Страница:
Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці
Хоч у голові пусто, аби грошей густо
Лихо над лихами
Жив на світі бідний чоловік. Не знав він, за що взятися, щоб якось прожити з сім’єю, не вмерти з голоду.
– Немає кращого ремесла, як ліпити нові горшки й дротувати розбиті! – сказав він якось жінці й вирішив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати.
Так і прозвали того чоловіка – Горшкодротар. Влітку чоловік робив з глини горшки, обпалював їх, возив до міста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбиті горшки, глечики та інший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований – півгоршка.
Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистує та ще й наспівує, щоб люди знали:
– Горшки на продаж, горшки дротувати!
Почув якось цар, як дротар наспівує, й дуже сподобалося йому, що той хоч і бідний, та веселий.
– Чого ти, чоловіче, такий веселий? – питає цар.
– А чому б мені не радіти, не веселитись, коли я в житті ніякого лиха не знаю?
– Скажи, чоловіче добрий, чи ти можеш відповісти на таке запитання: що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– А чому б мені не відповісти? Знаю!
– Отож я своїм міністрам і загадаю таку загадку, хай попробують відгадати. Тільки ти дивись, нічого їм не кажи, якщо тобі добре не заплатять.
Скликав цар всіх міністрів до себе:
– Ви в моїй державі наймудріші люди. Ось я вам загадаю загадку: відгадаєте – будете і далі міністрами, не відгадаєте – ідіть під усі сто вітрів.
– Загадуй, відгадаємо! – закричали міністри, не давши цареві й договорити. Цар і питає:
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
Задумалися міністри.
– Ні, ми так швидко не відгадаємо!
– Приходьте тоді через три дні.
– Світлий царю! Три дні для такої загадки – мало! Дай нам бодай два тижні.
– Хай буде по-вашому! – погодився цар.
Пішли міністри по всій країні наймудріших людей розпитувати, та ніхто не може загадку розгадати. Зібралися вони через тиждень знову в царя.
– Ну що, мої славні і мудрі міністри, відгадали?
– Ще ні! – відповіли в один голос міністри.
Тим часом до палати залетів знадвору веселий приспів Горшкодротаря:
– Горшки продаю, горшки дротую!
– Пресвітлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всіляким горшкодротарям кричати під царськими вікнами, – каже один із міністрів.
– Хай собі виспівує, коли він лиха не знає! – відповів на це цар.
Тут піднявся ще один міністр і каже:
– А може, він розгадав би загадку?
– Спробуйте! – відповів цар.
Наступного дня найстарший міністр відшукав у місті Горшкодротаря.
– Послухай, Горшкодротарю! Відгадай загадку!
– Яку?
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Я й не такі загадки відгадував, а над цією й думати нічого!
Міністр аж очі витріщив.
– Тобі, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу поміж мудрих людей, звідуюся, й ніхто мені не може допомогти відгадати.
– Даси сто золотих – відгадаю! – мовив Горшкодротар.
Бачить міністр, що Горшкодротар не жартує, виплатив сто червінців.
Горшкодротар і каже:
– Хіба може бути більше лихо, як злі сусіди? Це перше лихо на білому світі!
З цим і пішов міністр до царя. По дорозі зустрічає другого міністра. Той питає:
– А що, відгадав Горшкодротар?
– Аякже, відгадав за сто золотих!
– Хай він провалиться, той Горшкодротар, – мовив другий міністр. – Щоб я йому сто золотих платив!
Та хоч і розізлився на Горшкодротаря, все ж хотілося йому залишитися міністром. Довелося піти до Горшкодротаря, поклонитися:
– Скажи мені, що то на світі за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– Чи не багато це?
– Думаю, що ні!
Виплатив міністр сто золотих і чекає.
– Немає в світі гіршого лиха, як лиха жінка!
Прийшов до Горшкодротаря і третій міністр. І не тільки не поклонився, а набундючився й каже:
– Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– А ти хіба не бачиш, що я міністр? Я в царя права рука, тому мені всі повинні безплатно відповідати!
– Бідному чоловікові і за спасибі відгадав би, а тобі не скажу. Коли ти міністр, то маєш чим заплатити.
Розізлився міністр на Горшкодротаря й пригрозив:
– Ти, сякий-такий, знаєш, що я можу тебе розорити?
А Горшкодротар йому:
– Воно й видно, що ти і торбу взяв би від жебрака.
– Бачу, що з тобою не дійти до кінця. Даю тобі п’ятдесят золотих! Досить з тебе!
– Я за п’ятдесят і рота не розкрию!
Пішов розлючений міністр, так ні до чого й не договорившись.
На другий день прийшов знову:
– Ну що, дійшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих?
– Ні, не беру!
– На вже, на! – шпурнув міністр гаманець на стіл. – Ось тобі сто золотих, кажи швидше!
– О ні, за сотню я сьогодні не скажу!
– А скільки ж тобі?
– Даси двісті – скажу!
Міністр вже і погрожував, і залякував, та нічого не добився.
Приходить на третій день:
– Ну, береш сотню?
– Ні, не беру.
– На, маєш двісті золотих, – шпурнув міністр гаманець Горшкодротарю.
– Ні, пане, тепер хоч би і тисячу давав, не скажу!
– Що, розбагатів надто?
– Не розбагатів, треба було вчора давати, скільки просив.
От прийшов строк, зібрав цар міністрів. Питає третього:
– Як у вас справи? Відгадали загадку?
– Пресвітлий царю, почекайте до полудня.
– Добре, почекаю! – погодився цар.
Прибіг міністр до Горшкодротаря, впав перед ним навколішки й благає:
– Відгадай ту загадку, зглянься! Не відгадаєш – мені кінець. Проси, що хочеш!
– Добре, добре! – каже Горшкодротар. – Коли так просиш, я тобі й без грошей скажу. Тільки ти ось що зроби…
Міністр дуже зрадів, коли почув, що Горшкодротар і загадку відгадає, і грошей не візьме, – і на все погодився:
– Що тільки накажеш, все зроблю!
– Посади мене на візок і вези в царський двір.
– Змилостився! – заблагав міністр. – На десяте село відвезу на собі, тільки не на царський двір! Побачить мене цар в упряжці – я крізь землю провалюсь від сорому!
– Скажу тільки при цій умові. А там роби, як сам знаєш!
Бачить міністр, що немає порятунку, впрігся до візка і везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспівує:
– Горшки, кому горшки? Горшки дротувати!
– Та ти хоч не кричи! – просить міністр. – Дам тисячу золотих, тільки замовкни.
Та Горшкодротар не слухає, усе наспівує. На його голос вийшов цар з двома міністрами. Бачить – третій міністр тягне візка, а на візку горшки і Горшкодротар сидить, приспівує. Махнув цар рукою, щоб зупинився.
– Хто тебе везе? – питає Горшкодротаря.
– Дурна голова! Гіршого лиха й не знайти, це вже дійсно лихо над лихами!
Цар покликав до себе Горшкодротаря й міністра: – Віднині будеш ти, Горшкодротарю, міністром, а цей хай ліпить горшки і дротує їх.
– Немає кращого ремесла, як ліпити нові горшки й дротувати розбиті! – сказав він якось жінці й вирішив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати.
Так і прозвали того чоловіка – Горшкодротар. Влітку чоловік робив з глини горшки, обпалював їх, возив до міста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбиті горшки, глечики та інший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований – півгоршка.
Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистує та ще й наспівує, щоб люди знали:
– Горшки на продаж, горшки дротувати!
Почув якось цар, як дротар наспівує, й дуже сподобалося йому, що той хоч і бідний, та веселий.
– Чого ти, чоловіче, такий веселий? – питає цар.
– А чому б мені не радіти, не веселитись, коли я в житті ніякого лиха не знаю?
– Скажи, чоловіче добрий, чи ти можеш відповісти на таке запитання: що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– А чому б мені не відповісти? Знаю!
– Отож я своїм міністрам і загадаю таку загадку, хай попробують відгадати. Тільки ти дивись, нічого їм не кажи, якщо тобі добре не заплатять.
Скликав цар всіх міністрів до себе:
– Ви в моїй державі наймудріші люди. Ось я вам загадаю загадку: відгадаєте – будете і далі міністрами, не відгадаєте – ідіть під усі сто вітрів.
– Загадуй, відгадаємо! – закричали міністри, не давши цареві й договорити. Цар і питає:
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
Задумалися міністри.
– Ні, ми так швидко не відгадаємо!
– Приходьте тоді через три дні.
– Світлий царю! Три дні для такої загадки – мало! Дай нам бодай два тижні.
– Хай буде по-вашому! – погодився цар.
Пішли міністри по всій країні наймудріших людей розпитувати, та ніхто не може загадку розгадати. Зібралися вони через тиждень знову в царя.
– Ну що, мої славні і мудрі міністри, відгадали?
– Ще ні! – відповіли в один голос міністри.
Тим часом до палати залетів знадвору веселий приспів Горшкодротаря:
– Горшки продаю, горшки дротую!
– Пресвітлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всіляким горшкодротарям кричати під царськими вікнами, – каже один із міністрів.
– Хай собі виспівує, коли він лиха не знає! – відповів на це цар.
Тут піднявся ще один міністр і каже:
– А може, він розгадав би загадку?
– Спробуйте! – відповів цар.
Наступного дня найстарший міністр відшукав у місті Горшкодротаря.
– Послухай, Горшкодротарю! Відгадай загадку!
– Яку?
– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Я й не такі загадки відгадував, а над цією й думати нічого!
Міністр аж очі витріщив.
– Тобі, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу поміж мудрих людей, звідуюся, й ніхто мені не може допомогти відгадати.
– Даси сто золотих – відгадаю! – мовив Горшкодротар.
Бачить міністр, що Горшкодротар не жартує, виплатив сто червінців.
Горшкодротар і каже:
– Хіба може бути більше лихо, як злі сусіди? Це перше лихо на білому світі!
З цим і пішов міністр до царя. По дорозі зустрічає другого міністра. Той питає:
– А що, відгадав Горшкодротар?
– Аякже, відгадав за сто золотих!
– Хай він провалиться, той Горшкодротар, – мовив другий міністр. – Щоб я йому сто золотих платив!
Та хоч і розізлився на Горшкодротаря, все ж хотілося йому залишитися міністром. Довелося піти до Горшкодротаря, поклонитися:
– Скажи мені, що то на світі за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– Чи не багато це?
– Думаю, що ні!
Виплатив міністр сто золотих і чекає.
– Немає в світі гіршого лиха, як лиха жінка!
Прийшов до Горшкодротаря і третій міністр. І не тільки не поклонився, а набундючився й каже:
– Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усіма лихами лихо?
– Плати сто золотих, скажу.
– А ти хіба не бачиш, що я міністр? Я в царя права рука, тому мені всі повинні безплатно відповідати!
– Бідному чоловікові і за спасибі відгадав би, а тобі не скажу. Коли ти міністр, то маєш чим заплатити.
Розізлився міністр на Горшкодротаря й пригрозив:
– Ти, сякий-такий, знаєш, що я можу тебе розорити?
А Горшкодротар йому:
– Воно й видно, що ти і торбу взяв би від жебрака.
– Бачу, що з тобою не дійти до кінця. Даю тобі п’ятдесят золотих! Досить з тебе!
– Я за п’ятдесят і рота не розкрию!
Пішов розлючений міністр, так ні до чого й не договорившись.
На другий день прийшов знову:
– Ну що, дійшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих?
– Ні, не беру!
– На вже, на! – шпурнув міністр гаманець на стіл. – Ось тобі сто золотих, кажи швидше!
– О ні, за сотню я сьогодні не скажу!
– А скільки ж тобі?
– Даси двісті – скажу!
Міністр вже і погрожував, і залякував, та нічого не добився.
Приходить на третій день:
– Ну, береш сотню?
– Ні, не беру.
– На, маєш двісті золотих, – шпурнув міністр гаманець Горшкодротарю.
– Ні, пане, тепер хоч би і тисячу давав, не скажу!
– Що, розбагатів надто?
– Не розбагатів, треба було вчора давати, скільки просив.
От прийшов строк, зібрав цар міністрів. Питає третього:
– Як у вас справи? Відгадали загадку?
– Пресвітлий царю, почекайте до полудня.
– Добре, почекаю! – погодився цар.
Прибіг міністр до Горшкодротаря, впав перед ним навколішки й благає:
– Відгадай ту загадку, зглянься! Не відгадаєш – мені кінець. Проси, що хочеш!
– Добре, добре! – каже Горшкодротар. – Коли так просиш, я тобі й без грошей скажу. Тільки ти ось що зроби…
Міністр дуже зрадів, коли почув, що Горшкодротар і загадку відгадає, і грошей не візьме, – і на все погодився:
– Що тільки накажеш, все зроблю!
– Посади мене на візок і вези в царський двір.
– Змилостився! – заблагав міністр. – На десяте село відвезу на собі, тільки не на царський двір! Побачить мене цар в упряжці – я крізь землю провалюсь від сорому!
– Скажу тільки при цій умові. А там роби, як сам знаєш!
Бачить міністр, що немає порятунку, впрігся до візка і везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспівує:
– Горшки, кому горшки? Горшки дротувати!
– Та ти хоч не кричи! – просить міністр. – Дам тисячу золотих, тільки замовкни.
Та Горшкодротар не слухає, усе наспівує. На його голос вийшов цар з двома міністрами. Бачить – третій міністр тягне візка, а на візку горшки і Горшкодротар сидить, приспівує. Махнув цар рукою, щоб зупинився.
– Хто тебе везе? – питає Горшкодротаря.
– Дурна голова! Гіршого лиха й не знайти, це вже дійсно лихо над лихами!
Цар покликав до себе Горшкодротаря й міністра: – Віднині будеш ти, Горшкодротарю, міністром, а цей хай ліпить горшки і дротує їх.
Багач, що народив теля
Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуєш, Леську…
– Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
– Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, – подумав багачисько, – вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустіть заночувати!
Господар питає:
– А ти хто будеш?
– Подорожній.
– Куди йдеш?
– До Коломиї корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
– Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
– Відведи в ліс вовкам, – порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
– Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
– А потім?
– Я схопився і – драла додому.
Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!
– Не поїду, жінко. Мені соромно.
– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і – гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
– Накрий мене веретою.
Багачка – до хати.
– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
– А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.
– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуєш, Леську…
– Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
– Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, – подумав багачисько, – вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустіть заночувати!
Господар питає:
– А ти хто будеш?
– Подорожній.
– Куди йдеш?
– До Коломиї корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
– Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
– Відведи в ліс вовкам, – порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
– Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
– А потім?
– Я схопився і – драла додому.
Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!
– Не поїду, жінко. Мені соромно.
– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і – гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
– Накрий мене веретою.
Багачка – до хати.
– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
– А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.
– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
Дурні багачки
В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає:
– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
– Най буде, беріть!
– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
Продав вола, а жінка нарікає:
– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
– Най буде, беріть!
– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
І туди гаряче, і сюди боляче
Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш.
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…
Радіє купець, аж руки потирає:
– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.
– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав – машина готова!
– Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.
– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…
– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш.
– А ти можеш подовжити день? – питає купець.
– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…
Радіє купець, аж руки потирає:
– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.
– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав – машина готова!
– Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.
– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…
– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
Як пан гавкав на старого пня
Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
– Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
– У нашому краї всі мужики розумні.
– А пани?
– На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, – відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
– А я розумний?
– Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
– Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
– Най буде, – мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і – шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
– Що сталося, чоловіче?
– Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі – в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
– Ой, якби в нас був хоч один пес!
– А то чому? – спитав пан.
– Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
– Ти, чоловіче, сам загавкай.
– Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
– От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
– Що це ви шавкаєте?
– Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
– На котрого?
– Та на того, що в корчах.
– Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там – старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
– Ну, що маю казати про вас? – посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
– Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
– У нашому краї всі мужики розумні.
– А пани?
– На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, – відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
– А я розумний?
– Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
– Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
– Най буде, – мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і – шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
– Що сталося, чоловіче?
– Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі – в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
– Ой, якби в нас був хоч один пес!
– А то чому? – спитав пан.
– Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
– Ти, чоловіче, сам загавкай.
– Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
– От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
– Що це ви шавкаєте?
– Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
– На котрого?
– Та на того, що в корчах.
– Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там – старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
– Ну, що маю казати про вас? – посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
Ошуканий пан
Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:
– Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.
– Ех, що ти говориш, – каже пан. – У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.
– А як не змудрує, – каже орендар, – то я панові дам свою сотку.
– Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендареві.
Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:
– Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.
Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:
– Ну, хто буде пасти коні?
– Пан буде пасти, – каже Іван.
– Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я.
– Ні, я не буду пасти, – каже Іван. – Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.
«Що ж робити? Треба пасти», – каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.
Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:
– Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.
– Добре, – каже Іван.
– Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.
– А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.
Мусить пан і сеї ночі пасти.
Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:
– Пора, Іване, їхати.
– Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.
Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:
– Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:
– То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.
Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).
Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:
– Нащо ти, Іване, збираєш?
– Буду собі крила робити, – каже Іван, – й буду додому летіти.
А пан зачав і собі пір’я збирати, каже:
– Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.
Назбирали – пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.
Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:
– Дай мені дьогтю.
– Я не маю нічого, – каже корчмар, – і не дам тобі нічого свого.
А Іван каже:
– Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.
І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:
– Ліпи пір’я до рук.
Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:
– А ти чому не мастиш руки дьогтем?
– Я допіро на дубі ліпити буду, – каже Іван.
– А що ж ти на дуба полізеш?
– Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.
– То й я з тобою на дуба лізу, – каже пан. – Я тебе не лишуся.
Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:
– Ну, роби собі крила.
– Я буду перший раз, – каже Іван, – несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.
Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:
– Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.
– Ей, ні, – каже Іван, – най я вперед лечу.
Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.
Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.
Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.
– Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.
– Ех, що ти говориш, – каже пан. – У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.
– А як не змудрує, – каже орендар, – то я панові дам свою сотку.
– Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендареві.
Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:
– Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.
Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:
– Ну, хто буде пасти коні?
– Пан буде пасти, – каже Іван.
– Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я.
– Ні, я не буду пасти, – каже Іван. – Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.
«Що ж робити? Треба пасти», – каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.
Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:
– Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.
– Добре, – каже Іван.
– Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.
– А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.
Мусить пан і сеї ночі пасти.
Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:
– Пора, Іване, їхати.
– Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.
Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:
– Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:
– То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.
Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).
Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:
– Нащо ти, Іване, збираєш?
– Буду собі крила робити, – каже Іван, – й буду додому летіти.
А пан зачав і собі пір’я збирати, каже:
– Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.
Назбирали – пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.
Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:
– Дай мені дьогтю.
– Я не маю нічого, – каже корчмар, – і не дам тобі нічого свого.
А Іван каже:
– Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.
І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:
– Ліпи пір’я до рук.
Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:
– А ти чому не мастиш руки дьогтем?
– Я допіро на дубі ліпити буду, – каже Іван.
– А що ж ти на дуба полізеш?
– Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.
– То й я з тобою на дуба лізу, – каже пан. – Я тебе не лишуся.
Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:
– Ну, роби собі крила.
– Я буду перший раз, – каже Іван, – несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.
Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:
– Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.
– Ей, ні, – каже Іван, – най я вперед лечу.
Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.
Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.
Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.
За потрійну платню
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає: