Сборник. Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

   – Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.
   – А що робити вмієш?..
   – Що скажете, отче, те й робитиму, – показав гуцул здоровенні кулаки. – Навіть зварити дещо можу.
   – Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа – добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..
   – Чому не вміти? Вмію, отче.
   – А яку тобі платню на рік положити?
   – Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.
   Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:
   – У мене в усьому порядок мусить бути. Тож ходи, леґеню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовлявся.
   Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:
   – Якщо ти, леґеню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.
   – Як так, то й так, – погодився гуцул. – А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.
   Так і записали.
   Другого дня вранці вийшов піп на ґанок – поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку.
   Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона, як рак.
   – Він… Він… Ой, не можу…
   – Що ж він? – допитував піп.
   – Та підіть погляньте…
   Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні у чому мати народила, схрестив на грудях руки.
   – Це так ти мені служиш, дармоїде? – затіпався у гніві панотець.
   – А що ж мені робити? – спокійно каже наймит. – Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.
   – Що ти плетеш, дурню?
   – Ой, і коротка у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б…
   Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно. Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.

Про скупого багача

   Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:
   – Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..
   І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.
   Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши із собою шматок сала, він найнявся в багатого.
   Другого ж дня господар загадав піти в ліс – заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м’якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!
   Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:
   – Уже пора щось на зуб покласти.
   – Може, й пора, – відповідає наймит. – Але мені їсти ще не хочеться.
   – Як же це так? – не вірить багач.
   – Я, – сміється парубок, – наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм’якнуть, доти я не потребую їсти.
   – Ех, прогадав! – почухався хазяїн. – Пожди-но, вдруге я буду хитріший!
   Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м’якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв – ні руками, ні ногами не може ворухнути. Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!
   Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.
   – Ходімо вже їсти! – жбурнув багач ціпа на снопи.
   – Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! – відповідає наймит. – До обіду можна домолотити той стіжок!
   – А ти не голодний? – застогнав багач.
   – Чого би був голодний? Вранці ото наївся м’якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба…
   «Он воно що! – міркує скупий. – Віднині я вже хліба ділити не буду».
   Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води і попросив:
   – Хазяїне, дай ще!
   – Гм, а це навіщо?..
   – Коли вип’ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з’їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!
   – Ну й дурень з мене! – вилаявся багач і перестав давати наймитові воду до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав…
   Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.

Іван і корчмарі

   Жили в одному селі три корчмарі: один – в нижньому кінці, другий – у верхньому, а третій – серед села. Договорилися, що в один день підуть на ярмарок. А в той час ходив Шугай, і вони боялися. Дорадилися, що покличуть з собою ще когось із села. Видять: іде Іван.
   – Іване, ходи завтра з нами на ярмарок.
   – А чого мені йти?
   – Може, щось купиш.
   – Добре, – каже Іван.
   А дорога була далека. Йшли цілий день і не дійшли. Обточувалися в лісі. Та ні один із корчмарів не хоче спати скраю.
   – Добре, – каже Іван. – Я зроблю так, що ніхто не буде спати скраю.
   Привів корчмарів до купини, вклав їх головами на неї, а ногами – в різні боки. Так ніхто не був крайнім. Айбо мурашки почали кусати, і корчмарі почали проситися:
   – Іване, веди нас в інше місце спати.
   – Лізьте на смереку, – каже Іван. – Там вас ні вовк, ні Шугай не увидить.
   Вилізли корчмарі на смереку, поприв’язувалися, а Іван зліз униз. Коли злазив, обрубав за собою всі сучки. Пробудилися вранці корчмарі, а злізти ніяк. Каже Іван:
   – Держіться один за другого та й до землі достанете.
   Так корчмарі й зробили: повисли один на другому, та до землі далеко. У того, що держався за сук, заболіли руки.
   – Іване, що робити, як руки болять?
   – Поплювати на них – легше буде держатися.
   Поплював той на руки – і всі три загриміли вниз. Сердиті, вхопили Івана, вкинули в міх і понесли топити. Принесли на міст, айбо у воду не трутили: пішли спершу гріх замолити. А Іван сидить у міху і кричить:
   – Не знаю ні читати, ні писати, а мене хотять на царя класти.
   Через міст їхав пан. Почув те та й каже:
   – Я би був за царя, бо знаю і читати, і писати.
   – То лізь замість мене у міх! – каже Іван.
   Розв’язав пан міх, випустив Івана і сам заліз на його місце. Зав’язав Іван міх, сів на бричку – і гайда. Доки корчмарі вернулися, він уже був далеко. Корчмарі трутили міх із паном у воду, а самі пішли на ярмарок.
   Приходять корчмарі на ярмарок, а там Іван коней з бричкою продає.
   – Іване, звідки в тебе коні та бричка?
   – З того світу.
   – Іване, утопи й нас, – просять корчмарі, – бо ми також хочемо таких коней з бричками мати.
   – Добре! Лише заплатіть мені за роботу.
   Заплатили Іванові за роботу, і він на тому мості зав’язав кожного в міх (корчмарі купили собі міхи) і подриляв у воду. Тут і казці кінець.

Як солдат царя обдурив

   Це було тоді, коли в солдатах служили по двадцять п’ять років. Один солдат прослужив в армії, і не довелося йому побачити царя. А він рішив, що б там не було, побачити царя, і пішов прямо до царського палацу. Вартові, що стояли там, не пропускають його, а він свариться і все-таки намагається пройти до царя.