Страница:
– Най буде, – пристав на це швець.
Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.
– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я буду помаленьку свистіти, потім дужче й дужче.
Пристав на таку угоду розбійник: зав'язав собі очі. Тим часом швець узяв до рук довбню, підходить близько до розбійника – у вухо потихо свище, а довбнею по голові б'є. І з кожною хвилиною все дужче та голосніше. За якоїсь півгодини розбійник кричить:
– Йой, йой, досить свистіти, у мене вже голова розколюється надвоє.
– А видиш, – каже швець, – добре, що я відразу сильно не свистів, бо давно б голова злетіла.
На це вибігли розбійники з печери, слухають оповідь старшого й кажуть:
– Усе тобі дамо, чоловіче, що душа бажає, лишень іди геть, лиши нас у спокої.
– Добре, – відповідає їм швець, – піду, але віддайте мені ту плату, яку я заслужив, – мішок золота.
Розбійники зготували плату, поставили коло чоловіка і раді, що вже його збудуться, а швець бачить, що не подужає того міха занести та й далі на своє крутить, каже:
– Е-е-е, ми так не домовлялися. Віднесіть це золото мені під хату, тоді лишу вас у спокої.
Вхопив розбійник той мішок, поставив шевцеві перед вікном і вертається, а чоловік каже йому навздогін:
– Біжи до лісу й не обертайся, бо як не послухаєшся мене, то знов до вас вернуся.
Як учув це розбійник, побіг, тільки закурилося за ним і більше ні він, ні його друзі до шевця не навідувалися. А чоловік вернувся і жив-поживав за ті гроші до самої смерті.
Закляте місто
Як пропала панщина
Дідова дочка й бабина дочка
Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.
– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я буду помаленьку свистіти, потім дужче й дужче.
Пристав на таку угоду розбійник: зав'язав собі очі. Тим часом швець узяв до рук довбню, підходить близько до розбійника – у вухо потихо свище, а довбнею по голові б'є. І з кожною хвилиною все дужче та голосніше. За якоїсь півгодини розбійник кричить:
– Йой, йой, досить свистіти, у мене вже голова розколюється надвоє.
– А видиш, – каже швець, – добре, що я відразу сильно не свистів, бо давно б голова злетіла.
На це вибігли розбійники з печери, слухають оповідь старшого й кажуть:
– Усе тобі дамо, чоловіче, що душа бажає, лишень іди геть, лиши нас у спокої.
– Добре, – відповідає їм швець, – піду, але віддайте мені ту плату, яку я заслужив, – мішок золота.
Розбійники зготували плату, поставили коло чоловіка і раді, що вже його збудуться, а швець бачить, що не подужає того міха занести та й далі на своє крутить, каже:
– Е-е-е, ми так не домовлялися. Віднесіть це золото мені під хату, тоді лишу вас у спокої.
Вхопив розбійник той мішок, поставив шевцеві перед вікном і вертається, а чоловік каже йому навздогін:
– Біжи до лісу й не обертайся, бо як не послухаєшся мене, то знов до вас вернуся.
Як учув це розбійник, побіг, тільки закурилося за ним і більше ні він, ні його друзі до шевця не навідувалися. А чоловік вернувся і жив-поживав за ті гроші до самої смерті.
Закляте місто
Були в однієї дівиці три сини: двох вона любила, бо роботящі були й у всьому її слухали, а наймолодший хотів усе бачити й знати і за це завше був битий. Бувало скоїть щось хлопчина, вдова лупцює його, виганяє з дому, а він навіть не скривиться.
– Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.
– То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.
Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.
– Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.
Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:
– Добрий день, Іване.
– Добрий день, – відказує їй хлопець.
– Яке буде твоє перше бажання?
Став Іван, почухався у голову.
– Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.
– Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.
Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:
– Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.
– Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.
Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.
– Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?
А той мовчить, якби в рот води набрав.
– Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.
Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець цілий день. Думав, що чорти вже більше не вернуться до палацу. А вони, лишень стемніло надворі, уже знов коло нього.
– Ну що, будеш говорити чи ні? – кажуть з порога, – бо знову битимемо, скільки влізе.
Іван і далі не обзивається, лише притулився до стіни, аби менше чути було, як будуть тусати. Але то не помогло. Чорти як ухоплять його в руки, і давай трясти, лупцювати та на вогні пекти. Робили все, що вміли, а хлопець – ні пари з вуст. Так і перебув другу ніч. На третю дивиться: не приходять чорти, а прислали замість себе Іванову матір. Та стала близенько, просить сина, аби хоч слово промовив до неї, аби йшов додому, а він мовчить і слово сказати боїться.
– Та чи в тебе язика нема, – злоститься мама, – що не хочеш до мене заговорити, чи що?
І просить сина, і молить його – марно. Сидить собі він, наче й не чує нічого.
Четвертого дня приходить пані вся в білому і каже:
– Дякую тобі, Іване, за те, що знайшов у собі сили витерпіти всі знущання. То не чорти були, а третьої ночі не мама твоя приходила, а зла чарівниця. Вона мене перекинула у напівчорну і напівбілу, і кожного, хто сюди приходить мучить, аби сказав слово, і перетворює його в камінь. Але ти мужній був, урятував не лише себе, а й мене. Відтепер я вже буду така, як була колись. Хочеш, дам тобі за це багато золота і різного добра, а ні, будь мені за чоловіка.
Каже Іван:
– То добре мати золото, коли є в хаті вірна людина. А як нема, воно нічого й не варте. Будемо краще я тобі за чоловіка, а ти мені за жінку.
Посиділи, побалувалися трохи, а другого дня дівчина каже:
– Тут недалеко живуть мої родичі. Я давно їх не бачила, хоч дуже хотіла б, бо не знаю, чи живі вони, чи здорові.
Недовго думали, сіли обоє на коней, переїхали ліс та й приїхали до великого замку.
– Отут, – каже, – живе цісар, а я його донька.
Заїхали молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:
– Де ти так довго була? Що? Як?
Дівчина й розповіла йому все.
– Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.
Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.
Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:
– Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.
Жінка не стала перечити.
– Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.
– Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.
Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:
– Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.
Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.
– Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.
І балакають то те, то се.
Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:
– Побити всіх.
Другий:
– Повісити.
А отаман мовить:
– Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.
Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно та до лісу. До самого ранку біг поміж дерева й кущі – не озирався. Так добіг до своїх родичів. Мама, як уздріла голого сина, відразу в плач. А брати тим часом насміхаються:
– О-о-о, – кажуть, – наш цісар вернувся.
І регочуть, аж на колінах лазять.
– Йди краще в поле, бо он свині без тебе плачуть. Нема кому їх пасти.
Та й знову день при дні посилають його у поле пастушити. Іван не пручається, бо й гадки не має, що колись вдасться йому вернутися до цісарства.
Але минув один місяць, другий. Царівна уже й переживає: «Де б то міг подітися Іван, – каже сама до себе, – чи заблукав десь у лісі, чи в болотах застряв, чи ще інша біда трапилася?». Одного разу зібрала вояків та й поїхала через ліс, гадала, що, може, стріне десь його, їхала день, вечір і натрапила серед лісу на ту саму хату з шопою, де жили перебрані розбійники.
Зайшла, привіталася й каже:
– Чи не могла б я коло вашої хати переночувати?
– Ой, та чого ні, – відповідають розбійники, – чи нам місця мало? Ночуйте. А вояків, якщо хочете, то заведіть до шопи, там їм буде і тепло, і просторо.
Царівна не з дурних була.
– На те й військо, – каже, – аби воно і мокло, і висихало.
І дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.
Каже один розбійник до другого:
– Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.
Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:
– Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.
Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:
– Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.
Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:
– Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.
– А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.
Каже розбійник:
– Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.
– Куди?
– Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.
Вислухала це цісарівна й каже:
– Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.
Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.
– Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.
Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.
– Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?
– Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?
Каже цісарівна:
– Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.
Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. Кажуть, що жили молодята ще довго, діти у них велися і господарка не приупадала. Може, ще й нині живуть, якщо не повмирали.
– Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.
– То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.
Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.
– Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.
Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:
– Добрий день, Іване.
– Добрий день, – відказує їй хлопець.
– Яке буде твоє перше бажання?
Став Іван, почухався у голову.
– Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.
– Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.
Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:
– Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.
– Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.
Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.
– Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?
А той мовчить, якби в рот води набрав.
– Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.
Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець цілий день. Думав, що чорти вже більше не вернуться до палацу. А вони, лишень стемніло надворі, уже знов коло нього.
– Ну що, будеш говорити чи ні? – кажуть з порога, – бо знову битимемо, скільки влізе.
Іван і далі не обзивається, лише притулився до стіни, аби менше чути було, як будуть тусати. Але то не помогло. Чорти як ухоплять його в руки, і давай трясти, лупцювати та на вогні пекти. Робили все, що вміли, а хлопець – ні пари з вуст. Так і перебув другу ніч. На третю дивиться: не приходять чорти, а прислали замість себе Іванову матір. Та стала близенько, просить сина, аби хоч слово промовив до неї, аби йшов додому, а він мовчить і слово сказати боїться.
– Та чи в тебе язика нема, – злоститься мама, – що не хочеш до мене заговорити, чи що?
І просить сина, і молить його – марно. Сидить собі він, наче й не чує нічого.
Четвертого дня приходить пані вся в білому і каже:
– Дякую тобі, Іване, за те, що знайшов у собі сили витерпіти всі знущання. То не чорти були, а третьої ночі не мама твоя приходила, а зла чарівниця. Вона мене перекинула у напівчорну і напівбілу, і кожного, хто сюди приходить мучить, аби сказав слово, і перетворює його в камінь. Але ти мужній був, урятував не лише себе, а й мене. Відтепер я вже буду така, як була колись. Хочеш, дам тобі за це багато золота і різного добра, а ні, будь мені за чоловіка.
Каже Іван:
– То добре мати золото, коли є в хаті вірна людина. А як нема, воно нічого й не варте. Будемо краще я тобі за чоловіка, а ти мені за жінку.
Посиділи, побалувалися трохи, а другого дня дівчина каже:
– Тут недалеко живуть мої родичі. Я давно їх не бачила, хоч дуже хотіла б, бо не знаю, чи живі вони, чи здорові.
Недовго думали, сіли обоє на коней, переїхали ліс та й приїхали до великого замку.
– Отут, – каже, – живе цісар, а я його донька.
Заїхали молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:
– Де ти так довго була? Що? Як?
Дівчина й розповіла йому все.
– Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.
Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.
Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:
– Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.
Жінка не стала перечити.
– Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.
– Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.
Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:
– Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.
Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.
– Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.
І балакають то те, то се.
Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:
– Побити всіх.
Другий:
– Повісити.
А отаман мовить:
– Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.
Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно та до лісу. До самого ранку біг поміж дерева й кущі – не озирався. Так добіг до своїх родичів. Мама, як уздріла голого сина, відразу в плач. А брати тим часом насміхаються:
– О-о-о, – кажуть, – наш цісар вернувся.
І регочуть, аж на колінах лазять.
– Йди краще в поле, бо он свині без тебе плачуть. Нема кому їх пасти.
Та й знову день при дні посилають його у поле пастушити. Іван не пручається, бо й гадки не має, що колись вдасться йому вернутися до цісарства.
Але минув один місяць, другий. Царівна уже й переживає: «Де б то міг подітися Іван, – каже сама до себе, – чи заблукав десь у лісі, чи в болотах застряв, чи ще інша біда трапилася?». Одного разу зібрала вояків та й поїхала через ліс, гадала, що, може, стріне десь його, їхала день, вечір і натрапила серед лісу на ту саму хату з шопою, де жили перебрані розбійники.
Зайшла, привіталася й каже:
– Чи не могла б я коло вашої хати переночувати?
– Ой, та чого ні, – відповідають розбійники, – чи нам місця мало? Ночуйте. А вояків, якщо хочете, то заведіть до шопи, там їм буде і тепло, і просторо.
Царівна не з дурних була.
– На те й військо, – каже, – аби воно і мокло, і висихало.
І дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.
Каже один розбійник до другого:
– Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.
Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:
– Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.
Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:
– Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.
Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:
– Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.
– А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.
Каже розбійник:
– Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.
– Куди?
– Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.
Вислухала це цісарівна й каже:
– Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.
Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.
– Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.
Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.
– Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?
– Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?
Каже цісарівна:
– Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.
Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. Кажуть, що жили молодята ще довго, діти у них велися і господарка не приупадала. Може, ще й нині живуть, якщо не повмирали.
Як пропала панщина
Був чоловік і мав три хлопці. Помер він, і жінка його померла, і лишилися діти сиротами. А тоді була панщина і дуже важко жилося. Пан бив і катував людей. І вирішили хлопці йти у світ і десь найнятися служити.
Ідуть вони містом, дивляться – у хаті коло вікна шиє швець. Заходять вони до того шевця, а він каже:
– Один може лишитися в мене, я вивчу його на шевця.
І старший лишився у шевця. А два пішли далі і надибали римаря. Римар каже:
– Хай один лишається в мене. Я навчу його шити хомути, і буде він добре жити.
Середущий лишився у римаря. А менший зостався сам. Вийшов він з того міста, довго йшов полем і потрапив у ліс. І ніяк не може вийти з лісу, а тут і вечір настав.
Почав хлопець кричати, свистати. Почув то лісник, прийшов на той звук, знайшов хлопця і питає:
– Що ти за один і чого кричиш?
А він і розказує, як було. Тоді лісник сказав:
– Іди до мене, я вивчу тебе на розбійника.
Погодився хлопець і пішов до лісника.
Почав лісник його вчити на розбійника. Трохи він читав з книжки, а дещо так розказував. Як провчив рік, каже лісник хлопцеві:
– Ходи зі мною.
Пішли вони лісом, і забачив лісник на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить у гнізді на яйцях. Лісник каже:
– Вилізь на дуба і вкради з-під ворони яйця. І так вкради, щоб вона цього не помітила, щоб ти зліз з дуба, а вона ще сиділа на гнізді.
Поліз він. Ворона злетіла.
– Злазь, – каже лісник.
Та взяв його додому і вчив ще рік. А тоді каже:
– Ходім знов шукати ворону на гнізді. Спробуй ще раз украсти з-під неї яйця.
Пішли вони і знайшли на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить на яйцях.
– Лізь, – каже лісник, – але так укради, щоб ворона не помітила, щоб ти зліз, а ворона ще сиділа.
Узяв хлопець патик, загострив його і поліз на дуба, та так тихо, що ворона не помітила, як він ліз. І зачав тим гострим патиком вертіти у гнізді діру. А тоді витяг патик, і яйця з-під ворони помаленьку попадали йому в пазуху. А ворона так і сиділа. І зліз він, а ворона зосталася на гнізді.
Прийшли вони додому, і каже йому лісник:
– Ти вже можеш бути розбійником.
І відпускає його лісник. Дає йому хорошого коня, одяг, шаблю, пістолет, нагайку. І золота, скільки він зміг узяти на коня. І з тим поїхав хлопець додому. На той час брати вже збудували собі хати, а стару, батьківську, лишили йому. Обидва брати жили в межу з ним, один з правого боку, а другий – з лівого.
Розговорилися з ним брати, а він каже:
– Що буде, браття, то буде, а панщину робити ми не будемо. Я сам не піду і вас не пущу.
Переночували вони, а на другий день ще від пана ватага і кричить селом:
– На роботу!
Прийшов він і до розбійника. І б'є у ворота. Розбійник виходить і каже:
– Я сам не піду на панщину і братів не пущу.
А в той час дуже строго було з панщиною. Як він сказав, що не піде, ватага підкликав його до воріт.
– Що ти за один, що до пана на роботу не хочеш іти та ще й братів не пускаєш?
– Я – розбійник.
Ватага хотів його вдарити. А він нічого не каже. Та пішов до хати, взяв нагайку, почепив собі шаблю й пістолет і виходить.
– Як хочеш жити, то злазь з коня! – крикнув він до ватаги.
Той чи хотів, чи не хотів, але мусив злазити. Як почав його розбійник маштиганити нагайкою! Б'є його, скільки хоче. Той проситься:
– Лиши мене! Я піду до пана і скажу йому все, скажу, що ви три на роботу не йдете.
– Ні, ти скажи, що все село ми на роботу не пускаємо.
Сідає ватага на коня, ще до пана і каже:
– У цім селі є розбійник. Він дуже набив мене і каже, що не пустить на панщину ні одного чоловіка з села.
– Сідай на коня, їдь до нього і по-хорошому з ним поговори, скажи, я просив, щоб він приїхав до мене, – каже пан.
Поїхав ватага до розбійника і каже йому все це.
– Їдь, я приїду, – сказав розбійник.
Той поїхав, а розбійник убрав на себе найкращу одежу, почепив шаблю, пістолет, сів на коня й поїхав до пана. Пан приготував стіл з наїдками й напитками. Сіли вони, пригощаються. Пан і питає його:
– Скільки ж ти вчився на розбійника?
– Три роки, – відповідає розбійник.
– А де ж та школа?
Розбійник не хоче сказати. Пан його й лишив. І говорить йому:
– Коли ти розбійник, то вкради у моєї жінки перстень з пальця. Як украдеш, дам тобі третю часть маєтку.
– Вкраду, – каже розбійник.
– Коли?
– Увечері.
– А як же ти зайдеш до хати, як двері у пані всі на замку? – питає пан.
– Вікном зайду.
– Яким вікном?
– А оцим, – показав розбійник на одне вікно.
Пішов він додому та скинув добру одежу і вбрав дрантиву. І знову пішов до панського подвір'я. А панські слуги питають:
– Чого тобі треба?
– Хочу найнятися до пана на роботу. Я бідний. Лишився без тата й без мами.
Сказали слуги панові, а він каже:
– Добре, най іде гуси пасти.
Прийшли слуги та й кажуть йому:
– Як хочеш гуси пасти, то пан приймає тебе.
– Добре.
Сказали йому, щоб до вечора спочивав, а завтра рано гнав гуси.
Надвечір гуляють пан із панею по саду. А хлопець тим часом забрався у кімнату і заліз під ліжко. Погуляли пани по саду, і каже пан пані:
– Скоро прийде розбійник перстень красти. Ти йди лягай спати, а я візьму рушницю і буду стерегти. Як прийде, уб'ю його.
Пішла вона спати… А пан сидів, сидів з рушницею надворі, а тоді прийшов та й сів коло пані на ліжку. Посидів та й знов пішов надвір. А хлопець виліз з-під ліжка і ліг коло пані. Паня думала, що то пан. А хлопець шепче їй тихенько:
– Давай мені перстень. Може, ми заснемо. Як прийде розбійник, то кинеться за перснем до тебе. А як у тебе його не буде, то нічого він і не зробить.
Дала вона йому перстень, а він полежав ще трохи та й каже тихо:
– Піду я до вікна та постережу трохи.
Та не до вікна пішов, а знову під ліжко.
А панові набридло чекати надворі. Йому теж прийшла в голову думка: взяти в пані перстень. Прийшов він до неї та й каже:
– Скільки я там буду сидіти? Ти лучче зніми перстень та дай мені. Я заховаю його в себе.
А вона йому каже:
– Я ж уже дала. Скільки тобі ще перснів давати?
– Як то «дала»? Нічого ти мені не давала, – каже пан.
І зрозумів пан, що перстень забрав розбійник. Схопив пан рушницю і побіг доганяти його. А хлопець і собі надвір. Та й утік.
Пішов розбійник додому, переодягнувся, сів на коня і поїхав до пана. І питає:
– Є перстень?
– Та де ж він є, як ти вкрав, – каже пан.
– То давайте третю часть майна. Під документом!
Дуже жаль панові, що дав розбійникові такий документ. І з того серця він сказав:
– Як украдеш у мене паню, то дам тобі ще половину свого майна.
– Добре, вкраду, – каже хлопець.
А пан питає:
– Як ти зайдеш до хати?
– Оцим вікном зайду.
А пан думає: «Буду тримати жінку коло себе. Хоч він і зайде, то не візьме її. Я вб'ю його, все одно вб'ю». Та й питає хлопця:
– Коли вкрадеш?
– Увечері.
Увечері пішов розбійник на кладовище, викопав недавно похованого чоловіка, поклав його на підводу і везе до пана. Став з підводою на дорозі, взяв покійника на плечі, проніс його поза хатою і сторцює перед вікном. Пан глянув – стоїть хтось перед вікном. «Є!» І стрілив у покійника. А хлопець пустив його, і покійник упав.
– Ото добре, – каже пан жінці. – Я вбив його і не будемо давати третю часть майна. Але треба десь заховати вбитого. Віднесу його на кухню, а завтра рано поховаємо.
Пішов пан надвір за вбитим. А розбійник заходить до пані, виймає пістолет і каже, аби йшла за ним, бо застрілить. Вона налякалася і пішла за ним. І повіз її розбійник підводою.
Пан заходить у кімнату – нема пані. Почав кричати, кликати – нема. Пішов до кухні, подивився – аж то не розбійник убитий.
Їде розбійник з панею через ліс. Виходять напроти нього чорти і кажуть:
– Продай нам цю жінку.
– Продам, але дайте шапку золота.
Чорти дали йому шапку золота, взяли паню й пішли. На другий день розбійник питає пана:
– Ну як, є паня?
– Де ж є, як ти вкрав.
– То давайте документ ще на половину вашого маєтку.
Дав йому пан такий документ. Але взяв його жаль, що лишився без жінки. Та й каже він хлопцеві:
– Верни мені жінку, то лишу тобі все своє майно, а сам піду в світ.
– Верну, – каже хлопець.
Але як узяти паню від чортів?
Наймає він із десять підвід, вантажить їх каменем і везе в ліс на те місце, де продав паню. І не дорогою їде в ліс, а через поле. І спіймав живого зайця.
Приїхали в ліс, скидають камінь, а чорти приходять і кажуть:
– Що за камінь ти привіз? Це місце – наше.
– Церкву хочу будувати на цім місці, – каже розбійник.
А чорти не хочуть цього.
– Он коло озера, – кажуть, – пасеться біла коняка. Візьми її на себе, перенеси через озеро і до нас принеси. То дозволимо тобі церкву будувати.
А він каже:
– Що мені на плечі її брати. Я її між ногами потягну.
Іде він до коняки, заводить її в воду, сідає на неї верхи – і через озеро! А чорти бачать, що він коняку між ногами несе. Розбійник під'їхав до чортів, і подумали вони: «Ми можемо коняку на собі нести, а він між ногами несе. Він сильніший за нас».
А в тому лісі був здоровенний дуб. Чорти й кажуть розбійникові:
– Давай бігти до того дуба. Як ми скоріше добіжимо, то не будеш будувати церкву, а як ти скоріше, то будеш.
А він каже:
– Що там бігти. У мене хлопець є, що може забігти скоріше, як ви. Але дивіться, щоб не загубився. Бо як загубиться, то будете відповідати.
Відчинив він сумку та й пустив зайця. І лиш чорти побачили, що він пустив, а де дівся заєць, то не вгледіли. І зажурилися чорти. Раз, що скоріше за них добіг «хлопець», а друге, що забіг десь і треба за нього відповідати. Питають вони розбійника:
– Що ти хочеш з нас, щоб лиш не будував ту церкву?
– Нічого не хочу, лиш хочу ту жінку, що я вам продав, – каже їм хлопець.
І не було що робити чортам. Привели вони паню і дали її розбійникові.
Віддав розбійник панові жінку, а пан дав йому під документом все своє майно. Та взяв жінку і пішов у світ. А розбійник лишився на панськім добрі. І від тої пори не було панщини.
Ідуть вони містом, дивляться – у хаті коло вікна шиє швець. Заходять вони до того шевця, а він каже:
– Один може лишитися в мене, я вивчу його на шевця.
І старший лишився у шевця. А два пішли далі і надибали римаря. Римар каже:
– Хай один лишається в мене. Я навчу його шити хомути, і буде він добре жити.
Середущий лишився у римаря. А менший зостався сам. Вийшов він з того міста, довго йшов полем і потрапив у ліс. І ніяк не може вийти з лісу, а тут і вечір настав.
Почав хлопець кричати, свистати. Почув то лісник, прийшов на той звук, знайшов хлопця і питає:
– Що ти за один і чого кричиш?
А він і розказує, як було. Тоді лісник сказав:
– Іди до мене, я вивчу тебе на розбійника.
Погодився хлопець і пішов до лісника.
Почав лісник його вчити на розбійника. Трохи він читав з книжки, а дещо так розказував. Як провчив рік, каже лісник хлопцеві:
– Ходи зі мною.
Пішли вони лісом, і забачив лісник на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить у гнізді на яйцях. Лісник каже:
– Вилізь на дуба і вкради з-під ворони яйця. І так вкради, щоб вона цього не помітила, щоб ти зліз з дуба, а вона ще сиділа на гнізді.
Поліз він. Ворона злетіла.
– Злазь, – каже лісник.
Та взяв його додому і вчив ще рік. А тоді каже:
– Ходім знов шукати ворону на гнізді. Спробуй ще раз украсти з-під неї яйця.
Пішли вони і знайшли на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить на яйцях.
– Лізь, – каже лісник, – але так укради, щоб ворона не помітила, щоб ти зліз, а ворона ще сиділа.
Узяв хлопець патик, загострив його і поліз на дуба, та так тихо, що ворона не помітила, як він ліз. І зачав тим гострим патиком вертіти у гнізді діру. А тоді витяг патик, і яйця з-під ворони помаленьку попадали йому в пазуху. А ворона так і сиділа. І зліз він, а ворона зосталася на гнізді.
Прийшли вони додому, і каже йому лісник:
– Ти вже можеш бути розбійником.
І відпускає його лісник. Дає йому хорошого коня, одяг, шаблю, пістолет, нагайку. І золота, скільки він зміг узяти на коня. І з тим поїхав хлопець додому. На той час брати вже збудували собі хати, а стару, батьківську, лишили йому. Обидва брати жили в межу з ним, один з правого боку, а другий – з лівого.
Розговорилися з ним брати, а він каже:
– Що буде, браття, то буде, а панщину робити ми не будемо. Я сам не піду і вас не пущу.
Переночували вони, а на другий день ще від пана ватага і кричить селом:
– На роботу!
Прийшов він і до розбійника. І б'є у ворота. Розбійник виходить і каже:
– Я сам не піду на панщину і братів не пущу.
А в той час дуже строго було з панщиною. Як він сказав, що не піде, ватага підкликав його до воріт.
– Що ти за один, що до пана на роботу не хочеш іти та ще й братів не пускаєш?
– Я – розбійник.
Ватага хотів його вдарити. А він нічого не каже. Та пішов до хати, взяв нагайку, почепив собі шаблю й пістолет і виходить.
– Як хочеш жити, то злазь з коня! – крикнув він до ватаги.
Той чи хотів, чи не хотів, але мусив злазити. Як почав його розбійник маштиганити нагайкою! Б'є його, скільки хоче. Той проситься:
– Лиши мене! Я піду до пана і скажу йому все, скажу, що ви три на роботу не йдете.
– Ні, ти скажи, що все село ми на роботу не пускаємо.
Сідає ватага на коня, ще до пана і каже:
– У цім селі є розбійник. Він дуже набив мене і каже, що не пустить на панщину ні одного чоловіка з села.
– Сідай на коня, їдь до нього і по-хорошому з ним поговори, скажи, я просив, щоб він приїхав до мене, – каже пан.
Поїхав ватага до розбійника і каже йому все це.
– Їдь, я приїду, – сказав розбійник.
Той поїхав, а розбійник убрав на себе найкращу одежу, почепив шаблю, пістолет, сів на коня й поїхав до пана. Пан приготував стіл з наїдками й напитками. Сіли вони, пригощаються. Пан і питає його:
– Скільки ж ти вчився на розбійника?
– Три роки, – відповідає розбійник.
– А де ж та школа?
Розбійник не хоче сказати. Пан його й лишив. І говорить йому:
– Коли ти розбійник, то вкради у моєї жінки перстень з пальця. Як украдеш, дам тобі третю часть маєтку.
– Вкраду, – каже розбійник.
– Коли?
– Увечері.
– А як же ти зайдеш до хати, як двері у пані всі на замку? – питає пан.
– Вікном зайду.
– Яким вікном?
– А оцим, – показав розбійник на одне вікно.
Пішов він додому та скинув добру одежу і вбрав дрантиву. І знову пішов до панського подвір'я. А панські слуги питають:
– Чого тобі треба?
– Хочу найнятися до пана на роботу. Я бідний. Лишився без тата й без мами.
Сказали слуги панові, а він каже:
– Добре, най іде гуси пасти.
Прийшли слуги та й кажуть йому:
– Як хочеш гуси пасти, то пан приймає тебе.
– Добре.
Сказали йому, щоб до вечора спочивав, а завтра рано гнав гуси.
Надвечір гуляють пан із панею по саду. А хлопець тим часом забрався у кімнату і заліз під ліжко. Погуляли пани по саду, і каже пан пані:
– Скоро прийде розбійник перстень красти. Ти йди лягай спати, а я візьму рушницю і буду стерегти. Як прийде, уб'ю його.
Пішла вона спати… А пан сидів, сидів з рушницею надворі, а тоді прийшов та й сів коло пані на ліжку. Посидів та й знов пішов надвір. А хлопець виліз з-під ліжка і ліг коло пані. Паня думала, що то пан. А хлопець шепче їй тихенько:
– Давай мені перстень. Може, ми заснемо. Як прийде розбійник, то кинеться за перснем до тебе. А як у тебе його не буде, то нічого він і не зробить.
Дала вона йому перстень, а він полежав ще трохи та й каже тихо:
– Піду я до вікна та постережу трохи.
Та не до вікна пішов, а знову під ліжко.
А панові набридло чекати надворі. Йому теж прийшла в голову думка: взяти в пані перстень. Прийшов він до неї та й каже:
– Скільки я там буду сидіти? Ти лучче зніми перстень та дай мені. Я заховаю його в себе.
А вона йому каже:
– Я ж уже дала. Скільки тобі ще перснів давати?
– Як то «дала»? Нічого ти мені не давала, – каже пан.
І зрозумів пан, що перстень забрав розбійник. Схопив пан рушницю і побіг доганяти його. А хлопець і собі надвір. Та й утік.
Пішов розбійник додому, переодягнувся, сів на коня і поїхав до пана. І питає:
– Є перстень?
– Та де ж він є, як ти вкрав, – каже пан.
– То давайте третю часть майна. Під документом!
Дуже жаль панові, що дав розбійникові такий документ. І з того серця він сказав:
– Як украдеш у мене паню, то дам тобі ще половину свого майна.
– Добре, вкраду, – каже хлопець.
А пан питає:
– Як ти зайдеш до хати?
– Оцим вікном зайду.
А пан думає: «Буду тримати жінку коло себе. Хоч він і зайде, то не візьме її. Я вб'ю його, все одно вб'ю». Та й питає хлопця:
– Коли вкрадеш?
– Увечері.
Увечері пішов розбійник на кладовище, викопав недавно похованого чоловіка, поклав його на підводу і везе до пана. Став з підводою на дорозі, взяв покійника на плечі, проніс його поза хатою і сторцює перед вікном. Пан глянув – стоїть хтось перед вікном. «Є!» І стрілив у покійника. А хлопець пустив його, і покійник упав.
– Ото добре, – каже пан жінці. – Я вбив його і не будемо давати третю часть майна. Але треба десь заховати вбитого. Віднесу його на кухню, а завтра рано поховаємо.
Пішов пан надвір за вбитим. А розбійник заходить до пані, виймає пістолет і каже, аби йшла за ним, бо застрілить. Вона налякалася і пішла за ним. І повіз її розбійник підводою.
Пан заходить у кімнату – нема пані. Почав кричати, кликати – нема. Пішов до кухні, подивився – аж то не розбійник убитий.
Їде розбійник з панею через ліс. Виходять напроти нього чорти і кажуть:
– Продай нам цю жінку.
– Продам, але дайте шапку золота.
Чорти дали йому шапку золота, взяли паню й пішли. На другий день розбійник питає пана:
– Ну як, є паня?
– Де ж є, як ти вкрав.
– То давайте документ ще на половину вашого маєтку.
Дав йому пан такий документ. Але взяв його жаль, що лишився без жінки. Та й каже він хлопцеві:
– Верни мені жінку, то лишу тобі все своє майно, а сам піду в світ.
– Верну, – каже хлопець.
Але як узяти паню від чортів?
Наймає він із десять підвід, вантажить їх каменем і везе в ліс на те місце, де продав паню. І не дорогою їде в ліс, а через поле. І спіймав живого зайця.
Приїхали в ліс, скидають камінь, а чорти приходять і кажуть:
– Що за камінь ти привіз? Це місце – наше.
– Церкву хочу будувати на цім місці, – каже розбійник.
А чорти не хочуть цього.
– Он коло озера, – кажуть, – пасеться біла коняка. Візьми її на себе, перенеси через озеро і до нас принеси. То дозволимо тобі церкву будувати.
А він каже:
– Що мені на плечі її брати. Я її між ногами потягну.
Іде він до коняки, заводить її в воду, сідає на неї верхи – і через озеро! А чорти бачать, що він коняку між ногами несе. Розбійник під'їхав до чортів, і подумали вони: «Ми можемо коняку на собі нести, а він між ногами несе. Він сильніший за нас».
А в тому лісі був здоровенний дуб. Чорти й кажуть розбійникові:
– Давай бігти до того дуба. Як ми скоріше добіжимо, то не будеш будувати церкву, а як ти скоріше, то будеш.
А він каже:
– Що там бігти. У мене хлопець є, що може забігти скоріше, як ви. Але дивіться, щоб не загубився. Бо як загубиться, то будете відповідати.
Відчинив він сумку та й пустив зайця. І лиш чорти побачили, що він пустив, а де дівся заєць, то не вгледіли. І зажурилися чорти. Раз, що скоріше за них добіг «хлопець», а друге, що забіг десь і треба за нього відповідати. Питають вони розбійника:
– Що ти хочеш з нас, щоб лиш не будував ту церкву?
– Нічого не хочу, лиш хочу ту жінку, що я вам продав, – каже їм хлопець.
І не було що робити чортам. Привели вони паню і дали її розбійникові.
Віддав розбійник панові жінку, а пан дав йому під документом все своє майно. Та взяв жінку і пішов у світ. А розбійник лишився на панськім добрі. І від тої пори не було панщини.
Дідова дочка й бабина дочка
Були дідо й баба. Мав дідо свою дочку і баба свою. Дідова дочка була робітна, а бабина лінива. Та й усе баба їла діда та й їла за його дочку. Казала, щоб дідо її вивіз у ліс. Дідо впріг коня в сани, бо то було зимою, і каже:
– Поїдемо, дочко, в ліс.
І їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться, стоїть хата. Дідо каже:
– Зайдемо до тої хати і будемо тут ночувати.
Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:
– Я йду принесу дров, а ти тут, дочко, сиди.
Вона ждала, ждала, батька нема. І тут об'явився дідок маленький та й каже:
– Дочечко, наклади вогонь, нагрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари мені каші.
Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала вогонь, нагріла води, вмила дідові голову, бороду, геть діда цілого помила. І тоді зварила йому каші. Дідо поїв, і вона сама поїла. І каже дідо:
– Аби ти знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевиків, що не маєш файної сукенки – всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але аби не все казала за раз, а по одному.
І дідок пішов, а вони прийшли й постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:
– Вийди до нас танцювати.
– Поїдемо, дочко, в ліс.
І їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться, стоїть хата. Дідо каже:
– Зайдемо до тої хати і будемо тут ночувати.
Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:
– Я йду принесу дров, а ти тут, дочко, сиди.
Вона ждала, ждала, батька нема. І тут об'явився дідок маленький та й каже:
– Дочечко, наклади вогонь, нагрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари мені каші.
Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала вогонь, нагріла води, вмила дідові голову, бороду, геть діда цілого помила. І тоді зварила йому каші. Дідо поїв, і вона сама поїла. І каже дідо:
– Аби ти знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевиків, що не маєш файної сукенки – всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але аби не все казала за раз, а по одному.
І дідок пішов, а вони прийшли й постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:
– Вийди до нас танцювати.