Страница:
– Розбиваймо хліви! З нашим царем, либонь, якась біда, коли ніхто не несе нам їсти.
Розвалили хліви і побачили: царівна колише свого чоловіка у золотій труні й дуже гірко плаче. Ведмідь поклав лисиці кошики на шию, а в них – дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води. Івана помили, та він не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: у лівий бік забилися вила. Ведмідь витяг вила, пустив у рану краплю живлющої водиці, й тоді Іван устав.
– Ой, як я заснув!
– Бодай твоя сестриця так заснула! – каже йому ведмідь.
Іван здогадався, що вона зробила, і відповів звірам:
– Робіть із нею, що хочете.
І звірі розтягла невдячну сестру на чотири частини. Іванко щасливо жив собі з царівною та й звірина жила при них добре.
Про гусара Юру
Про вояка Вандруга
Два отамани
Розвалили хліви і побачили: царівна колише свого чоловіка у золотій труні й дуже гірко плаче. Ведмідь поклав лисиці кошики на шию, а в них – дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води. Івана помили, та він не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: у лівий бік забилися вила. Ведмідь витяг вила, пустив у рану краплю живлющої водиці, й тоді Іван устав.
– Ой, як я заснув!
– Бодай твоя сестриця так заснула! – каже йому ведмідь.
Іван здогадався, що вона зробила, і відповів звірам:
– Робіть із нею, що хочете.
І звірі розтягла невдячну сестру на чотири частини. Іванко щасливо жив собі з царівною та й звірина жила при них добре.
Про гусара Юру
У бідній родині виріс один син, якого звали Юрою. Він мав уже вісімнадцять літ і тому зарокував (був призваний) до війська. А в ті часи служилося по дванадцять років. Хлопець не журився, бо він дома тільки бідував, а у війську жив собі незгірше. Він служив і дуже справувався біля військової команди.
Та невдовзі, як зарокував, сталася війна. Юра був гусаром, пішки не ходив і воював завжди в першій лінії. Був на війні цілих шість років, а його ні разу не поранили, і залишився вповні зі здоров'ям. На шостий рік війна трохи втихла, Юра собі попросив відпустку. І тому, що він воював добре, його відпустили на три місяці.
Сів на коня і, як був на фронті – у гусарській формі, з гусарською шаблею, – вирушив додому. Вибирав дороги навпростець – через гори, через хащі, через голі пусти. І в одному лісі на поляні надибав на садибу. Довкола була красна огорожа. Гусар зупинився біля брами і дивиться з коня на подвір'я – чи когось не видно. З хати вийшла дівчина, яка могла мати десь вісімнадцять літ. Вийшла й позирає на молодого вояка. Він почав проситися:
– Дівчино, прийми мене на нічку до свого обійстя, бо я в тяжкій дорозі.
Дівчина відповіла:
– Я би тебе, вояку, впустила, але мій нянько наказав, аби я без нього нікого не впускала.
Юра нараз повернув коня, щоб їхати далі. Та дівчина його пожаліла. Вона собі подумала: «А звідки нянько буде знати, що у нас хтось був?» І гойкнула:
– Вояку! Вернися…
Він завів коня у хлів, ремені на собі попустив і ліг спати під конем. А дівчина каже:
– Та чого, вояку, лягаєш на соломі? Ти заходь до хати – повечеряєш. І спати будеш по-нашому – в покоях, у постелі.
– Добре, дівчино, говориш, – відповів їй гусар. – Я би файно виспався у твоїх покоях. Але в мене військовий порядок – мушу спати під своїм конем.
А хто була та дівчина? Вона була дочкою лісника, її батько мав одну комору, де тримав для лісорубів гроші. А тої ночі злодії-розбійники розламали браму. Десятеро побігли до каси, а двоє – до хати: вимагають ключі від комори. Дівчина налякалася, але відказала:
– Я не маю ніяких ключів. Нянько забрав їх із собою.
Один розбійник запитав:
– А кури у вас є?
– Кури є… – і дівчина швиденько принесла одну курочку, бо думала, що тим вона відбудеться.
Розбійник нараз відкрутив курці голову і показав дівчині:
– Якщо ти нам не даси ключів, із тобою зробимо те саме!
– Люди, не вбивайте, – заплакала дівчина. – Я не винна: не маю ключів.
Та розбійник приступив до неї, схопив за волосся.
– Дайте бодай наплакатися перед моєю нещасною смертю, – запросила дівчина.
І, плачучи, згадала, що у хліві ночує вояк. Якби могла побігти до нього, – може, врятував би їй життя. І дівчина почала благати, щоб її пустили на подвір'я:
– Нянька нема вдома, то піду відклонитися бодай від худібки.
Люди різні: є добрі, є злі. Злий розбійник не випускав дівчини, а добрий дозволив:
– Раз просить – най іде.
Дівчина вийшла на подвір'я і махом – у хлів. Почала будити вояка. Та він звик до того, щоб його будили по-військовому, і не прокидається. Дівчина не знає, що робити. Ударила ногою у шаблю, аж та шабля витяглася з піхов і відлетіла вбік. Дівчина нікуди не втікала, а повернулася до хати, до розбійників.
Кінь почув недобре й заіржав. На те Юра одразу схопився. Та не знайшов шаблі. Посвітив, а шабля витягнута з піхов. Відхилив двері, дивиться – у хаті якийсь блиск. Він довго не радився. Зняв із чобіт шпори, вибрався з хліва і тихенько тягнеться до хижі. Коли був коло дверей, заскочив у сіни і порубав розбійників.
А дівчина стояла межи ними у великому страху. Юра ледве-ледве її розговорив.
– Що то за люди? – запитав.
– Я не знаю, що вони за люди, – відповіла дівчина. – Вимагали ключі від комори, а я не давала, бо там чужі гроші. Хотіли мене вбити.
– А в тебе ті ключі?
– Тут, у мене, – відповіла дівчина і віддала ключі воякові.
Він сказав:
– Лягай, дівчино, спати, а я піду в комору. Туди буде лізти більша сила, і треба щось придумати.
Він вийшов надвір, наблизився до каси. Відімкнув двері і зайшов. А розбійники зійшлися біля задньої стіни, долотами робили діру. Коли вибили її, почали по одному залазити в комору. Але тільки показався перший, як гусар махнув шаблею: відтяв йому голову, а самого розбійника втягнув до комори. Так він повідрубував ще вісім голів. Коли поліз десятий розбійник, то вже зазоріло. Він побачив у коморі вбитих і відразу подався назад. Юра йому тільки розітнув лице. А потому сів собі на стільчика і глибоко замислився: що він наробив – зарубав одинадцять людей, а дванадцятий утік із розрубаним лицем! То великий гріх! Правда, гріх є вільний і невільний. Ті злодії прийшли серед ночі й забирали в чоловіка гроші. Але гроші були й не його, вони були державними. Він лише розпоряджався ними.
Вранці лісник вернувся додому, а в сінях – двоє вбитих. Покликав дочку:
– Що се тут за новина? Скажи мені, небого.
І вона все розповіла батькові, як мала постраждати за державні гроші. Стільки було щастя, що прийняла на ніч вояка. Він урятував її життя, аби ще розквітала.
А лісник запитує:
– Та де той вояк?
– Не знаю, де, няньку солоденький. Дала йому від каси ключі і, як вийшов, я його не виділа. Боялася виходити, бо вже була північ… Ходім у хлів: якщо кінь ще там, то хлопець не поїхав – він десь у нашому дворі.
Прийшли, заглянули у хлів – кінь стоїть на місці. Тоді пішли до каси, тихо відчинили. Дивляться, а він сидить на стільчику, той молодий вояк. Та сидить засмучений, бо коло нього вбиті. Вояк піднявся, привітався до пана. Правда, то був чоловік не з панського роду – просто колись кожного, хто на собі мав чорний піджак, називали паном. І питає той пан вояка:
– Котрою дорогою йдеш, синку?
– Іду у відпустку: мене відпустили на три місяці – провідати свою старшину. За шість років я був на війні, весь час у першій лінії. Сам лишився живий і здоровий, та не знаю, чи живі домашні. Скільки я не переслав листів – ніхто мені з дому не відписував. Може, й не живуть…
Лісник йому каже:
– Побудь, синку, в мене. Буде тобі добре.
– Дякую вам, пане, – відповідає Юра. – Але мені няньо й мама перші, мушу йти додому. Коли вони померли, то повернуся до вас.
І з тим словом зібрався в дорогу.
Приїхав він у своє село, та не розуміється: там, де була його рідна хата, стоїть новий двоповерховий дім. Юра думає собі: «Ой, напевне, няньо й мама вмерли, а наш город перебрав корчмар і побудувався». Розпитати нікого, бо ніч. Але він якийсь вояк! І пішов до старости. Збудив його і ступив до хати. А староста не впізнає хлопця, що він їх, сільський. Почав його питати:
– Звідки ти, гусаре?
– З війни, – відповів Юра, – їду у відпустку.
– Ой, і мій десь на війні. Переспи в нас, синку.
Та старостиха озвалася:
– Не стримуй вояка! Тут малі діти, вночі плачуть, і він не годен буде спати. Най іде до того чоловіка, котрий собі побудував хату на два поверхи.
Староста розсердився:
– Що ти кажеш, жінко! Аби я спровадив вояка до розбійника? Він шість років воював і на війні лишився живий, а ти хочеш, щоб загинув тут? Не дивися, гусаре, на неї, а лягай та спи.
Юра поцікавився, як звати чоловіка, що поставив хату на два поверхи. Староста сказав: він з такої й такої родини. І одразу хлопець здогадався, що то – його батько. А староста розповів і більше: чоловік був бідний і тому пустився з розбійниками.
Юра нараз зібрався додому. Сів на коня, під'їхав до будинку. Двір відбитий високою огорожею. Юра загупав у ворота, а за ними загавкав собака. Мати вчула і вийшла надвір. Та пес уже скаче на ворота і не гавкає. Відчинила, впустила гусара. Юра лишив коня надворі, заходить у дім, а пес іде за ним: упізнав його. Хлопець зайшов і бачить: батько – у постелі, вся голова пов'язана, а на стіні висить старий кріс. Юра сів до ліжка, і розговорилися:
– Чого у вас на стіні кріс?
– Я лісник… Лісник панської хащі.
– А чого вам голова завита?
– Бо зуби болять…
І Юра збагнув: останній розбійник, що був під його шаблею, – його рідний батько. Саме батькове лице він позначив шаблею.
Але з двора увійшла вже мати. Вона зашептала старому на вухо:
– Іване, бідолахо… То буде наш Юрко. Пес роздере чужого чоловіка, а коли побачив сього хлопця – скакав йому на груди, цілував його.
І батько підвівся:
– Синку, ти? Ой, видиш, я ледве живий!..
Тоді Юра мовив:
– Слухайте, що буду вам казати. Мені дуже тяжко признати вас няньком, бо ви страшний грішник – пустилися на блудні путі. Моя шабля відтяла одинадцять розбійницьких голів, посягла й за вашою, та лише позначила лице. Долі ще хотілося, аби я вас побачив живим, і відвернула шаблю від вашої голови. Покляніться, няню, перед тою шаблею, що ви лишитеся зовсім розбійницького діла.
І батько поклявся, що більше нікому не заподіє зла.
Тоді син обцілував свого батька й матір і ліг собі спати. А вранці підвівся і пішов дивитися батькове господарство. Коли він побачив, скільки тут худоби і всякого збіжжя, сів на коня і прискакав до старости. А там попросив бубон та й почав серед села скликати народ:
– Так і так, хто бідний чоловік, то най іде до того двора, де стоїть двоповерховий дім, і кожний щось дістане. Лише багаті най не йдуть.
І зійшлося премного народу, бо в ті часи бідних було більше, аніж багачів. Юра роздав злидарям усе, що було накрадене. А потому розібрали дім, котрий був збудований за нечесні гроші, та й пустили все долі водою. Юра сказав людям, щоб наново поставили хату з одними дверима, яку лишив, коли йшов до війська. Дав батькові та матері грошей, аби могли прожити, доки повернеться з війни. І так знову зібрався в дорогу.
Йде, йде – й забрів до темної хащі. А в нього вийшло куриво. Дивиться – щось блиснуло, і рушив на той блиск. Вибрався на поляну, де стояв барак. Він зіскочив з коня вороного, підійшов до барака. Відхиляє двері – а там сорок розбійників рубають у карти. Юра нараз бачив, що пропала його голова. Старший розбійник запитав:
– Що хочеш, вояку?
– Хотів би запалити, та в мене вийшло куриво, – відповідає Юра.
Розбійник повів хлопця у маленьку будку, де було повно сигарет і всякого краму.
– Іди бери, вояку, скільки тобі треба.
Тільки Юра ступив на підлогу, як вона відкрилася. Нараз впав до ями, що була глибокою на дванадцять метрів. Там горіла свічка і хлопець роздивився. Він був у пивниці, що тяглася під усім бараком. На п'ятдесят метрів! А у тій пивниці було повно всякої амуніції, стояли бочки пороху. Але Юра бачить і одного діда.
– Давно ви тут, діду?
– Уже третій день.
– А як сюди потрапили?
– Я – ганчірник, віз у село голки, сірники, а ще зайшов купити сигарет…
Вояк дивиться далі. Бачить, на підлозі якісь залізні дверці. Покрутив колесиком і підняв ті дверці. А під ними відкрився колодязь. Юра знайшов дві товстенькі дошки й положив їх поперек колодязя. Потому сказав дідові, щоб той взявся руками за дошку і звис у колодязь. А сам поклав недогарок свічки на порохову бочку і теж повис на дошці в колодязну яму. Тут стався страшний вибух. І барак, і злодії злетіли у повітря. Юра нараз вискочив із колодязя і допоміг вибратися дідові. Вони вийшли помалу нагору. На щастя, кінь лишився живим, бо стояв у хащі. Юра пустив діда на коня, а сам іде пішки. Але йому дуже хочеться палити, а вітер гасить вогник. Юра зупиняється, черкає сірником і все більше відстає від кінного. А коли він знову відвернувся, аби припалити, дідо вдарив ногами коня і погнав галопом. Вояк кинувся за ним, почав гойкати – дідо й не оглянувся.
А що то був за дідо? То був цар. Він одягнувся у простенький одяг і пішов дивитися, як живе народ. Хотів знати, чи ще довго може держава воювати. Але коли ішов через ліс, потрапив до розбійників. Тепер він повертався на коні в палац і згадував, що сталося:
«Я царюю вже п'ятдесят років, а не міг зробити таке діло, як показав молодий вояк. Добре, що він служить у моєму війську!»
Юра повернувся у свій полк, але не йде більше до гусарів, бо він без коня. Пристав до піхоти. Та все одно пішов приголоситися до свого полковника.
– А де твій кінь? – запитав полковник.
Юра розповів:
– З конем вийшло недобре. Визволив я із неволі діда, ще й посадив його у сідло, а він на коні втік.
Полковник тоді каже:
– А чи впізнав би ти старого?
– Та правда, що впізнав би.
Одного чоловіка одягли у те простеньке шмаття, в якому цар ходив між народ, і привели до Юри. Та хлопець нараз відповів:
– Не чиніть ви дурня ні з мене, ані з нього, бо се не той дідо.
А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:
– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!
Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:
– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.
– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.
І він привів дочку лісника.
Цар їм справив велике весілля.
Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.
А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.
Та невдовзі, як зарокував, сталася війна. Юра був гусаром, пішки не ходив і воював завжди в першій лінії. Був на війні цілих шість років, а його ні разу не поранили, і залишився вповні зі здоров'ям. На шостий рік війна трохи втихла, Юра собі попросив відпустку. І тому, що він воював добре, його відпустили на три місяці.
Сів на коня і, як був на фронті – у гусарській формі, з гусарською шаблею, – вирушив додому. Вибирав дороги навпростець – через гори, через хащі, через голі пусти. І в одному лісі на поляні надибав на садибу. Довкола була красна огорожа. Гусар зупинився біля брами і дивиться з коня на подвір'я – чи когось не видно. З хати вийшла дівчина, яка могла мати десь вісімнадцять літ. Вийшла й позирає на молодого вояка. Він почав проситися:
– Дівчино, прийми мене на нічку до свого обійстя, бо я в тяжкій дорозі.
Дівчина відповіла:
– Я би тебе, вояку, впустила, але мій нянько наказав, аби я без нього нікого не впускала.
Юра нараз повернув коня, щоб їхати далі. Та дівчина його пожаліла. Вона собі подумала: «А звідки нянько буде знати, що у нас хтось був?» І гойкнула:
– Вояку! Вернися…
Він завів коня у хлів, ремені на собі попустив і ліг спати під конем. А дівчина каже:
– Та чого, вояку, лягаєш на соломі? Ти заходь до хати – повечеряєш. І спати будеш по-нашому – в покоях, у постелі.
– Добре, дівчино, говориш, – відповів їй гусар. – Я би файно виспався у твоїх покоях. Але в мене військовий порядок – мушу спати під своїм конем.
А хто була та дівчина? Вона була дочкою лісника, її батько мав одну комору, де тримав для лісорубів гроші. А тої ночі злодії-розбійники розламали браму. Десятеро побігли до каси, а двоє – до хати: вимагають ключі від комори. Дівчина налякалася, але відказала:
– Я не маю ніяких ключів. Нянько забрав їх із собою.
Один розбійник запитав:
– А кури у вас є?
– Кури є… – і дівчина швиденько принесла одну курочку, бо думала, що тим вона відбудеться.
Розбійник нараз відкрутив курці голову і показав дівчині:
– Якщо ти нам не даси ключів, із тобою зробимо те саме!
– Люди, не вбивайте, – заплакала дівчина. – Я не винна: не маю ключів.
Та розбійник приступив до неї, схопив за волосся.
– Дайте бодай наплакатися перед моєю нещасною смертю, – запросила дівчина.
І, плачучи, згадала, що у хліві ночує вояк. Якби могла побігти до нього, – може, врятував би їй життя. І дівчина почала благати, щоб її пустили на подвір'я:
– Нянька нема вдома, то піду відклонитися бодай від худібки.
Люди різні: є добрі, є злі. Злий розбійник не випускав дівчини, а добрий дозволив:
– Раз просить – най іде.
Дівчина вийшла на подвір'я і махом – у хлів. Почала будити вояка. Та він звик до того, щоб його будили по-військовому, і не прокидається. Дівчина не знає, що робити. Ударила ногою у шаблю, аж та шабля витяглася з піхов і відлетіла вбік. Дівчина нікуди не втікала, а повернулася до хати, до розбійників.
Кінь почув недобре й заіржав. На те Юра одразу схопився. Та не знайшов шаблі. Посвітив, а шабля витягнута з піхов. Відхилив двері, дивиться – у хаті якийсь блиск. Він довго не радився. Зняв із чобіт шпори, вибрався з хліва і тихенько тягнеться до хижі. Коли був коло дверей, заскочив у сіни і порубав розбійників.
А дівчина стояла межи ними у великому страху. Юра ледве-ледве її розговорив.
– Що то за люди? – запитав.
– Я не знаю, що вони за люди, – відповіла дівчина. – Вимагали ключі від комори, а я не давала, бо там чужі гроші. Хотіли мене вбити.
– А в тебе ті ключі?
– Тут, у мене, – відповіла дівчина і віддала ключі воякові.
Він сказав:
– Лягай, дівчино, спати, а я піду в комору. Туди буде лізти більша сила, і треба щось придумати.
Він вийшов надвір, наблизився до каси. Відімкнув двері і зайшов. А розбійники зійшлися біля задньої стіни, долотами робили діру. Коли вибили її, почали по одному залазити в комору. Але тільки показався перший, як гусар махнув шаблею: відтяв йому голову, а самого розбійника втягнув до комори. Так він повідрубував ще вісім голів. Коли поліз десятий розбійник, то вже зазоріло. Він побачив у коморі вбитих і відразу подався назад. Юра йому тільки розітнув лице. А потому сів собі на стільчика і глибоко замислився: що він наробив – зарубав одинадцять людей, а дванадцятий утік із розрубаним лицем! То великий гріх! Правда, гріх є вільний і невільний. Ті злодії прийшли серед ночі й забирали в чоловіка гроші. Але гроші були й не його, вони були державними. Він лише розпоряджався ними.
Вранці лісник вернувся додому, а в сінях – двоє вбитих. Покликав дочку:
– Що се тут за новина? Скажи мені, небого.
І вона все розповіла батькові, як мала постраждати за державні гроші. Стільки було щастя, що прийняла на ніч вояка. Він урятував її життя, аби ще розквітала.
А лісник запитує:
– Та де той вояк?
– Не знаю, де, няньку солоденький. Дала йому від каси ключі і, як вийшов, я його не виділа. Боялася виходити, бо вже була північ… Ходім у хлів: якщо кінь ще там, то хлопець не поїхав – він десь у нашому дворі.
Прийшли, заглянули у хлів – кінь стоїть на місці. Тоді пішли до каси, тихо відчинили. Дивляться, а він сидить на стільчику, той молодий вояк. Та сидить засмучений, бо коло нього вбиті. Вояк піднявся, привітався до пана. Правда, то був чоловік не з панського роду – просто колись кожного, хто на собі мав чорний піджак, називали паном. І питає той пан вояка:
– Котрою дорогою йдеш, синку?
– Іду у відпустку: мене відпустили на три місяці – провідати свою старшину. За шість років я був на війні, весь час у першій лінії. Сам лишився живий і здоровий, та не знаю, чи живі домашні. Скільки я не переслав листів – ніхто мені з дому не відписував. Може, й не живуть…
Лісник йому каже:
– Побудь, синку, в мене. Буде тобі добре.
– Дякую вам, пане, – відповідає Юра. – Але мені няньо й мама перші, мушу йти додому. Коли вони померли, то повернуся до вас.
І з тим словом зібрався в дорогу.
Приїхав він у своє село, та не розуміється: там, де була його рідна хата, стоїть новий двоповерховий дім. Юра думає собі: «Ой, напевне, няньо й мама вмерли, а наш город перебрав корчмар і побудувався». Розпитати нікого, бо ніч. Але він якийсь вояк! І пішов до старости. Збудив його і ступив до хати. А староста не впізнає хлопця, що він їх, сільський. Почав його питати:
– Звідки ти, гусаре?
– З війни, – відповів Юра, – їду у відпустку.
– Ой, і мій десь на війні. Переспи в нас, синку.
Та старостиха озвалася:
– Не стримуй вояка! Тут малі діти, вночі плачуть, і він не годен буде спати. Най іде до того чоловіка, котрий собі побудував хату на два поверхи.
Староста розсердився:
– Що ти кажеш, жінко! Аби я спровадив вояка до розбійника? Він шість років воював і на війні лишився живий, а ти хочеш, щоб загинув тут? Не дивися, гусаре, на неї, а лягай та спи.
Юра поцікавився, як звати чоловіка, що поставив хату на два поверхи. Староста сказав: він з такої й такої родини. І одразу хлопець здогадався, що то – його батько. А староста розповів і більше: чоловік був бідний і тому пустився з розбійниками.
Юра нараз зібрався додому. Сів на коня, під'їхав до будинку. Двір відбитий високою огорожею. Юра загупав у ворота, а за ними загавкав собака. Мати вчула і вийшла надвір. Та пес уже скаче на ворота і не гавкає. Відчинила, впустила гусара. Юра лишив коня надворі, заходить у дім, а пес іде за ним: упізнав його. Хлопець зайшов і бачить: батько – у постелі, вся голова пов'язана, а на стіні висить старий кріс. Юра сів до ліжка, і розговорилися:
– Чого у вас на стіні кріс?
– Я лісник… Лісник панської хащі.
– А чого вам голова завита?
– Бо зуби болять…
І Юра збагнув: останній розбійник, що був під його шаблею, – його рідний батько. Саме батькове лице він позначив шаблею.
Але з двора увійшла вже мати. Вона зашептала старому на вухо:
– Іване, бідолахо… То буде наш Юрко. Пес роздере чужого чоловіка, а коли побачив сього хлопця – скакав йому на груди, цілував його.
І батько підвівся:
– Синку, ти? Ой, видиш, я ледве живий!..
Тоді Юра мовив:
– Слухайте, що буду вам казати. Мені дуже тяжко признати вас няньком, бо ви страшний грішник – пустилися на блудні путі. Моя шабля відтяла одинадцять розбійницьких голів, посягла й за вашою, та лише позначила лице. Долі ще хотілося, аби я вас побачив живим, і відвернула шаблю від вашої голови. Покляніться, няню, перед тою шаблею, що ви лишитеся зовсім розбійницького діла.
І батько поклявся, що більше нікому не заподіє зла.
Тоді син обцілував свого батька й матір і ліг собі спати. А вранці підвівся і пішов дивитися батькове господарство. Коли він побачив, скільки тут худоби і всякого збіжжя, сів на коня і прискакав до старости. А там попросив бубон та й почав серед села скликати народ:
– Так і так, хто бідний чоловік, то най іде до того двора, де стоїть двоповерховий дім, і кожний щось дістане. Лише багаті най не йдуть.
І зійшлося премного народу, бо в ті часи бідних було більше, аніж багачів. Юра роздав злидарям усе, що було накрадене. А потому розібрали дім, котрий був збудований за нечесні гроші, та й пустили все долі водою. Юра сказав людям, щоб наново поставили хату з одними дверима, яку лишив, коли йшов до війська. Дав батькові та матері грошей, аби могли прожити, доки повернеться з війни. І так знову зібрався в дорогу.
Йде, йде – й забрів до темної хащі. А в нього вийшло куриво. Дивиться – щось блиснуло, і рушив на той блиск. Вибрався на поляну, де стояв барак. Він зіскочив з коня вороного, підійшов до барака. Відхиляє двері – а там сорок розбійників рубають у карти. Юра нараз бачив, що пропала його голова. Старший розбійник запитав:
– Що хочеш, вояку?
– Хотів би запалити, та в мене вийшло куриво, – відповідає Юра.
Розбійник повів хлопця у маленьку будку, де було повно сигарет і всякого краму.
– Іди бери, вояку, скільки тобі треба.
Тільки Юра ступив на підлогу, як вона відкрилася. Нараз впав до ями, що була глибокою на дванадцять метрів. Там горіла свічка і хлопець роздивився. Він був у пивниці, що тяглася під усім бараком. На п'ятдесят метрів! А у тій пивниці було повно всякої амуніції, стояли бочки пороху. Але Юра бачить і одного діда.
– Давно ви тут, діду?
– Уже третій день.
– А як сюди потрапили?
– Я – ганчірник, віз у село голки, сірники, а ще зайшов купити сигарет…
Вояк дивиться далі. Бачить, на підлозі якісь залізні дверці. Покрутив колесиком і підняв ті дверці. А під ними відкрився колодязь. Юра знайшов дві товстенькі дошки й положив їх поперек колодязя. Потому сказав дідові, щоб той взявся руками за дошку і звис у колодязь. А сам поклав недогарок свічки на порохову бочку і теж повис на дошці в колодязну яму. Тут стався страшний вибух. І барак, і злодії злетіли у повітря. Юра нараз вискочив із колодязя і допоміг вибратися дідові. Вони вийшли помалу нагору. На щастя, кінь лишився живим, бо стояв у хащі. Юра пустив діда на коня, а сам іде пішки. Але йому дуже хочеться палити, а вітер гасить вогник. Юра зупиняється, черкає сірником і все більше відстає від кінного. А коли він знову відвернувся, аби припалити, дідо вдарив ногами коня і погнав галопом. Вояк кинувся за ним, почав гойкати – дідо й не оглянувся.
А що то був за дідо? То був цар. Він одягнувся у простенький одяг і пішов дивитися, як живе народ. Хотів знати, чи ще довго може держава воювати. Але коли ішов через ліс, потрапив до розбійників. Тепер він повертався на коні в палац і згадував, що сталося:
«Я царюю вже п'ятдесят років, а не міг зробити таке діло, як показав молодий вояк. Добре, що він служить у моєму війську!»
Юра повернувся у свій полк, але не йде більше до гусарів, бо він без коня. Пристав до піхоти. Та все одно пішов приголоситися до свого полковника.
– А де твій кінь? – запитав полковник.
Юра розповів:
– З конем вийшло недобре. Визволив я із неволі діда, ще й посадив його у сідло, а він на коні втік.
Полковник тоді каже:
– А чи впізнав би ти старого?
– Та правда, що впізнав би.
Одного чоловіка одягли у те простеньке шмаття, в якому цар ходив між народ, і привели до Юри. Та хлопець нараз відповів:
– Не чиніть ви дурня ні з мене, ані з нього, бо се не той дідо.
А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:
– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!
Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:
– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.
– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.
І він привів дочку лісника.
Цар їм справив велике весілля.
Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.
А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.
Про вояка Вандруга
Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота. Тому він мусив жити у чужих людей, служити у ґаздів. Та якось там дочувся, що леґенів вербують до війська – беруть нараз на дванадцять років. Хлопець не радився нічого – пішов до вербувальників.
– Як пишешся?
– Вандруг…
То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:
– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.
Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:
– Я принесу з чужої держави образик принцеси!
А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.
Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:
– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.
Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:
– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.
– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби годен я її дістати!
– Ну, кажи вже далі.
– Маю дістати образик принцеси, котра тут живе.
Той, другий, як свиснув! Із-за столу нараз підхопилися його побратими. А що то були за леґені? То були розбійники. Правда, вони тягли за бідним народом. Тому, коли дізналися, що вояк шукає, взяли його до себе за стіл. Старший тихо каже:
– Образика принцеси не маю, але можу її показати. Потрібні красні гроші.
– Мені дали двісті тисяч срібних!
– Ого, досить і одної тисячі. Послухай сюди. За містом є одна маленька хижка, куди принцеса їздить на побачення. Має якогось капітана, але вона ховається, щоб ніхто з чужих її не бачив.
І вони зібралися до тієї хижки. Розбійник добре наказав, що йому робити і, як дійшли до місця, вернувся в ресторан. А Вандруг одним пальцем стукає у шибку, бо вікна завішені – нічого не видно. Старий дідо відсунув фіранку і питає, хто там. Вандруг відповідає:
– Не звідайте, а пустіть до хати. Я несу вам аж тисячу срібних.
Дідо почув про тисячу срібних і подумав, що то – від принцеси. Впустив його до хати, але Вандруг тільки роздивляється.
– Що ти, вояку, хочеш?
Вояк йому відрахував гроші і зізнався, що хотів би глянути на королівську доньку. Чоловік налякався:
– То неможливо! Нас уб'ють! Тут ніхто чужий не сміє бути! Ой, я вже пропав!
– Нічого не бійтеся, – говорить йому Вандруг. – Закрийте мене в шафі і провертіть у дверці малу дірочку – бодай на одне око.
Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:
– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.
– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.
– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!
– То не моє діло. Коли ти – капітан…
– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?
– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.
Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:
– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.
– Але на те треба якийсь спосіб.
– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.
Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.
Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.
Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.
Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?
Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.
– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.
– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.
Тоді вона каже:
– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.
Вандруг відказав:
– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.
Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:
– Видите, які ви неправдиві! Якби я був не приніс той образик, ви б мене заставили платити своєю головою. Самі ж не хочете віддати, що заборгували.
– Та подумай, як можемо знати, що ти приніс образик принцеси? – заперечують панове.
– Я приведу її живу! Але дайте на руки свій борг і наново триста тисяч срібних. А то ще не все. Бо як вести принцесу простому воякові? Покладіть мене бодай майором!
Офіцери пристали на все, ще й осідлали хлопцеві білого коня. Вандруг знову рушив у дорогу. Правда, цього разу дорога до принцеси була недалека – можна би сказати, щось п'ять кілометрів. Приїхав у те місто, де лишив красуню на квартирі. А вертатися не спішить. Вони там одружилися, побудували красний дім і живуть рік, другий. На третій рік зібралися в полк.
Офіцери нараз позбігалися довкола принцеси: таку красу не бачили ніколи! Ще й старі генерали не могли на неї надивитися. І що вони надумали? Вчинити один бал, і котрого молода принцеса візьме собі до танцю – того вона й буде.
Гей, як нарадилося давнє начальство! Один перед другим хотів бути кращим.
Військо знову вивели на плац, вишикували перед генералом. А той проголосив:
– Наша республіка проводить одне велике діло. У нас перебуває молода принцеса з іншої держави і на честь принцеси – найбільшої красуні – відбудеться гостина. Заграє красна музика, і кого собі сама принцеса вибере до танцю, того вона буде.
Такий наказ видав генерал Вацлав Кимир.
І зійшлося багато народу. Я теж там був і видів, що робилося. Вандруга відтиснули в куток, хоч він був майором, а інші офіцери поставали довкола принцеси. Кожний свої погони піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:
– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.
Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.
Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.
– Як пишешся?
– Вандруг…
То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:
– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.
Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:
– Я принесу з чужої держави образик принцеси!
А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.
Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:
– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.
Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:
– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.
– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби годен я її дістати!
– Ну, кажи вже далі.
– Маю дістати образик принцеси, котра тут живе.
Той, другий, як свиснув! Із-за столу нараз підхопилися його побратими. А що то були за леґені? То були розбійники. Правда, вони тягли за бідним народом. Тому, коли дізналися, що вояк шукає, взяли його до себе за стіл. Старший тихо каже:
– Образика принцеси не маю, але можу її показати. Потрібні красні гроші.
– Мені дали двісті тисяч срібних!
– Ого, досить і одної тисячі. Послухай сюди. За містом є одна маленька хижка, куди принцеса їздить на побачення. Має якогось капітана, але вона ховається, щоб ніхто з чужих її не бачив.
І вони зібралися до тієї хижки. Розбійник добре наказав, що йому робити і, як дійшли до місця, вернувся в ресторан. А Вандруг одним пальцем стукає у шибку, бо вікна завішені – нічого не видно. Старий дідо відсунув фіранку і питає, хто там. Вандруг відповідає:
– Не звідайте, а пустіть до хати. Я несу вам аж тисячу срібних.
Дідо почув про тисячу срібних і подумав, що то – від принцеси. Впустив його до хати, але Вандруг тільки роздивляється.
– Що ти, вояку, хочеш?
Вояк йому відрахував гроші і зізнався, що хотів би глянути на королівську доньку. Чоловік налякався:
– То неможливо! Нас уб'ють! Тут ніхто чужий не сміє бути! Ой, я вже пропав!
– Нічого не бійтеся, – говорить йому Вандруг. – Закрийте мене в шафі і провертіть у дверці малу дірочку – бодай на одне око.
Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:
– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.
– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.
– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!
– То не моє діло. Коли ти – капітан…
– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?
– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.
Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:
– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.
– Але на те треба якийсь спосіб.
– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.
Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.
Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.
Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.
Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?
Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.
– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.
– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.
Тоді вона каже:
– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.
Вандруг відказав:
– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.
Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:
– Видите, які ви неправдиві! Якби я був не приніс той образик, ви б мене заставили платити своєю головою. Самі ж не хочете віддати, що заборгували.
– Та подумай, як можемо знати, що ти приніс образик принцеси? – заперечують панове.
– Я приведу її живу! Але дайте на руки свій борг і наново триста тисяч срібних. А то ще не все. Бо як вести принцесу простому воякові? Покладіть мене бодай майором!
Офіцери пристали на все, ще й осідлали хлопцеві білого коня. Вандруг знову рушив у дорогу. Правда, цього разу дорога до принцеси була недалека – можна би сказати, щось п'ять кілометрів. Приїхав у те місто, де лишив красуню на квартирі. А вертатися не спішить. Вони там одружилися, побудували красний дім і живуть рік, другий. На третій рік зібралися в полк.
Офіцери нараз позбігалися довкола принцеси: таку красу не бачили ніколи! Ще й старі генерали не могли на неї надивитися. І що вони надумали? Вчинити один бал, і котрого молода принцеса візьме собі до танцю – того вона й буде.
Гей, як нарадилося давнє начальство! Один перед другим хотів бути кращим.
Військо знову вивели на плац, вишикували перед генералом. А той проголосив:
– Наша республіка проводить одне велике діло. У нас перебуває молода принцеса з іншої держави і на честь принцеси – найбільшої красуні – відбудеться гостина. Заграє красна музика, і кого собі сама принцеса вибере до танцю, того вона буде.
Такий наказ видав генерал Вацлав Кимир.
І зійшлося багато народу. Я теж там був і видів, що робилося. Вандруга відтиснули в куток, хоч він був майором, а інші офіцери поставали довкола принцеси. Кожний свої погони піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:
– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.
Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.
Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.
Два отамани
За лісом-трилісом, за глибокою водою жив собі такий чоловік, який робив з дерева граблі, лопати, на базарі їх продавав, а за вторговані гроші хліб купував та й трьох синів годував, бо жінка його вмерла. Поки хлопці були малі, а він молодий, то й не кликав нікого собі в поміч: сам давав ради. Але як занедужав, скликав до себе синів і каже їм:
– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.
– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.
Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.
Каже старший:
– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.
Та й запхав за кору маленький ножик.
– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.
Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:
– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.
– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.
– Це добре. У селі такого чоловіка треба.
– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.
– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.
А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:
– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?
– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.
– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.
– На опришка.
Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:
– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.
Хлопець тоді:
– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.
Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають:
– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.
– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.
Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.
Каже старший:
– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.
Та й запхав за кору маленький ножик.
– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.
Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:
– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.
– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.
– Це добре. У селі такого чоловіка треба.
– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.
– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.
А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:
– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?
– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.
– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.
– На опришка.
Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:
– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.
Хлопець тоді:
– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.
Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають: