїм вуйком путь тримаєш?
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися! – відповідає півень.
– Візьміть і мене з собою. На полонині нічим поживитися, вівчарі пильно вартують овець! – каже вовк.
– Що ж, коли просишся, ходи! Ставай третім!
Ідуть втрьох: півник, ведмідь і вовк. Перейшли полонину, подалися одною яругою, другою, третьою. В четвертій ярузі зустрічають лисичку.
– Куди ти, півнику, з вуйком ведмедем і братиком вовком ідеш? – питає лисиця.
– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися.
– Візьміть і мене! В селі люди замки на всі курники повішали, гусей, качат позамикали. Доведеться з голоду помирати! – скаржиться лисиця.
– Ставай четвертою! – мовить півник. – Будеш у нашій компанії!
Ідуть вже четверо: півник, ведмідь, вовк і лисичка. Перейшли звори, перейшли ріки, поля і ниви. Коли бачили садиби, обминали їх, щоб не потрапити людям на очі. Нарешті добралися до царських палат.
Вилетів півень на золоті ворота, закукурікав:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Почув цар й каже своєму слузі:
– Іди, запитай, що хоче півень.
Півник каже:
– Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.
Наказав цар, щоб півня впустили між курей.
Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:
– Впусти в курник і мою сестричку лисичку!
– Най іде!
Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.
На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.
Просить півень царського слугу:
– Впусти до стайні й мого братика вовка!
Впустив слуга разом із півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.
Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:
– Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!
Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом із волами.
Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:
– Впусти спершу до стайні мого вуйка ведмедя, а потім я й сам зайду.
Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.
Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав:
– Кукуріку, я тут, світлий царю!
Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.
– Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в’язниці! – каже цар слузі.
– Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?
– Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече! – наказав цар.
Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.
Рано-вранці півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає:
– Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!
– Піймайте того півня й відрубайте йому голову! – лютував цар.
Кинулось за півнем все царське військо, та півень не ждав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця – слідом за півником. У густому лісі залишився ведмідь, у глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі над полониною затаївся вовк.
Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав:
– Кукуріку, простели, діду, плахту!
Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.
Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.
– Для чого тобі, діду, мірка? – питає баба.
– Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти! – відповідає дід.
Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв і на дно мірки приліпився золотий крейцер.
Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одне яєчко, й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.
– Стели плахту! – кричить курочка бабі.
Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахкала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.
Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.
Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня і співає:
– Кукуріку, простели, діду, плахту! Спробуйте і ви простелити, можливо, і вам півень насипле золота!
Казка про котика та півника
Був собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик було у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик було йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик було, йдучи, наказує:
– Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
– Добре, добре, – каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
– Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця. А півник їй:
– То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
– Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.
– Глядіть же, – наказала, – нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок, та в писану торбину! А сам знов грає:
– Піду, – каже, – позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
– Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
– Добре, добре, – каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
– Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця. А півник їй:
– То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
– Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану торбину та й пішов до лисиччиної хатки.
Котику-братику,
Несе мене лиска
По каменю-мосту
На своєму хвосту.
Порятуй мене!
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.
– Глядіть же, – наказала, – нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
От найстарша лисичівна не стерпіла й каже до менших:
Ой у лиски, в лиски
Нових двір
Та чотири дочки на вибір,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!
– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок, та в писану торбину! А сам знов грає:
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту – цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок – не вертаються.
Ой у лиски, в лиски
Нових двір
Та чотири дочки на вибір,
П’ятий синко,
Ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
Чи хороше граю!
– Піду, – каже, – позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
Карась і окунь
Зустрілися карась з окунем.
– Ну, й набридло мені жити в цьому багні, – скаржиться карась.
– Так цій біді легко зарадити, – каже окунь. – Ухопи гачок – і відразу попадеш у сметану.
– Ну, й набридло мені жити в цьому багні, – скаржиться карась.
– Так цій біді легко зарадити, – каже окунь. – Ухопи гачок – і відразу попадеш у сметану.
Кінська сила
Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:
– Ану, поборімся!
Кінь каже:
– Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.
Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу – аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:
– Ану, чи ти так годен?
Лев як ударив лабами – аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:
– Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.
– Я таких їм, – каже вовк.
Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:
– Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.
Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:
– А що, видиш?
Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:
– Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?
– Ану, поборімся!
Кінь каже:
– Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.
Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу – аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:
– Ану, чи ти так годен?
Лев як ударив лабами – аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:
– Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.
– Я таких їм, – каже вовк.
Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:
– Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.
Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:
– А що, видиш?
Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:
– Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?
Кінь і бик
На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня:
– Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..
– Но я, – відповів кінь, – радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене – хлопчину з себе скинути!..
– Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..
– Но я, – відповів кінь, – радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене – хлопчину з себе скинути!..
Кінь і вовк
Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, паско!» – «Дай, Боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» – відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, – каже вовк, – бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». – «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». – «Та чому?» – відзивається вовк. «Бо я цісарський». – «Де ти маєш герб цісарський?» – «Подивися». Вовк обійшов в около, заглядає: нема нігде. «А о, нема». – «А дивися, маю під копитом, і все виписано: котрого я року родився, котрого року асинтирований і кілько літ я служив». – «Покажи!» – каже вовк. Кінь підняв ногу: «На, читай!» Але що з того, коли вовк не вміє читати. Та й каже: «Чекай, я біжу до лиса. То є письменний чоловік, то він прочитає навіть і по-німецьки». І побіг.
Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» – «Дай, Боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» – мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажог. Якби й тобі ся таке здарило, як мені, то би-сь так біг, як я». – «Що такого?» – «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори. Мені ся здарило підвечірок вимав’яється що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так сирово, що його не можна їсти». – «Та добре, – каже лис, – зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». – «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.
Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» – підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».
І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.
Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» – «Дай, Боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» – мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажог. Якби й тобі ся таке здарило, як мені, то би-сь так біг, як я». – «Що такого?» – «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори. Мені ся здарило підвечірок вимав’яється що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так сирово, що його не можна їсти». – «Та добре, – каже лис, – зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». – «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.
Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» – підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».
І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.
Кінь і осел
Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові: «Дай мені дорогу!» А осел уперсь – ні з місця – і каже: «Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе». – «Замовч, нікчемна твар, – горделиво промовив кінь, – іще й ти здумав собою величаться? Дурнішого осла в світі нема. Недарма у людей пословиця зложилась: «Дурний, як осел!» А кінь – умне животне. Я чоловікові приношу велику користь. Коней учать нарівні з солдатами, і вони все дочиста понімають, а ти що? Дурний, як пробка!» – «А ти хоч і умний, зате Богу противний, – каже осел. – Ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах од розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться, тебе за се Бог прокляв. А я хоч і дурний, зате угодний Богу. На мені Божа мати їхала, тікала од царя Ірода в Єгипет, а сам спаситель їхав в Єрусалим. А ти що?.. Кінь довжен ослові уступать і повинуваться йому…»
Ото вони спорили, спорили, один другому дороги не давали. А далі кінь по своїй гордості кинувсь напролом, щоб збить осла з мосту, а самому пройти. Осел уперся, не по-п’ятився назад, і обидва полетіли в воду. А потім бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.
На ту пору бігла по мосточку собака, розпитала, з якої причини вони попадали, сказала їм: «Обидва ви дурні! Гордость і глупость – між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би другому дорогу, то все було б по-хорошому».
Ото вони спорили, спорили, один другому дороги не давали. А далі кінь по своїй гордості кинувсь напролом, щоб збить осла з мосту, а самому пройти. Осел уперся, не по-п’ятився назад, і обидва полетіли в воду. А потім бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.
На ту пору бігла по мосточку собака, розпитала, з якої причини вони попадали, сказала їм: «Обидва ви дурні! Гордость і глупость – між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би другому дорогу, то все було б по-хорошому».
Кінь і собака
Кінь стояв біля ясел, жував сіно, а собака неподалеко од його лежав в з’їдах. Мимо двора ішли парубки і співали пісні. Собака підхопивсь, миттю кинувсь до воріт і почав гавкать. Гавкав він, поки парубки скрились з очей у його, потім вернувсь на своє місце і знов ліг на з’їдах. Кінь каже: «Чого ти микаєшся по двору? Дарма тіко язик свій чухаєш об зуби. Чи тобі набридло лежать? Мабуть, боки перележав?» – «Еге, ти думаєш, так, як ти, нічого не робиш, тіко корм переводиш, безперестану жуєш. А я і хвилини без діла не побуду. Я нікого не промину, хазяйське добро бережу, за всім доглядаю, щоб не взяв хто чого. Я хазяїнові нужніший тебе».
А кінь каже: «Хазяїн без собаки проживе, а без коня він здохне з голоду. Я йому пашу, бороню, снопи возю, з лісу дрова возю». – «Велике діло пахать та боронить! Ти попробуй день і ніч не спать так, як я; мені припада круглі сутки бігать то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли». А кінь каже: «Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав».
Собака побачив хазяїна, спитав: «Скажи, будь ласкавий, хто з нас нужніший тобі: кінь чи я?» Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав: «Хто мені не нужен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє діло по совісті і жить між собою мирно».
З того часу кінь і собака перестали хвастаться собою. А собака так здружив з конем, що без його не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар – і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер, уже й за саньми не втерпе.
А кінь каже: «Хазяїн без собаки проживе, а без коня він здохне з голоду. Я йому пашу, бороню, снопи возю, з лісу дрова возю». – «Велике діло пахать та боронить! Ти попробуй день і ніч не спать так, як я; мені припада круглі сутки бігать то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли». А кінь каже: «Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав».
Собака побачив хазяїна, спитав: «Скажи, будь ласкавий, хто з нас нужніший тобі: кінь чи я?» Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав: «Хто мені не нужен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє діло по совісті і жить між собою мирно».
З того часу кінь і собака перестали хвастаться собою. А собака так здружив з конем, що без його не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар – і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер, уже й за саньми не втерпе.
Кінь, пес, кіт і півень
В одного ґазди був старий кінь. Такий вже старий, що не міг вже нічого робити. Не захотів ґазда тримати старого коня. За що було його годувати? От і вирішив прогнати коня. Так і зробив.
Іде кінь собі дорогою, коли здибає пса, який ледве іде. Пес той вже дуже старий. Питає його кінь:
– Куди ти йдеш, песику?
– Заким був молодий, – відповідає пес, – служив, добре гавкав, охороняв маєток, то господар і тримав мене, годував. А тепер я старий став, нічого не можу робити, то він і вигнав мене. То я і йду, куди очі дивляться. А ти куди йдеш? – питає пес.
Іде кінь собі дорогою, коли здибає пса, який ледве іде. Пес той вже дуже старий. Питає його кінь:
– Куди ти йдеш, песику?
– Заким був молодий, – відповідає пес, – служив, добре гавкав, охороняв маєток, то господар і тримав мене, годував. А тепер я старий став, нічого не можу робити, то він і вигнав мене. То я і йду, куди очі дивляться. А ти куди йдеш? – питає пес.