Сборник. Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

   Сусіди пожартували:
   – Треба його в місто в науку віддати. Там з нього зроблять тобі порядного і мудрого помічника.
   Гейза був придуркуватий і не зрозумів, що з нього сміються. Відтепер йому з голови не виходило, як би вивчити бичка. Розпитав, куди треба йти, і зібрався в дорогу. Закрив бичкові очі мішком, засилив на роги мотузку і повів до міста.
   У місті Гейзу зустрів м’ясник і запитав його:
   – Чоловіче, куди ведеш бугая?
   – Хотів би, аби з нього зробили порядного і мудрого чоловіка, – відповів багач.
   М’ясник догадався, що в Гейзи з головою не все в порядку, і сказав:
   – З твоїм бугаєм можемо зробити щось, але не зразу.
   – А довго треба чекати? – запитав Гейза.
   – Не менше року. Лише знаєте, наука гроші коштує. Та й годувати бика задармо ніхто не буде.
   Гейза довго не торгувався і заплатив. А м’ясник того ж дня бичка зарізав і м’ясо продав.
   Вернувся Гейза додому і рахує дні. Ледве дочекався, коли рік мине. Зібрався знову до міста, щоб забрати свого бичка.
   Йде вулицею й бачить на одному будинку табличку з написом: «Д-р Бімбо, адвокат».
   «Ого! Мій Бімбо вже став ученим доктором», – зрадів він.
   Зайшов до контори і каже до адвоката:
   – Ну, небоже Бімбо, як ся маєш? Як тебе вивчили з бика на доктора?
   Адвокат розсердився і закричав на Гейзу:
   – Забирайся, дурню, звідси, доки не пізно!
   Гейза не чекав такого і теж розсердився:
   – Ге-ге, забув віл, що був телятком. Рік тому ще бугаєм брикав, ледве його привів сюди, а як вивчився і став паном, то й свого ґазду не пізнає.
   Адвокат схопився із стільця:
   – Кажу тобі, дурню, вийди, бо біда буде.
   – Ге-ге! – вигукнув багач. – Я піду, але й ти, небоже, підеш за мною до хліва.
   З тими словами вихопив мотузок, закинув адвокатові на шию і почав тягнути, примовляючи:
   – Тепер ти від мене не втечеш!
   Гейза був здоровий, як дуб. Витягнув адвоката на вулицю. Той почав кричати:
   – Гей, люди, рятуйте мене від божевільного чоловіка!
   Розсердився Гейза, що його на вулиці дурнем називають, та так почав палицею періщити адвоката.
   На крик збіглися люди. Скоро й жандарми появилися. Адвокат почав вимагати, щоб Гейзу судили.
   На суді багач розказав, що знає доктора від маленького телятка, що годував його і відвів у науку. Судді мусили признати Гейзу божевільним і відпустити.
   А Гейза донині про своє говорить.

Як дурня женили

   Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

 
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гей-га!
 

   Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:
   – Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаєш.
   На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:
   – Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
   – Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! – крикнула панянка.
   Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:
   – Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
   – А вона що?
   – Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
   – Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!
   Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
   – Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
   – Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.
   – Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
   – Най іде! – зраділа пані.
   Дала синові хліба з повидлом і наказала:
   – Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
   Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
   – У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
   Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
   – Най буде, – сказав і покликав доньку.
   Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.
   Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.
   А була зима. Почав падати сніг.
   – Ох, мете! – сказала дівчина.
   Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:
   – Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.
   Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:
   – Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.
   Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.
   – Завтра засватаємо іншу панєнку.
   – Нєх бендзє, – мовив парубок.
   На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, – подумав, – то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.
   – Добрий вечір вам!
   – Добрий вечір. Просимо сідати.
   Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.
   – Ми чули, – сказав вуйко, – що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.
   Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:
   – Файний панич…
   – Ану, дорогі гості, просимо до столу!
   Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:
   – Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.
   Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.
   – Най тебе шляг трафить!
   Через кілька днів пішли сватати панянку аж у п’ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей – боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.
   – О, доброго зятя будемо мати! – тішився господар.
   Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо – глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:
   – Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!
   Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:

 
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гоп-га!
 

   Панянка спудилася й каже:
   – Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п’ять косарів. Най іде собі!
   Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:
   – А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?
   Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:
   – Ну як, Мундзьо вже має пару?
   – Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, – відповів їй брат.
   – Я дам тобі морг поля і корову, – обіцяла Ванда.
   Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.
   Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:
   – Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п’ятої, а потім до шостої…
   Господар і господиня аж поблідли.
   – Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. – крикнув старий мазур.
   – Не гнівайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. – То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.
   Мазур втихомирився.
   Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:
   – Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!
   – Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, – сказала молода.
   – Най собі чекає. Мені що до того?
   Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.
   Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

Кобилячі яйця

   Жили собі в сусідстві бідний і багатий. Жили своїми турботами, один до одного не заходили. Бідняк хоч і голодував, від багатого хліба не просив. Якось він заробив трохи грошенят і купив лошатко. Почув багач, що на подвір’ї бідняка ірже лоша, та й каже до своєї жінки:
   – Невже наш сусід купив тягло? Піду подивлюся.
   Прийшов він до бідного та й питає:
   – Гей, сусіде! Звідки в тебе лошатко?
   Бідний знав заздрісне око багача і пожартував:
   – Ачей з неба не впало. З яйця висидів.
   Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув.
   – З якого яйця?
   – Біда, що ти піввіку прожив на світі, а про кобилячі яйця нічого не знаєш, – каже бідняк. – Тоді слухай. Пішов я раз на ярмарок. Бачу – коло воза стільки народу, що й голки не пропхаєш. Протиснувся і я ближче. А на возі сидить чоловік і промовляє:
   «Гей, люди, купуйте кобилячі яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бідні по яйцю. А багаті й ціни не питають, кожний мішок наставляє. Мені ледве вдалося купити двоє. Прийшов я додому та висидів за сорок днів лошатко.
   Багач слухав, слухав, а далі почав просити:
   – Сусіде, продай мені друге яйце. Ми свої люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу.
   Бідняк подумав, похитав головою:
   – Хотілося мені і на цьому сидіти, аби пару коней мати. Та не можу я відмовити доброму сусідові.
   І викотив з-під постелі велику жовту диню. Багач добре заплатив і побіг з динею додому. Настелив у хліві соломи і висиджує лоша. Жінка почала дорікати:
   – Чи ти здурів, чоловіче? Хто чув таке, аби з дині вилупилося лоша?
   Та багач прогнав її і далі сидів на дині, як квочка на яйцях.
   Було якраз літо, і жінка сердилася, що робота в полі стоїть, а чоловік дармує час. І вона пригрозила:
   – Люди косять, а наша трава пропадає. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо.
   Не міг багач переслухати жінки. Взяв косу на плече, а диню в мішок і пішов у поле. Вибрав зручне місце на горбку, сів на диню і вигріває лоша. Приносить жінка обід, а він і раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловіка, лає його, ганьбить. Не стерпів багач, кинувся на жінку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори і розбилася об пень. З-під пня вискочив переляканий заєць.
   Коли це побачив багач, то мало не заплакав.
   – Видиш, жоно, ще два тижні треба було сидіти, то був би цілий лошук. А так лише півлошати, та й те втекло.

Багач та хлопець із села Розумовичів

   У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав із повною фірою зерна.
   – Де ви були, пане? – спитав хлопець.
   Багачеві полюбилося, що його паном назвали.
   – Возив я пшеницю продавати, – каже він. – Так не було купців. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сідай, підвезу.
   Сів хлопець, а багач випитує:
   – Та з якого ти села?
   – Із Розумовичів, – відповідає хлопець.
   – Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? – засміявся багач.
   – Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.
   – Тоді й ти маєш бути мудрий.
   – Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.
   Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:
   – Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.
   – Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, – попросив хлопець.
   Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:
   – Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.
   Багач почав просити:
   – Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.
   Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.
   Уночі багачеві не спалося.
   – Хлопче, – каже він, – ти не вечеряв і, може, дуже голоден?
   – Не вечеряв, – відповідає хлопець. – Та з розумом голоден не буду.
   Подрімав багач, а далі питає:
   – Хто в Розумовичах тепер староста?
   – Був пан Постоловський, – каже хлопець. – А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали – пана Хлібовського та пана Гусаковського.
   Про таких панів багач не чув, але похвалився:
   – Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.
   – Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, – розповідає хлопець. – А на їх місце пана Постоловського поставили.
   Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.
   Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.
   – Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, – каже багач.
   Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.
   – Бодай би його громи вбили, – вилаяла хлопця. – Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.
   А багач буркнув:
   – Правду казав, що він з Розумовичів.

Бричка з того світу

   В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…
   От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
   Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.
   – Позич, сусіде, мірку зерна до нового, – поклонився бідний у ноги багачеві.
   Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:
   – Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
   А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.
   – Гаразд, – дав згоду бідний.
   Багач посміхнувся.
   – Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.
   Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.
   – Лізь у мішок, – наказав багач.
   Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.
   «Сам не донесу, – подумав собі. – Піду до кума, най підсобить».
   І залишив ношу при дорозі.
   Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:
   – Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
   А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.
   Почув із мішка голос і зупинив коней:
   – Що ти там верзеш?
   Бідний своє:
   – Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
   «Гм, – думає війт, – такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»
   Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.
   – Ану повтори ще раз, що ти говорив.
   – Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.
   – Стривай-но, любий, – змінив голос війт. – Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.
   – Це можна, пане, – погодився бідний. – Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.
   Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:
   – Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..
   А сам сів у бричку і покотився до міста.
   Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.
   – Щось наче важчий став, – крекче багач, дивується.
   А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.
   – Ну, слава Богу, на одного жебрака в селі стало менше! – зареготів багач. – Заберу його садибу.
   І подалися до корчми.
   Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:
   – А ти звідки взявся?
   – З того світу їду! – і не моргнув бідний. – Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.
   Багачі перезирнулись.
   – Чекай-но, сусіде, – каже багач бідному. – А вони усіх там обдаровують?..
   – Ого, ще й не так! – засміявся бідний. – Баба Оришка, що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!
   – А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачі.
   – Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.
   Бідний голосно вйокнув і залишив п’яних посеред дороги.
   Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.
   – Лізь, куме, перший, – каже багач, – бо ти вмієш плавати.
   Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:
   – Куме, мені вже амінь!
   А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» – та й собі кричить:
   – Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..
   Шубовснув у воду – тільки за ним забулькотіло… А бідний з того часу зажив собі по-людськи.
   Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

Як Іван обдурював багатіїв

   Жив на Буковині дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами – карав зло й робив добро. Якось приблукав він до Лужан. Дивиться, а перед ним стирчить фабрична труба, і з тої труби дим хмарою валить.
   Іван задумався і каже:
   – Файний дим… Ото якби мені такого диму десь дістати!
   Пішов до фабриканта.
   – Добрий день, пане.
   – Добрий день. Чого прийшов, Іване?
   – Хочу купити у вас дим, що йде з найбільшої труби.
   Пан посміхнувся:
   – Нащо тобі того диму, Йване?
   – Та хочу і я чимось ґендлювати.
   Домовилися. Іван заплатив гроші й поліз на трубу. Добрався до вершечка, сів собі й сидить. Далі накрив трубу капелюхом. Дим не йде більше в небо – розходиться по фабриці, б’є людям у вічі. Прибігли до пана:
   – Пане, робіть щось, бо ми, адіть, плачемо.
   Фабрикант розсердився. Вийшов надвір і махає Іванові:
   – Ану, злізай звідти! Не грайся димом!
   Іван відповів:
   – Це, пане, мій дим – роблю все, що хочу з ним!
   Біда панові з Іваном. Дим бухкає клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли і в канцелярії вже не могли дихати, пан знову вискочив надвір:
   – Злізай уже, Йване, дим виїдає мені очі.
   – А най виїдає… Я не злізу, бо це є мій дим – роблю все, що хочу з ним.
   – Я куплю його від тебе, Йване!
   – Не продаю, пане.
   – Та я добре заплачу.
   Чоловік подумав, що за той дим візьме файні гроші, та й сказав:
   – Дасте тисячу лей, то най буде – злізу.
   – Дам, Іванку, лише йди сюди.
   Іван зліз із труби, взяв у пана гроші й пішов далі шукати багатих панів.
   Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить він поміж людей, придивляється – хто і чим торгує. Раптом – глип, а перед ним гендляр, і борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неї з одного боку, з другого.
   – Ех, борідка! – похвалив. – Продай мені, Мошку, свою бороду.
   Гендляр тільки витріщився – подумав, що той трохи не в розумі. А коли це так, можна злупити якийсь гріш.
   – Най буде, Йванку, – відповів. – Заплати ти двісті лей і можеш собі думати, що вона твоя.
   Іван нараз відрахував гроші, дав їх Мошкові. Потім погладив бороду і став собі збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупці відходили, він брав Мошка за бороду, посіпував нею, виривав сиві волоски. Той усе терпів за двісті леїв.
   Пізно вночі селянин постукав Мошкові у двері. Гендляр подивився у вікно й спитав:
   – Чого тобі, Йване?
   – Я прийшов до бороди. Ану, дай її сюди на хвильку.
   Що мав робити Мошко? Отворив вікно і висунув бороду Іванові. Той посіпав нею, вирвав кілька волосків. У Мошка навіть сльози закрутилися.
   Наступної ночі селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кілька волосинок, висмикнув їх і пішов.
   Рум’яне Мошкове лице за кілька днів зблідло. Він почав просити:
   – Ти, Йване, не приходь до бороди вночі.
   – Ні, це моя борода, і я буду приходити, коли мені захочеться.
   Мошко вже напудився. Через кілька днів сказав:
   – Чуєш, Іванку, ти продай мені свою бороду. Даю тобі двісті лей і – гай!..
   – Ні, за такі гроші ніколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тоді вона буде твоя.
   Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку і дав хитрому Іванкові.
   А той узяв гроші й пішов далі по Буковині. Кажуть, зустрів і потім дурних багатіїв.

Про попа, наймита і пса Муцика

   Бідний наймит Олекса служив у попа. А піп залицявся до його вродливої жінки. Признається вона чоловікові про цей клопіт. Цілий день Олекса думав, як помститися попові, й надумав. Приходить до нього й каже:
   – Отче, а ви знаєте, що я чув?
   – Що ти чув?
   – У Львові є такий вчитель, що псів учить писати, читати й говорити.
   Піп аж усміхнувся:
   – Невже мого Муцика навчив би писати?
   – Навчить.
   – То вже веди.
   Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по голові та й убив. Закопав під дубом, сам виспався й вернувся назад до попа.
   – Відвів, Олексо, Муцика?
   – Відвів, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованців.
   – Ов, багато.
   – Отче, тепер дамо лише половину, а решту пізніше. Зате пса мудрого будете мати.
   Піп подумав собі: «Скільки я на дурничку грошей зібрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит гроші, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому своє зробити, то каже, що йде Муцика провідати. Піп ще й даруночок псові передає. Колись-не-колись питає:
   – Олексо, а як там мій Муцик?
   – Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився.
   Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи піп кличе наймита й допитується:
   – А як тепер Муцик?
   – Ой, ой, отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати. Все знає, що у нашому селі діється, й про вас дещо сказав.
   – А що сказав?
   – Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самі запитаєте.
   – А може, поїхати до нього?
   – Отче, не можна. Пес з радості може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.
   У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.
   Каже наймит:
   – Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.
   Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.
   Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.
   – Олексо, де мій Муцик?
   – Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.
   – Та за що?
   – Пішли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозі Муцик мені каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всім людям розповісти, що наш піп ходить до твоєї жінки, а ти не знаєш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я і архієпископові про все напишу». Я розізлився і як дав йому, то Муцик лише ніжки протягнув. Він хотів мене з жінкою розлучити. Ходіть, отче, хай вам покажу, де він закопаний. То скільки вам заплатити за шкоду?
   – Не треба нічого платити. На тобі ще п’ятсот карбованців за те, що ти добру справу зробив.

Як мужик пана дурив

   Іде чоловік з сокирою, а бариня сидить під вікном.
   – Чим ти, – питає, – мужик, займаєшся?
   – То де діжку, – каже, – наб’ю, де дров нарубаю.
   – Наймись до мене.
   – Та й найміть.
   – Ось набий мені цю бочку, – каже. – І дає йому уперед гроші.
   Він узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.
   Приїздить пан, побачив ту бочку.
   – Що се, – питає, – таке?
   – Та се, душенько, мужик надув.
   – От я запряжу тройку коней, так я його дожену.
   Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче держить того дуба. Пан і питає його, чи не бачив він тут мужика з сокирою.
   – Еге ж, – каже, – бачив.
   – А що, я його дожену?
   – Ні, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кіньми догнав.
   – Так бери коні, дожени.
   – Давайте сто рублів та постійте, оцього дуба подержте.
   От пан став під дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловіка і духу немає. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».
   Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!», а дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму тройку коней, я його дожену».