Сборник. Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

   – А що ти там жуєш?
   – Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!
   «Тьху! – скривився пан. – Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
   Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
   – А що ти там жуєш?..
   – Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!
   – Може… може, і мені даси? – просить пан.
   – Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.
   – Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
   – Тоді прошу красно!..
   Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
   Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
   – У тебе, – каже візникові, – мабуть, воляче горло – таку погань їси!
   А візник уже регоче, аж за черево береться…
   Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
   Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов.
   Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
   Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.

Плодівник

   Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком – Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
   – Іване, що то в тебе за собака? – питає пан. – Скільки живу, а такої породи не бачив.
   – Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? – дивується Іван. – Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
   – Продай, Іване, плодівника, – просить пан. – У мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
   Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
   – Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
   Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
   Прибіг до жінки і хвалиться:
   – Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
   Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
   Так пан без овець зостався.

Як Микола був коровою

   Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.
   Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він – по дрова, жінка – по гриби. Коли дивляться – багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.
   Жінка Миколи зашепотіла:
   – Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
   – Цить, жінко, – відповідає Микола. – Багач мені винен, то й корова буде наша.
   Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з ріг мотузку, засилив собі на шию. Корова – в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка, і повела корову додому.
   А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.
   – Гей, сусіде, – крикнув той ще здалеку, – що ти дав за цього вола?
   Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:
   – Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.
   – Та яка то корова, то віл, – регочеться стрічний купець. – Як не віриш, то сам подивися.
   Багач озирнувся і за голову схопився:
   – Чорт таке видів! Купив добру корову, а таке сталося…
   Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
   – Звідки ти тут узявся? – питає він Миколу.
   – Я й сам не знаю, – відповідає той. – Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.
   Багач не може отямитися.
   – Як ти став коровою?
   – Не знаю, – каже Микола, – але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цілий рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла:
   – Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком.
   Багач вислухав і вилаявся:
   – Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
   – Що ти кажеш? – видивився на нього Микола. – Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
   Бачить багатий – біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
   Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
   Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.
   Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув корову і зашепотів їй на вухо:
   – Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, – і пішов геть.
   А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.

Вівчар, пан, його внук та бичок

   Був – не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
   Не раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися.
   Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:
   – Чого, хлопче, співаєш?
   – Аби не плакати, пане.
   – Чи не пішов би ти до мене на службу?
   – Та я на службі – чужі вівці пасу.
   – А що тобі платять?
   – Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
   – Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
   – Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
   – А де твоя мама?
   – В он тій хаті.
   Поїхав пан до його матері й каже:
   – Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
   – Та так.
   – Я вам дров привезу не одну фіру, та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
   Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.
   Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
   – Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
   – Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
   – Та з верби, пане, погана сопілка.
   – А що я тобі зроблю?
   Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:
   – Чуєш, Іване, навчи мене грати.
   – Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
   Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
   Просить малий навчити.
   – Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
   Панич дує, перебирає, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
   – Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
   А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
   – Що ти, Іване, сказав?
   – Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
   – А бичка міг би навчити?
   – Міг би й бичка.
   – Знаєш що, Іване? – каже пан. – У мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – я тобі добре заплачу.
   – Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
   – Я тобі гроші дам.
   – Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
   – Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?
   – Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
   – Добре.
   Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
   – Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
   Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
   – Добрий день, пане!
   – Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
   – Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
   – Та що ти кажеш, Іване?
   – Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
   Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
   – А як далі буде, Іване?
   – Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамен приймати.
   – Добре, Іване.
   Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
   – Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
   Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:
   – Іване, що там мій бичок робить?
   – Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.
   Каже пан:
   – Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
   – Але ви, пане, будете мати свого суддю.
   – Та добре, добре, Йване.
   Дав пан нову калитку грошей.
   Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
   – Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
   – Добре, Іване.
   Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відтворяє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
   – Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
   Суддя Бик як закричить:
   – Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
   Пан розсердився та й як улупить суддю по морді:
   – Йой, бицю, шляг би тебе трафив! Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
   А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
   Так Іван з паном розрахувався.

Дурний пан

   Мав пан наймита. Хотів пан, щоб наймит завжди казав «нівроку». А сам пан не раз щось таке скаже, що ніхто його не зрозуміє.
   Посилає якось наймита:
   – Чуєш, Іване? Йди, подивися на коней. Коли коні ссуть, то лошата най ся пасуть, а коли нема, то додому прижени.
   Прийшов Іван та й говорить:
   – Йой, пане, кінь хворий.
   – Ну, нівроку. Подивися, чи він їсть.
   Дивиться наймит, а кінь допався до зерна. Вбігає Іван до пана:
   – Йой, кінь їсть!
   А пан:
   – Ні, Іване, йди кажи, що нівроку…
   Іван вийшов, а кінь від зерна гине. Приходить Іван і каже панові:
   – Нівроку, пане, кінь уже здох.
   – Йой, що ти, Іване, говориш?
   – Те кажу, що ви мені, пане, нівроку, наказували.

Чарівна палиця

   Жили собі дід та баба. Жили було. Мали корівку, а годувати її було нічим. Та й на пашу ні дід, ні баба не в змозі були водити, бо були дуже старі.
   Привів дід корову на ярмарок. Ходять навколо корови купці, заглядають їй в зуби. Бачать – корівка хоч і невелика, та здорова. Сторгувалися з дідом, і дід корову продав. Купив собі палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горілки й ковбаски, а на решту з горя добре випив.
   Пізно увечері дід приплівся додому. Став на дверях п’яний-преп’яний, ледве на ногах тримається, й сміється. Побачила його стара й почала сварити:
   – А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині скали занесла! Щоб ти на гладкій дорозі ноги поламав! Ану, давай гроші!
   – Немає грошей, – відповідає дід. – Корову вовки з’їли!
   – Щоб я тебе в своїй хаті більше не виділа! Забирайся, бо кості поламаю!
   І пішов дід по світу. Прийшов до річки, добро своє по кущах розклав. Під один кущ – горілку, під другий – ковбасу. Сів та й журиться.
   У цей час один пан з панею на прогулянку вийшли. Підійшли до діда:
   – Звідки, діду, в тебе оця палиця?
   – Купив.
   – Продай її мені.
   – Не продам, бо палиця – чарівна!
   – Яка?
   – Кажу вам, що чарівна!
   Захотів пан переконатися, як то чарує та палиця.
   – Ану покажи, діду, які чудеса твоя палиця виробляє.
   Кинув дід палицю в кущ, під яким заховав ковбасу, пішов за нею, витяг з-під куща не тільки палицю, але й ковбасу. Здивувався пан та й каже:
   – Закуска є, тепер коли б ще й випивка знайшлася.
   Кинув дід вдруге палицю під інший кущ.
   – Ану, паночку, ідіть до того куща, принесіть палицю.
   Побіг пан до куща, шукає палицю й знаходить там пляшку горілки. Приніс горілку до діда й ніяк не може надивуватися, що воно за диво.
   – Скільки просите, діду, за свою палицю?
   – Та коли вже, паночку, так просите, доведеться продати. Платіть шапку грошей!
   Побігла пані за грошима. Принесла шапку грошей, висипала дідові. Взяв пан палицю – й швидше додому, щоб, бува, дід не передумав.
   Повернувся дід додому з грішми. Помирився з бабою, й живуть спокійно.
   Другого дня пішов пан в ліс кидати палицю. Кидав, кидав, та все даремно. Зрозумів він, що дід обманув його, та пізно було.

Свинка-Парасинка та попова льоха

   Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були багатими, зате їх дні минали у добрій злагоді й любові. Правда, в сусідів були діти, а в їхній хаті – тільки старий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася файна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.
   Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глипнула, а в колисці – свинка.
   – Ади, що там…
   Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.
   – Свинка! – крикнув він.
   Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Нагодували Свинку-Парасинку і пішли у поле. Коли повернулися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, гейби хотіло щось сказати.
   А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід.
   І так кожного дня.
   А сусід мав сина – вже парубка, Іванка. Той якось піддивився, що Свинка-Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка-Парасинка увійшла до хащі, то раптом пропала, гейби провалилася у землю.
   – Агій, що за чудо? – здивувався хлопець і вибрався на високе дерево. Звідти він побачив, як Свинка-Парасинка підійшла до старого-престарого дуба і почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкура, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як уздрів її Іванко, то мало з дерева не впав.
   А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкури, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.
   Дівчина назбирала повний кошик печериць і повернулася під дуба за свинячою шкурою. Глип – шкури нема. І вона так жалісно заплакала, що слухати не можна було.
   Зліз Іван з дерева й питає:
   – Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкуру?
   Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:
   – Ой красний леґеню, не зі своєї волі я таку шкуру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найфайніший парубок села. Віддай тоту шкуру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи більше не стану людиною.
   Леґінь узяв дівчину за руку:
   – Будь моєю жінкою.
   – Дивися, Іванку, аби-сь не банував, – відповіла красуня. – Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчиною аж перед вінцем.
   Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів – засватати Свинку-Парасинку.
   Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки-Парасинки, обмотав їй шию кодами та биндами, а на вуха причепив дорогі ковтки. Наймив п’ять музик і рушили до шлюбу. Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:
   – Адіть, який іде, таку собі й веде!
   Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоїв хлопця:
   – Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.
   Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підбадьорила:
   – До чужого рота не приставиш ворота. Най собі говорять.
   Свинка-Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкура з неї спала. Іванко дивився на свою наречену й не міг надивитися.
   Коли верталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі.
   Багацький син Василь від заздрощів не спав по весіллю п’ять днів і п’ять ночей. Йому б теж оженитися, бо вже міг за один раз горнець чиру з’їсти, та до якої дівки не піде, всюди дістане в руки печеного гарбуза.
   Шостого дня узяв торбу грошей і подався до попа.
   – Панотчику любий, я прийшов до вас сватати.
   – Кого?
   – Вашу льоху.
   Піп дуже здивувався:
   – Нащо тобі, блаженному, женитися? Служи ліпше Богу: запалюй і гаси у церкві свічки. Ти для цього добрий…
   – Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, – наполягав багацький син і висипав з торбини на стіл цілу купу бринькачів. – Той лайдак Іванко, адіть, пішов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жінкою, як сама царівна! Та він собі засватав у бідного сусіда. А як я піду до шлюбу з попівською льохою, то вернуся із такою жінкою, як сама цариця!
   Піп довго чухав потилицю, а потім згріб золоті в шухляду і погодився:
   – Ну, коли на те Господня воля, то най буде. Сватай…
   У неділю зранку на подвір’ї багача вже вигравали десять музик. Молодий ледве вивів із краника льоху, обв’язав її кольоровими биндами, повісив їй на шию дорогі корали і встромив у вуха золоті ковтки. Льоха ніяк не хотіла йти. Василь кричав на неї:
   – Як не підеш по добрій волі, то підеш по неволі…
   Аж чотири парубки морочилися з льохою і витрутили якось за ворота.
   Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, ішов за музиками, а поруч леґені сіпалися з льохою – вже й попереки у них поупрівали.
   – Ади, парубок, як запорток! – сміялися люди.
   – Не було би у попа свині, а в багача – Василя, то не було би і весілля!
   – Та гойкай, Василю, най чує все село, що ти женишся!
   А той, задерши голову, як цісарська кобила, і видіти нікого не хотів.
   – То не береться моїх вух! – казав лише для себе.
   Та дійшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвірок і нізащо не хоче ставати на білий рушник. Парубки схопили її – хто за хвіст, а хто за вуха – потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкура. Але нічого не спадало. Льоха тільки йому накиринила на білий рушник.
   А піп швидко звінчав молодих, аби Василь часом не роздумав і не забрав золоті назад.
   Довелося багацькому синові прожити зі свинею все життя!

Заморське яйце

   Одного разу, ще в давні часи, жив собі багатий – пристрасний коняр. Як тільки почує про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдина його мрія – мати таких коней, яких ще ні в кого нема. То ж і вештався цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди. От якось цей завзятий коняр приїхав до міста. Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився:
   – Маю для вас, паночку, товар.
   Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі:
   – Чим це ти торгуєш?..
   – Торгую я заморськими яйцями, з яких вилупляються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!
   – Ти диви! – здивувався завзятий коняр.
   Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже:
   – Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.
   – І довго треба на ньому сидіти?..
   – Три тижні, не більше.
   Почухався в лисину багач:
   – А чи не може хтось із слуг на ньому сидіти?..
   – Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.
   Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.
   – Що просиш за це?
   – Сто талярів, ні шеляга менше.
   – То дорого! – скривився багач.
   – Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!
   – Гаразд, одне яйце беру, – заквапився коняр. – Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цілий віз оцих яєць куплю.
   Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м’яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.
   – Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти, – сказав багач оторопілій наймичці. – Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.
   Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати… Минув і третій тиждень – не подає голосу лоша!
   «Не обдурив мене той хлоп? – стривожився багач. – Почекаю день-два…»
   Але й за три дні не висидів лошати.
   Розсердився багач, вхопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий, він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!
   А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.
   Багач схопився за голову:
   – Такого коника я втратив!
   Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі…

Циган, пан і киселиця

   Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:
   – Що варили, кумо, на обід?
   – Варила киселицю.
   – Що за киселиця? Ще ніколи такого не їв.
   Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:
   – Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.
   Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: «Киселиця, киселиця…» А надворі саме пішов дощ – всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорить. Забідкався:
   – Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!
   Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема. На те над’їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає:
   – Що ти, цигане, шукаєш?
   – Ади, паночку, загубив три кавалки золота.
   Пан почув про золото і почав трястися, наче у пропасниці. Зліз із брички й теж почав шукати. Рачкує разом з циганом, місить оте болото, цідить його крізь пальці. Вимастився, як чорт, тільки очі та зуби блищать. Нарешті розсердився й крикнув:
   – Ти, дурний цигане, збрехав! Тут ніякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю.
   – О-о-о, киселиця, киселиця! – затанцював циган у болоті. Схопив те слово в зуби і побіг додому.
   Пан стояв, як дурень, і кліпав очима.

Циганська манта

   Старий циган із сином дістали десь дорогі чоботи. Пішли за село і оглядають їх. А на бричці їхав пан і спитав:
   – Звідки у вас такі файні чоботи?
   – Нам дала манта, – відповів старий циган.
   – Покажіть мені вашу манту, – попросив пан. – Я заплачу.
   – Та ми й задармо покажемо, – говорить старий циган. – Синку, побіжи та принеси. Ти легший від мене.
   – Я за цілий день стільки находився, та ще й за мантою так далеко йти, – мало не заплакав циганчук.
   Випряг тоді пан коня з брички.
   – Сідай, – каже, – та швидко вертайся.
   Сів циганчук на коня.
   – А вам яку манту принести – малу чи велику? – спитав.
   – Велику вибирай, – гукнув пан.
   За хлопцем лише закурилося.
   Довго чекав пан циганчука з мантою.
   – Що це вашого сина нема? – допитувався в старого.
   – Ви самі винні, паночку, – докоряв старий. – Сказали йому велику манту принести, а він і на коня її не висадить.
   Пан і другого коня випряг.
   – Їдь, старий, та допоможи синові, бо хто знає, коли він прийде.
   Сів циган на коня і вже здалеку гукнув:
   – Не чекай нас, пане. Двох коней ми виманули, та це і є наша манта.

Бімбо

   В одному селі жив багач Гейза. Він далі свого обійстя ніколи не бував, а дорогу знав з хати до хліва і з хліва до хати. Вигодував він собі бичка і назвав його Бімбо. Бичок був дуже злий: не раз свого ґазду брав на роги і тис до ясел.
   Якось Гейза поскаржився сусідові:
   – Що робити з Бімбою? Такий злий, що скоро мене із світу зведе.