– Мене також, – відповідає кінь, – мій господар вигнав. Заким був молодий, здоровий, добре робив, орав, возив його, то він і тримав мене. А тепер я вже старий, робити не можу, то він і прогнав мене. Давай підемо разом.
Так і пішли собі кінь із псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кітку, яка сиділа і дуже плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:
– Що ж з тобою, кіточко?
– Така в мене біда велика. Заким була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в домі, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.
– Не журись, кіточко, – каже кінь, – в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.
Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.
Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:
– Та біда в мене велика. Заким був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть із собою.
Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх у лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули у вікно, – всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі збуї. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.
Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних збуїв з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і збуї не приходили. Видно, що збуї з’являються тут лише вночі.
Вночі, коли мали прийти збуї ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір’ї.
Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися страшні збуї. Найстарший збуй посилає одного з них, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Збуй з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі збуї перелякалися.
Прибіг він переляканий до збуїв:
– Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: «Лапай його, лапай, давай сюда!» Я ледве звідти живий втік.
Не хотів старший збуй вірити цьому, але до хатини побоявся йти.
На другу ніч старший збуй сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше збуї не приходили до тої хатини, боялися.
Так кінь, пес, півень і кітка прогнали збуїв з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кітка мирно, дружно і без сварок.
Кіт
Кіт, кріт, курочка та лисиця
Кіт, цап і баран
Так і пішли собі кінь із псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кітку, яка сиділа і дуже плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:
– Що ж з тобою, кіточко?
– Така в мене біда велика. Заким була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в домі, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.
– Не журись, кіточко, – каже кінь, – в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.
Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.
Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:
– Та біда в мене велика. Заким був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть із собою.
Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх у лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули у вікно, – всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі збуї. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.
Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних збуїв з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і збуї не приходили. Видно, що збуї з’являються тут лише вночі.
Вночі, коли мали прийти збуї ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір’ї.
Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися страшні збуї. Найстарший збуй посилає одного з них, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Збуй з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі збуї перелякалися.
Прибіг він переляканий до збуїв:
– Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: «Лапай його, лапай, давай сюда!» Я ледве звідти живий втік.
Не хотів старший збуй вірити цьому, але до хатини побоявся йти.
На другу ніч старший збуй сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше збуї не приходили до тої хатини, боялися.
Так кінь, пес, півень і кітка прогнали збуїв з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кітка мирно, дружно і без сварок.
Кіт
Був у діда та у баби кіт. І такий, що все на шкоді так і жив. Раз баба дала йому за це доброї прочуханки, він і втік од них в ліс. Наловив собі там пташок, наївся і забрався на ніч в зайчикову норку. Приходе заєць. Кіт з нори як замурчить та як присне! Заєць злякався і подався до лисиці. «Лисичко-сестричко! Ходім виженемо щось із моєї хатки». Лисиця прийшла та каже: «Хто, хто в зайчиній хатці?» А кіт з нори оп’ять як присне та: «Яву! Яву!» А лисиця та заєць думали, що він каже: «Я вас! Я вас!» Та й полякались.
Позвали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. «Вже ніщо, – каже лисиця. – Молебень треба правити».
Стали каждий по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, будьто кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться. Тут кіт: «Мяу! Мяу!» А їм вчувається: «Мало! Мало!» Вони ще більший крик підняли.
Кричали, кричали, поки із мочі вибились. «Що ж йому ще?» – думають вони. «А ось що», – каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори.
Кіт: «Тс! Тс!» Приснув, а ті і замовкли, думали, що це він каже: «Тише! Тише!»
Ждали, ждали – не вилазить кіт. Вони взяли й поховалися. Вовк та лисиця притаїлись за кущем, ведмідь поліз на дуба, а кабан зарився в листя.
Кіт виглянув із нори – не видно нікого; і виліз. Кабан якось і зашарудів хвостом об листя.
Кіт як кинеться туда, думав, що миша, а кабан з ляку; «Хро! Хро!» – і схватився. Кіт тоді, що робити? Та плиг на дуба, де сидів ведмідь, а той геп додолу!..
Так і розбіглись всі з переполоху, а кіт тоді хаміль, хаміль додому.
Позвали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. «Вже ніщо, – каже лисиця. – Молебень треба правити».
Стали каждий по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, будьто кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться. Тут кіт: «Мяу! Мяу!» А їм вчувається: «Мало! Мало!» Вони ще більший крик підняли.
Кричали, кричали, поки із мочі вибились. «Що ж йому ще?» – думають вони. «А ось що», – каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори.
Кіт: «Тс! Тс!» Приснув, а ті і замовкли, думали, що це він каже: «Тише! Тише!»
Ждали, ждали – не вилазить кіт. Вони взяли й поховалися. Вовк та лисиця притаїлись за кущем, ведмідь поліз на дуба, а кабан зарився в листя.
Кіт виглянув із нори – не видно нікого; і виліз. Кабан якось і зашарудів хвостом об листя.
Кіт як кинеться туда, думав, що миша, а кабан з ляку; «Хро! Хро!» – і схватився. Кіт тоді, що робити? Та плиг на дуба, де сидів ведмідь, а той геп додолу!..
Так і розбіглись всі з переполоху, а кіт тоді хаміль, хаміль додому.
Кіт, кріт, курочка та лисиця
Жили собі разом кіт та кріт, та курочка. Кіт та кріт ходили на заробітки, а курочка залишалася дома. Вони як ідуть на заробітки та й наказують:
– Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе лисичка украде.
Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка прибігла під віконце та й каже:
– Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.
На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов прибігла, сіла під віконце та й:
– О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсердилась… Я тільки пожартувала.
Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою співає:
– Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати – не почуєм.
На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:
– О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожартувала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать…
Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:
Лисичка принесла її додому та й заставила своїх дочок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.
Кіт та кріт прийшли додому – аж курочки нема, лисичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисиччин двір, сіли та грають:
– Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.
А лисичка каже найменшій:
– Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.
Та вийшла.
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені.
А вони питають:
– А чи будеш танцювати?
– Буду.
– Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
– Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.
Та вийшла та й просить:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– Будеш танцювати?
– Буду.
– Піди поклич їх. Що вони там роблять?
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
– Що це вони там забарились? Піду сама покличу.
Вийшла:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А ти будеш танцювати?
– Буду.
– Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе лисичка украде.
Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка прибігла під віконце та й каже:
Курочка одсунула віконце та й виглянула, а лисичка хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою і співає:
– Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть —
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
Кіт та кріт почули, прибігли та й одняли курочку:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
– Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.
На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов прибігла, сіла під віконце та й:
А курочка притаїлася та й мовчить. Тоді лисичка каже:
– Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть —
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
– О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсердилась… Я тільки пожартувала.
Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою співає:
Кіт і кріт почули, прибігли і одняли курочку:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
– Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати – не почуєм.
На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:
Курочка мовчить. Вона тоді вдруге заспівала та й каже:
– Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть —
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
– О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожартувала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать…
Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:
Не чуть. Вона вдруге заспівала:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Не чуть. Вона втрете заспівала:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Не чуть.
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Лисичка принесла її додому та й заставила своїх дочок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.
Кіт та кріт прийшли додому – аж курочки нема, лисичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисиччин двір, сіли та грають:
А лисиччині дочки почули та й кажуть:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
– Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.
А лисичка каже найменшій:
– Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.
Та вийшла.
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені.
А вони питають:
– А чи будеш танцювати?
– Буду.
А лисичка чекає-чекає – не йде дочка. Вона і посила другу:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
– Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
Лисичка посила третю дочку:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
– Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.
Та вийшла та й просить:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– Будеш танцювати?
– Буду.
А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
– Піди поклич їх. Що вони там роблять?
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
А лисичка чекала-чекала та й каже:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
– Що це вони там забарились? Піду сама покличу.
Вийшла:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А ти будеш танцювати?
– Буду.
Ввійшли у хатку, взяли курочку, принесли додому і тепер разом поживають та добро наживають.
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
Кіт, цап і баран
Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку – і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом шляється та краде, що попало.
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:
– А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?
– Як мені не плакати? – відповідає кіт Мурлика. – Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!
– А за яку ж то провину?
– Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!
І знову заплакав кіт Мурлика.
– Чого ж ти далі плачеш?
– А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, – каже, – цапа і барана заріжу!»
Заревіли, зарепетували цап і баран:
– Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!
Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?
– Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? – питає кіт Мурлика. – Ану попробуй у ворота вдарити!
Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:
– Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. Бігли день, бігли ніч, аж сил не стало, мусили відпочити. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.
– Де тут огня добути? – радяться цап з бараном. А кіт каже:
– Вдартеся рогами!
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра, тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться – непрошений гість іде: вуйко Медведенко.
– Пустіть, – каже, – зігрітися! Щось мене студить…
– Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки Бог провадить?
– Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю… Іду до лисиці лікуватися.
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Ведмідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий – та просто до стога!
– Фу-фу! – каже білий вовк. – Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану попробуймо, хто міцніший!..
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:
– А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?
– Як мені не плакати? – відповідає кіт Мурлика. – Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!
– А за яку ж то провину?
– Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!
І знову заплакав кіт Мурлика.
– Чого ж ти далі плачеш?
– А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, – каже, – цапа і барана заріжу!»
Заревіли, зарепетували цап і баран:
– Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!
Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?
– Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? – питає кіт Мурлика. – Ану попробуй у ворота вдарити!
Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:
– Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. Бігли день, бігли ніч, аж сил не стало, мусили відпочити. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.
– Де тут огня добути? – радяться цап з бараном. А кіт каже:
– Вдартеся рогами!
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра, тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться – непрошений гість іде: вуйко Медведенко.
– Пустіть, – каже, – зігрітися! Щось мене студить…
– Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки Бог провадить?
– Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю… Іду до лисиці лікуватися.
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Ведмідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий – та просто до стога!
– Фу-фу! – каже білий вовк. – Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану попробуймо, хто міцніший!..
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента