Страница:
– Гей, вставайте на розплату!
Збудились вони від сну, мати зірвалася з ліжка і питає:
– Це ти, сину?
– Я, і, як бачите, з очима!
– Ex, мудрий ти, мудрий, коли ти бачиш світ, – каже йому розбійник, вставши з постелі.
– Якої смерті хочеш? – питає парубок розбійника.
– Якою тобі люба дяка, тільки прошу тебе, не карай мене так, як я тебе покарав, – просив його розбійник.
– Добре! – відповів юнак, витягнув шаблю і зрубав йому голову.
Взяв матір за руку, завів до одної кімнати і прикував до стіни на ланцюг. Далі, прикотив дві порожні бочки і каже до матері:
– Тут маєте дві бочки на сльози, одна за розбійником, а друга за мною, бо ні одного з нас більше не побачите.
Потім напік сухих вівсяних ощипків, поставив воду, замкнув і відійшов шукати батька.
Ходив, бродив по всій державі, переночував між людьми і, нарешті, в одному селі довідався, що в пекаря працює якийсь чужинець вже понад дванадцять років.
Віднайшов він його і в ньому спізнав свого батька. Зразу взяв його і повіз додому.
По дорозі один одному оповідали свої пригоди. Батько сказав, що знайшов таку велику біду, з якої був би не виліз без сина. А син все оповів за матір і за себе…
Нарешті прибули туди, де була ув'язнена мати юнака. Увійшли до хати і перше дивились, за ким скільки наплакала сліз. Дивляться: за розбійником повна бочка, що аж переливається, а за сином, не тільки, що бочка порожня, але й клепки на ній порозсихались…
– Так отак ти поводилась, люба жінко?! – сказав чоловік, а далі й каже: – А тепер будь тут на ланцюгу до кінця світу!
Відібрали від неї воду та ощипки, які ще були, замкнули двері назавжди, і вона за декілька днів з голоду померла. Син з батьком пішли до царя, де їх привітали з великою радістю.
Юнак оженився з молодшою, а батько взяв старшу царську дочку. Зробили гарне весілля. Старий цар згодом помер і царювання передав молодому зятеві, що живе й царює собі ще й дотепер, коли не помер.
Як пан наймитові відслужував
Іванко – цар звірят
Збудились вони від сну, мати зірвалася з ліжка і питає:
– Це ти, сину?
– Я, і, як бачите, з очима!
– Ex, мудрий ти, мудрий, коли ти бачиш світ, – каже йому розбійник, вставши з постелі.
– Якої смерті хочеш? – питає парубок розбійника.
– Якою тобі люба дяка, тільки прошу тебе, не карай мене так, як я тебе покарав, – просив його розбійник.
– Добре! – відповів юнак, витягнув шаблю і зрубав йому голову.
Взяв матір за руку, завів до одної кімнати і прикував до стіни на ланцюг. Далі, прикотив дві порожні бочки і каже до матері:
– Тут маєте дві бочки на сльози, одна за розбійником, а друга за мною, бо ні одного з нас більше не побачите.
Потім напік сухих вівсяних ощипків, поставив воду, замкнув і відійшов шукати батька.
Ходив, бродив по всій державі, переночував між людьми і, нарешті, в одному селі довідався, що в пекаря працює якийсь чужинець вже понад дванадцять років.
Віднайшов він його і в ньому спізнав свого батька. Зразу взяв його і повіз додому.
По дорозі один одному оповідали свої пригоди. Батько сказав, що знайшов таку велику біду, з якої був би не виліз без сина. А син все оповів за матір і за себе…
Нарешті прибули туди, де була ув'язнена мати юнака. Увійшли до хати і перше дивились, за ким скільки наплакала сліз. Дивляться: за розбійником повна бочка, що аж переливається, а за сином, не тільки, що бочка порожня, але й клепки на ній порозсихались…
– Так отак ти поводилась, люба жінко?! – сказав чоловік, а далі й каже: – А тепер будь тут на ланцюгу до кінця світу!
Відібрали від неї воду та ощипки, які ще були, замкнули двері назавжди, і вона за декілька днів з голоду померла. Син з батьком пішли до царя, де їх привітали з великою радістю.
Юнак оженився з молодшою, а батько взяв старшу царську дочку. Зробили гарне весілля. Старий цар згодом помер і царювання передав молодому зятеві, що живе й царює собі ще й дотепер, коли не помер.
Як пан наймитові відслужував
Найнявся один парубок до багача пасти вівці та худобу, а той питається першого дня: що захочеш за службу в мене? Каже парубок:
– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.
– Най буде, – пан на те.
Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:
– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?
– Ні, не забув, – каже пан.
– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.
– А що треба робити?
– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.
– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.
Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.
– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.
Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:
– Гов! Тут треба стати.
– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.
– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.
Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.
– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.
Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.
– Де, – питає, – класти?
– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.
Уклали мерця, їдуть. Як стало смеркати, заїхали в ліс. Видять: є недалеко якась хижка, а з неї вогник проблискує. Під'їхали ближче, відкривають двері, а там сидять за столом дванадцять розбійників і вечеряють.
– Добрий вечір вам, – хлопець з порога.
– Добрий вечір, – прогумкотіли у відповідь ті.
– Ми з далекої дороги їдемо, померзли, чи не могли б зігрітися у вашій хаті?
– Чого ні, – каже котрийсь із розбійників, – місце у нас є.
Та й кличуть обох до столу. Мовить хлопець:
– Здалось би мені трохи перекусити, бо зрання й крихти хліба в роті не мав, але такого м'яса, як ви, я не їм.
– А що ти їси? – підсміюються розбійники.
– Зараз уздрите, як хочете, – і до пана, що стояв коло порога, – ану принесіть мені того чоловіка, що найбільший.
Пішов пан, а за якусь хвилину повертається до хижки з небіжчиком. Розбійники й вечеряти перестали, як це уздріли: водять очима за хлопцем – що він далі робитиме. А той і знаку по собі не подає, що все видить: обдивився мерця з одного, з другого боку. Відтак каже панові:
– А тепер ще запаліть у печі. Треба присмажити цього чоловіка, бо він чогось дуже блідий.
Пан добув сірники, розпалив вогонь.
– Може, – питається, – до цієї печені, що буде, хліба треба?
– Треба, – каже парубок, – поки горить у печі, неси хліб.
Пан – до воза, кректить там, стогне, моцується коло розвори. Нарешті кричить з-за дверей:
– Не годен я його підняти, тяжкий.
– То коти його сюди, – каже хлопець, – нам і так його на вечерю, мабуть, не вистачить.
За якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.
– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.
Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.
А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.
– Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.
А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.
– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.
– Най буде, – пан на те.
Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:
– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?
– Ні, не забув, – каже пан.
– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.
– А що треба робити?
– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.
– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.
Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.
– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.
Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:
– Гов! Тут треба стати.
– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.
– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.
Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.
– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.
Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.
– Де, – питає, – класти?
– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.
Уклали мерця, їдуть. Як стало смеркати, заїхали в ліс. Видять: є недалеко якась хижка, а з неї вогник проблискує. Під'їхали ближче, відкривають двері, а там сидять за столом дванадцять розбійників і вечеряють.
– Добрий вечір вам, – хлопець з порога.
– Добрий вечір, – прогумкотіли у відповідь ті.
– Ми з далекої дороги їдемо, померзли, чи не могли б зігрітися у вашій хаті?
– Чого ні, – каже котрийсь із розбійників, – місце у нас є.
Та й кличуть обох до столу. Мовить хлопець:
– Здалось би мені трохи перекусити, бо зрання й крихти хліба в роті не мав, але такого м'яса, як ви, я не їм.
– А що ти їси? – підсміюються розбійники.
– Зараз уздрите, як хочете, – і до пана, що стояв коло порога, – ану принесіть мені того чоловіка, що найбільший.
Пішов пан, а за якусь хвилину повертається до хижки з небіжчиком. Розбійники й вечеряти перестали, як це уздріли: водять очима за хлопцем – що він далі робитиме. А той і знаку по собі не подає, що все видить: обдивився мерця з одного, з другого боку. Відтак каже панові:
– А тепер ще запаліть у печі. Треба присмажити цього чоловіка, бо він чогось дуже блідий.
Пан добув сірники, розпалив вогонь.
– Може, – питається, – до цієї печені, що буде, хліба треба?
– Треба, – каже парубок, – поки горить у печі, неси хліб.
Пан – до воза, кректить там, стогне, моцується коло розвори. Нарешті кричить з-за дверей:
– Не годен я його підняти, тяжкий.
– То коти його сюди, – каже хлопець, – нам і так його на вечерю, мабуть, не вистачить.
За якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.
– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.
Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.
А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.
– Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.
А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.
Іванко – цар звірят
Один чоловік жив у великій радості зі своєю жінкою і своїми дітьми – Іванком та Марікою. Жили, але вкупі недовгий вік мали, бо жінка померла. Чоловік зажурився. І взяв собі у голову, що він не буде більше одружуватися. Дев'ять років жив з дітьми самотній, а в десятім році пристала в ґазди служниця. Вона приходила до нього, як до свого сусіда, і розрадила його. Тоді почав казати:
– Поберімося!
Служниця відповіла:
– Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.
– Та де я дітей діну, не погублю їх!
– Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там залиши. Най собі там ходять.
Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:
– Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.
Лишив дітей, прив'язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи – і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:
– Ходімо помалу додому.
Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно – служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:
– Боже, Боже, ба що мої сироти діють у темній хащі?
Та діти обізвалися:
– Няньку, ми прийшли!
А служниця почула їх голос і нараз утекла. Другого дня каже:
– Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.
І чоловік завіз дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:
– Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:
– Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.
Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:
– Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати поряд, головами у різні кінці. Добре вони заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь. Дивиться й дивується: у тулуба дві голови – одна в один, а друга в другий бік. Ведмідь злякався, пішов далі. За ним прийшов вовк – теж побоявся тулуба з двома головами. Так кожна звірка приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, помилися й зібралися далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Розгріб попіл, дивиться, а там красний хліб. Розрізали і почали їсти, їдять, їдять, а хліб усе цілий!
Ідуть, блудять у темному лісі, а не знають, де їхня домівка.
Так ходили діти по хащах багато років. Раз вони прийшли на одне поле – відпочивають, гріються на сонці. Бачить Іванко на рівнині явір – вісімнадцять метрів вишини, без жодного сучка, а має три гілляки. Але дивиться далі, а на тому яворі блищить якась шабля, рушниця і сорочка. І думає: «Все то мені було би придатне, якби міг узяти!» Хлопець ще раз поглянув угору, бачить – на сорочці написано золотими буквами:
«Хто буде такий мудрий, щоб виліз на явір і взяв цю сорочку, той стане сильним на сім держав. Хто би взяв рушницю, а з-під явора сім куль та коби раз вистрілив, куля знищила би нараз третю частину світу і знову впала би під явір. А хто би взяв шаблю, то зарубав би нею ворогів, скільки собі задумає».
Іванко каже до сестри:
– То був великий дурень, що це написав. Таке не може бути правда!
І пробує вилізти на явір. І ліз які чотири години, а коли вже перейшов через половину, то почало його тягнути вгору. Іванко межи стовбурами сів, трохи відпочив. А потому зібрав усі речі та злізає помалу долі.
– Маріко, почуваю, що я сильний аж на сім держав!
Зібралися, йдуть далі великими лісами. Знайшли старого бука, котрий мав метр і пів товщини. Іванко і каже:
– Я міг би сього бука вирвати з корінням.
Поклав на нього руку, а бук почав одразу нагинатися. Маріка закричала:
– Брате, не хитай, бо майже впаде!
Іванко, як побачив, що бук подається, поклав на нього другу руку. Вийняв дерево з корінням і перевернув верхом до землі, а корінням догори. Тоді узяв сестру на руку і легко поніс.
Іде, іде – крізь темні ліси. Бачить якийсь блиск. Підійшов, а то блищить у камені. Таке маленьке світло, як від свічечки. Іванко вдарив у каменя, а той розсипався на порох. І помітили, що в землю ведуть сходи. Зійшли униз – там двері. Хлопець їх розбив і здивувався: сімнадцятилітня красна дівчина варила в печі їсти. Вона запросила:
– Заходьте в нашу хижу і щось поїсте, бо виджу, що голодні.
Сіли вони їсти, а дівчина приказує недобре:
– Вечеряйте, та йдіть собі геть, бо тут живе дванадцять розбійників. Коли прийдуть – порубають вас!
Іванко їй відповідає:
– Нам однаково. Нянько нас відправив у хащу на смерть, щоб загинули.
Нараз земля колишеться – приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. І радяться:
– Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо все своє добро?
А старший говорить:
– Хлопці, я не дуже лишив би наше золото і срібло, але тут була велика сила. – Далі подумав і сказав: – А все-таки заглянемо в хижу.
Заходять до хати, а там сидить хлопчина і ще менша дівчинка. Тоді вже нічого не брали в голову на них. Розвішали рушниці по стінах, сіли собі вечеряти. Коли повечеряли, старший наказав:
– Ану, хлопці, підіть у пивницю і принесіть пива.
Троє скочили в пивницю і принесли три бочки пива.
Старший почав бесіду з Іванком:
– Коли ти вип'єш цілу бочку пива, то лишишся живим.
На то Іванко каже:
– А ви зробіть наперед самі, аби я бачив – як.
Старший зупинився коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усе пиво.
То-то був хлопчище!
– Ну, випий ти!
Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися і пиво розіллялося. Розбійники схопили свою зброю, обскочили Іванка й закричали:
– Підіймай угору руки!
Іванко засміявся:
– Послухайте, люди, думаю, перед смертю ви дозволите мені побавитися шаблею.
І коли витяг свою шаблю, то нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, впав у кров, і йому лиш вухо Іванко сягнув. Зібрав хлопець розбійників і позносив у порожню хижу, а сам рушив по других кімнатах. В одній стільки золота, що тільки посередині лишилася вузенька доріжка; у другій – одежа, яку собі задумати; а у третій – хліба, муки, сала – всього, що потрібно. Хіба лише пташиного молока нема. Коли Іван оглянув ґаздівство, каже служниці:
– Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?
– Я того й того царя дочка. Ходила у школу, що на краю міста. Розбійники напали на мене і взяли із собою. Так я вже шість років тут перебуваю.
– Коли вмієш писати і розумієшся у світі, можеш іти додому.
Дівчина подякувала хлопцеві й зібралася йти. Тоді Іван каже до сестри:
– Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба…
Лише від тої комірчини, де лежали розбійницькі трупи, ключа їй не дав. А сам пішов оглянути довколишній ліс. Не сиділося йому, бо почував у собі дуже велику силу, не боявся раз нічого, бо гадав, що вбив усіх розбійників. Але коли хлопець пішов з дому, старший розбійник став на ноги й покликав Маріку:
– Маріко, чуєш?
– Що вам треба?
– Будь така добра, піди до криниці, принеси води й пусти її крізь ключову дірку.
Маріка послухала. Пустила воду крізь замок, а він відімкнувся. Розбійник помив вухо живлющою водою, і вухо зрослося. А Маріці каже:
– Чи ти хотіла би мене за свого чоловіка?
– Хотіла би, – мовила Маріка.
– Але ми не можемо побратися. Лише коли захочеш згубити свого брата. Як він прийде додому, ти прикинься хворою і кажи, що їла б вовче м'ясо. Він піде межи вовків, його розірвуть.
Перед печерою росла чарівна груша, котра чи зимою, чи літом зацвітала, коли хто приходив. Старший виглянув надвір, а груша цвіте. Заскочив до хижини, де були порубані розбійники. А Іванко заходить і бачить: сестра в постелі йойкає.
– Що з тобою сталося?
– Дуже мене болить, їла би з малого вовченяти м'ясо. Може б, стало легше.
Іванко – у ліс. Бачить, стара вовчиця іде з п'ятьма вовченятами. Нараз набив рушницю і хоче стріляти. Вовчиця проговорила:
– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі вовченя живим і понеси сестрі. Вона не буде його їсти, а ти мале вичеши й пусти.
Так воно і сталося.
Тоді старший розбійник намовляє дівчину:
– Маріко, Маріко, кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.
Іван пішов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмедятами. Прицілився стріляти, а ведмедиця каже:
– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі ведмежа живим. Сестра не буде їсти моє ведмедятко, а ти його вичеши й пусти.
Старший розбійник дивиться, а груша цвіте.
– Ой, Маріко, твій брат не вмирає!
І потому словами сестри відправляв Іванка на усяку звірину, та Іванко вертався живим і приносив їй живе звірятко.
Тоді старший надумав ще одне хитре діло. Аж і тепер Іван не загине, то більше ніколи! Говорить Маріці:
– Скажи йому, аби він пішов межи дві гори принести води. Ті дві гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде брати воду, гори його здавлять.
Іван пустився у дорогу. Але до криниці потрапив на полуднє, коли гори перестали битися. Зачерпнув собі води, вернувся додому.
А розбійник собі пригадав, що є й інший спосіб позбутися хлопця. І намовляє дівчину:
– Кажи йому, що за горою меле дванадцять млинів, і най тобі принесе з них борошна. Ті млини відчиняються раз у двадцять років – мелють людські кістки. Завтра двері на млинах відчиняються і, як тільки він зайде, замкнуться за ним.
Іван іде по борошно у чортівські млини. Але та дорога була досить довга. Зробив собі пищалку і грає. Доки дійшов, то за ним зібралися усі лісові звірі. Так зі звірятами зайшов. Двері ніяк не могли запертися, стільки було звірів. Іван набрав у кишені борошна і повертається додому.
Груша зацвіла. Старший розбійник каже:
– Недобре! Клятий хлопець і там не загинув. Ну, Маріко, остання порада. Зробися здорова і попроси Івана: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Він скине сорочку, викупається і від слабості засне. А ти візьми кінського волосся, зв'яжи йому руки і свисни мене.
Так і сталося. Маріка попросила:
– Братику мій любий, я хочу зробити за твої труди одне добре діло: най я тебе скупаю у паренім молоці!
І купала його так, що скоро заснув. А тоді зв'язала йому руки кінським волосом і свиснула розбійника. Старший розбійник вибіг із комори, перебрав на себе Іванову силу і розбудив хлопця. Та й судить над ним суд – якою смертю погубити. Сестра уже пожаліла брата і почала просити, щоб розбійник його не вбивав, бо й Іван його не вбив. І старший розбійник виколов йому очі. А потому взяв хлопця на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого там Іванові не сталося, лише не міг вийти.
А в ліс прийшли люди. Розгарячилися в роботі й відправили по воду хлопчину, що був їм за підручного – каймана. Хлопець не журився – узяв відро, приходить до колодязя. Та чує, що в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, прибіг без води. Лісоруби почали кричати:
– Чого лишив відро?
– Лишив, бо там чорт!
Люди взяли палиці і йдуть до колодязя. Дорогою говорять про себе:
– Не біймося чорта! Усі разом уб'ємо його!
Іван почув з колодязя, про що люди радяться, й гукає:
– Не вбивайте, я чиста душа, а в колодязь попав так і так!..
Люди почули людську мову і спокійно підійшли. Вигягли Івана, принесли в колибу. Один йому дав гаті[2], другий сорочку – одягли сліпого.
Побув Іван межи людьми три роки. Одні відходили із лісу, другі приходили у ліс, але усі годували хлопця. Подумав собі він: «Не йдуть люди в хащу з гаразду. Вони тяжко роблять. Піду я собі геть. Най більше не живу!»
А не видить, куди йому йти. Заходить в один мочар[3]. Не може ноги витягнути і головою падає у воду. Та нараз у нього з'явилися очі, бо там була криниця з живлющою водою. Іван вернувся у колибу, взяв пилу, палицю і пішов у ліс. Так робив три роки і заробок віддавав тим людям, що його, сліпого, годували. Лишав собі тільки на видатки. Потому ще три роки він робив на себе. Перебув Іван із лісорубами цілих дев'ять років: три без очей, а шість із очима. На дев'ятім році зібрався в дорогу.
Йде і приходить на розпуття. А там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ може мати ді-до», – подумав Іван і почав казати:
– Заміняйте зі мною одежу.
А дідо мав на собі лахміття. І каже він Іванові:
– Ти говориш зі мною на сміх? Думаєш, я ніколи не був молодим?
– Не на сміх я з вами говорю, справді хочу мінятися.
І вони помінялися. Коли дідо убрався в Іванову одежу, витяг собі з-під старого пня пляшечку з водицею, покропився – й нараз помолодшав: став такий, як у вісімнадцять років.
А Іван говорить:
– А мені би, діду, таку воду, аби я став старим.
Дідо витяг пляшечку, побризкав Івана – і той зробився старшим за п'ятдесят років.
– Ой, дідику, ви вже молоді – дайте мені скляночку і з молодою водицею.
Дідо дав йому обидві пляшечки. Тепер Іван подумав, що йти би до сестри. Приходить і бачить: хижа не в печері, як була, а вже на землі. Двір добре обгороджений, не можна й зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом, аби відчинили.
Вийшла сестра Маріка і пустила жебрака у дім, дала йому їсти. Жебрак поїв і хоче відробити: заніс води і дров до хати. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній. Так лишився й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці лежить якийсь дідок.
– Що то за один?
– То старий жебрак. Говори тихо, бо він спить.
Сіли вони вечеряти, а потому пили й грали в карти десь до години по півночі. У годину по півночі полягали спати. Були п'яні, п'яні. А Іван не спав. Він мав на собі гуню[4] – рідку, як сачок. Дивився крізь дірки і побачив, що вони заснули. Тоді тихо встав, підійшов до постелі, де лежав розбійник, і взяв свою сорочку, шаблю та рушницю. Як одягнув на себе сорочку та ще покропився молодильною водою, то став такий, як молодий принц. Пройшовся по кімнаті і почав будити розбійника з сестрою. Коли їх розбудив, то нараз обоє впізнали його і дуже налякалися. Але Іван каже:
– Я вас не буду бити, досить, що ви з мене посміялися…
У закутку помітив пищалку і згадав своїх звірят. Як почав пищалити, знову збіглася до нього усяка звірина. А ведмідь говорить:
– Царю наш, дозволь нам поборотися із розбійником.
І звірі розтягли того на шматки. Сестра дуже плаче за розбійником, що вона лишилася самотня. Але Іван пішов собі далі.
Скоро почув, що в одній державі – велика посуха, бо змій запер воду. Зібрався Іван зі звіркою і йде в ту державу.
Коли спустився з гір зі звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Іван бачить: така страшна спека, що яйце може спектися просто на дорозі. Приходить він до корчми і каже:
– Дай мені, корчмарю, дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів!
Корчмар не міг принести, а відчинив йому пивницю:
– Бери собі сам.
Іван випив триста літрів пива, тоді почав бесіду:
– Які у вас новини?
– Новини недобрі, велика посуха, бо клятий змій позакривав нори. Уже мої три доньки дані за воду змієві. Завтра припадає на саму царівну. А вона десь десять років тому, як вернулася від розбійників.
Іван здогадався, що то царева донька, котру колись визволив з печери. І каже корчмареві:
– Веди мене, де змій!
Корчмар не хоче, він боїться. Але мусив Івана вести. Потім хлопець його відпустив. Сам сів на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував до змія приречених дівчат. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А вона ще здалеку впізнала Івана і жалібно заплакала. Циган зупинив коні, щоб кинути дівчину в колодязь. Але Іван скочив на коляску, аж вона по осі увійшла у землю, і говорить дівчині:
– Не бійся, я не дам тебе!
Та й викликає з колодязя змія:
– Молодий пане! Тут є дівка!
А коли змій показав дванадцять голів, Іван одразу відрубав їх шаблею. Циган вернувся із царською донькою, а Іван лишився. Коли циган їхав через річку, попід міст уже текла вода. Він зупинив коней і примусив дівчину клястися, що сам убив змія. Дівчина поклялася і пообіцяла, що буде його.
Іван вернувся до сестри, бо коли відходив геть, поставив їй дві бочки: за себе і розбійника. Тепер подивився: в його бочці дуже мало сліз, а в розбійницькій аж ллються через край. І повернувся у державу, де була посуха. У корчмі питає:
– Що нового?
– Вже ліпші новини. Циган убив змія, і води стало досить. Завтра побереться донька царя із циганом.
А з Іваном були усі звірі. Заєць почув про весілля й каже:
– Царю наш, пусти мене поглянути на молоду пару.
Іван його пустив. А царівна казала сторожі: коли буде йти яка звірка, то щоб її впустили. Вона взяла зайця на коліна і повеселішала. Почастувала його добре, тоді заєць замовив собі два танці заграти.
А циган у палаті сидить на подушках аж під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися.
Вернувся зайчик до Івана, а далі лисиця проситься на весілля. І вона затанцювала. З-під цигана висунулися другі дві подушки.
Проситься вже на весілля вовк. Але Іван не дуже хотів пускати туди вовка – боявся, що вовчисько накоїть біди. І все ж відпустив. Коли вовк показався, то сторожа почала тікати. А він собі зайшов у палату, і царівна його частувала. Вовк так само замовив два танці. А коли він танцював, скочив до цигана і відкусив ноги до самого стегна. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.
Вернувся вовк і розказав, що було в царя.
– Тепер ходімо всі, – каже Іван звірятам.
Царська дочка побачила Івана, обійняла його і все розповіла старому цареві. Звірі розтягли цигана, а на подушки сів Іван.
Але він дав прикликати і свою сестру. Сестра прийшла, а після весілля позамикала звірів по царських хлівах і братові підклала у постіль гострі залізні вила. Іван пробив серце і нараз помер. Всім було дуже дивно. А звірі лежали у хлівах три дні, ніхто про них не дбав. Каже ведмідь:
– Поберімося!
Служниця відповіла:
– Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.
– Та де я дітей діну, не погублю їх!
– Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там залиши. Най собі там ходять.
Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:
– Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.
Лишив дітей, прив'язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи – і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:
– Ходімо помалу додому.
Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно – служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:
– Боже, Боже, ба що мої сироти діють у темній хащі?
Та діти обізвалися:
– Няньку, ми прийшли!
А служниця почула їх голос і нараз утекла. Другого дня каже:
– Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.
І чоловік завіз дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:
– Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:
– Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.
Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:
– Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати поряд, головами у різні кінці. Добре вони заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь. Дивиться й дивується: у тулуба дві голови – одна в один, а друга в другий бік. Ведмідь злякався, пішов далі. За ним прийшов вовк – теж побоявся тулуба з двома головами. Так кожна звірка приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, помилися й зібралися далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Розгріб попіл, дивиться, а там красний хліб. Розрізали і почали їсти, їдять, їдять, а хліб усе цілий!
Ідуть, блудять у темному лісі, а не знають, де їхня домівка.
Так ходили діти по хащах багато років. Раз вони прийшли на одне поле – відпочивають, гріються на сонці. Бачить Іванко на рівнині явір – вісімнадцять метрів вишини, без жодного сучка, а має три гілляки. Але дивиться далі, а на тому яворі блищить якась шабля, рушниця і сорочка. І думає: «Все то мені було би придатне, якби міг узяти!» Хлопець ще раз поглянув угору, бачить – на сорочці написано золотими буквами:
«Хто буде такий мудрий, щоб виліз на явір і взяв цю сорочку, той стане сильним на сім держав. Хто би взяв рушницю, а з-під явора сім куль та коби раз вистрілив, куля знищила би нараз третю частину світу і знову впала би під явір. А хто би взяв шаблю, то зарубав би нею ворогів, скільки собі задумає».
Іванко каже до сестри:
– То був великий дурень, що це написав. Таке не може бути правда!
І пробує вилізти на явір. І ліз які чотири години, а коли вже перейшов через половину, то почало його тягнути вгору. Іванко межи стовбурами сів, трохи відпочив. А потому зібрав усі речі та злізає помалу долі.
– Маріко, почуваю, що я сильний аж на сім держав!
Зібралися, йдуть далі великими лісами. Знайшли старого бука, котрий мав метр і пів товщини. Іванко і каже:
– Я міг би сього бука вирвати з корінням.
Поклав на нього руку, а бук почав одразу нагинатися. Маріка закричала:
– Брате, не хитай, бо майже впаде!
Іванко, як побачив, що бук подається, поклав на нього другу руку. Вийняв дерево з корінням і перевернув верхом до землі, а корінням догори. Тоді узяв сестру на руку і легко поніс.
Іде, іде – крізь темні ліси. Бачить якийсь блиск. Підійшов, а то блищить у камені. Таке маленьке світло, як від свічечки. Іванко вдарив у каменя, а той розсипався на порох. І помітили, що в землю ведуть сходи. Зійшли униз – там двері. Хлопець їх розбив і здивувався: сімнадцятилітня красна дівчина варила в печі їсти. Вона запросила:
– Заходьте в нашу хижу і щось поїсте, бо виджу, що голодні.
Сіли вони їсти, а дівчина приказує недобре:
– Вечеряйте, та йдіть собі геть, бо тут живе дванадцять розбійників. Коли прийдуть – порубають вас!
Іванко їй відповідає:
– Нам однаково. Нянько нас відправив у хащу на смерть, щоб загинули.
Нараз земля колишеться – приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. І радяться:
– Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо все своє добро?
А старший говорить:
– Хлопці, я не дуже лишив би наше золото і срібло, але тут була велика сила. – Далі подумав і сказав: – А все-таки заглянемо в хижу.
Заходять до хати, а там сидить хлопчина і ще менша дівчинка. Тоді вже нічого не брали в голову на них. Розвішали рушниці по стінах, сіли собі вечеряти. Коли повечеряли, старший наказав:
– Ану, хлопці, підіть у пивницю і принесіть пива.
Троє скочили в пивницю і принесли три бочки пива.
Старший почав бесіду з Іванком:
– Коли ти вип'єш цілу бочку пива, то лишишся живим.
На то Іванко каже:
– А ви зробіть наперед самі, аби я бачив – як.
Старший зупинився коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усе пиво.
То-то був хлопчище!
– Ну, випий ти!
Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися і пиво розіллялося. Розбійники схопили свою зброю, обскочили Іванка й закричали:
– Підіймай угору руки!
Іванко засміявся:
– Послухайте, люди, думаю, перед смертю ви дозволите мені побавитися шаблею.
І коли витяг свою шаблю, то нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, впав у кров, і йому лиш вухо Іванко сягнув. Зібрав хлопець розбійників і позносив у порожню хижу, а сам рушив по других кімнатах. В одній стільки золота, що тільки посередині лишилася вузенька доріжка; у другій – одежа, яку собі задумати; а у третій – хліба, муки, сала – всього, що потрібно. Хіба лише пташиного молока нема. Коли Іван оглянув ґаздівство, каже служниці:
– Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?
– Я того й того царя дочка. Ходила у школу, що на краю міста. Розбійники напали на мене і взяли із собою. Так я вже шість років тут перебуваю.
– Коли вмієш писати і розумієшся у світі, можеш іти додому.
Дівчина подякувала хлопцеві й зібралася йти. Тоді Іван каже до сестри:
– Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба…
Лише від тої комірчини, де лежали розбійницькі трупи, ключа їй не дав. А сам пішов оглянути довколишній ліс. Не сиділося йому, бо почував у собі дуже велику силу, не боявся раз нічого, бо гадав, що вбив усіх розбійників. Але коли хлопець пішов з дому, старший розбійник став на ноги й покликав Маріку:
– Маріко, чуєш?
– Що вам треба?
– Будь така добра, піди до криниці, принеси води й пусти її крізь ключову дірку.
Маріка послухала. Пустила воду крізь замок, а він відімкнувся. Розбійник помив вухо живлющою водою, і вухо зрослося. А Маріці каже:
– Чи ти хотіла би мене за свого чоловіка?
– Хотіла би, – мовила Маріка.
– Але ми не можемо побратися. Лише коли захочеш згубити свого брата. Як він прийде додому, ти прикинься хворою і кажи, що їла б вовче м'ясо. Він піде межи вовків, його розірвуть.
Перед печерою росла чарівна груша, котра чи зимою, чи літом зацвітала, коли хто приходив. Старший виглянув надвір, а груша цвіте. Заскочив до хижини, де були порубані розбійники. А Іванко заходить і бачить: сестра в постелі йойкає.
– Що з тобою сталося?
– Дуже мене болить, їла би з малого вовченяти м'ясо. Може б, стало легше.
Іванко – у ліс. Бачить, стара вовчиця іде з п'ятьма вовченятами. Нараз набив рушницю і хоче стріляти. Вовчиця проговорила:
– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі вовченя живим і понеси сестрі. Вона не буде його їсти, а ти мале вичеши й пусти.
Так воно і сталося.
Тоді старший розбійник намовляє дівчину:
– Маріко, Маріко, кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.
Іван пішов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмедятами. Прицілився стріляти, а ведмедиця каже:
– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі ведмежа живим. Сестра не буде їсти моє ведмедятко, а ти його вичеши й пусти.
Старший розбійник дивиться, а груша цвіте.
– Ой, Маріко, твій брат не вмирає!
І потому словами сестри відправляв Іванка на усяку звірину, та Іванко вертався живим і приносив їй живе звірятко.
Тоді старший надумав ще одне хитре діло. Аж і тепер Іван не загине, то більше ніколи! Говорить Маріці:
– Скажи йому, аби він пішов межи дві гори принести води. Ті дві гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде брати воду, гори його здавлять.
Іван пустився у дорогу. Але до криниці потрапив на полуднє, коли гори перестали битися. Зачерпнув собі води, вернувся додому.
А розбійник собі пригадав, що є й інший спосіб позбутися хлопця. І намовляє дівчину:
– Кажи йому, що за горою меле дванадцять млинів, і най тобі принесе з них борошна. Ті млини відчиняються раз у двадцять років – мелють людські кістки. Завтра двері на млинах відчиняються і, як тільки він зайде, замкнуться за ним.
Іван іде по борошно у чортівські млини. Але та дорога була досить довга. Зробив собі пищалку і грає. Доки дійшов, то за ним зібралися усі лісові звірі. Так зі звірятами зайшов. Двері ніяк не могли запертися, стільки було звірів. Іван набрав у кишені борошна і повертається додому.
Груша зацвіла. Старший розбійник каже:
– Недобре! Клятий хлопець і там не загинув. Ну, Маріко, остання порада. Зробися здорова і попроси Івана: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Він скине сорочку, викупається і від слабості засне. А ти візьми кінського волосся, зв'яжи йому руки і свисни мене.
Так і сталося. Маріка попросила:
– Братику мій любий, я хочу зробити за твої труди одне добре діло: най я тебе скупаю у паренім молоці!
І купала його так, що скоро заснув. А тоді зв'язала йому руки кінським волосом і свиснула розбійника. Старший розбійник вибіг із комори, перебрав на себе Іванову силу і розбудив хлопця. Та й судить над ним суд – якою смертю погубити. Сестра уже пожаліла брата і почала просити, щоб розбійник його не вбивав, бо й Іван його не вбив. І старший розбійник виколов йому очі. А потому взяв хлопця на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого там Іванові не сталося, лише не міг вийти.
А в ліс прийшли люди. Розгарячилися в роботі й відправили по воду хлопчину, що був їм за підручного – каймана. Хлопець не журився – узяв відро, приходить до колодязя. Та чує, що в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, прибіг без води. Лісоруби почали кричати:
– Чого лишив відро?
– Лишив, бо там чорт!
Люди взяли палиці і йдуть до колодязя. Дорогою говорять про себе:
– Не біймося чорта! Усі разом уб'ємо його!
Іван почув з колодязя, про що люди радяться, й гукає:
– Не вбивайте, я чиста душа, а в колодязь попав так і так!..
Люди почули людську мову і спокійно підійшли. Вигягли Івана, принесли в колибу. Один йому дав гаті[2], другий сорочку – одягли сліпого.
Побув Іван межи людьми три роки. Одні відходили із лісу, другі приходили у ліс, але усі годували хлопця. Подумав собі він: «Не йдуть люди в хащу з гаразду. Вони тяжко роблять. Піду я собі геть. Най більше не живу!»
А не видить, куди йому йти. Заходить в один мочар[3]. Не може ноги витягнути і головою падає у воду. Та нараз у нього з'явилися очі, бо там була криниця з живлющою водою. Іван вернувся у колибу, взяв пилу, палицю і пішов у ліс. Так робив три роки і заробок віддавав тим людям, що його, сліпого, годували. Лишав собі тільки на видатки. Потому ще три роки він робив на себе. Перебув Іван із лісорубами цілих дев'ять років: три без очей, а шість із очима. На дев'ятім році зібрався в дорогу.
Йде і приходить на розпуття. А там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ може мати ді-до», – подумав Іван і почав казати:
– Заміняйте зі мною одежу.
А дідо мав на собі лахміття. І каже він Іванові:
– Ти говориш зі мною на сміх? Думаєш, я ніколи не був молодим?
– Не на сміх я з вами говорю, справді хочу мінятися.
І вони помінялися. Коли дідо убрався в Іванову одежу, витяг собі з-під старого пня пляшечку з водицею, покропився – й нараз помолодшав: став такий, як у вісімнадцять років.
А Іван говорить:
– А мені би, діду, таку воду, аби я став старим.
Дідо витяг пляшечку, побризкав Івана – і той зробився старшим за п'ятдесят років.
– Ой, дідику, ви вже молоді – дайте мені скляночку і з молодою водицею.
Дідо дав йому обидві пляшечки. Тепер Іван подумав, що йти би до сестри. Приходить і бачить: хижа не в печері, як була, а вже на землі. Двір добре обгороджений, не можна й зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом, аби відчинили.
Вийшла сестра Маріка і пустила жебрака у дім, дала йому їсти. Жебрак поїв і хоче відробити: заніс води і дров до хати. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній. Так лишився й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці лежить якийсь дідок.
– Що то за один?
– То старий жебрак. Говори тихо, бо він спить.
Сіли вони вечеряти, а потому пили й грали в карти десь до години по півночі. У годину по півночі полягали спати. Були п'яні, п'яні. А Іван не спав. Він мав на собі гуню[4] – рідку, як сачок. Дивився крізь дірки і побачив, що вони заснули. Тоді тихо встав, підійшов до постелі, де лежав розбійник, і взяв свою сорочку, шаблю та рушницю. Як одягнув на себе сорочку та ще покропився молодильною водою, то став такий, як молодий принц. Пройшовся по кімнаті і почав будити розбійника з сестрою. Коли їх розбудив, то нараз обоє впізнали його і дуже налякалися. Але Іван каже:
– Я вас не буду бити, досить, що ви з мене посміялися…
У закутку помітив пищалку і згадав своїх звірят. Як почав пищалити, знову збіглася до нього усяка звірина. А ведмідь говорить:
– Царю наш, дозволь нам поборотися із розбійником.
І звірі розтягли того на шматки. Сестра дуже плаче за розбійником, що вона лишилася самотня. Але Іван пішов собі далі.
Скоро почув, що в одній державі – велика посуха, бо змій запер воду. Зібрався Іван зі звіркою і йде в ту державу.
Коли спустився з гір зі звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Іван бачить: така страшна спека, що яйце може спектися просто на дорозі. Приходить він до корчми і каже:
– Дай мені, корчмарю, дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів!
Корчмар не міг принести, а відчинив йому пивницю:
– Бери собі сам.
Іван випив триста літрів пива, тоді почав бесіду:
– Які у вас новини?
– Новини недобрі, велика посуха, бо клятий змій позакривав нори. Уже мої три доньки дані за воду змієві. Завтра припадає на саму царівну. А вона десь десять років тому, як вернулася від розбійників.
Іван здогадався, що то царева донька, котру колись визволив з печери. І каже корчмареві:
– Веди мене, де змій!
Корчмар не хоче, він боїться. Але мусив Івана вести. Потім хлопець його відпустив. Сам сів на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував до змія приречених дівчат. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А вона ще здалеку впізнала Івана і жалібно заплакала. Циган зупинив коні, щоб кинути дівчину в колодязь. Але Іван скочив на коляску, аж вона по осі увійшла у землю, і говорить дівчині:
– Не бійся, я не дам тебе!
Та й викликає з колодязя змія:
– Молодий пане! Тут є дівка!
А коли змій показав дванадцять голів, Іван одразу відрубав їх шаблею. Циган вернувся із царською донькою, а Іван лишився. Коли циган їхав через річку, попід міст уже текла вода. Він зупинив коней і примусив дівчину клястися, що сам убив змія. Дівчина поклялася і пообіцяла, що буде його.
Іван вернувся до сестри, бо коли відходив геть, поставив їй дві бочки: за себе і розбійника. Тепер подивився: в його бочці дуже мало сліз, а в розбійницькій аж ллються через край. І повернувся у державу, де була посуха. У корчмі питає:
– Що нового?
– Вже ліпші новини. Циган убив змія, і води стало досить. Завтра побереться донька царя із циганом.
А з Іваном були усі звірі. Заєць почув про весілля й каже:
– Царю наш, пусти мене поглянути на молоду пару.
Іван його пустив. А царівна казала сторожі: коли буде йти яка звірка, то щоб її впустили. Вона взяла зайця на коліна і повеселішала. Почастувала його добре, тоді заєць замовив собі два танці заграти.
А циган у палаті сидить на подушках аж під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися.
Вернувся зайчик до Івана, а далі лисиця проситься на весілля. І вона затанцювала. З-під цигана висунулися другі дві подушки.
Проситься вже на весілля вовк. Але Іван не дуже хотів пускати туди вовка – боявся, що вовчисько накоїть біди. І все ж відпустив. Коли вовк показався, то сторожа почала тікати. А він собі зайшов у палату, і царівна його частувала. Вовк так само замовив два танці. А коли він танцював, скочив до цигана і відкусив ноги до самого стегна. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.
Вернувся вовк і розказав, що було в царя.
– Тепер ходімо всі, – каже Іван звірятам.
Царська дочка побачила Івана, обійняла його і все розповіла старому цареві. Звірі розтягли цигана, а на подушки сів Іван.
Але він дав прикликати і свою сестру. Сестра прийшла, а після весілля позамикала звірів по царських хлівах і братові підклала у постіль гострі залізні вила. Іван пробив серце і нараз помер. Всім було дуже дивно. А звірі лежали у хлівах три дні, ніхто про них не дбав. Каже ведмідь: